Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Цензурні утиски та мовні питання щодо періодичних видань східної України на початку 20 століття. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Цензурні утиски та мовні питання щодо періодичних видань східної України на початку 20 століття. Реферат

Цензурні утиски щодо українських газет та журналів. Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В. І. Вернадського

Цензурні утиски щодо українських газет та журналів

Маніфест 17 жовтня 1905 р. поклав початок тому періоду в суспільно-політичному житті Російської імперії, який навіть ліберали не без іронії називали "епохою оновленого ладу".

Становище преси на той час регламентувалося низкою додаткових правил, законами про тимчасові та надзвичайні охорони, жорстким і постійним втручанням поліції та адміністрації. Одночасно з цензурними постановами і відповідно до розширення прав, що надавалися новими законами і циркулярами, до преси постійно "прикладали руку" губернатори і градоначальники.

Необмежений простір відкривався перед ними з уведенням "правил" про надзвичайну та іншу "охорону". Такі правила після 15 грудня 1905 р. почали поширюватися на більшість регіонів Російської імперії. У різних місцевостях губернатори мали право видавати власні "обов'язкові розпорядження" стосовно друку, що забороняли розповсюдження видань, публікацію статей і заміток, які вони вважали шкідливими.

Аналогічне відношення було і до друкарень стосовно періодичних видань:

  • Жодна друкарня не мала права починати набір і друк газети чи журналу без особливого свідоцтва, що видавався губернатором спеціально для друкарні на право друку цього видання. Це свідоцтво повинне зберігатися в друкарні.
  • В разі будь-яких змін в умовах виходу в світ даного періодичного видання, заміни відповідального редактора іншою особою, зміни друкарні видавець повинен був подати заяву про це губернатору до початку подальшого випуску у світ видання, а якщо зміна була не передбачуваною, то упродовж 3-х днів із вступом в силу обставин, що викликали зміни, попереднє свідоцтво мало бути замінене новим.
  • На кожному номері періодичного видання мали бути надруковані прізвища відповідального редактора і видавця, адреса редакції в друкарні, де віддрукований цей номер.
  • Кожний номер газети чи журналу, духовного чи світського, з усіма додатками, повинен був одночасно з випуском його з друкарні подаватися в узаконеній кількості примірників до Київського тимчасового комітету у справах преси (колишню цензуру).

Нелегким був шлях української національної преси до свого читача. Постійні прискіпування, перестороги, надумані заборони, політичні на та адміністративні штрафи переслідували видавців та редакторів кожному кроці. Чимало україномовних видань гинули під тиском місцевої влади на перших номерах, навіть не встигнувши зарекомендувати себе перед читацькою аудиторією.

Так сталося з катеринославськими газетами "Запоріжжє" і "Добра порада", одеським часописом "Вісті", київською "Боротьбою", петербурзькою газетою "Наша Дума", що продовжувала демократичні традиції журналу "Вільна Україна", та деякими іншими періодичними виданнями в Росії. Систематичних переслідувань зазнавала полтавська газета "Рідний край". Незважаючи на те, що 1906 р. був відносно сприятливим для зародження української преси, чимало видань не змогли втриматися через несприятливі політичні, адміністративні та цензурні умови. Наприкінці року залишилося на території Наддніпрянської України тільки три видання: "Рідний край" (Полтава), "Світова зірниця" (Могилів-Подільський), "Рада" (Київ).

Тогочасна влада оголосила боротьбу з усіма прогресивними органами, що з'явилися на хвилі демократичних здобутків революції. Так, у жовтні 1905 – грудні 1906 р. у Росії конфісковано понад 430 періодичних видань, майже 370 газет і журналів закрито, 97 друкарень опечатано, 607 редакторів і видавців оштрафовані або арештовані.

Вже наступного року цей перелік поповнився новими даними: уряд призупинив випуск 413 періодичних видань, засудив 175 редакторів, оштрафував 556 видавців і редакторів на загальну суму 333950 карбованців. Таким чином, стали очевидними даремні сподівання на конституційні обіцянки, примарні свободи та розрахунок на здоровий глузд місцевої влади. Таким чином влада закреслювала свободу преси, проголошеної 17 жовтня 1905 р.

Що стосується періодичних видань, які друкувалися в Києві, то варто зазначити, що усі газети, окрім вечірніх, друкувалися вночі, щоб вранці надійти до замовника. Одним із джерел даних про тиражі газет можуть бути протоколи про обшуки та конфіскації, проведені жандармами у випадках накладення арешту на той чи інший номер якоїсь газети. Друкувалася величезна кількість газет, так наприклад, газета "Работник" друкувалася у 8000 примірників, з яких 2100 опечатувалося. "Друкувалася величезна кількість таких газет, як "Закон и правда" та "Юго-Западный край" в кількості 2600 екземплярів перша, а друга – 3700 екземплярів".

Тиражі журналів були значно меншими. Наприклад, перший номер "Киевской старины" за січень 1905 р. обсягом 18 аркушів віддрукований у кількості 913 примірників, а журнал "Україна" за січень 1907 р. – 1110 примірників.

