Osvita.ua Вища освіта Реферати Міжнародні відносини Проблема регіональної безпеки України на шляху до Північноатлантичного Альянсу. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Проблема регіональної безпеки України на шляху до Північноатлантичного Альянсу. Реферат

Метою іноземної військової присутності, як правило, є реалізація інтересів колективної оборони. Як свідчить міжнародна практика, переважна більшість угод про іноземну військову присутність має на меті спільну оборону. Країна, яка надсилає свої війська до іншої держави, зобов’язується боронити її від агресії з боку третіх країн

До загроз регіональній безпеці України слід віднести такі проблеми як іноземна військова присутність на території нашої держави, неврегульованість питання кордонів, нелегальна міграція.

Питання контролю за іноземною військовою присутністю на території країни є надзвичайно складним, болісним і актуальним. Іноземна військова присутність безпосередньо зачіпає інтереси тієї країни, на території якої розташовано іноземні війська. Міжнародна практика знає декілька типових варіантів перебування іноземних військ на чужих територіях.

Перший варіант - окупація країни іноземними військами перед війною, в ході конфлікту або після нього.

Другий варіант – розміщення іноземних військ згідно з підписаним воєнно – політичним договором про союзницькі відносини між країнами у сфері оборони та зовнішньої політики.

Третій варіант – надання в оренду на певний термін для базування іноземних військ шляхом підписання відповідної двосторонньої угоди.

Іноземна військова присутність на території України обумовлена тією спадщиною, що дісталася від Радянського Союзу, та нездатністю української влади до кінця розв’язати проблему поділу цієї спадщини на свою користь.

Через те, що іноземна військова присутність є надзвичайно вразливим чинником для національної безпеки тієї країни, яка надає свою територію для іноземних військ, то відповідне рішення має прийматися вищими органами державної влади цієї країни і мати відповідне законодавче закріплення. Як правило, таке рішення приймається президентом чи парламентом. При цьому обов’язковими є укладення та ратифікація угод чи договорів між країною, яка надсилає свої війська, і державою, яка надає свою територію для їх розміщення.

Метою іноземної військової присутності, як правило, є реалізація інтересів колективної оборони. Як свідчить міжнародна практика, переважна більшість угод про іноземну військову присутність має на меті спільну оборону. Країна, яка надсилає свої війська до іншої держави, зобов’язується боронити її від агресії з боку третіх країн. Сторона, яка надсилає свої війська, зобов’язується дотримуватись таких принципів:

  • поважати суверенітет, незалежність, територіальну цілісність та національні інтереси тієї країни, на території якої будуть розміщені ці війська;
  • дотримуватись національного законодавства тієї держави, на території якої вона розташовує свої війська;
  • не втручатись у внутрішні справи та утримуватись від політичної діяльності в країні, яка надає свою територію для розміщення іноземних військ.

Держава, яка надає свою територію для іноземних військ, має право поширювати виключну юрисдикцію на військовослужбовців та цивільний персонал цих військ стосовно злочинів, пов’язаних з безпекою цієї країни.

Військовий та цивільний персонал не має права претендувати на громадянство та постійне проживання в тій країні, на території якої розташовано цей контингент військ. Держава, що надає свою територію, здійснює контроль за масовим поширенням друкованих видань та інших засобів масової інформації, що належить іноземному військовому контингенту, а також за його комерційною та господарською діяльністю.

Країна, що приймає іноземний військовий контингент, передає йому для використання об’єкти та райони, в яких він розміщується; вони мають бути знову повернуті їй після закінчення терміну перебування цих військ.

Основним документом, яким має керуватися Верховна Рада України та органи виконавчої влади у здійсненні контролю за іноземною військовою присутністю, є Закон "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України", прийнятий Верховною Радою України 22 лютого 2000 р.

Особливість цього закону полягає в тому, що він встановлює не тільки порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України, а й визначає порядок здійснення контролю за їхньою діяльністю під час перебування в Україні. Закон конкретизує та визначає процедуру реалізації конституційних повноважень Президента України та Верховної Ради України, згідно з якими рішення про допуск підрозділів збройних сил на територію України приймає Президент України.

Пропозиції щодо допуску іноземних військ на територію України подаються до Ради національної безпеки і оборони Міністерством оборони та Міністерством закордонних справ, а вона подає ці пропозиції на розгляд Президентові Україні для прийняття відповідного рішення, яке потім виноситься для схвалення Верховною Радою України.

Згідно з Законом підрозділи іноземних військ можуть бути допущені на територію України тільки у тому разі, якщо метою їхнього перебування є:

  • участь у спільних зі Збройними силами України заходах щодо вдосконалення бойової підготовки та обміну досвідом у рамках домовленостей про військове співробітництво;
  • транзитне переміщення через територію України;
  • надання військової допомоги для відсічі збройної агресії з боку третіх країн на прохання України чи надання допомоги з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;
  • обслуговування тимчасового розміщення іноземних військових частин та об’єктів на території України відповідно до міжнародних договорів України.

Вагомим є також обмеження, які накладає Закон на допуск іноземних збройних формувань. Законом забороняється допуск на територію України підрозділів збройних сил держав, які не визнали її незалежності та територіальної цілісності або висувають до неї територіальні претензії. Забороняється також допуск підрозділів, оснащених зброєю масового ураження. Потенційні носії ядерної зброї допускаються тільки для короткотермінового розміщення за умови їх належної реконструкції.

У Законі визначені також підстави для денонсації міжнародних договорів щодо перебування на території України підрозділів збройних сил іноземних держав:

  • втручання та загроза втручання підрозділів збройних сил іншої країни у внутрішні справи України;
  • використання або загроза використання підрозділів збройних сил інших держав, що перебувають на території України, проти третіх держав;
  • недотримання або порушення підрозділами збройних сил інших держав міжнародних договорів України, цього Закону та інших нормативно-правових актів.

У законі визначено механізм контролю за діяльністю підрозділів збройних сил інших країн, який має здійснюватися у межах своїх повноважень Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим та Міністерством оборони.

Нині Закон України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав" безпосередньо стосується перебування на території України сил Чорноморського флоту Російської Федерації, а також підрозділів збройних сил інших держав, які беруть участь у заходах Програми "Партнерство заради миру".

Порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил країн – учасниць ПЗМ на території України додатково регламентовані Угодою між державами - учасницями Північноатлантичного договору та іншими країнами, які беруть участь у Програмі ПЗМ, щодо статусу їхніх збройних сил та Додатковим протоколом до цієї Угоди, ратифікованим Верховною Радою України 2 березня 2000р.

Значно складнішою видається ситуація з перебуванням на території України сил Чорноморського флоту Російської Федерації. З часів здобуття Україною державного суверенітету проблема Чорноморського флоту залишається однією з реальних загроз її воєнній безпеці.

Проблема полягає в тому, що до цього часу не визначена позиція України в тому випадку, якщо РФ вступить у воєнний конфлікт з третьою країною. У такому разі Україна може розглядатися як співучасник агресії й автоматично буде втягнута у війну. Угод, які б передбачали право України на заборону застосування сил ЧФ РФ зі своєї території проти тієї чи іншої держави, не існує.

Угода про статус та умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України не відповідає багатьом вимогам, які ставляться до міжнародного договору Законом України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України". В Угоді не передбачені і не визначені такі суттєві положення, як:

  • порядок застосування сил Чорноморського флоту РФ під час їхнього перебування на території України, особливо в кризових ситуаціях;
  • розміри і порядок внесення плати за оренду земельних ділянок, окремих об’єктів, а також за використання вод і повітряного простору України;
  • порядок здійснення контролю за діяльністю військових формувань РФ на території України;
  • підстави для денонсації зазначеної Угоди;
  • умови і порядок дострокового виведення сил Чорноморського Флоту РФ з території України.

Іншою проблемою, яка все більше починає турбувати українську громадськість, є кінцеві терміни перебування сил ЧФ РФ на території України. Згідно з Угодою, російське військове угрупування дислокуватиме в Україні протягом 20 років.

