Osvita.ua Вища освіта Реферати Міжнародні відносини Євроатлантична інтеграція України у внутрішньому вимірі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Євроатлантична інтеграція України у внутрішньому вимірі. Реферат

Намір вступити до таких організацій, як НАТО та ЄС, безпосередньо пов'язаний з обранням і реалізацією певної моделі національного розвитку. Такий намір, за логікою, мав би базуватися на цілковитій визначеності засад суспільно-політичного ладу. Досвід держав, що становили першу та другу хвилі роз ширення НАТО, це цілком підтверджує

У загальному вимірі зв'язок між наміром України вступити до НАТО і внутрішніми реформами є очевидним і не потребує доведення. Він полягає передусім у заохоченні до реформ за зразком розвинених демократичних держав. Фактично йдеться про доповнення внутрішніх рішень щодо реалізації певної моделі суспільного розвитку відповідними міжнародними зобов'язаннями і залученням зовнішніх чинників.

Вплив міжнародних зобов'язань на внутрішній розвиток держав - явище, яке набуло значних масштабів і нової якості в рамках еволюції й розширення європейської та євроатлантичної спільноти.

Найбільш наочно це виявляється у процесі подолання ізольованості й переходу до повномасштабної міжнародної співпраці посткомуністичних, у тому числі нових незалежних держав, для яких внутрішні трансформації і зміни геополітичних координат відбуваються синхронно й певною мірою взаємно обумовлені. Такий вплив став одним з ключових чинників розвитку міждержавного співробітництва в регіоні, що об'єднує колишні "Захід" та "Схід", і формування відносної надрегіональної суспільно-політичної та економічної гомогенності.

Намір вступити до таких організацій, як НАТО та ЄС, безпосередньо пов'язаний з обранням і реалізацією певної моделі національного розвитку. Такий намір, за логікою, мав би базуватися на цілковитій визначеності засад суспільно-політичного ладу. Досвід держав, що становили першу та другу хвилі роз ширення НАТО, це цілком підтверджує.

В українському випад ку маємо набагато складніший і суперечливіший варіант, коли рішення про інтеграцію було ухвалено не тільки задовго до набуття країною необхідних характеристик, а й за умов відсутності відповідних виразних тенденцій. Хоча таке рішення поки що не може бути реалізоване, воно вже перетворюється на вагомий зовнішній чинник внутрішнього розвитку.

Україна в будь-якому разі стала б об'єктом впливу глобальних, а надто - європейських тенденцій і сферою інтересів Заходу, але, проголосивши про намір стати членом НАТО і ЄС, вона змінює режим такого впливу й породжує складний суспільний феномен. Його сутність полягає в тому, що суспільство і політична еліта, розраховуючи на підтримку Заходу, все ще хворобливо реагують на конкретні прояви впливу привабливих партнерів, а внутрішні політичні та економічні реалії далеко не відповідають цивілізованим стандартам. Тобто цей вплив не має в Україні сприятливого середовища.

Однією з закономірних особливостей сприйняття міжнародних чинників національного буття в масовій свідомості нашого суспільства є певна недовіра до НАТО і ЄС, автоматичне приписування негативної ролі, звичка протиставляти їх внутрішнім передумовам. Одним із парадоксів політичного життя є поширеність подібного підходу серед політичної еліти і навіть фахівців. Це доповнюється не артикульованістю національних інтересів і фактичним продовженням дискусій та від критої політичної боротьби з приводу моделі національного розвитку і пріоритетів зовнішньої політики.

Тобто в країні досі не існує таких внутрішніх чинників, які б склали шкалу оцінки чинників зовнішніх. Відомо, що тільки в розвиненому суспільстві з цілком визначеними національними інтересами внутрішні чинники є усталеними, цілком органічними, такими, що виконують роль базових, первинних.

Перехідні суспільства, до яких за багатьма ознаками належить і українське, перебувають у пошуку орієнтирів та зразків, і тому звернення до успішного досвіду є закономірним. Сам цей процес почасти перетворився на поле й інструмент внутрішньополітичної боротьби. До того ж і влада, і суспільство можуть виявитися недостатньо готовими для того, щоб скористатися привабливим досвідом.

Але, окрім обрання певної моделі національного розвитку, існують і більш стандартні, проте важливі потреби певного зближення з міжнародними партнерами. Розвиток співпраці, повно цінне використання можливостей, що їх дає інтернаціоналізація, особливо з огляду на європейські реалії, об'єктивно потребує сповідування спільних принципів та дотримання схожих норм і стандартів організації та функціонування державних інститутів, гарантування громадянських прав і свобод, ведення бізнесу і т. ін.

Отже, наближення до критеріїв членства є важливим для підвищення ефективності співпраці і в такий спосіб - захисту національних інтересів. Водночас цілком очевидно, що й Захід зацікавлений у демократичній трансформації України, яка зробить її щонайменше більш прогнозованою і безпечною.

Ресурси міжнародної співпраці концентруються переважно на Заході, але вони, як і решта більш традиційних цінних ресурсів, виборюються в конкурентній боротьбі. Інтенсивність останньої врешті і сприяла становленню найбільш привабливого міжнародного формування - Європейського Союзу - та самого явища інтеграції. Саме ця інтенсивність, підтримувана детальною унормованістю і високою організованістю, створює поки що нездоланні перешкоди на шляху України до Європи, які не обмежуються об'єктивними показниками відставання в розвитку й ускладнюються недостатньо адекватним розумінням проблеми.

Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці, що висуваються високорозвиненими країнами до нових східноєвропейських партнерів, передусім як на штучний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і здійснювати експансію.

Подібне ж ставлення існує і до процесів глобалізації та інтернаціоналізації взагалі, за якими не визнається їхня об'єктивна природа - результат розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені держави дійсно уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й самі так чи інакше підпорядковуються їм. Урешті необхідно розрізняти впливи, пов'язані з невідповідністю національних реалій загальновизнаним нормам, і ті, що є наслідком поставлених окремими партнерами конкретних власних цілей.

Щільне, інтенсивне європейське та євроатлантичне співробітництво, здійснюване за високими стандартами, створює ситуацію примусу до розвитку, у якій неструктуроване суспільство і неефективна держава почувають себе невпевнено.

В країні це проявляється, по-перше, у збереженні антизахідних настроїв як серед частини еліти, так і серед населення, по-друге, у перебільшенні значення політико-дипломатичних зусиль і здатності укладених угод змінити реальне становище держави на міжнародній арені без реального дотримання конкретних приписів і загальної спрямованості. Такі засоби можуть бути ефективними в урегулюванні конфліктних ситуацій, але не посилюють конструктивних потенцій.

Після завершення холодної війни характер зовнішніх впливів змінився. Загалом зникає протистояння, а отже - функція послаблення, розкладання, руйнування. Натомість головним стає заохочення до конструктивних дій, упровадження випробуваних часом зразків та норм. Те, що відбувається, схоже на конвергенцію за рахунок переходу посткомуністичних країн на засади організації західного суспільства.

Що стосується виокремлених у новій стратегії сусідства "західних нових незалежних держав" - Білорусі, Молдови та України, то їхня периферійність, відстороненість від інтеграції є передусім наслідком не стільки хибною вибору, скільки свідомого дистанціювання.

Нездатність до повноцінної участі у спільних континентальних процесах посилюється незацікавленістю в цьому правлячої верхівки названих країн, що доповнюється не тільки вразливістю щодо альтернативного російського впливу, а й певною прихильністю до нього. Однак при цьому вони не можуть ігнорувати потужний західний чинник і мають маневрувати і пристосовуватись.

У випадку, коли правляча верхівка сприймає зовнішні впливи як такі, що містять загрози, і при цьому підмінює національні інтереси власними, конкретна їхня роль стає особливо суперечливою. Міжнародні чинники по-різному сприймаються владою, окремими політичними силами і суспільними верствами.

Ця внутрішня суперечливість постійно охолоджує партнерів і не зникає в разі формальних офіційних кроків влади, які начебто фіксують певний стратегічний вибір. Навпаки, вона формує щонайменше обережне ставлення до таких кроків.

Співпраця з НАТО набула з боку України інтеграційних перспектив лише в середині 2002 р., тобто значно пізніше, ніж був реанімований (після декларацій 1991-1993 рр.) і офіційно переведений у практичну площину "європейський вибір". Упродовж певного періоду такий курс обмежувався наміром вступити до Європейського Союзу, тоді як на євроатлантичну інтеграцію практично було накладено табу. Це переважно пов'язано з геополітичними обставинами (російським чинником), але значну роль відігравали й внутрішньополітичні обставини.

