Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Барикади боротьби за Шевченка. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Барикади боротьби за Шевченка. Реферат

Шевченкова доля і його мистецьке самовираження, а ще більше їхня публічна інтерпретація, власне, те, що ми називаємо шевченкознавством, в усі часи залежали від соціальної й політичної природи суспільства

Імперсько-шовіністична цензура в дореволюційній Росії брутально нівечила тексти творів поета, вилучаючи з них усе, що нагадувало їй найменший натяк на протест проти поневолення і гноблення України Москвою, осуд злочинів російських царів і цариць проти українського народу та його культури.

Комуністична Росія, власне, нова (в кордонах попередниці) імперія, якою був т. зв. "Советский союз", проголосивши з демагогічною метою рівність народів, розквіт їхніх культур, а також свободу слова й відмову від цензури, мусила вдаватися стосовно одвіку незручного Шевченка до єзуїтської вигадливості й еквілібристики, щоб, з одного боку, створювати враження офіційного шанування Кобзаря, а з другого  продовжувати практику видання спотворених "Кобзарів", до того ж у супроводі лицемірно брехливих коментарів.

Перехід від самодержавної форми правління до комуністичної не стався без катаклізмів. Революція 1917 року в Петрограді стала детонатором соціальнополітичних вибухів у багатьох регіонах підгнилої імперії, при чому в місцях компактного проживання інонаціональних спільнот ці вибухи відразу набули характеру національно забарвлених. Українська національна революція вже 4 березня 1917 року привела до утворення в Києві Центральної ради під керівництвом М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, С. Єфремова та ін, яка очолила національновизвольний рух українського народу. У червні 1917 року був створений перший український уряд  Генеральний секретаріат, а 7 листопада того ж року першим універсалом Центральної ради була проголошена Українська Народна Республіка.

Так розпочалася сувора епопея Національного Відродження України, що в жорстоких битвах т. зв. "громадянської війни", а насправді в боях національно свідомої української людності з військами білогвардійських реставраторів імперії та окупаційними ордами московського більшовицького режиму тривала аж до першої половини 1920 року.

Цілком природно, що боротьба українського народу за власну державність і незалежне існування покликала до активної діяльності кращі сили національно свідомої інтелігенції.

За важких умов перманентного воєнного стану, економічної руїни, інших лихоліть постають десятки періодичних видань, часом недовговічних, але пристрасно патріотичних, націлених на консолідацію сил нації у боротьбі за суверенну демократичну Україну. І велике й почесне місце на шпальтах цих видань надавалося матеріалам, що в різних аспектах інтерпретували проблеми Шевченкового феномену, розуміючи, що саме в його житті й творчості нація може черпати снагу для осягнення своєї великої мети.

Одним з найпомітніших видань цього періоду був критикобібліографічний часопис "Книгарь" (Літопис українського письменства), який з неймовірними труднощами виходив щомісяця протягом усіх років української революції (19171920) у київському видавництві товариства "Час". У першому номері цього часопису, що вийшов у вересні 1917 року, редакційна стаття надихала своїх читачів такими оптимістичними рядками: "Нині, коли вже минули ті тяжкі часи і  хочемо вірити  минули назавше, коли Україна починає жити повним національним життям,  природно, і наша видавнича продукція, як найвиразніший покажчик того життя, набирає небувало широкого масштабу.

Щодень народжуються нові періодичні видання, постають нові спеціальні видавництва, громадські та урядові установи видають книжки українською мовою, з'являється сила приватних  авторських  видань".

Проте вже в лютому наступного 1918 року, за умов більшовицької окупації Києва, свій черговий, шостий, номер редакція змушена була, вдаючись до езопівської мови, відкрити таким зверненням до читачів: "Незвичайні події останнього часу рішучо вибивають з колії людей розумової праці і не дають їм змоги виконувати творчу роботу.

З другого боку  часове припинення друкарства, безладдя в усіх інших закладах і сферах, що так чи інакше торкаються видавництва  все це утворює надто несприятливі умови для літературної й видавничої діяльності. Тому й вихід, а навіть почасти і самий зміст цього числа "Книгаря" не цілком відповідають бажанням і намірам редакції та видавців, що й просимо наших шановних передплатників та покупців узяти до уваги".

Що то були за "незвичайні події", кожній людині, бодай поверхово обізнаній в історії української революції, було відомо, адже саме напередодні виходу у світ лютневого числа часопису, 26 січня 1918 року до Києва увірвалися  "прийшли на допомогу" учасникам антиукраїнського січневого повстання ні багато, ні мало "... рад, війська під командуванням

Ю. М. Коцюбинського, загін робітників Донбасу на чолі з Д. П. Жлобою, червоногвардійці Москви й Петрограда, 12й і 13й Туркестанські полки, 1й гвард. кексгольмський полк, загін матросівчорноморців, очолюваний А. В. Полупановим" [3], встановивши в Києві в січні  лютому 1918 року режим антиукраїнського більшовицького терору.

Отак, наче на орелях, ще не раз доведеться працівникам редакції й автурі часопису переходити зі звичайної мови на езопівську, а тоді знов на людську. Проте на кожному такому етапі часопис залишався самим собою; вимушено поступаючись одіжжю вислову, вдаючись за несприятливих обставин до іномовлення, ніколи не поступався принципами. Кожною статею, рецензією, бібліографічною нотаткою демонстрував вірність національній ідеї, інтересам розвитку національної літератури й культури.

І, цілком природно, що практично в кожному числі часопису, як невмирущий символ боротьби за Україну, був присутній незабутній Шевченко, коли не статею про нього чи рецензією на чергове видання або публікацію його творів, то принаймні бібліографічною нотаткою тощо.