Базування сил ЧФ РФ в Криму не є для Росії фінансово обтяжливим, оскільки передбачає "оплату" за оренду тільки українськими боргами. Росія взяла в оренду аеродром стратегічного призначення поблизу Сімферополя, який дозволяє приймати військові літаки будь-якого класу, включаючи і важкі військово-транспортні літальні апарати для перекидання десанту.

Росія нині володіє військовим гарнізоном у Феодосії – місці, найуразливішому при вторгненні з моря і найзручнішому для висадження морських десантів на територію Криму. Зрештою, Росія має у своєму розпорядженні 90% усієї військової інфраструктури в м. Севастополі і війська, чисельність яких значно перевищує там відповідну чисельність українських військових формувань.

Військова присутність Росії в державах СНД покликана утримувати їх від участі в союзах і блоках з іншими країнами й одночасно заохочувати наміри держав-учасників Договору про колективну безпеку об’єднуватися в оборонний союз на базі спільності інтересів і військово-політичних цілей. Прямим призначенням присутності сил Чорноморського флоту Російської Федерації на українській території в цьому контексті є стримування України від набуття членства в НАТО.

З іншого боку, Росія зацікавлена в тому щоб ЧФ був повноцінною бойовою оперативно-стратегічною структурою, яку в разі війни можна було б застосовувати в повному обсязі. Тому Росія висуває пропозиції щодо підписання нових угод, що ставить Україну перед необхідністю взяти на себе союзницькі зобов’язання, а це автоматично виключає будь-яку можливість її вступу в НАТО.

Перед Україною ж стоїть протилежне за змістом і цілями завдання, пов’язане з виведенням сил Чорноморського флоту РФ з її території. Адже очевидним є те, що російська військова присутність на українській території і членство України в НАТО – речі несумісні, оскільки така присутність суперечить принципу колективної оборони членів Альянсу.

Отже, процес набуття Україною членства в НАТО потребує розробки конкретних механізмів, які б забезпечили безконфліктний характер виведення сил Чорноморського флоту РФ з території України. Такі механізми мають бути впроваджені як на міжнародному рівні, так і на рівні двосторонніх міждержавних відносин.

На національному рівні такі механізми передбачають передусім створення внутрішніх юридичних, економічних і політичних умов для ліквідації російської військової присутності на території України. Створенню юридичних передумов для вирішення цієї проблеми сприяли б такі заходи:

  • приведення діяльності сил Чорноморського флоту РФ у відповідність з вимогами Закону України "Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших дер жав на території України";
  • упровадження моніторингу за порушеннями військовими формуваннями Чорноморського флоту РФ законодавства України та угоди, що регламентує їх діяльність на території України;
  • розробка та впровадження чітких механізмів контролю за діяльністю сил Чорноморського флоту Російської Федерації на території України з боку Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Генеральної прокуратури України, Міністерства оборони України, Міністерства закордонних справ України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Щодо економічних передумов, то тут має бути розв'язано цілий комплекс досить складних проблем.

По-перше, цілком зрозуміло, що Росія з геополітичних та геостратегічних міркувань використовуватиме всі можливі, насамперед економічні, важелі, щоб продовжити свою військову присутність на території України. Найбільш дієвим з них є використання стратегічної залежності України від Росії в постачанні енергоносіїв. Отже, питання диверсифікації джерел постачання енергоносіїв стає критично важливим у вирішенні проблеми ліквідації російської військової присутності та набуття Україною членства в НАТО.

По-друге, базування сил Чорноморського флоту РФ на території України здійснюється на умовах оренди земельних ділянок, об'єктів берегової інфраструктури, а також акваторії бухт, за що російська сторона розраховується щорічно шляхом погашення частини українського державного боргу в сумі 97,75 млн. дол. США. Загальна сума українського боргу на момент підписання Угоди становила близько 2,2 млрд. дол. США.

За шість минулих років оренди російською стороною погашено близько 587 млн. дол. США. Відтак при достроково му виведенні сил ЧФ з території України постає проблема дострокової сплати державних боргів у сумі близько 1,5 млрд. дол. США, чого Україна без зарубіжної допомоги за короткий термін зробити не зможе; вона потребуватиме прямої фінансової допомоги з боку США та інших країн НАТО. Іншим шляхом погашення українських боргів може бути купівля їх у Росії країнами Заходу або погашення російських боргів країнами НАТО в обмін на відповідну ліквідацію українських боргів з боку Росії.

На національному рівні необхідно завершити інвентаризацію всіх об'єктів нерухомого майна і деяких ділянок, переданих в оренду для потреб ЧФ РФ, а також скласти перелік тих об'єктів та ділянок, які не увійшли в Додаток Угоди, але використовуються військовими формуваннями ЧФ РФ, і укласти окремі угоди про їх оренду з відповідною сплатою вартості.

Потрібно заборонити передачу Чорноморським флотом РФ об'єктів і ділянок, виділених Угодою для його потреб, у суборенду іншим комерційним резидентам. У разі відмови російської сторони від сплати за додаткову оренду вимагати від неї поступового вивільнення причалів, земельних ділянок та окремих об'єктів для потреб міста Севастополь.

По-третє, після виведення сил ЧФ з території України по стане проблема працевлаштування українських громадян, які обслуговували життєдіяльність російських військових формувань. У Севастополі в системі обслуговування базування сил ЧФ РФ задіяно близько 20% працездатного населення міста. Отже, заходи щодо вирішення цієї проблеми мають бути заздалегідь передбачені в Державній програмі економічного та соціального розвитку Севастополя, реалізація якої має призвести до суттєвої демілітаризації міста.

Нарешті, серед блоку економічних проблем, які необхідно буде розв'язувати у зв'язку з ліквідацією російської військової присутності, слід очікувати претензій російської сторони на компенсацію або посилання на відсутність бюджетних коштів для перебазування сил ЧФ РФ з території України на територію Російської Федерації. Отже, за дострокове виведення своїх військових сил Росія, вірогідно, вимагатиме або додаткової фінансової компенсації, або розтягнення процесу виведення своїх формувань на довготривалий період, або те й інше.

Таким чином, вирішення цього складного комплексу проблем виведення сил ЧФ РФ з української території в процесі набуття Україною членства в НАТО потребуватиме їх винесення на тристоронній або багатосторонній рівень з обов'язковою участю провідних країн НАТО, передусім США.

Існує й інший шлях розв'язання проблеми — підписання тристоронньої угоди між НАТО, Росією та Україною про збереження російської військової присутності до закінчення терміну дії Угоди про статус та умови перебування ЧФ РФ на території України з відповідними обопільними воєнно-політичними зобов'язаннями. Але навіть такий варіант вирішення проблеми потребуватиме створення умов для виведення російських військ та початку цього процесу вже принаймні з 2006 р.

Кордони посідають особливе місце серед вимог до країни-претендента на вступ до Європейського Союзу та НАТО. Від кандидата очікується досягнення певних результатів у політичній сфері. Країна-претендент на вступ як до Альянсу, так і до Європейського Союзу повинна мати визначені та належним чином упорядковані відповідно до національного та міжнародного права кордони. Саме їх наявність є первинним визначальним показником спроможності держави захищати свій суверенітет і робити посильний внесок у безпеку Альянсу.

Західні сусіди України у зв'язку зі вступом до Європейського Союзу вживають практичних заходів щодо зміцнення прикордонної безпеки. Польща, Угорщина, Словаччина та Румунія вдосконалюють свою систему прикордонного та митного контролю. Практично на всіх ділянках західного кордону України спостерігається посилення вимог до режиму його охорони.

Змінюється режим перетину кордону. При цьому для українців він стає безкоштовним візовим, а для громадян наших західних сусідів (Польщі, Угорщини) безвізовим. Незважаючи на те, що державний кордон Польщі з Україною та Білоруссю ще з часів СРСР був досить добре облаштованим, для підготовки вступу Польщі до Європейського Союзу останній виділяє їй для посилення охорони цієї 992-кілометрової ділянки 108 млн. євро (594 млн. грн.). Для порівняння: у 2003 р. бюджетним планом України передбачалося виділення 463,5 млн. грн. для охорони 7014 км її державного кордону.

