Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Обов'язки журналіста та його спеціалізація. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Обов'язки журналіста та його спеціалізація. Реферат

Журналістика як творчість. Обов'язки журналіста в справі виготовлення інформації. Умови спеціалізації журналіста

Суб'єктом масово-інформаційної діяльності с журналіст. У якій би галузі журналістки пін не працював, його праця завжди пов'язана з творчістю. Саме так її і треба сприймати.

Про прагматизм нього вид}' творчої діяльності говорять так багато, що створюється враження, ніби журналістика в цілому не самодостатня, вона ніби не мета, а засіб досягнення якихось інших цілей, які лежать поза нею: перенесення інформації від індивідуального джерела до масового споживача, формування в певному напрямку громадської думки, забезпечення прийняття конкретних урядових рішень.

А відтак, побутує думка: результат творчості журналіста -- не сам матеріал, а спричинений ним ефект. Це гак лише почасти. Адже кожен журналіст береться за перо в потребі творчості, у пошуку самовираження. Щодня підписуючи своїм ім'ям журналістські твори, він мас на меті описані соціальне довкілля, повідомити читачам про найважливіші актуальні новини, розповісти про долі своїх героїв, їхні думки й почування, а. можливо, оприлюднити правду й про себе. А це вже така висока мета, задля якої варто жиги й працювати, хоч би цей конкретний журналіст і не домігся прийняття за своїми публікаціями урядових ухвал.

Журналістка завжди балансу між творчістю й ремеслом. Вона ремесло тому, що мас ужитковий характер, спрямована на досягнення очікуваного результату, пов'язано! и з формуванням громадської думки в певному напрямку, із службовим характером пильності журналіста. Журналістика - це творчість, тому що пов'язана і народженням нових духовних сутносгей, i створенням раніше неіснуючих, невідомих, цінностей.

Сучасна газета і журнал, радіопрограма чи телепередача продукт колективної творчості. але це не знімає проблему таланту, творчої індивідуальності в журналістській праці. Яскрава особистість, що має глибокі знання, уміння викладати інформацію просто й зрозуміло, гарну мову, загальнолюдську привабливість, потрібна в будь-якій галузі журналістики.

Професійні обов'язки журналіста в справі виготовлення інформації можуть бути зведені до такого:

1. Участь у плануванні, поточному й перспективному, що включає висунення своїх оригінальних ідей, пошук інформації, жанрового розв'язання матеріалу, проведення інформаційних кампаній, відкриття нових рубрик, оновлення оформлення видання.

2. Організаторська робота передбачає налагодження контактів з усіма, хто може поставляти новини, інформувати про майбутні події, брати участь у виявленні проблем та пошуку шляхів їхнього розв'язання. Іншими словами, до цього виду обов'язків журналіста відноситься створення ним міцної джерельної бази для своєї масово-інформаційної діяльності та постійне її поповнення й вдосконалення. Сюди ж належить робота з авторами, та утворення каналів зворотного зв'язку (тобто від читачів до газети).

Джерельна мережа - основа професійної діяльності журналіста, до неї він звертається щодня для збирання новин або перевірки справжності вже віднайдених фактів.

3. Участь у підготовці до випуску інформації; створення власних інформаційних текстів. Звернімо увагу майбутнього журналіста, що розпочинається цей етап після завершення збирання інформації, тоді, коли джерела інформації випорожнені, журналіст познайомився з усіма можливими версіями подій, витлумаченнями фактів спеціалістами. Лише тоді він має право взятися за створення власного журналістського твору.

4. Аналіз власної діяльності, що може мати індивідуальний і колективний характер, здійснюватися на самоті чи на різного роду "летючках", нарадах. Журналіст кожну свою публікацію мусить сприймати як маленьке чудо, цінувати кожне слово, що з'являється за його підписом. Нову публікацію він повинен уважно перечитати, проаналізувати редакторські виправлення, якщо такі мали місце, ще раз замислитися над тим, чи всі інформаційні джерела він використав для створення цього матеріалу, чи правильно побудував композиційно свій текст, чи всі аргументи навів для доведення своєї позиції.

5. Індивідуальна літературна творчість. Цей пункт нібито містить вимог}', нездійсненну для певної частини працівників пера, які літературною творчістю не займаються.

Творча робота журналіста досягає найбільшого ефекту за умови його спеціалізації. Сучасна масово-інформаційна діяльність передбачає різні види спеціалізації: галузеву (газетна, фото, радіо й тележурналістика, публік рилейшнз), тематичну (політика, соціум, економіка, культура і т. д.) та рольову (репортер, кореспондент, оглядач, ведучий телепрограми, редактор напрямку, головний редактор та ін.). Оскільки в основу підготовки журналіста в українських вищих навчальних закладах покладена газетна журналістика, а інші галузеві спеціалізації мусять реалізовуватися на її базі, то далі викладемо закони тематичної спеціалізації.

