Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Особливості подання наукового твору. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особливості подання наукового твору. Реферат

Спілкування в науковій сфері полягає насамперед в обміні інформацією, отже, науковий текст відрізняється від творів інших стилів максимальною об'єктивністю

Комунікативний акт, здійснюваний через посередництво тексту, передбачає реалізацію кількох функцій, повідомлення: інформаційної, контактної, функції організації процесу читання, виразової функції, тлумачної, спонукальної, функції формування поглядів читача, функції запам'ятовування [1].

Зрозуміло, що спілкування в науковій сфері полягає насамперед в обміні інформацією, отже, науковий текст відрізняється від творів інших стилів максимальною об'єктивністю. Автор наукового твору відіграє роль безстороннього передавача інформації - і його особистісні якості не відображені, на перший погляд, у тексті. Проте уважний аналіз текстових засобів дає змогу зробити певні висновки про особистість автора-науковця.

Сучасна психологія для практичних цілей використовує поняття архетипів (структурних елементів колективного підсвідомого), зокрема, з'ясовує позитивні й негативні сторони професій, які передбачають вплив одних людей на інших (лікарів, психотерапевтів, учителів, соціальних працівників тощо). Досить переконливими є твердження німецького психотерапевта А. Гуггенбюля-Крейга, який на основі поняття про архетипи, сформованого К. Юнгом, аналізує т. зв. архетипічні пари - лікар і пацієнт, учитель і учень тощо:"

Архетип можна визначити як природжену можливість поведінки, вироблену в процесі людської історії, чи як клас психічних змістів, події якого не мають свого джерела в окремому індивіді. Люди архетипічно реагують на кого-небудь чи що-небудь у стереотипній, але щоразу заново переживаній ситуації... Певні архетипи мають два полюси, оскільки в основі архетипу лежать полярності.

Яким чином виникла архетипічна поведінка, ми можемо лише здогадуватися. Можна припустити, що первинно у свідомості індивіда домінував один полюс архетипу, а інший полюс незалежно існував у іншої людини. Однак історичні факти переконують у тому, що обидва полюси архетипу завжди були поміщені в одній свідомості.

У людській психіці з моменту народження наявні архетипічні полярності, тому при контакті із "зовнішнім" полюсом архетипу активізується полюс" внутрішній"... Ми можемо припустити, що не існує ізольованих архетипів цілителя і пацієнта. Цілитель і пацієнт - це лиш аспекти даного архетипу... Образно кажучи, хворий містить у собі риси лікаря, а лікар - риси хворого...

Спілкуючись з учителями, мимоволі помічаєш у них численні дитячі риси, які можна звести до певної інфантильності... Добрий учитель якоюсь мірою відчуває себе самого дитиною. Наявність у його психіці двох полюсів архетипу гарантує йому успіх у роботі з учнями... У багатьох учителів архетип розщеплюється, дитяче начало витісняється і передається назовні, на учнів, яким віднині приписуються всі дитячі риси.

Учитель починає почувати себе винятково досвідченою дорослою людиною і сприймати дітей як нерозумних учнів. Прогрес у заняттях блокується. Діти перестають виявляти дорослі риси. В такій ситуації вчитель уособлює інтелект, а учні - глупство..." [2].

Продовжуючи міркування німецького психолога, можна припустити, що в архетипічній парі автор-читач успіх спілкування (опосередкованого текстом) залежить насамперед від автора: якщо він зберігає в собі обидві полярності (відчуває себе й автором, і читачем), то відповідно поважливе ставиться до читача: долучає до своїх міркувань, показує хід думки, обережно переконує, не тисне. Це, з одного боку, не може не приваблювати читача, оскільки він відчуває, що автор його поважає, а з другого - дає змогу робити висновки про особистість автора наукового твору.

У статті проаналізовано твори трьох відомих українських мовознавців - В. М. Русанівського (Історія української літературної мови. - К.: АртЕк, 2001. - 392 с.), М. Д. Феллера (Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. - К.: РВЦ "Київський університет", 1998. - С. 223-334) і В. В. Різуна (Аспекти теорії тексту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. - К.: РВЦ "Київський університет", 1998. - С. 5-59) - і зроблено спробу виявити їхні особистісні риси на основі використовуваних у текстах мовних засобів [3].