Без юридичного оформлення державного кордону і відповідного його облаштування Україна не може бути прийнятою ні в ЄС, ні в НАТО. Розв'язання проблеми кордонів, безумовно, потребує спільних зусиль сусідніх держав, але за відсутності конструктивних дій сусіда питання може вирішуватися в односторонньому порядку, як це продемонстрував досвід країн Балтії.

Договір про російсько-литовський державний кордон був укладений главами двох держав ще в жовтні 1997 р., але він дотепер не ратифікований Державною Думою Росії. Однак з огляду на те, що з Литвою за посередництва ЄС уже вирішене питання про транзит громадян Росії в Калінінградську область, можна сподіватися, що цей договір буде ратифікований російською стороною.

У протилежному разі домовленості про транзит через територію Литви будуть скасовані, а це не відповідає національним інтересам Росії. Литва в такий спосіб отримала "важіль" впливу на Росію з метою пришвидшення позитивного для неї вирішення проблеми ділянки російсько-литовського державного кордону.

Естонія і Латвія в односторонньому порядку встановили "лінію захисту державного кордону" на своїй території. Ця лінія належним чином охороняється. Таке рішення відповідає вимогам ЄС та НАТО.

Україна має спільну ділянку державного кордону з Росією, Білоруссю, Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією та Молдовою. Загальна протяжність державного кордону України становить 7014,2 км, з них: сухопутної ділянки - 4247,9 км; річкової ділянки - 1414,7 км; морської ділянки - 1351,6 км.

На цей час Україна повністю визначила лінію сухопутного кордону. На заході, де кордони дістались у спадщину від колишнього СРСР, вони встановлені угодами з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією. На сході ситуація дещо інша. Правовий статус кордонів СНД був визначений Угодою про створення СНД від 8 грудня 1991 р., в статті 5 якого зазначено, що Високі Договірні Сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної і недоторканність існуючих кордонів у рамках Співдружності.

15 квітня 1994 р. було прийнято Декларацію про дотримання суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності кордонів держав СНД. У документі підтверджено, що держави утримуватимуться від військової, політичної, економічної або будь-якої іншої форми тиску, включаючи блокаду, від підтримки та використання сепаратизму проти територіальної цілісності та недоторканності, а також політичної незалежності будь-якої держави СНД.

Не зважаючи на те, що Україна стала першою з країн СНД, яка провела делімітацію кордонів з Росією, ще й дотепер проблеми кордонів між державами остаточно не врегульовані. Така ситуація сприяє поширенню незаконної міграції, злочинності, контрабанди, обігу наркотиків і, головне, сприяє створенню негативного іміджу України як нестабільної держави, неспроможної вирішувати злободенні проблеми своєї національної безпеки. Проблемними питаннями в цій сфері залишаються:

  • делімітація морської ділянки українсько-російського кор дону в Керченській протоці, визначення кордону в Азовському морі;
  • демаркація сухопутних ділянок кордону з Білоруссю та Росією;
  • демаркація державного кордону з Молдовою;
  • розподіл континентального шельфу в Чорному морі між Україною та Румунією.

З підписанням 17 червня 2003 р. Україною та Румунією Договору про режим українсько-румунського державного кордону розв'язано давно наболілу проблему, яка стримувала розвиток відносин між двома сусідніми країнами: здійснено остаточне правове оформлення державного кордону на засадах непорушності його лінії, успадкованої від колишнього СРСР. Договір про кордон закладає певні принципи, які стосуються майбутньої угоди щодо розподілу континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі.

У вирішенні на західному кордоні проблеми, пов'язаної з розподілом континентального шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі, принципово важливим є статус українського острова Зміїний. Аргументація румунської сторони зводилася до спроб довести, що Зміїний через малі розміри під падає під пункт 3 статті 121 Конвенції 00Н з морського права 1982 р., тобто фактично є скелею, не придатною для життя людини чи самостійної господарської діяльності, а тому його не потрібно брати до уваги при визначенні меж виключної економічної зони.

На даний час острів Зміїний належить до єдиного економічного комплексу Одеської області і відіграє важливу роль у розвідці та видобутку вуглеводів на континентальному шельфі. Ресурси Зміїного, який є демілітаризованою територією України, забезпечують життєдіяльність його мешканців.

Українсько-російська ділянка кордону заслуговує на особливу увагу. Значні зміни в ситуацію навколо кордону вніс 2003 р., коли 28 січня під час візиту президента РФ Володимира Путіна до Києва було підписано Договір про держкордон між Україною та Російською Федерацією. Цей Договір зафіксував сухопутну частину українсько-російського державного кордону і підтвердив, що Азовське море і Керченська протока є внутрішніми водами кожної з країн. Договір ратифікований парламентами обох держав і після того, як 23 квітня 2004 р. президенти двох країн обмінялися ратифікаційними грамотами, набрав чинності.

Загальна довжина державного кордону України від Білорусі до Азовського моря становить 1788 км. Обстановка на спільній ділянці державного кордону ускладнюється діями організованих злочинних угруповань, які контролюють процес нелегальної міграції. Канали переправлення нелегальних мігрантів із країн Далекого, Південного та Близького Сходу через українсько-російський кордон і далі в країни Західної Європи є найбільш безпечними.

Наразі Росія на офіційному рівні категорично заперечує демаркацію сухопутної ділянки і делімітацію морської ділянки кордону. Президент РФ В. Путін вважає, що Росії не слід квапитися з облаштуванням кордонів із колишніми союзними республіками. 8 липня 2002 р. в м. Саранську на нараді з питань соціально-економічного розвитку Приволзького федерального округу президент Росії заявив, що немає сенсу витрачати кошти на облаштованість кордону між Росією і колишніми республіками СРСР, якщо в межах Євразійського економічного співтовариства буде введено спільний економічний простір.

У своєму інтерв'ю від 29 серпня 2002 р. в м. Междуреченську президент РФ зазначив, що побудова кордонів між Росією й державами СНД може стати визнанням позбавлення Росії цих ринків. Незмінність думки про необов'язковість демаркації Росією державного кордону з країнами СНД підтверджує висловлена в березні 2003 р. на нараді поблизу казахстанського кордону заступником директора Федеральної прикордонної служби РФ М. Резниченком упевненість у тому, що "коли буде створений єдиний економічний простір, то кордон на казахстанському напрямку Росії виявиться не потрібним".

Особливо складною поки що залишається проблема делімі тації морської ділянки кордону. Позиції сторін щодо кордону в Азовському морі до зустрічі президентів України та Росії 24 грудня 2003 р. принципово розходились у тому, що Україна виступає за поділ моря (як дна, так і водної поверхні) відповідно до Конвенції 00Н з морського права 1982 р., а Росія - проти поділу, обґрунтовуючи це "історичним" характером використання нею моря. Розбіжності набувають ваги у зв'язку зі знач ними запасами нафти та газу на шельфі моря. До того ж Росія не визнає кордону в Керченській протоці.

Адміністративний кордон у Керченській протоці було ви значено в СРСР і нанесено на відповідні карти. Керч-Енікальський канал (КЕК), основна транспортна артерія протоки, розташований в українській частині. Не встановлюючи кордону в протоці, Росія порушує Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1997 р. Вона наполягає на визначенні кордону по осі системи поділу руху через протоку - осі КЕК.

Україна відстоює ту позицію, що, відповідно до норм Договору 1997 р. та міжнародного права, розмежування Керченської протоки здійснюється з урахуванням адміністративного кордону СРСР. Керч-Енікальський канал є структурним під розділом Керченського порту. Тому Україна вважає, що проблема цієї ділянки кордону вже врегульована і надалі можуть обговорюватися тільки питання її уточнення.

