Osvita.ua Вища освіта Реферати Правознавство Міжнародна практика та механізми захисту прав людини і громадянина
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Міжнародна практика та механізми захисту прав людини і громадянина

Під терміном “механізми міжнародного захисту прав людини” розуміють систему міжнародних органів, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення

16 червня 1990 року Верховна Рада УССР прийняла Декларацію про державний суверенітет, Розділ Х якої закріпив положення про те, що Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, примат норм міжнародного права перед нормами внутрішнього права.

Після здобуття реального, а не декларативного, суверенітету Україна підтвердила означене положення спершу в Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" (1991 р.), відтак у Законі "Про міжнародні договори України” (1993 р.), і зрештою, у Конституції України 1996 року ця норма була викладена так: “Міжнародні договори України, згоду на обов’язковість яких дала Верховна Рада України, є частиною національного законодавства України".

Річ у тім, що конвенції, пакти і хартії, основним предметом яких є захист прав людини, породжені післявоєнним світовим ладом, коли люди й уряди відчайдушно шукали будь-яких засобів запобігти новій війні і новому Шоа. Одним з таких засобів стало формування нової галузі міжнародного права – міжнародного права захисту прав людини. Договори – джерела цього права – мали і мають низку ознак, зовсім не характерних для договорів класичного міжнародного права.

По-перше, вони передбачають певні права людини і заходи для їхнього захисту, які повинні визнати і реалізувати держави-учасниці договору. Отже, такі конвенції регулюють не стільки взаємини держав-учасників, як це було в класичному міжнародному праві, скільки стосунки між державами-учасницями і їхніми власними громадянами, захищаючи останніх від перших. При цьому конвенції формулюють таким чином, щоб вони органічно увійшли до національних правових систем відповідних країн і могли бути використані безпосередньо як державними органами, так і громадянами в їхніх відносинах, незалежно від того, чи були вжиті державою спеціальні заходи для впровадження положень цих угод у національне право.

Другою важливою рисою таких угод є те, що вони носять уніфікуючий характер (власне в цьому і виявляється їхня "міжнародність"). Основною метою договорів про права людини є встановлення в державах-учасницях відносно рівних мінімальних стандартів захисту тих чи інших прав. При цьому зазначені стандарти не є застиглою формою, вони розвиваються разом із законодавством держав-учасниць.

Обидві ці особливості призводять до появи третьої – заснування незалежних міжнародних органів, покликаних спостерігати за виконанням державами своїх зобов’язань по конвенціях і пактах. Такі органи відомі і в класичному міжнародному праві, але особливість органів спостереження за дотриманням прав людини полягає в їх незалежності від держав-учасниць. Хоча кандидатури для посідання посад членів таких органів – експертів, суддів – пропонують держави, після обрання ці особи працюють “персонально” і не представляють держави, які їх запропонували (ба більше, іноді кількість членів органу значно менша від кількости держав, які приєдналися до конвенції, а, отже, далеко не кожна держава фізично може бути представлена в ньому). Окрім того, ці органи іноді навіть компетентні приймати обов’язкові для держав рішення, що не можуть бути заблоковані простим голосуванням “проти”.

Поява зазначених органів обумовлена тим, що для вирішення питання про рівень захисту громадян від держави найчастіше необхідний безсторонній погляд “збоку”, тим більше, коли мова йде про необхідність порівняння цього рівня із середнім рівнем захисту у всіх державах-учасницях. Наприклад, Европейський суд прав людини вважає порушенням права ті випадки, коли з точки зору Европейської конвенції прав людини очевидного порушення немає, але в більшості держав, які входять до Ради Европи, рівень захисту розглянутого права значно вищий.

Україна впровадила у власне законодавство міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, а отже, і цілу низку міжнародних договорів по захисту прав людини. У результаті, фактично, у національний правопорядок була запроваджена зовсім нова структура нагляду за дотриманням законодавства – міжнародні органи захисту прав людини. Однак, на жаль, українська юридична наука, вклавши безліч зусиль і засобів у вивчення деяких з цих механізмів, забула про інші, що й призвело до істотної прогалини в теорії і ще більшої прогалини в юридичній практиці з цього питання.

Поняття і характеристика прав людини

У понятті “права людини” виділяють чотири аспекти:

По-перше, це можливість діяти (чи утриматися від певних дій) для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток, задоволення основних потреб. Іншими словами, це можливість вибору оптимальної, з точки зору людини, поведінки в тій чи іншій ситуації.

По-друге, це юридично забезпечене право вибору людиною поведінки. Тобто, право мусить бути забезпечене законами, іншими правовими актами держави, міжнародними документами в якості захищених державою чи міжнародним співтовариством вартостей. Хоча відсутність такого закріплення не позбавляє людини її природних прав, але про це далі.

По-третє, соціальний аспект прав людини полягає в тому, що можливості людини залежать від реальних можливостей соціуму (суспільства) – від рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

По-четверте, вони не колективні, а індивідуальні. Суб’єктом цих прав виступає людина. І тому “у рамках прав людини не можна говорити про права меншин – це мова і предмет політики (як приклад такого колективного права можна навести право на автономність) – у руслі прав людини варто говорити про права осіб, які належать до національних меншостей, не про права інвалідів, як групи, а про права кожного інваліда окремо” [1] .

Таким чином, права людини можна визначити як можливість вибору особою певної поведінки для забезпечення свого нормального існування і розвитку, закріплену в законах, інших правових актах держави і міжнародних документах, обумовлену рівнем економічного, соціального, духовного і культурного розвитку суспільства.

Іноді говорять “права і свободи людини”, іноді “права людини”. Хоча поняття "права" і "свободи" на думку деяких фахівців не ідентичні, – мовляв, для забезпечення реалізації прав державі необхідно здійснити низку конкретних дій (наприклад, право на соціальний захист). У той же час, коли йдеться про свободи, досить утримуватися від втручання в їхню реалізацію (наприклад, свободу слова). Однак на практиці межі між правами і свободами настільки розмиті, що автори англійського підручника з прав людини їх ототожнюють: “Ваша свобода від катувань полягає у Вашому праві не зазнавати катування” [2] . Іншими словами – у кожному праві є частка свободи, а у кожній свободі є частка права: моє право на освіту включає свободу вибору видів і напрямків освіти, навчальних закладів тощо. Тому ці поняття ми можемо вважати тотожними, і надалі, кажучи про “права людини”, ми будемо мати на увазі “права і свободи”.

