Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Українська публіцистика під асиміляціею барокової доби. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українська публіцистика під асиміляціею барокової доби. Реферат

Саме доба Бароко піднесла Україну на такий паморочливий щабель поступу, що, падаючи вниз упродовж віків у гієну нівеляції через сильця терору і геноциду, вона зберегла своє єство до кінця другого тисячоліття, щоб відродитися суверенною державою

Люблінська унія 1569 року спричинила паморочливий протяг на запрілих українських теренах, аби відчути освіжаючий подих сучасності, прилучитися до благ європейської цивілізації, самоідентифікуватись як повноцінна нація.

Загострена криза у Великому князівстві Литовському з половини ХVI ст. сягнула критичної межі у зв'язку з політичними зазіханнями Московського царства. Окупувавши сіверські землі з Черніговом і Стародубом, Москва втягує князівство у виснажливу війну. Поляки готові були надати допомогу, але запросили високу ціну. Головною умовою вони висунули політичне об'єднання. Підняте поляками питання про остаточне злиття підтримала маса середнього й дрібного українсько-литовського панства, сподіваючись реально отримати (саме для себе, а не для дітей і внуків) пільги і привілеї, якими вже користувалася вся польська шляхта.

Забезпечена аристократія Великого князівства побоювалася втратити своє високе панівне становище та накликати католицьку експансію. Ще жахливіша перспектива московського чи оттоманського ярма знімала з роздумів проблему суверенності й схилила історичну долю України в бік Річі Посполитої. Чи не вперше українці опинилися в ранзі недержавної нації, а відтак - етнічної спільноти.

Вітер з Європи розвіяв пелену застою, реформував соціально-політичний статус українських земель, приніс до них побудники ринкової економіки. Духовну домінанту нового способу життя став визначати всеєвропейський культурний стиль Бароко. Політичні умови, зумовлені, з одного боку, протекторатством, що автоматично провокувало явище асиміляції українців панівною нацією, а з другого - відсутністю тоталітаризму, суспільного страху, що легімітивно сприяло консолідації українства, дозволили в межах однієї держави співіснуванню кількох національних культур із продуктивним взаємовпливом [1].

"Розтовстіла" від українських земель Польща зайняла в Європі найбільше місця. Зініційований королем Сигізмундом Августом (якому, до речі, у своїх публіцистичних посланнях давав заочні уроки демократії знаменитий перемишлянський гуманіст Станіслав Оріховський-Роксолан) спільний сейм зрівняв православну шляхту з католицькою, дозволивши їй займати всі державні посади до сенатора включно. Особливо поважно ставився король до Волині, де сиділи впливові українські магнати, вірніше до місцевих чорноземів. Волинські землі зрівнювались у правах з коронними, отримавши привілеї на незалежне самоврядування. У чергу до короля за дармовими наділами вишикувалася польська шляхта з надвислянських суглинків. Накотилася перша хвиля колонізації, своєрідний волинський Клондайк.

Нащадки удільних князів і боярства, близько 100 династійних українських родин сходили з політичної арени, зі щемом у серці дозволяючи себе засватати безродній компанії нуворишів і створюючи шляхті загальний імідж титулованості.

Вони зовсім не бажали втрачати закоренілий статус автономності своїх неозорих земельних латифундій, в яких представляли останню інстанцію, прагнули зберегти аморфну структуру Великого князівства й продовжувати сидіти на родових гніздах, нікого не допускаючи до"золотих яєць".

Така "самостійність" України на тлі масового безправ'я й зубожіння під корогвою аскетичного православ'я їх цілком влаштовувала. Тому магнати спочатку лоббіювали політичну унію й лише під тиском шляхти сіли за стіл переговорів. Відчувши королівську лояльність щодо права власності, вони не вимагали особливих привілеїв, а хапались за свої "вільні економічні зони" й заради повновладного панування готові були піти на зраду дідівської віри й власної нації.

Стара українська еліта все більше відривалась від народу, самочинно знімаючи з себе відповідальність за його долю, пізніші "домашні" війни зробили це провалля нездоланним. Русичі осиротіли й озлобились.

