Osvita.ua Вища освіта Реферати Міжнародні відносини Пріоритети України в процесі набуття членства в НАТО на перспективу. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Пріоритети України в процесі набуття членства в НАТО на перспективу. Реферат

Інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури є, безумовно, головною стратегічною метою держави. Сьогодні Україну розглядають як "опору і генератор стабільності й безпеки в Європі". У ній вбачають стратегічний ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, унікального стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО

Окреслені вище проблеми та інтереси України, пов'язані з євроатлантичною інтеграцією, логічно підводять до питання про шлях та процедури набуття членства в НАТО. Відповідь на це питання потребує визначення умов набуття членства в Альянсі, мотивів та потреб НАТО в приєднанні тих чи інших нових членів.

Значною мірою розширення Альянсу обумовлюється логікою розвитку цієї організації, трансформацією її функції та стратегічних пріоритетів. З початку існування НАТО і дотепер його історія умовно поділяється на два великі періоди.

Перший історичний період існування цієї організації припадає на часи "холодної війни", коли Альянс був надзвичайно важливим структурним компонентом біполярного світу, вірніше - біполярного протистояння. Саме ця логіка холодної війни визначала процедуру і мотиви прийняття до НАТО нових членів: до нього в 1952 р. приєдналися Греція і Туреччина, у 1955 р. - Федеративна Республіка Німеччина, у 1982 р. - Іспанія.

Потреба Альянсу в прийнятті нових членів була обумовлена передусім воєнно-стратегічними інтересами, мотивованими блоковим протистоянням з Радянським Союзом та Організацією Варшавського договору. В цьому контексті Греція і Туреччина становили передовий південно-східний фланг НАТО. Геостратегічне розміщення цих країн значно обмежувало можливості впливу Радянського Союзу на регіони Середземномор'я та Близького Сходу. Іспанія також мала важливе воєнно-стратегічне значення з точки зору базування передових сил НАТО.

Німеччина опинилася в епіцентрі військового протистояння, була його переднім фронтом. Невипадково, що на її території було розміщено найбільш розгалужену воєнну інфраструктуру, на якій базувалося найбільше військове угруповання сил НАТО. За рахунок Бундесверу забезпечувалася значна частка сумарного бойового потенціалу сил Альянсу.

Але поряд з воєнно-стратегічними інтересами приєднання кожної з країн було обумовлено певними політичними потребами НАТО, основною з яких з самого його започаткування була потреба в захисті демократичних цінностей. У 50-ті рр. загроза авторитаризму повисла над Грецією.

Туреччині в ті часи загрожувало перетворення на теократичну ісламську державу. Членство в НАТО дозволило закріпити в ній світський устрій і утримувати її в фарватері європейських орієнтацій. Приєднання Німеччини до Альянсу великою мірою було спричинене намаганням демократичних країн Заходу унеможливити відновлення німецького реваншизму в цій державі. Вступ Іспанії до НАТО був продиктований нелегким процесом звільнення від спадщини тоталітарного режиму Франко.

Молода іспанська демократія потребувала політичної підтримки з боку Альянсу. Отже, названі мотиви та логіка "холодної війни" обумовили процедуру вступу в НАТО, окреслену в статтях 10, 11 Вашингтонського договору. В статті 10 зазначено, що "Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати в життя принципи цього Договору і сприяти безпеці в Північноатлантичному регіоні.

Будь-яка запрошена таким чином держава може стати стороною в цьому Договорі шляхом передачі свого документа про приєднання на збереження урядові Сполучених Штатів Америки. Уряд Сполучених Штатів Америки повідомить кожну зі сторін про депонування в нього кожного такого документа про приєднання".

Документом про приєднання, як зазначено в статті 11 Договору, має бути ратифікаційна грамота, яка є свідченням того, що країна-кандидат ратифікувала Договір. Отже, приєднання включає обов'язкову процедуру його ратифікації в парламенті згідно з відповідними конституційними процедурами.

Таким чином, базовими вимогами для запрошення країни на членство в НАТО відповідно до Вашингтонського договору є:

  • географічне розташування країни: вона має бути державою європейського континенту;
  • здатність втілювати в життя демократичні принципи, відданість їм;
  • здатність робити внесок у колективну оборону і сприяти безпеці Північноатлантичного регіону.

Обов'язковою процедурою приєднання до НАТО є ратифікація Договору країною-кандидатом.

Другий історичний період існування Альянсу можна означити як постбіполярний. Він характеризується трансформацією міжнародних відносин від біполярної до монополярної системи. Саме під впливом цієї тенденції НАТО змушений суттєво трансформуватися, що зумовлено передусім зниженням традиційної для "холодної війни" воєнної загрози і появою нових "м'яких загроз", окремі з яких, зокрема тероризм, набувають глобального характеру. Такі зміни в міжнародному середовищі змушують НАТО зміщувати акценти у своїй діяльності з суто оборонних питань на без пекові проблеми.

У цей історичний період НАТО набуває нової ролі, що обумовлюється непридатністю механізмів, які стояли на сторожі безпеки в епоху біполярного світу, що викликає регіональну нестабільність і локальні конфлікти. Внутрішня нестабільність нерідко призводить до відтворення авторитарних режимів. Це є прямою загрозою демократичним цінностям, які покликане захищати НАТО.

Головною потребою НАТО в цей постбіполярний період стає захист молодих демократій у країнах Центрально-Східної Європи, які щойно звільнилися від комуністичних авторитарних режимів. Ця потреба обумовлює логіку розширення НАТО на Схід, особливість якого полягає в тому, що в приєднанні до НАТО зацікавлені, перш за все, молоді демократії країн колишнього соціалістичного табору, а не самі члени Альянсу. Ці нові умови та потреби часу не могли не вплинути на процедуру прийняття до НАТО.

Автори монографії "Євроатлантична інтеграція України: військово-політичні аспекти" Т. Брежнєва, О. Їжак, А. Шевцов означають сучасні модифіковані процедури набуття членства в НАТО як політику "відчинених дверей". З таким формулюванням можна погодитись, оскільки в ньому досить чітко проглядається філософія, яка обумовлює нову логіку розширення НАТО. "Відчинені двері" вказують на те, що формально сюди може ввійти кожен, хто дуже забажає бути присутнім у домі під назвою "Північноатлантичний альянс".