Так чи інакше, активність на західному векторі зовнішньої політики закладала загальне підґрунтя для зближення, і стосунки України з Північноатлантичним альянсом завжди виходили за рамки політики в галузі безпеки. Хартія про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного альянсу (1997 р.) зафіксувала такі засади та цілі: розвиток демократичних інститутів, визнання верховенства права, зміцнення демократії, політичного плюралізму та ринкової економіки, а також встановлення демократичного цивільного контролю над збройними силами.

Державна програма співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 р., затверджена Указом Президента України від 4 листопада 1998 р. № 1209/98, спрямована на "забезпечення реалізації положень Хартії про особливе партнерство", не містила реформаторського компонента. Зафіксувавши, що "стратегічною метою України є повномасштабна інтеграція до європейських та євроатлантичних структур та повноправна участь у системі загальноєвропейської безпеки", вона мала майже виключно зовнішньополітичне спрямування.

Що стосується наближення до політичних стандартів НАТО, то в цьому фундаментальному документі на явні хіба що "поступове впровадження в Україні системи цивільного керівництва Збройними силами та іншими військовими формуваннями, а також демократичного контролю за їх діяльністю" та "вивчення практики участі законодавчих, судових, урядових і неурядових структур, ЗМІ держав-членів НАТО та країн-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин у державі".

Символічним кроком уперед стала аналогічна програма на 2001-2004 рр. Цей документ містить завдання "сприяння по ширенню принципів демократії, додержання прав і свобод людини і громадянина, верховенства права". Серед напрямів спів робітництва:

  • ознайомлення з практикою участі законодавчих, судових, урядових і неурядових установ, ЗМІ держав-членів НАТО та держав-партнерів у створенні та підтримці належних цивільно-військових відносин;
  • використання досвіду держав-членів НАТО для розроблення стратегії впровадження демократичного цивільного контролю над оборонною сферою України;
  • удосконалення національного законодавства з питань правового регулювання цивільно-військових відносин;
  • упровадження за сприяння експертів НАТО механізму забезпечення демократичного цивільного контролю за діяльністю правоохоронних органів та сил внутрішньої безпеки;
  • запозичення досвіду держав-членів НАТО та держав-партнерів у реформуванні сил внутрішньої безпеки, визначенні їхнього статусу та порядку застосування.

Проте й тут безпосередня прив'язка поглиблення співпраці до внутрішніх реформ відсутня. Натомість серед аргументів на користь розвитку відносин з НАТО наводиться його власне ре формування. У програмі зазначено, що "протягом двох останніх років Північноатлантичним альянсом було здійснено важливі кроки щодо його зовнішньої адаптації та внутрішньої реорганізації...".

Зафіксовано, що Україна, замість інтеграції, "активізує свою діяльність, спрямовану на поглиблення конструктивного співробітництва з Організацією Північноатлантичного договору". Обидві державні програми в їх політичній частині були, безумовно, кроком назад від положень Хартії про особливе партнерство. Справді особливим партнерство України з НАТО стає після офіційного проголошення Києвом курсу на вступ, тобто на повну інтеграцію.

Донедавна успішно розвивалася хіба що співпраця у військовій сфері, зокрема у проведенні навчань, підготовці кадрів, забезпеченні сумісності обладнання та процедур управління військами. Але коли йшлося про реформування армії та воєн но-політичної сфери загалом, упровадження обов'язкового для демократичної держави громадянського контролю над армією, силовими структурами, тут ми майже не просунулися.

За основними показниками Україна не наблизилася до стандартів Альянсу. За умов, коли на практиці завдання інтеграції в цю євроатлантичну структуру не ставилося, можна було вважати, що має місце співробітництво, яке, попри далеко не повне виконання погоджених планів, більш-менш задовольняло обидві сторони і не містило складних завдань.

Певна непослідовність у ставленні до НАТО особливо помітна на фоні постійних наполегливих спроб зближення з ЄС. У червні 1998 р. було прийнято Постанову Кабінету Міністрів "Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" і створено Міжвідомчу координаційну раду та Центр порівняльного аналізу при Міністерстві юстиції для визначення відповідності проектів законів та інших нормативних актів законодавству ЄС.

У Верховній Раді розроблено програму гармонізації законодавства України з законодавством ЄС. Президент України Л. Д. Кучма в інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. зазначив: "Підтверджуючи свій європейський вибір, ми ставимо за стратегічну мету вступ до Європейського Союзу. Вимоги до членів ЄС багато в чому збігаються з завданнями, які планується вирішувати у внутрішній сфері. І насамперед тими, що стосуються якості життя народу".

У Посланні Президента до Верховної Ради України "Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 рр." отримав подальший розвиток економічний складник західного вектора зовнішньої політики. У розділі "Стратегічні пріоритети" зокрема зазначено: "Базовою основою нашого дальшого розвитку є і європейський вибір, від даність України загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та гарантованої демократії. Український народ вистраждав своє суверенне право долучитися до цих цінностей".

Усе це ускладнює логічне пояснення як паузи у зближенні з НАТО, так і її несподіваного завершення. Інтеграція радикально відрізняється від співпраці насамперед тим, що передбачає глибокі внутрішні перетворення, цільове просування до критеріїв членства. Наскільки відповідальним і обґрунтованим, а крім того, наскільки твердим, остаточним було рішення про вступ до НАТО? Воно виникло за відсутності жодних відповідних змін у владі, корекції моделі національного розвитку та міжнародного становища країни.

Рішення Ради національної безпеки і оборони (РНБО) у травні 2002 р. видавалося черговим маневром у межах звичної двовекторності. Досить дивними є аргументи, наведені на користь цього рішення. Попри їх переконливість і вичерпність, всі вони є "старими". Тож виникає питання: чому потрібно було чекати кілька років і тільки тепер проголошувати намір інтегруватися? Адже відомо, що влада жодним чином не використовувала минулі роки для реального наближення країни до стандартів Альянсу. Більше того, євроатлантичний вектор зовнішньої політики на певний час був узагалі заморожений.

Кілька місяців реальний зміст рішення РНБО, затвердженого Указом Президента, залишався не до кінця ясним. Високі посадовці в офіційних коментарях уникали слів "вступ до НАТО" і наголошували, що йдеться про дуже тривалий процес, який дасть час для досягнення суспільного консенсусу.

До дещо більшої визначеності призвели слухання про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО, проведені Верховною Радою 23 жовтня 2002 р. 263 депутати схвалили євроатлантичну інтеграцію України, яка була визнана "суттєвим фактором зміцнення її національної безпеки, покликаним сприяти роз витку демократичних інститутів, громадянського суспільства, захисту прав і свобод людини, і, таким чином, відповідає життєво важливим інтересам українського народу".

У листопаді 2002 р. на самміті у Празі Україна і НАТО прийняли амбіційний План дій та Цільовий план на 2003 р. Нарешті у січні 2003 р. Президент Л. Кучма створив і очолив Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України. При цьому він заявив: "Як голова держави я несу повну й особисту відповідальність за визначення і реалізацію курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію".

У Посланні Президента до Верховної Ради України у квітні 2003 р. зазначається:. "Прагнення України бути визнаною європейською державою ґрунтується на спільному із західним світом розумінні та баченні суспільних цінностей. Створення громадянського суспільства, розвиток демократичних інституцій, забезпечення прав і свобод людини виступають пріоритетними національними інтересами України, які визначено ще на початку її утворення як незалежної держави...

Для досягнення поставленої мети - набуття повноправного членства в НАТО - державна влада має вдосконалити політичну систему, розвивати інститути громадянського суспільства... Україні належить адаптувати законодавство до права Європейського Союзу, яке не зводиться лише до законодавства ЄС, а включає спільні принципи, цінності та правову культуру".

Стосунки з НАТО одним ривком були виведені на більшу висоту, ніж з ЄС, і набули чіткіших перспектив - якщо не стосовно членства, то щодо запланованих внутрішніх реформ.

У Плані дій Україна - НАТО, підписаному восени 2002 р., як принцип зафіксовано таке: "З метою більш тісної євроатлантичної інтеграції Україна продовжуватиме проводити внутрішню політику, основану на зміцненні демократії та верховенстві права, повазі до прав людини, принципі розподілу влад і незалежності судів, демократичних виборах відповідно до норм Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), політичному плюралізмі, свободі слова, повазі до прав національних та етнічних меншин та недискримінації за політичними, релігійними або етнічними ознаками".

