Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування. Реферат

У рефераті наведено огляд періодичних видань громадсько-політичного спрямування у фондах бібліотеки ім. В. І. Вернадського

Газети та журнали громадсько-політичного спрямування становлять основну частину східноукраїнських видань початку ХХ ст. у газетному фонді НБУВ. Це і перша україномовна газета на території Східної України "Хлібороб", і щоденна газета "Громадська думка" / "Рада", і видання двох століть – "Киевская старина".

Всі ці періодичні видання приділяли значну увагу життю тогочасного Києва, формуванню української культури, фактам тогочасної дійсності. Тому, зрозумілим є той факт, що ці газети були найпоширенішими серед населення, з одного боку, і серед влади, з іншого, адже друкували статті на злободенні теми.

"Хлібороб" - перший україномовний тижневик на території Східної України

На початку ХХ ст. Лубни стають одним із культурно-просвітницьких центрів Лівобережної України. Тут, зокрема, була заснована і деякий час успішно діяла громада Революційної Української Партії (РУП), до складу якої увійшли М. Порш, А. Левицький, М. Сахаров, Н. Грінченко, М. Коренецький, В. Дорошенко, М. Огородній, сестри Приходько. Брати Шемети намагалися перебувати у вирі національно-просвітницького життя, мали власну позицію. На початку ХХ ст. їхня національна свідомість разом із політизацією суспільства швидко зростала.

Перший номер часопису "Хлібороб − селянський часопис" брати Шемети випустили у Лубнах 12 листопада 1905 р. Відповідальним редактором був Микола, але фактичним редактором став Володимир.

"Хлібороб" вийшов накладом 5 тисяч примірників за рахунок коштів Лубенської української громади, тож певною мірою відображав її вимоги. Адреса редакції була оригінальною – м. Лубни на Полтавщині, дім Шемета. Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізованих виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкувалися матеріали переважно місцевого характеру, але повідомлялося також про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, у Петербурзі й Москві. Тут уміщувалися статті історичного та загальнополітичного характеру, вірші Х. Алчевської, Ю. Буняка, Я. Самотнього. Значна кількість матеріалів була не підписана, очевидно, для безпеки авторів.

Газета "Хлібороб" була невеликою за обсягом (на дві картки). Як зазначає А. Животко: "У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю "Про вольності громадянські". З матеріалів у подальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях".

Доля "Хлібороба" була передбачуваною, після виходу п'яти чисел влада його закрила. Але, головним є те, що про появу часопису сповістили "Літературно-науковий вісник", "Шершень", "Вільна Україна", "Рідний край", "Полтавська земська газета", "Полтавщина" та ін. "Хлібороб" у короткий час встиг розбудити і організувати розпорошені українські сили.

Для родини Шеметів досить насиченим видався 1906 р. У квітні Володимира було обрано депутатом до першої Державної думи (це був чи не єдиний кандидат, який пройшов до Думи під суто національними гаслами), він входив до складу української фракції та бюро українського парламентського клубу, розбудовував структуру Української радикально-демократичної партії, яка в цей період активно розробляла проект автономії України. Щодо цього влітку 1906 р. у Полтаві відбулася ціла низка нарад всеукраїнського рівня. Не залишав В. Шемет активної громадсько-політичної роботи і після розпуску думи: восени 1906 р. він із групою депутатів підписав "Виборзьку відозву" – заклик до народу чинити "пасивний опір урядові (не платити податків, не давати рекрутів) доти, доки цар не призначить нових виборів до думи". Тож, як й інших "виборжців", В. Шемета було заарештовано й засуджено до тримісячного ув'язнення.

Зазнав переслідувань і Микола, який у той час був студентом університету. Він перебував під постійним наглядом поліції і за незаконне зберігання заборонених видань наприкінці 1906 р. його притягли до кримінальної відповідальності.