Іншими словами, відтепер ініціатива має належати не членам, які можуть запросити, а країнам, що бажають долучитися до членства в Альянсі. Ця ініціатива полягає в тому, що країни, які побажають увійти у ці "відчинені двері", мають подати письмову заяву про такі наміри. І лише після цього члени НАТО розглянуть можливість запросити чи не запросити країну до Альянсу залежно від того, настільки вона відповідає вимогам членства в цій організації.

Унаслідок такої логіки процедура вступу стала більш розширеною в часі і значно поглибленою за змістом. У ній стали чітко проглядатись, дві фази запрошення - політична і юридична. Політична фаза передбачає демонстрацію намірів країни приєднатися до НАТО у вигляді формальної заявки, підкріпленої необхідною внутрішньою процедурою.

Заявка є нічим іншим, як політичним рішенням країни про приєднання до Альянсу, і не передбачає ніяких зобов'язань. Разом з тим вона є необхідною передумовою для переходу до другої фази приєднання - юридичної. Проходження політичної фази має переконати членів Альянсу в готовності і спроможності країни-претендента брати на себе юридичні зобов'язання щодо членства в ньому.

Юридична фаза наступає з моменту надання Північноатлантичною радою запрошення країні - претенденту на приєднання до НАТО. Вона включає: підтвердження країною готовності приєднатися до Альянсу; підписання Північноатлантичною радою протоколу про приєднання; ратифікацію країнами-членами НАТО протоколу про приєднання; ратифікацію Північноатлантичного договору країною, яка приєднується; передачу ратифікаційних грамот урядові США.

Таким чином, логіка, закладена в цих процедурах, передбачає виконання країнами-претендентами цілої низки вимог, викладених у таких документах, як "Дослідження з питань розширення НАТО" та План дій щодо членства в НАТО.

"Дослідження з питань розширення НАТО", оприлюднене і передане країнам - претендентам на членство, стало, по суті, першим документом, який окреслює умови набуття членства в Альянсі в постбіполярний період. У ньому визначено й обґрунтовано основну потребу та мотивацію розширення цієї організації. Процедура приєднання, визначена в Дослідженні, базується на принципах статті 10 Вашингтонського договору.

Разом з тим до вимог з набуття членства було внесено позиції, що відбивали нові умови постбіполярного періоду, ключовими з яких стали внутрішня нестабільність і локальні конфлікти, а також заперечення Росії щодо розширення НАТО. З урахуванням цих чинників у Дослідженні висуваються такі додаткові вимоги з набуття членства в Альянсі:

  • розв'язання міжетнічних конфліктів, зовнішніх територіальних спорів, а також спорів щодо внутрішньої юрисдикції мирними засобами відповідно до принципів ОБСЄ;
  • спроможність зацікавлених країн робити свій військовий внесок не тільки в колективну оборону, а й у підтримку миру та інші нові місії Альянсу;
  • відсутність права вето чи "права нагляду" щодо процесу розширення та рішень, які приймаються з цього приводу, з боку країн, що перебувають за межами Альянсу.

Рішення про запрошення нового члена до вступу в Альянс приймаються на основі консенсусу, який базується на власній думці кожної країни-члена щодо того, чи може конкретна держава-претендент зробити свій внесок у безпеку та стабільність Північноатлантичного регіону. На підставі такої процедури та вимог, викладених у Дослідженні, на Мадридському самміті НАТО в липні 1997 р. до Альянсу були запрошені перші три країни Центрально-Східної Європи: Польща, Угорщина, Чеська республіка.

У якості механізму, який би дав змогу членам Альянсу пересвідчитись у спроможності країн-претендентів робити відповідний внесок, з ними запроваджувався інтенсивний індивідуальний діалог, який стосувався всього спектра політичних, військових, фінансових питань та аспектів безпеки, пов'язаних із можливим членством у НАТО безвідносно до будь-якого його остаточного рішення.

Процес діалогу включає наради в рамках РЄАП, а також періодичні зустрічі в межах постійних сесій Північноатлантичної ради, міжнародних секретаріатів та інших органів НАТО в разі необхідності. Цей процес перебуватиме під постійним контролем з боку міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу.

Згодом на Вашингтонському самміті у квітні 1999 р. було ухвалено План отримання членства "Мembership action plan" (МАР), який деталізує і конкретизує процес підготовки зацікавлених країн до членства в Альянсі. Виконання цього плану має передувати процедурі запрошення до членства.

Власне, саме запрошення надається залежно від результатів виконання Плану. У такий спосіб участь у МАР дає можливість бажаючим країнам краще підготуватися до вступу в НАТО завдяки наданню його членами методичної та технічної допомоги, а також практичних порад. Щоправда, участь у МАР не гарантує майбутнього членства в НАТО. На цьому етапі жодна зі сторін не бере на себе ніяких юридичних зобов'язань.

МАР передбачає виконання широкого спектра заходів, які виходять за межі відомчої відповідальності міністерства закордонних справ чи міністерства оборони і стосуються загальнонаціонального рівня. Разом з тим країна, яка долучається до МАР, має право сама вибирати ті елементи плану, які найкраще відповідають її власним національним пріоритетам.

Участь у МАР здійснюється шляхом підготовки та виконання Щорічної національної програми, в якій висвітлюються політичні, економічні, ресурсні, правові та безпекові питання, кожне з яких містить цілу низку вимог до країн-претендентів на членство в НАТО. Першочергове значення в цій сфері надається політичним та економічним питанням.

До країн-претендентів висуваються такі вимоги: урегулювання будь-яких міжнародних, етнічних або зовнішніх територіальних суперечок мирними засобами; демонстрація відданості верховенству права та правам людини; встановлення демократичного контролю над своїми збройними силами; забезпечення стабільності й добробуту через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність за охорону довкілля.

Оборонні й військові питання стосуються здатності країни робити свій внесок у колективну оборону Альянсу та нові місії, що постають перед ним. Широкомасштабна участь у ПЗМ є невід'ємним компонентом цього. Через індивідуальні програми ПЗМ країни-претенденти можуть вирішувати важливі питання, пов'язані з членством у НАТО. До цілей Партнерства для країн-претендентів входять такі цілі планування, які мають найбільше значення для держав, що претендують на членство в Альянсі.

Питання ресурсів зосереджені на необхідності виділення країнами-претендентами таких коштів на оборону, які дадуть можливість їм виконати свої колективні зобов'язання, пов'язані з майбутнім членством у НАТО.

Питання безпеки стосуються впровадження в країнах-претендентах процедур, необхідних для захисту таємної інформації.

