Osvita.ua Вища освіта Реферати Правознавство Володимир Старосольський та концепція розподілу влад
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Володимир Старосольський та концепція розподілу влад

У державорозбудовчих процесах України актуальною залишається проблема розподілу влад

Притому, передусім, постає необхідність розроблення ефективного механізму функціонування системи стримувань і противаг окремих гілок влади та налагодження його максимально якісного застосування у становленні демократичної, правової держави і громадянського суспільства.

Для успішного державотворення у цілому та визначення принципів і критеріїв розподілу влад, зокрема, важливо враховувати передовий досвід історії розвитку та сучасні засади організації і розподілу влад демократичних держав світу, послуговуючись при цьому багатовіковими надбаннями як світової, так і української правової і політичної думки, та пристосовувати їх до специфіки і особливостей українського державно-правового будівництва.

Володимир Старосольський (1878-1942) - правник, соціолог, громадський і політичний діяч - один з українських мислителів, який всебічно і грунтовно дослідив і виклав концепцію розподілу влад.

Володимир Старосольський простежує історію розвитку ідеї поділу влад ще від античності. Так, вже Арістотель розмежовує різні влади у державі - для різних напрямів діяльності держави повинні встановлюватись різні, окремі влади. Сучасну конституційну доктрину поділу влад розробили Джон Локк і Шарль Луї Монтеск’є. Так, Локк розрізняв чотири напрями державної діяльності і, відповідно, чотири влади, які розмежовував за їхньою сутністю, - законодавчу, виконавчу, федеративну і прерогативну [1, с.135]. Монтеск’є визнавав три різні влади - законодавчу, виконавчу і судову.

Як прихильник змішаної форми держави з поєднанням елементів монархії, аристократії і демократії він вважав, що саме існування трьох різних влад, організовуваних за різними принципами, забезпечуватиме таку форму держави, а власне: законодавча влада має належати народу на засадах демократизму, суди повинні організовуватись за аристократичним принципом, а виконавча влада, що вимагає швидкого вирішення та ефективної і простої організації, повинна грунтуватись на єдиновладді. Притому, лише за умови їх чіткого розмежування та цілковитої взаємонезалежності жодна з них не стане абсолютною, а отже не порушуватиметься свобода громадян [1, с.135].

Принцип поділу влади на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову - прийнятий на сьогодні у конституційній теорії та реалізується на практиці при організації влади у всіх демократичних державах світу. Попри те, державотворчі реалії засвідчують, що жодна з трьох влад не є носієм лише тієї влади, яку здійснює, як вважається, виключно вона.

Так, законодавча влада завжди містить елементи виконавчої, а іноді й судової влад, і, навпаки, законодавча влада фактично належить і двом іншим владам. Так само виконавча влада виконує також деякі завдання законодавчої і судової влади, наприклад поліційно-карне судочинство (тут і надалі подаємо термінологію В.Старосольського), а натомість поділяє з обома іншими владами адміністративні функції. Аналогічно, судова влада не повністю належить судовій гілці влади, яка, відтак, здійснює деякі функції законодавчого і виконавчого порядку.

Поза тим, підкреслює Володимир Старосольський, навіть зважаючи на подані застереження, неможливо вмістити у схему трьох влад усі владні установи модерної держави [2, с.184]. Передусім, наголошує вчений, це стосується т.зв. верховної влади у кожній державі.

Наукова теорія і практика визнають її виконавчою владою, та фактично, стверджує Старосольський, її правова участь у законотворчості та частково у судочинстві надто велика, а адміністративні функції надто обмежені, щоб можна було називати її "виконавчою", адже таке означення не виражає її головної функції, а саме, не вказує на становище верховної влади власне поза владами, які мають визначену відповідно до потрійного поділу компетенцію, та на її незалежний від того поділу характер.

За переконанням мислителя, верховна влада в державі є установою, в якій виявляється саме єдиність держави і державної влади, є засадничим стрижнем усіх влад, визначаючою і спрямовуючою їх силою, а тому її не лише доцільно, а й необхідно виділити в окрему гілку влади [2, с.185].

Вчення про поділ влад вимагає, щоб усі влади були абсолютно відокремлені одна від одної щодо осіб, які їх здійснюють, тобто, особовий склад кожної влади повинен бути чітко розмежованим; окрім того, жодна влада не повинна залежати від іншої, підпорядковуватись їй.