Під час обшуків у батьківському будинку в Лубнах у нього виявлено нотатки з присудами сільських товариств, 24 листи, бланки заяв від козаків для внесення їх у списки виборців землевласників Лубенського повіту до Державної думи, 19 брошур "Як збіраються і куди повертаються народні гроші" та ін. На думку слідчих, цього було достатньо, щоб колишнього редактора звинуватити у злочинах, передбачених ст. 132 Кримінального положення.

У ході слідства Микола не визнавав себе винним. За його словами, всі вилучені речі належали виключно йому як редакторові. Видання були отримані внаслідок обміну між авторами та видавничими фірмами, але не були вчасно використані редакцією. Уникнути ув'язнення Миколі вдається лише після внесення грошової застави.

Постійні нервові стреси (переслідування, обшуки, ув'язнення), які переживали брати Шемети, не минули безслідно. Восени 1908 р., перебуваючи в ув'язненні, політичний арештант В. Шемет серйозно захворів. Та, попри констатуючий інфекційний характер хвороби, Полтавська судова комісія приймає дивне рішення про переведення його на обстеження до психіатричної лікарні (вирішувалося навіть питання про направлення до Московської окружної психіатричної лікарні). Навіть хворим він залишався досить небезпечним для тогочасного режиму. Лише після клопотання рідних Володимира на час лікування залишають у Полтаві.

Володимир і Микола Шемети з гідністю пройшли через випробування, які приготувала їм доля, до кінця життя не зходили з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному народові.

У газетному фонді НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються всі номери газети "Хлібороб" за 1905 р.: № 1, 2, 3, 4, 5. З № 4 до підзаголовку газети додається маніфест: "Селяни усієї України, єднайтеся", а після № 5 газету заборонили.

Журнал "Киевская старина" − видання двох століть

Журнал "Киевская старина" в Лівобережній Україні без перебільшення можна назвати виданням двох століть XIX і XX. Протягом майже чверті віку (1882 − 1906, сюди ж включаємо і журнал "Україна" за 1907 р.) вийшло 94 томи, а це понад 70 тисяч сторінок наукового інформаційно-довідкового тексту, кілька сотень рідкісних ілюстрацій, карт і схем, які можна побачити тільки в цьому виданні. Авторський колектив нараховує величезну кількість талановитих представників української науковотворчої інтелігенції кінця XIX початку XX ст. Серед них В. Антонович, Д. Баталій, М. Біляшівський, П. Голубовський, В. Горленко, Б. Грінченко, М. Грушевський, В. Доманицький, Д. Дорошенко, Г. Житецький, І. Каманін, М. Костомаров, П. Куліш, О. Лазаревський, О. Левицький, В. Науменко, А. Скальковський, А. Степович, М. Сумцов, В. Щербина і багато інших. Тематика публікацій − широка − археологія, історія, мовознавство, етнографія, література, релігія, бібліографія, мемуаристика, епістолярій і т. д. Тематичний діапазон охоплює кілька тисячоліть історії України. Редакція докладала величезних зусиль, щоб кожний номер вийшов у світ і потрапив до читачів.

"Киевская старина" (1882 − 1906) видавалася переважно російською мовою. У 1907 р. місячник був перетворений на україномовну "Україну". Характерною особливістю публікацій стала національна спрямованість: чи це стосувалося документів та діяльності видатних осіб давніх часів, чи розвитку освіти й красного письменства, чи становлення українських родоводів та наукових підвалин.

Співробітники часопису працювали за несприятливих умов: цензура в усьому вбачала прояви українського сепаратизму. Заборонено було вживати такі слова, як "Україна", "січ", "козак", "москаль" (у значенні солдат) та ін.. Особливої немилості в цензури, крім самого змісту українського тексту і теми публікації, зазнало вживання в українських текстах літери "і". У результаті київська цензура отримала завдання докорінно знищити літеру "і" у статтях місячника. Будь-яка стаття з українським текстом (уривком чи цитатою) надсилалася до цензурного комітету для повторного розгляду петербурзькими чиновниками. Столичний цензор робив висновки, з якими часто Головне управління у справах друку імперії не погоджувалося; це іноді призводило до затримки виходу журналу й порушувало редакційні плани.

