Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Робота журналіста в ефірі та її особливості. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Робота журналіста в ефірі та її особливості. Реферат

Не може бути людини, котра не могла б навчитися добре говорити. Тим більше не може бути вчителя, який не володіє основними законами і методикою риторики, мистецтва доброго мовлення

Будь-який журналіст повинен уміти:

  • читати художньо, тобто читати художні тексти напам'ять або з книги, зберігаючи особливості стилю автора, правдиво і яскраво відтворюючи його творчий задум, колорит епохи тощо;
  • читати чи промовляти кожен текст відповідно до його стильових, жанрових і колоритних особливостей (публіцистичний, науковий, офіційний, діловий, художній стилі);
  • виразно розповідати матеріал свого предмета, власні спогади, роздуми, спостереження, враження та ін.;
  • уміти говорити взагалі - вільно, просто (невимушено), доречно, точно, володіти багатством словника, архітектоніки тексту, інтонацій та ін. [9, c. 333].

Виразне мовлення - невід'ємна складова культури мовлення. Виразність мовлення формується впродовж усього життя: і мовленням середовища (сім'ї, друзів, колег), і мовленням авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос - "для себе" чи для слухача - виробляє не тільки чуття мови, а й чуття образу, емоції, тобто "душі" тексту. Адже з допомогою мови люди передають свої почуття і переживання, захоплення і здивування, радість, горе і т. д. Добір таких засобів підпорядковується не лише комунікативній меті, а й служить засобом самовираження.

До технічних показників виразного мовлення і виразного читання належать:

  • дихання,
  • голос,
  • дикція (вимова),
  • інтонація (тон),
  • темп,
  • жест,
  • міміка.

Лише добре оволодіння кожною складовою техніки виразності мовлення може гарантувати його високу якість. Отже, техніка мовлення (і читання) - це навички, уміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача евристичне (інтелектуальне) й емоційно-естетичне, спонукаюче враження.

Дихання - один з головних життєдіяльних актів людського організму. Його виконує людина постійно, у певному ритмі, незалежно від мислительної діяльності. Але дихання є й основою виголошуваного мовлення: звучання, "голос" мовлення починається з вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу. Диханням теж можна керувати: навмисне дихання (ненавмисне - акт суто фізіологічний) здійснюється з метою видозмін у процесі говоріння, яких потребує текст за змістовими, естетичними та іншими настановами.

У процесі дихання активну участь беруть: носоглотка, бронхи, легені, грудна клітка, діафрагма. Щоб їх робота була правильною, вони повинні бути фізично здоровими, розвиненими.

Звичайно, дихання формується з часом, зі зростанням людини, адже якість його (глибина, тривалість, довжина паузи тощо) залежить і від віку мовця. Дихання має два основних акти: вдих і видих, якість яких теж відповідно забарвлює звукове мовлення, а пауза між ними є показником характеру дихання - ненавмисне: вдих - видих - пауза; навмисне: вдих - пауза – видих [9, c. 355].

Правильного дихання, яке необхідне для виразного мовлення, виконання власного чи авторського тексту, можна навчитися. Звичайно, це досягається не тільки індивідуальним тренуванням, а й увагою до кращих зразків мовлення. Оскільки кожна людина для когось у певний час буває прикладом (зразком), кожен з нас повинен говорити добре, виразно.

Голос, пояснює тлумачний словник української мови, - це "сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата".

Голос - це дієвий компонент звукового мовлення. Вдихаючи і видихаючи повітря у процесі говоріння, людина змушує голосові зв'язки змикатися і розмикатися. Внаслідок цього з'являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Голос є результатом складної фізіологічної і психічної діяльності людського організму.

Сам голос - слабкий. Щоб голос зазвучав, його необхідно посилити. Це здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами. Ротову порожнину і ніс називають верхніми резонаторами, а дихальне горло, бронхи, легені - нижніми, грудними резонаторами.