Надруковані газети з друкарні передавалися розповсюджувачам, на пошту, а також на книжкові склади, звідки розподілялися в кіоски. Коли на четвертий номер газети "Боротьба" був накладений арешт, жандарми влаштували справжнє "полювання" за примірниками газети, які не вдалося конфіскувати безпосередньо в друкарні. Розпорядження про затримання арештованих газет київський цензор надсилав і на пошту. Начальник київського поштово-телеграфного округу повинен був звітувати про кількість газет і журналів, які були конфісковані та арештовані. Всі відомості про це він передавав цензорам.

На початку ХХ ст. редакції могли існувати лише за рахунок меценатства, адже дуже часто тиражі та кількість передплатників були незначними і прибутків майже не приносили. Так, "Журнал "Киевская старина" був збитковим: і 1905, і 1906 рр. редакція завершила з дефіцитом. Тираж журналу "Україна" (спадкоємець попереднього часопису) у січні 1907 р. становив 1110 примірників (у порівнянні з 913 примірниками "Киевской старины" в січні 1905 р.), це підвищення тиражу дозволило редакції отримати незначний прибуток. Цікаво простежити за відомістю витрат на журнал "Україна" у 1907 р. Відомі такі цифри: "Друкарня – 3403 крб. 86 коп. Папір – 1682 крб. 38 коп.

Пошта і дрібниці – 851 крб. 74 коп. Прислуга – 216 крб. Редакційні засідання – 114 крб. Телефон – 75 крб. Секретарство – 240 крб. Огляди газет – 100 крб. Квартира, освітлення й опалення – 451 крб. 60 коп. Гонорари, вінки, листування – 205 крб.". Нерідко журнали підтримували українських письменників, маючи для цього преміальний фонд. Так, "Киевская старина" тисячу карбованців такого фонду розподілила між письменниками: В. Винниченком, М. Коцюбинським, М. Чернявським, О. Кобилянською, Лесею Українкою.

Основні газети й журнали на території України в межах Російської імперії упродовж 1905 – 1907 рр. видавалися в Києві, що зумовлено значною кількістю обладнаних і модернізованих, як на той час, друкарень. Ця преса надходила читачам шляхом розгалуженої і налагодженої мережі. Хоча не завжди легко було розібратися у безлічі назв (у 1906 р. їх налічувалося 82) періодики, що мала різноманітне політичне спрямування. Чимало видань залишалися збитковими через незначну кількість передплатників, а отже, й тиражі.

Мовні питання на сторінках періодичних видань, що знаходяться у Національній бібліотеці ім. В. І. Вернадського

Періодика кінця ХІХ – початку ХХ ст. значну увагу приділяла обговоренню питань розвитку української літературної мови, її функціонування в суспільстві, унормування, зв’язку з російською мовою та місцевими територіальними діалектами.

У кінці 90-х років ХХ ст. знову порушується мовне питання, яке до цього вже неодноразово обговорювалося. Дискусію розпочала газета "Биржевые ведомости", в якій писалося про те, що українська мова є лише говором "общерусской речи", а її літературне виявлення вважається взагалі "чимось недоречним". У відповідь на це "Санкт-Петербургские ведомости" друкують статтю Д. Мордовцева. Він спростовує твердження критичної статті, посилаючись на видатних лінгвістів, таких як Ф. Міклошича, П. Шафарика, П. Лаврівського, О. Потебню, П. Житецького та інших вчених.

У тому ж 1898 р. відомий своїми реакційними поглядами Т. Флорінський, професор Київського університету, публікує в "Университетских известиях" статтю, в якій заперечує самостійність української мови, всебічний її літературний розвиток. Вважаючи її наріччям російської, Флорінський писав, що українська мова повинна обмежуватися лише художніми творами, які змальовують життя українського народу та книгами для селян.

В. Науменко на сторінках "Киевской старины" виступив з доволі обережною критикою Флорінського, обстоюючи право українського народу на власну літературну мову. Український вчений-мовознавець К. Михальчук також заперечував погляди професора, що відобразилось на сторінках "Киевской старины" у статті "Что такое малорусская речь". Михальчук доводить неправильне використання термінів "мова" та "наріччя" у критикованого автора, він виявляє риси спорідненості між собою мовами слов’янської групи, змальовує процес формування східнослов’янських мов – української, російської, білоруської. Він розповідає, що вони вийшли з одного джерела і є близькими між собою.

Варто зазначити, що полеміка щодо статусу української мови точилася протягом тривалого часу. Аналізуючи розвиток україномовних періодичних видань до 1906 р. потрібно сказати, що відсутність газет і журналів частково намагалися замінити україномовні альманахи. В тих збірниках були лише вірші, оповідання, нариси, але важливо було те, що вони виходили рідною мовою. Таких альманахів у Наддніпрянській Україні було два. Один був виданий у Херсоні М. Чернявським під назвою "Перша Ластівка", другий в Одесі – "Багаття", виданий Липою. Порівнюючи україномовні публікації цих видань, одеський орган був цікавішим і ціннішим, адже там друкувалися твори М. Левицького, Дніпрової Чайки, П. Кобилянської, О. Маковея, М. Чернявського та інших. Херсонський альманах друкував твори переважно молодих українських письменників, які ще не публікувались.