Правові аспекти вимагають від країн-претендентів забезпечення відповідності юридичних домовленостей і угод, якими регулюється співпраця в НАТО, національному законодавству.

Окрім названих питань та вимог, у Щорічній програмі формуються цілі, яких необхідно досягти для розв'язання цих питань, а також перелік конкретних заходів, які потрібно здійснити для досягнення зазначених цілей; визначаються робочі графіки та конкретні органи, що відповідають за виконання вказаних заходів.

Уперше процедура МАР була застосована до дев'яти країн: Болгарії, Албанії, Латвії, Литви, Македонії, Румунії, Словаччини, Словенії та Естонії, які побажали стати членами НАТО в процесі другої "хвилі" його розширення. В листопаді 2002 р. на Празькому самміті НАТО внаслідок успішної реалізації МАР ці країни, за винятком Македонії та Албанії, були запрошені до членства в НАТО.

Запрошення названих країн до членства значною мірою було зумовлене не тільки успішною реалізацією Плану дій щодо членства, а й зміною зовнішньополітичних пріоритетів адміністрації США на чолі з президентом Джорджем Бушем. Під час першого турне по Центральній Європі в червні 2001 р. Джордж Буш у своєму виступі у Варшаві зробив історичну заяву про необхідність приєднання до НАТО всіх європейських країн, які продемонструють бажання бути членом Альянсу і відданість його основним принципам.

Таке пом'якшення підходу до членства в НАТО з боку США було зумовлене наслідками Балканської кризи та авторитарного режиму Слободана Мілошовича, які продемонстрували потужний дестабілізуючий вплив на стан європейської безпеки. Отже, розширення НАТО в цьому контексті знову розглядалось як чинник зміцнення стабільності і безпеки на європейському континенті.

Пізніше пріоритет захисту демократії (або в розумінні Джорджа Буша - боротьба з авторитарним режимом) ще більше актуалізувався в зовнішній політиці США, особливо в період війни з Іраком. Війна в Іраку продемонструвала солідарність нових членів Альянсу, а також країн-кандидатів з політикою США, що ще більше зміцнило переконання американської адміністрації в подальшому розширенні Альянсу за рахунок країн Центрально-Східної і Південно-Східної Європи, а також деяких країн пострадянського простору.

Отже, третя хвиля розширення НАТО буде зумовлена передусім потребами Альянсу в заповненні залишків вакууму безпеки, які утворилися після закінчення холодної війни, шляхом приєднання країн Південно-Східної Європи та пострадянського простору.

Після освоєння Центрально-Східної Європи пострадянський простір стає ключовим як для США, так і в цілому для НАТО з точки зору їхніх геоекономічних, геополітичних, геостратегічних та безпекових інтересів. Цей регіон набуває надзвичайно важливого значення не тільки завдяки своїм енергоносіям та значним сировинним ресурсам, а й через формування нової геополітичної конфігурації, яка складається під впливом зіткнення інтересів регіональних і глобальних геополітичних гравців.

Проте пострадянський простір є не тільки привабливою сферою реалізації інтересів США і країн Заходу, а й певною загрозою їхнім цінностям. Співдружність незалежних держав фактично перетворилася на співдружність авторитарних режимів, які в кращому випадку прагнуть до самоізоляції, у гіршому стають небезпечним дестабілізуючим чинником. Запобігти саме такій песимістичній тенденції розвитку ситуації на цьому пострадянському просторі - в інтересах міжнародної спільноти, у тому числі й НАТО, перед яким таке завдання може постати вже внаслідок третьої фази його розширення. Ключова роль при вирішенні цього завдання Альянсом належатиме Україні.

Україна, як зазначено в попередніх розділах, завжди мала стабільні партнерські відносини з Альянсом. Формула такого поглибленого співробітництва була чітко окреслена і зафіксована в Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО, підписаній сторонами в 1997 р. в Мадриді. Основою подальшого співробітництва України і НАТО було поєднання спільних зусиль у зміцненні загальноєвропейської та євроатлантичної безпеки. Така формула відносин проіснувала до Празького (2002 р.) самміту НАТО.

Празький самміт відбувся в умовах кардинальної трансформації системи міжнародних відносин, пов'язаної з актуалізацією таких глобальних загроз, як міжнародний тероризм, поширення зброї масового знищення, дестабілізуючий вплив авторитарних режимів на Близькому і Середньому Сході.

Результатом Празького самміту стала постановка перед Альянсом завдань глобального характеру, які виходять за межі євроатлантичної зони його відповідальності, та початок другої хвилі його розширення шляхом приєднання таких країн, як Болгарія, Румунія, Словенія, Словаччина, Литва, Латвія і Естонія, а також розширення формату відносин "Росія-НАТО".

Україна мала реагувати на такі кардинальні зміни. Формула звичайного чи поглибленого співробітництва вже не відповідала вимогам часу, оскільки наша держава має обмежені можливості в боротьбі з загрозами глобального характеру, а тому не така цікава для США і НАТО, як, скажімо, Росія, для якої спеціально відведено формат "20-ки". Відтак (здебільшого за аналогією) Україна не могла претендувати на утворення формату, подібного до російської "20-ки".

З іншого боку, вона не була готовою до членства, та й не мала наміру приєднуватися до НАТО в короткотерміновій перспективі, (ї плани щодо набуття членства мали суто декларативний характер, і тому поняття "вступ до НАТО" було замінено терміном "євроатлантична інтеграція", під яким малося на увазі звичайне співробітництво.

До того ж і НАТО не бажало сприймати Україну як свого потенційного члена, оскільки на той час унаслідок обмеження свободи преси, "справи Гонгадзе", "кольчужного" скандалу імідж України мав надзвичайно непривабливий вигляд і ставлення до її керівництва з боку країн Заходу було вкрай негативним.

У таких умовах було віднайдено проміжну формулу відносин з НАТО, яка значно перевищує рівень відносин у рамках "20-ки", оскільки передбачає внутрішні трансформації відповідно до вимог членства в НАТО, але не ставить за мету набуття самого членства в короткотерміновій і середньо терміновій перспективі. Такий воєнно-політичний курс України стосовно НАТО був втілений у Стратегії України щодо Організації Північноатлантичного договору, схвалений Радою національної безпеки і оборони України 23 травня 2002 р.