Звучання голосу, його сила залежить від будови резонаторів, від того, в якому вони фізичному стані, а також від того, чи правильно спрямовуються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежать і тембр голосу, тобто його якість, яка відрізняє даного мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровідних тонів, т. зв. обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця.

Основні властивості голосу такі:

  • повнозвучність - тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності;
  • милозвучність - тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;
  • мелодійність - здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватись і падати тощо;
  • злетність - здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків;
  • гнучкість - здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від високих звуків до середніх чи низьких і навпаки;
  • висота (звуковисотність) - це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей;
  • об'єм, або діапазон — тобто кількість доступних для відтворення нот (залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів);
  • сила - це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, яка визначається тим простором, який звук повинен заповнити;
  • тривалість - збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини довго, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.

Голос - це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі - голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тобто голос - виразник не лише розуму (змісту), а й серця (емоційності) тексту. Тому досконале володіння власним голосом - головна умова виразності мовлення: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням, голосовими зв'язками тощо, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, як уже було зазначено, самих лише природних даних для цього замало - голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються голосом впродовж тривалого часу [9, c. 359].

Дуже важливою ознакою живого мовлення є все-таки голос і це його істотна особливість. Недарма голос називають найкращим інструментом, що його створив Господь Бог. А на кожному інструменті треба вчитися грати, щоб ним майстерно володіти. Зверніть увагу: в дітей голоси дзвенять, вони приємні, природні. А згодом голос може навіть "глухнути", ставати приглушеним чи пронизливим, верескливим, деякі говорять "в ніс", чимало з нас "ковтає" слова, склади, окремі звуки чи "вистрілює" їх.

Це свідчить про те, що у вивченні мови і взагалі у мовному вихованні щось недопрацьовуємо. Фетишизуючи писемне мовлення (адже всі помилки в диктантах, переказах, творах учителі ретельно рахують!), недостатню увагу приділяють тому, щоб навчити учнів, студентів гарно висловлюватися, виробляти свій голос, уміти "ставити" його, пізнати діапазон свого голосу, знати дію резонаторів, голосових зв'язок, визначити оптимальну тональність. І дуже важливо - навчитися правильно дихати, виробляти т. зв. "фонаційне дихання", тобто те дихання, яке звуконосне повітря і забезпечує гарне звукове мовлення, інтонаційну виразність.

Мають рацію науковці, про добре поставлений голос повинні дбати не тільки співаки, актори, промовці, педагоги, теле- та радіожурналісти. а й кожна інтелігентна людина".

А хіба не приємно, коли, наприклад, у трамваї, тролейбусі, автобусі водій, кондуктор чітко, виразно дає пасажирам інформацію чи звертається до них. До речі, в нашій мові є дуже багато слів і висловів для характеристики голосу.

У Словнику епітетів української мови (вийшов за редакцією С. Єрмоленко 1998 р. у Києві) зафіксовано понад 300 означень до слова голос.  Він може бути:

  • приємний,
  • природний,
  • спокійний,
  • врівноважений,
  • легкий,
  • свіжий,
  • щирий,
  • чистий,
  • теплий,
  • м'який,
  • ясний,
  • бадьорий,
  • запальний,
  • владний,
  • начальницький,
  • повчальний,
  • задиристий,
  • верескливий,
  • фальшивий,
  • різкий,
  • надірваний,
  • скрипучий,
  • глухий,
  • гугнявий,
  • лінивий,
  • дерев’яний,
  • надтріснутий
  • і навіть іржавий.

У кожної людини голос має свій тембр - своєрідне забарвлення, силу, звучність, які багато в чому залежать від фізіологічних, вроджених особливостей, але це не значить, що людина не здатна вдосконалювати свій голос, учитися гарно "грати" на цьому "інструменті", творячи свій ритмомелодійний малюнок, дбаючи про добру дикцію й основне - про національну специфіку мелодики.