Коректна вербальна поведінка автора в архетипічній парі автор-читач виявляється в належному забезпеченні зазначених вище функцій. Щоб реалізувати основну для наукового повідомлення функцію - інформаційну, тобто, щоб повідомлення було сприйняте адресатом, необхідне встановлення контакту між автором і читачем, який здійснюють реалізатори контактної функції, тісно пов'язаної з функцією організації читання: "Контакт включений, але зв'язок адресант - адресат легко обривається - увага слухача чи читача втомлюється та слабшає, втрачається послідовність думки... Адресант змушений включати... елементи, які підтримують зацікавлення, інтерес, що вказують напрям розвитку думки, яка керує процесом читання" [4].

У досліджуваних текстах мовні засоби, спрямовані на підтримування інтересу читача до повідомлення, представлені досить широко, наприклад:

  • Цікаво, що І. Вишенський жодного разу не згадує К. Острозького як захисника православ'я. Це тим більше дивно, що... (Р, 85);
  • Теоретичному стилю в лінгвістиці пощастило так само мало, як і популярному (Ф, 296);
  • Увага до психологічної структури тексту проявляється ще з давніх часів. Так, професіональних мовців давно цікавило питання, як перебороти психологічний бар'єр слухача, пов'язаний з небажанням сприймати й розуміти висловлювання... (ВВ, 29).

Суперечність між адресатом і адресантом усуває виразова функція - саме вона забезпечує створення довіри читача до автора. Виразова функція пов'язана з формуванням образу автора як співрозмовника і психологічним ставленням читача до повідомлення [5].

Делікатність, толерантність, відсутність категоричності у викладі" Історії" добре видно в спокійному розгортанні наукового дискурсу: "До агіографічної літератури можна умовно зарахувати й "Повчання" Володимира Мономаха. Чому умовно? Тому що за змістом це скоріше ораторсько-проповідницький стиль, але за мовою - середній, з численними східнослов'янізмами. Та й не випадково Нестор умістив його в "Повість временних літ", а чернець Лаврентій під 1096 подав у його ж імені літопису 1377 р. (Р, 34); пор. також у іншого автора: Важко уявити людину, яка не думає мовчки, а думає тільки вголос. Для думання вголос потрібно набагато більше часу, ніж на думання мовчки. Погоджуючись зі сказаним вище, ми все ж таки повинні визнати, що процес думання має два боки... (ВВ, 34).

Повага до читача виявляється й у певній шпаруватості [6] викладу, наприклад: М. Коцюбинський різко порвав з попередньою фотографічною традицією художнього опису природи: пейзаж у нього психологічний, настроєвий. Не буду тут наводити всім відомого уривка з "Fata morgana", де "плачуть голі дерева". Ось інша картинка, в якій відбивається прагнення людини до гармонії в суспільному житті... (Р, 273). У розмові з читачем-однодумцем, читачем такого самого інтелектуального рівня достатньо одного натяку - ключових слів, це зменшує інтерактивну дистанцію, інтимізує науковий виклад.

Водночас автори аналізованих текстів, дбаючи про повне взаєморозуміння зі своїми читачами, вдаються до різних способів пояснення складних понять:

  • Ці "муки творчості" автора психофізіологічною мовою називаються аферентним синтезом (ВВ, 34);
  • В основі контексту-пресупозиції (припущення) лежить ентимема (міркування, в якому пропущена одна із частин) (Ф, 251);
  • ...експліцитно чи імпліцитно (явно чи неявно)... (Ф, 267).

Автори, зорієнтовані на читача, не соромляться "посвячувати" його в хід своїх думок, у сам процес творення наукового тексту, висловлювати сумнів тощо: Скласти якусь схему розвитку літературної мови в підрадянський час досить складно. Які обрати параметри? Можна поділити письменників на тих, хто... можна... але... Спробуймо об'єднати... (Р, 293-294). Щоб виділити особливості того чи іншого стилю, необхідно порівняти його з якимсь еталоном. Тут можливі два підходи (Ф, 288).