Колегія "Киевской старины" упродовж усього часу існування журналу домагалася відміни цензури, але кожного разу наражалася на протидію контролюючого відомства. Взагалі цензура не тільки викидала багато праць, а й скорочувала їх так, що редакції доводилося самій відмовлятися від таких пошматованих творів. "Що виробляє цензор, одному Богу відомо, − писав Феофан Лебединцев до А. Бичкова, директора Санкт-Петербурзької публічної бібліотеки, − я викидаю і ці статті, й окремі речення, інше зовсім притримав − нічого не помагає".

Незважаючи на шалений тиск з боку офіційної влади, "Киевская старина" усіляко намагалася піднести престиж української мови. З цією метою у 1895 р. за редакцією В. Науменка та Є. Тимченка вийшов "Малорусский словарь". Керуючий міністерством внутрішніх справ дозволив розіслати словник як безкоштовний додаток до журналу. Результатом активних дій В. Науменка стало отримання дозволу на публікацію в місячнику художніх творів рідною мовою та заснування української друкарні; а ще через два роки був відкритий ще один національний осередок − книгарня "Киевской старины".

З початком ХХ ст. цензурна практика трохи пом'якшала і дозволяла дещо друкувати українською мовою або ж аналізувати мовознавчі матеріали. Після революції 1905 р. настав час, коли полтавські, київські, одеські, катеринославські, харківські, московські й петербурзькі періодичні видання заговорили на повний голос про національну освіту, потреби рідної мови, розвиток літературних і журналістських талантів, які друкувалися б на сторінках своєї преси. З'явилися "Хлібороб" і "Рідний край", "Громадська думка" і "Добра порада", "Запоріжжє" і "Сніп", які зверталися до читача зрозумілою, вже не забороненою мовою. Настав час одверто й енергійно обстоювати законні права української мови у всіх галузях громадського життя на батьківщині − насамперед у народній школі.

Слід зауважити, що цей перехід до національної розбудови був би неможливий без попереднього досвіду "Основи" та "Киевской старины", галицьких "Правди", "Зорі", "Життя і слова", "Літературно-наукового вісника", без публіцистичної діяльності та боротьби за утвердження українського слова П. Куліша, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Лесі Українки, Бориса Грінченка та ін. У переліку видатних заслуг варто згадати авторів і співробітників "Киевской старины" В. Антоновича, М. Костомарова, М. Стороженка, П. Житецького, І. Житецького, Д. Багалія, М. Петрова та ін.

Заслуга "Киевской старины" в тому, що вона зберегла українську історію та культуру "незасміченими," дбала про їх незалежний розвиток і утвердження, залишаючись упродовж 25 років єдиним друкованим органом національної думки у підросійській Україні. Окрім цього, з часу існування місячника українська журналістика вже не мала "білих плям", адже з'явилися видання, які репрезентували українство та формували його національну свідомість. "Киевская старина" була тим виданням, що символізувало джерело розвитку національних ідеалів.

НБУ ім. В. І. Вернадського комплектує журнал з 1885 р. У газетному фонді зберігаються такі номери "Киевской старины" початку ХХ ст.:

  • 1905 р.: № 1 – 12 (88 – 91 томи);
  • 1906 р.: № 1 – 12 (92 – 94 томи).
  • З 1907 р. місячник був перетворений в україномовний журнал "Україна".

Навчальне видання "Университетские известия"

З 1861 до 1919 р. виходив у Києві і розповсюджувався практично в усіх навчальних і наукових закладах Європи часопис "Университетские известия".

Це був друкований орган, який від початку свого виходу за обсягом (кількість друкованих аркушів одного випуску часом доходила до 30, а то й 40) зовсім не нагадував журнальне видання. Не можна назвати його і суто науковим, вузько специфічним збірником, бо за внутрішньою рубрикацією подачі матеріалів він більше нагадував універсальний журнал. Від універсального журналу він віддалявся тим, що в одному окремому випуску тут уміщувалися цілі книги, підручники, монографії, розлогі звіти.

