Osvita.ua Вища освіта Реферати Журналістика Телебачення в Україні: історія становлення. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Телебачення в Україні: історія становлення. Реферат

Історія телебачення України розпочалася у 1925 р., коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу

Хто читав оповідання Жюля Верна "XXIX століття", легко пригадає уривок із нього: "Телефон, доповнений телефоном, - ще одне завоювання нашого століття. Якщо передача голосу за допомогою електричного струму існує давно, то передача зображення - відкриття останнього часу. Зал для репортажу. Півтори тисячі репортерів, сидячи перед півтори тисячами апаратів, повідомляють замовникам новини, що надійшли за ніч з усіх кінців світу. Абоненти не тільки чують репортаж, але й бачать його. Коли йдеться про "події", що вже відбулися, найголовніші епізоди ілюструються виразними фотографіями".

Рік публікації - 1889. У цей час вже була відома ідея послідовного передавання елементів зображення, що ґрунтуються на інерційності зору людини. В 1873 році була практично освоєно електронну систему телебачення, відкрито явище внутрішнього фотоефекту. Так що домислити Жюлю Верну лишалося небагато.

Телебачення обслуговує надзвичайно складна техніка. У її винаходах брало участь чимало дослідників. Російські вчені вважають, що ленінградський професор Б. Розінг винайшов електронне телебачення, створивши електропроменеву трубку (кінескоп) і 1911 року вперше в світі в лабораторії передав зображення на відстань кількох метрів. Насправді першу в світі передачу зображення людини на відстані 20 метрів здійснив син відомого українського поета Павла Грабовського - Б. П. Грабовський. Саме він створив перший телеприймач. Але винахід не був зареєстрований на його ім'я.

Вагомий внесок у розвиток телебачення, як пише Дж. Джованніні у книзі "Від кременя до кремнію", внесли російські емігранти Франсуорт і Зварикін. Зокрема, Франсуорт створив першу електронну телекамеру. Шлях до рівня сучасного телебачення лежав через громіздкі ящики з окуляром, як у телескопі, механічні телевізори, перші серійні телеприймачі КВН-49, "Москвич", "Ленінград", які можна було дивитися тільки через велику лінзу.

Публічне телебачення у Західній Європі найперше з'явилося в Англії у 1936 році, а ЗО квітня 1939 року у СІЛА відкрито телемовлення у Нью-Йорку. З 1 жовтня 1939 року Московський радіотехнічний вузол почав регулярні телепередачі, які приймали аматори на саморобних приймачах у Ленінграді, Києві, Одесі, Смоленську, Томську та інших містах. Лише після Другої світової війни в Європі й Америці з'явилося масове телебачення. Розквіт телебачення СРСР випав на 50-ті роки. У цей час транслюють прямі репортажі за допомогою ПТС (пересувних технічних станцій), готують і передають студійні передачі; транслюють вистави та фільми.

За короткий час історії телебачення пройшло шлях від чорно-білого до кольорового, від антенного до супутникового. Супутникове телебачення - це світове телебачення, що згодом витіснить антенне. Адже воно збільшує кількість телевізійних каналів і приблизно наполовину здешевлює телебачення, відкриває доступ до своїх передач всім, хто має приймальну супутникову антену [7, c. 120].

Історія телебачення України розпочалася у 1925 р., коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного українського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу.

Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти вирішальної ролі. Однак і замовчати його не вдалося. Один з істориків і теоретиків телебачення колишнього СРСР О. Юровський, ніби виправдовуючи негативне ставлення до відкриття українського винахідника, писав, що це був труд одинака, а в такій країні, як СРСР, мовляв, мають значення тільки колективні досліди. Насправді ж, крім політичних міркувань, пояснення тут таке: "гелефот" Грабовського був розрахований на електронний спосіб передавання зображення на відстань, а тогочасна нерозвиненість електронної промисловості не давала змоги швидко реалізувати відкриття.

Загалом же у 30-ті роки XX ст. в колишньому СРСР, до якого належала Україна, услід за СІЛА, Англією, Францією, почало розвиватися так зване механічне телебачення (диск Ніпкова), про яке йшлося вище. Зокрема, дослідні передачі механічного телебачення проводили в Одесі.