Особливого значення українсько-російський кордон набув після подій осені 2003 р., коли у вересні Росія розпочала будівництво греблі з метою з'єднати Таманський півострів з українським островом Тузла.

Острів Коса Тузла розташований у Керченській протоці. Раніше він був з'єднаний суходолом з Таманським півостровом, проте в 1925 р. після сильного шторму утворилася промоїна і Коса Тузла стала островом. Згідно з Указом Президії Верховної Ради РРФСР від 7 січня 1941 р. острів Середня Коса (Тузли) був переданий з Темрюкського району Краснодарського краю РРФСР до складу тоді ще Кримської АРСР з підпорядкуванням в адміністративно-господарському відношенні населеного пункту Середня Коса Керченській міській Раді депутатів трудящих

У 1954 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР Кримський пів острів було передано до складу УРСР.

У 1972 р. на нових чергових топографічних картах, відповідно до норм законодавства СРСР, у Керченській протоці було перевірено правильність нанесення лінії кордону між УРСР та РРФСР, статус якої з юридичної точки зору нічим не відрізнявся від лінії адміністративного кордону на суходолі. Відповідні документи та карти розмежування були належним чином підписані заступниками глав Кримської області та Краснодарського краю. Ця лінія кордону була нанесена на всі географічні і топографічні карти відповідного району, які видавалися в СРСР, включаючи карти Генерального штабу СРСР, Головного управління геодезії і картографії МВС СРСР, атласи тощо.

У довіднику "Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ" у розділі "Кримська область" зазначено, що селище Середня Коса, розташоване на о. Коса Тузла, підпорядковане Кіровській райраді м. Керчі.

"Географічна енциклопедія України" містить статтю такого змісту: "Тузла, Тузлинська коса - смуга суходолу в середній частині Керченської протоки, у межах Республіки Крим. До 1925 р. була з'єднана з Тамансь ким півостровом, під час сильного шторму відокремилася від нього промоїною завширшки близько 4 км. Довжина коси 8 км, ширина до 600 м., перевищення над рівнем води 1-1,5 м. Складається з черепашкового піску. Пляжі. Має катерне сполучення з м. Керчю".

Усі згадані нормативно-правові акти були прийняті легітимними органами державної влади двох республік і СРСР, які мали відповідні повноваження згідно з законодавством Союзу РСР, та оприлюднені згідно з установленою процедурою.

Лінію українсько-російського кордону було неодноразово підтверджено низкою двосторонніх договорів, починаючи з Договору між УРСР та РРФСР від 19 листопада 1990 р. Ці зобов'язання були в подальшому підтверджені в Договорі про подальший розвиток міждержавних відносин від 23 червня1992 р. і в Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 р.

У статті 3 Договору 1997 р. Україна і РФ взяли на себе зобов'язання "будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів..."

Крім того, 1 квітня 1993 р. Верховною Радою РФ було ухвалено Закон "О государственной границе Российской Федерации", у статті 2 якого було визначено, що державним кордоном РФ є кордон РРФСР, закріплений чинними міжнародними до говорами та законодавчими актами колишнього СРСР.

Цим же законом визначалося, що Російська Федерація при встановленні та зміні проходження свого державного кордону, встановленні та підтримці відносин з іноземними державами на державному кордоні, а також врегулюванні правовідносин у прикордонних районах (акваторіях) керується принципами взаємовигідного всебічного співробітництва з іноземними державами, взаємної поваги суверенітету, територіальної цілісності держав та непорушності державних кордонів, мирного вирішення прикордонних питань.

У Постанові Верховної Ради Росії № 4732-I від 1 квітня 1993 р. "О порядке введення в действие Закона Российской Федерации "О Государственной границе Российской Федерации" в пункті 2 було зазначено: "До заключения договоров о прохождении Государственной границы Российской Федерации с сопредельными государствами - бывшими союзними республиками СССР придать границе с зтими государствами статус Государственной границы Российской Федерации".

25 грудня 1998 р. міністр закордонних справ Російської Федерації під час ратифікації Державною Думою Росії Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Ро сійською Федерацією зробив таку заяву: "Как известно, Россия признала территориальную целостность Украйни й ее границы в Договоре от 1990 года. И вновь подтвердила зто в Соглашении о создании СНГ в декабре 1991 года, а также в Уставе СНГ.

Эти договори ратифицировани Думой й вступили в силу. Бывшие административые границы между советскими республиками стали в нових реалиях межгосударственными границами. Зтот факт признается всем мировьш сообществом. А Украина как независимое й суверенное государство признано ООН, другими международными организациями, подавляющим большинством государств мира. Повторяю: зто реалии из сегодняшнего дня, с которыми ми не то что не можем, а ми должны считаться, потому что Россия является постоянным членом Совета безопасности ООН.

Россия - держава, которая несет особую ответственность за безопасность й стабильность в мире. Давайте називать вещи своими именами. Выдвигать сегодня территориальные претензии к Украине значит не только серьезно подрывать отношения с ней, надолго поссорить наши наро ды, но й пойти вразрез с Хельсинским Заключительным актом, другими международными обязательствами России, обострить обстановку в Европе".

Отже, на сьогодні немає жодних сумнівів у тому, що існу ючий кордон у Керченській протоці є легітимним і з точки зору міжнародного права та двосторонніх українсько-російських зобов'язань, і з погляду внутрішнього законодавства обох країн. У той же час після переговорів 24 жовтня 2003 р. прем'єр-міністра України В. Януковича з прем'єр-міністром РФ Касяновим останній заявив, що кордону в Керченській протоці не існує і його потрібно визначати в процесі переговорів. Тим самим Росія, з одного боку, задекларувала свій намір переглянути існую чий кордон у Керченській протоці, з іншого - такі дії можна розглядати як відмову від укладених міжнародних домовленостей.

Разом із тим позиція України щодо Азовського моря узгоджується з нормами міжнародного права, Конституції та законодавства України, а позиція Росії стосовно "збереження статусу моря як внутрішніх вод двох держав без їх розмежування" суперечить як Конституції Росії, так і міжнародному праву.

У ході переговорів Україна прагне досягнути угоди, яка давала б можливість на взаємовигідній основі експлуатувати басейни Азовського моря і Керченської протоки і при цьому мати чітко визначені права та зобов'язання щодо певної частини її акваторії.

24 грудня 2003 р. відбулася зустріч президентів України і Росії у м. Керчі, де серед інших обговорювалася проблема розподілу Азовського моря та спільного використання Керч-Енекальського каналу, була підписана Угода про співпрацю щодо використання Азовського моря та Керченської протоки. Сторони домовилися про створення спільного підприємства з експлуатації Керченської протоки.

За результатами переговорів повідомлялося, що досягнута принципова домовленість щодо розподілу Азовського моря, встановлення лінії державного кордону в Азовському морі і Керченській протоці, а також про розмежування територіальних морів, континентального шельфу і виняткових економічних зон Росії та України в Чорному морі. З цього часу почався тривалий переговорний процес на рівні заступників глав міністерств закордонних справ, у ході якого потрібно узгодити широке коло проблем від лінії проходження кордону до принципів співпраці у Керченській протоці та в Азовському морі.

Події навколо острова Тузли свідчать про дотримання Росією принципів силового тиску на суміжні країни для вирішення питань на свою користь. На порядок денний висувається створення міжнародно-правової бази, яка забезпечуватиме сприятливі умови для захисту інтересів РФ та її союзників, переду сім з питань делімітації територіального моря, виключної (морської) економічної зони, закріплення за Азовським морем статусу внутрішніх морських вод Росії та України, забезпечення повної свободи діяльності РФ у Чорному та Азовському морях.

При цьому позиція РФ у питаннях делімітації територіального моря допускає "подвійний" стандарт. З одного боку, вона наполягає на вирішенні цього питання в цілому, відокремленні виключної економічної зони і континентального шельфу РФ, а з іншого - виступає за збереження за Азовським морем статусу внутрішніх вод України та Росії без чіткого визначення морських кордонів, виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу.