Вона передбачає:

  • вивчення своєї теми, глибоке оволодіння наявними знаннями і способами ознайомлення з новинками к даній галузі; журналіст мусить бувати в наукових бібліотеках, що дозволить на професійну основу поставити його тематичну спеціалізацію;
  • створення власного досьє з висвітлюваної теми, а можливо, й архіву; у систематизовані за певними рубриками папки він складає газетні та журнальні вирізки, виписки з книжок, власні публікації та блокноти з матеріалами інтерв'ю, бібліографію наукових праць, які регулярно поповнює;
  • створення бібліотеки за своєю темою, підбір спеціальної літератури, яка править журналістові за щоденний довідковий апарат, з якою він систематично ознайомлюється й звіряється у своїй інформаційній діяльності; сюди ж маємо віднести передплату на загальні й фахові видання, що правлять для автора за джерело оперативної інформації;
  • 4) вивчення кола науковців та службових осіб, що можуть дати інформацію з даного напрямку спеціалізації; з ними слід познайомитися особисто, час від часу підтримувати контакти й нагадувати про себе, цікавитися їхньою діяльністю й писати не тільки про проблеми, але й про людей, які ними займаються й вирішують їх; такі люди не лише ваші стабільні постачальники інформації, але й консультанти, за допомогою яких ви можете завжди розібратися в новому для себе матеріалі, зрозуміти проблеми та шляхи їх найкращого розв'язання;
  • 5) організацію навколо себе кола позаштатних авторів, спроможних створювати журналістські тексти з вашої тематики; у цьому сенсі вже журналіст виступає вихователем і педагогом, навчає молодих колег масово-інформаційній діяльності в своєму тематичному напрямкові, консультує й пояснює; занедбання роботи з позаштатними авторами в сучасній масово-інформаційній ситуації навряд чи виправдане, навколо редакцій, як правило, скупчується чимало обдарованих осіб, які не проти спробувати себе в журналістиці; навряд чи варто їх відштовхувати з огляду на все ту ж відкритість нашої професії, її творчий характер і можливість працювати в її межах для всіх, хто мас нахил і обдарованість для того.

Проблеми творчості журналіста сьогодні розглядаються в трьох аспектах:

  • семантичному; тобто змістовно-значеннєвому, передбачає розгляд питань, що в творі відібрано й відображено з мільйонногранної дійсності, які епізоди зображено, який сюжет побудовано, що за проблеми піднято;
  • синтаксичному, тобто композиційно-текстовому, передбачає розгляд питань, пов'язаних з побудовою журналістського тексту, використанням у ньому образно-художніх і науково-понятійних частин, майстерністю заголовків і лідів, пропорційністю вступної і заключної частин;
  • прагматичному, ужитків, передбачає розгляд питань, як сприйнято текст аудиторією, які відгуки надходять із поштою, що особливо зачепило читачів і т. іи.

1. Семантичний аспект покликаний розглянути змістовій бік журналістського твору. На відміну від художньої літератури, що заґрунтована на Істотності формальних чесної, соціальне функціонування журналістського тексту підтримується власне змістовим дискурсом.

Як і будь-який наслідок духовної діяльності людини, журналістський твір складає змістово-формальну єдність. Як зміст, так і форма, -- явища складні, такі, що мають внутрішню структуру.

Зміст журналістського твору має щонайменше дві складові:

  • предмет відображення,
  • оцінка відображеного.

Наявність цих двох частин відбиває співвідношення в творі двох типів інформації: зовнішньої, що надходить зі світу (програма об'єкта), і внутрішньої, що виробляється самим автором на підставі його спостережень над "'цпсністю (програма суб'єкта).

Предмет відображення - це подієво-фактичні іі тематичні реалії твору; це саме описуване явище, подія як цілісність, факт чи система фактів, відбитих у матеріалі, це сюжеті конфлікт реальної дійсності, які автор зобов'язанні! відтворити адекватно й достовірно.

Оцінка відображуваного - це проблематичний, ідейно-концептуальний рівень твору, це магістральна проблема та її відгалуження, постановочне питання і множинність різнопланових поворотів, це погляд автора на предмет, аргументи й докази на користь його соціальної позиції, його принципова концепція, яка може зводитися до керівних директив, висновків, прагматичних рекомендацій, але може містити в собі загальнофілософські роздуми, етичні настанови.

Співвідношення предмета й оцінки істотно коливається аж до можливості витіснення першого другим і навпаки. Це залежить від обраного жанру та поставленої мети. В інформаційній замітці на 10 20 рядків, завдання якої повідомити про факт чи подію, не передбачене висвітлення авторської оцінки відображуваного. Тут матиме місце лише констатація факту, - і все.

Предмет відображення цілком витіснить оцінку. У жанрі репортажу, який передбачає розповідь про подію побачену очевидцем, уже знайдеться місце й для оцінки (чи оцінок), яка не буде займати переважаючого місця. У жанрі статті міститиметься великий за обсягом фактичний матеріал, який "вимагатиме" авторського упорядкування, узагальнення, пояснення, а відтак предмет і оцінка в ній зрівноважаться. У рецензії оцінка художнього твору власне передбачається жанровими вимогами, отже, її питома вага зросте, а предмет займе місце причини, збудника цієї оцінки. І нарешті, в жанрі есе погляди журналіста пануватимуть, а факти будуть скорятися ілюстративній меті. Предмет тут зовсім поступиться місцем оцінці.