Цільовий план Україна - НАТО на 2003 р. передбачав конкретні дії, спрямовані на вирішення актуальних політичних проблем:

  • здійснення заходів щодо вдосконалення виборчих процедур, зокрема підготовку законопроектів про внесення змін до Законів України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів" та "Про вибори народних депутатів України";
  • вдосконалення роботи та реформування Центральної виборчої комісії, вдосконалення діяльності членів виборчих комісій щодо забезпечення відкритості виборчого процесу в день виборів та оприлюднення результатів виборів з урахуванням рекомендацій ОБСЄ;
  • здійснення заходів щодо поліпшення ситуації у сфері свободи слова та друку і сприяння розширенню кола власників ЗМІ;
  • сприяння, виходячи з рекомендацій ОБСЄ, вільним і чесним виборам згідно із законодавством, проведення конференції з цієї тематики із запрошенням представників іноземних держав та міжнародних організацій; зміцнення повноважень та незалежності судів;
  • здійснення за ходів щодо прийняття адміністративно-процесуального кодексу України, інших законів України з метою забезпечення належного функціонування судової системи, в тому числі новоутворених Вищого адміністративного суду України, Апеляційного суду України та Касаційного суду України;
  • подальше реформування законодавства України у сфері правосудця відповідно до євроатлантичних стандартів;
  • сприяння постійному розвиткові і зміцненню громадянського суспільства, забезпеченню верховенства права, захисту основних прав людини і громадянських свобод;
  • перегляд законів та інших нормативно-правових актів України з метою зміцнення громадянського суспільства.

Чи зробить Альянс реформи більш вірогідними? Те, що реформи - справа суто українська, не викликає сумніву. Але на сьогодні залишається під питанням серйозність намірів і практична здатність державного керівництва здійснити такі радикальні перетворення в політичній та економічній сфері, які потрібні для вступу до НАТО. Тому необхідно з'ясувати, у чому передусім має полягати роль НАТО - у сприянні і допомозі чи в примусі до реформування - і що може стати результатом різних намірів партнерів?

Альянс безумовно зацікавлений у демократичних перетвореннях в Україні. Але слід чітко розуміти, у чому конкретно полягає ця зацікавленість і якою мірою він готовий сприяти їх проведенню. Досить очевидно, що все може обмежитися прагненням до стабільності, передбачуваності або навіть запобіганням участі в альтернативних об'єднаннях. Те, на що погоджується НАТО у взаєминах з Україною, спрямоване насамперед на вирішення актуальних для Альянсу завдань, а вже потім - на впорядкування і можливий розвиток співпраці, що лише створює перед умови для переходу до інтеграційного етапу в майбутньому.

Фактично останні українсько-натовські документи містять найповнішу і найконкретнішу програму проведення внутрішніх реформ. Чи створюють вони більше передумов для справді демократичних перетворень, для яких досі не вистачало реального бажання та політичної волі? Донедавна предметна програма реформування політичної та правової сфери і виведення її на мінімальний рівень демократизації були пов'язані з членством в Раді Європи. Зазначимо, що вимоги дотримання норм демократії передбачені і для членів ОБСЄ.

Таким чином, протягом перших років незалежності склався комплекс між народних зобов'язань та орієнтованих на міжнародну співпрацю самозобов'язань щодо загальних засад політичного розвитку. Фактично цей комплекс, хоча й був позбавлений певної системності, у ключових питаннях є більш чітким і послідовним, ніж суто внутрішні програми політичних реформ.

Він не містить компромісних орієнтирів, продиктованих суперечливими внутрішніми суспільно-політичними реаліями, і передбачає більш визначену, хоча й не пряму відповідальність. Те, що Україна досі не виконала стартових умов членства в Раді Європи і залишається об'єктом моніторингу з її боку, є свідченням неготовності держави дотримуватися зобов'язань. І це створює показовий фон для оцінки її ініціатив у стосунках з ЄС та НАТО.

Укладення угод з Європейським Союзом та НАТО, які за своїм змістом набагато ширші, ніж класичні міжнародні договори про співпрацю, і містять деталізовані зобов'язання щодо роз витку національної політичної системи, не має серйозного опертя в українському суспільстві і в українській владі. Маємо феномен сучасної України: наміри влади здійснити й демократичні реформи найбільш чітко і категорично зафіксовані не у внутрішніх, а в міжнародних документах. Звичайно, там немає детальних програм, проте окреслено ключові принципові позиції.

Зазначимо, що НАТО не належить до тих міжнародних акторів, які мають вагомий вплив на внутрішню ситуацію в Україні. Альянс, зрештою, ніколи не розвивав дієвих механізмів такого впливу і - головне - не виділяв для цього значних ресурсів. Активізація стосунків з НАТО мало що змінює в цьому сенсі.

Вашингтон цілком відверто пов'язує перспективи взаємин України і Північноатлантичного альянсу з майбутніми президентськими виборами. Тодішній посол США в Україні Карлос Паскуаль, перебуваючи в червні 2003 р. у Полтаві, заявив, що в найближчі 1,5 року вирішиться доля України щодо вступу в НАТО, яка багато в чому залежатиме від майбутніх президентських виборів, а також від формування ринкової економіки і демократії, основою якої є свобода слова.

"Наявність виборчого процесу за стандартами ОБСЄ і результат, який відображає волю народу, є життєво необхідним для успіху в прагненні України приєднатися до НАТО та просунутися ближче до Європейського Союзу. США також наполегливо підтримують свободу слова в Україні, і я буду працювати над тим, щоб це стало реальністю", — зазначив новопризначений посол США в Україні Джон Гербст. При цьому "забезпечення інтеграції України до євроатлантичної співдружності є метою зовнішнішньої політики США", - зазначив він, виступаючи з доповіддю перед членами Комітету з міжнародних стосунків Конгресу США в середині червня 2003 р.

У Посланні до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р." є показовий пасаж: "Захід вимагає від нас демократії вже сьогодні. Я також дуже цього хочу.

Однак будемо реалістами". Це можна визнати за констатацію наявності серйозних об'єктивних перешкод становленню демократії, а те, що формулювання Президента стосується року проведення референдуму, який став яскравим прикладом спотворення владою волевиявлення громадян, окреслює й масштаби суб'єктивних перешкод.

Дії влади у сфері соціально-економічних та політичних реформ не відповідають зразкам розвинених правових демократій, і зовнішніх імпульсів для зміни ситуації на сьогодні недостатньо. Міжнародні зобов'язання не впливають на зміст та спосіб здійснений політичної і конституційної реформ. Проте вони залишаються чинниками поточного політичного процесу і принаймні формально не ігноруються.

Наприкінці травня 2003 р. було погоджено рішення ство рити міжпарламентську раду Україна - НАТО, основним зав данням якої буде реалізація Програми дій "Україна - НАТО", а також здійснення річних цільових програм України і НАТО.

Це може створити додаткові можливості для України брати активну участь у процесах євроатлантичної інтеграції. Брюссель у цілому висловлює задоволення тим, як Київ виконує цільовий і спільний плани дій з НАТО, однак Україна ще має багато зробити, щоб побудувати громадянське суспільство з вільними мас-медіа. В НАТО говорять, що заохочують Україну проводити демократичні реформи, включаючи правову та оборонну, а також підсилювати контроль за експортом озброєнь і сприяти розвитку вільної і незалежної преси. Альянс обіцяє, що й на далі допомагатиме Києву в таких реформах.

На другому засіданні Державної ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України 19 травня 2003 р. Президент Леонід Кучма закликав "менше говорити про наше бажання вступити до ЄС або НАТО, а більше робити для створення реальних передумов для такого членства". При цьому він стверджував, що "і законодавча, і виконавча гілки влади не лише на словах, а й на ділі... доводять налаштованість сприяти новим зрушенням в економіці, у процесі демократизації суспільства та в підвищенні рівня забезпечення прав та свобод людини".

Як заявив 30 травня 2003 р. Голова Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції Володимир Горбулін, "Цільовий план Україна - НАТО на 2003 р. виконується задовільно, однак існує потреба в чіткому підході до реалізації запланованого відповідно до стандартів Альянсу...

Частина цільових заходів уже виконана, виконується, частково виконується або хоча б окреслена у виконанні, але якість має бути кращою, відповідною до стандартів НАТО... Близько 66 заходів базуються на законодавчій основі. Тут дуже багато зроблено, але прийняти закон мало, його ще потрібно імплементувати".