За науковою та інформаційною насиченістю, обсягом джерельного матеріалу, різноманітними статистичними даними, дослідницькими відкриттями це − видання, рівних якому важко було знайти в імперії.

Ідея заснування саме такого типу видання належить першому ректорові університету М. Максимовичу. Однак на початковому етапі становлення університету реалізувати її не вдалося. Питання це постало через десять років після відкриття навчального закладу на одному із засідань його Ради у листопаді 1845 р. Перша назва цього першого в Києві наукового часопису була такою: "Записки Императорского Университета св. Владимира".

Відповідно до програми, часопис мав складатися з чотирьох розділів: філософсько-історичного, фізико-математичного, юридичного, медичного. Головним програмним завданням ставилася публікація праць професорів і викладачів університету з метою "повідомляти публіці найцікавіші предмети з кожної науки".

В основу першого розділу заявлялися оригінальні твори і критичні огляди поточного літературного процесу, переклади з давньогрецьких та римських класиків, аналітичні статті. Розділ точних наук передбачав привертати увагу читачів популярним викладом зроблених університетськими вченими відкриттів та винаходів, обговоренням чужих дослідів, критичним оглядом наукової літератури з цієї проблематики. Юристи мали запропонувати огляди сучасного законодавства Росії і Європи, виклади найцікавіших і найповчальніших кримінальних та цивільних справ судової практики.

Аналіз цієї програми засвідчує, що задум був справді цікавий, перспективний і вартий якнайшвидшого втілення. Передбачалося, що "Записки..." друкуватимуться накладом 400 примірників. Із них 300 спрямовуватиметься на продаж, а 100 безкоштовно розподілятимуться серед авторів. Чітка періодичність виходу "Записок..." не встановлювалася, але в межах календарного року мало виходити не менше як по одній книзі.

Аби зацікавити авторів майбутнього наукового видання, передусім викладачів університету, керівництво навчального закладу клопотало перед міністерством передбачити можливість матеріальної винагороди для тих, хто готуватиме до видання власні публікації. Із дозволу Міністерства незабаром було придбано спеціальний папір, доставлений із Варшави. Але перший випуск "Записок..." так і не вийшов. На заваді стала відсутність статей авторів.

Не вдалася і друга спроба заснувати при університеті науковий періодичний орган, здійснена в середині 50-х років.

За ініціативою нового ректора Н. Бунге на початку 60-х років знову, вже втретє, постало питання "про видання періодичних даних, які відносяться до університету". Для обговорення цього питання Радою університету у квітні 1861 р. була створена спеціальна комісія під головуванням ректора у складі авторитетних професорів усіх факультетів. До серпня члени цієї комісії розробили програму нового видання і підготували обґрунтування для Міністерства освіти.

Новий друкований орган мав називатися "Университетские известия". Його програма помітно відрізнялася від заявленого попередньо видання. Метою часопису стало створити зв’язок між університетом і суспільством. Структура подачі матеріалів також планувалася іншою. Замість спрощеного, факультетського, принципу публікації статей, що пропонувалося для "Записок", тут передбачалося вести чотири основні рубрики: наукову, навчальну, господарську а також питання, що стосувалися студентів і в цілому університету.

Змістове наповнення рубрик також відрізнялося:

  • "Частина наукова та навчальна": звіти Ради та інші документи, що стосуються важливих навчальних і наукових проблем; звіти факультетів про подані до захисту дисертації, програми і конспекти навчальних курсів, бібліографічні покажчики видань, які надійшли до університетської бібліотеки.
  • "Господарська частина": щорічні відомості про прибутки й витрати університету, інформація про діяльність ботанічного саду, аптеки, друкарні та інших допоміжних підрозділів університету, публікації найважливіших контрактів, які мали великий інтерес (для прикладу, з книгопродавцями, механіками тощо).
  • "Частина, яка стосувалася студентів": публікації розпоряджень по університету, які стосувалися студентів і вільних слухачів, правил прийому до університету, інформація про наукову роботу студентів.