Відстоюючи право на життя в журналістиці внутрішньої інформації, коментування й оцінок, необхідно все ж визнати, що душею масово-інформаційної діяльності є факт, який постає як окреме явище чи їх сукупність. Він повноцінний володар не лише багатьох жанрів, але й багатьох шпальт у газетах, програм радіо й телебачення. Мільйони читачів у світі щодня розгортають газету, сподіваючись дізнатися за її допомогою про події сучасності, а не про думку з їх приводу якогось журналіста. Усвідомлення цього спонукає теоретиків виробити сталі вимоги до роботи з фактами.

Ці вимоги можуть бути окреслені так:

1. Об'єктивність передбачає потребу сприймати факти такими, якими вони є в реальній дійсності, умисне не прикрашати їх і не спотворювати. Ця засада протилежна засаді суб'єктивності, яка включається в дію завжди, коли ведеться про оцінки, коментарі, вироблення аналітичної картини системи подій. Об'єктивність передбачає незалежність від суб'єктивних смаків, уподобань, симпатій.

Це надпартійна категорія, яку складають у свою чергу вимоги:

  • а) науковості як достовірності у викладі й описуванні фактів,
  • б) правдивості, яка передбачає відсутність навмисної брехні,
  • в) точності, яка вимагає подавати лише перевірену інформацію,
  • г) всебічності й вичерпності, що означають потребу з різних боків висвітлювати факт, не замовчувати його неприємні чи незручні складові.

2. Причиново-наслідкове сприйняття налаштовує журналіста на пошук джерел фактів, прихованих механізмів їх народження, розстановку їх у такій хронологічній послідовності, яка відповідала об'єктивному перебігові подій.

Пошук причиново-наслідкових зв'язків є найважливішою ланкою в пошуковій праці журналіста. Це складний і часом тривалий процес, що веде автора до вироблення ним його власної позиції, створення своєї концепції подій. Тому він особливо важливий.

Цей процес передбачає такі стадії:

  • а) вдумливий відбір спостережуваних фактів і явищ; на цьому етапі журналіст відокремлює факт чи групу фактів, що їх він має намір дослідити; він ніби замикає їх в уявному колі власної уваги, аби зосередитися на них, домогтися пильності;
  • б) встановлення істотних ознак спостережуваних фактів; розгляд хронології подій; описування атрибутивних ознак явищ; факт ніби розміщається під збільшувальним склом і вивчається уважно в усіх своїх розмаїтих характеристиках;
  • в) гіпотетичні умовиводи про причини даного факту чи явища; на підставі проведеного вивчення складаються припущення про причиново-наслідкові зв'язки в даній системі подій, які відповідають встановленим в процесі вивчення фактам; факти приводяться в певну систему, виструнчуються в логічній послідовності;
  • г) перевірка одержаних узагальнень іншими способами здійснюється шляхом перевірки самих фактів, достовірність яких найкраще підтвердити з трьох незалежних джерел, а також шляхом пошуку дотичних до головної події фактів, які опосередковано висвітлюють її; нарешті здійснюється дедуктивна (від загального до часткового) перевірка; журналіст ще раз оглядає побудовану конструкцію, з'ясовуючи, чи всі наявні факти вкладаються в концепцію і не суперечать їй.

3. Історизм спонукає розглядати факти в розвитку, простежувати еволюцію явищ, бачити, якими вони були учора, виявилися сьогодні і стануть у перспективі. Засада історизму не належить лише науці історії, але є загальнофілософським методом підходу до з'ясування сутності фактів і явищ. Не належить вона й до минулого етапу їх функціонування. Навпаки, історизм передбачає розгляд факту в хронологічному зрізі сучасності, але, виявляється, зрозуміти його можна лише прийнявши сучасність за місток з минулого в майбутнє.

4. Діалектичність вимагає сприймати факти і явища в єдності й боротьбі протилежностей, бачити, як нагромаджена кількість переходить у якість, як здійснюється заперечення заперечення. У цьому й полягає застосування до роботи з фактами головних законів діалектики. Бачення факту в контексті інших подібних або протилежних явищ, з'ясування ступеня його зрілості, досконалості, довершеності, міри наявності в ньому позитивних і негативних первнів, - усе це складає діалектичність як засаду роботи з фактами.

Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності не лише збирає і ретранслює новини й повідомлення, але й узагальнює їх, аналізує, дає свій коментар. Як уже мовилося, існує думка, згідно з якою журналіст не повинен навіть братися за таку працю; його позиція, мовляв, нікому не цікава, читачі не потребують його коментарів. Подібне ставлення породжене не природним станом речей, не силою, а слабкістю нашої журналістики, відсутністю в ній по-справжньому великих, значущих імен, талановитих працівників пера й мікрофона.