Сприймаючи читача співрозмовником-однодумцем, автори надають викладу характеру усної оповіді - уживанням слів і синтаксичних конструкцій, "забарвлених колоритом розмовності" [7]:

  • Визначення тексту у вигляді дефініції - річ майже неможлива, та й чи потрібна (ВВ, 13);
  • Інакше і не може бути. Адже мета повідомлення... (Ф, 243).

Особливо багато таких конструкцій у тексті "Історії":

  • Та і як же можна було цього уникнути, коли... (Р, 256);
  • ...реалії тогочасного життя хоч-не-хоч потрапляють на сторінки його (В. Винниченка - Н. Н.) творів (Р, 278);
  • Чого зовсім не було в поезії М. Зерова, так це червоно-революційної лексики й фразеології (Р, 301);
  • Оце вам і історія громадянської війни 1918-1920 рр. (Р, 303);
  • Вловлюєте ритм? (Р, 344).

Своєрідною експресією позначені тут і парцельовані конструкції:

  • З художньої літератури періоду України-Русі зберігся тільки один твір - "Слово о полку Ігоревім". Але твір геніальний (Р, 36);
  • Художніх засобів К. Зіновіїв не визнає. Проте порівняннями користується досить часто (Р, 111).

Цікаві з погляду характеристики вербальної поведінки авторів різного типу короткі речення, які трапляються в аналізованих текстах: І хоч ще й на початку XII ст. у віршах Д. Наливайка, звернутих до синів князя Олександра Островського, чується заклик зберігати предківську віру.., але це вже був голос волаючого в пустелі: князівські роди приймали католицизм. Зникало й протестантство (Р, 77).

Уживанням подібних конструкцій досягається динамізм історично-наукового дискурсу. Крім того, тут є й емоційний підтекст, що формується залученням забарвлених слів і висловів (заклик зберігати предківську віру, голос волаючого в пустелі), а наведення уривка з поезії, не цитованого тут, передає небайдуже ставлення науковця до тих обставин, які тягли за собою соціальне обмеження української мови. Пор. також: Прийшла війна. Замовкли музи, але не надовго (Р, 335).

Імпліцитно передане ставлення автора до описуваних явищ і в абзацоподілі, який, подібно до абзаців у художній літературі, подекуди виконує емоційно-експресивну функцію. Так, в окремий абзац виділене речення: Українська мова не була зовсім поза наукою (Р, 227) свідчить про небайдужість до мови. Таке саме ставлення автор намагається сформувати й у читача, довіряючи йому, вбачаючи в ньому однодумця.

Короткі речення, виділені в окремі абзаци, виконують функцію організації читання, наприклад, окремими абзацами подано такі речення:

  • Спробуємо дати схему комунікативної підструктури. Можемо уявити два її варіанти (Ф, 240);
  • Третій вимір тексту - вглиб (Ф, 245).

Спрямованість на читача виявляється у вживанні таких текстотвірних конструкцій:

  • І третій постулат (ВВ, 31);
  • Підсумуємо (Ф, 232);
  • Необхідно уточнити (Ф, 235);
  • Звернімося до драматургії (Р, 113);
  • Кілька слів про дієслівні форми (Р, 115).

Нарешті, текстотвірна конструкція "запитання - відповідь", яка імітує діалог автора з читачем, широко представлена в аналізованих текстах:

  • Від чого залежить структура тексту в плані комунікативному? Від характеру функції впливу на людину. Від чого ж залежить цей характер? Від таких факторів..." (ВВ, 24);
  • Який з рукописів є досконаліший? Як доводить В. В. Німчук, арраський. Він у багатьох питаннях досконаліше інтерпретує структуру української граматики (Р, 101);
  • Як же оцінювати слов'яно-руську мову й мову Г. Сковороди з погляду їх належності до української літературної мови? Відповідь на це питання не проста. Тут можна було б провести аналогію з церковнослов'янською мовою часів Київської Русі... (Р, 131);
  • Чи відчувається перегук між лексичним складом українських історичних пісень та дум і староукраїнської авторської поезії? Безперечно, відчувається. Він помітний у... (Р, 190); А як з мовою І. Франка? З одного боку... (Р, 268);
  • Чи можна стверджувати, що зв'язок із фольклором - така ж визначальна ознака національної поезії? Мабуть, так (Р, 268).