Пізніше до цих рубрик було додано: докладні звіти професорів про зарубіжні відрядження, доповіді, виголошувані на щорічних урочистих актах, кращі наукові роботи студентів, а також зібрані студентами матеріали під час їхніх археологічних, етнографічних вакацій.

У вересні 1861 р. вийшло у світ перше число "Университетских известий". До кінця року було випущено ще три числа. З наступного року періодичність випуску "Университетских известий" становила 12 чисел на рік.

Структурне і тематичне вдосконалення "Известий" почалося з кінця 1873 р., коли головним редактором було призначено професора В. Іконнікова. Передусім була розділена неофіційна частина кожного випуску за назвами факультетів. Зроблено було це для того, щоб статті кожного відділу наприкінці року могли бути сформовані в окремі додатки. Запроваджувався щомісячний бібліографічний огляд. У зв'язку зі збільшенням обсягу ціна видання зросла від З до 6 рублів, для студентів від 1,5 до 2 рублів.

У подальшому обсяги видання зростали. Якщо за період 1861 − 1874 рр. обсяг щомісячника коливався в межах від 7 до 20 аркушів, у 1875 − 1884 від 17 до 20, то надалі ці обсяги становили 20, 30, 35 аркушів. Бували випуски й до 40 аркушів. Це були великі за обсягом, насичені різноманітним науковим, пізнавальним, інформаційним матеріалом томи.

Авторитет "Университетских известий" з роками зростав. Зростав і їхній наклад. У перші роки 300 примірників, у 60 − 70-ті рр. 500, пізніше до 600 примірників. Цікавими виглядають дані передплати на цей науковий щомісячник. Для прикладу, у 1914 р. 118 примірників передплачували професори і співробітники університету, 40 навчальні та адміністративні організації Києва, близько 100 різні приватні особи, 77 примірників "Известий" йшло за передплатою за кордон.

Якщо на початку головні редактори відчували труднощі з формуванням чергового числа щомісячника через брак достатньої кількості надісланих матеріалів, то пізніше проблем з їх нестачею, незважаючи на великий обсяг кожного числа і періодичність 12 разів на рік, практично не було.

Редколегія частіше стала практикувати публікацію на сторінках "Известий" нових і актуальних курсів, які розроблялися університетськими професорами. Якщо через великий обсяг курс лекцій не міг поміститися у відповідному розділі "Известий", тоді університет, аби дотримати принцип рівності всіх професорів у виданні їхніх праць, із своїх спеціальних резервів виділяв кошти на окремі видання в університетській друкарні.

На сторінках "Университетских известий" публікувалися деякі практичні курси іноземних авторів, якщо бракувало своїх підручників з подібної проблематики. Як правило, такі переклади здійснювали студенти під керівництвом професора. Потім професор-керівник редагував ці переклади і подавав для опублікування до часопису. Зокрема, саме таким чином з'явилися в Києві курси відомих зарубіжних учених "Основи фізіології" Ранке (редактор, професор Сущинський), "Приватна патологія і терапія" Німейєра (редактор, професор Суботін).

Більший контроль за змістом і тематикою публікацій почав здійснюватися з кінця 90-х років, коли в Російській імперії загострилася суспільнополітична ситуація У ряді підготовлених до друку публікацій дедалі більше відчувався полемічний запал, свіжість думки, власне "я", критичний струмінь.

Особливо керівництво університету дбало про майбутню наукову зміну для нього. Згідно з рішенням Міністерства народної освіти на 1913 р. для матеріальної підтримки студентів університету св. Володимира було виділено 320 рублів — на той час надто велику суму. Рішенням правління університету саме з цієї суми виділялися кошти на винагороду тим студентам, які друкували свої перші наукові спроби на сторінках "Университетских известий".

У вересні 1913 р. виповнювалося 40 років від дня призначення на посаду головного редактора "Университетских известий" професора В. Іконнікова. Заслуги професора В. Іконнікова у розитку не лише науки, а й університетського книговидання безперечні. Адже це передусім завдяки його наполегливості й самовідданості "Университетские известия" так високо підняли планку свого авторитету в науковому світі.