Не забуваймо, що успіх спілкування часто залежить від голосу людини, його тембру, звучності, темпу. Мудреці в давнину за ознаками голосу визначали навіть риси характеру людини. А в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: "є люди, що їх можна слухати, є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати" [3, c. 35].

Отже, журналіст в ефірі повинен багато працювати над своїм голосом. Подібно до відтисків пальців, кожна людина має від народження свій власний, неповторний голос.

Голоси, як і люди, можуть бути схожими, але однакових не буває.

Голос - це те, що іде зсередини однієї людини та впливає на підсвідомість іншої.

Голос - це показник індивідуальності людини, її характеру, настрою та фізичного стану. Коли ми говоримо, то більше думаємо про зміст та значення слів, ніж про те, як ми їх вимовляємо.

Отже, голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну, незамасковану інформацію про мовця.

Дуже важко пояснити, чому саме такий, а не інший голос подобається мені, або не подобається комусь іншому. Часом буває, що із захопленням слухаєш людину, а пізніше, аналізуючи сказане, дивуєшся, що не почув від неї нічого нового та геніального.

Таке враження складається і від деяких теле- або радіо сюжетів і передач, коли журналіст впевнено і вправно про щось розповідає, глядач бачить на екрані якусь "картинку", усе виглядає професійно та пристойно, а потім стає зрозуміло, що нічого цікавого так і не прозвучало. Чи, навпаки, напружуючи увагу, почувши важливу для себе інформацію, слухає подальшу розповідь. Хоча це не дуже приємно, бо в оповідача неприємний голос, говорить він або дуже повільно, або зашвидко, або якось "хвилясто", і якби це повідомлення не було для слухача таким цікавим, він би роздратовано перемкнув телевізор (чи радіоприймач) на інший канал.

Невиправдано "хвилеподібна" інтонація останнім часом стала хворобою багатьох центральних каналів. Переважно так начитують тексти молоді журналісти (дуже вже хочеться робити матеріали якось по-новому, на західний манер). Журналісти ж так званої старої гвардії читають тексти повільно, занадто вже по-дикторськи правильно, "немодно". Вважаю, що слід бути самим собою, нікого не копіювати, під час читання або у процесі розмови звертати увагу на правильні наголоси, літературну вимову, обирати нормальний темп та інтонаційно логічно виділяти важливі моменти.

Важливо навчитись порівнювати й оцінювати якість чужого і власного голосу, усвідомлювати причини тих або інших недоліків, перешкод в оволодінні найліпшим звучанням. Автор багатьох праць про сценічне мовлення у театрі Р. Черкашин зазначає: "Розмовний голос має звучати приємно, чисто й виразно при будь-яких змінах тону, темпу, голосності мови. Для цього треба оволодіти "польотністю" голосу; тембр голосу має залишатись рівним і милозвучним як у середньому, так і в низькому і високому регістрах; мовний тон має бути рухливим, внутрішньо активним, емоційним; тембральна чистота і милозвучність мови повинні поєднуватися з розмаїтістю тембральних забарвлень слів та фраз відповідно до їхнього змісту й мовної установки словесної дії.

Поставлений голос витримує без значної перевтоми підвищені звукові навантаження на мовні органи в творчих та акустичних умовах. Непоставлені голоси найчастіше хибують передусім на тембральну немилозвучність: можуть бути неприємно сиплі, приглушені, гугняві, чи, навпаки, пронизливі, верескливі".

Ще однією надзвичайно важливою характеристикою звуку в психофізичному плані є тембр. Саме тембр лежить в основі сприймання звуку, а висота є одним із вимірів цієї більш широкої ознаки. За тембром вирізняють звуки світлі, темні, м'які, гострі, сухі, повні, пусті.

Журналістові необхідно пам'ятати, що тембр звука поряд з його гучністю є головною ознакою, за якою слухач орієнтується в просторі, а саме: визначає місце розташування джерела звука, пересування звукового об'єкта в просторі, умови виникнення звука.

