Osvita.ua Вища освіта Реферати Правознавство Суверенітет державної влади у князівській державі та гетьманщині
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Суверенітет державної влади у князівській державі та гетьманщині

У ІХ-Х ст., коли тільки формувалася Українська держава, державна влада ще не володіла повнотою суверенних прав

Адже суверенною є державна влада, яка здатна самостійно, без втручання інших держав чи організацій встановлювати обсяг і реалізовувати суверенні права держави (право законодавства, судочинства, підтримання правопорядку на власній території, право ведення зовнішніх зносин).

У той період можна говорити лише про поступове набуття державною владою Київської Русі суверенного характеру.

Влада князя була ще незначною, а важливі справи вирішувалися старшими за віком, найавторитетнішими особами на зборах - вічі, що перейшло у спадок від племені. З часом повноваження князя розширились, потіснивши віче, хоч ще протягом довгого часу воно мало значний вплив.

Поступово князь стає спадковим монархом, виконує військові, дипломатичні, судові функції, призначає і звільняє урядовців, є главою держави і представником усього народу. Проте доки васальні відносини не переросли у відносини підданства, сила князівської ради у вирішенні військово-дипломатичних завдань була досить відчутною [1, c.45].

Дослідники у ХІІ-ХІІІ ст. свідчать, що, незважаючи на збереження відносин сюзеренітету-васалітету, водночас набирає сили влада Великого князя київського [2, c.112-113].

Тривалий час поряд з верховним державним володарем відомі й інші володарі, що мають свої державні території у вигляді земель, уділів, волостей. Спостерігається роздроблення влади у вигляді піраміди взаємного підпорядкування державних володарів, яку очолює Великий князь київський і якому підпорядковані князі великих земель, котрі також, своєю чергою, називають себе "великими", не втрачаючи, проте, залежності від Великого князя київського.

Цим князям підпорядковані їхні васали - удільні князі, що мають у своєму підпорядкуванні уділи чи волості, очолювані також князями, які є напівдержавним елементом стосовно підлеглого йому населення, маючи своє військо, фінанси та ін. Крім того, значним був вплив церкви. Про прагнення її володіти світською владою свідчать праці мислителів того часу.

Навіть ставши спадковим монархом, князь все ж не стає єдиновладним правителем. Поряд з ним і далі продовжують діяти віче та боярська рада.

Князь був зобов’язаний радитися зі своїми могутніми васалами, зібраними в боярській раді, з питань законодавства, управління, фінансів, зовнішньої політики та з інших державних справ. Боярській раді належало обмірковувати питання ведення війни і укладення миру (вони лише обговорювали їх, вирішували ж ці питання на вічі); рада іноді виступала як вища судова інстанція, переважно у справах з князями.

Боярська рада працювала збираючись на засідання, де кожен міг вільно висловитись, навіть стати в опозицію до князя, що послабляло його владу.

Як уже зазначалось, ще одним органом тогочасної Русі було залишене у спадок від племен віче – збори всіх старших за віком горожан, батьків родин, тисяцьких, які репрезентували пригороди, присутніми були також духовні особи, бояри, іноді князь. Цей орган був відокремлений від боярської ради та князя і, на думку деяких дослідників, виступав органом справжнього народовладдя [3, c.160].

Оскільки віче концентрувало владу князя та бояр, які брали в ньому участь, а також народу, воно було найважливішим органом влади. Вічу належало законодавство, судочинство, право призначення на посади, вирішення питань війни і миру. Досліджуючи основи державного ладу Київської русі, український правознавець Ростислав Лащенко виділяє ідею народоправства, яка виявлялась у співвідношенні двох органів влади: віча як явища народної самобутності та князя як символу і "визначного органу" влади аристократії [4, c.148].

Загалом протягом ХІІ-ХІІІ ст. у Київській державі спостерігається значне посилення об’єднувальних тенденцій. Проте згодом цей процес перетворюється у свою протилежність, і державу опановує міжусобна боротьба.

Традиційне для українського державотворення несприйняття абсолютного правління та міцної централізованості державної влади зрештою привело до занепаду Української держави цього періоду.

Відновлена в результаті національно-визвольної війни українська державність ґрунтувалась на традиційних для України народоправстві, республіканстві, але поряд з цими рисами спостерігається авторитаризм гетьманської влади. Не можна вважати це за суперечність, оскільки, як і в Княжу добу, єдиновладне правління князя поєднувалось з народоправством, що пояснюється необхідністю в різні періоди становлення і розвитку державності відповідного укладу державного життя, певного відповідного співвідношення сил, взаємовідносин органів держави.

Ще у першій половині ХVII ст. починається формування національної держави, основу якої становили інституції, перенесені із Запорізької Січі. Активно розвивається козацьке самоврядування, судочинство, внаслідок чого влада Речі Посполитої починає набувати щоразу більше номінального характеру [5, c.4-5]. На початковому етапі Визвольної війни, а саме в січні - квітні 1648 р., формується ідея державно-територіальної козацької України, що лягла в основу політики українського уряду [5, c.6].

Гетьман Богдан Хмельницький прагнув створити суверенну Українську державу і це йому вдалося. Щоправда, існування її в такому правовому статусі не було тривалим.

Виборовши незалежність у процесі визвольної війни і зафіксувавши суверенітет Української національної держави у Зборівському (1649) та Білоцерківському (1651) трактатах, Б.Хмельницький у 1654 р. вступив у союз з російським царем. Договір, укладений між Україною і Росією, також засвідчив суверенітет Української держави, оскільки лише в такому статусі вона могла увійти в договірні відносини з іншою державою. Але самі умови договору, а тим більше подальші договори, які укладали наступники Б.Хмельницького з російськими царями, щораз більше обмежували право встановлення обсягу суверенних прав.