Суть цього курсу було викладено тодішнім секретарем РНБО Євгеном Марчуком, який стосовно дати вступу України в НАТО заявив: "Україна може подати заявку після того, як: по-перше - виконає Цільовий план, потім перейде до Плану дії щодо членства, потім інтенсифікований діалог, потім внутрішню процедуру, потім - консенсус у себе вдома, підтримка населення не нижче 51 відсотка і далі ще ціла низка процедур, тобто це довгостроковий шлях".

Звісно, що при такій відповіді, де цілком чітко розписано послідовність проходження процедур з набуття членства в НАТО, постає питання термінів і тривалості цього шляху. Очевидно, що час нашого приєднання до НАТО та історичний період, за який ми маємо пройти цей шлях, залежатиме від відповідності України вимогам членства в НАТО та від правильно визначених пріоритетів політики євроатлантичної інтеграції на короткотермінову і середньо термінову перспективу.

Цей шлях руху до НАТО Україна розпочала з реалізації Плану дій Україна - НАТО та Цільового плану Україна –НАТО, які за змістом аналогічні Плану дій щодо членства в НАТО та Щорічній національній програмі. Але, на відміну від ПДЧ, План дій Україна - НАТО не ставить за безпосередню мету вступ країни в НАТО.

Його метою, як зазначено в тексті, є чітке визначення стратегічних цілей і пріоритетів України для створення стратегічних рамок існуючого і майбутнього співробітництва Україна - НАТО відповідно до Хартії, а також для досягнення повної інтеграції в євроатлантичні структури безпеки. Очевидно, що під "повною інтеграцією" мається на увазі поглиблене співробітництво, яке має наблизити Україну до політичних, економічних і військових стандартів членства в НАТО. Іншими словами, реалізація Плану дій має сприяти внутрішнім перетворенням у країні і наближенню її за стандартами до євроатлантичних структур (НАТО).

Концепція Плану дій робить акцент на внутрішній трансформації країни, а не на приєднанні до НАТО. Відтак термін юридичного набуття Україною членства в НАТО розглядається як віддалена й неозначена перспектива. Як справедливо зазначає відомий британський аналітик Джеймс Шерр, "сама по собі військово-політична співпраця лише консервує статус-кво, визначений у першій статті Плану дій Україна - НАТО, за якою Хартія про особливе партнерство від 9 липня 1997 р, а не членство залишається основою відносин Україна — НАТО".

З іншого боку, успішна реалізація Плану дій розглядається сторонами лише як важлива передумова приєднання України до ПДЧ. Проте постає питання, якою мірою Україні вдалося досягти цілей, задекларованих у Плані дій, як їх досягненню сприяли заходи, передбачені в Цільовому плані Україна – НАТО на 2003 р.?

У цілому План дій було сприйнято в Україні неоднозначно. Одні вбачали в ньому проміжний "залік" для приєднання до Плану дій з набуття - членства в НАТО, інші - довготривалу стратегію політики співробітництва України з Альянсом, яка не потребує впровадження якихось термінових конкретних заходів.

У той же час зобов'язання, взяті Україною в Плані дій Україна - НАТО і Цільовому плані Україна - НАТО на 2003 р., були досить вагомі. Ці документи передбачають, що Україна вживатиме заходів для боротьби з корупцією, з відмиванням грошей, отриманих злочинним шляхом, а також підвищуватиме рівень життя населення.

Серед важливих цілей Плану дій - введення мораторію на ініціювання законопроектів про податкові пільги, створення умов для вступу в Світову організацію торгівлі та диверсифікація джерел енергопостачання. Наша держава взяла на себе зобов'язання значно просунутися шляхом демократичних реформ, зокрема поліпшити ситуацію зі свободою слова та засобів масової інформації.

Але, на жаль, після підписання цих важливих документів Уряд України не усвідомив відповідальності взятих державою зобов'язань. Як зазначив тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук, "у більшості випадків робота органів виконавчої влади на даному етапі виконується, можна сказати, формально, без чіткого бачення перспектив і цілей".

Ці негативні чинники спричинили стурбованість щодо щирості намірів набуття країною членства в Альянсі не тільки в українському суспільстві, а й серед керівництва НАТО. Свідченням цього став лист тодішнього Генерального секретаря Альянсу Джорджа Робертсона на ім'я прем'єр-міністра України В. Януковича, в якому висловлювалася стурбованість щодо гальмування виконання Україною взятих на себе зобов'язань.

Слід відзначити позитивну реакцію на цей лист і Уряду України, і Президента України. Важливу роль в інтенсифікації нашою державою реалізації заходів, передбачених Цільовим планом, відіграли відповідні розпорядження прем'єр-міністра України В. Януковича, а також рішення Державної ради з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України "Про дальші заходи у сфері європейської і євроатлантичної інтеграції", в яких наголошувалося на необхідності вжити заходів щодо посилення персональної відповідальності керівників відповідних центральних органів виконавчої влади України, забезпечення своєчасного виконання Цільового плану "Україна - НАТО" на 2003 р.

Виявлена політична воля та рішучість керівництва держави далися взнаки. За перше півріччя були досить успішно проведені переговори з ЄС щодо вступу України в СОТ, Верховна Рада прийняла Закони "Про боротьбу з тероризмом", були введені в дію "Правила поведінки та забезпечення охорони інформації НАТО з обмеженим доступом". В Україні створено інституційний механізм втілення заходів Плану дій України на державному рівні, основними складниками якого є Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, яку очолює Президент України, а також Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України.

Державна рада є основним координаційним органом роботи державних установ у сфері євроатлантичної інтеграції. Національний центр здійснює оперативні моніторинги, координацію і контроль за виконанням заходів Цільового плану.

Та найбільш вагомим внеском України в реалізацію Плану дій, що підтверджує її спроможність надавати певні військові ресурси для виконання завдань, які постають перед Альянсом, зокрема проведення миротворчих та гуманітарних операцій під проводом НАТО, стало направлення українського радіохімічного батальйону до Кувейту, а також рішення про участь українського військового контингенту в стабілізаційних силах в Іраку. Важливим кроком України щодо підтримання мобільної спроможності сил Альянсу стала її згода про надання українських літаків АН-124 для використання країнами НАТО на умовах лізингу.

У цілому за 2003 р. із 256 запланованих заходів Цільового плану виконано 230. Таке інтенсивне виконання заходів Цільового плану було позитивно оцінене керівництвом НАТО на засіданнях спільної комісії Україна - НАТО.