Правам людини притаманні дві важливі риси. По-перше, їхня невід’ємність – вони притаманні природі людини, виникають у неї від народження і закінчуються після смерті. Держава не дарує людині її прав, закріплюючи їх у законах, вона тільки формулює поняття і забезпечує їх захист. Відповідно, держава не може довільно обмежувати чи відбирати права, це можливо тільки у встановленому законом порядку, який відповідає міжнародним стандартам захисту прав людини.

По-друге, у громадян однієї держави права юридично рівні, що означає рівність прав і рівність перед законом. Поняття рівности прав дуже близьке за своїм значенням до заборони дискримінації. А дискримінація – це “будь-яка раціонально не обґрунтована, побудована на підставі фізичних чи біологічних ознак, диференціація прав і правоможностей” [3] . Скажімо, не можна вважати дискримінуючою заборону керувати автомобілем для сліпих, оскільки така заборона має раціональне обґрунтування. Але дискримінаційною буде заборона видавати водійські права блондинкам або циганам. Як показує практика, можна створити правову систему, яка не містить дискримінуючих положень. Однак досі не вдалося виробити систему, яка відповідає другій умові рівности – рівности перед законом. Завжди й усюди посадові особи зовсім по-іншому поводяться із людьми багатими чи відомими, аніж зі знедоленими чи представниками зневажуваних суспільством груп. Існують різні системи, покликані злагоджувати ці розходження, але ніде не вдалося домогтися повного успіху. “Не виключено, що постулат рівного ставлення практично нездійсненний, але це не означає, що варто відмовлятися від нього” [4].

Жодне право не може вважатися абсолютним і безмежним (крім свободи від катувань, від рабства і свободи думки). Існує низка припустимих у демократичному суспільстві обмежень, викликаних об’єктивними причинами чи необхідних для забезпечення існування самого суспільства. Такі обмеження можна умовно розділити на п’ять груп:

  • Обмеження, обумовлені рівнем економічного і соціального розвитку суспільства, про що ми вже згадували вище.
  • Обмеження, пов’язані із конкретним власником прав, його економічними, фізичними, віковими й іншими особливостями. Наприклад, можливість одержувати інформацію від такого її джерела як телебачення, у глухонімої людини істотно обмежена.
  • Права і свободи однієї людини обмежені правами і свободами іншої. Тобто, особа може реалізовувати свої права яким завгодно чином доти, поки ця реалізація не обмежує права інших осіб. Як кажуть англійці: “Ваше право розмахувати руками закінчується там, де починається ніс Вашого сусіда”.
  • Демократична держава може до певної міри обмежувати права і свободи людини для “задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту” (ст.29 Загальної декларації прав людини). Европейська конвенція прав людини щодо цього висловлюється конкретно. Вона допускає обмеження деяких прав (свободи сумління, релігії, висловлення своєї думки й одержання інформації, свободи мирних зборів і асоціацій) “в інтересах державної безпеки, територіальної цілісности чи суспільного спокою, з метою запобігання безладдю і злочинності, захисту здоров’я і моральности інших осіб, забезпечення авторитету і неупереджености правосуддя”. При цьому, такі обмеження можуть впроваджуватися тільки законами і тільки в обсязі, необхідному в демократичному суспільстві.

Зрештою, держава може обмежувати права і свободи громадян, якщо це необхідно в зв’язку з війною чи іншими подіями, які загрожують життю населення. У цьому випадку обмеження повинні бути обумовлені гостротою становища і не можуть суперечити зобов’язанням держави по міжнародному праву.

При цьому необхідно пам’ятати, що за жодних обставин держава не може порушувати чи обмежувати свободу від катувань і рабства.

Міжнародне право захисту прав людини

Міжнародне право – це сукупність міжнародно-правових принципів і норм, які створені суб’єктами міжнародного права і регулюють відносини між державами, народами, що борють за незалежність, міжнародними організаціями, державоподібними утвореннями, а також, у деяких випадках, відносини за участю фізичних і юридичних осіб [5] .

Уже з визначення видні істотні відмінності міжнародного права від внутрішньодержавного. Насамперед – це відсутність певного надсуб’єкта – держави, здатного не тільки брати участь у правовідносинах, але й здійснювати їхнє зовнішнє регулювання, володіючи монополією на правотворчість і застосування сили для примусу до виконання встановлених ним норм. Міжнародне право створюється безпосередньо суб’єктами міжнародно-правових відносин, між якими декларується формальна рівність. Повноправними учасниками міжнародних відносин у рамках класичного, довоєнного міжнародного права були винятково держави і державоподібні утворення (такі як, наприклад, Ватикан). Після створення ООН до них були прирівняні міжнародні (міжурядові) організації, а після спалаху антиколоніальної боротьби певною правосуб’єктністю були наділені і народи, які виборюють незалежність. Також у сучасному міжнародному праві в деяких випадках (і насамперед у зв’язку із захистом прав людини) визнається правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб, з якого виключена правотворча функція, властива іншим суб’єктам міжнародного права.

Природним наслідком зазначених передумов є те, що основними джерелами міжнародного права стали міжнародні договори і звичаї, тобто такі форми права, на обов’язковість яких держави, які їх дотримуються, могли дати свою письмову чи мовчазну згоду.

Крім договорів і звичаїв, у міжнародному праві діють т.зв. основні принципи міжнародного права; володіючи вищою юридичною чинністю щодо всіх інших міжнародно-правових норм, вони являють собою “конституцію” міжнародного права. Їхній перелік і роль, яку вони відіграють у міждержавних відносинах, не залишаються незмінними. Якщо в класичному міжнародному праві найважливішими були принципи поваги суверенітету держав і невтручання в їхні внутрішні справи, то сьогодні їхня роль у сфері захисту прав людини значно зменшилася.

Принцип поваги прав людини, який з’явився після Другої світової війни і вперше закріплений у п.3 ст.1 Статуту ООН, можна сформулювати як обов’язок держав заохочувати і розвивати повагу до прав людини й основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови та релігії.

Створеній у зв’язку із прийняттям цього принципу галузі міжнародного права захисту прав людини притаманні низка рис, нехарактерних для інших галузей міжнародного права. По-перше, норми, які її складають, містяться, як правило, у багатосторонніх міжнародних договорах (пактах і конвенціях) універсального і реґіонального характеру, у той час як для більшости інших галузей міжнародного права характерні радше двосторонні угоди.