Розпорошена суверенність полегшувала польський вплив. Єзуїтська ідеологія формувала громадську думку про українців як про темних провінційних іновірців, неуків і невігласів. Та й свої книжники били у дзвони на сполох. Автор "Перестороги" розпачливо зітхає, що княжі роди лоску наробили, монастирів намурували, церкви золотом-сріблом оздобили, а "що було найпотребнійшоє, школ посполитих, не фундувалали".

За тим нащадки благочестивих княжат руських, наукам не навчені, спокушені світськими красотами, взяли велику охоту до панування. Так "за невідомостю й глупством" затягує наші землі "грубость поганськая". Дієвої національної політики аристократія виробити не спромоглася, згасала її одержимість під напором "теперішнього віку". Повторювалася ситуація, пов'язана з вибором віри. Та цього разу нового Володимира не знайшлося.

У "Треносі" (1610), шедеврі барокового стилю, за купівлю якого король наклав кару вартістю п'ять тисяч злотих, Мелетій Смотрицький уможливлює насильницьку передачу віленських церков уніатам лише через тяжку втрату останнього стовпа православ'я князя Костянтина Острозького, дім якого світив "блиском світлості старожитної віри своєї", як сонце поміж зірками.

А далі "знаменитий син знаменитого батька" (М. Возняк) серією риторичних запитань навішує знатні руські роди, сапфіри і діаманти, на низку зради - "княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини... " Це так перегукується з однотипними рядами саркастичних неологізмів І. Вишенського у внутрішньому діалозі з читачем: "ще ти кровоїд, м'ясоїд, волоїд, худобоїд, звіроїд, свиноїд, куроїд, гускоїд, птахоїд, ситоїд, ласоїд, маслоїд, пирогоїд... "

Віра становила основу тогочасного світогляду, ментальну ознаку нації на шляху до самоствердження. Саме тому реформаційний рух не охопив широких верств українського суспільства, які по своїй консервативній суті в православній вірі та старій церкві вбачали відмінну рису своєї народності. "Руська віра" волею-неволею стала клейнодом нації в боротьбі за місце в Європі. Перебуваючи в глибокій кризі, українська церква не могла гідно виконати ту історичну місію, яка випала на її долю після втрати власної державності: живити духовну традицію, освіту, письменство, тим самим зберігаючи й консолідуючи спільноту.

У цю критичну мить на громадянську арену виходить соціальна верства, що досі перебувала на другорядних ролях, - міщанство. Воно "націоналізувало" ідеологію й очолило оновлення суспільного життя. Своєю активністю йому вдалося переконати громаду "преградиша черленими щити" від навали папістів. Організовані у своєрідний православний церковний орден, братчики кинулись рятувати віру й українство, асимілюючи з католицизму єзуїтську опорну силу на користь традиційній старожитності.

Українська православна церква з відновленням митрополичої кафедри в Києві формує власну доктрину, що набуває характер політичної альтернативи з одного боку державній релігії, католицькому прозелітизму, з іншого - месіанській ідеї "третього Риму" східних одновірців. З бездіяльного стану "німої й скривдженої" вона переходить до цілого комплексу рішучих заходів: сакралізації столиці, її монастирів, священних реліквій, популяризації культу старокиївських подвижників, пропаганди ідеї українського патріархату.

Ідеологи Києво-Печерської лаври, відчувши нагальну потребу в друкованім слові - носії соціальної інформації, заснували потужну друкарню. Архімандрит Єлисей Плетенецький, "перший сподвижник книжної справи в Києві при його відродженні" (М. Максимович), "ценою сребла" братії викупив у галицьких Балабанів "пилом припалу" Стрятинську друкарню, а заразом переманив до печерської обителі вчених земляків - Йова Борецького, майбутнього митрополита, Захарію Копистенського, свого наступника, "головних тружеників" Памву Беринду та Тарасія Земку. Київське друкарство на відміну від галицького та волинського не було понівечене замороззю, " тому й буйно розцвіло воно відразу і ясно засвітило на цілу Україну".