Структура і зміст відповідей дають змогу додати певних рис до характеристики авторів: це і повага до колег, яка виявляється у звертанні до слів інших науковців з приводу сказаного (як доводить...), це і переконаність (безперечно), і сумнів (мабуть), урахування різних підходів (з одного боку) і узагальнення на основі зіставлень (провести аналогію) - словом, прояви професійних рис науковців, які, до того ж, цілком коректно виявляють себе в архетипічній парі автор-читач.

Загального некатегоричного звучання аналізованих текстів не порушують навіть поодинокі сентенції: У наш час українська літературна мова знову піднімається на власні ноги. Для цього їй потрібні надійні опори.

Однією з них є правдиво викладена історія:

  • пізнай самого себе - й ти будеш непереможний (Р, 9);
  • Від несмаку до несмаку - один крок (Р, 152);
  • У неволі скрізь погано (Р, 210);
  • Переконування "в лоб" - це не кращий прийом. Ламати соціальний емоційний стереотип треба поступово, розумно, обережно (ВВ, 57).

Автори текстів часом вдаються до образних засобів, що, як відомо, не є визначальним елементом наукового стилю. І контактну, і виразову функції виконують розгорнуті метафори:

Освоєння фольклорної цілини - це не лише вирощення на зораних землях тих злаків, що ростуть самосівом у степу. Майстерність хлібороба полягає в тому, що він уміє відібрати найкраще зерно, помістити його в родючий ґрунт і добре доглянути посіви. Майстерність поета нагадує хліборобську працю: з паралелізмів і сталих порівнянь він видобуває слова-символи, добре знаючи, що символічність у них підтримується зв'язком із фольклорною образністю, і ставить їх у новий семантичний контекст. Так з'являються нові, суто авторські образи, переважно метафори (Р, 184).

Якщо звичайний канал зв'язку починає працювати з того моменту, як його ввімкнули, то канал соціального зв'язку для "зняття трубки" вимагає, щоб текст привернув увагу адресата і був оцінений ним як цікавий. Тільки тоді він буде його читати. Примусити автора зняти трубку повинен сам текст (ВВ, 25).

Є в текстах і інші образні засоби:

  • Знаком ефективності структури тексту є його архітектонічна досконалість. Вона інакше не існує, ніж у графічно-знаковій тканині, яка є формою всього того, що відбувається на сцені Психіки Автора й Свідомості Суспільства (ВВ, 12);
  • Контакт увімкнений. Але людський канал зв'язку легко вимикається - увага стомлюється і слабне, її заколихують монотонні збудники, губиться канва думки. Структура тексту повинна чинити опір подібним перешкодам (ВВ, 25);
  • Якщо у тексті фіксуються змістові "прогалини", що ускладнюють розуміння, то обов'язково треба відновити це "провалля" змісту (ВВ, 30);
  • ...процес думання поступово визріває і шліфується у слові, яке може бути втілене у графічний знак. Слово не є сорочка, в яку одягається думка (ВВ, 37);
  • фольклоризми виступають як орнаментація, як вишивка на комірі й на рукавах сорочки (Р, 241);
  • опис природи у А. Тесленка - простий, ледь заштрихований (Р, 264);
  • зіставлення у Коцюбинського, ніби на образку (Р, 273);
  • мова М. Куліша - це цілий океан (Р, 304);
  • Алітерації в Б. Антонича перехлюпують через край (Р, 334);
  • Комунікативно ефективний твір - плід умов комунікативного акту (Ф, 228);
  • Початок фрази також ніби ключ до неї (Ф, 245);
  • У людини, яка володіє мовою є рефлекс на слово (Ф, 246);
  • Існує низка способів викладу, які створюють "комунікативний комфорт".., при пунктирному способі.., мазковий спосіб.., при круговому способі.., досягається також способом кільцювання (Ф, 255).