На жаль, це був чи не єдиний випадок визнання великої відстані між двома нерівнозначними аспектами українського реформування: номінальне ухваленим і впровадженим у політичну практику. В експертному середовищі утвердила ся думка, що військово-політична інтеграція в західному напрям ку - до НАТО - відбувається повільно. Зокрема так вважають 63,1% фахівців, опитаних Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України в червні 2003 р. 23,6% оцінюють темп просування до західних військово-політичних структур як "середній", 10,5% - як "нульовий" і тільки 2,1% відзначили інтенсифікацію процесу.

Сьогодні мусимо констатувати щонайменше серйозне відставання у виконанні Плану на 2004 р. Бракує реальної зацікавленості в його завданнях (за винятком кількох відповідальних за них відомств), спостерігається пасивність щодо питання інтеграції в НАТО більшості політичних сил, у тому числі тих, які підтримують Президента. Проведення реформ і конкретне наближення до інтеграції в Альянс до цього часу здебільшого залишаються темою для обговорення і все ще не переходять у практичну площину. Натомість останній період відкрив кілька цікавих сюжетів у сфері практичної взаємодії.

Не виконуючи того, що може прискорити інтеграцію, Україна виявляє активність у розвитку співпраці. Чи є це з боку Києва паралельними кроками, чи свідченням розрахунків на підміну політичних критеріїв геополітичними? Так чи інакше, саме друга версія одержала останнім часом певне наповнення. Україна приєдналася до коаліції з роззброєння Іраку. Зростання довіри до Києва знайшло під твердження в тому, ряд країн НАТО прийняв рішення про використання українського літака Ан-124 "Руслан" для військово-транспортних перевезень у 12 країнах-членах Альянсу на період до 2010р..

Наша країна, зважаючи на її масштаби, а також рівень мілітаризації та геополітичні координати, вірогідно, матиме досить оригінальну модель набуття членства в Альянсі, який до того ж пропонує гнучку систему співпраці. По-перше, можна використовувати декілька механізмів та моделей, по-друге, у більшості з цих механізмів передбачено складання індивідуальної програми партнерства, обрання зручних темпів і ритму її реалізації.

Але це жодним чином не можна пов'язувати зі зниженням планки політичних критеріїв. Україні не варто розраховувати на отримання великої підтримки від Альянсу у вирішенні наших внутрішніх проблем. Українська специфіка мала б укластися саме у формат Плану дій Україна - НАТО, здійснення якого висуне на порядок денний створення більш стандартного плану дій щодо членства в Альянсі.

Загальна зміна атмосфери і вдала конструкція безпеки "НАТО плюс" для великої Європи надає Україні значні можливості для зниження фінансової планки для вступу. Характерно, що ті сили в Україні, що не підтримують вступ до НАТО, чи ті, що хотіли б обґрунтувати відкладення цього питання на непевний час, наводять аргументи саме фінансового, економічного плану, хоч мають на увазі політичні аспекти.

Очевидними є неготовність, а інколи й нерозуміння того, яких змін потрібно досягти в політичній сфері, яких стандартів демократії потребує країна для того, щоб нас розглядали як потенційного члена НАТО.

Особливих сподівань на Україну в її нинішньому стані брюссельські партнери, очевидно, не покладають. І начебто було б правильним так само і в Україні не надавати надто великого значення і новим планам співпраці, і рішенню вступити в Альянс, відокремити реальні завдання від того, що за певних умов стане можливим у майбутньому. Водночас у країні, попри конкретні наміри стати повноправним членом НАТО та ЄС, набуває поширення думка про те, що це не має бути самоціллю. Реальну цінність становить здійснення таких реформ, що перетворять Україну на європейську державу, для якої таке членство буде формальністю.

Отже, варто нарешті знайти реальне співвідношення між власним бажанням перетворитися на розвинену європейську демократію і наміром, окрім того, скористатися результатами відповідних змін для вступу до НАТО. Адже немає іншого важливого питання, у якому б зовнішньо політичні орієнтири так випереджали б внутрішню об'єктивну і суб'єктивну готовність дотримуватися їх.

У внутрішніх дискусіях щодо національних інтересів і зовнішньополітичних пріоритетів НАТО має вигляд найбільш суперечливого партнера. Так, за даними опитування Центру "Соціальний моніторинг" та Українського інституту соціальних досліджень, проведеного після оприлюднення рішення РНБО про намір вступити до цієї організації (у червні та листопаді 2002 р.), на запитання про те, що собою являє НАТО (респондент міг обрати не більше трьох варіантів відповіді):

  • 26% і 29% опитаних відповіли, що це - найпотужніша і найвпливовіша воєнно-політична структура сучасності;
  • 20% і 22% - агресивний воєнно-політичний блок;
  • 17% і 22% - "світовий жандарм, що стоїть на сторожі інтересів найбагатших країн Заходу";
  • 19% і 18% - оборонний союз;
  • 20% і 17% - миротворча організація.

Частина політичної еліти - ліві - та чимало представників так званих центристів мають такі самі успадковані органічні перестороги щодо Альянсу; решта з них виходять з того, що це щонайменше - незручний і занадто вимогливий партнер, який сповідує якісно відмінні цінності. Навіть послідовні прихильники вступу до Альянсу мають зважати на суспільні настрої.

Цікаво, що НАТО концентрує на собі негатив, якого практично немає чи принаймні набагато менше, ніж у сприйнятті тих держав, що визначають його політику. Крім того, все ще надзвичайно потужним є російський чинник, певною мірою суміщений з європейським вибором своїм зближенням з ЄС; він усе ще відіграє виразну антинатовську роль. На цьому фоні вибору на користь "повної євроатлантичної інтеграції" прихильність до нездійснених, але зручних позаблоковості та двовекторності продовжує становити гідну конкуренцію.

За даними загальноукраїнських соціологічних опитувань Центру ім. Олександра Разумкова громадяни швидше не готові підтримати вступ до Альянсу. Цим Україна відрізняється від своїх західних сусідів та країн Балтії. Характерно що рівень підтримки вступу до ЄС в Україні є не меншим, ніж у країн-кандидатів.

Очевидно, що імідж цієї організації надто ідеологізований і в масовій свідомості тісно пов'язаний з "імперіалізмом". Показовим є те, що влада не поспішає змінити ставлення українських громадян до НАТО і при цьому не цурається привносити антизахідні ідеї в масову свідомість. Слід зважати на те, що провладними силами в ході минулих виборів (2002 р.) Захід розглядався інколи не як партнер, а як ворог. Влада не тільки використовувала для цього крайніх лівих та крайніх націоналістів, а й сама відповідно коментувала, хоч і стримано, небажані для неї зовнішні впливи

Мусимо констатувати, що загальне ставлення до Альянсу дає можливість владі в разі потреби не тільки відносно легко загальмувати курс на євроатлантичну інтеграцію чи відмовитися від нього, а й знайти підтримку таких дій у суспільстві. Це накладає відбиток хиткості, непевності на сучасну конструкцію відносин України і НАТО.

Але безумовно має слушність відомий англійський фахівець Джеймс Шерр, коли стверджує, що Україна постраждає й у випадку, якщо Брюссель не виявлятиме ентузіазму в здійсненні погоджених планів, і в разі, коли вона сама не буде сумлінно їх виконувати.

Неадекватність сприйняття Альянсу призводить до неправильного розуміння його реального місця в системі міжнародних відносин і значення співпраці з ним. По-перше, він є не від'ємною частиною Заходу, однією з несучих конструкцій сучасного світоустрою і не може бути штучно виділений з-по між інших споріднених структур, як це відбувається в масовій свідомості українців.

По-друге, з огляду на загальноєвропейські процеси ставлення до західних партнерів, зокрема Північно атлантичного альянсу, не може бути відокремлене від позиції щодо демократичних цінностей. Альянс не є їх випадковим чи другорядним носієм. Навпаки, він відіграє особливу роль в їх захисті та консолідації.

Трактування європейського вибору не тільки в геополітичному сенсі, а і як моделі суспільного розвитку має й суто практичні детермінанти. Для вирішення внутрішніх проблем країна конче потребує залучення додаткових зовнішніх ресурсів. Крім того, очевидно, що на сучасному етапі і тим більше в перспективі оптимальним форматом вирішення багатьох питань національного буття є міжнародний рівень. Ключовими в цьому сенсі є гарантування безпеки та оптимізація умов розвитку.