Передмови до печерських першодруків стали творчою лабораторією опанування бароковим літературним стилем. "Првейшую жит своих рукоят" справою печерці згодили видруковати вперше на Україні солідний і розкішний "Анфологіон" ("Книгу піснословленій церковних"), але її набір затягнувся. Тому вирішили швиденько "предпослати книгу малу аки предитечу" шкільний "Часослов" (1616).

У передмові до первенця київського друку Є. Плетенецький зізнається, що на цей несподіваний крок він "умолен бив правовірними, яко да исплонится требованіє, єже в училищех в православном граді Кієві, и в прочіих". Ніби упереджуючи докори зловтішників у неоригінальності, "яко уже не єдиною, и не от єдиноя Типографіи произиде книга сія", розвиває думку на побутовому рівні: добрий товар завжди купується на торжищі, речі частого користування завжди користуються попитом; так і молитва є "діло всегдашнеє", її ніколи не буває забагато; от і починаємо друкарську справу з молитовника, щоб угодити церквам православним.

Колективна передмова до врешті виданого "Анфологіона" (1619) містить цінні факти про те, як постала Печерська друкарня. Вони свідчать, що Плетенецький дійсно купив Стрятинські верстати, які відразу пустив в оборот, що рішення про першу книжку приймалось "купно с всими, иже о Христі братіями".

Ченці вітали винахід книгодруку як "божествноє промишленіє, єже вся к спасенію человеческому строящеє". Рукописне слово мало обмежений інформаційний простір і було недоступне "многорачительному и люботрудному", особливо "ленивому уму".

У передмові до "Бесід на 14 послань ап. Павла" З. Копистенський порівнює внесок "мужа благих желаній" Є. Плетенецького з заслугами покійного князя К. Острозького. Проводиться цікава стилістична паралель між сподвижниками на візуальному рівні: обидва дожили до глибокої старості, осяяні розквітлою сивиною мудрості.

В одній із перших проповідей у сані архімандрита "Хрест Христа Спасителя" (1632) Петро Могила в посвяті звертається до князя Єремії Вишневецького із закликом триматися старожитної віри, адже його батьки були православними, переконує мандруючого вельможу наслідувати приклад предків, щоб "и сам при отчистой своей вірі зоставати и подданних в той же државати рачил".

Молодий ігумен відчував, що українці опинилися між двома світами: проєвропейською Польщею і деспотичною Московією. Він намагався мирно поєднати ці два світи і дві культури, був вірний традиційній релігійній догмі, але у вищих формах культури нової доби. Могила не розділяв погляди свого колишнього наставника Йови Борецького, який виступав за приєднання до Москви, а віддавав перевагу автономному розвиткові України в складі Річі Посполитої.

Досить консептивною виглядає передмова до "Тріоді цвітної" (1631), яку П. Могила присвятив брату Мойсею, молдовському господарю з побажанням "не токмо в політичеських упражнятися, но і в духовних обучатися". У передмові-посвяті подані "політичні" поради, далекі від основного тексту церковних служб, перераховані шляхетні риси ідеального державника: брати на службу мужів благих і благочестивих; у суді спершу вину з'ясувати, а тоді вже вирок оголошувати; жити в мирі з сусідами; за свободу вітчизни мужньо стояти; воювати лише з ворогами, а "незлобивих" щадити.

У духовних настановах міститься власна програма діяльності ієрарха, яка вщерть наповнена напруженням, динамізмом, пристрастю. Передусім православній вірі поклонятися та її поширювати, викорінювати ідолопоклонство і "сатанинські умишлєнія", бути ктитором, будівничим і благодієм церков і шкіл, взірцем благочестя й справедливості.

Людина Бароко сповнена емоцій і контрастів. Авторитарна й авантюристична, розгублена перед неминучістю смерті й тверда в досягненні мети, самозакохана й захоплена ідеями захисту віри та отчизни. У ній поєднується непоєднуване: "цнота і водночас схильність до сваволі й насильства аж до розбою; ортодоксія і єресь, любов і ненависть".

Захищаючи права лаври та інших православних церков, Могила творив і діяв по-молодечому сміливо й беззастережно. За оцінкою А. Жобера, він ховав під чернечою рясою козацьку войовничість і деспотичний темперамент молдавського воєводича.