Відтак, послідовне втілення цих приписів неминуче б спричинилось, вважає В.Старосольський, до розподілу держави на різні, нічим не взаємопов’язані організації. Тож виникла потреба неохопленої тривладним поділом установи, яка утримувала б між ними зв’язок, виступала б запорукою єдності держави та стримувала і врегульовувала би розбіжності у функціонуванні трьох різних влад. Такою верховною владою у державі виступає її глава, і, відповідно до форм правління, Старосольський виділяє монарха як верховну владу у монархії та виборного главу (звичайно, з титулом президента) республіки, притому ця найвища державна влада у сучасних державах одноособова [2, с.186].

Від способу обрання глави республіки - безпосередньо народом чи законодавчою владою - залежить становище верховної влади у державі, оскільки обрання законодавчою владою зумовлює до певної міри залежність, принаймні моральну, глави держави від законодавчого органу, натомість обраний народом глава держави має супроти законодавчої влади більш незалежне, вагоме і авторитетне становище.

Завершується правління носія верховної влади - як у республіці, так і в монархії - внаслідок його смерті чи усунення від влади. Носій верховної влади за своєю юридичною природою володіє особливими "становими" правами:

  • Особливе становище у цивільному і кримінальному праві. Цивільно-правове становище зводиться до привілеїв суто формального порядку - до питань судової компетенції, способу судового перегляду тощо. Важливі привілеї надаються у кримінальному праві - по-перше, глава держави, як правило, не відповідає за свої урядові діяння (крім державної зради), а при притягненні до відповідальності його судить не звичайний, а особливий суд (зазвичай, вища судова інстанція) і, по-друге, законодавчо встановлюється посилена кримінальна охорона глави держави - посягання на його життя, здоров’я і честь караються суворіше, ніж посягання, вчиненні щодо інших осіб.
  • Отримання платні і республіканськими, і монархічними носіями верховної влади на своє утримання і на "репрезентацію".
  • "Почесні" права - право певних титулів, особистих почестей, супроводу і т.п.

Деякі конституції надають главі держави право розпуску парламенту до завершення строку його повноважень, іноді таке право надається за особливих обставин. Ця можливість розпуску законодавчої влади є найсильнішим законно допустимим засобом політичної боротьби.

Володимир Старосольський доводить, що, попри утвердження у конституційній доктрині ідеї поділу влад, вона апріорно суперечить вченню про народну суверенність, яке визнає лише одну владу - народ, і не допускає жодних обмежень верховної, самостійної, незалежної, неподільної і повної народної влади, у т.ч. поділ її на різні напрями [1, с.134].

Теорія поділу влад визнає виключно за народом лише законодавчу владу; та, поза тим, безпосереднє народоправство, коли носієм законодавчої влади є народ як безпосередній, непохідний законодавчий орган, - є рідкісною формою народовладдя, а поширене, головно, опосередковане народоправство, система репрезентації, коли носієм законодавчої влади виступає спеціально створений (обраний народом) орган; притому, за допомогою представництва народ здійснює свою суверенність, передусім у законодавстві, і презюмується, що представники, посли презентують не лише своїх виборців, а увесь народ [2, с.190-191].

В устрої законодавчої влади відомі, головно, дві системи: однопалатний та двопалатний законодавчий орган. Як головний аргумент на користь двопалатної системи її прихильники вказують на слугування її запорукою виваженості та обміркованості і всебічного опрацювання законів.

Саме з огляду на це Старосольський розкриває її недоцільність і навіть шкідливість при виробленні складних законів, оскільки вони повинні проектуватись як цілісність, а поодинокі компромісні поправки можуть призвести до непослідовності та неузгодженості окремих частин закону. Тож двопалатна система, на думку вченого, часто спричинюється до компромісів, диктованих політичним співвідношенням сил і політичною тактикою змін, у продуманім як цілісність законопроекті; а вища палата, яка не обирається, а призначається "згори", історично завжди є виразником консервативних інтересів та гальмує небажану для себе законотворчість нижчої палати [2, с.191-192].

Єдиним можливим аргументом на захист двопалатної парламентської системи В.Старосольський визнає існування у союзних державах (федераціях) та союзах держав (конфедераціях) поряд із загальнодержавними інтересами територіальних інтересів країв, які власне і презентуються у вищій палаті представниками цих країв. А загалом історичний досвід свідчить, що з двох палат завжди одна, здебільшого нижча, здобуває абсолютну перевагу над іншою і, врешті, увесь "осередок ваги" пересувається лише до однієї палати, а визначений Монтеск’є принцип рівноваги двох палат залишається правовим ідеалом [2, с.192].