Така цілеспрямована політика РФ тривалий час ставить під сумнів успішне завершення процесу делімітації та демаркації кордонів України, зокрема морських, у найближчій перспективі. Варто зауважити, що міжнародне морське право не передбачає такого поняття, як "спільні внутрішні води".

Міжнародне право визначає, що жодна держава не має права поширювати свій суверенітет за серединну лінію, якщо це не визначено спільною угодою чи історичними обставинами. Однак це положення не застосовується, коли через історично сформовані правові чи інші особливі обставини необхідно роз межувати море в інший спосіб. Міжнародний суд у Гаазі ще в 1969 р. у справі про Північне море визнав, що метод рівно-віддаленості - не єдиний у міжнародному морському праві, і висунув правило рівноправних принципів. Відхід від правила рівновіддаленості був допущений у справі Тунісу - Лівії в 1982 р., у справі про затоку Мен між Канадою і США в 1984 р. тощо.

Намагання прикаспійських держав розподілити Каспійське море свідчить про можливість досягнення компромісу, який базується на принципі "розподіл дна, а вода спільна". Позиція Росії щодо поділу Каспію досить принципова. По-перше, поверхня і товща води повинна залишатися в спільному користуванні, проводиться тільки поділ дна.

По-друге, поділ спірних родовищ повинен здійснюватися за принципом 50:50. Сторона, що претендує, компенсує стороні, яка першою почала освоєння спірного родовища, половину витрат на розвідку та його освоєння, і після цього має право взяти участь у подальших роботах. Залучення третіх країн не допускається. По-третє, необхідно створити стратегічно-економічний центр по Каспію, у рамках якого координувати спільну діяльність.

Такий підхід визначає поділ Каспійського моря в основному на користь Росії.

Досягнення принципової позиції щодо повного розподілу Азовського моря обіцяє стати відправною точкою повного вирішення всіх прикордонних проблем між Україною та Росією, а також прикладом урегулювання подібних питань на всьому пострадянському просторі.

З 1991 р. українською стороною вживаються активні заходи щодо визначення та нормативно-правового оформлення державного кордону з Республікою Молдова, протяжність якого становить 1222 км. Взаємовідносини між Україною і Молдовою будуються на основі базового політичного Договору про добросусідство, дружбу і співробітництво, а також на майже 60 нормативно-правових актах.

З часу встановлення міждержавних стосунків сторони значно просунулися на шляху максимального скорочення проблем визначення державного кордону, досягли взаємовигідних домовленостей щодо його проходження в районі південних населених пунктів Басарабяска, Джурджулешти і Паланка.

Сьогодні на порядок денний винесено питання демаркації кордону. Верховна Рада України розглядає "Положення про демаркацію державного кордону між Україною і Республікою Молдова".

Разом із тим слід відзначити низку проблем, невирішеність яких негативно впливає на стан охорони українсько-молдовської ділянки державного кордону, стримує подальший розвиток прикордонних стосунків. Серед цих проблем привертають увагу передусім такі:

  • неврегульованість проблеми статусу Придністров'я та від сутність на ділянці українсько-молдовського державного кордону (суміжного з Придністров'ям) підрозділів прикордонних військ Республіки Молдова;
  • відсутність механізму реалізації угод про приймання та передачу осіб через спільну ділянку кордону та про організацію спільного контролю в пунктах пропуску через українсько-молдовський державний кордон.

Більшість названих проблем спричинено складністю внутрішньої ситуації в Молдові.

Делімітація українсько-білоруської ділянки кордону (1084,2 км) завершена. Але Договір про державний кордон між Україною та Білорус сю, підписаний у 1997 р., досі не ратифікований білоруським парламентом. Білоруська сторона ставить його підписання та наступну демаркацію в залежність від погашення Україною "боргу" перед Білоруссю, який сформувався в 1992 р. У сторін склалися різні уявлення про суму цього боргу. Після подій навколо острова Коса Тузла сторони дійшли принципової угоди про врегулювання питання боргу, а також наступних дій щодо остаточного вирішення прикордонних проблем.

Відносно стабільна оперативна обстановка на кордоні з Рес публікою Білорусь обумовлена заходами, які вживаються обома сторонами для охорони державного кордону, оптимізації та вдосконалення організаційно-штатної структури прикордонних частин, а також застосуванням місцевими органами влади додаткових заходів протидії організованій злочинності в при кордонних районах та безпосередньо на державному кордоні.

Характерним для цієї ділянки державного кордону є те, що контрабандна діяльність має переважно побутовий характер, практично немає випадків затримання товарів у великих обсягах. За оцінкою фахівців, надалі можна очікувати поступового зменшення контрабандної діяльності внаслідок упровадження відповідних заходів з обох сторін.

Важливо назвати ще одну проблему - вдосконалення всього комплексу процедур перетину кордонів громадянами. Незважаючи на те, що на державному рівні ці процедури в основному врегульовані, для громадян, що перетинають кордон, цей процес залишається непростим. Виняток становить тільки перетин кордону повітряним шляхом, де ці процедури в цілому відповідають європейським стандартам.

Відносно задовільними є вони при перетині кордону потягом. Але особливу турботу викликають процедури перетину кордону для громадян на автомобілях, автобусах, а також для вантажного автотранспорту. Як правило, це вимагає значного часу (наприклад, на українсько-польському кордоні з обох сторін як для пасажирських автобусів, так і для приватних легкових автомобілів - від 2-х до 4-х, а часом і 6 годин, існують черги навіть для громадян), удосконалення інфраструктури прикордонних та митних переходів.

Поки що не усунуто такі недоліки, як неввічливе ставлення до громадян з боку персоналу, його низький рівень культури, особливо мовної. Значний час контролю, крім інших причин, обумовлюється і тим, що частина осіб, які перетинають кордон, провозить контрабанду. Подолання цієї проблеми потребує не лише значних позитивних соціально-економічних зрушень у країні, а й змін у наших сусідів.

У вирішенні проблем кордону Україна може отримати певну допомогу з боку Європейського Союзу. Протягом 2002 р. вона вже одержала від нього техніку й устаткування для її охорони на суму близько 11 млн. євро.

Європейський Союз у 2003 р. виділив ще 8, 5 млн. євро на технічне оснащення двох прикордонних загонів - Сумського і Харківського, а також на облаштування придністровської ділянки українсько-молдовського кордону. Керівництво Держкомкордону веде переговори також зі США і НАТО в рамках Програми "Партнерство заради миру" з метою одержання коштів на облаштування своїх кордонів. Значною мірою мова йде про західні рубежі.

Отже, розв'язанню Україною проблеми облаштування кордонів перешкоджає політична невирішеність цього питання між Україною та Росією, Україною та Білоруссю. Остаточне оформлення державного кордону стало для нашої країни одним з основних ще не вирішених завдань становлення державності. Хоча порівняно з іншими державами СНД в Україні є здобутки в цьому плані, необлаштованість кордонів стримує просування країни в євроатлантичному напрямку.

Оцінюючи оперативну обстановку на державному кордоні України, слід відзначити, що одним з головних чинників, який впливає на її стан, є процес нелегальної міграції, що спостерігається практично на всіх ділянках державного кордону. Добре обладнаний західний кордон України дозволяє досить ефективно затримувати всіх нелегальних мігрантів з багатьох східних та південно-східних країн, що намагаються потрапити до розвинутих країн Європи, але обмежені можливості щодо їх депортації призводять до того, що переважна більшість цих утікачів залишається в Україні, яка вимушена витрачати значні кошти на повернення мігрантів.

Цьому сприяє також недосконале законодавство щодо біженців, які незаконно потрапляють в Україну. Україна, перетворившись на своєрідний захисний фільтр західних країн, поступово збирає на своїх теренах представників усіх рас, віросповідань, націй. Це жодним чином не стабілізує криміногенної обстановки як у прикордонних районах, так і в Україні взагалі. Як свідчить практика, незахищеність біженців та нелегальних мігрантів, відсутність постійного місця проживання та роботи сприяє поширенню впливу на них кримінальних авторитетів. Особи цієї категорії поповнюють лави злочинних угруповань.