Угода з братством охороняла від нападу консервативних міщан і давала надійний захист запорожців. Могила формував озброєні загони з монастирських слуг і силою повертав загарбане уніатами. У протестаціях від потерпілих архімандрит змальовувався розбійником, а в його уста вкладалися неблаговидні тиради: "кажу вас на ринку повішать, зрайци нецнотливіи"; "навежу вас в Горностайполю, - там с вашои крови пси добре наідять".

Серед українського панства й заможної шляхти лише одиниці свідомо підтримували національну освіту, церкву, ставали меценатами книжників і першодрукарів. Єзуїти, гвардійці Контрреформи, заснували цілу мережу колегій, де виховували молодь у дусі войовничого католицизму.

Після Люблінської унії вони посунули на Україну, відкриваючи єзуїтські школи від Львова до Києва. Нагальна проблема освітньої реформи відчувається на всіх щаблях поспільства. Європезація освіти, підняття інтелектуального рівня випускників, вивчення нових мов - такі шкільні проблеми жваво обговорювалися на сторінках багатьох видань.

У польськомовному творі "Exegesis" (1635) С. Косов виклав причини необхідності знання латини українцями в популярному викладі. Поїде такий бідолаха у справах на сеймик чи до земства і без знання латинської мови програє. "Тільки, як ворона, витріщивши очі, придивляється то до цього, то до того".

На закид наклепника про вивчення її у римлян майбутній митрополит дає відповідь зовсім у фольклорному дусі: "Гарна мені жовна, та ще й з носиком: радиш нам по світу ходити за хлібом, коли ми маємо його вдома". Своїм трактатом С. Косов фактично відстояв право українського народу на вивчення латинської мови.

Польськомовні твори писав і П. Могила. Його "Lithos" (1644) був відповіддю на проримську "Перспективу" Саковича й носив характер гострої та лайливої полеміки. Але у нейтральній передмові він пояснював потребу в нових мовах - польській і латині. У державі "латиною користуються мов рідною як у сенаті, так і в сільській хаті". Коли хтось критикує догмати віри чистою польською чи з домішками латини, то й відповідати йому слід тією ж самою мовою.

Увага до латини викликала хвилювання православних київських міщан, які запідозрили нову школу в католицькій пропаганді. Поширилася чутка, ніби Могила злигався з лютеранами і кальвіністами. У вже згаданому "Exegesis-і" С. Косов із жахом переповідає ті бурхливі події 1631 року. Розлючена юрба ледве не спалила школу, а вчителів не перебила як агентів-єретиків. Натуралістична деталь майстерно передає психологічний стан могилянців. "Був час, що ми, висповідавшись, вже лиш чекали, поки нами не захочуть нагодувати дніпровських осетрів…"

Багатолюдні західні міста потребували хліба й до хліба. Виникає великий зерновий бум. Польщу, житницю Європи, охопила продовольча лихоманка. Для зернових магнатів настав зоряний час. Попливли по Віслі в північні порти все більші партії збіжжя, а південним суходолом потяглись на захід нескінченні вервечки худоби. Для підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва реалізується аграрна реформа, яка запроваджувала фільваркову систему, орієнтовану на ринкові відносини. Та попит продовжував перевищувати пропозицію.

Комерційна жилка змушувала аграріїв у пошуках нових площ, наражаючись на небезпеку, повернутися на схід і глянути в очі Дикому степу. На Україну накотилася нова велетенська хвиля колонізації. Освоєння цілини степового порубіжжя мало доленосне значення для українського суспільства.

Недаремно американські вчені, зокрема Ф. Тернер, як слушно зауважує І. Лисяк-Рудницький, пропонували досліджувати власну історію з позиції великого колонізаційного процесу. Для них фактор порубіжжя - визначальний чинник у становленні американського національного характеру. Тип ковбоя став уособленням народу, від побуту до політики.

Теза порубіжжя (Frontier Thesis), екстрапольована з Дикого Заходу на Дике поле, цілком пасує тій добі, коли українську спільноту починає репрезентувати новий соціальний тип.