По-друге, нечисленні звичаї в міжнародному праві захисту прав людини формувалися не як багаторічна повторювана практика держав (тобто як мовчазні угоди), а були споконвічно сформульовані в допоміжних джерелах міжнародного права й у міжнародних договорах. До допоміжних джерел відносяться резолюції міжнародних організацій (наприклад, Генеральної Асамблеї ООН чи Комітету Міністрів Ради Европи), рішення судових і квазісудових міжнародних органів щодо конкретних справ (наприклад, рішення Европейського суду з прав людини, думки Комітету з прав людини), доктрина, тобто думка щодо різних питань найавторитетніших у цій галузі фахівців. Міжнародні договори містять у собі звичайні норми в тих випадках, коли вони, наприклад, не охоплюючи своєю дією увесь світ, здобувають загальносвітове значення (наприклад, Европейська конвенція про захист прав людини й основних свобод), а також у тих випадках, коли, будучи розробленими авторитетними фахівцями і прийнятими відповідними міжнародними органами (наприклад, Генеральною Асамблеєю ООН), вони, через нератифікацію достатньою кількістю учасників, не можуть набути чинности [6]. Таким чином, “у договірному праві ми знаходимо більшість із правил, що складають міжнародне звичаєве право в галузі прав людини” [7].

По-третє, що було вже коротко розглянуто вище, норми договорів про захист прав людини мають на меті не стільки створити права й обов’язки одних держав-учасників щодо інших, скільки забезпечити обов’язок держав захищати права власних громадян. А власне “міжнародність” полягає в тому, що такі договори покликані забезпечувати єдиний для всіх учасників мінімальний рівень захисту прав, передбачених у них. І для реалізації державами своїх зобов’язань по договорах (конвенціям, пактам) про захист прав людини створюють міжнародні контрольні механізми. Їхні функції спрямовані на контроль за виконанням державами зобов’язань перед своїми громадянами, що включають як створення відповідної законодавчої бази по захисту прав людини, так і приведення у відповідність з нею практики адміністративних і судових органів. Таким чином, діяльність зазначених органів до певної міри порушує принципи суверенітету і невтручання у внутрішні справи в їхньому класичному варіанті, але, з іншого боку, вона сприяє реалізації вищого призначення держав – забезпечення і захисту прав людини й основних свобод.

Міжнародні стандарти прав людини

Будь-яке право, яке є в однієї особи, припускає наявність обов’язків у іншої чи інших осіб. Права людини забезпечують нормальне існування і розвиток людини в цивілізованому суспільстві і припускають наявність обов’язків, насамперед, у єдиного офіційного представника суспільства – у держави.

Ці обов’язки різноманітні: іноді держава повинна створити спеціальний механізм реалізації права (наприклад, права на освіту), іноді вона зобов’язана не втручатися сама і забезпечити невтручання інших у процес реалізації людиною свого права (наприклад, права на особисту свободу). Від того, наскільки успішна діяльність держави на цьому терені, залежить і визнання її цивілізованою і демократичною.

Світове співтовариство оцінює правозахисну діяльність держави з погляду міжнародних стандартів прав людини. Варто пам’ятати, що в законодавстві будь-якої держави за його громадянином закріплена величезна кількість різноманітних прав (як, утім, і обов’язків).

Однак, під словосполученням “права людини” звичайно мають на увазі порівняно невеликий набір прав і свобод, при цьому масове чи грубе порушення хоча б одного з них призводить до негайної відмови світового співтовариства визнати цю державу демократичною і цивілізованою, а іноді й інші вагомі наслідки економічного, політичного, ба навіть військового характеру. Це так звані фундаментальні права і свободи, без дотримання яких неможливе нормальне існування і розвиток людини в сучасному суспільстві. Їх ще нерідко називають конституційними правами, тому що саме вони закріплені в конституціях сучасних держав, як найважливіші і найпріоритетніші, саме ті права людини, на основі яких визначається статус людини в суспільстві. Саме щодо цих прав і свобод встановлюються міжнародні стандарти прав людини, саме їх дотримання перевіряють міжнародні правозахисні організації.

Не можна сказати, що перелік фундаментальних прав і свобод являє собою певне застигле і незмінне утворення, їх набір міняється від конституції до конституції, від одного міжнародного документа до іншого. Однак існує зразковий перелік таких прав. Він даний у Всезагальній декларації прав людини. Це унікальний документ. Прийнята 10 грудня 1948 р. у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї ООН, вона офіційно не є обов’язковою навіть для тих держав, що проголосували за неї (УССР тоді утрималася від голосування разом із СССР, БССР, Польщею, Югославією, Чехословаччиною, ПАР і Саудівською Аравією). Проте, у Преамбулі Декларації вона без зайвої скромности названа “завдання, до виконання якої повинні прагнути всі народи і всі держави”. За 50 років свого існування Загальна Декларація набула значної моральної ваги у світі. Вона стала основою для всієї наступної міжнародної та конституційної нормотворчости в галузі прав людини. Відтак її дотримання перетворилося в міжнародний порядок, тобто правило, яке ніде офіційно не закріплене, але повинно виконуватися під страхом санкцій з боку світового співтовариства, про які ми писали вище.

Права, перераховані в Декларації, неоднорідні як за своїм змістом, так і за режимом захисту. Їх прийнято поділяти на дві великі групи: громадянські та політичні складають першу, а до другої відносять економічні, соціальні й культурні права.

Перша група – це так звані права першого покоління. Боротьба за їхнє утвердження почалася в XVII-XVIII ст. із праць філософів-просвітителів Джона Лока, Шарля Монтеск’є, Жана-Жака Руссо і призвела до буржуазних революцій в Европі й Америці. У цю групу входять:

  • громадянські (їх ще називають особистими) права: право на життя, волю й особисту безпеку, право на волю від рабства, волю від катувань, право на вільне пересування, право вважатися невинним доти, поки провина не буде встановлена шляхом судового розгляду, право на недоторканність житла, таємницю кореспонденції, заборона втручання в приватне і сімейне життя, свобода думки, сумління і релігії;
  • політичні: свобода переконань, свобода одержання і поширення інформації, свобода мирних зборів і асоціацій, виборчі права, право брати участь у керуванні своєю державою безпосередньо чи через обраних представників.

