Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Стан свободи преси в Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Стан свободи преси в Україні. Реферат

У рефераті подано відомості про проблеми незалежності ЗМІ в сучасній Україні

Стан свободи преси у світі протягом минулого року наочно погіршився - таким є головний підсумок звіту міжнародної організації захисту свободи преси "Репортери без кордонів" за 2001 рік. За більшістю статистичних показників 2001 рік виявився значно гіршим за попередній, говориться у повідомленні Інституту масової інформації, який представляє в Україні цю міжнародну правозахисну організацію. Так у 2001 році заарештовано 489 журналістів (у 2000 - 329), 716 працівників ЗМІ зазнали погроз і насильств (у 2000 - 510), зафіксовано 378 випадків цензури (у 2000 - 295), 110 фактів ув'язнення журналістів (на 4 січня 2001 року - 77).

Виняток становить лише кількість вбитих журналістів і то лише на одну жертву менше - 31 у 2001 проти 32 у 2000-му. У той же час, відзначено у документі ІМІ, вперше за останні роки 2001 рік позначився випадками погіршення свободи преси у країнах сталої демократії. Такими є наслідки терористичних актів 11 вересня і наступної антитерористичної операції для багатьох засобів масової інформації США, Канади і Великобританії.

У багатьох країнах позначилась тенденція посилення контролю за діяльністю іноземних журналістів. Китай, Саудівська Аравія, Бірма, Північна Корея і В'єтнам тримають іноземних журналістів під постійним контролем. Інша небезпечна тенденція, присутня у багатьох країнах, - безкарність злочинів щодо журналістів. Слідства у справах про вбивства журналістів у переважній більшості випадків закінчуються безрезультатно, а їхні замовники не встановлюються і залишаються на волі. До переліку таких країн потрапила і Україна.

Вдруге звіт "Репортерів без кордонів" згадує Україну у переліку семи європейських країн, де протягом 2001 року мали місце випадки вбивства журналістів. "Цього разу йдеться про Ігоря Александрова, трагічна загибель якого забезпечила Україні місце поряд із Північною Ірландією, Косово і Країною басків, " - указується у повідомленні ЗМІ.

Картина по Україні виглядає не надто оптимістично, хоча певні позитивні зрушення зі станом свободи слова є. І судити про це можна за попередніми висновками моніторингу стану свободи слова в Україні, який проводить Інститут масової інформації. Про деякі з них " розповів редактор інтернет-видання цього інституту Андрій САЙЧУК. За його словами, в Україні протягом минулого року вбито п'ять журналістів (у попередньому році - теж загинуло п'ятеро наших колег), троє заарештовано (як і у 2000), зареєстровано 13 позовів до суду (у 2000 - 10), 39 випадків цензури, прямого або непрямого втручання у роботу журналістів (у 2000 - 16), 28 фактів побиття представників ЗМІ (у 2000 - 13).

Серед головних висновків моніторингу - констатація, що ні в діях Генеральної прокуратури України, ні МВС, ні СБУ ставлення до розслідування резонансних справ, пов'язаних з журналістами, радикально не змінилося. Хоча, за оцінкою представника ІМІ, слід відзначити певний позитив у тому, що справи, пов'язані зі ЗМІ, усе ж таки доходять до суду - і вже відомі прецеденти, коли преса їх виграє ("Ведомости+" (Кіровоград), "Агент" (Краматорськ)). Це, вважає керівник інтернет-проекту, є показником того, що відносини влада-медіа поступово переходять на новий рівень, де конфлікти вирішуються у судах.

Щоправда, відзначив А. Сайчук, тут поки багато що вирішує чесність судді, який виносить рішення. Окрім того А. Сайчук відзначив таку негативну тенденцію, як ліквідація незручних комунальних ЗМІ та активне використання для цього адмінресурсу, непрозорості роботи нинішньої Національної ради з питань телебачення та радіомовлення України. Серед позитивних тенденцій було названо й зниження кількості конфліктів між ЗМІ та податковою адміністрацією.

КАРПАЧОВА, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини:

- Те, що Україна потрапила до переліку країн, де вбивають журналістів, прикро, але це - об'єктивно. Ще у першій доповіді Уповноваженого про стан дотримання прав і свобод людини спеціальний розділ було присвячено цій проблемі, де наголошувалося на загрозливому стані цього явища ― як для самих журналістів, так і для самої держави. Тоді Уповноважений звернула увагу на те, що майже усі резонансні справи щодо вбивств журналістів не доведено правоохоронними органами до логічного завершення.