Ще за княжих часів були намагання освоїти родючі землі степів на південь від Києва, захищені черговим валом укріплень, які остаточно сплюндрувала монгольська навала. За литовських князів колонізація південного безлюддя провадилася успішніше, у гирлі Дніпра наїжачилося кілька фортець. Відокремлене від Золотої Орди Кримське ханство, перебуваючи у васальній залежності від Литовського князівства, боронило українське порубіжжя. Та на політичній арені Європи з'являється новий агресор - Османська імперія.

Своєю військовою присутністю в портах Причорномор"я турки схиляють татар на свій бік. За такої підтримки в кримчан загорілись очі, вони, нацьковані Московією, кинулися грабувати й пустошити землі вчорашніх спільників. Історик-публіцист М. Стрийковський прозорливо розгледів справжнього господаря метафоричних псів, коли писав, що "турок тримав Кримську орду на поготові, як мисливець держить у своїх руках на поготові свору хортів".

Ледве встиг венеціанський дипломат Л. Контаріні написати про Київ як "про багате на хліб і м'ясо" місто, мешканці якого мали аж ніяк не жебрацьку звичку закінчувати роботу о 3-й годині пополудні й решту часу до ночі просиджували в кавернах, як древня столиця зазнала від кримськмх татар такого страшного погрому, якого не пам'ятала з часів Батия. Золоті чаші з св. Софії помандрували до Москви в дарунок новому союзнику, а до Кафи потяглися по бездонних ріках сліз нескінченні черги спутаних невільників.

Цей потуречений кримський порт, страшний ярмарок рабів, у народі прозвали "упирем, що п'є молоду руську кров". Кому доводилося бувати тоді в Криму, бачив там цілі табуни українських полонених, яких усе приганяли й приганяли. Враження було таким гнітючим, свідчив Михалон Литвин, посол великого князя, що здавалося, ніби на Україні вже не лишилося жодної живої душі.

На кінець ХVІ ст. варварські набіги на Брацлавщину та Київщину стали буденною справою, спустошення досягло Десни й Поліських боліт. Межа заселення під стукіт татарських копит знову піднялась до укріплень північної окраїни Степу й пройшла попід самими вікнами розп'ятого Києва.

Для Речі Посполитої питання східного порубіжжя постало в гонористому ореолі колонізації та надто скоро перейшло в головний біль, з яким вона так до кінця й не впоралася. Стрімкий розвиток торгівлі зерном штовхав польських і спольщених магнатів, а за ними й впливову шляхту, попри татарську загрозу, використовуючи зв'язки при дворі й особисту монаршу милість, домагатися казкових дармових наділів на Дикому Сході.

Спалах підприємництва пронизав блискавкою всі стани суспільства. До армії піонерів-цілинників вербували професіоналів - селян з усіх українських воєводств, які полюбляли ризик і волю. Сини та внуки переселенців в умовах економічної самостійності ставали людьми іншого ґатунку порівняно з осідлим селянством, формуючи психологію вільної особистості. Активна позиція рубіжанців підігрівалась станом постійної мобілізації. Виходили в поле з піснями та списами. Набивали мозолі ралом об жирні чорноземи і шаблею об татарські голови.

На початках становлення на козацтво поважно дивились і магнати, й ієрархи. Анонімна пам'ятка "Epicedion" (1584) подає відомості про школи рицарства при панських дворах і запивняє, що "не допустить добрий син землю плюндрувати".

"Побудка" (1594) Й. Верещинського свідчить про козаків як про значну військову силу, а князя Вишневецького (Байду) зве "козаком бойовим", що не раз лупив татар.

Ідеалізує козацтво Йов Борецький у "Протестації" (1621), відкидаючи будь-які звинувачення щодо його бунтарської вдачі. "Самі вони природний ум і кмітливість мають", побожність щиру і давню. Перед виходом у море завжди моляться й обітницю дають, що за віру християнську з не приятелем воюють. Задля свого спасіння невільників викуповують, церкви будують і збагачують.