Другу групу прав – економічні, соціальні, культурні – називають правами другого покоління. Вони утвердилися після соціальних революцій в Европі ХІХ-ХХ ст., зокрема, і насамперед, після жовтневої революції [у Росії.– Прим. ред.]. В друге покоління прав включають: право на соціальне забезпечення, право на працю, вільний вибір роботи і захист від безробіття, право на справедливу і задовільну винагороду, право створювати профспілки, право на освіту (обов’язкове для початкової, загальнодоступне для професійної, однаково доступне для усіх залежно від здібностей кожного – для вищої), право на вільну участь у культурному житті суспільства.

Такий поділ прав має чимале значення насамперед з практичної точки зору, тобто з точки зору механізмів міжнародного захисту прав людини.

Міжнародні механізми захисту прав людини

Під терміном “механізми міжнародного захисту прав людини” розуміють систему міжнародних (міждержавних) органів і організацій, що діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини чи їх відновлення у випадку порушення. Слід зазначити, що, окрім міждержавних органів і організацій, у світі існує безліч так званих неурядових правозахисних організацій. Ст. 55 Конституції України, яка надає право громадянам звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, має на увазі винятково міждержавну частину механізму. Такі (міждержавні) органи відрізняються тим, що вони створюються за взаємною згодою кількох держав, як правило, оформленою міжнародною угодою, діють у межах такої угоди, угодою також визначаються їхні повноваження і спеціальні правила процедури.

Відповідно міждержавні правозахисні організації відрізняються тим, що:

  • вони дійсно мають вплив на уряди;
  • найчастіше їхні рішення обов’язкові для виконання, і в будь-якому випадку їхню думку не можна зігнорувати;
  • вони змушують міжнародне співтовариство звертати увагу на порушення прав людини.

Навряд чи можна говорити зараз про те, що чинний на сьогодні механізм захисту прав людини виник у результаті планомірного і заздалегідь продуманого розвитку, радше він являє собою підсумок мало систематизованої правотворчости держав і міжнародних організацій, які намагалися після Другої світової війни створити такий світовий лад, при якому стали б неможливими грубі і масові порушення прав людини, які мали місце в гітлерівській Німеччині.

Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна розподілити на дві групи: універсальні та реґіональні.

Універсальні правозахисні механізми – це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і реґіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’язані з основною міжнародною організацією світу – ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльности цієї організації є “утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистости”.

Статут зобов’язує головний орган ООН – Генеральну Асамблею ООН – приділяти особливу увагу захистові прав людини. У 1948 р. вона прийняла Всезагальну декларацію прав людини, а після цього цілу низку міжнародно-правових актів, які торкаються різноманітних аспектів правозахисної діяльности (про громадянські, політичні, культурні права, заборону геноциду, апартеїду, расової дискримінації тощо). Питання прав людини розглядають в Головних комітетах Асамблеї, а також у її допоміжних органах (наприклад, у спеціальних комітетах з дискримінації, проти апартеїду тощо).

Серед інших основних органів ООН особливу роль у захисті прав людини відіграє Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОС), яка під керівництвом Генеральної Асамблеї координує економічну і соціальну діяльність ООН, у тому числі, як зазначено в Статуті, готує “рекомендації з метою поглиблення поваги і дотримання прав людини й основних свобод для всіх”.

Однак, незважаючи на широкі повноваження і ту важливу роль, яку відіграють у міжнародних відносинах головні органи ООН, основні функції щодо захисту прав людини виконують спеціалізовані правозахисні органи й організації.

Отже, всі універсальні правозахисні органи поділяють на три види:

1) Постійні органи, що є частиною апарату ООН – Комісія ООН з прав людини та її експертний орган – Підкомітет по запобіганню дискримінації та захисту прав меншин. Ці органи, а також Комісія становища жінок, створені в рамках ЕКОСОС для виконання його повноважень в галузі захисту прав людини. У рамках іншого основного органу ООН – Секретаріату, створений Центр прав людини, розташований в Женеві і Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Останньою за часом була створена в 1993 р. посада Верховного Комісара ООН з прав людини.

2) Органи, створені згідно з міжнародними угодами, укладеними під егідою ООН. У рамках ООН було розроблено безліч міжнародних договорів про захист прав людини, що розвивають положення Всезагальної декларації, щодо окремих груп прав чи окремих прав, закріплених у ній. Однак, якщо Декларація прав, як ми пам’ятаємо, формально не є ні для кого обов’язковою, але стала такою фактично для всіх держав, то вищевказані договори юридично обов’язкові для виконання державами, але тільки тими, котрі їх підписали і ратифікували. Це насамперед стосується затвердженого в 1966 р. Пакту про громадянські та політичні права і про соціальні й економічні права (перший набув чинности 23 березня 1976 р., а другий – 3 січня 1976 р.). Ці документи (а також Протоколи до Пакту про громадянські і політичні права), разом із Всезагальною Декларацією складають основне джерело міжнародного права в галузі захисту прав людини – Міжнародний білль про права людини.

Окрім Пактів під егідою ООН були розроблені: Конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації, Конвенція про запобігання катуванням та іншому жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню чи покаранню, а також безліч інших договорів. На виконання усіх цих угод були створені: Комітет ООН з прав людини (не плутати з Комісією ООН), Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, Комітет з расової дискримінації, Комітет проти катувань тощо.

3) Спеціалізовані установи Організації Об’єднаних Націй. У відповідності зі ст. 57 і 63 Статуту ООН із Організацією пов’язані різні установи, створені міжурядовими угодами в галузі економіки, соціальних відносин, культури, освіти, охорони здоров’я та ін. Спеціалізовані установи є постійно діючими міжнародними організаціями, які працюють на підставі власних статутів і угод з ООН. Сьогодні існує 16 таких організацій. Однак далеко не всі ці установи займаються правами людини. Для тих, що здійснюють правозахисну діяльність, вона не є основною, а випливає із загальсоціальної спрямованости їх діяльности і, відповідно, лише доповнює її. До таких установ відносяться насамперед Міжнародна Організація Праці (МОП) і Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО).

Другим найважливішим елементом міжнародного механізму захисту прав людини є реґіональні міжнародні організації. Реґіональною міжнародну організацію називають, якщо її учасниками є держави, розташовані в межах певного реґіону земної кулі, наприклад, Европи, Африки чи Південної Америки.