Уживання образних конструкцій свідчить про небайдуже ставлення авторів наукових творів до досліджуваних об'єктів, що зрештою зближує автора і читача, як зближують окремих людей спільні інтереси. Є й інші засоби зменшення інтерактивної дистанції між автором і читачем: "Інтимізація знаходить вираз у показі власного ставлення до предмета, у зауваженнях про процес дослідження і хвилювання дослідника в його процесі, в використанні експресивно забарвлених і просторічних лексики та конструкцій" [8].

Так, емоційне ставлення автора "Історії" до об'єкта дослідження - мови - віддзеркалюється в тексті. Мова для автора - живий організм. Це часом експліковано (так, церковнослов'янську мову південноруської редакції названо живим організмом, який обмінювався творчою енергією як з канонічною літературою, так і з давньоруськими творами - Р, 18), а найчастіше - передано імпліцитно, в численних персоніфікаціях:

  • юридично-ділова мова... не цуралася й старослов'янських слів та форм (Р, 10);
  • церковнослов'янська мова не здавала своїх позицій... (Р, 48);
  • І хоч фонетична і морфологічна системи української мови у грамотах, здається, повністю перемогли, але традиційна система письма часто це приховувала... Українські традиційні риси, закамуфльовані традиційним письмом, виступають все ж значно виразніше, ніж у попередній період (Р, 48).

Ставлення автора до мови як до живої істоти - трепетне, обережне, не насильницьке - виявляється в тому що доля її викликає суперечливі почуття: гіркоти, коли її зневажають (Життя літературної мови ледь жевріло в малозрозумілій церковнослов'янщині - Р, 146; Спрацювало звичайне чиновницьке невігластво. Можливо, до цього спричинилися публікації в польських виданнях, де українська мова називалася діалектом польської. Зокрема, ця думка рельєфно була виражена у статті В. Міцкевича... і почала розгулювати в російських виданнях.

Наслідком цього став сумно відомий Валуєвський циркуляр... - Р, 222, і присмаченої цією гіркотою радості від життєвої сили мови (На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її "не было, нет и не будет", вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою - Р, 377).

Аналізовані тексти свідчать про те, що науковий стиль останнім часом зазнає змін, поповнюючись емоційними та іншими експресивними елементами. Щоправда, усталені стереотипи беземоційного викладу перебороти важко:" На жаль, "аскетична традиція", яка почалася, мабуть, з Ньютона і започаткувала в ті часи лицемірну скромність звичаїв англійських середньовічних церковних університетів (Кембридж), змушує багатьох авторів аж до сьогодні ретельно вилучати з наукових повідомлень усе те, що, на їхню думку, безпосередньо не стосується одержаних результатів і використаних методів" [9].

За часів Відродження" аскетична традиція" почасти зумовлювалася ще й мовою викладу: для вираження наукових понять використовували класичну мову - латинську, експресивну функцію виконували національні мови. Крім того, за той невеликий часовий проміжок, що наука розвивалася незалежно від релігії, вона ще не могла повністю відмовитися від метафізичного (схоластичного) стилю. У сучасній науковій літературі "аскетичний" стиль продовжує існувати тільки "за інерцією", часом гальмуючи розвиток пізнання. Учені давно помітили недосконалість, неповноцінність традиційного викладу:" Сухий запис чи документ, які лежать в основі історичного дослідження, дають лиш віддалене уявлення про реальний процес" [10].

У наш час на зміну сухому викладові приходить своєрідний науково-іронічний стиль, що пов'язано зі збільшенням інформації, ускладненням наукових знань тощо [11].

У тексті "Історії" чимало висловлювань з іронічною конотацією. Характерною ознакою її є те, що це не зловтішання, не глузування, а іронія зі знаком "плюс" (з позитивним емоційним забарвленням), хоча й поєднана з іншими, часом сумного спектра, почуттями:

  • із захопленням: Історія української літературної мови - це таїна за сімома печатками (Р, 3);
  • зі співчуттям: Особа царя у них, зокрема у Квітки, просто обожнюється... (Р, 155);
  • з гіркотою: Офіційна віденська влада якихось особливих заборон на розвиток української мови й української школи не накладала. Вона взагалі тільки недавно зробила для себе відкриття, що в Галичині і в Лодомерії живе якийсь інший, ніж поляки, народ (Р, 225).