Яскравим прикладом тут є справа Георгія Гонгадзе. Як Уповноважений з прав людини я займалась і продовжую тримати на контролі долю цього журналіста та його родини, зокрема матері - Лесі Гонгадзе. Я виступала в суді, коли прокуратура не погоджувалася надати їй статус потерпілої сторони - і тільки через суд вдалося захистити це право матері. Мені довелося вирішувати питання зберігання таращанського тіла.

Під час перебування тут влітку пана Р. Менара майже було вирішено питання про приїзд сюди закордонних експертів для проведення на прохання матері додаткової експертизи цього тіла - останньої надії і матері, і родини, й самої України на об'єктивну істину. Під час нещодавньої зустрічі зі мною президент Комітету міністрів Ради Європи пан Валіоніс пообіцяв зі свого боку докласти усіх зусиль до проведення такої експертизи, адже, як відомо. Рада Європи схвалила рішення щодо проведення додаткового розслідування у справі зниклого журналіста, і наш Президент з цим погодився.

У 2001-му вбито журналіста І. Александрова. Відкрийте ту ж мою доповідь на сторінці 214 - і побачите, що там йдеться про факт позбавлення судом слов'янського журналіста права займатися професійною діяльністю. Вже тоді треба було реагувати, а не чекати вбивства. Коли правоохоронні органи запевняють, що це випадкове вбивство, то я не можу в це повірити, адже ще тоді, у 1998-му, існувала загроза професійній діяльності цього журналіста, а у 2001-му з ним фактично розправилися.

Ці речі треба аналізувати - і правоохоронцям, і владним структурам, і громадськості. Але як може це робити громадськість, коли вона позбавлена можливості отримувати об'єктивну інформацію з таких резонансних питань? В Україні існує свобода слова, але яка вона? Чи не є те, в якому стані вона перебуває, дійсно загрозою демократичному устрою країни? Подивимося на справу з тележурналістом 3. Антоніком. По ній я звернулася до Голови Верховного Суду України п. Бойка. Існує багато сумнівів щодо об'єктивного розслідування справи і до причетності журналіста до злочину. Тепер судовим органам треба об'єктивно розібратися у цій складній справі.

Справа по "Ефіру-1" - тут мова йде про порушення конституційних прав працівників луганського комунального підприємства телекомпанія "Ефір-1". Я звернулась з поданням до Ген-прокурора, де вказувала на те, що ще 5 червня Луганська міськрада ухвалила рішення про ліквідацію телекомпанії і створення іншого підприємства і колектив телекомпанії оскаржив рішення у суді за мотивами його нелегітимності. І у відповідності до чинного законодавства це рішення мало бути призупинене, чого не сталося. Дочекались, поки журналісти не почали голодування.

Спільно з "Репортерами" Уповноважений виступив на захист прав журналістів "Ефір-1". Коли вже була загроза життю деяких журналістів, то я змушена була безпосередньо втручатися і підключати керівництво МОЗ України. На сьогодні я отримала відповідь з Генпрокуратури на своє подання, де дії Луганської міської ради прикриваються Законом про місцеве самоврядування в Україні, і вказується, що до виключної компетенції міських рад входить ліквідація, реорганізація, перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної форми власності. Вони можуть закривати і відкривати - але підстави мають бути і для того, і для цього. І тому праві журналісти, які звернулися до суду. Що, і зараз будемо чекати, що хтось із цих журналістів загине?

Сьогодні навмисне створені перешкоди для діяльності працівників телекомпанії. (До речі, працівники Луганської телекомпанії "Ефір-1" припинили голодування, розпочате ще 14 листопада 2001 року. Як зазначається у їхній заяві, повідомляє УНІАН, "навіть така екстремальна форма протесту, як голодування, не спонукала владу поставити законність вище корисливих інтересів окремих осіб та груп". Проте колектив вважає, що голодування виконало свою мету - на підтримку телекомпанії висловилися мешканці Луганська, громадськість, політичні організації, українські й закордонні журналісти, народні депутати, міжнародні правозахисні організації. Така ж ситуація була і по Александрову.

Тому усе що відбувається навколо свободи слова в України, має бути спільним болем не тільки журналістів, не тільки громадськості, але й правоохоронців, владних структур. Найважче в Україні - виборювати справедливість. І журналісти є першою шеренгою тих, хто цим займається. І сьогодні не зброю треба давати журналістам, а забезпечувати їм можливість виборювати цю справедливість.