На сьогодні у світі існує три дієздатні реґіональні системи захисту прав людини: Міжамериканська, Африканська і Европейська. Перша діє в рамках Організації Американських Держав і представлена Міжамериканською комісією з прав людини і Міжамериканським судом з прав людини. На відміну від відповідного европейського органу Міжамериканський суд не вчинив якогось значного впливу на формування реґіональних стандартів прав людини, розглянувши за 40 років існування ледь більше 10 справ. Уся правозахисна діяльність лягла, таким чином, на Комісію, в яку можуть звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи, особи чи недержавні організації. Комісія вживає заходів до досягнення дружнього врегулювання, а якщо це не вдалося, – вона приймає висновок у справі. Ці висновки мають велику моральну вагу, їх, як правило, враховують держави, обвинувачені в порушеннях прав людини.

Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і народів, що є органом Організації Африканської Єдности. Вона діє на підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав людини. Комісія з цього приводу формулює судження і пропозиції. Також вона розглядає заяви громадян і недержавних організацій про масові і систематичні порушення прав людини. По них Комісія готує свої висновки для вищого органу ОАЕ – Асамблеї глав держав і урядів.

Найбільший інтерес для нас, безсумнівно, представляє Европейська система захисту прав людини. По-перше, вона найрозгалуженіша і найдієздатніша, а по-друге, вона має до нас, українців, найбезпосередніше відношення. Система діє в рамках Ради Европи (не плутати з Европейським Союзом), членом якої Україна є від 1995 р. Европейський правозахисний механізм заснований на низці договорів, основним серед них є Европейська конвенція захисту прав людини й основних свобод. Крім неї, у рамках Ради Европи розроблені Европейська соціальна хартія, Европейська конвенція прав меншостей, Европейська конвенція прав дитини, Европейська конвенція запобігання катуванням.

Головний европейський правозахисний орган – Европейський суд прав людини – має одну відверту перевагу перед більшістю сучасних правозахисних організацій – його рішення обов’язкові для держав, що приєдналися до Конвенції захисту прав і свобод. У результаті, рішення Суду впливають на формування не тільки европейських, але і світових стандартів прав людини, і навіть на відповідну законодавчу практику багатьох цивілізованих держав.

Крім суду, при Раді Европи діють Европейський комітет з прав меншин, Комітет незалежних експертів по соціальних і економічних правах, Европейський комітет запобігання катуванням. Повноваження цих органів непорівнянні з повноваженнями Суду, однак, їх діяльність цікава хоча б з огляду на те, що вона повинна найближчим часом заторкнути, чи вже заторкнула Україну.

Отже, ми розділили міжнародні органи на універсальні і реґіональні, систематизувавши, таким чином, їх з точки зору організаційної приналежности та географічних меж їх діяльности. Але необхідно розглянути ще одну підставу для класифікації: природу права, яке захищають ці організації. Відповідно можна виділити три групи органів, які захищають громадянські та політичні права і свободи, які захищають економічні, соціальні та культурні права і які здійснюють комплексний захист прав і свобод. Якщо порівняти повноваження, надані цим групам, – результат буде не на користь соціальних і економічних прав, а також комплексних механізмів. Організації, що працюють із громадянськими і політичними правами, іноді можуть приймати від громадян держав-учасниць відповідних конвенцій індивідуальні скарги на порушення прав, перелічених у цих договорах. Розгляд міжнародними органами таких звертань відбувається в рамках квазісудових процесів, і в деяких випадках за результатами розгляду можуть прийматися обов’язкові для держав рішення. У той же час, як ми побачимо далі, органи, які захищають соціальні права, можуть у кращому випадку приймати висновки після розгляду окремих порушень, і ті справи, які “гідні особливої уваги”, скеровувати у вищі інстанції (крім механізму захисту прав профспілок у рамках Міжнародної Організації Праці, але по-перше, це радше виключення, аніж правило, по-друге, йдеться насамперед про захист права на асоціацію, що, безсумнівно, є політичним, а не соціальним).

Таке ставлення до захисту соціальних і економічних прав породжене двома причинами. По-перше, тим, що недотримання громадянських і політичних прав може призвести до фізичної неможливости існування людини (право на життя), до її рабського чи підневільного існування, чи неможливости існування демократичного режиму в державі (виборчі свободи, незалежність суду тощо).

По-друге, більшість громадянських і політичних прав є негативними, тобто для їх реалізації державі досить їх не порушувати, у той час як забезпечення соціальних і економічних прав вимагає від держави витрати певних коштів. Отже, зовсім відмовитися від їх виконання не можна, але різні за багатством і доходами держави можуть витрачати різні суми на реалізацію цих прав. Саме тому, згідно із ст.2 Пакту про громадянські та політичні права, держави-учасниці зобов’язуються вжити усіх необхідних заходів, у тому числі законодавчих, для здійснення прав людини, зазначених у цьому міжнародному договорі. Тоді як у відповідності зі ст.2 Пакту про економічні, соціальні і культурні права держави повинні вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходи задля того, щоб забезпечити поступове здійснення прав і свобод, визнаних у Пакті.

Нарешті, ще один нюанс, який, безсумнівно, зацікавить читача – це питання про те, яка ефективність міжнародних правозахисних організацій у питанні надання дійсно реальної допомоги у вирішенні конкретної проблеми конкретної жертви порушення прав людини.

Більшість міжнародних інстанцій зосереджені на загальному нагляді за станом прав людини в державах, які підписали міжнародні угоди, на основі яких ці організації працюють. Таке спостереження полягає у заслуховуванні періодичних доповідей держав, перевірках на місцях. Скарги чи петиції про порушення прав людини, які надходять у такі організації, використовують для формування уявлення про загальну ситуацію, яка склалася в сфері захисту прав людини у відповідній державі. Тобто такі органи не розглядають кожне повідомлення про порушення прав, а намагаються з’ясувати загальну картину.

Багато міжнародних механізмів улаштовані так, що вони можуть безпосередньо реаґувати тільки на масові чи систематичні порушення прав тими чи іншими державами, скарги ж на одиничні випадки порушень враховуються лише як ще один штрих до загальної ситуації захисту прав людини в окремих державах. Тобто, вони діють у рамках процедур “скарг до роздумів”, коли відповідний орган не прагне до виправлення кожного порушення прав людини, про які йому повідомляють. Скарги, які надходять до нього, він оцінює на предмет визначення того, наскільки те чи інше порушення торкається всього населення держави, скарги втрачають свою індивідуальність і збираються в масиви даних, які згодом використовують для рішення питання про необхідність, методи й обсяг втручання. Заявник при цьому, як правило, не має ніякої офіційної можливости довідатися про долю своєї заяви.