Автор" Історії... "підсміюється над собою, своїми колегами й іншими людьми, причетними до формування й функціонування літературної мови:

Майже" інженер людських душ"! (Р, 325);

  • ...аркодужних і яблуневоцвітних слів, як у П. Тичини, в О. Гончара немає... (Р, 345);
  • Першим відчинив двері у нову поезію В. Симоненко (Р, 352).

Часом іронічний підтекст виникає внаслідок лаконізації висловлювання, або "ощадження слів", за термінологією автора [12]: У "Житії" активно вживається" космічна" лексика... (про старослов'янізми) (Р, 26).

Ставлення ж до стертих штампів щодо української мови звучить уже не просто іронічно, а й з відчутним сарказмом: На відміну від деяких своїх сучасників, які любов до мови виражали геніально просто - "ой яка чудова українська мова", - М. Рильський доводив... (Р, 299).

Крім суто емоційного ефекту, що його викликає легка іронія, позитивна роль такого викладу полягає й у тому, що він здатен зменшити інтерактивну дистанцію між автором і реципієнтом, тобто наблизити текст до сприймача, адже різним соціальним групам (в тому числі й професійним) властивий специфічний гумор [13].

Отже, іронічний виклад є одним із засобів точно зорієнтувати текст на читача: автор адресує твір "своєму" читачеві, а у читача виникає враження, що автор "свій", того самого кола, що й читач, і йому варто довіряти. Так у спілкуванні через текст установлюється теплий, неформальний контакт автора з реципієнтом.

Включення читача до комунікативного акту - основна передумова самого існування такого акту. Це здійснити можна, як зазначає М. Д. Феллер, "лише тоді, коли автор щохвилини ставить себе на місце читача. А таке здебільшого стає можливим лише тоді, коли... автор може поставити себе на місце читача, а також, коли хочете, автор більше любить читача, ніж самого себе" [14], іншими словами - коли автор, перебуваючи в умовах архетипічної пари, відчуває себе і автором, і читачем.

Таким чином, коректна поведінка авторів в архетипічній парі автор-читач викликає у читача позитивний образ автора - компетентного однодумця, зацікавленого в досліджуваному об'єкті, комунікативно вправного співрозмовника, толерантної, глибокої людини. Позитивний образ автора, забезпечуючи реалізацію контактної та виразової функції, зрештою й зумовлює втілення інших функцій, а отже, й повноцінне спілкування, здійснюване через посередництво тексту.

Література

1. Феллер М. Д. Текст як модель комунікативного акту // Нариси про текст. Теоретичні питання комунікації і тексту / Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. - К.: РВЦ" Київський університет", 1998. - С. 266-268.

2. Гуггенбюль-Крейг А. Власть архетипа в психотерапии и медицине. - СПб.: Б. С. К., 1997. - С. 64-78.

3 У наведених з аналізованих текстів прикладах джерела позначено умовно - Р, Ф, ВВ відповідно; у круглих дужках після умовного позначення подано номер сторінки, з якої взято приклад.

4. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 267.

5. Там само, с. 267-268.

6. Там само, с. 249-252.

7. Русанівський В. М. Історія української літературної мови. - К.: АртЕк, 2001. - C. 350.

8. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 271.

9. Карцев В. П. Социальная психология науки и проблемы историко-научных исследований. - М.: Наука, 1984. - С. 108-109.

10. Вернадский В. И. Труды по истории науки в России. - М.: Наука, 1988. - С. 88.

11. Непийвода Н. Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). - К.: ТОВ" Міжнародна фінансова агенція", 1997. - С. 17-22.

12. Русанівський В. Р. Зазнач. праця, с. 273.

13. Непийвода Н. Ф. Мовні ігри та гумор у рекламному тексті // Українська мова та література. - № 12 (220). - 2001 р. - С. 9-11.

14. Феллер М. Д. Зазнач. праця, с. 313.


10.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!