У нас навіть немає загальної національної газети, яка була б настільки впливовою, що не передплачувати й не читати її було б соромно кожній освіченій людині. Але як тільки в інформаційному просторі України з'являється достатньою мірою авторитетне журналістське ім'я, думкою цього журналіста зацікавлюються читачі, його точка зору на події сприймається як органічна частка його професійної діяльності, реально впливає на формування громадської думки й суспільної свідомості.

Це стосується відомих журналістів: редактора газети "Вечірній Київ" Віталія Карпенка, редактора газети "Літературна Україна" Василя Плюща, ведучих популярних радіо й телепрограм Емми Бабчук, Миколи Вересня, Віталія Піховшика, Ольги Герасим'юк та деяких інших. Більш того, поява надалі яскравих імен на небосхилі української журналістики не може статися лише в межах ретрансляційної інформаторської діяльності, а можлива за умов аналітичної праці журналіста, висловлення ним своїх обґрунтованих і аргументованих поглядів на актуальні проблеми суспільного життя.

Дослідники виділяють такі етапи аналітико-інтегруючої праці журналіста:

  • зосередження уваги на тій чи іншій ситуації, стані речей, факті, які необхідно дослідити, та виокремлення явища з мільйонногранної дійсності;
  • встановлення складу проблеми чи явища;
  • аналіз, розгляд ситуації, стану речей, сукупності фактів, якщо під аналізом розуміти метод дослідження, який полягає в мисленому або практичному розчленуванні цілого на складові частини;
  • синтез або оцінка ситуації, стану речей, суми фактів в цілому; на цьому етапі аналіз переходить у сипте:!, який розуміємо як метод вивчення предмета чи явища в цілісності, єдності й взаємозв'язку його частин;
  • підсумок, практичний висновок із здійсненого аналізу та синтезу.

Самі типи аналізу в журналістиці найрізноманітніші. Серед них виділяються такі головні.

Пряма аналітична дія полягає в лінійному, логічно послідовному представленні концепції автора як об'єктивної, єдино можливої в умовах оприявнених фактичних і мислительних аргументів. Читача переконують безпосередньо наведеш автором факти, висловлювання авторитетних науковців чи політичних діячів, власні роздуми журналіста з приводу порушеної теми.

За типом прямої аналітичної дії побудовані знамениті в історії української публіцистики твори: "Переднє слово [до "Громади" 1878р. ]" та "Чудацькі думки про українську національну справу" (1892) Михайла Драгоманова, "Листи з України Наддніпрянської" (1893) Бориса Грінченка, "Що таке поступ?" (1903) Івана Франка, "Заповіт борцям за визволення" (1950) Володимира Винниченка та багато інших творів.

Наприклад, у названій праці Івана Франка, яка була вперше опублікована в тижневику "Поступ" (1903, №№ 2-26), автор пропонує широке, об'ємне розуміння соціального прогресу не лише як примноження матеріальних благ, але й розвитку та нагромадження духовних набутків. На численних прикладах з історії автор показує, з якими зусиллями прокладало людство шлях уперед. Із сказаного він робить висновок, що поступ не охоплює весь людський рід, йде не рівномірно, а хвилеподібно, і не прив'язаний до одного географічного місця.

Внутрішніми пружинами поступу Іван Франко вважає поділ праці, що веде до її прискорення, зростання продуктивності й вдосконалення. Примноження багатств на землі не веде, однак, до покращання життя усіх людей. Кривавою раною нашого часу є соціальна нерівність: нагромадження багатств у малої кількості ділків і бідність мільйонів. Таке становище породило численні теорії, за допомогою яких людство шукало виходу з кризи.

Далі І. Франко полишає історичну аргументацію, якою переважно користувався до цього, і переходить до розгляду існуючих концепцій соціального прогресу. Ж. -Ж. Руссо, а за тол і Лев Толстой, закликають повернутися назад, до первісного суспільства, коли не було поділу праці, а кожна людина сама забезпечувала свої існування. У цій теорії І. Франко вбачає власне заперечення поступу.

З відкриттям Ч. Дарвіном закону боротьби за існування в живому світі виникли й інші теорії, які намагалися пристосувати дарвінізм до суспільного життя. Анархісти розмістилися між толстовством і дарвінізмом, вимагаючи залишити всі блага цивілізації, але скасувати лише державу. На переконання І. Франка, знищення держави спричинить велике лихо. Він посилається на приклад старої Польщі, де шляхетська вільність та рівність обернулися безвладдям і призвели до занепаду цієї великої країни. Отже, ця теорія помилкова.

Комуністи визнають прогресивне значення поділу праці, але хочуть ліквідувати його негативні наслідки за допомогою запровадження спільності власності та спільності уживання. Прихильники ідей К. Маркса утворили цілу соціал-демократичну партію, яка прагне захопити владу в державі і за допомогою держави запровадити в життя свою програму рівності. Якою ж була б та держава?

"Поперед усього, - встановлює І. Франко шляхом прямої аналітичної дії, - та всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але ліпне пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава стала би величезною народною тюрмою".

Дивують пророчі візії І. Франка, зроблені задовго до проведення російськими більшовиками-марксистами трагічного соціального експерименту на теренах величезної Російської імперії.