У 1939 р. першу телепередачу Здійснено в Києві. Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у книзі "Телебачення України" назвав й іншу дату, посилаючись на енциклопедичний словник "Українська Радянська Соціалістична Республіка" (Головна редакція Української енциклопедії. К., 1987), де у статті "Телебачення і радіомовлення" повідомлено, що телевізійний передавач у Києві почав працювати 1938 р. Першими Передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв, у яких брали участь незабутні М. І. Литвиненко-Вольгемут, І. С. Паторжинський, О. А. Петрусенко та інші відомі артисти. Телебачення сприймалося тоді лише як засіб "транспортування" і "тиражування" (хоча й невеликого через обмежені можливості перегляду) творів інших мистецтв.

Аудиторія перших трансляцій складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві. Перервала освоєння можливостей телебачення війна. Київський телецентр був зруйнований.

У 1949 р. на Хрещатику, 26 розпочалося будівництво нового телецентру. Через два роки було завершено першу чергу Київського телецентру - передавальну станцію з вежею, висота якої сягала понад 190 м. Тривало будівництво апаратно-студійного комплексу. Ще не було павільйонів, тому першими передачами стали два художні кінофільми. А після того, як став до ладу "малий павільйон", з нього 1 травня 1952 р. передано в ефір великий святковий концерт за участю оперних співаків столичного театру ім. Т. Г. Шевченка.

Згодом уведено в дію "великий павільйон" № 1 площею 270 м. У 1951-1952 роках Київ увійшов у першу десятку європейських столиць, де постало електронне телебачення. Над руїнами Хрещатика виріс Київський телецентр, збудований у дуже стислі терміни. Однак телевізори були рідкістю. Спочатку в Києві їх налічувалось 200-220, у 1952 - понад півтори тисячі. А 1953 р. київську телестанцію приймали уже 7 тис. телевізорів - спочатку одноканальних, а згодом - триканальних. Подивитися передачі ходили до сусідів, родичів, друзів.

Отже, більш-менш регулярне мовлення Київської телестудії почалося у 1952 р. Першими дикторами були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко. До речі, один із перших дослідників телебачення у колишньому СРСР В. Саппак так писав про побачену на телеекрані О. Даниленко: "Красуня-українка ніби зійшла зі святкового плаката". У лютому 1956 р. кияни побачили перший випуск "Останніх вістей", точніше, почули - диктор читав з екрана усні повідомлення. Лише через три роки, у 1959 р., в інформаційних випусках з'явився зоровий ряд. Передача новин мала назву "Телевізійний кіножурнал".

Поява першої на українському телеекрані аналітичної передачі пов'язана з приходом у студію журналістів - учорашніх газетярів, працівників радіо. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції.

У 1956 р. почала діяти друга після Київської - Харківська студія телебачення. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 р. стала до ладу і Львівська телестудія. На 700-му році існування міста Лева тут, на верхів'ї гори Високого Замку, побудовано телевізійну вежу, а трохи нижче - апаратно-студійний комплекс Львівського телебачення. У квартирах кількох десятків львівських сімей 24 грудня 1957 р. уперше засвітився екран телевізора. Цього зимового вечора з ложі місцевого оперного театру звернулася з привітанням до нечисленних глядачів чарівна жінка - перший диктор Львівського телебачення Стефанія Харчук. З 1958 р. почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959 р. - у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві.

У 1965 р. вперше вийшла в ефір загальноукраїнська (загальнореспубліканська) телепрограма, яку підготувала для УТ Харківська телестудія; цим започатковано "виходи" місцевих телестудій на Українське телебачення, хоча провідну роль у ньому й надалі відігравала Київська телестудія.

У 1969 р. в Україні з'явилось кольорове телебачення. Новий телецентр у столиці разом із телевежею будували від 1967 до 1973 року. Місце під будівництво знаходилося на 92-метровій висоті над рівнем моря. Висота самої вежі - 383 м. Радіус дії - понад 100 км. Сконструював вежу Інститут електрозварювання - на чолі з Борисом Патоном. Унікальність конструкції полягала в тому, що вона - перша у світі цільнозварна і не має аналогів. І хоч вежа, як і весь комплекс, розрахована на п'ять програм, завдяки закладеному резерву нині має 20 телепередавачів.

Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього - практично все сільське населення. Другу і третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65%. Це були найвищі технічні показники в колишньому СРСР.