Вищезазначене дає підставу очікувати виникнення серйозних проблем, пов'язаних з концентрацією нелегальних мігрантів в окремих регіонах України, включаючи і можливість виникнення збройних конфліктів між кримінальними та правоохоронними структурами в прикордонній зоні при спробі останніх протидіяти незаконному переправленню нелегальних мігрантів, наркотичної сировини, зброї та інших контрабандних товарів.

Отже, необлаштованість кордонів призводить до загострення такої проблеми національної безпеки, як приплив нелегальних мігрантів та біженців в Україну.

Нелегальна міграція є одним із проявів диференціації світу за умовами відтворення населення, зростання чисельності якого відбувається переважно в країнах, рівень розвитку яких значно відстає від високорозвинутих країн.

Цілком очевидно, що широкомасштабна імміграція іноземців, зокрема нелегальна, призводить до серйозних проблем, сприяє зростанню злочинності, інфекційних захворювань, міжетнічних протиріч та соціальних конфліктів у країнах, де ці іммігранти накопичуються.

Нелегали і біженці - це тільки одна з кількох нових міграційних проблем, з якими довелося на початку 90-х рр. зіткнутися країнам Центральної та Східної Європи після падіння так званої "залізної завіси". Попри всю свою багатоаспектність проблема нелегальної міграції і біженців може бути окреслена у трьох вимірах: загальнодержавному, регіональному та міжнародному.

Завдяки своєму геополітичному розташуванню Україна за минуле десятиліття стала не тільки транзитною зоною на шляху міграційних потоків Схід - Захід, Південь - Північ, а й поступово перетворилася на країну тривалого перебування нелегалів (живемо за принципом "усіх впускати, нікого не випускати"). Звичайно, Україна не спроможна утримувати велику кількість мігрантів, адже це призведе передусім до зменшення фінансування заходів, спрямованих на протидію нелегальній міграції.

Україна належить до держав зі змішаними потоками нелегальних мігрантів: вона виступає і як країна-постачальник, і як держава, що приймає нелегальних мігрантів, її специфіка полягає в тому, що з неї, переважно в пошуках заробітку, корінне населення виїжджає за кордон, перетворюючись згодом на нелегалів, і разом із тим накопичуються іноземці, які нелегально осідають в Україні з метою подальшого нелегального виїзду за її межі.

Крім того, гостро постають питання вивозу з України та транзиту через її територію жінок з метою торгівлі та сексуальної експлуатації.

За даними правоохоронних органів та численних публіка цій, плата за переправку однієї особи з країни походження до країни призначення сягає до 30 тисяч доларів США, а за проїзд територією України - від 3 до 5 тисяч доларів США.

При таких розцінках діяльність декількох злочинних угруповань, що організовують і контролюють нелегальну міграцію через Україну, не може бути збитковою. І за межами України система перекидання нелегальних мігрантів до Західної Європи діє налагоджено, ціни на послуги залишаються стабільними настільки (світові доходи від контрабанди людьми оцінюються від 5-7 до 10-15 млрд. доларів на рік), що організатори можуть собі доз волити переправляти нелегалів у кредит.

Варто відзначити, що останнім часом Україна досягла від чутного прогресу в законодавчому врегулюванні проблеми нелегальної міграції та біженців. Йдеться насамперед про прийняття нових редакцій Законів України "Про громадянство", "Про біженців", "Про імміграцію" та цілої низки інших законодавчих актів у сфері міграції, а в січні 2002 р. український парламент ратифікував Конвенцію ООН від 1951 р. щодо захисту біженців.

У той же час ефективність застосування цих законів недостатня. Панує різнобій в оцінках масштабів явища нелегальної міграції та прогнозів його розвитку. На думку одних, нічого страшного не відбувається, все, так би мовити, під контролем. Інші б'ють тривогу, оцінюючи теперішні масштаби нелегальної міграції як реальну загрозу національній безпеці.

Через свою специфіку нелегальна міграція не може бути належним чином відображена в офіційній статистиці. Діапазон коливань кіль кості нелегальних мігрантів на теренах України становить від 70 до 600 тис. осіб. Трапляються, правда, й припущення, що в Україні нелегально проживає понад мільйон громадян інших держав. За свідченням деяких експертів, Україна сьогодні є най більшою транзитною зоною в СНД, через яку проходять близько 40 іммігрантських шляхів, а показник кількості нелегалів, що осіли на території країни, перевищує загальновизнані європейські норми у 20-25 разів.

Інші фахівці, посилаючись на дані Центру збору та обміну інформацією з перетинання кордонів та міграції Євросоюзу, вважають, що з п'яти основних маршрутів незаконної міграції - балтійського, балканського, південноафриканського, південноамериканського, центральноєвропейського -останній, до якого належить Україна, не становить великої загрози країнам Західної Європи.

Хоча терміни "біженці" та "нелегальні мігранти" часто вживаються в засобах масової інформації як синоніми, ці поняття не зовсім тотожні. До "нелегальних мігрантів" належать суто економічні мігранти - це і дешева робоча сила, яку нелегально використовують на Заході, а також незаконне перевезення жінок з метою сексуальної експлуатації.

Друга група - потенційні біженці і шукачі притулку, які використовують канали нелегальної міграції з метою отримання відповідного правового статусу в одній з розвинутих європейських країн, оскільки іншої можливості, окрім як нелегально, залишити територію своєї держави у них, як правило, не існує. Звичайно, багатьох потенційних біженців спонукають до еміграції й економічні причини, але, на відміну від заробітчанських мігрантів, їм загрожує при поверненні на батьківщину або небезпека пере слідування за ознаками національної, етнічної належності, віросповідання, політичних переконань, або перспектива знову опинитися в зоні збройного конфлікту.

У міжнародній практиці широко застосовується процедура реадмісії, тобто повернення нелегальних мігрантів сусідній державі, з території якої вони прибули. Так роблять, до речі, наші західні сусіди — Угорщина, Словаччина, Польща та Румунія, з якими Україна має відповідні угоди. Застосувати таку практику стосовно Росії, з території якої прибуває найбільша частина нелегальних мігрантів, ми не в змозі, оскільки на сьогодні між Україною та Росією не укладено угоди про держав ний кордон, а отже, не створено правових умов для врегулювання процедури реадмісії. За таких умов органи внутрішніх справ приймають рішення про видворення з України в добро вільному порядку.

Але добровільною може бути тільки репатріація (re patriatio - повернення на батьківщину), а процедура видворення — це примусова дія, яка повинна застосовуватись як міра адміністративного покарання. Користуючись цією ситуацією, знаючи, що реальна депортація їм майже не загрожує, нелегальні мігранти на довгий час залишаються в Україні, не підмовляючись при цьому від повторних намірів потрапити к Західну Європу.

Так званих економічних мігрантів Україна не може видворити за браком коштів, розв'язати цю проблему відразу не під силу навіть значно багатшим країнам. Ще складніше депорту вати в країну громадянської належності потенційних біженців, оскільки це суперечить нормам міжнародного законодавства щодо прав людини, до яких приєдналася Україна.

З вищенаведеного слід зробити принаймні три висновки.

Перший: нелегальна міграція як явище несе в собі небезпеку і тісно пов'язана з кримінальним міжнародним бізнесом (наркотики, зброя, тероризм), і тому надання притулку не по винно перетворюватися на інструмент сприяння нелегальній міграції.

Другий: краще вжити заходів, щоб не допустити нелегалів на територію держави, ніж потім розв'язувати цілу низку проблем, пов'язаних зі встановленням особи, утриманням, видворенням та ін.