Виконавчу владу у всіх державах очолюють міністри як найвищі органи її окремих галузей та координуюча їхню діяльність рада (чи кабінет) міністрів як найвищий її орган у цілому, яку очолює голова ради, міністр-президент або прем’єр. Притому відмінності у виконавчій владі різних держав стосуються лише способу призначення міністрів, їх компетенції і правового становища. У деяких державах міністри призначаються главою держави, тобто виконавча влада створюється верховною владою.

Теоретичні передумови такого практичного компромісу влад заклало вчення Монтеск’є про поділ влад, яке вимагало, щоб виконавча влада належала монарху, а відтак цей принцип перейняли і республіки. В інших державах міністрів призначає законодавчий орган, а також історії відомі колегіальні правління державою, тобто коли виконавча влада формувалась безпосередньо народом і була водночас верховною владою.

Відповідно, розрізняють дві системи механізму створення міністерського кабінету: перша система нічим не обмежує компетенції верховної влади, коли монарх чи президент, призначаючи міністрів, формально нічим не пов’язаний і керується виключно власним вільним розсудом; а друга система формально надає право створення кабінету міністрів верховній владі, але фактично забезпечує вирішальний вплив у цьому законодавчого органу, притому верховна влада може призначити міністрами лише тих, чиї кандидатури затвердить парламент, тому ця система називається парламентарною.

Ця витворена в Англії система категорично суперечила концепції Монтеск’є, оскільки при ній навіть не могло йтись про розподіл влад та рівновагу між ними - вона беззастережно підпорядковувала виконавчу владу законодавчій. І навпаки, в разі незалежності виконавчої влади від законодавчої вона неминуче переважала над нею і панувала у державі, так як, не маючи впливу на призначення міністрів, парламент не мав фактичного впливу на хід державних справ.

Тож політичний розвій до першої світової війни відбувався виразно у напрямі парламентарної системи, яка, грунтуючись на репрезентації, була ближчою до здійснення народної суверенності, ніж система розподілу влад; а окрім того, була етапом переходу від монархії до республіки [2, с.210-214].

Поза тим, незалежно від способу створення виконавчої влади вона зумовлює обмеження компетенції верховної влади ще в одному напрямі – верховна влада призначає передусім голову ради міністрів і доручає йому сформувати кабінет, тож всіх інших членів кабінету верховна влада призначає лише на пропозицію прем’єра, який виступає, відповідно, співстворюючим кабінет органом.

Така процедура зумовлює правове становище кабінету як цілісності та солідарність його членів. Тож прем’єру, який має нести співвідповідальність за всіх членів кабінету, повинно бути забезпечене і гарантоване право вільного вибору і формування його складу на власний розсуд [2, с.214].

Сутність правового становища міністрів полягає, окрім їхньої компетенції, в їхній відповідальності. Народна суверенність вимагала безумовної відповідальності виконавчої влади перед народом, властиво перед його законодавчим представництвом, а монархічний принцип, навпаки, встановлював невідповідальність монарха, його недоторканість, аналогічно невідповідальність глави держави визнали деякі республіки. Вислідом цих суперечностей стало встановлення відповідальності міністрів шляхом "контрасигнатури", коли урядовий акт глави держави вважався чинним лише після його контрасигнації міністром, тож міністерська відповідальність стала "функціонально" пов’язаною з невідповідальністю глави держави.

У державах, де глава держави відповідальний, міністри відповідальні не перед народним представництвом, а лише перед ним; і, навпаки, у державах, де невідповідальний глава держави, міністри відповідальні перед парламентом [2, с.215].

Вчення про розподіл влад, з одного боку, та концепція народної суверенності, з другого, впливали у різних напрямах на організацію та правове становище суду у державі – принцип розподілу влад грунтував організацію і правове становище суду на аристократичному принципі, а ідея народної суверенності вимагала демократизації суду, його зв’язку з народом. Історії відома різнорідна організація судів – це, передусім, суди цивільного і кримінального права.

Відмежовані від них суди “публічного права” виникли на підставі вчення про поділ влад, за яким виконавча влада не могла підпорядковуватись судовій, а отже і рішення цієї влади не могли розглядатись судом; тому для контролю за діяльністю виконавчої влади і законністю її актів та для надання громадянам права на захист порушених нею їхніх прав було введено окремі адміністраційні суди, у які можна було звертатись після переходу усіх адміністраційних інстанцій, аж до найвищої.

Фактично, стверджує В.Старосольський, ці адміністраційні суди теж порушують принцип поділу влад, аналогічно звичайним судам при рогляді ними адміністраційних справ. У деяких державах діють й інші суди "публічного права" - суди політичного права, які розглядають справи, пов’язані з порушенням суб’єктивних політичних прав, - це, зокрема, суди з розгляду справ у сфері конституційного права, суди у справах відповідальності глави держави і міністрів, врешті окремі суди для справ виборчого права [2, с.216-217].