Переважна більшість спеціалізованих міжнародних організацій по захисту прав людини засновує свій вплив на держави-порушники на своєму авторитеті і можливості впливу на міжнародну і внутрішньодержавну суспільну думку. Скажімо, основний акт Европейського комітету запобігання катуванням – висновок за результатами перевірок на місці, готується таємно і направляється державі. Остання повинна вжити заходів по виправленню знайдених порушень і, якщо побажає, може цей звіт опублікувати. Якщо не відбувається ні того, ні іншого, Комітет може прийняти самостійне рішення про опублікування звіту.

Ще одна можливість впливу на держави-порушники для деяких організацій полягає у скеруванні звіту про становище в країні у вищий орган: для Комітету експертів МОП – це Міжнародна конференція праці, для Комісії ООН з прав людини – ЕКОСОС. Однак варто пам’ятати, що такого роду вищі органи – завжди більше політичні організації, ніж правозахисні, тому вони оцінюють ситуацію не стільки з точки зору наявности чи відсутности порушення прав людини, скільки з точки зору політичної доцільности чи недоцільности покарання держави-порушника. І в будь-якому випадку вони ніколи не розглядають окремі порушення, якщо вони не носять масовий чи грубий характер.

Найефективнішими є органи й організації, які мають право прийому і розгляду індивідуальних скарг (петицій) від громадян і організацій – жертв порушень прав людини. Тобто, ці організації провадять квазісудовий процес, на якому сперечаються між собою дві сторони – обвинувачувана держава й особа, яка заявляє про порушення її прав. За результатами виноситься рішення, обов’язкове для виконання державою чи юридично, чи фактично через величезний міжнародний авторитет відповідного органу і характеру самого рішення. Відмінність цих органів полягає в їх “обов’язку прийняти рішення по кожній спрямованій до них справі, навіть якщо це усього лише рішення щодо питання про його допустимість” [8] . Таким чином, метою процедури є виправлення кожного конкретного порушення. Сторони при цьому можуть бути присутні при розгляді їхньої справи (обсяг цього права варіюється в різних органах).

Подібних правозахисних інстанцій у світі дуже небагато, українець/українка може звернутися тільки до чотирьох: Комітету з прав людини, Комітету проти катувань, Европейського суду прав людини і Комітету із свободи асоціацій МОП.

Національні засоби захисту і їх “вичерпання”

Міжнародний порядок виробив правило, відповідно до якого, перш ніж звертатися зі скаргою на порушення своїх прав до міжнародних правозахисних органів, громадянин повинен використовувати всі правові механізми, передбачені для цього в державі, на яку він скаржиться. В українській Конституції це сформульовано в такий спосіб (ст.55): “кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна”.

Тобто, перш ніж звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини, кожен (тобто громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства, юридична особа) зобов’язаний вичерпати всі національні засоби захисту своїх прав. Це положення Конституції анітрохи не порушує міжнародні стандарти прав людини і не обмежує її свободи у виборі засобів захисту прав: подібні вимоги до процедури звертання в міжнародні правозахисні інстанції містяться, скажімо, у ст.35 Европейської конвенції прав людини і ст.2 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Природно виникають питання: про які саме національні засоби правового захисту мова йде, і з якого моменту їх можна вважати вичерпаними? Відповідей у внутрішньому праві України на ці питання немає, бо вони постають тільки у випадку звертання жертви порушення прав до міжнародних механізмів захисту, останні повноважні одержувати скарги від громадян багатьох держав, відповідно, саме вони приймають рішення про визнання чи невизнання факту вичерпаности національних засобів у кожному конкретному випадку, з урахуванням особливостей правової системи держави, на яку подана петиція (скарга). Звичайно вважається, що громадянин вичерпав усі національні засоби захисту прав, якщо він звертався до всіх державних органів, повноваження яких щодо розглянутої справи відповідають критеріям доступности й ефективности.

Доступність означає, що громадянин повинен мати можливість домогтися розгляду своєї справи в компетентному і незалежному органі, і для цьому не повинно існувати надмірних перешкод правового чи адміністративного характеру. Ефективність полягає в можливості прийняття цим органом остаточного й обов’язкового до виконання рішення. Обидва принципи взаємозалежні, в одному з рішень Европейський суд прав людини відзначив: “для того, щоб оскарження вважалося ефективним, воно повинно бути доступним, – а це означає, що зацікавлена особа повинна мати можливість самостійно почати процедуру оскарження” [9].

Серед українських органів найбільшою мірою відповідають цим критеріям суди. У цивілізованій державі суду належить центральне місце у всій правовій системі. Саме суд уособлює справжнє право, істинну справедливість. Чим вище роль, авторитет суду і правосуддя загалом, чим більшою самостійністю і незалежністю володіє суд у взаєминах із представницькими органами й органами управління, тим вищий в країні рівень законности та демократії, тим надійніше захищені від можливих зазіхань права і свободи громадян.

Основні функції судової влади виявляються в правосудді. Правосуддя – “це діяльність суду, здійснювана в передбаченому процесуальним законом порядку, яка полягає в розгляді і розв’язанні конфліктів, пов’язаних із дійсним чи можливим порушенням норм ... права” [10]. Ця функція судів відбита в українському законодавстві наступним чином.

По-перше, у відповідності до ст.55 Конституції саме на них покладене завдання захисту прав і свобод людини.

По-друге, згідно із ст.124 Конституції “юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі”, тобто будь-яка суперечка з приводу порушення прав, свобод і боронених законом інтересів громадян може розглядатися судом.

По-третє, для звертання до судового захисту прав, громадянину досить скласти в письмовій формі позовну заяву і передати її судді, якщо мова йде про порушення прав і інтересів, що випливають із трудових, цивільних, сімейних, адміністративних правовідносин (ст.ст. 1, 136, 137 Цивільного процесуального кодексу України). Якщо ж особа вважає, що її права порушені злочинно, то вона може чи звернутися безпосередньо в суд (наприклад, по справах про наклеп чи образу), чи до органів, компетентних попередньо розслідувати злочин – міліції чи прокуратури.