Грандіозна дискусія з питань свободи слова, що розпочалася з подачі Верховної Ради на початку року, закінчилася роздачею журналістській братії переконливих аргументів на її захист - газових пістолетів. Навіть не торкаючись питання фізичної безпеки журналістів, можна констатувати: вся балаканина вкотре обернулася легкою газовою хмаркою, яка, проте, вельми тхне.

Слабкість ЗМІ не лише в їхній залежності від видавців, власників, різних "криш" і т. п., але передусім - у відсутності хоч якоїсь подібності корпоративної єдності. Придушення якогось друкованого або електронного органу частіше викликає у колег по цеху легку форму співчуття, а не бажання поборотися за справедливість. Навіть професійні організації (на кшталт НСЖУ) в Україні орієнтовані передусім на індивідуальне членство, а не на представлення позицій друкованих видань і телерадіокомпаній.

Створення додаткових організацій -- наприклад, союзу редакторів видань, союзу видавців, сприяло б розвитку духу такої корпоративності. Діяльність тих же рад з преси, питання про створення яких мусується вже не перший рік, слугувала б не тільки певному впорядкуванню інформаційної діяльності, приведенню її до стану пристойності, але й сприяла б захистові тих-таки ЗМІ від суддівсько-чиновницького свавілля (хоч б у рамках експертних рад).

Не буде великим одкровенням сказати, що слабкість судової системи полягає в її залежності від владних структур, причому на міру цієї залежності досить сильно впливають різні чинники - те ж територіальне розташування суду, наприклад.

Питання беззахисності ЗМІ, що постійно обговорюється перед судовими позовами "щодо відшкодування моральних збитків", визначення їх максимальної суми за своєї зовнішньої ефектності залишає в тіні інші аспекти проблеми - як в принципі забезпечити журналістів від виникнення таких позовів, домогтися реальної незалежності судової влади.

Підвищений інтерес до діяльності органів комунікації в передвиборний період характерний для нашого істеблішменту. Досить згадати ухвалений перед минулими виборами закон, згідно з яким від участі у виборчій кампанії фактично відсторонявся ряд провідних гравців інформаційного ринку України. Тоді критерієм "чистоти крові" українським ЗМІ виступав рівень частки іноземних засновників в статутному капіталі. Метою таких дій є не стільки переділ сфер впливу (як правило, вимагає більше часу і сил), скільки механічний спосіб зниження рівня свободи дій політичних конкурентів, поля їхнього впливу. Однак, потерпілою стороною знов стають не політичні противники, а ті ж українські громадяни, що готуються тимчасово стати і виборцями.

Свобода слова, свобода діяльності ЗМІ в передвиборний період набуває особливого значення. Сам рівень реалізації демократії не в останню чергу залежить від можливості суспільства забезпечити участь громадян у політичному житті за допомогою засобів масової комунікації. Газети, радіо, телебачення - все це в сукупності створює немовби "віртуальний суспільний форум", простір для здійснення демократичних дискусій і дебатів з найважливіших питань нашого життя. Штучне звуження цього простору шляхом виключення довільним способом його учасників завдає непоправної шкоди самому функціонуванню демократичних цінностей в нашому суспільстві.

Саме свобода вибору джерела інформації з багатьох, а не свобода вибору інтерпретацій нехай важливої, але все ж однієї інформаційної одиниці, може служити мірилом демократичності інформаційного поля. Безсумнівно, за умов функціонування ринку і необхідності забезпечувати передусім економічні інтереси (які в наших умовах переплітаються з політичними) своїх власників (видавців), з одного боку, і потребою бути репрезентантом суспільних інтересів, з іншого -- невідворотній конфлікт, що особливо загострюється в передвиборний період.

Уміння знайти точку рівноваги між цими умовами визначає міру незаангажованості і виваженості ЗМІ. У цьому відношенні для України особливо критичною в цей момент виглядає відсутність дійсно загальнонаціональних друкованих ЗМІ. Було б помилкою не вважати свободу слова наріжним каменем демократії. У цивілізованих країнах це передусім інструмент, що сприяє побудові правової держави, основним завданням якої є всебічне інформування громадян, налагодження умов для суспільного діалогу і дотримання основних прав і свобод.

Недолік інформації або її перекручене подання створює ідеальні умови для маніпулювання суспільною свідомістю, сприяє насадженню егоїстичних, групових інтересів і підміні ними інтересів дійсно загальнонаціональних. Свобода слова, що сприймається як самоціль, втрачає стимули до розвитку. Нам треба домагатися не просто матеріалізації цього, поки що досить абстрактного, поняття, але передусім - створення умов його безперебійного функціонування, оскільки свобода вибору без належної інформації буде нездійсненна. Для функціонування справді демократичних ЗМІ необхідне дотримання між ними і владою певної дистанції, що дає можливість для вільного маневру. З цієї точки зору прагнення українського ЗМІ зігрітися під протекторатом у державних органів можна розцінити як негативне явище.