Крім названих двох україномовних альманахів, в окреслений період були видані два декламатора – збірники віршів та оповідань "для декламації або промовлення на сцені, на вечорницях, на усякіх збірках". Перший декламатор називався "Розвага" і був укладений О. Коваленком, другий – "Досвітні огні", укладач – Б. Грінченко. Б. Грінченко приділяв більше уваги публікаціям відомих українських поетів, зокрема І. Франка, Лесі Українки. Декламатор О. Коваленка друкував твори маловідомих поетів. Ці видання були вагомим внеском в україномовний розвій 1905 р.

Часопис "Киевская старина" отримав право друкувати україномовні дописи, але лише художнього змісту. З них можна виокремити оповідання "Приязнь" Лесі Українки, "Ніоба" О. Кобилянської, твори Непийводи, Сосновського, Пахаревського, Будянської. Також невелику кількість україномовних публіцистичних видань у 1905 р. здійснили: Київське видавництво "Вік" та "Петербургське добродійне товариство видання дешевих і корисних книжок". У перелік україномовної публіцистики для народу, дозволеної цензурою, увійшли: брошура Гр. Коваленка про холеру, Т. Рильського про сільські випаси, Задьори про виховання малих дітей, хрестоматія О. Білоусенка для дітей під назвою "Вінок", що була перевидана у 1998 р. київським видавництвом "Веселка".

У порівнянні з найменшими слов’янськими народами ця кількість україномовних творів мізерна, але й вона є певним здобутком на тлі повного мовного знеуособлення нації. До редакційних відомств подавалась набагато більша кількість видань, хоча, звичайно, не всі вони побачили світ.

Розгортання революційних подій, хвилі робітничих страйків і селянських заворушень, що охопили всю імперію, наступи демократично налаштованої інтелігенції змусили царя Миколу ІІ та уряд піти на деякі політичні поступки. 17 жовтня 1905 р. було видано маніфест про введення демократичних прав і свобод, зокрема й щодо друкованого слова.

"Тимчасові правила про друк", які скасовували попередню цензуру, ще не стали чинними, а вже з’явилася "перша ластівка" відродженої української періодики – селянський часопис "Хлібороб", виданий братами Шеметами українською мовою. Старший – В. Шемет, колишній член "Братства Тарасівців", пізніше посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. співробітник Української Академії наук, став редактором "Хлібороба".

Сторінки часопису рясніли гострим критичним словом, виразною національно-революційною думкою. Кожне число розходилося в кількості п’яти тисяч примірників, на вулицях його просто виривали з рук розповсюджувачів. Після виходу в світ п’ятого числа влада заборонила друкувати цей національний часопис українською мовою, але, на думку А. Животка, він "встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання будителя й організатора ще недавно розпорошених українських сил".

Східноукраїнська періодика продовжувала розвивати ті мовні традиції, що склалися у художній літературі, починаючи від Т. Шевченка. У творенні публіцистичної лексики використовувалися зразки російської літературної мови, а також і позитивні здобутки української періодики таких регіонів України, як Буковина, Галичина. Потрібно зазначити, що активну участь у її формування брало чимало східноукраїнських письменників.

Проте, у мовній практиці деяких тогочасних східноукраїнських газет і журналів досить помітним є дещо більший вплив західноукраїнської періодики. Це можна було спостерігати в фонетиці, орфографії, лексиці, граматиці. Західноукраїнські мовні традиції підтримував "Літературно-науковий вісник", що з 1907 р. почав виходити в Києві.

Певною мірою ці традиції відбиваються у "Записках Українського наукового товариства в Києві" й журналі "Україна", що перебували під сильним впливом "Записок Наукового товариства ім. Шевченка у Львові". Відчувала на собі деякий вплив західноукраїнської мовної практики також ілюстрована газета "Село" та деякі інші.

Вплив західної мовної практики був переважно незначний, зовнішній. Іноді він обмежувався лише правописною сферою.

Отже, можна зробити висновок, що на початку ХХ ст. преса Східної України, яка знаходилась під владою Російської імперії, отримала певні поступки з боку держави. Це призвело до збільшення кількості періодичних видань не лише російською, але й українською мовою.

Проте, варто зазначити, що багато видань переслідувались цензурою, зазнавали репресій з боку влади. Багато журналів та газет переставали видаватися одразу після першого номера. Так сталося з катеринославськими газетами "Запоріжжє" і "Добра порада", одеським часописом "Вісті", київською "Боротьбою", петербурзькою газетою "Наша Дума", що продовжувала демократичні традиції журналу "Вільна Україна" та деякими іншими періодичними виданнями на території Наддніпрянщини.


07.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!