Третій: якщо нелегали вже допущені на територію держави, то слід чітко розмежовувати категорії "нелегальний мігрант/ економічний мігрант", з одного боку, "біженець/шукач притул ку" - з іншого, і залежно від цього вирішувати подальшу долю людей, але неприпустимо проводити паралель між злочином і притулком, між тероризмом і захистом біженців.

Серед окремих експертів побутує думка, що в найближчі роки саме Східна Європа стане більш привабливою для потенційних біженців з азійського регіону, ніж Західна. На користь такого прогнозу свідчить і те, що всі східноєвропейські країни вже мають законодавчу базу, регламентовану міжнародними і національними актами, яка дозволяє приймати біженців і осіб, котрі шукають притулку.

По-друге, у зв'язку з розширенням кордонів Євросоюзу та НАТО на Схід потрапити в західноєвропейські країни буде дедалі важче. Нарешті, у цих державах ставлення до біженців з мусульманських країн може стати куди ворожішим, ніж, наприклад, в Україні, де християни й мусульмани співіснують уже тисячоліття. Інші вважають, що переваж на більшість біженців осідатиме в Пакистані, Індії, Ірані, Туреч чині, а також у середньоазійських республіках (Таджикистані, Узбекистані) та Росії.

Щодо регіонального виміру проблеми нелегальної міграції і біженців, то слід сказати, що Закарпатська область є найбільш вигідним плацдармом на шляху мігрантів до європейських країн. Кількість нелегальних мігрантів, затриманих на території області за останні сім років, становила понад 22 тисячі. Найбільш напруженими напрямками залишаються ділянки українсько-словацького та українсько-угорського кордонів.

На прикладі Закарпаття цілком очевидно, що подальша неврегульованість цієї проблеми може призвести до поширення нетипових для України інфекційних та особливо небезпечних карантинних захворювань, зміцнює організовані кримінальні угруповання, що спеціалізуються на контрабандному перевезенні людей, породжує корупцію посадових осіб, створює "чорний ринок" фальшивих документів, житла, транспорту та інших послуг.

Тобто нелегальна міграція виступає провокативним конфліктогенним фактором, створює додаткові умови для конфліктів між місцевим населенням та нелегальними мігрантами, між нелегальними мігрантами та владою, між представниками різних національно-етнічних груп мігрантів, усередині та між злочинними угрупованнями. До речі, утримання на території військового формування, до якого належить Мукачівський при кордонний загін, цивільних людей, у тому числі жінок та дітей, суперечить загальновизнаним міжнародним правовим нормам, шкодить авторитетові нашої держави взагалі.

Для того, щоб суттєво зменшити обсяги нелегальної міграції, потрібно ввести жорсткий контроль при в'їзді, переглянути візову політику держави щодо країн, які поставляють нелегальних мігрантів в Україну. Адже значну частину нелегалів становлять і ті, хто потрапив до нас на законних підставах (туризм, так звані навчальні, транзитні, бізнес-візи). До речі, упродовж трьох останніх років спостерігається зменшення кількості затриманих нелегальних мігрантів - із 7,5 тис. у 1999 р. до 1,2 тис. у 2002 р. Якщо в 2001 р. найбільш чисельними були групи нелегальних мігрантів з Афганістану, то в минулому - з Китаю та Індії.

Чи утримається така позитивна тенденція - покаже час, але хочеться сподіватися, що це результат поступового налагодження адекватного прикордонного контролю та охорони українського кордону передусім на його північно-східній ділянці.

Органами виконавчої влади та місцевого самоврядування області спільно з правоохоронними органами вживаються невідкладні заходи щодо боротьби з нелегальною міграцією. Здійснюються зокрема спільні цільові операції "Кордон", "Курорт", "Іноземець" та ін. Проблеми боротьби з незаконною міграцією всебічно обговорюються на робочих нарадах при голові облдержадміністрації за участю керівників правоохоронних органів, голів райдержадміністрацій та міськвиконкомів, командирів прикордонних підрозділів.

З нашої ініціативи рішенням обласної ради від 12 квітня 2001 р. майно колишнього військового містечка поблизу с. Павшино було передане Мукачівському прикордонному загонові для облаштування на його базі пункту збору незаконних мігрантів. За рахунок коштів обласного бюджету для цього було виділено близько 300 тис. грн., що дало можливість відкрити названий пункт у листопаді 2001 р. За допомогою представництва УВКБ 00Н в Україні і благодійного міжнародного фонду охорони здоров'я та навколишнього середовища "Регіон Карпат" в одному з гуртожитків м. Мукачеве окремо обладнано пункт утримання нелегальних мігрантів із числа жінок та дітей, розрахований на 50 осіб.

З метою більш ефективної протидії нелегальній міграції в області створено позаштатні групи протидії нелегальній міг рації, що дозволяє забезпечити більш повне і послідовне роз слідування обставин проникнення та пересування в прикордонних регіонах груп нелегальних мігрантів, встановлення та притягнення до відповідальності організаторів і посібників нелегальної міграції.

Цьому сприяло і вдосконалення нормативно-правової бази: Кримінальний кодекс України з 1 вересня 2001 р. доповнено статтею 332 "Незаконне переправлення осіб через державний кордон України", у якій зазначено, що організація незаконного переправлення осіб через державний кордон України, керівництво такими діями або сприяння їх вчиненню порадами, вказівками, наданням засобів або усуненням перешкод карається позбавленням волі терміном від двох до п'яти років, а ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, - на строк від трьох до семи років.

Окремо слід вирішувати і питання біженців. Разом зі збільшенням їх кількості зростає і число правових, економічних, соціальних, етнокультурних, релігійних, психологічних проблем, які, на жаль, розв'язуються дуже повільно. Незважаючи на досягнутий прогрес у законодавчому регулюванні проблем біженців, про який ішлося вище, державі не вдалося до цього часу створити умови, які відповідали б мінімальним стандартам перебування біженців і шукачів притулку, їх тимчасової адаптації и українському суспільстві. Практика реалізації законодавства про біженців (як попереднього, так і новоприйнятого) пов'язана з великими труднощами.

По-перше, це відсутність матеріальних можливостей для реалізації прав біженців, передбачених законом (тимчасове житло, працевлаштування, соціальна допомога тощо). Зауважимо, що до цього часу в західному регіоні України не обладнано жодного державного пункту тимчасового розміщення біженців, хоча створення таких пунктів передбачено чинним законодавством. Фактично отримання статусу лише легітимізує правове становище цих людей в Україні.

Неспроможність держави реалізовувати власне законодавство щодо біженців породжує вкрай негативні наслідки, в тому числі при зводить до збільшення кількості осіб з невизначеним правовим статусом, а відтак - до зростання загрози незаконних дій стосовно цієї категорії іноземців з боку правоохоронних органів.

Хоча правовий механізм застосування вказаного закону вже розроблений у вигляді тимчасової інструкції, невизначеним до цього часу залишається питання про територіальні органи міграційної служби, які повинні підпорядковуватися спеціально уповноваженому центральному органові виконавчої влади у справах міграції і мати відповідне фінансування для здійснення всіх процедурних питань, пов'язаних із наданням статусу біженця. Відділи у справах національностей та міграції як підрозділи обласних державних адміністрацій не підпадають під цю норму Закону "Про біженців".

У зв'язку з цим надзвичайно актуальною залишається проблема інституційного забезпечення міграційної політики України. Для всіх відомств, що мають повноваження у сфері міграції (МВС, Держкомкордон, МЗС, Мінпраці, Держкомнацміграції), регулювання міграційних процесів не є єдиним змістом їхньої діяльності. Найбільш результативним виходом із ситуації, на нашу думку, має бути створення окремого незалежного органу виконавчої влади у сфері міграції, тобто Державної міграційної служби з широким колом повноважень як контроль но-реєстраційного, так і соціально-гуманітарного характеру.