Саме завдяки ініціативі головного редактора було засновано при науковому щомісячнику своєрідний додаток збірник студентських праць, удостоєних нагородами та медалями. Вийшло вісім таких томів, зміст і проблематику яких ще й досі не введено, на жаль, до наукового обігу.

Напередодні 50 річного ювілею університету В. Іконнікову було доручено редакцію всіх ювілейних видань, що друкувалися в університетській друкарні: перший том історії університету, біографічний словник професорів і викладачів, опис усіх закладів університету, загальний список його студентів за 50 років і особливий том урочистий, присвячений альмаматеру.

Цінним є досвід "Университетских известий" щодо складання і публікації на своїх сторінках з 1873 р. систематичних покажчиків за основною проблематикою виступів. Так, 1874 р. було опубліковано два такі покажчики до неофіційної і офіційної частин за перші десять років існування часопису. Незабаром ці покажчики були доповнені матеріалами включно до 1877 р. і опубліковані наступного року. До 50 річного ювілею університету св. Володимира видано "Покажчик до неофіційної частини за 1861 − 1883 рр. (надруковано в книзі "Учреждения университета св. Владимира"), а згодом і окремою брошурою. Після цього було укладено ще один покажчик до 1896 р. Останній, найповніший, покажчик до "Университетских известий" побачив світ у цьому ж журналі 1913 р., він охоплює публікації практично за 52 роки його існування з 1861 до 1912 р.

У НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі випуски "Известий":

  • № 1 – 12 за 1905 р.;
  • № 1 – 12 за 1906 р.;
  • № 1 – 12 за 1907 р.;
  • № 1 – 12 за 1908 р.;
  • № 1 – 12 за 1909 р.;
  • № 1 – 12 за 1910 р.;
  • № 1 – 12, за винятком № 11 за 1911 р.;
  • № 1 – 10 + додатки до № 1,2, 3 за 1912 р.;
  • № 1 – 12 за 1913 р.;
  • № 1 – 12 за 1914 р.;
  • № 1 – 12 за 1915 р.;
  • № 1 – 12 за 1915 р.;
  • № 1 – 12 за 1916 р.;
  • № 1 – 12 за 1917 р.

Всі випуски "Известий" зберігаються у газетному фонді НБУВ.

Громадсько-політичне життя на сторінках щоденника "Громадська думка"

24 листопада 1905 р. з’явилися "Временные правила о печати". Вони фактично зняли заборону з української періодики. В. Леонтович (В. Левенко) дістав дозвіл на видання щоденної газети "Громадська думка", перший номер якої вийшов 31 грудня 1905 р.

"Громадська Думка" – перша в Східній Україні щоденна, громадсько-політична, економічна, літературна газета національно-демократичного спрямування. Виходячи з того, що на її сторінках публікувалися матеріали про життя Галичини і Буковини, можна віднести її до всеукраїнських. Видавці, беручись до діла, мали на меті розповсюджувати газету серед народних мас, пробуджуючи у такий спосіб національну свідомість і національні почуття народу.

Видавався щоденник недовго: в ніч на 18 серпня 1906 р. в приміщенні редакції поліція вчинила погром, заарештувала одинадцять працівників. Наступного дня, 19 серпня, згідно з розпорядженням генерал-губернатора, "Громадську думку" закрили. Її ідеї продовжила газета "Рада", яка вийшла через місяць, 15 вересня. Вона проіснувала до середини 1914 р. і була закрита через введення воєнного стану. Як видання загальнополітичне, економічне та літературне, "Громадська думка" / "Рада" значну частину площі відводила подіям в Україні, Росії, за кордоном. Але жодного номера не вийшло без матеріалів, присвячених життю тогочасного Києва.

Газета видавала статті, присвячені важливим моментам й особливостям формування української культури та побуту губернського центру, достовірно відтворювала факти тогочасної дійсності. У постійних рубриках "У Києві", "З українського життя" вміщувалися повідомлення про конкретні події з царини українознавства.