Переконані, що питання захисту українського ЗМІ, свободи слова як таке повинно стати актуальним не тільки для вузького прошарку професіоналів засобів масової комунікації, але і всіх свідомих громадян України. Потрібно пам'ятати, що сталінські репресії також починалися з показових судових процесів, які розкручували маховик каральної машини.

Стосунки між урядом і громадськістю навряд можна назвати прозорими. Наскільки справедливим є це твердження, намагалася з'ясувати Харківська правозахисна група (яка провела у Києві прес-конференцію, присвячену актуальній сьогодні темі доступу до урядової інформації.

Дослідження показали, що органи виконавчої влади використовують для засекречування інформації такі грифи, як "для службового користування", "не для друку", "опублікуванню не підлягає", причому застосування цих грифів не визначено жодним нормативним актом. Тобто воно є незаконним. Нагадує про старі добрі часи лише Інструкція про порядок роботи з документами з грифом "для службового користування". Харківська правозахисна група спробувала через комп'ютерну правову систему "Ліга" з'ясувати, наскільки широко застосовують незаконні грифи. Результат був вражаючий.

Отож найбільшу кількість документів із зазначеними грифами приймають Президент України та Кабінет Міністрів, при цьому кількість таких документів значно зростає (до 6-7 відсотків) напередодні та під час проведення виборчих кампаній та всеукраїнського референдуму. При цьому глава держави використовує гриф "опублікуванню не підлягає", уряд - "не для друку", а відомства - в основному гриф "для службового користування". Перше місце за кількістю засекречених документів виборов Кабмін - 2387 та 2372 документів за 2000-й та 2001 роки відповідно. Затим - Президент: 1636 та 1461 документ за ті ж роки.

Ось приклад: уряд з якихось невідомих причин "засекретив" розпорядження щодо пенсій № 411 -р від 13 вересня 2001 року, незважаючи на те, що Закон "Про державну таємницю" забороняє засекречувати інформацію, яка стосується прав та свобод громадян. "З тієї ж причини не можна було ставити гриф на документ № 709/94 від ЗО листопада 1994 року, який стосується ідентифікаційних номерів. Однак наші чиновники виправдовують такі свої дії економністю, турботою про бюджет. Мовляв, навіщо витрачати папір на опублікування, навряд чи комусь це знадобиться тощо.

Для перевірки можливості отримання урядової інформації правозахисна група спробувала зібрати дані для підготовки річного звіту про дотримання прав людини в Україні. А саме: зробила запити про смертність та її причини (в тому числі й у Збройних силах України), структуру одержання пенсій (скільки осіб одержують пенсію до ЗО гривень, від ЗО до 50, від 50 до 70 тощо), а також намагалася отримати інформацію про зарплату в різних галузях промисловості, про освіту, про рівень та структуру злочинності, отримати судову статистику, навести довідки про кількість репресованих тощо. І. все це - за період з 1998 по 2001 роки.

Результати - вражаючі.

  • По-перше, чиновники вивчали ці запити більше десяти днів, що суперечить статтям 32-34 Закону України "Про інформацію".
  • По-друге, зовсім не відповіли Міністерство оборони. Міністерство охорони здоров'я, Комісія при Президентові України з питань помилування.
  • По-третє, всі відомства рекомендували правозахисникам звертатися в Держкомстат, мотивуючи це відсутністю потрібної інформації у своєму розпорядженні.

Аналіз доступу до інформації про незаконні дії-співробітників правоохоронних органів також не приніс успіху. Прокуратури 13 областей залишили запити без відповіді: Вінницька, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Одеська/ Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька і Черкаська. Довелося правозахисникам тричі звертатися до Генпрокуратури, а також Держкомстату для отримання хоча б якихось даних. "Доступ до інформації, яка є у розпорядженні виконавчої влади та місцевого самоврядування, вкрай незадовільний, - підбив підсумок голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров. - Тож, мабуть, будемо прискіпливіше вивчати законодавство України, її судову систему і оскаржувати в суді необґрунтовані відмови в наданні інформації у відповідь на наші запити".