Найбільш активними популяризаторами Шевченкового генія у "Книгарі", сумлінними аналітиками всіх тогочасних шевченкознавчих публікацій були Сергій Єфремов  визначний публіцист, літературознавець, критик, громадськополітичний діяч (член Центральної ради, заступник її Голови, генеральний секретар з міжнаціональних справ), автор понад трьох тисяч опублікованих статей і рецензій у більш як двох десятках періодичних видань, цілої низки грунтовних монографій про письменників переважно ХІХ століття, капітальної "Історії українського письменства" тощо; Павло Зайцев  публіцист, літературознавець і критик, громадськополітичний діяч (член Центральної ради), автор багатьох розвідок, переважно в галузі шевченкознавства та ін.

За часів свого співробітництва в "Книгарі" вони, природно, не знали, яка драматична (для П. Зайцева) і навіть жахливо трагічна (для С. Єфремова) доля чекає на них невдовзі: П. Зайцев змушений був назавжди залишити батьківщину, і з 1921 року понад сорок років провів у еміграції; С. Єфремову ж довелось стати головним обвинуваченим у сфабрикованому каральними органами комуністичного режиму процесі СВУ (Спілка Визволення України), головою якої він нібито був, що призвело до засудження його до смертної кари, заміненої на десятирічне ув'язнення, і загибелі у політізоляторах Росії в 1939 році.

Звичайно ж, такому трагічному фіналові пристрасного ідейного бійця, яким був С. Єфремов, сприяло й те, що його діяльність часів української революції "здобула йому славу "сумління України" (І. Кошелівець). І тому було достатньо прикладів. Хоча б такий: у згаданому вище лютневому номері "Книгаря", що вийшов після захоплення Києва більшовиками, була надрукована передова стаття С. Єфремова "Без "Кобзаря", в якій він писав: "Історії "Кобзаря"  цієї великої книги битія українського народу  її виданнів, її цензурних митарств та хожденій по муках, її періодичних заборон і дозволів, її пригод під берлом двоголового орла  цієї історії ще не написано.

Ми знаємо тільки, що книга ця періодично то пропадала, зникала з громадського обороту, то знов знаходилась; то клалася до схову під сім цензурних печаток, то виходила на люде й засівала чорну ниву народню волею ясною. Засівала, хоч сама була покалічена й багатобагато найкращих перлів нашого національного генія в собі не долічувала... Кожен пароксизм реакції насамперед позначався на "Кобзареві" й заганяв його під землю, прибираючи зперед очей людських, немов він містив у собі елементи, страшніші за динаміт... ".

І далі: "Без "Кобзаря"... Без "Кобзаря" в минулому, без "Кобзаря" й тепер... Коли минувшину переживали без "Кобзаря", то нехай хоч майбутність стрінемо таки з "Кобзарем".

Видатний український вчений і письменник А. Кримський свого часу пишучи про С. Єфремова, сказав: "... лев'ячу частину праці Єфремова захопив собою Шевченко". Це демонструє на своїх шпальтах і часопис "Книгарь", хоча він і не був тим виданням, в якому С. Єфремов найбільше друкувався.

Велику частину свого доеміграційного шевченкознавчого доробку віддав "Книгареві" й Павло Зайцев. Рецензії на книгу С. Єфремова "Тарас Шевченко, життя його та діла", на брошурупромову А. Луначарського "Великий народний поет. (Тарас Шевченко) ", на книгу болгарського професора І. Шишманова "Роль України в болгарськім відродженню. Вплив Шевченка на болгарських поетів передвизвольної доби"; на "Кобзар" Т. Шевченка в редакції В. Доманицького, на віденське і львівське (1914 року) видання; на книгу М. Савицької "Тарас Шевченко. Життєпис і вибір з "Кобзаря" та чимало інших рецензій і статей  такий його внесок у шевченкіану тільки на сторінках "Книгаря".

Для того, щоб мати враження про ідеологічну позицію П. Зайцева у розглядуваний неспокійний час (березень 1918 року), варто ближче придивитися до згаданої в переліку його рецензії на працюпромову А. Луначарського.

Висловивши задоволення з приводу того, що "... цю цікаву брошурупромову талановитого критика.... видрукувано й у нас", автор зупиняється "на моменті, що прірвою ділить ідеологію автора від фактичних експериментів її здійснення на живому тілі України  дорогої як Шевченкові, так і всім представникам сучасного демократичного українського націоналізму, здобутки якого партія Луначарського на "поток і розграбування" віддала своїм клевретам".

"Події останніх днів,  пише далі П. Зайцев,  показали нам, що "централістичний "космополітизм" "революційних соціалдемократів" з Півночі... показав хижацькі пазурі "революціонерів", жорстоких  по словам Луначарського  якраз через свою гуманність... Чи ж нашому великому мученикові, борцеві проти насильства, яке знищує революція, його найглибшому ніжністю серцю  снилося коли, щоби ідеологи "ніжної жорстокості" послали своїх наймитів плюндрувати "нашу" і все ж таки, як і за царських держиморд, так і за часів "інтернаціоналу"  "не свою" землю?!".

Коментарі, як то кажуть, зайві. Не дивно, що один тільки рік витримав учений під владою ідеологів "ніжної жорстокості" і віддав перевагу еміграції перед тими благами, що їх українському народові готували "революційні демократи" з московської півночі. Принаймні він уник жахливої трагедії свого побратима С. Єфремова.

Тридцять один зшиток часопису "Книгар" випустило у світ видавництво "Час". Не так і багато. Але вони вщерть були заповнені високо патріотичними публікаціями, яких у той буремний час так потребувало суспільство, яке прагло цього нового слова, яке жадало нового життя у вільній, незалежній Україні. І саме Шевченкове слово в оригіналі й чесній інтерпретації раз у раз приходило до нього зі шпальт "Книгаря".


14.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!