Досягнуто цього, як кажуть, всілякими правдами і не правдами. Адже розподіл техніки повністю залежав від Москви. Українське телебачення було складовою частиною всесоюзного (центрального) телебачення і перебувало у його технічному, адміністративному та, особливо, політичному підпорядкуванні. Тоталітарній системі потрібно було слухняно-лакейське телебачення, яке обслуговувало інтереси комуністичного партапарату.

Партійне керівництво телебаченням, як і іншими засобами масової інформації (ЗМІ), проголошували відкрито, повну ж підпорядкованість УТ Москві всіляко завуальовували. А ось коли почалися процеси демократизації, все вийшло на поверхню. Відверта українофобія стала невід'ємною рисою практично всіх центральних в СРСР засобів масової інформації, зокрема й колишнього центрального телебачення.

З ухваленням Верховною Радою "Закону про телебачення і радіомовлення", утворенням Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо) і Національної телекомпанії України (НТКУ), яку створено як юридичну особу на місці безправних дирекцій телепрограм, Українське телебачення перестало бути додатком до "центрального", а стало цілком самостійною телесистемою.

Нині передавально-розподільна мережа УТ-1, УТ-2 і УТ-3 складається з 57 потужних телестанцій. Кожна з них покриває площу в радіусі від 50 до 100 кілометрів. Програми до цих станцій надходять багатоканальними радіорелейними лініями, довжина яких становить 15 тис. км. Ця система забезпечує телеглядачів програмами на всій території України. Однак протягом останніх років через недостатнє фінансування про ці можливості можна говорити лише як про потенційні. Більшість передавачів працює за зниженою в чотири-п'ять разів потужністю і зменшеним радіусом дії. А це особливо позначається на сільському населенні, якого у нас 15-16 млн. Багато сіл сьогодні є в зоні інформаційного вакууму, бо можливості приймати УТ-1 і УТ-2 порівняно з 1992 р. знизились щонайменше удвічі.

Уведення в дію приватно-комерційними структурами сотень малопотужних телепередавачів для власних програм лише створює видимість гараздів щодо забезпеченості населення телебаченням. Адже радіус їхньої дії - усього 5-10 км, а встановлюють їх переважно в обласних центрах чи у великих містах, де глядацька аудиторія, головно, одержує програми (часто далеко не національного і державницького змісту). Водночас сільське населення щораз більше втрачає можливість приймати хоча б один із загальнонаціональних телеканалів. Тому таким важливим і невідкладним завданням є збереження потужності державної передавальної і розподільної мережі, належне її фінансування.

Сказати, що без телебачення нині жити неможливо, - це банально. А завтра, попереджують нас, без "телеока" і взагалі кроку не зробити. Нам обіцяють, що в недалекому майбутньому частина людей буде працювати, не виходячи з дому, - комп'ютер разом із телебаченням здійснять чергову технічну революцію, яка змінить наш побут, працю, дозвілля. Добре це чи погано - покаже час [8].

Телебачення належить до технічного класу, типу "Фільм", виду "аудіовізуальні засоби".

Слово "телебачення" (грецькою tеlе - далеко) означає, далекобачення. Воно - багатозначне. У широкому значенні це бачення на віддалі рухомих зображень. Рухомі картинки за рахунок своєї швидкої зміни створюють враження постійного руху, ілюзію майже тотожну до природного руху. По-перше телебачення - це спеціальна техніка, що передає зображення на великі відстані.

Готують програми телебачення і передають їх телевізійні станції, що поділяють на програмні (їх ще називають телецентрами) і передавальні (ретрансляційні). Телевізійний центр має таку структуру: апаратно-студійний комплекс, технічні апаратні (відеозапису, телекіно тощо), електросиловий і допоміжні цехи. По-друге, телебачення - це передачі, які ми бачимо на екранах телевізорів, що створюють у телестудіях. Передача програм здійснюється через певний телевізійний канал - смугу радіочастот в діапазоні метрових чи дециметрових хвиль для передачі радіосигналів зображення і звуку. По-третє, ТБ - це технічний засіб зв'язку, що дає можливість побачити те і там, куди людина не може потрапити (наприклад, якусь фізичну, хімічну реакцію, космос, теракт у Всесвітньому торговому центрі в США, що транслювала, зокрема, ВВС).