На перший погляд, з проблемою забезпечення свободи слова у нас справи начебто йдуть непогано. Свобода слова - конституційна норма нашої держави. Основний закон забороняє цензуру, гарантує право на вільне висловлювання громадянами своїх поглядів і переконань. Конституційні норми свободи слова розвиваються в більш як 110 нормативно-правових актах - законах, указах глави держави і постановах Кабінету міністрів. Згідно зі статистикою, на початок 2001 року в Україні було зареєстровано 6,7 тис. газет і 2,4 тис. журналів. Регіональні органи влади і органи місцевого самоврядування були засновниками понад тисячі газет і журналів, політичні партії - 262, громадські організації - 0,9 тис., фізичні особи - 1,6 тис. На початок 2001 року в державний реєстр було внесено близько 790 телерадіокомпаній.

Ці значні цифри, здавалося б, не дають мотивів для неспокою - існуючого розмаїття ЗМІ цілком досить для забезпечення демократичності нинішньої виборчої кампанії. Але те, з чим зіткнулися багато з учасників виборчого процесу - недоступністю для них ЗМІ, - не міг передбачити ніхто. Задіяний увесь спектр адміністративного ресурсу: заборона журналістам висвітлювати поїздки "чужих" кандидатів до Верховної Ради, вплив з боку місцевої влади на власників газет і журналів з метою висвітлення діяльності "потрібного" кандидата - аж до прямих погроз.

Досвід кампанії показує, що в нашому інформаційному просторі комфортно себе почуває лише вузьке коло вибраних учасників виборчого марафону. Без політичної волі не можна реалізувати цінності демократії. Експерти одностайні в тому, що нині діюча законодавча база не забезпечує розвитку інформаційної сфери. Необхідно швидко, не відкладаючи в довгий ящик, прийняти пакет документів і змінити правову ситуацію, в якій працюють мас-медіа, і врешті-решт вирішити проблеми з правовим захистом журналістів.

На порядку денному - розробка і прийняття Інформаційного кодексу, в якому повинні бути системно представлені нормативні акти, що регулюють розвиток мас-медійної сфери. Ситуація, що склалася із забезпеченням конституційного права громадян на свободу слова, - переконливе свідчення того, які в нас справи з демократією: з одного боку, численні декларації щодо благих намірів, з іншого - жорсткий пресинг і неприховане адміністрування.

Широкого суспільного резонансу набула історія з прагненням закрити телеканал 1+1. Негативний досвід цієї виборчої кампанії переконливо показав - втрата часу з кардинальними змінами в інформаційній сфері створює безпосередню загрозу демократичному розвиткові. Так само очевидно, що без кардинальних змін в організації самої системи державного управління будь-які спроби забезпечити право на свободу слова приречені на невдачу.

Коли виконавча гілка влади домінує над представницькою і судовою, а громадська думка сприймається як "масовка", - говорити, що в цій країні комусь потрібна вільна преса, просто безглуздо. Візьмемо, наприклад, таке явище, як державні ЗМІ. Для нормального демократичного суспільства це нонсенс, бо такі ЗМІ за гроші платника податків переймаються передусім просуванням політичних інтересів керівництва державних органів влади, які і є їхніми засновниками. Очевидно, що коли місцеві адміністрації залишатимуться власниками ЗМІ, то чекати від останніх якоїсь об'єктивності просто смішно. Правильно кажуть журналісти: легко критикувати уряд, але спробуйте критикувати районне начальство.

У нас досі не реалізовані проекти суспільних ЗМІ, які існували б на гроші територіальних громад, тому, що місцевим адміністраціям необхідний короткий фінансовий поводок для ручної мас-медіа. Тільки демократична влада може бути відкритою В Україні формується небезпечна тенденція, коли фінансове благополуччя засобів масової інформації залежить не від успішної боротьби за читача або глядача, а виключно від просування політичних інтересів "спонсора".

Ситуація тим більше небезпечна, що ЗМІ в нашій країні, як свідчать численні соціологічні дослідження, користується величезною довірою у населення, і ця довіра створює великі можливості для безкарної маніпуляції громадською думка.

Навіть фахівцеві-політологу буває непросто прояснити для себе політичну позицію того чи іншого кандидата або партії у виборчому процесі - для цього необхідно буквально продиратися крізь недомовки, перекручені факти, а часом і відверту брехню, аби відновити об'єктивну картину. А що робити так званому простому українцеві? На нього обвалюються потоки тенденційної, спеціально підібраної інформації.

Так, опозиційних видань начебто у нас вистачає, а ось демократичної преси явно недостатньо. Нинішня влада не зацікавлена в тому, щоб її дії оцінювала громадська думка. Така зацікавленість з'явиться тільки у разі кардинальних змін існуючої системи державного управління.


02.11.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!