У наукових працях сучасних дослідників української преси початку ХХ ст. (І. Крупський, А. Животко, Н. Сидоренко[54], О. Сидоренко, О. Школьна, Є. Демченко, М. Тимошик, Б. Черняков) київська хроніка поки не вирізнена окремими дослідженнями. Тому логічно на прикладі публікацій цього щоденника простежити, як розвивалося київське міське життя з огляду на процес формування елементів самобутнього національного характеру. Варто вирізнити такі аспекти, як загальнокультурні події, виховання поваги до рідної мови, репресивні дії російської влади проти українського національно-духовного руху.

Потрібно вирізнити роботу таких товариств: Українське наукове товариство (УНТ) та Товариство прихильників миру. Упродовж 1907 − 1913 рр. їхній діяльності присвячено ряд заміток. Зокрема, згадуються перші збори УНТ та імена членів ради товариства, зазначається, що головою обрано М. Грушевського.

Написано про роботу Київського товариства прихильників миру, передусім про те, що на четвертому році існування видано книгу про його діяльність, причому 300 примірників роздано безкоштовно. Про авторитет киян свідчить запрошення від голів Московського та Петербурзького товариств миру взяти участь у роботі з'їзду пацифістів, що відбувся 12 травня 1914 року в Петербурзі.

Важливим чинником діяльності редколегії щоденника стало акцентування уваги на інформаційних жанрах, що дозволяли стисло, змістовно, оперативно повідомляти про актуальні події, злободенні факти, важливу діяльність різних установ, політичних партій, громадських об'єднань тощо.

Істотно, що інформаційні жанри (серед них повідомлення, дописи, телеграми, звіти) зайняли майже 50 відсотків площі видання. Передусім багато місця відводилося поточному громадсько-політичному та культурному життю Києва (рубрика "У Києві" іноді займала третину газетної сторінки), причому оперативності тодішніх газетярів можна позаздрити: увечері відбувалася подія, а вранці вона вже потрапляла в номер.

Увагу до себе газета привертала не лише актуальністю, а й гостротою публікацій, в яких містилася критика існуючого ладу. Особливо це помітно з фейлетонів. Розквіт цього жанру на сторінках щоденника був стрімким і успішним: практично щономера під рубриками "Маленький фейлетон" і "Фейлетон" (в оригінальному написанні "фельєтон") вміщувалися сатиричні твори, які стосувалися всіх аспектів суспільного життя.

Сатира була спрямована на адресу урядовців, чиновників, думських парламентаріїв, бюрократів різного ґатунку, деяких друкованих видань, шовіністично настроєних представників влади чи інтелігенції. Загалом злободенна сатира щоденника представлена конкретними і безадресними фейлетонами.

Вправними творцями фейлетону зарекомендували себе В. Самійленко (фактично він "відкрив" цю самобутню рубрику), С. Черкасенко, С. Єфремов, М. Вороний, М. Чернявський, М. Павловський, О. Кузьмінський, А. Терниченко, С. Пригара, Г. Чупринка, О. Олесь та ін.

На сторінках "Громадської думки" друкувалися фейлетони "Дума-цяця", "Вже не можу вдержатись", "Нові способи до заспокоєння Російської держави (дісертація на степень статського совітника)", "Надзвичайна пригода з титулярним совітником" В. Cамійленка; "Жарти життя", "Преса про третю Думу" С. Черкасенка; "Трошки провокації" О. Кузьмінського; "Маленький фейлетон" О. Олеся; цикл "Дрібнички" ("Цигане, цигане...", "Про оповістки, чуби, каміння і т. інше", "Свободное слово", "Біржа та патріотизм", "Двома стежками", "Півень і педагоги", "Господь умудряє сліпців") С. Єфремова та ціла низка інших матеріалів.