Виникло телебачення і на перших порах розвивалося як засіб зв'язку на замовлення військових і, зокрема, розвідки. Ніхто з можновладців не вбачав у телебаченні засобу масової інформації, масової комунікації, що чинитиме інформативний і психологічний вплив на людей. Телебачення як засіб масової комунікації - складна система, різні зони якої по-різному освоюють, відображають реальність. Найбільш великими з цих зон можна вважати художнє і позахудожнє телебачення. Під системою художнього ТБ дослідниця О. Ф. Нечай розуміє "всі види телепрограм, створені з використанням екранного мистецтва. Художнє ТБ охоплює репродуктивну і продуктивну підсистеми.

Канал телемовлення - це сукупність технічних засобів, пристосованих для трансляції телепередач на територію, визначену параметрами технічних засобів мовлення. Канали телемовлення залежно від власності на засоби мовлення можуть бути державними, приватними, акціонерними, громадськими. В нашій країні є державні і недержавні канали телемовлення. Створення громадського телебачення тільки передбачається

Залежно від охоплення території, канали телемовлення можуть бути: загальнонаціональними (транслюють передачі на більш як половину областей України), регіональними, обласними, місцевими.

В Україні є можливість дивитися від 4-х каналів у сільській місцевості до 10-ти - у великих містах з допомогою звичайних антен (у метровому діапазоні хвиль).

Національна телекомпанія - державна телеорганізація, що веде мовлення на загальнонаціональному каналі мовлення, підзвітна Верховній Раді України, Президентові України і використовує один канал, УТ-1. Цей канал за Законом України "Про телебачення і радіомовлення" повинен здійснювати оперативне інформування про суспільно-політичні та інші події в Україні та за кордоном, про надзвичайні події та ситуації, що становлять загрозу життю та здоров'ю населення, розповсюдження офіційних повідомлень, роз'яснення рішень органів законодавчої, виконавчої та судової влади. На УТ-1 можна подивитися також економічні, публіцистичні, культурно-освітні, медикогігієнічні, художні, навчальні, розважальні, спортивні програми, а також програми для дітей та юнацтва. Цей канал повинен сприяти зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету в світі.

Сьогодні в Україні діють сотні недержавних телемовних організацій, що засновані підприємцями, комерційними структурами, громадськими, науково-технічними товариствами, органами влади, приватними особами і зарубіжними компаніями. За обсягами мовлення недержавне телебачення переважає державне, надаючи йому свої найкращі програми.

Телебачення, як і кожний наступний за виникненням засіб масової комунікації, успадкувало від своїх попередників їхні виражальні засоби, що можна поділити на:

  • текстові;
  • звукові;
  • зображувальні;
  • екранні;
  • комп'ютерні.

Від преси ТБ запозичило: розмір шрифту тексту, колір букв і фону (наприклад, білі букви на синьому фоні), подачу тексту сторінками, поєднання тексту із зображувальними засобами. На телеекрані вербальна письмова мова присутня і як елементи повідомлень (заставки, титри), і як самостійні тексти (телегазета, телетекст), що з'являються на екрані телевізора і їх при потребі можна вивести на папір принтером, якщо матеріал є на сайті.

Екранні виражальні засоби телебачення запозичило в кіно. Йдеться про монтаж, ракурс, план, кадр, синхронність, відповідність звукового ряду і "картинки".

Та головним засобом спілкування на ТБ є мовлення. Виняток становлять телемости, в яких засобом спілкування є і зображення, і мовлення. Телебачення передає усну мову природно. Тому істинне відродження усної мови пов'язане саме з телебаченням. Існує соціальна потреба в спілкуванні за допомогою усної мови і найкраще її задовольняє ТБ. Але мовлення на телебаченні принципово відрізняється від ораторської мови, тому хороший лектор не завжди вдало виступає на телебаченні.

Телебачення потребує від промовця ораторських даних, вміння встановити контакт із глядачем за допомогою очей, інтонації, стилю мовлення. Глядач хоче бачити живі очі людини, яка з кимось спілкується, він хоче бути спостерігачем, учасником.

Тележурналіст має бути фотогенічним, мати приємний тембр голосу, ораторські навички, акторські здібності, вміти розговорити співбесідника, підтримувати діалог, слухати та чути співбесідників, колег.