Який же вихід бачив І. Франко? Як подолати суспільне зло? Публіцист прийшов до висновку, що ні повернення назад, у патріархальну епоху, ні знищення держави, ні усуспільнення власності не можуть розглядатися як способи розв'язання цієї проблеми. Але боротьба з кожним поодиноким лихом, з кожною поодинокою кривдою, знищення джерел того лиха й кривди, захист кожного конкретного чоловіка і є тим шляхом, на якому надалі буде здійснюватися хода поступу.

1. Франко на протязі всього свого журналістського твору використовує як тип аналізу пряму аналітичну дію. Він пройшов канонічними етапами аналітико-інтегруючої праці журналіста: зосередив увагу на певній ситуації, здійснив постановку проблеми; встановив її склад, розділив ціле на частини, розглянув її складові; перейшов до синтезу й об'єднав частини знову в ціле; запропонував свій прагматичний висновок із проведеного аналізу. Праця І. Франка "Що таке поступ?" є взірцем журналістської майстерності.

2. Коментування використовується тоді, коли виникає потреба розглянути певний актуальний документ, подію чи ситуацію. Найголовніша властивість цього типу аналізу - сумлінний виклад події чи документа. У журналістській практиці, однак, бувають і такі випадки, коли сам предмет аналізу не потребує опису, оскільки він є загальновідомим. Тоді виклад може бути максимально зредукований і зведений лише до вказівки, з приводу чого висловлює свій коментар журналіст. Атрибутивною ознакою цього типу аналізу є його залежність від предмета, тісна пов'язаність з ним.

За приклад тут може правити стаття Івана Багряного "Оракул чорної імперіалістичної ночі (Рефлексії з приводу нової "Програми КПРС") ", що була вперше опублікована в газеті "Українські вісті" 13 і 20 серпня 1961 року.

Розглядаючи програму КПРС, згідно з якою в СРСР за два десятиліття, до 1980 року, має бути побудовано комуністичний рай, публіцист робить несподівані й парадоксальні в своїй суті коментарі. При читанні програми, - зауважує він, - "впадає в око з граничною яскравістю одна особливо характерна риса: всі гіперболи про скорий прихід царства комунізму відштовхуються від чогось зовсім не комуністичного й побудовані (...) як протиставлення чомусь, що не є комуністичним раєм, що має правити за чорну тінь до яскравого світла недалекого майбутнього, яке малює московський оракул. Те "щось" є теперішня дійсність в СРСР. Оракул (збірний оракул, КПРС), сам того не помічаючи, видав собі якнайгірше свідоцтво, присуд, ствердження фіаско всіх його 45-літніх ентузіастських розпинань за т. зв. "будівництво соціалізму-комунізму " в СРСР; ствердив свою безпардонну забреханість про несамовиті обсяги того будівництва".

З таких дотепних, влучних зауважені, складається вся стаття, головним типом аналізу и якій (коментування.

"Окреме слово треба сказати Ідім, хто потирав руки і вітав переворот, - пише М. Марнноиич. Не можна допустити, щоб такий переконливий урок пройшов для вас безслідно. Ви сприймали ідею демократії як ширму для лукавих націоналістів - тепер вся Москва скидає з себе луску старих союзних структур. Декому з вас здавалося, що він захищає святу ідею, а насправді ви захищали ницих, підлих І жалюгідних істот. Свого часу розум не підказав вам, на якому боці правда, - хай же тепер вчителем вашим буде пекучий сором".

Відзначимо особливу ефективність коментування як типу аналізу, оскільки розгляд злободенної політичної події чи документа завжди викликає жвавий інтерес у читачів, такий матеріал обов'язково буде прочитаний і висловлений журналістом аналітичні роздуми будуть сприйняті суспільною свідомістю сучасників.

3. Аналіз у вигляді викладу логічного чи хронологічно-послідовного ланцюжка подій. Цей тип аналізу використовується в тому випадку, коли йдеться про недостатньо відомі подію чи особу, або тоді, коли інформація про них надходить уперше. Тут замало самого лише натяку на героя чи ситуацію, необхідний їх докладний опис. Як правило, даний тип аналізу застосовується до яскравого, самодостатньо виразного суспільного явища, самий виклад якого містить у собі авторську тенденцію, що навіть не потребує додаткової вербалізації.

За приклад може правити стаття Мирослава Мариновича "Не-камінна душа з Греноблю" (першодрук в газеті "Галицька зоря", 1992, 20 серпня), присвячена Галині Гнатівни Хоткевич, доньці знаменитого письменника. Тип аналізу, обраний публіцистом, полягає у хронологічно-послідовному викладі її біографії: "У вісім років маленька Галя дізналася, що таке "член сім'ї ворога народу", - починає автор і продовжує: - Війна остаточно розкидала осиротіле родинне гніздо; гуркіт фронту гнав утікачів усіма дорогами Європи, та Галя знала під матері, що можна все загубити в дорозі, крім кількох скринь із батьковими бандурами, малюнками та рукописами".