Автор наводить курйозний факт, що отримав розголос по всій державі. Коли запорожці довідались, що київський єпископ зміг увійти у вівтар печерської церкви, як негайно на генеральній раді винесли скаргу на ченців престольної лаври. Й. Борецький показує українське коріння козацької генеалогії, що тягнеться з насіння Яфета, вони нащадки Олега і Володимира, які ще Царгород штурмували.

Цю історичну довідку повторює К. Сакович у "Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного" (1622). Запорозьке військо потрібне вітчизні, бо "де нема запорожців - татарин гуляє". Поради козакам декларують політичну платформу покійного гетьмана: непорушно залишатись у вірі, дотримуватися вірності королю, за що буде їм найбільше добро на світі - "золотая вольность". Умова - "є король, а крім нього не маєте пана" - стверджує ідею мирного становлення української державності.

Авторитет вищої державної влади у вітчизняній літературі був традиційно непорушним ще за княжої доби. Книжники Бароко не збиралися цю парость шаноби топтати. Навіть наелектризовані полемісти не зазіхали на пануючий політичний устрій. Христофор Філалет в "Апокрисисі" (1597) сприймає Річ Посполиту як "отчизну спільну", що "слине вольностю". Хоч яким радикальним не був у гніві Іван Вишенський, але й він шле послання "до всіх обще в Лядской земли живущих", тим самим визнаючи історичний тріумвірат народів, хоч і закидає королю, що спастися від божої кари він може, "приклавши до доброго життя суд і правду".

Діяльність Петра Могили взагалі не мислима без особистих контактів із Владиславом ІV та членами сенату. В одному з панегіриків, що піднесли йому спудеї й друкарі при поверненні в Київ у ранзі митрополита, серед візерунка цнот молодого владики вирізняють його бурхливу поведінку на сеймі, де "великий і славний муж" "доказав ясніше сонця в полудень наші права, щодо сили - тверді, мов алмаз, святі по своїй давнині".

Релігійне осяяння літератури ще не означало ізольованість її від актуальних громадянських проблем на користь клерикалізації суспільної свідомості. В умовах перехресної духовної експансії навіть позірно ідеологічно нейтральні обрядові тексти, пов'язані з православною відправою, несли в собі пафос публіцистичності, сприяли формуванню українського типу барокової культури як чинника національної самобутності. Творчо залучені середньовічні моделі житійної новели, епідектичного казання наповнюють семантичні поля текстів гравітаційною силою суспільної прагматики, трансплантують їх до нової комунікативної мережі.

Як вияв модерної естетики художнього експерименту прослідковується структурування тексту. Використовуючи можливості друкованої продукції, автор та видавець диференціюють текст, виділяють його частини, обрамляють змістовим і предметним покажчиками, посвятами, передмовами. Цілісна оповідь поступається добірці повідомлень, новел, чуд ("Патерикон" (1635) С. Косова, "Тератургима" (1638) А. Кальнофойського). Літературний стиль Бароко, орієнтуючись на декор і візуальність, трансформував декоративні елементи тексту в художньо значимі, що виконували конститутивну функцію його структури.

Середньовічна паравербальна структура комунікації була закритою системою, обмежуючи семантичний арсенал слова сферою ритуалу в площині обрядового знака. Книгодрукування переносить текст на якісно вищий інформаційний рівень, що базується на коді системи масової комунікації, покладаючи на нього додаткове соціальне навантаження. Синкретичний знак середньовіччя витісняється іконічним, що призводить до підвищення ролі візуальних, чуттєвих образів. Тісний звўязок знака і референта змінюється його аморфним характером (т. зв. "відкрита знаковість"), що дозволяє навіть у межах одного тексту подавати різне трактування однієї теми. Чужі фрагменти залучаються з маркуванням їх приналежності конкретній національній традиції на автономній основі, яка дистанціюється від позиції основного тексту.

Саме доба Бароко піднесла Україну на такий паморочливий щабель поступу, що, падаючи вниз упродовж віків у гієну нівеляції через сильця терору і геноциду, вона зберегла своє єство до кінця другого тисячоліття, щоб відродитися суверенною державою.


14.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!