Телебачення, крім того, використовує як засіб впливу магію зображення. Зображення як певна знакова система частково відтворює якісь риси оригіналу, несе інформацію про нього, впливає на підсвідомість аудиторії.

Перевагою телезображення є те, що глядач може не володіти спеціальним кодом дешифрування інформації, воно передбачає звичне, загальнолюдське сприйняття.

Телезображення різниться від інших знакових систем великою правдивістю інформації, має пізнавальне й оцінювальне значення.

Телезображення - це специфічні знакові системи, особливе телевізійне мовлення, які треба знати, щоб успішно нести додаткову інформацію глядачам. Телепередача розмовляє з глядачем не тільки мовою слів, через зображення, а й через рухи, міміку, жести, дії учасників передачі. Ефект впливу телезображення криється в наочності, незалежно від волі та бажання глядача.

Через подібність відтворюваного до об'єкту телебачення має найбільший ступінь документальності. Однак об'єктивність телезображення - це ілюзія. Адже телеоператор може виражати свою оцінку подій через план, кадрування, ракурс [7].

Література

1. Пономарів О. Д. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посібник. 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2001. – 240 с.

2. Сербенська О. А. Культура усного мовлення. Практикум: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 216 с.

3. Сербенська О. А., Волощак М. Й. Актуальне інтерв’ю з мовознавцем: 140 запитань і відповідей. – К.: Вид. центр "Просвіта", 2001. – 204 с.

4. Серб енська О. А. Ефірне мовлення у взаєминах з усною мовою // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук-метод. Праць. – Львів, 2002.

5. http://www. slovnyk. net/

6. Новий тлумачний словник української мови/ Уклад.: Радченко І. О. – К. – Подільський: Абетка, 2006. – 544 с.

7. Кузнєцова О. Д. Засоби масової комунікації. Посібник: Вид. 2-ге, перероблене й доповнене. – Серія "Навчальні та наукові видання професорсько-викладацького складу Львівського національного університету імені Івана Франка" - Львів: ПАІС, 2005. – 200 с.

8. Дмитровський З. Є. Телевізійна журналістика. Навч. посібник. Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2006. – 208 с.

9. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови: Навч. посібник. – Львів: Світ, 2003. – 432 с.

10. Шаповал Ю. Г. Телевізійна публіцистика: методологія, методи, майстерність: Монографія. – Львів: Видавничий центр Львівського національного університету імені Івана Франка, 2002. – 233 с.

11. Ваніна О. Значення голосу і манери говорити для теле - і радіожурналістів // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.

12. Базюк Л. Штрихи до характеристики мовної особистості тележурналіста // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.

13. Бакинська О. Культура телевізійного мовлення та його вплив на телеаудиторію. Телерадіожурналістика: історія, теорія, практика, погляд у майбутнє / Збірник науково-методичних праць – Львів: Ред. – вид. відділ Львівського університету, - 1997. – 160 с.

14. Жугай В. Проблеми якісної продукції в українському телеефірі // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2000.

15. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування. Підручник. – Львів: ПАІС, 2000. – 366 с.

16. Капелюшний А. Росіянізми в телевізійному мовленні і в газетному тексті // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2002.

17. Сербенська О. Суржик: "низька мова" безлад чи мовна патологія // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2001.

18. http://www. glavred. info/ukr/

19. Штурнак О. Порушення мовних норм на українських телеканалах (УТ-1, 1+1, ІНТЕР) // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.

20. http://www. internews. ua

21. http://ktf. franko. lviv. ua/vivat/book. html

22. Мітчук О. Нова суспільно-політична лексика сучасних ЗМІ // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.

23. Бабич Н. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

24. Сербенська О. Актуальні проблеми екології української мови та сучасні засоби масової комунікації // Українська періодика: Історія і сучасність: Доповіді та повідомлення сьомої Всеукр. наук. – теорет. конф. / За ред. М. М Романюка. – Львів, 2002.

25. Антонечко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо: 4-е вид. перероб. і доп. – К.: 1997. – 336.

26. Новий словник української мови: У 4 т. – К., 1999. – Т. 1.

27. http://www. mediabusiness. com. ua/documents/zagalne/ukrinian1/6107. html

28. Білянська О. Мовна агресія як антипод культури мовлення // Телевізійна й радіожурналістика: Зб. наук. – метод. праць. Львів, 2003.


08.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!