Характерні особливості голосу людини дослідити досить важко. Можна складати графіки коливання інтонації, вимірювати висоту і тембр, але це мало що скаже про характер мовця. Голос сприймається та аналізується на рівні глибоко підсвідомому.

Гучність - це вияв більшої чи меншої первинної життєвої сили та впевненості. Але людина, що голосно говорить, не завжди має сильний характер. Часто голосна вимова є ознакою напруження або маскування слабкості, страху. Голосне мовлення може бути ознакою недостатньої самокритики, або взагалі, не володіння собою. Тихий голос є ознакою стриманості, скромності, тактовності, ненав'язливості, або браку життєвої сили, слабкості, поганого самопочуття. Сильні перепади голосності свідчать про емоційність, внутрішнє хвилювання. Малі коливання голосності - ознака дисципліни емоційного життя, або брак жвавості почуттів.

Вимову поділяють на вокальну та консонантну. Вокальна вимова - співуча, у ній підкреслюються голосні. Вона є ознакою темпераментності почуттєвості, властивої для добрих людей. У консонантній вимові підкреслюються приголосні. Така вимова є ознакою переважання розуму і волі.

Ритмічне мовлення є ознакою духовної рівноваги, багатства почуттів. Нерівномірний ритм свідчить про недостатній самоконтроль, нестійкий настрій.

Кожна людина має свій, властивий лише їй тембр голосу. Можна свідомо чи несвідомо змінювати тон, темп, швидкість мовлення, але у будь-якому випадку можна впізнати мовця лише по голосу, а саме за його тембром. Так ми впізнаємо голоси знайомих нам людей, навіть змінені (а часом і спотворені) магнітним записом, або телефонним зв'язком.

Журналіст - це людина, яка постійно працює з людьми і для людей. Йому просто необхідно бути спостережливим і бачити не тільки очима, а й вухами. Слід завжди пам'ятати, що тебе теж бачать і слухають, говорити гарно, тобто так, щоб нашу "балаканину " не тільки чули, а й розуміли, і слухали її із задоволеннями.

Голос людини може змінити мікрофон. Взагалі апаратура посилює його, уміло її використовуючи, журналіст може домогтися повноти звучання. Це безперечно плюси.

Але є й чимало мінусів посилювальної техніки:

  • звук може бути нерозбірливим;
  • деформується тембр голосу;
  • окремі звуки збільшують свою об’ємність;
  • можлива хаотичність звучання.

Що робити? Насамперед таке:

  • а) мусить бути особливо чітка артикуляція;
  • б) потрібно дещо сповільнити темп мовлення;
  • в) домагатися рівномірного, стійкого струменя повітря, яке видихаємо;
  • г) знайти свій природний тон; повинно бути енергійне і повне звучання, виразність; ґ) бажано змінювати забарвлення звука;
  • д) пам'ятати, що мікрофон – надчутливий до шумів.

Важливим чинником, який впливає на наше усне мовлення, є психічний і фізичний стан людини. Млявість, байдужість, втома, вагання, сумнів, відчай, схвильованість, зацікавленість, бадьорість, зичливість - усе це уважний слухач легко вловлює в нашому голосі, який іде до нього через мікрофон.

Для тих, хто хоче мати, як кажуть, "добре поставлений голос", посилити "метал" у голосі є кілька дуже загальних порад, які варто запам’ятати:

  • навчитися "слухати" себе і вміти охарактеризувати свій голос, свою манеру розмовляти;
  • привчати себе уважно слухати інших та аналізувати своє й чуже мовлення;
  • виробляти правильне дихання, яке супроводжує звукове мовлення (т. зв. "фонаційне дихання");
  • бути активним у своєму усному мовленні: вивчати напам'ять вірші, уривки з прозових творів, приказки, прислів'я, скоромовки. До речі, у багатьох навчальних закладах світу цей метод ефективно використовують і для вироблення техніки мовлення, і для його збагачення;
  • радять співати, найкраще в хорі, під керівництвом людини, яка розуміє, що значить "ставити" голос, правильно дихати;
  • важливо відшукати свій голос, уміти його розблоковувати, робити природним, приємним, зберігаючи національну специфіку мовлення;
  • надзвичайно важливо дотримуватися орфоепічних норм. Це правильна вимова (артикуляція) окремих звуків, звукосполучень, нормативне наголошування слів та їх форм.