З огляду на ці орієнтири видаються цікавими твердження, наведені в спеціалізованій доповіді "Євроатлантична інтеграція України: сучасний стан та перспективи", що увійшла до Послання Президента Верховній Раді 2003 р. У ній зазначено: "Вибір Україною основних стратегічних партнерів - це також питання ефективності нашого включення в існуючу систему розподілу функцій і ролей у сучасному геополітичному та геоекономічному просторі. Він ґрунтується на стратегічному баченні шляхів розвитку держави, її національних інтересів і засобів їх реалізації.

Усвідомлюючи важливість мати надійних стратегічних союзників серед європейських країн, головним вектором зовнішньополітичної діяльності держави визначено курс на євроатлантичну та європейську інтеграцію. Така стратегія істотно впливає на весь спектр пріоритетів зовнішньої активності держави, на формування нової моделі громадянського суспільства та національної безпеки.

Розвиток взаємин з іншими державами та групами держав має узгоджуватися з основним курсом нашої держави і будуватися відповідно до її національних інтересів".

З огляду на формальний бік справи Україна вирішила для себе питання про вступ до Альянсу. Але концептуальні засади її зовнішньої політики змін не зазнали. Нічого не чути про відмову і практичний відхід від позаблоковості. Події останніх місяців переконують, що балансування між Заходом і Росією триває. Більше того, виникли нові, більш фундаментальні невизначеності.

Так само, як і раніше, практично нічого не робилося для досягнення реальної позаблоковості; зараз у діях влади не видно реальних намірів і здатності реалізувати стратегію колективної безпеки. Це відбиває й новий Закон "Про основи національної безпеки" й особливо - проект Воєнної доктрини України. Крім того, нові підходи до питань геополітичної самоідентифікації та національної безпеки потребують абсолютно інших відносин з партнерами і відповідності складним критеріям, тобто - глибокого реформування. Українська влада об'єктивно не готова до цього і тому не має можливості змінити статус держави в чинній системі міжнародної безпеки.

Нова українська "непозаблоковість" так само дорівнює утриманню від повноцінної, синхронної участі в загальноєвропейських процесах. Фактично вона є ознакою своєрідної, притаманної лише Україні регіональної біполярності. Ця невизначеність має, таким чином, вже не тільки концептуальний характер, а й набуває суто практичного виміру.

Роль НАТО як партнера української держави не слід обмежувати роллю лобіста реформ. Зближення з Альянсом забезпечує імпорт геополітичної стабільності, покращення умов розвитку міжнародної співпраці. Але й цей начебто більш традиційний аспект взаємодії за сучасних умов потребує набуття нових суспільно-політичних характеристик.

Північноатлантичний альянс — це організація, що забезпечує не абстрактну безпеку, а таку, що базується на особливому її розумінні. Намір вступити до НАТО має спиратися на демократичні стандарти сприйняття проблем безпеки і реакції на них. Зміна орієнтирів щодо цілей і засобів гарантування безпеки є складником демократичних трансформацій суспільства. В Україні цей надскладний процес має ще більш загальну функцію - формування (чи не вперше в історії) суспільних уявлень про національну безпеку і потреби в ній як в атрибуті зрілої політичної нації та сучасної європейської держави.

В Україні не набуло поширення сприйняття безпеки як передусім суспільного феномена. Деталізованість офіційної концепції національної безпеки, значна увага, що приділяється її економічному, екологічному, демографічному, інформаційному та деяким іншим спеціальним аспектам, не надає необхідної якості. Спрощеність і схематичність, прив'язаність до потреб державного механізму визначають обмеженість підходів до проблем безпеки в її внутрішньому та міжнародному вимірах, особливо з огляду на сучасні європейські стандарти.

В Україні не склалося сприйняття безпеки за стандартами демократичного суспільства. Якщо використовувати досвід наших західних сусідів, країн Центрально-Східної Європи, то головним у ньому є, безумовно, досягнення консенсусу серед політичної еліти в розумінні змісту національної безпеки і стратегії її забезпечення.

Упродовж багатьох років Україна фактично здійснювала політику просування до Європи як суто державний і до того ж переважно політико-дипломатичний проект. Ця політика і зараз залишається розгорнутою назовні, а всередині країни використовується переважно як пропагандистський мотив, який до того ж мало впливає на успадковані з радянських часів антизахідницькі настрої.

Громадська думка в Україні щодо оцінок Північноатлантичного альянсу відрізняється від аналогічних показників у країнах Центрально-Східної Європи та Балтії. Основна відмінність - нижчий відсоток підтримки вступу до НАТО порівняно з ідеєю вступу до ЄС. Так, наприклад, рівень підтримки вступу до НАТО загалом по Україні за різними даними коливається від 19% до 33%, тоді як підтримка вступу до Євросоюзу - від 45% до 65%.

У більшості країн ЦСЄ та Балтії, навпаки, рівень підтримки НАТО загалом перевищує підтримку вступу до Євросоюзу. Є два пояснення цього феномена: по-перше, більш глибока вкоріненість в українській громадській думці стереотипів радянської доби щодо ворожої та агресивної природи Альянсу, по-друге, практична віддаленість України від вступу в ЄС, що робить неактуальними страхи та побоювання, що живлять настрої євроскептиків у Центрально-Східній Європі.

За оцінкою завідувача відділом Інституту соціології НАН України професора Сергія Макєєва, ставлення громадян України до НАТО та перспективи вступу її до цієї організації протягом періоду незалежності держави пережили певну еволюцію. Професор Макєєв виділяє в ній три етапи.

Перший етап припадає на 1991-1993 рр. - початок набуття незалежності. У цей період спостерігався дещо ейфорійний спалах прозахідних, зокрема пронатовських настроїв, мали міс це завищені, нерідко нереалістичні, споживацькі очікування швидкого приєднання до Європи, євроатлантичного світу. В цей час рівень активної симпатії до НАТО та підтримка вступу до нього сягали 25-30%.

Невдовзі настав період розчарування. Невдачі "реформ" 90-х рр. громадська думка пов'язувала і з західним світом, який начебто нав'язував невигідні для України моделі та цінності. Зрозуміло, що масове розчарування перенеслося насамперед на Альянс, який за інерцією вважався політико-силовим уособленням Заходу. З 1994 р. і до кінця 90-х рр. рівень підтримки вступу до НАТО коливався в межах 14-20%.

Початок другого терміну президентства Л. Кучми, діяльність В. Ющенка на посаді прем'єр-міністра позначили новий етап у ставленні громадян України до Північноатлантичного альянсу. В цей час почало відбуватися поступове визначення офіційного Києва на користь спочатку європейської, а потім і євроатлантичної інтеграції. Принаймні на рівні риторики знову з'являються спроби окреслити "повернення до Європи" як органічну частину національної ідеї. В цей період знову зростає підтримка членства в НАТО всіма віковими та регіональними групами населення України (до 25-27%).

Однак криза суспільної довіри до органів влади, особисто до президента Кучми не сприяли популяризації пропонованих владою ідей, які міцно пов'язувались у громадській думці з фігурами скомпрометованих політиків. До того ж, починаючи з кінця 2000 р., в ЗМІ, контрольованих владою, розпочинається кампанія дискредитації західних партнерів України (які, на думку влади, допомагали українській опозиції влаштовувати антипрезидентські акції), що нерідко набуває інтенсивності антизахідної істерії радянського зразка.

Унаслідок цього третій етап, що триває й донині, характеризується повільним зниженням довіри до НАТО та західного вектора політики в цілому (нині, за оцінками Інституту соціології НАНУ, рівень упевненої підтримки членства України в НАТО загалом становить 21%). На думку С. Макєєва, негативна динаміка, враховуючи несприятливі тенденції у вітчизняному інформаційному просторі, могла б бути і більшою, її помірність свідчить про усталеність, стабільність соціального прошарку, який послідовно симпатизує НАТО.

Інститут соціології НАНУ, крім того, фіксує стабільно ви соку частку невизначених, тобто тих, хто нейтрально або бай дуже ставиться до НАТО і не має чіткої думки щодо приєднання України до Альянсу, - 40-45%. Натомість частка противників НАТО ніколи не сягала такої величини, а коливалась у межах 30-38%. Отже, кількість активних противників НАТО становить приблизно третину громадян України. Дані Інституту соціології НАНУ значною мірою корелюються з результатами досліджень УЦЕПД ім.