У вихорі війни дівчина загубила і матір, і батькові скрині. Порятунок прийшов у наметі з червоним хрестом, де розмовляли по-французьки. Так Галина опинилася у Франції. Але на все життя пронесла вона пам'ять про батька та любов до України. У далекому Греноблі вона викладає музику і у своїй школі вчить вагітних француженок співати українські колискові пісні. Вона доводить, що це сприяє народженню здорової, гармонійно зрівноваженої зі світом дитини.

Доля Галини Хоткевич у викладі М. Мариновича виглядає як питома частка української історії XX століття. Вона не потребує додаткових пояснень, словесних пасажів про антигуманізм радянської влади, незнищеність вільного українського духу, який і в неприродних умовах чужини залишається вірним самому собі. Усе це читач побачить сам і зробить однозначні висновки для себе. Втручання автора зі своїми роз'яснення виглядало б у такому матеріалі примітивніші зайвим, тому він і не вдається до нього. Самий виклад ланцюжка подій красномовно свідчить про тенденцію статті.

4. Відтворення ходу власної думки, яка розвивається у відповідності до фактів, що їх опановує журналіст. Цей тип аналізу потребує, на противагу до попереднього, особливо активного суб'єктивного втручання в розвиток теми, пов'язаний з наявністю в творі образу оповідача, авторського "Я". Публіцист викладає події, аргументу й оцінки персоніфіковано, від першої особи, використовуючи при цьому свій життєвий досвід, розповідаючи читачам про свої гіпотези й припущення, способи їх перевірки і утвердження на певній життєвій позиції.

Такий тип аналізу обирає Євген Сверстюк у статті "Зерна українсько-ізраїльської солідарності", що була передана в грудні 1977 року з радянського табору, де утримувався політв'язень, на волю, поширювалася підпільно, а опублікована вперше в 1990 року. Цей твір не просто написаний від першої особи, але авторська суб'єктивність у ньому задекларована багаторазовим вживанням займенника "Я" та дієслів у першій особі однини теперішнього часу.

Підкресливши спільні риси в історичній долі українців і євреїв, Є. Сверстюк спростував побутове уявлення про їхню взаємну антипатію. Він активно посилається на свій життєвий досвід, розповідає, які типи ставлення до єврейства зустрічав серед українців, і висловлює висновок: залишається фактом тенденція в українському народові мати з євреями спільні справи й цінувати їх більше, ніж засуджувати. "В українському самвидаві я не зустрічав жодної речі з антисемітськими нотками", - свідчить дачі автор. Під цим кутом зору "зближення українців і сіоністів у таборах - скоріше давня традиційна позиція українців, продовжена в таборах".

Є. Сверстюк перелічує своїх знайомих дисидентів єврейської національності, з якими доля звела його в радянських застінках. Дає кожному коротку характеристику, створюючи переконливі й привабливі образи. Це ті життєві аргументи, які вплинули на складання його позиції, і тому вони особливо сильно звучать для читача. Автор веде нас шляхом власного життєвого досвіду, показує, як вироблялася його позиція. Спогади про дитинство, коли він вчився в школі разом з єврейськими однолітками, війна, коли його село рятувало євреїв від фашистського геноциду, нарешті, свідчення про "вірність і гідність" тих євреїв, що були в УПА, покликані завершити розвиток ідеї про солідарність двох народів у боротьбі з тоталітарним комуністичним режимом.

Преса в УРСР у своєму антиукраїзмі й антисемітизмі заходилася коло того, щоб зіштовхнути два народи. І це подекуди спрацьовує на побутовому рівні. Але не можна дати роздмухати полум'я міжнаціонального розбрату. Більше того, вважає Є. Сверстюк, у відродженні Ізраїлю - праобраз відновлення української незалежності. У знову енергійна суб'єктивна інтонація: "Але я вірю, що ми знову підіймемося і виживемо там, де б ніхто й не повірив".

Провівши читачів шляхами своїх аргументів і міркувань, Є. Сверстюк приєднав їх до свого життєвого й мислительного досвіду, створив ситуацію, у якій йому неможливо не повірити, домігся особливої глибини аналізу.

5. Інтерв'ю та посилання (цитати). Цей тип аналізу поширений у творчості як досвідчених журналістів, так і початківців. Він використовується з метою дати точну оцінку факту чи явищу за допомогою залучення погляду і висловлювань відомих діячів: політиків, науковців, письменників та ін. Логіка використання нього типу аналізу полягає в тому, що журналіст підсилює свій авторитет. спираючись на думку (думки) спеціалістів у даній галузі, державних діячів, від чого його власна позиція виглядає не голослівною ті приблизного, а глибокою п виваженою.

Професійні якості журналіста вимірюються тим, наскільки йому вдаєтеся залучити впливових діячів до своїх програм чи видань, зробити свій ОМІ комунікаційним каналом для найбільш авторитетної інформації. У використанні журналістом думок спеціалістів виявляється його професійна майстерність. Від цього виграє програма чи газета в цілому, зростає її тираж чи глядацька аудиторія.

Використання інтерв'ю як типу аналізу проблеми чи ситуації не виключає можливості й для самого журналіста виступити з власною оцінкою порушеного питання. Але в даному випадку й оцінка журналіста виглядатиме більш переконливо, викличе довіру реципієнтів.