І не забувати поради древніх: для вироблення гарного, правильного, естетично вишуканого усного мовлення повинні бути природні дані, які багато з нас має від Бога, повинна бути певна система в навчанні і робота над технікою [3, c. 55].

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення - його визначальні якісні ознаки. Дикція - це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія - це норми вимови, які діють у даний час, літературні норми. "Словник української мови" тлумачить слово дикція як "манеру вимовляти слова; вимову", а слово орфоепія - як "систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови;. вимову слів відповідно до таких правил". Отже, дикція має особистісну характеристику, а орфоепія - загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні вправи з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать ясність і чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи сповільненість вимовляння, залікування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою скерованістю звука, етикою. А ще - добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час.

До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки на характер вимови звука впливає його наголошена чи ненаголошена позиція.

У кожному конкретному випадку емоційна й смислова наповненість героя передачі не награна, а визначена реальною участю в житті, в певних її виявах. Реальність буття людини, що виявляється в журналістиці, визначає різноманітність засобів, якими користується автор для вираження певних думок і почуттів. "Живе слово має такі властивості, яких не має писемна мова. Тут і голоси, які звучать, погляд, міміка, жест, інтонація. Особливо інтонація, яка надзвичайно розширює межі слова. Більше того, інтонація настільки збагачує слово, що як сказав перетворюється в щ о сказав. Бо найпростішу фразу можна вимовити на тисячу різних манер, й вона буде означати зовсім інше. Просте слово "добридень" можна промовити суворо, улесливо, капризно, байдуже, любовно, по-дружньому, покровительськи. Дуже важливий і ритм мови" [10, c. 73].

Сутність слова на телеекрані в самому методі дії словом, в тому, що слово це звучить. Воно - не просто оболонка значення, воно - активна дія людини (і розумова, і фізична), одночасно звернута всією системою виражальних засобів до всіх органів відчуттів сприймача. В слові, яке звучить, - значення його і вся людина з її думками, почуттями, діями.

Для оволодіння живим спілкуванням із телеаудиторією публіцист має чітко уявити те, про що він говорить; не просто розібратися в предметі, а бачити його в розвитку, русі, уявляти у всіх головних сторонах життєдіяльності; користуватися не тільки інформацією сьогоднішньою, але й пам'ятати передісторію питання, бути готовим "порівняти, зіставити чи протиставити минуле й теперішнє об'єкта в його точних політичних й інших параметрах.

Отже, він має вміти своєрідно моделювати предмет і цю модель передавати глядачеві. "Природа влаштувала так, - писав К. Станіславський, - що у процесі словесного спілкування з іншими ми спочатку бачимо внутрішнім поглядом те, про що йде мова, а потім уже говоримо про побачене. Якщо ж ми слухаємо інших, то спочатку сприймаємо вухом те, що нам говорять, а потім бачимо оком почуте. Слухати - нашою мовою означає бачити те, про що говорять, а говорити значить малювати зорові образи'' [10, c. 78].

Подібно до відтисків пальців, кожна людина має від народження свій власний, неповторний голос. Він є показником індивідуальності. Коли ми говоримо, то більше думаємо про зміст та значення слів, ніж про те, як ми їх вимовляємо. Отже, голос та манера говорити несуть для уважного слухача первинну, незамасковану інформацію про мовця.