Проте на засіданні комісії були визначені й недоліки у виконанні Україною Плану дій Україна - НАТО та Цільового плану Україна - НАТО на 2003 р. Вони стосуються військових компонентів, зокрема недостатнього виділення коштів, обмеженості кваліфікованих кадрів, незнання військовими іноземної мови, повільне формування цивільних структур у Міністерстві оборони України.

На подолання зазначених недоліків спрямовані Державна програма підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. та Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр., затверджені Президентом України 2 грудня 2003 р.

Прийняття Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. обумовлено необхідністю створення цілісної ефективної системи підготовки висококваліфікованих управлінців, удосконалення професійної підготовки фахівців з метою формування кадрового потенціалу для забезпечення державної політики у сфері євроатлантичної інтеграції та створення передумов для набуття членства в ЄС і НАТО.

Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. спрямована на підвищення рівня інформованості громадян України про євроатлантичні інтеграційні процеси НАТО, його розвиток, переваги членства в цій організації, напрямки, стан та перспективи співробітництва України з НАТО. Програма передбачає цілу низку заходів, у яких має бути дано об'єктивну оцінку діяльності НАТО, висвітлено його перспективу та переваги, які Україна зможе отримати від членства в Альянсі.

Ці широкомасштабні програми доповнюються низкою заходів мовної підготовки та збільшенням кількості штабних офіцерів ЗСУ на посадах у штабних елементах ПЗМ, передбачених згідно з Цільовим планом дій на 2003 р. та Цільовим планом дій на 2004 р.

Разом з тим і План дій Україна - НАТО, і щорічні Цільові плани як на 2003, так і на 2004 рр. мають суттєві методологічні вади, на які вказує зокрема Джеймс Шерр: "По-перше, він (План дій) не розрізняє перспективні цілі та цілі, досяжні за нинішньої політичної та економічної ситуації. Якщо останні не будуть визначені, то виникатиме спокуса відкласти всі питання на майбутнє замість того, щоб зосереджувати зусилля на тих напрямах, де можна і треба досягти прогресу. По-друге, подані у Плані показники імплементації є механічними. Потрібні такі показники зрушень, які б виключали хитрування з боку України чи НАТО.

Мова тут іде перш за все про такі чіткі параметри виконання заходів, як термін, обсяг, зміст, відповідальні виконавці, ефективність. Окреслення цих параметрів дало б змогу здійснювати чіткий контроль за їх виконанням та оцінювати їх ефективність.

Переважна більшість заходів сформульована дуже абстрактно, що позбавляє можливості давати об'єктивну оцінку досягнутого і дає підстави говорити про декларативність заявлених цілей і заходів. Цілі Плану дій та заходи цільових планів не збалансовані з реальними можливостями їх виконання. Не визначені пріоритетні, довготермінові та короткотермінові цілі.

Така абстрактність, декларативність та неконкретність цілей та заходів позбавляє критеріїв оцінки того, в чому Україна просунулася на шляху до НАТО, в яких напрямках зрушення відсутні і де ситуація значно погіршилася порівняно з попередньою.

Якщо під цим кутом зору проаналізувати Цільовий план Україна - НАТО на 2003 р., то виявиться, що найбільш просунутими до вимог НАТО напрямками є зовнішня політика і політика в галузі безпеки, співробітництво з НАТО та правові питання.

У галузі зовнішньої політики та політики безпеки оновлено Концепцію національної безпеки з урахуванням набуття Україною членства в НАТО в майбутньому, підготовлено низку проектів та пропозицій для внесення змін до законів України у сфері безпеки та зовнішньої політики, розроблено систему практичних механізмів співробітництва з НАТО, яка дозволяє формувати та реалізовувати стратегічні програмні документи і заходи загальнодержавного рівня.

У той же час практично відсутні суттєві зрушення в таких напрямках, як економічні та інформаційні питання, реформа в секторі оборони та безпеки. Але найгірше те, що відбувається значне віддалення від вимог НАТО в таких напрямках, як внутрішньополітичні питання та питання ресурсів.

Погіршилася ситуація зі свободою преси та інших засобів масової інформації, велике занепокоєння міжнародних організацій викликає виборча система та виборчий процес в Україні, зокрема питання його прозорості та демократичності, а також проблеми захисту громадських свобод. Саме ці внутрішньополітичні питання і є ключовими для Альянсу, вирішальними для запрошення до нього тієї чи іншої країни.

Отже, для набуття членства в НАТО необхідно передусім змінити концептуальні підходи в стратегії євроатлантичної інтеграції України.

Ці нові концептуальні підходи повинні базуватися на таких принципах:

1. Першочерговою метою у відносинах з Альянсом має стати вступ України в НАТО, а не довготривала євроатлантична інтеграція з невизначеною перспективою, яка ні до чого конкретного сторони не зобов'язує. Виходячи з зазначеного пріоритету, необхідно відійти від філософії "особливого партнерства" чи "поглибленого співробітництва", яка в нових історичних рамках сьогодення вже себе вичерпала. Ця формула відносин має бути змінена на стосунки, головною метою яких стане набуття Україною членства в НАТО.

2. Відповідно до цієї мети потрібно переробити всі керівні документи, які регламентують реалізацію політики євроатлантичної інтеграції України. Це стосується зокрема Цільового плану Україна - НАТО на 2004 р.

Він, як і аналітичний Цільовий план на 2003 р., повторює структуру ПДЧ, але за своїм змістом хибує на занадто велику абстрактність, механічний набір цілей без визначення їх пріоритетності, хаотичне поповнення заходами, які не завжди підпорядковані головній меті - вступу України в НАТО.

Так, з усього комплексу цілей та заходів тільки ціль II. А І. "Реформування Збройних сил" (у підрозділі "Реформування в галузі безпеки і оборони") поновлено більш-менш конкретними заходами, які відповідають головній меті. Весь інший зміст Плану дій поновлено загальнодержавними заходами, які зовсім не пов'язані з набуттям Україною членства в НАТО або пов'язані опосередковано. Отже, хибність такого методологічного підходу може бути виправлена селекцією цілей відповідно до головної мети.

Визначення короткотермінових та середньотермінових цілей, які б найбільшою мірою відповідали досягненню головної мети - вступу в НАТО.

На короткотермінову перспективу ці цілі мають забезпечити набуття Україною статусу кандидата на членство в НАТО. Для цього необхідно, по-перше, завоювати довіру з боку країн НАТО до України в її відданості євроатлантичним цінностям та намірах стати членом Альянсу і, по-друге, продемонструвати спроможність робити реальний внесок у колективну оборону, підтримку миру та інші нові місії Альянсу. Відповідно до цих двох вимог потрібно розробити відповідне дерево цілей, котрі необхідно досягти.