Разумкова, але з певними відмінностями. Центр Разумкова фіксує найнижчі показники громадської підтримки Альянсу та ідеї вступу до нього в червні 2000 р., коли близько половини громадян України дали оцінку НАТО як агресивному воєнному блоку, а однозначно підтримали вступ до Альянсу менше 20%. Центр пояснює такі оцінки тодішніми свіжими спогадами про воєнну акцію в Югославії.

У 2002 р. після значного покращення стосунків Росії та США, після створення "двадцятки" й нарешті - рішення РНБО України від 23 травня 2002 р. про рух до набуття повного членства в Альянсі позитивне ставлення до НАТО істотно зросло, а число прихильників вступу вперше зрівнялося з кіль кістю тих, хто виступає проти, - по 32%. На кілька місяців показник прихильності до членства в НАТО стабілізувався, однак з осені почав знижуватись.

У грудні 2002 р. 27,2% респондентів підгримували вступ до НАТО, 33% виступали проти, 20,3% не змогли відповісти, а 19,5% не стали б голосувати.

Опитування УЦЕПД ім. Разумкова, проведене 27 січня -7 лютого 2003 р фіксує такі дані: число прихильників вступу України до НАТО серед населення країни становить 21,9%, більше третини громадян України (37,7%) виступають проти вступу в Альянс. У віці від 18 років у всіх регіонах України було опитано 2023 особи, які відповідали на питання: "Якби в нас тупну неділю відбувся референдум щодо вступу України до НАТО, як би Ви проголосували?" 23,9% опитаних не змогли відповісти на це питання, а 16,5% не стали б голосувати. Розподіл голосів "за" і "проти" вступу до НАТО за останній час зазнав певних змін.

У червні 2003 р. серед опитаних кількість прихильників НАТО становила 23,0%, противників - 39,9%. Збільшення числа противників вступу до Альянсу серед українських громадян є серйозним сигналом для українського керівництва. Дається взнаки відсутність серйозної інформаційної кампанії з роз'яснення нинішнього становища і перспектив співпраці України з НАТО.

Однак подібний розподіл симпатій респондентів може змінитися під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чинників. Серед внутрішніх чинників можна виді лити насамперед те, наскільки глибокими й послідовними будуть внутрішні перетворення, спрямовані на досягнення стандартів євроатлантичного співтовариства. Ставлення населення до євроатлантичної інтеграції України багато в чому визначатиметься тим, як буде розвиватися геополітична ситуація у світі і наскільки послідовною ефективною і зрозумілою для населення буде політика України у відносинах з Альянсом.

Дані щодо зменшення рівня симпатій до НАТО за період 2002-2003 рр. підтверджуються й іншими дослідженнями. Так, рівень довіри до НАТО зменшився з 39% (у червні 2002 р.) до 28% (у листопаді 2002 р.). Такі дані соціологічного опитування, яке проводив Центр "Соціальний моніторинг" та Український інститут соціальних досліджень за підтримки Програми розвитку 00Н в Україні, навів на початку 2003 р. голова правління УІСД Олександр Яременко.

За його словами, у червні 2002 р. НАТО не довіряли 34% опитаних, у листопаді того ж року - 44%. За даними дослідження, найбільша частка тих, хто не довіряє Альянсові, - серед респондентів віком 50 років і старших (50%), а найменша (33%) - серед молоді віком 18-28 років. Водночас кожна третя молода людина, за словами О. Яременка, не визначилася з цього питання. За даними опитування, в західних регіонах України переважають респонденти, які довіряють блокові, а найбільшу недовіру НАТО викликає в мешканців Криму (55%), Сходу та Центру України (відповідно 48% та 47%).

Падіння довіри до НАТО за цей період пояснюється зокрема тим, що виникла проблема щодо поїздки Президента України Леоніда Кучми на самміт Альянсу, який відбувся в листопаді 2002 р. в Празі. За його словами, незважаючи на невисокий рейтинг Президента України Л. Кучми серед населення України, все ж таки імідж держави пов'язують із Президентом України, і негативне ставлення до глави держави на міжнародному рівні нерідко сприймається населенням як негативне ставлення до самої України.

Опитування, проведені соціологічною службою Національного інституту стратегічних досліджень у листопаді 2003 р., підтверджують тенденцію до зменшення рівня симпатій до НАТО. За результатами опитування, 20,7% - за приєднання України до НАТО, 37,4% - проти, 42% не визначилися.

Отже, дані різних соціологічних служб щодо загального ставлення громадян України до НАТО в основних тенденціях збігаються, що свідчить про їх достатню достовірність.

Оцінку ставлення громадян України до НАТО в регіонах України проводили більшість вищезгаданих установ, у тому числі Центр Разумкова та Інститут соціології НАНУ. Всі вони фіксують наявність стабільних регіональних відмінностей у став ленні до Альянсу. Відмінність між регіонами в оцінках НАТО, зокрема, є більш значною, ніж відмінності в оцінках Європейського Союзу.

Найбільш показовими серед оприлюднених досліджень на цю тему є дані опитування, проведеного фондом "Демократич ні ініціативи" та компанією "Тейлор Нельсон Софрез Україна" з 27 листопада по 5 грудня 2002 р. Було опитано 1,2 тис. респондентів у всіх регіонах України. Ці дані було оприлюднено на прес-конференції фонду "Демократичні ініціативи" та Інституту Євроатлантичного співробітництва в УНІАН 20 грудня 2002 р..

Автори дослідження констатують наявність значних вікових та регіональних відмінностей. Підтримують вступ України до НАТО молодь віком до 30 років, жителі Західного, Південно-Західного, Північно-Західного та Північного регіонів, а також Києва. Найбільш активно налаштовані проти вступу України до НАТО люди, старші 55 років, мешканці Східного, Південно-Східного, Південного регіонів і Криму.

Серед мотивів, якими керуються прихильники вступу України до НАТО, переважають сподівання, що це дасть їй гарантії безпеки, сприятиме рухові в напрямку західної цивілізації та демократії, стимулюватиме розвиток української економіки і дозволить зміцнити й модернізувати армію.

Серед причин, що стимулюють негативне ставлення до вступу України в НАТО, переважають побоювання, що це може втягти її у воєнні дії НАТО, потребуватиме від неї значних додаткових коштів, а також переконання, що Україна має бути позаблоковою державою і що НАТО є агресивним імперіалістичним блоком.

Думка населення України щодо сутності НАТО виявилася поділеною майже навпіл: 34% вважають його агресивним воєн ним блоком, 32% - оборонним союзом, ще 7% вбачають у НАТО миротворчу організацію (26,5% відповіді не дали). Переважно оборонним союзом бачить Альянс молодь; думки населення середнього віку поділилися майже порівну між оборонним союзом та агресивним блоком; люди, старші 55 років, здебільшого вважають НАТО агресивним блоком.

У регіональному вимірі ситуація має такий вигляд. Жителі Західного та Північного регіонів схильні вважати НАТО оборонним союзом; майже поділилися оцінки між оборонним союзом та агресивним воєнним блоком у Києві, Центральному, Північно-Західному та Південно-Східному регіонах. Образ НАТО як агресивного воєнного блоку переважає в Криму, Східному, Південному, Південно-Західному та Північно-Східному регіонах.

Відповідно до уявлень у Західному та Північному регіонах найбільше прихильників вступу України в НАТО - 33,7% і най менше противників - 21,5%.

У Центральному регіоні прихильників вступу - 22,1%, противників - 39,5%; відповідно у Східному регіоні - 19,7% і 48,7%, у Криму -19,2% і 44,4%.

Порівняно з 1997 р. спостерігається негативна динаміка у ставленні населення до НАТО. Тоді, у 1997 р., його вважали агресивним воєнним блоком 16%, у грудні 2002 р. - 34%; у червні 2003 р. - 37,5%. Кількість тих, хто вбачає в НАТО оборонний союз, коливалась у межах від 27% у 1997 р. до 32% у 2002 р. і 22% у 2003 р. Тих, хто розцінює Альянс як миротворчу організацію, відповідно до термінів проведених опитувань 17% (1997 р.), 7% (2002 р.), 17,8% (2003 р.).

Завдяки співпраці Фонду "Демократичні ініціативи" та Інституту євроатлантичного співробітництва (ІЄАС) у 2003 р. започатковано традицію проведення регіональних опитувань на теми зовнішньополітичних орієнтацій, зокрема щодо ставлення громадян України до НАТО. Цікавим для порівняння видається опитування, проведене в містах Східного та Південного регіонів, де найбільше противників вступу України до НАТО, - Миколаєві, Запоріжжі, Сімферополі.