Дуже важко пояснити, чому саме такий, а не інший голос подобається мені, або не подобається комусь іншому. Часом буває, що із захопленням слухаєш людину, а пізніше, аналізуючи сказане, дивуєшся, що не почув від неї нічого нового та геніального. Таке враження складаєтся і від деяких теле- або радіо сюжетів і передач, коли журналіст впевнено і вправно про щось розповідає, глядач бачить на екрані якусь "картинку", усе виглядає професійно та пристойно, а потім стає зрозуміло, що нічого цікавого так і не прозвучало. Чи, навпаки, напружуючи увагу, почувши важливу для себе інформацію, слухає подальшу розповідь. Хоча це не дуже приємно, бо в оповідача неприємний голос, говорить він або дуже повільно, або за швидко, або якось "хвилясто", і якби це повідомлення не було для слухача таким цікавим, він би роздратовано перемкнув телевізор (чи радіоприймач) на інший канал [11, c. 155].

Не виправдано "хвилеподібна" інтонація останнім часом стала хворобою багатьох центральних каналів. Переважно так начитують тексти молоді журналісти (дуже вже хочеться робити матеріали якось по-новому, на західний манер). Журналісти ж так званої старої гвардії читають тексти повільно, занадто вже по-дикторські правильно. Вважають, що слід бути самим собою, нікого не копіювати, під час читання або у процесі розмови звертати увагу на правильні наголоси, літературну вимову, обирати нормальний темп та інтонаційно логічно виділяти важливі моменти.

Ще однією надзвичайно важливою характеристикою звуку в психофізичному плані є тембр. Саме тембр лежить в основі сприймання звуку, а висота є одним із вимірів цієї більш широкої ознаки. За тембром вирізняють звуки світлі, темні, м’які, гострі, сухі, повні, пусті.

Журналістові необхідно пам’ятати, що тембр звука поряд з його гучністю є головною ознакою, за якою слухач орієнтується в просторі.

Гучність – це вияв більшої чи меншої первинної життєвої сили та впевненості. Але людина, що голосно говорить, не завжди має сильний характер. Часто голосна вимова є ознакою напруження або маскування слабкості, страху.

Голосне мовлення може бути ознакою недостатньої самокритики, або взагалі, не володіння собою. Тихий голос є ознакою стриманості, скромності, або бракує життєвої сили, слабкості, поганого самопочуття. Сильні перепади голосності свідчать про емоційність, внутрішнє хвилювання. Малі коливання голосності – ознака дисципліни емоційного життя, або брак жвавості почуттів.

Журналіст – це людина, яка постійно працює з людьми і для людей. Йому просто необхідно бути спостережливим і бачити не тільки очима, а й вухами. Слід завжди пам’ятати, що тебе теж бачать і слухають, говорити гарно, тобто так, щоб нашу "балаканину" не тільки чули, а й розуміли, і слухали її з задоволенням [11, c. 158].

Особливо високі вимоги ставить суспільство сьогодні до мовлення електронних ЗМ1. Адже переважно саме через ці канали до сучасної людини "йде" слово. Воно допомагає виразити громадську думку і стає ефективним - засобом и формування Сьогоднішній слухач і глядач стає усе вимогливішим Його не задовольняє сухе мовлення, його дратують передачі, які ведуться недбало, непереконливо, мляво, йому надокучає заштампована, канцелярська мова.

"Живе" мовлення ТБ розглядають як важливий фактор емоційної взаємодії трьох основних елементів - зображення, звуку і власне слова Отже, слова с одним із головних "інструментів" майстерності кожного журналіста Завдяки особам масової комунікації аудиторія не лише сприймає ту чи іншу інформацію, а й сама причиняється до творення кращих зразків літературного мовлення, оскільки через мікрофон можуть реалізуватися майже всі функціональні стилі літературної мови.