Середньотермінова перспектива повинна передбачати набір таких цілей, які б дали можливість успішно пройти юридичний етап набуття членства в НАТО. На відміну від короткотермінових, пов'язаних переважно з військовою та політико-дипломатичною площиною, середньотермінові цілі передбачають трансформацію соціально-політичної, економічної, духовної сфери суспільства і країни в цілому. Такі цілі не можуть бути досягнуті за короткий час, оскільки вони передбачають більш глибинні зрушення, наближення не тільки Збройних сил, а й усієї країни до стандартів Альянсу.

У військовій і політичній сферах це означає набуття спільного мислення і спільної стратегічної культури, несумісної зі старим радянським стереотипом. Реалізація такої мети - це процес звільнення від пострадянськості (в його тоталітарному сенсі) в підходах до принципів управління країною, світоглядних і політичних цінностей. Звісно, що цей процес є досить тривалим. Що необхідно зробити для досягнення поставленої мети? Потрібно передусім розробити низку заходів за наступним третім принципом.

Відповідність заходів задекларованим короткотерміновим та середньотерміновим цілям. Аналіз заходів, що містяться в Цільовому плані Україна -НАТО на 2004 р., показує значні вади в методиці їх добору. Занадто велика абстрактність формулювання не дає можливості оцінити відповідність цих заходів цілям, на досягнення яких вони спрямовані. Більше того, в такому разі втрачається критерій оцінки їх виконання та ефективності.

Наприклад, такі формулювання, як "удосконалення нормативно-правового регулювання порядку реалізації конституційного права громадян", чи "удосконалення структури та діяльності державних органів у сфері запобігання легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом", чи "сприяння прийняттю законів, необхідних для забезпечення вступу України до СОТ" ні до чого конкретного не зобов'язують і оцінити їх ефективність чи рівень виконання надзвичайно важко.

Деякі заходи, внесені в Цільовий план на 2004 р., взагалі не належать до сфери євроатлантичної інтеграції, наприклад, "розробка та прийняття в установленому порядку нормативно-правових актів у сфері стандартизації з метою мінімізації можливих негативних наслідків розширення ЄС для українських експортерів".

Подібні приклади свідчать про те, що заходи, передбачені Цільовим планом на 2004 р., значною мірою є неконкретними, нецілеспрямованими, малоефективними. За своїм змістом вони мало впливають на реалізацію поставленої мети. Отже, добір та формулювання заходів потрібно здійснювати до відповідних вимог. Заходи мають бути:

  • цілеспрямованими;
  • конкретними;
  • ефективними;
  • реалістичними.

Щодо останніх вимог, то тут необхідно враховувати такі чинники, як зовнішні та внутрішні умови, наявність відповідних ресурсів, політичної волі та відповідних структур, часові терміни, а також персональну спроможність здійснювати зазначені заходи.

Побудова та реалізація цілком вивіреної стратегії набуття членства в НАТО на короткотермінову та середньотермінову перспективу. Така стратегія повинна враховувати весь комплекс зовнішньополітичних та внутрішньополітичних, об'єктивних і суб'єктивних умов, які складаються в певний історичний проміжок часу.

Стратегія дій на короткотермінову перспективу має бути підпорядкована досягненню головної мети, а також проміжних цілей. Головною метою на короткотермінову перспективу є отримання запрошення від країн НАТО на приєднання до Альянсу. Проміжні цілі мають бути спрямовані на досягнення головної мети. Вони полягають у забезпеченні двох вимог з боку НАТО: досягненню довіри до України і її здатності робити внесок у колективну спроможність Альянсу, тобто спроможність виконувати відповідні зобов'язання.

Досягнення довіри передбачає від України розв'язання таких завдань:

1. Відмову від проведення двовекторної політики в зовнішньополітичній і воєнно-політичній сферах, що означає перепідпорядкування відносин з Росією інтересам, пов'язаним зі вступом України в Альянс. Дотепер орієнтація на Росію у воєнно-політичній сфері гальмує рух України до НАТО і підриває довіру до неї з боку Альянсу як до надійного партнера.

Наприклад, з одного боку, Україна планує приєднатися до Програми НАТО щодо обміну даними про повітряну обстановку і в той же час ратифікує Договір про забезпечення польотів авіації збройних сил держав СНД аеронавігаційною інформацією, який був розроблений на підставі міждержавної Угоди про використання повітряного простору від 15 травня 1992 р. Цей Договір є важливим складником Ташкентського договору з колективної безпеки, до якого Україна не належить.

З одного боку, в Плані дій Україна - НАТО задекларовано мету створення необхідних умов для вступу в СОТ та сприяння економічному співробітництву між Україною та Альянсом, з іншого боку, Україна ратифікує Договір про єдиний економічний простір, який фактично перекреслює всі досягнення, здобуті на шляху набуття членства у Світовій організації торгівлі, і відкладає перспективи набуття такого членства на невизначений час.

2. Забезпечення свободи преси та громадських свобод шляхом упровадження відповідних законодавчих, нормативно-правових актів, адміністративно-організаційних та економічних заходів.

3. Поглиблення довіри у сфері захисту інформації з обмеженим доступом. У цьому контексті окреслилися певні позитивні зрушення, зокрема імплементовано Угоду про безпеку між Урядом України та НАТО.

Далі потребують свого затвердження та бездоганного виконання Правила поводження та забезпечення охорони інформації НАТО з обмеженим доступом. Внутрішнє законодавство повинне бути сумісним з нормативною базою НАТО. Має бути проведена велика робота щодо приведення у відповідність до стандартів НАТО нормативної бази з питань захисту інформації з обмеженим доступом, організації конфіденційного зв'язку з використанням обладнання НАТО, модернізації державних систем телекомунікації та інформації, по яких може передаватись інформація НАТО з обмеженим доступом.

Усі ці технічні питання, хоча й потребують певних фінансових витрат, не обтяжені політичними передумовами, які стоять на заваді просування України до членства в Альянсі. Для їх упровадження практично не існує жодних політичних перешкод, пов'язаних з боротьбою за політичну владу в країні.