Пошлемося на приклад з творчості головного редактора "Літературної України" Василя Плюща, без статті якого у рубриці "Актуальний коментар" в останні роки не виходить жодне число газети. У номері від 15 червня 2000 року опубліковано його аналітичний матеріал "Енергія і енергетика", предметом якого є розгляд кризового становища в паливно-енергетичному комплексі України. У тексті розкидані численні посилання на інтерв'ю з Прем'єр-міністром В. Ющенком, Головою Верховної Ради І. Плющем, Головою Ради Національної Безпеки і Оборони Є. Марчуком, наведені висловлювання на цю тему Президента України. Зрозуміло, що йдеться не про ексклюзивні, а про колективні інтерв'ю, дані на прес-конференціях. Але вони забезпечили переконливість висновку журналіста щодо відвернення енергетичної катастрофи.

Зрозуміло, що можливе використання й жанру інтерв'ю в цілому для аналізу певної проблеми. Тоді воно спрямовується лише на неї, а запитання журналіста формуються так, аби в логічній послідовності розкрити її, вичерпно представити для читача.

Цей тип аналізу незамінний у тому випадку, коли молодий журналіст, ще без популярного імені, недостатньо глибоко знає чи розуміє проблему, вважає, що його коментар чи підсумок не буде довершеним. Тоді він просто зобов'язаний звернутися до фахівця в даній галузі з проханням дати роз'яснення з приводу встановлених ним фактів і це інтерв'ю публікує в своєму матеріалі. Композиційно найзручніше місце для розміщення такої частини - в кінці статті, після описаних фактів. Але це не єдиний з можливих варіантів. Мова спеціаліста може звучати після різних частин тексту, супроводжувати виклад журналіста.

Семантичний аспект найбільш повно представлений у журналістикознавстві, оскільки саму журналістику прийнято розглядати здебільшого як донесення до читача певного змісту (семантики) висловлювань і вчинків. Значно менше уваги приділяється формальному (синтаксичному) аспекту. Це не зовсім справедливо. Зрозуміло, що форма подачі змісту в журналістиці відзначається більш ремісницьким рівнем, ніж у художній літературі, зокрема поезії, але тут теж є свої секрети майстерності, за допомогою яких пересічну подію можна подати як сенсаційну, примусити читача плакати над долею героя звичайного нарису або замислитися над добре відомими, але однобічно сприйнятими проблемами, побачити їх у множинності аспектів, залучити до співпраці щодо їх розв'язання.

2. Синтаксичний аспект, як уже мовилося, передбачає вивчення побудови та організації журналістських систем, починаючи від звичайного газетного тексту, як-от: замітки, кореспонденції, - і закінчуючи структурою тижневих передач центрального загальнонаціонального каналу. На відміну від попереднього семантичного, змістового аспекту, синтаксичний рівень аналізу полягає в розгляді питання про форму журналістських творів.

Під формою розуміються будь-які способи вираження змісту як текстові, так і ілюстративні.

Стосовно друкованого видання чи програми радіомовлення й телебачення прийнято говорити про такі елементи форми:

  • жанрові, під якими розуміються модифікації жанрів, різноманітні добірки матеріалів, рубрики, розділи, цикли, тематичні шпальти, номери чи передачі;
  • сюжетно-композиційні, до яких входять сюжет, композиція, характеротворення, шрифтове рішення, ілюстративне оформлення, поєднання записаних заздалегідь сюжетів із прямим репортажем із студії тощо;
  • лексико-стилістичні, тобто мова, стиль, зображально-виражальні засоби, тональність, індивідуальна манера журналіста, стиль видання в цілому.

При цьому слід розуміти, що є різні рівні змістово-формальної єдності:

  • окремого тесту;
  • смуги, шпальти, теле- чи радіопередачі;
  • газети, журналу, видання в цілому, радіостудії чи телеканалу.

Журналістський твір як наслідок масово-інформаційної діяльності має успіх за умов змістово-формальної єдності. Художність, естетизм мають у журналістиці таке ж значення, як і в літературі та інших видах мистецтва, незважаючи на прагматичний, ужитковий характер цього різновиду духовної праці.

Але у зв'язку із специфікою журналістики на змістово-формальну єдність впливають у ній такі чинники:

  • дійсність, життя, об'єктивна реальність у її загальних і конкретних проявах; цей вплив може бути безпосереднім і опосередкованим;
  • автор, його талант, світогляд, налаштованість на загальнолюдські чи класові ідеали, його творча індивідуальність, пристрасті й нахили, нарешті, просто компетентність щодо даної теми;
  • тип видання, його засаднича спрямованість, традиції, потреба у висвітленні того явища, що покладене в основу матеріалу;
  • характер аудиторії, врахування інтересів адресата;
  • тиск власне професійних моментів (терміновість публікації, ліміт місця в газеті тощо);
  • стереотипи й традиції, усталені норми в підході саме до такого матеріалу (тематичні, жанрові та ін.).