Так щоб ми не казали, мовлення, приємно забарвлена інтонаційна виразність, не піддадуться жодній критиці. Тому й головним критерієм оцінювання доброго телебачення є культура мовлення. Вона - як обличчя телебачення попри зображальні засоби, має своєрідний вплив на аудиторію, що змушує реципієнта замислитися над своєю національною ідентичністю. [12, c. 127].

Багато факторів визначає специфіку функціонування мови у сфері ЗМІ. Саме до них митців мовленого слова, ставлять чимало вимог перед тим ніж їхній голос почують в ефірі їхнє мовлення мас бути чітким, виразним, інтонаційно-гнучким. І це тільки найголовніші вимоги, що стосуються просодичних засобів вираження. Мовлене слово, адресоване масовій аудиторії, набуло не інше звучання, але й оволоділо пластикою контексту Ось чому саме усне слово перетворює тележурналістику в пріоритетні ЗМІ, викриваючи найбільш комунікативні можливості.

Тому для телебачення характерним с ефект особистого спілкування. Глядач знає, що передачу одночасно з ним дивляться мільйони людей, запам'ятовуючи водночас те, що було сказане і як воно було сказане. Тому ТБ порівняно з іншими ЗМІ в очах своєї аудиторії, стоїть ближче до прямого спілкування ("ефект присутності"), особистою ("ефект довіри"), двостороннього ("ефект діалогу").

Питання культури мовлення та "виживання українського слова" - чи не найболючіша проблема сьогодення Найприкріше те. що забувають про це наші колеги, тележурналісти, в яких добротність мови мусить бути найпершою ознакою. Адже кожна недоречність, в тому числі й мовна, "тиражується, проходить перед очима людей різного віку, різного освітнього рівня, різних професій фіксується у свідомості і - що не менш небезпечно - на рівні підсвідомого, приводить удію важелі складного нейропсихологічного механізму і нерідко веде до небажаних і віддалених у часі результатів".

Прагнення до чистоти мовлення, його зрозумілості - один з основних професійних принципів тележурналістів. Сьогодні мова ЗМІ має чи не найбільший вплив на становлення норм літературної мови. Тим і небезпечні мовні помилки й огріхи, що з ефіру і шпальт газет йдуть у маси і багаторазово тиражуються.

Потрібно негайно прорецензувати мову дубльованих серіалів, щоб не залучати перекладачів, які допускають помилки нервувати, замість нервувати ся, навчитися чому, замість навчитися чого, кидатися у вічі замість впадати в око (у телесеріалі "Район Мелроуз"), мати уяву замість уявлення, за виключенням замість за винятком, суспільний діяч замість громадський тощо.

Особливого клопоту завдають нещодавно засвоєні слова іншомовного походження, які вживають, не знаючи їхнього точного значення. Наприклад, слово імідж (англійською буквально "образ") часто вживають у висловах додавати іміджу чи поліпшувати імідж (а частіше чуємо, на жаль, покращити). Нерозуміння значення слова криміногенний (тобто "той, що породжує "злочини", пор. патогенний - "той, що породжує патології"), призводить до частих, іноді навіть кумедних помилок, наприклад, поліпшеним криміногенної обстановки.

Нерідко в мовленні журналістів і перекладачів зарубіжних стрічок с росіянізми, які в українській мові мають зовсім інше значення: громадяни любої держави (правильно будь-якої), увійшов у гостинну (треба - до вітальні) тощо.

Очевидно, марно закликати когось заглядати до словників - просто треба вказувати на помилки, вживаючи якихось заходів для встановлення певного рівня професіоналізму, гідного ЗМІ цивілізованої держави.

Дуже важливо для журналіста навчитися правильно дихати, виробляти так зване "фонаційне дихання" тобто те дихання, яке забезпечу гарне звукове мовлення, інтонаційну виразність тележурналіста". Адже вона, - виконуючи комунікативну, структурну та аксіологічну функції, дає змогу витворити ставлення (найчастіше емоційне) мовця до певного предмета чи співбесідника.