За даними опитування, 61,3% жителів Запоріжжя проголосували б за вступ до ЄС, тоді як проти - 23%. У той же час щодо вступу до НАТО зафіксовано протилежну картину: лише 24,3% готові проголосувати "за", тоді як 60,3% - "проти". На думку фахівців, такий суперечливий результат свідчить про те, що в Східному регіоні України, попри загальну прихильність до ідеї європейської інтеграції, все ще зберігаються радянські стереотипи щодо НАТО. Крім того, значна частина громадян констатує гострий дефіцит достовірної інформації про діяльність НАТО та ЄС.

Показово, що жителі Запоріжжя, центру одного з найбільш "проросійських" регіонів України, зорієнтовані на європейську модель політичного та економічного розвитку України і скептично ставляться до запозичення російського чи білоруського досвіду.

55,5% опитаних вважають, що Україні слід орієнтуватися на європейську модель політичного і соціально-економічного розвитку, 9,3% - на російську, 7% симпатизують білоруській моделі, 2,8% — китайській, а 2,3% — американській (США). У той же час 17% запоріжців упевнені, що Україні варто створювати свою унікальну модель політичного і соціально-економічного розвитку.

Сімферополь належить до числа адміністративних центрів з найбільш негативним ставленням до вступу України в НАТО (навіть порівняно з Миколаєвом та Запоріжжям). Підтримка вступу України в НАТО становить у Миколаєві 18%, у Запоріжжі - 23%, у Сімферополі - 15,5%. Проти цієї ідеї у Миколаєві виступає 54%, у Запоріжжі - 63%, у Сімферополі - 57,5%.

Більшість жителів Сімферополя негативно ставиться до НАТО, вважаючи цю організацію агресивним воєнним блоком (52,5%). Серед основних причин негативного ставлення побоювання, що НАТО може втягнути Україну у воєнні дії (41,5%), упевненість, що НАТО є агресивним імперіалістичним блоком (33%), острах, що в Україні стануть хазяйнувати іноземці (27%) та що членство в НАТО може зіпсувати відносини з Росією (22%).

Прихильники вступу до НАТО можливі позитиви вбачають насамперед у тому, що це надасть Україні більшого авторитету на міжнародній арені (26,5%), а також гарантії безпеки (22%). Загалом ставлення до НАТО в Сімферополі є гіршим, ніж у середньому по Україні, у Запоріжжі та Миколаєві (в середньому по Україні вважають НАТО агресивним блоком 34%, у Миколаєві - 43,5%, у Запоріжжі - 50%).

Отже спостерігається суперечливість вітчизняної громадської думки, наявність усталених регіональних і вікових відмінностей. Але у кожному регіоні, у кожній віковій та професійній групі вже сформувався стійкий прошарок людей, зорієнтованих на європейські цінності та європейську інтеграцію.

Важливе значення має також і роль регіональних мас-медіа у формуванні позитивного іміджу НАТО. Україна була першою з колишніх республік СРСР, яка на лагодила контакти з ЄС. 1994 р. вона першою з країн СНД приєдналася до Програми НАТО "Партнерство заради миру", а 1997 р. підписала з НАТО Хартію про особливе партнерство. Цього ж року на початку травня в Києві було відкрито Центр інформації та документації НАТО в Україні.

Роман Ліщинський, перший директор цього Центру, незадовго до своєї трагічної загибелі восени 1997 р в інтерв'ю журналу "Універсум" цілком слушно зазначив, що "Україні бракує правдивої інформації про НАТО".

Розмова з професійним дипломатом, канадцем українського походження, була присвячена проблемі ліквідації "білих плям" щодо ролі й місця Альянсу на політичній карті світу, важливості налагодження співпраці НАТО з Україною. "Ми вважаємо справедливим, щоб ті рішення, які приймає політична еліта в Україні щодо НАТО, спиралися на правдиву, сучасну інформацію про цю організацію, - наголошував пан Ліщинський. - Украй важливо, щоб населення України зрозуміло, чому український уряд пішов на такий крок — створення Центру документації та інформації НАТО".

При цьому він відзначав над звичайно важливу роль українських мас-медіа в ліквідації дефіциту інформації про НАТО для політичної еліти та громадян України.

Відтоді минуло кілька років. Чи все зробили українські журналісти, зокрема працівники ЗМІ Західного регіону, для того, щоб українська громадськість якомога швидше відійшла від "радянських" стереотипів оцінки Альянсу?

Очевидно, далеко не все, бо не випадково року професор кафедри стратегії Національної академії оборони України, доктор військових наук В'ячеслав Косевцев був змушений констатувати: "Важливим і нагальним завданням є формування позитивного ставлення населення до входження України в НАТО. Відповідна підготовка громадської думки потребує активної і цілеспрямованої інформаційно-пропагандистської діяльності з широким використанням ЗМІ".

Судячи з соціологічного опитування Центру "Соціальний моніторинг" та Українського інституту соціальних досліджень, оприлюдненого в січні 2004 року, можна говорити про зниження рівня довіри української громадськості до НАТО. Прибічників членства нашої держави в Північноатлантичному альянсі поменшало приблизно на 5%. Так стверджують експерти Центру Разумкова, але відразу пояснюють, що не стільки впала довіра до НАТО, скільки знизилася підтримка вступу до нього. І тут не останньою є "заслуга" влади, зокрема "кольчужний скандал" та нагнітання подій навколо Іраку.

На думку аналітиків та експертів, у свідомості "маленького українця" все ще спрацьовує негативний образ НАТО як ворога, створений радянською пропагандою. Для адекватного ставлення українців до натівського питання їм бракує поінформованості. Так вважають і вітчизняні діячі, й іноземні представники. Зокрема, колишній посол США в Україні Карлос Паскуаль закликав владу підвищити рівень інформованості громадян України про НАТО.

Про брак інформаційної кампанії говорив і Валерій Чалий, директор між народних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, наголосивши, що інколи взагалі спостерігається антинатовська пропаганда, особливо на деяких центральних (як відомо, провладних) телевізійних каналах.

"Сьогодні ЗМІ контролюються переважно тими силами, які не надто зацікавлені у здійсненні Україною євроатлантичного вибору. Вони продовжують обробляти населення в протилежному напрямі, що створює неадекватні реакції і відгороджує нас від Європи. А влада свідомо чи несвідомо не поспішає забезпечити громадян усебічною доступною інформацією про діяльність НАТО і перспективи України щодо вступу до нього".

Україна нині перебуває в надзвичайно складній ситуації. Із суб'єкта геополітичних і геоекономічних відносин вона фактично перетворилася на об'єкт цих відносин. Відсутність чіткої зовнішньої політики — як закономірний наслідок відсутності національно-державницької еліти, спроможної ефективно втілювати й відстоювати національні інтереси України - при звела до того, що Вадим Гречанінов, президент Атлантичної ради України, був змушений констатувати: "Наша країна впродовж останніх років була, по суті, розмінною монетою між За ходом і Росією.

Сьогодні ж, боюся, через непослідовні дії влади українську "монету" Захід віддав у скарбницю Росії з усіма наступними наслідками". А наслідком може бути втрата Україною незалежності: спершу економічної, відтак політичної.

Ось лише деякі цифри, які дають уявлення про частку російського капіталу у великій промисловості України. Нафтопереробна промисловість - 83%, кольорова металургія - 66,7%, алюмінієва промисловість - близько 90%, телевізійна індустрія -38,5%, сектор експортних підприємств - 30%, банківський сектор - 33%, енергопостачання - 36%. Як бачимо, нафтопереробні комплекси України майже цілком підпорядковані Росії.

Москва почала підпорядковувати собі газотранспортну систему України, російський капітал виявляє цікавість і до приватизації національного оператора зв'язку ВАТ "Укртелеком" (наприклад, московський оператор зв'язку МТС уже придбав контроль ний пакет українського оператора мобільного зв'язку UMС). Інформаційний простір в Україні майже повністю контролюють сили, не зацікавлені в утвердженні на політичній карті світу новітньої модерної європейської держави. Ці ж сили, ясна річ, не зацікавлені у входженні України в НАТО.