Синтаксичному аспектові журналістики буде приділено значне місце у професійній підготовці журналіста в курсах "Першооснови журналістської творчості", "Журналістська майстерність", "Журналістське розслідування" та в цілому ряді дисциплін спеціалізації, як-от: "Інформаційні жанри", "Аналітичні жанри", "Художньо-публіцистичні жанри", "Техніка оформлення газети" тощо.

3. Прагматичний аспект визначається безпосередньою реакцію читачів на публікацію чи радіо й телепередачу. Він вимірюється кількістю відгуків - листів і телеграм, телефонних дзвінків, усними пропозиціями відвідувачів, - що надійшли до редакції після публікації журналістського твору. Свідченням найвищого ефекту є звернення уваги на проблему владних структур: чи безпосередньо завдяки публікації, чи oпoceредковано - завдяки цілеспрямованому формуванню громадської думки.

Важливою стороною журналістської творчості є редакторська діяльність. У ширшому значенні під редагуванням розуміється опрацювання, підготовка до друку певного тексту, рукопису, виправлення його відповідно до запитів видання, скорочення матеріалу при потребі, його композиційна перебудова, тобто будь-яка робота над поліпшенням текст}'. У цьому розумінні редактором бував кожен журналіст, оскільки він готував до друку рукописи свої та інших авторів.

У вузькому значенні редакторська діяльність полягає в керівництві виданням, визначенні його стратегічних і тактичних завдань, зміст}' і характеру, організації творчого колективу для здійснення певної мети, остаточному затвердженні матеріалів до друку чи виходу в ефір. Ця місія покладається не на кожного журналіста зосібна, а на головного редактора видання. Його діяльність є не менш творчою, ніж інших суб'єктів масово-інформаційної діяльності, але здійснюється на ширшому суспільному тлі, пов'язана з важливими організаційними функціями.

Серед них як найважливіші слід відзначити такі:

  • формування обличчя видання, його інформаційної та проблемно-тематичної спрямованості;
  • створення зорового образу видання, підбір шрифтів, іміджевих знаків, ілюстративного матеріалу;
  • планування видання й роботи творчого колективу, визначення зміст}- шпальт, створення рубрик;
  • проведення на сторінках видання політичних, господарських, культурних та ін. інформаційних кампаній;
  • залучення до участі у виданні видатних політиків, науковців, митців;
  • організація в своєму виданні дискусій, полемік, спільного пошуку істини, зіткнень думок, відстоювання своєї позиції, яка вияскравлюється при обговоренні її з опонентами.

Можливість творчості й пов'язаної з нею самореалізації приваблює в журналістику (і, як бачимо, небезпідставно) талановитих молодих людей.

Словник молодого журналіста

Аркуш авторський (або друкований) - міра обліку обсягу тексту в журнальному та поліграфічному видавництві. Один аркуш дорівнює 40000 друкарських знаків (букв, цифр, розділових знаків, включаючи й інтервали між ними). Коли текст віршований, то 700 рядків становлять аркуш. Ілюстративний матеріал (малюнки, фотографії, креслення) вимірюється площею, яку він займає: 3000 кв. см. становлять один аркуш.

Найбільший газетний формат А 2 являє собою друкований аркуш, у якому для тексту використано обидві сторони. Складений навпіл такий аркуш становить формат А 3. А складений навпіл ще раз - дає формат А 4.

Видавництва, звичайно, вимагають від авторів подання двох примірників рукопису твору, надрукованого через два інтервали з одного боку стандартного аркуша 30 на 20 см., на якому має бути 30 машинописних рядків, а в кожному рядку по 57-58 знаків, включаючи проміжки між" словами. У такому випадку друкований аркуш займає приблизно 22,5 сторінки тексту.

Література

1. Аналитические жанры газеты: Хрестоматия. — М.: Изд-во МГУ, 1989. — 236 с.

2. Багиров Э, Г. Место телевидения в системе средств массовой информации и пропаганды. Учеб. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 119с.

3. Бауман Юрій. Міфологія в суспільній свідомості України (аналіз української преси) // Історична міфологія в сучасній українській культурі. — К., 1998. — С. 5-67.

4. Богомолова Н. Н. Социальная психология печати, радио и телевидения. — М.: Изд-во МГУ, 1991. — 125 с.

5. Бочковський О. І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Кошаринського. — Мюнхен: Український техніко-господарський інститут, 1993. — 204 с.

6. Бухарцев Р. Г. Психологические особенности журналистского творчества: Материалы спецкурса. — Свердловск: Уральский ун-т им. А. М. Горького, 1976. —67 с.

7. Вачнадзе Г. Н. Всемирное телевидение: Новые средства массовой информации — их аудитория, техника, бизнес, политика. — Тбилиси: Га-натлеба, 1989. — 672 с.

8. Введение в журналистику: Хрестоматия. — М.: Высш. шк., 1989. — 263 с.

9. Введение в теорию журналистики. Учеб. пособие. / Прохоров Е. П., Гу-ревич С. М., Ибрагимов А. -Х. -Г. и др. — М.: Высш. шк., 1980. — 287 с.


07.11.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!