Фонічні чинники інтонації, передовсім мелодика, акцентний лад, що на письмі передаються відповідними графічними та пунктуаційними знаками, відіграють велику роль у мовленні, зазнаючи під впливом ритму істотної трансформації, позначаються на темпі мовлення, визначають не тільки мелодику, а й надають смислового значення організованим ритмо-синтаксичним структурам.

У мовленні тележурналістів особлива роль належить паузі, яка "виконує роль словоподілу, відмежовує одну фразу від іншої". Пауза у щоденному мовленні суттєво відрізняється від паузи телемовлення. Логічно-інтонаційне, виразне, але майже завжди обмежене часом мовлення тележурналіста мас значно коротшу паузу, ніж під час декламування чи усного необмеженого в часі мовлення. Варто також пам'ятати такі визначення: "пауза - виразник розуму в мовленні, мелодія - виразник почуття, наголос - виразник волі, темп - виразник життя у мовленні".

У житті люди переважно не замислюються над тим, що інтонацією вкладають у свої слова набагато більше, ніж вони означають. Тому співрозмовник сприймає не тільки сам текст, а й підтекст, що передається через певний тон, інтонацію. Саме в інтонацію можна вкласти таку інформацію, що не завжди легко передати словами. Жартома кажуть: "є люди, яких не можна слухати, і люди, яких не можна не слухати" [12, c. 128].

Література

1. Пономарів О. Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

2. Сербенська О. А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.

3. Сербенська О. А., Волощак М. Й. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2001. – 204 с.

4. Серб енська О. А. Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук-метод. Праць. – Львів, 2002.

5. http://www. slovnyk. net/

6. Новий тлумачний словник української мови/ Уклад.: Радченко І. О. – К. – Подільський: Абетка, 2006. – 544 с.

7. Кузнєцова О. Д. Засоби масової комунікації. Посібник: Вид. 2-ге, перероблене й доповнене. – Серія "Навчальні та наукові видання професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка" - Львів: ПАІС, 2005. – 200 с.

8. Дмитровський З. Є. Телевізійна журналістика. Навч. посібник. Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. – 208 с.

9. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.

10. Шаповал Ю. Г. Телевізійна публіцистика: методологія, методи, майстерність: Монографія. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. – 233 с.

11. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле - і радіожурналістів // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.

12. Базюк Л. Штрихи до характеристики мовної особистості тележурналіста // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.

13. Бакинська О. Культура телевізійного мовлення та його вплив на телеаудиторію. Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє / Збірник науково-методичних праць – Львів: Ред. – вид. відділ Львівського університету, - 1997. – 160 с.

14. Жугай В. Проблеми якісної продукції в українському телеефірі // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.

15. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. – Львів: ПАІС, 2000. – 366 с.

16. Капелюшний А. Росіянізми в телевізійному мовленні і в газетному тексті // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.

17. Сербенська О. Суржик: "низька мова" безлад чи мовна патологія // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2001.

18. http://www. glavred. info/ukr/

19. Штурнак О. Порушення мовних норм на українських телеканалах (УТ-1, 1+1, ІНТЕР) // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.

20. http://www. internews. ua

21. http://ktf. franko. lviv. ua/vivat/book. html

22. Мітчук О. Нова суспільно-політична лексика сучасних ЗМІ // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.

23. Бабич Н. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

24. Сербенська О. Актуальні проблеми екології української мови та сучасні засоби масової комунікації // Українська періодика: Історія і сучасність: Доповіді та повідомлення сьомої Всеукр. наук. – теорет. конф. / За ред. М. М Романюка. – Львів, 2002.

25. Антонечко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо: 4-е вид. перероб. і доп. – К.: 1997. – 336.

26. Новий словник української мови: У 4 т. – К., 1999. – Т. 1.

27. http://www. mediabusiness. com. ua/documents/zagalne/ukrinian1/6107. html

28. Білянська О. Мовна агресія як антипод культури мовлення // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.


08.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!