4. Формування нової генерації урядовців та службовців, відданих ідеї євроатлантичної інтеграції України, - своєрідної "євроатлантичної" еліти, яка мала б авторитет і довіру в структурах НАТО. Це дасть змогу сформувати з такої еліти певні команди, які б відповідали за практичне втілення в ключових міністерствах і відомствах, задіяних у процесі євроатлантичної інтеграції, курсу на вступ України в НАТО.

Видається доцільним паралельно з такими заходами кадрової політики запровадити люстрацію у вищих органах виконавчої влади, особливо в силових відомствах. Слід зазначити, що люстрація є однією з необхідних умов кадрової політики для вступу в НАТО. Вона покликана підняти на ключові керівні посади вищої і середньої ланки державного управління службовців, фахівців, які спроможні втілювати в життя рішення, спрямовані на євроатлантичну інтеграцію.

До таких команд слід залучати військовослужбовців та цивільних, які отримували освіту в навчальних закладах країн НАТО, мають досвід роботи в міжнародних штабах, розуміють стратегічну культуру НАТО. Саме такі кадри викликають довіру і розуміння з боку представників країн НАТО.

5. Подачу письмової офіційної заяви про намір вступити в НАТО. Цей захід є необхідною політико-юридичною умовою, яка дає підстави Альянсу сприйняти наміри України як серйозні й вагомі для того, щоб дати їй відповідь щодо залучення до ПДЧ, а потім і запрошення до Альянсу. Подачі заяви має передувати інтенсивний діалог сторін з метою погодження умов і процедур здійснення такого кроку.

6. Запровадження широкої програми політико-дипломатичних заходів у країнах НАТО з метою формування позитивного іміджу країни і переконання політикуму цих держав у необхідності приєднання України до НАТО.

Отже, довіра до України як необхідний чинник набуття членства в Альянсі формується створенням відповідних об'єктивних та суб'єктивних передумов. Важливою суб'єктивною передумовою вважається наявність нових яскравих політичних лідерів та команд нової еліти, відданої ідеї євроатлантичної інтеграції України.

Але не менш важливим чинником, який формує довіру і підвищує шанси на вступ України в НАТО, є її спроможність робити внесок у виконання Альянсом його функцій. Досягнення та демонстрація спроможності виконувати зобов'язання члена Альянсу здійснюється завдяки розв'язанню таких першочергових завдань:

1. Проведення Оборонного огляду та розробка цільових програм реформування та розвитку Збройних сил України з урахуванням майбутнього членства в НАТО.

Оборонний огляд, як відомо, здійснюється з метою перегляду і приведення у відповідність структури збройних сил до ресурсної бази, яка виділяється країною на потреби оборони. На основі аналізу викликів і загроз воєнній безпеці держави та зобов'язань у сфері колективної оборони визначаються вимоги щодо завдань та складу збройних сил, їх оптимальна структура, яка б відповідала й фінансовим можливостям країни.

Проведення Оборонного огляду складається з декількох етапів. Перший із них передбачає діагноз поточного стану збройних сил, відповідності ресурсного забезпечення окресленим завданням та заданому рівню бойової готовності. Далі визначається вартість створення необхідних структур, які виконуватимуть поставлені завдання, у тому числі: вартість утримання особового складу, вартість проведення модернізації та закупівлі військової техніки й озброєння, необхідної інфраструктури за стандартами НАТО, вартість соціальних програм.

Другий етап передбачає розробку середньо - та короткострокових планів імплементації національних цілей військової реформи за напрямками реформування і розвитку Збройних сил України, під які розробляються відповідні національні програми. Вони всебічно обґрунтовуються за пріоритетами, термінами виконання заходів та ресурсним забезпеченням, що знаходить остаточне вираження і у Стратегічному оборонному бюлетені України на період до 2015 р., який має бути розглянутий та затверджений Урядом України.

Рішення про проведення такого Оборонного огляду для України вперше було прийняте під час засідання Комісії Україна - НАТО на рівні міністрів оборони сторін, яке відбулося в штаб-квартирі Альянсу в Брюсселі 7 червня 2002 р. Згідно з Планом дій Україна - НАТО на 2003 р. перший етап Оборонного огляду мав завершитися до грудня 2003 р.

Другий етап повинен був тривати до березня 2004 р. й, очевидно, за логікою процесу вступу до НАТО мав бути завершений до Стамбульського (2004 р.) самміту Альянсу, на якому Україна могла б розраховувати на підключення до ПДЧ. Ситуація ще більше ускладнюється тим, що Оборонним оглядом та реформуванням за стандартами НАТО не охоплені інші силові відомства та їх військові формування.

2. Проведення Оборонного огляду в інших складниках сектора безпеки, зокрема в Державній прикордонній службі, МВС, військах цивільної оборони. Проведення такого огляду в зазначених силових відомствах, з одного боку, значно полегшується їх малою чисельністю, з іншого боку, ускладнюється їх закритістю, відсутністю відповідного досвіду співпраці зі структурами НАТО. Але реформування саме цих структур є найбільш яскравим показником реальних демократичних зрушень в Україні.

3. Упровадження прозорої системи оборонного планування та процедур укладання оборонного бюджету, перехід на систему НАТО щодо розробки оборонних програм та їх фінансування.

4. Здійснення переходу на єдині з НАТО стандарти і систему управління повітряним рухом, включаючи функціонування служб управління цим рухом та контролю за повітряним простором.

5. Стандартизація засобів зв'язку, управління, штабних процедур з метою досягнення оперативної сумісності між Збройними силами України та Об'єднаними збройними силами НАТО. Це передбачає зокрема такі заходи, як видання топографічних карт території України та складання електронних карт геоінформаційної системи ЗСУ відповідно до стандартів НАТО, впровадження системи кодифікації НАТО тощо.

6. Подальша участь підрозділів Збройних сил України у складі багатонаціональних сил зі створення умов стабільності і безпеки в республіці Ірак.

7. Подальша участь підрозділів Збройних сил України в багатонаціональних миротворчих операція під проводом НАТО.

Важливим напрямком демонстрації спроможності України робити внесок у виконання спільних з Альянсом місій і функцій є відповідне законодавче забезпечення.

Слід зазначити, що в цьому напрямі Україна вже зробила певні кроки. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України", ратифікувала 2 березня 2003 р. Угоду між державами-учасницями Північноатлантичного договору та іншими державами, які беруть участь у Програмі "Партнерство заради миру" щодо статусу їхніх збройних сил. 25 березня 2004 р. Верховна Рада ратифікувала Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом міністрів України і Верховним головнокомандуванням Об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці та Верховним головнокомандуванням Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі про забезпечення підтримки операцій Альянсу з боку України, який був підписаний 9 липня 2002 р.