Уже в тексті договору передбачалося, що цар може тримати в Києві воєводу із залогою, що він має бути повідомлений про вибір нового гетьмана, про закордонні посольства. У результаті підписання договору Україна втратила можливість самостійно встановлювати обсяг суверенних прав. Зокрема, зазнали обмежень економічний аспект суверенітету держави, його внутрішній та зовнішній прояви.

Проте й такі невигідні для України умови дотримувалися царським урядом лише за життя Богдана Хмельницького. А потім, щоразу при обранні нового гетьмана, зміст угоди змінювався, урізаючи суверенні права Української держави, що, врешті, привело до перетворення України в колонію у складі Росії.

Б.Хмельницький рішуче протидіяв спробам Москви обмежити суверенітет України. На початку червня 1657 р. у переговорах з посольством Бутурліна він аргументовано захищав своє право гетьмана на стосунки з іншими країнами, відхилив домагання надіслати воєвод до Чернігова, Переяслава й Ніжина, заборонив роздачу землі стрільцям у Києві тощо [5, c.24].

Однак, маючи на меті відновити Українську незалежну державу, якою вона була у князівську добу, гетьман Б.Хмельницький спромігся лише збудувати "українську автономію, своєрідну напівдержаву", яка проіснувала до 1764 р. [6, c.83].

Це була держава, яку очолював гетьман - глава держави і головнокомандуючий збройних сил, до компетенції якого входило призначення генеральної старшини та уряду. До складу генеральної старшини входили: генеральний обозний, суддя, писар, хорунжий та осавул. Для вирішення загальнодержавних питань збиралася козацька рада (прообраз парламенту).

У державі був чіткий адміністративно-територіальний устрій, своє право; зберігалась виборність як підстава панування в певній сфері чи на певній частині території, а також вирішення основних питань з життя держави колективно гетьманом із старшиною, з якою він радився.

Поступово, починаючи від того, що вибори гетьмана повинні були відбуватися в присутності царського делегата, царський уряд перейшов до обмеження функціональної та організаційної незалежності вищої влади в Українській державі. Так, коли вступив на посаду І.Скоропадський, при гетьмані був призначений царський резидент, який мав наглядати за ходом державних справ; після смерті Д.Апостола цариця Анна не дозволила обрання нового гетьмана і встановила Правління Гетьманського уряду, яке складалося з трьох українців і трьох росіян; цар Петро І, утворивши Малоросійську колегію, встановив контроль над українським урядом; за цариці Катерини ІІ остаточно скасовано інститут гетьманства.

Незважаючи на зазначену в договорі 1654 року умову стосовно непідлеглості судочинства Московщині, у "Решительных пунктах", виданих російським урядом, обираючи гетьманом Д.Апостола, Генеральний Суд, який був вищою судовою інстанцією, формувався у складі трьох українців і трьох росіян під проводом гетьмана.

Непорушними залишилися тільки старі закони - Литовський статут та магдебурзьке право. Але вже у 1835 р. скасовано самоврядування Києва на основі магдебурзького права, а в 1840 р. в судах скасовано Литовський статут та введено російські закони.

На підставі аналізу тексту “Прошения малороссийского шляхетсва и старшин, вместе с гетманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии”, з яким ці стани зверталися до російського уряду в особі Катерини ІІ, О.К.Струкевич робить висновок про те, що в названому акті ставилися вимоги про відновлення умов “Березневих статей”, які визначили політичну автономію України [7, c.43-49].

У документі містяться вимоги стосовно вільного вибору гетьмана, скликання сейму чи генеральної ради, унезалежнення судової системи та судочинства, фінансів, військової справи. Також "Гетьманщина претендувала на повернення земель, відторгнутих від неї за часів гетьманування Самойловича, Мазепи, Скоропадського" [7, c.48].

Отже, українське шляхетство, старшина і гетьман прагнули відновити самостійність у здійсненні внутрішньої політики, повернути втрачену автономію. Однак саме Катерина ІІ, до якої це прагнення було звернуте, скасувала інститут гетьманства (1764), розформувала реєстрові козацькі полки (1765), зруйнувала Запорізьку Січ (1775).

Про суверенітет України годі було й думати. Вона була позбавлена навіть політичної автономії.

Підсумовуючи викладене, вважаємо за необхідне наголосити на тому, що у період існування Князівської і Козацької держав державна влада в Україні відзначалася єдністю, самостійністю, необмеженістю, верховенством на території держави та незалежністю від інших держав.

У ці періоди держава повністю реалізувала суверенні права держави: створювала власні органи влади, здійснювала законодавчу діяльність та судочинство, підтримувала порядок на своїй території та проводила зовнішні зносини. Володіючи суверенітетом, державна влада самостійно встановлювала також й обсяг цих прав.

Література:

1. Рогов В.А. Государственный строй древней Руси. - М., 1984;

2. Давня історія України: У 2 кн. – К.: Либідь, 1995. - Кн.2 / Толочко П.П., Козак Д.Н., Моця О.П;

3. Фроянов И.Я. Киевская Русь. Очерки социально-политической истории. - Ленинград, 1974;

4. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. - К.: Україна, 1998;

5. Смолій В., Степанков В. Правобережна Україна у другій половині XVII-XVIII ст.: Проблема державотворення. - К., 1993;

6. Шевчук В. Козацька держава. Етюди до історії українського державотворення. - К.: Абрис, 1995;

7. Струкевич О.К. “Березневі статті” як джерело політичної автономії України - Гетьманщини у середині XVIII століття // Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків (Матеріали науково-теоретичного семінару). - К.: Інститут історії України НАН України, 1995.


05.09.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!