Проте для того, щоб дискусії з цього приводу, які точаться вже понад сім років, нарешті припинилися, потрібне політичне рішення вищого керівництва держави. В іншому випадку доручення Президента України, що міститься у Програмі боротьби з незаконною міграцією на 2001-2004 рр., яке зобов'язує Кабмін вжити заходів щодо концентрації в одному органі всього комплексу міграційних питань, у черговий раз перетвориться лише на міжвідомче листування, в якому різні міністерства, в цілому підтримуючи доцільність створення єдиної міграційної служби, висловлюють протилежні позиції про шляхи та строки утворення цього органу, його завдання та повноваження, умови фінансування.

Протягом 1998—2001 рр. територіальним органом міграцій ної служби розглянуто заяви про надання статусу біженця і прийнято відповідні рішення стосовно 56 іноземців (в тому числі 27 дітей у віці до 16 років), що становить менше одного відсотка від загальної кількості нелегальних мігрантів, виявлених на території області.

З часу впровадження правового механізму застосування нового Закону України "Про біженців" (липень 2002 р.) територіальною міграційною службою в Закарпатській області розглянуто 106 звернень про надання статусу біженця, з яких 71 відхилено, 35 прийнято до розгляду. Станом на 1 березня 2003 р. з указаних 35 осіб двом особам рішенням Держкомнацміграції України відмовлено в наданні статусу біженця, решта перебувають в очікуванні остаточного рішення.

На нашу думку, було б доцільним на державному рівні розглянути також питання і про запровадження притулку для тих шукачів, які не підпадають під норми Закону України "Про біженців" (в основному це так звані "біженці війни"), зокрема норми тимчасової легалізації. За результатами досліджень, здійснених за сприяння Міжнародної організації з міграції, тільки 22% мігрантів, прибулих в Україну з гарячих точок, виявили зацікавленість у поверненні на батьківщину.

Подібна процедури застосовується в багатьох країнах у вигляді тимчасової заборони видворення з гуманних міркувань або так званої міграційної амністії. Вона звичайно повинна передбачати чіткий облік, медичне обстеження та тимчасову реєстрацію за місцезнаходженням відповідної територіальної міграційної служби та органу внутрішніх справ. Тимчасове вирішення проблеми в такий спосіб набагато безпечніше, ніж подальше неконтрольоване перебування цієї категорії іноземців у державі. Можливо, краще один раз легалізувати, ніж увесь час боротись.

Що стосується визнаних біженців та осіб, чиї заяви розглядаються, то становище, в якому вони перебувають сьогодні в Україні, абсолютно не вписується в правові міжнародні нор

ми, не кажучи про чинне законодавство України.

У зв'язку з цим неабияке значення для регіону має подальше співробітництво з міжнародними інституціями. В умовах, коли держава не може депортувати потенційних біженців із числа нелегальних мігрантів у країну походження і в той же час неспроможна забезпечити мінімальні умови тимчасового проживання на своїй території, пряме співробітництво області з між народними організаціями та благодійними фондами, що спеціалізуються з даної проблеми, є особливо актуальним.

У регіоні налагоджено ділові стосунки з представництвом Управління Верховного Комісара 00Н у справах біженців в Україні, Між народної організації з міграції, Міжнародним фондом охорони здоров'я та навколишнього середовища "Регіон Карпат", Між народним та національним товариством Червоного Хреста. У співпраці з УВКБ ООН та фондом "Регіон Карпат" відкрито пункт розміщення осіб, які перебувають у процедурі визначення статусу біженця в м. Мукачеве, та консультативний центр для біженців і шукачів притулку в м. Ужгород.

У жовтні 2001 р. в Ужгороді з ініціативи обласної держадміністрації та за підтримки представництва УВКБ ООН в Україні відбулася регіональна міжнародна зустріч з питань міг рації та притулку (Україна, Угорщина, Словаччина) за участю представників європейських та міжнародних структур. Виконуючи попередні домовленості, у вересні 2002 р. в Словаччині було організовано аналогічну зустріч з питань міжнародної співпраці у сфері міграції та притулку, яка закріпила за собою офіційну назву "Ужгородський процес".

Метою цих зустрічей є привернення уваги європейського співтовариства до міграцій них проблем, що мають місце на перетині кордонів країн Карпатського регіону, розширення допомоги у протидії нелегальній міграції та захист потенційних біженців у цьому регіоні. Але, на жаль, рівень співробітництва та допомоги не відповідає на сьогодні рівню існуючих проблем.

Міжнародна співпраця у сфері міграції повинна стати важливим елементом діяльності держави, а ефективна протидія нелегальній міграції та захист біженців потребує справді спільних скоординованих зусиль і національних європейських урядів, і міжнародних інституцій.

В основі регулювання цих процесів має бути не тільки суверенне право кожної окремої країни приймати рішення про допущення іноземців на свою територію, а й норми міжнародного законодавства щодо прав людини, зокрема Конвенції ООН 1951 р. про статус біженців і Протоколу до неї від 1967 р. Політика з питань міграції та притулку, що здійснюється Європейським Союзом, не повинна мати негативних наслідків для країн на сході Європи. Існує нагальна потреба у виробленні стратегії справедливого розподілу тягаря між країнами ЄС та державами, які впродовж наступних років будуть поза його кордонами.

Нелегальні перетини кордонів вихідцями з азійських та африканських країн - це власне проблема не тільки України і наших найближчих сусідів на Заході, вона виходить навіть за рамки українсько-російського кордону, хоча саме з території Російської Федерації в Україну і далі на Захід потрапляє основ на кількість нелегалів і шукачів притулку.

Ця проблема вже давно набула загальноєвропейських мас штабів. У зв'язку з цим цілком логічним і зрозумілим є бажання європейських країн поставити надійний заслін потоку незаконної міграції. На нашу думку, якщо країни Євросоюзу прагнуть зміцнити свої нові кордони на сході, зокрема з Україною, то вони повинні б подбати і про те, як допомогти Україні в розв’язанні проблем нелегальної міграції та шукачів притулку на її території. Це й було б проявом спільної європейської відповідальності про яку так часто говорять представники ЄС.

Ідеться насамперед про допомогу в зміцненні кордонів України з Росією та Білоруссю, в утриманні нелегальних мігрантів у спеціальних установах та розбудові пунктів тимчасового розміщення біженців тощо. Украй необхідним видається також розвиток програм добровільного повернення мігрантів із залученням допомоги європейських країн-донорів, зацікавлених у зменшенні тиску нелегальної міграції на їхні кордони. Тому Україна повинна бути зацікавлена в отриманні фінансової допомоги для утримання біженців та протидії нелегальній міграції як від міжнародних організацій (УВКБ ООН, МОМ та інших), так і від країн "великої сімки" та Європейського Союзу.

Введення візового режиму з Чехією та Словаччиною вже призвело до змін у міграційній політиці, а чергове розширення Євросоюзу на Схід поставило перед Україною та її західними сусідами проблему введення ще більш жорсткого прикордонного режиму.

Взагалі перед нашою державою постало досить складне завдання - не тільки відстояти імідж України як фор посту в боротьбі з незаконною міграцією на шляхах проникнення нелегалів у країни європейського співтовариства, а й побудувати міграційні стосунки з майбутніми членами ЄС з урахуванням своїх власних інтересів. І країни ЄС, і Україна повинні бути зацікавлені в тому, щоб будувати свою міграційну політику на основі сучасних підходів, сформованих з урахуванням досвіду останніх десятиліть, а також змін, що відбулися в міграційних процесах та ставленні до них.

Отже, питання біженців та нелегальної міграції потребують як довготривалих, так і невідкладних заходів з боку держави і в жодному разі не повинні вирішуватися тільки шляхом заборон і обмежень.

Очевидним є те, що російська військова присутність на українській території і членство України в НАТО – речі несумісні, оскільки така присутність суперечить принципу колективної оборони членів Альянсу. Отже, процес набуття Україною членства в НАТО потребує розробки конкретних механізмів, які б забезпечили безконфліктний характер виведення сил Чорноморського флоту РФ з території України. Такі механізми мають бути впроваджені як на міжнародному рівні, так і на рівні двосторонніх міждержавних відносин.


13.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!