З метою інвентаризації договірно-правової бази створено Міжвідомчу робочу групу, до складу якої входять представники секретаріату Комітету з питань європейської інтеграції та Головного юридичного управління апарату Верховної Ради, секретаріату Кабінету міністрів, апарату Ради Національної безпеки і оборони України та інших урядових структур.

Але поряд із цим на законодавчому полі нерозв'язаними залишається досить багато проблем, що накопичилися у сфері євроатлантичної інтеграції, зокрема на момент підготовки до Стамбульського самміту (2004 р.) ще доопрацьовувався Меморандум про взаєморозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховним головнокомандуванням Об'єднаних збройних сил НАТО на Атлантиці та Верховним головнокомандуванням Об'єднаних збройних сил НАТО в Європі щодо використання стратегічної транспортної авіації України в операціях під егідою НАТО.

Отже, з метою забезпечення здатності України брати участь в операціях НАТО та отримувати від нього підтримку потрібно вдосконалити відповідну частину українського законодавства згідно з нормативними положеннями НАТО. Для цього необхідно:

  • ратифікувати меморандум про взаємопорозуміння між Кабінетом Міністрів України і Верховним головнокомандуванням Об'єднаних збройних сил НАТО про використання стратегічної транспортної авіації України в операціях під егідою НАТО;
  • покласти на Міжвідомчу робочу групу моніторингові завдання, які б дозволяли запобігати прийняттю нормативно-правових актів, положення яких перешкоджають процесу набуття Україною членства в НАТО.

Виконання цих завдань стало б вагомим підґрунтям для отримання Україною запрошення НАТО до реалізації ПДЧ, яке необхідно було б одержати вже на Стамбульському самміті з тим, щоб на самміті 2006 р. отримати запрошення на приєднання до Альянсу.

2006 р. мав би стати роком завершення реалізації Стратегії дій України щодо вступу в НАТО на короткотермінову перспективу. Але її реалізацію ускладнювали дві обставини.

Перша з них пов'язана з президентськими виборами в Україні восени 2004 р., друга - з незавершеністю Оборонного огляду в секторі безпеки й оборони до Стамбульського самміту НАТО.

Президентські вибори важливі для євроатлантичної інтеграції України з тієї точки зору, що вони, по-перше, стали тестом на відданість української влади і суспільства цінностям демократії, по-друге, привели до влади нових лідерів і новий уряд, який визначатиме курс держави на наступні 5 років.

Стратегія дій України щодо членства в НАТО на середньотермінову перспективу має впроваджуватися після отримання офіційного запрошення на приєднання до НАТО на самміті Альянсу 2006 р. за сприятливих внутрішньополітичних і зовнішньополітичних умов.

Така стратегія дій покликана реалізувати передусім юридичну процедуру приєднання до НАТО, яка зазвичай триває близько двох років. Отже, найкраща перспектива, на яку ми можемо розраховувати, передбачає набуття Україною членства в НАТО тільки у 2008 р., після чого розширення Альянсу, очевидно, припиниться.

Ця юридична процедура передбачає виконання Україною таких середньотермінових завдань:

1. Проведення прозорих парламентських виборів за новою пропорційною системою.

2. Завершення економічних і політичних реформ, спроможних забезпечити стабільність демократії та добробут народу.

3. Реалізація широкомасштабних програм у сфері інформаційної політики в українському інформаційному середовищі щодо євроатлантичної інтеграції України та позитивного іміджу НАТО.

4. Завершення впровадження демократичного контролю над Збройними силами України і сектором безпеки.

5. Проведення реформ в оборонній промисловості, зорієнтованих на адаптацію до євроатлантичних структур.

6. Досягнення необхідного рівня сумісності наявних та майбутніх зразків озброєнь військової техніки та доктрини Збройних сил України для виконання функцій та місій НАТО.

7. Здійснення законодавчих, нормативне-правових, організаційних процедур у сфері захисту інформації, зокрема підписання та забезпечення імплементації таких угод:

  • Угода НАТО про взаємне забезпечення гарантій захисту таємниць стосовно винаходів у сфері оборони, на які подані заявки на патентування (Париж, 1960 р.);
  • Угода про передачу технічної інформації для оборонних цілей (Брюссель, 1970 р.);
  • Угода про співробітництво щодо інформації з питань атомної енергії та адміністративні механізми реалізації Угоди;
  • Угода про захист інформації (Брюссель, 1997 р.).

8. Реалізація Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр. та проведення широкомасштабної загальнонаціональної інформаційної кампанії з метою забезпечення підтримки громадянами України вступу країни в НАТО.

9. Проведення референдуму (загальнонаціонального опитування) щодо вступу України в НАТО.

10. Імплементація правових актів здійснення законодавчих процесів з набуття членства в НАТО, серед яких підписання та ратифікація:

  • Північноатлантичного договору (Вашингтон, 1949 р.);
  • Протоколу про статус міжнародного військового штабу;
  • Угоди про статус НАТО, національних представників та міжнародний секретаріат (Оттава, 1951 р.);
  • Угоди про статус представників та місій третіх країн у НАТО (Брюссель, 1994 р.);
  • Угоди між сторонами Північноатлантичного договору про статус їхніх сил (Лондон, 1951 р.).

Після цього Україна має підписати відповідний протокол про вступ до Альянсу і передати його урядові США. Далі цей протокол повинен бути ратифікований усіма членами Альянсу згідно з їхніми власними національними процедурами. Ратифікаційні грамоти відповідно до статті 11 Північноатлантичного договору в найкоротший термін мають бути передані на депонування урядові Сполучених Штатів Америки. Договір набуває чинності для країни-кандидата одразу після депонування ратифікаційних грамот більшості країн-членів Альянсу.

Отже, інтеграція України в європейські та євроатлантичні структури є, безумовно, головною стратегічною метою держави. Сьогодні Україну розглядають як "опору і генератор стабільності й безпеки в Європі". У ній вбачають стратегічний ланцюг між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем, унікального стратегічного партнера Європейського Союзу та особливого партнера НАТО.

Відносини України та Північноатлантичного Альянсу не є лише складником концепції безпеки. Певне зближення з НАТО і декларований курс на інтеграцію в євроатлантичний простір мають спиратись на принципово нову модель суспільно – політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації.


13.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!