З метою запобігання можливим зловживанням з боку виконавчої влади, яка б могла засновувати суди у своїх інтересах, конституції різних держав встановлюють, що суд може бути заснований лише шляхом закону, тобто законодавчою владою. Організація судів у найвищій інстанції "роздвоюється" - у справах безпосередньо правосуддя судочинство очолює найвищий суд, а в адміністраційних справах судову організацію очолює міністерство юстиції, компетенція якого поширюється виключно на адміністраційні справи і воно не вправі втручатись у саме правосуддя [2, с.218].

Порядок призначення суддів визначений у державах по-різному - судді обираються безпосередньо народом або призначаються главою держави, який іноді пов’язаний пропозицією найвищого суду чи парламенту або погоджує кандидатуру з однією із палат; іноді суддів призначає виконавча влада або парламент - одна з палат на пропозицію іншої чи виконавчої влади. Нижчих суддів призначають, звичайно, вищі судові інстанції. Призначені верховною, виконавчою, законодавчою чи судовою владою судді залишаються на посаді пожиттєво, а обрані судді перебуваються на посаді встановлений строк.

З теорії поділу влад випливає незалежність судової влади від кожної іншої, але ця незалежність судової влади повністю не охоплює незалежності суду. З правовості держави постає вимога не лише незалежності суду як установи, а й свободи усіх судових рішень від небажаних сторонніх впливів, а отже фактичної незалежності суддів від таких впливів; вони при постановленні рішень повинні керуватись виключно приписами права та застосуванням їх згідно з вимогами правової доцільності, а не якимось іншими мотивами.

Тож суддя повинен бути цілковито безстороннім, безпристрасним і неупередженим та перебувати поза боротьбою як особистих, так і групових інтересів і течій. Відтак, вироблено наступні принципи забезпечення незалежності суддів:

  • передусім, суддя є самостійним у виконанні своїх завдань, що випливає з принципу поділу влад, який заперечує право законодавчої і виконавчої влад впливати на суд;
  • поза тим, суддя є самостійним також щодо інших суддів та у цілому органів судової влади; зокрема, він самостійний щодо вищих судових інстанцій та органів, яким він організаційно підпорядкований;
  • незалежність гарантує загальновизнаний принцип неусувальності суддів - судді можуть бути усунені з посади чи переведені на іншу у разі посадового проступку лише на підставі судового рішення, яке є гарантом більшої об’єктивності і справедливості, аніж наказ адміністраційної влади;
  • потреба постійного і достатнього матеріального забезпечення судді, що є запорукою його неупередженості та об’єктивності. Притому, розмір оплати повинен встановлюватись не окремими чиновниками, інакше суддя може запобігати їх прихильності, а законодавчим органом [2, с.219-221].

Отже, Володимир Старосольський спростовує вчення Монтеск’є про абсолютну незалежність трьох гілок влади і з’ясовує, що влада у державі лише одна, єдина, охоплююча усі можливі напрями державної діяльності, різні її функції. Мислитель також доводить помилковість твердження Монтеск’є про відповідність кожній з державних функцій окремої влади, окремого органу, так як законодавча влада не є лише законотворчою, виконавча – лише виконавчою, а судова – лише органом правосуддя. Насправді усі три функції, усі три завдання держава виконує через усі три влади, кожна з яких, окрім властивої собі, виконує й обидві інші функції.

Фактично Володимир Старосольський пропонує систему стримувань і противаг окремих гілок влади, грунтовану на їхній взаємодії, взаємопов’язаності, взаємозумовленості та взаємозалежності.

Особливо цікавим і актуальним, з огляду на державно-правові реалії України, видається розкриття вченим сутності однопалатної і двопалатної парламентських систем та висвітлення їхніх особливостей і політико-правової дієвості, а також обгрунтування незалежного становища прем’єр-міністра та визначення особливого статусу суддів.

Тож витворена мислителем концепція поділу влад у багатьох аспектах не втратила своєї новизни та потребує глибинного дослідження й осмислення її значення для сучасної української правової та політичної думки та з’ясування доцільності і ефективності її використання при становленні демократичної, правової Української держави і громадянського суспільства.

Література:

  • Старосольський Володимир. Політичне право (Курс лекцій). – Подєбради, 1933-1934;
  • Старосольський Володимир. Політичне право (Курс лекцій). – Регенсбург-Новий Умм, 1950.


05.09.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!