Висновки цих органів також буде оцінювати суд, окрім тих випадків, коли вони приймають рішення про припинення справи на стадії попереднього розслідування (розслідування “попереднє”, оскільки випереджує судовий розгляд). Але таке рішення, а також відмова відповідних органів у порушенні кримінальної справи може бути оскаржена в суді (ст.ст. 27, 94, 95, 98, 99, 236-1, 236-2, 236-5, 236-6 Кримінально-процесуального кодексу України). По-четверте, вироки, рішення, визначення і постанови суду, які набули чинности, обов’язкові для всіх державних і громадських підприємств, установ і організацій, посадових осіб і громадян і підлягають виконанню на всій території України (ст.403 УПК і ст.14 ЦПК).

Система судів загальної юрисдикції складається з трьох ланок: районні, міські (раніше їх називали народними), міжрайонні суди; обласні, міські суди міст Києва і Севастополя, Верховний Суд Республіки Крим; Верховний Суд України. Існує також система військових судів, що виконують функції, подібні до загальних судів у відношенні військовослужбовців: суди гарнізонів, військових реґіонів і Військово-Морського Флоту, замикаються вони на Військовій колегії Верховного Суду України.

Суди розглядають справи, що надійшли, шляхом судового розгляду, а також у касаційному і наглядовому порядку. Подавши належним чином складену позовну заяву в суд чи заявивши в міліцію про злочин, громадянин починає судовий процес, центральною стадією якого є судовий розгляд. Він являє собою засідання суду, у якому досліджуються докази, представлені сторонами, обговорюється їхня вірогідність. Останнім етапом цієї стадії є винесення рішення (по цивільних справах) чи вироку суду (по карних). Рішення (чи вирок) суду – це акт, що визначає вищий ступінь ефективности цього органу в сфері захисту прав людини, тому що саме в ньому міститься думка суду щодо представлених доказів, саме він указує на закон, який варто застосовувати в даній справі. На основі судового рішення визначають права та обов’язки сторін, винність і невинність підсудного, міру покарання, дії, які повинні вчинити сторони чи державні органи в зв’язку із цим.

Однак навіть суд не застрахований від помилок, зловживань та інших факторів, що приводять до неправильних рішень. Тому як у цивільному, так і в карному процесі передбачена можливість заперечити рішення у вищій судовій інстанції в касаційному порядку. Це означає, що будь-який учасник процесу, у тому числі позивач, відповідач (у цивільному), чи потерпілий засуджений (у карному процесі) можуть оскаржити суд за місцем розгляду справи, і вона буде спрямована у вищий суд на касаційний розгляд. Подати таку скаргу можна тільки до набуття чинности рішення чи вироку, тобто упродовж 10 чи 7 діб після їхнього прийняття відповідно. Якщо судовий розгляд відбувається, як правило, у районних чи міських судах (обласні розглядають справи, власне кажучи, дуже рідко – при наявності великого суспільного інтересу чи підвищеної складности), то в касаційному порядку справи переглядає в більшості випадків колегія по цивільних чи кримінальних справах обласного чи прирівняного до нього суду. На стадії касаційного розгляду суд не розглядає справи ще раз, тобто не оцінює знову всю сукупність представлених доказів, не заслуховує нових суперечок сторін, він лише оцінює вже наявне рішення на предмет його відповідности критеріям законности й обґрунтованости. Рішення вважається законним, якщо суд правильно застосував і вірно витлумачив нормативні акти (закони, укази, постанови) щодо даної справи. Обґрунтованість означає, що рішення засноване на всіх обставинах, що підтвердилися, які мають значення для справи. Після розгляду справи в касаційному порядку може бути прийнята постанова про залишення рішення без зміни, скерування справи на повторний судовий розгляд, зміну рішення, скасування прийнятого рішення.

Безсумнівно, касаційний розгляд припускає кваліфікованіший склад суду, аніж той, який був у стадії судового розгляду, що, однак, не гарантує абсолютної справедливости рішення. Тому законодавство передбачає також ще одну стадію перегляду справи, уже після набуття чинности рішення – перегляд справи наглядовою інстанцією, тобто президіями обласних і прирівняних до них судів, і Верховним Судом України (ст.330 Цивільного процесуального кодексу і ст. 388 Карного процесуального кодексу). Але тут виникає проблема: ст.328 ЦПК і ст.388 УПК містять перелік осіб, протест яких дозволяє переглядати в порядку нагляду рішення, постанови, визначення українських судів. У їхнє число входять: Голова Верховного Суду, Генеральний Прокурор і їхні заступники, голови обласних і прирівняних до них судів, їхні заступники, нарешті, обласні і прирівняні до них прокурори і їхні заступники. Таким чином, ініціатива наглядового розгляду не залежить від волі петиціонера і, отже, для набуття права на подачу петиції в міжнародні інстанції, не потрібна, бо не відповідає критерію доступности [11]. Ба більше, цілком протипоказано звертатися до перелічених осіб із проханням внести протест без одночасного звертання у відповідний міжнародний орган, тому що скарга може прийматися ними до розгляду упродовж певного часу від моменту ухвалення остаточного рішення національним органом і цілком можливо, так і не дочекавшись протесту, втратити право звернутися до міжнародних механізмів захисту прав людини.

Арбітражний суд – незалежний орган у вирішенні всіх господарських суперечок, які виникають між юридичними особами, державними й іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство (ст.1 Закону України “Про арбітражний суд” від 4 червня 1991 р.). Як правило, діяльність арбітражних судів не пов’язують із розглядом справ про захист прав людини. Однак, у деяких випадках справи, перш ніж потрапити, наприклад, у Европейський суд прав людини, повинні бути розглянуті саме цими органами. Мова насамперед про право юридичних осіб на “мирне володіння своїм майном” (ст.1 Протоколу №1 Европейської конвенції з прав людини), чи праві на волю самовираження (ст.10 Конвенції) – якщо, наприклад, редакція засобу масової інформації, який закривають, вважає, що справа про його банкрутство була ініційована з метою позбутися опозиційної преси.

В Україні діє система арбітражних судів, представлена Вищим арбітражним судом України й обласними арбітражними судами, арбітражним судом Автономної Республіки Крим і міськими арбітражними судами міст Києва і Севастополя. Згідно із ст.ст. 12-14 Арбітражно-процесуального кодексу України значна частина справ (крім прямо віднесених до компетенції Вищого арбітражного суду) розглядаються, власне кажучи, обласними і прирівняними до них судами. Згідно із ст.ст. 91, 92 АПК рішення арбітражного суду першої інстанції переглядається тільки в порядку нагляду, отже, право на звертання в міжнародні інстанції в організації виникає з моменту винесення арбітражним судом рішення першої інстанції.