Як газета загальнополітична, "Громадська думка" на своїх шпальтах значне місце віддавала політичній тематиці. Вона розповідала читачам про життя і проблеми різних політичних партій та організацій, які існували на той час на території підросійської України. Це такі партії, як Союз 17 жовтня, конституційно-демократична, українська соціал-демократична, українська демократично-радикальна та інші.

Також щоденне київське видання стежило й висвітлювало не лише різні аспекти суспільного життя (насамперед діяльність Державної думи), а й зверталося до злободенних проблем селянства, робітників, інтелігенції. Зокрема, розголос дістали на сторінках "Громадської думки" відомі тоді на всю Росію події в Юзівці. Газета регулярно подавала замітки на цю тему. Підсумком її стала стаття Б. Грінченка "Події в Юзівці". Наслідком цієї публікації була конфіскація номера, а також притягнення редактора до судової відповідальності.

Хроніка культурного життя в Києві на шпальтах "Ради" представлена діяльністю Українського клубу. Його перші кроки тісно пов'язані з виданням хоча б тому, що саме в редакції в травні 1908 р. приймалися членські внески. Крім того, на перших загальних зборах до "старшини клубу" (ради) увійшли працівники редакції − Л. Жебуньов, В. Леонтович, М. Синицький. Замітки повідомляли, що в клубі влаштовувалися літературні вечори (з рефератами виступали і "радяни" С. Єфремов та Ф. Матушевський), відбувалося навчання народним танцям. Тут організовувалися дитячі ранки (перший − 26 жовтня 1908 р.), літературно-музичні вечори, свята ялинки, зустрічі Нового року, маскаради, тощо.

Були у газети і гіркі будні, коли поліція (у вересні 1912 р.) опечатала читальню Українського клубу та всі книжкові шафи. Менше ніж за місяць відбулися ліквідаційні збори УК, де було прийнято рішення оскаржити в сенат постанову про його закриття, а також передати все майно і помешкання новоствореному клубу "Родина", який фактично став його правонаступником.

Культурно-просвітній рух на початку ХХ ст. нерідко зазнавав репресій. Це, в першу чергу, стосувалося київського щоденника. Було обшукано видання і арештовано і видавця Є. Чикаленка і співробітників: Л. Пахаревського, Гр. Коваленка та Б. Ярошевського, Б. Грінченка, М. Лисенка, К. Стеценка, М. Левицького, В. Степаненка, Л. Драгоманову, Ларису (Леся Українка) та Ольгу Косачевих, М. Синицького.

Схожу тематику публікацій мав журнал "Нова громада". У січні 1906 р. вийшов перший номер щомісячного журналу "Нова Громада". Це був перший в Східній Україні повноформатний (обсяг – десять друкованих аркушів) українськомовний журнал загальнодемократичного спрямування. Протягом 1906 р. вийшло 12 номерів: у січні – перший номер, у грудні – останній.

У журналі були літературний, науковий, інформаційний та публіцистичний відділи, редакторами яких – Б. Грінченко, Б. Ярошевський, М. Лозинський, Ф. Матушевський. Журнал друкував твори близько 90 письменників, зокрема таких, як Леся Українка, М. Коцюбинський, ознайомлюючи читачів з високохудожніми літературними творами. Тираж журналу був незначним – 400 примірників. Це створювало великі фінансові труднощі, що і призвело до припинення його діяльності.

У фондах НБУ ім. В. І. Вернадського зберігаються такі номери "Громадської думки":

  • № 1 за 1905 р.;
  • № 1 – 190 за 1906 р.;

наступні номери "Нової громади":

  • № 1 – 12 за 1906 р.

та такі номери "Ради":

  • № 1 – 92 за 1906 р.;
  • № 1 – 291 за 1907 р.;
  • № 1 – 297 за 1908 р.;
  • № 1 – 295 за 1909 р.;
  • № 1 – 297 за 1910 р.;
  • № 1 – 294 за 1911 р.;
  • № 1 – 296 за 1912 р.;
  • № 1 – 296 за 1913 р.;
  • № 1 – 163 за 1914 р.

Знаходяться вони у газетному фонді НБУВ.


15.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!