Наступним за ефективністю правозахисним державним механізмом є прокуратура. Хоча її діяльність рідко асоціюється в громадян із захистом прав людини, відповідно до п.2 ст.4 Закону України “Про прокуратуру” одним із завдань її діяльности є “захист від протиправних зазіхань на гарантовані Конституцією, іншими законами України і міжнародними правовими актами соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи людини і громадянина”. Прокуратура наділена низкою повноважень, які дозволяють вирішувати поставлене завдання. Зокрема, прокурор чи його заступник мають право вносити протести на незаконні акти, дії чи рішення органів чи посадових осіб (протест припиняє дію рішення чи акту і підлягає розглядові упродовж десяти днів, у разі його відхилення прокурор може звернутися до суду). Прокурор чи його заступник можуть також вносити розпорядження у разі очевидних правопорушень, що можуть заподіяти істотну шкоду правам і свободам громадян. Розпорядження підлягає негайному виконанню, але може бути оскаржене в суді. Крім того, у прокурора і його заступника є право вносити подання про ліквідацію правопорушень, причин їх вчинення й умов, які їм сприяли. Подання розглядають упродовж місяця, у прокуратуру повідомляють про результати розгляду. Зрештою, прокурор може порушувати кримінальні справи, справи про адміністративні і дисциплінарні провини, якщо виявляє ознаки цих правопорушень у діях посадових осіб, які порушують права людини.

Прокурорський нагляд, безсумнівно, відповідає критерію доступности: прокурор зобов’язаний винести відповідне рішення по кожній скарзі, що надійшла на його ім’я, нехай навіть це буде рішення про відмову в прокурорському реаґуванні. Дії прокурора можна вважати навіть до певної міри ефективнішими, аніж суддівські, позаяк вони не вимагають тривалого і дорогого судового розгляду. Однак, прокуратура не може приймати остаточного рішення в справі, це привілей суду, самі санкції, як і відмова в їх застосуванні, можуть бути оскаржені в суді. Тому звертання за допомогою в прокуратуру не зашкодить жертві порушення, але самих по собі дій прокурора чи відмови їх застосувати недостатньо для вичерпання національних засобів захисту права, а звертання в прокуратуру не обов’язкове для їх вичерпання.

Ще один, зовсім новий для України засіб захисту прав – омбудсмен, чи Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Цей інститут “виростає з держави і громадянського суспільства на певній стадії їх розвитку і виступає противагою громадянського суспільства на розширення і зміцнення сфери державного втручання” [12] .

Діяльність омбудсмена спрямована на охорону прав і свобод людини, поінформованість громадян про порушення органами держави, посадовими особами їхніх прав і свобод. З іншого боку, у результаті правозахисної діяльности омбудсмена підтримується віра людей у справедливість, нейтралізується обережне ставлення особистости до влади, пом’якшуються конфлікти між державою, її органами і громадянами. Особливе значення в діяльності Уповноваженого має його незалежність від інших органів і посадових осіб держави, ба більше, його діяльність не може бути припинена чи обмежена у зв’язку із розпуском Верховної Ради, яка його обрала, а також запровадження військового чи надзвичайного стану.

Омбудсмен розглядає скарги на порушення прав людини, нерідко після того, коли вичерпані всі законні шляхи для їх відновлення, і своїм авторитетом сприяє поновленню розгляду справи. Однак усі важелі впливу омбудсмена (як органу, межового між державою і громадянським суспільством) розраховані, насамперед, на моральний вплив Уповноваженого, і тому обмежені лише загальноконтрольними повноваженнями – присутність на засіданнях всіх органів влади, доступ до документації, у т.ч. таємної, подання про порушення прав і свобод, які повинні бути розглянуті органами, у які вони внесені, у місячний термін тощо. (ст.13 Закону України від 27.12.97 р. “Про Уповноваженого Верховної Ради України з права людини”). Отже, звертання до омбудсмена теж не є обов’язкове для вичерпання внутрішніх засобів захисту права, як до органа, що не відповідає формальному критерію ефективности, хоча він може бути цілком ефективним на практиці.

Що ж стосується Конституційного Суду, то його повноваження щодо захисту прав людини не відповідають обом критеріям. Згідно із ст.40 Закону України від 16.10.96 р. “Про Конституційний Суд” звернутися з поданням у Конституційний Суд (тобто оскаржити конституційність закону чи іншого акту) можуть тільки Президент України, не менш ніж 45 депутатів Верховної Ради, Верховний Суд, Верховна Рада Республіки Крим і Уповноважений з прав людини, тобто повноваження суду не відповідають критерію доступности. Громадяни ж можуть представляти в суд тільки звертання – прохання витлумачити Конституцію чи Закон України (ст. 43 Закону), у цьому випадку Конституційний Суд не може визнати Закон неконституційним. Крім того, Конституційний Суд не може вирішити справу, бо, власне кажучи, – це прерогатива судів загальної юрисдикції, отже, його повноваження не відповідають критерію ефективности національних засобів захисту права.

Література:

[1] Новицкий М. Что такое права человека. Справочник для правозащитных организаций. – Варшава: Изд-во Хельсинкской федерации прав человека, 1997. – С. 17;

[2] English К., Stapleton А. A Practical Guide to Monitoring Human Rights. – HR Centre, University of Essex, 1995. – Р. 4;

[3] М. Новицкий. Указ. соч. – С. 21;

[4] Там само;

[5] Бирюков П.Н. Международное право. Учебное пособие. – М.: Юрист, 1998, с.12;

[6] Докладніше про це: Лукашук И.И. Нормы международного права в международной нормативной системе. – М.: Спрак, 1997, с. 240-246;

[7] D’Amato. International Law: Process and Prospects. – N.Y.: West Publ. Comp, 1987. p.142;

[8] Maxime T. The Right to Individual Complaint to the United Nation for Violations of Human Rights // International Human Rights Law. Theory and Practice. – Montreal: The Canadian HR Foundation, 1992. – Р.403;

[9] Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000, №1. – С. 178;

[10] Права человека. Учебник для вузов. /Под ред. Е.А. Лукашева/ – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998, с. 305;

[11] Таку думку підтверджує Визначення Европейського суду прав людини у справі Кучеренко проти України. (Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2000, №1. – С. 176-179);

[12] Марцеляк О.В. Статус Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. – Харків: 1998. – С. 9.


08.09.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!