Наприклад, російський посол в Україні Віктор Черномирдін і далі схильний вважати, що НАТО - це агресивний блок. Під час розмови з журналістами в Києві 23 січня 2003 р. він сказав буквально таке: "Ми знаємо, коли НАТО створювалося і для чого воно створювалося — на противагу Варшавському пактові. Варшавського договору немає, СРСР теж немає, і вважаємо, що ми вже демократичні держави або хочемо бути такими. А в НАТО все як було, так і залишилося, нічого не змінилося". Черномирдін дивується прагненням України стати членом НАТО, наголошуючи, що Росія не вітає розширення Альянсу, зокрема на Схід.

Колишній голова Державної думи Російської Федерації Геннадій Селезньов під час свого перебування в Києві в грудні 2002 р. заявив, що Україна не настільки багата, щоб вступати в таку дорогу організацію, якою є НАТО.

Москва зараз успішно грає на суперечностях Північноатлантичного альянсу. Відтак з'являються несподівані, на перший погляд, заяви деяких представників Заходу. За словами постійного представника США в НАТО Ніколаса Бернза (середина січня 2003 р.), Україна разом з Росією та країнами Центральної Азії і Кавказького регіону не мають перспектив стати членами Альянсу в передбачуваному майбутньому. Відтак НАТО співпрацюватиме з Києвом лише на рівні міністрів, а не на рівні Президента України.

Водночас, за словами колишнього американського посла Паскуаля, "Захід стверджує, що для України зараз настав час активніше діяти на шляху приєднання до НАТО". Не виключено, що за певних обставин Київ таки запросять до Організації Північноатлантичного договору разом з третьою хвилею розширення - хоча б під час самміту НАТО в 2008 р. Проте, як зазначає Карлос Паскуаль, для цього Київ має отримати запрошення на самміт країн НАТО в 2004 або в 2006 рр., а також, що не менш важливо, дотримуватися певних стандартів НАТО, які роблять Організацію Північноатлантичного договору міцною та ефективною.

У круговерті думок і заяв чільних представників західної політичної еліти правильно зорієнтуватися непросто. Чітко зрозумілим є тільки те, що нашій державі як ніколи потрібен надійний європейський союзник, який би сприяв зміцненню національної безпеки України — починаючи від реальної допомоги в належному облаштуванні нашого північно-східного кордону й подальшому стимулюванні процесу творення демократичних громадських інституцій, незалежних ЗМІ, професійної армії як необхідних передумов вступу країни-кандидата до Альянсу.

Звісна річ, сам по собі вступ до НАТО не вирішить усіх наших проблем, однак цілком може слугувати своєрідним локомотивом, який допоможе витягнути Україну з болота корупції, покінчити з командно-бюрократичною системою.

На наш погляд, реально вести мову про вступ до Північно атлантичного альянсу вже можна після президентських виборів. Однак треба зробити все можливе (бодай за допомогою державницька налаштованих мас-медіа), щоб змінити став лення громадян України до НАТО, прищеплювати українцям кращі риси західноєвропейської ментальності, заохочувати творити громадянське суспільство, роз'яснюючи його переваги над суспільством тоталітарним.

"Сьогодні владна верхівка України відверто налаштована на інтеграцію в Європу. Чи принаймні робить відповідний вигляд, - пише Наталя Дмитренко у статті "На шляху до НАТО". - Таке враження може скластися в контексті останніх подій: підписання під час Празького самміту Північноатлантичного альянсу Плану дій Україна - НАТО та Цільового плану на 2003 р., запевнень Президента про особисту відповідальність за "визначення та реалізацію курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію", а також створення кількох додаткових державних органів у цій царині, на додачу до десятка вже існуючих, зокрема Держради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України під головуванням Леоніда Кучми".

Усе це видається доволі парадоксальним. Нині українці виснажені невизначеністю, втомлені психологічно від неможливості побачити якусь привабливу перспективу для себе, своєї сім'ї, держави. За свідченням відомого соціолога доктора економічних наук Юрія Саєнка, близько 3/4 громадян України не бачить перспективи свого майбутнього. Перед майбутнім залишається тільки страх - страх перед проблемою працевлаштування, заробітку, пенсійного забезпечення, лікування, житла тощо. Звужений горизонт власного майбутнього - середній українець планує своє життя лише на 7—8 місяців.

"Воля — це трагічний дефіцит незалежної України. Воля — це вміння поставити перед собою мету, відтак спроможність досягти її тим чи іншим способом", - так узагальнює соціально-політичну ситуацію в Україні Юрій Саєнко.

За свідченням Юрія Саєнка, маємо масове явище асоціальності - люди не цікавляться тим, що відбувається в суспільстві, байдужі до дій влади, партій. Асоціальність породжує антисоціальність - кримінал і аморальність. Має місце тотальна недовіра — українська людина всім і всьому не довіряє, окрім собі, своїй сім'ї, своєму найближчому оточенню.

Лише 10% респондентів, опитаних працівниками Інституту соціології НАНУ упродовж 1992-2002 рр., довіряють адміністративно-урядовим структурам. А найвпливовішою структурою в житті українського суспільства 40% населення вважає злочин ний світ, мафію. Катастрофічне впала довіра до депутатів Верховної Ради України як відстоювачів інтересів виборців -з 23% до 8%.

Як у такій ситуації мас-медіа можуть викликати довіру до своїх публікацій, у яких ідеться про створення позитивного іміджу НАТО? Як, скажімо, роз'яснювати читачам, глядачам і слухачам можливість одночасної адаптації вітчизняного зако нодавства до європейських норм і конституційних норм Росії, Білорусі й Казахстану? Але певний резерв усе ж існує. Та ж статистика Інституту соціології НАНУ засвідчує, що упродовж 1994-2002 рр. рівень довіри до ЗМІ зріс з 20% до 30%.

Таким чином, для державницькій налаштованих вітчизняних ЗМІ формування позитивного ставлення населення до входження України в НАТО далеко не просте з погляду реалізації завдання. За останні шість років на сторінках журналу "Універсум" оприлюднено десять аналітичних розвідок (загальним обсягом понад 5 авторських аркушів), присвячених темі "Україна - НАТО".

Ось назви лише деяких найважливіших, на наш погляд, матеріалів:

  • "Україні бракує правдивої інформації про НАТО" (інтерв'ю з Романом Ліщинським);
  • "Україна і НАТО мають спільні інтереси" (інтерв'ю з Наталею Мельничук);
  • "Система європейської безпеки і національні інтереси України" (Костянтин Морозов, екс-міністр оборони України, директор Військового інституту МАУП);
  • "Чи станцює Україна танго з ЄС і НАТО?" (Петро Парипа, спеціальний кореспондент "Універсуму" в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі);
  • "Європа чи Євразія: стратегія для України" (Тарас Кузьо, старший дослідник Центру російських та східноєвропейських студій при Бірмінгемському університеті);
  • "Україна - невід'ємна частина демократії Центральної і Східної Європи" (інтерв'ю з Борисом Тарасюком, екс-міністром закордонних справ України);
  • "Про югославську кризу з перших уст" (звіт про зустріч посла США в Україні Стівена Пайфера з журналістами українських ЗМІ);
  • "Колективна оборона: з ким і від кого?" (Костянтин Морозов, екс-мінісір оборони України).

Частина матеріалів, присвячених висвітленню ролі НАТО в сучасному світі, зокрема стосунків Альянсу з Україною, оприлюднена на веб-сторінці журналу в Інтернеті. Екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк має цілковиту слушність, наголошуючи, що ми повинні бути актив ними учасниками творення спільного європейського дому.

Звісна річ, роль вітчизняних ЗМІ, особливо Західного регіону, важко переоцінити, оскільки наш західний кордон набув цілком іншого статусу - нашими сусідами стали не просто колишні члени Варшавського договору, а повноцінні учасники НАТО. Україна межуватиме з ЄС з усіма можливими, насамперед для нас, наслідками.

Що ж можна прочитати з цього приводу на сторінках регіональної преси? Ідеться передусім про Львівську, Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську області. Найчастіше трапляються стислі повідомлення від різних інформагенцій. Відчутно бракує фахових аналітичних матеріалів щодо ролі й місця цієї оборонної структури в політичному житті планети.

Бракує переконливих публікацій, котрі б показували, що саме через входження України в НАТО наша держава зможе значно швидше наблизитись до західноєвропейських стандартів життя, скористатися позитивним досвідом в опануванні азів ринкової економіки, у запозиченні методів і форм досягнення гарантованого соціального захисту громадян, кращих зразків побутової культури, організації громадянського суспільства тощо.

Мас-медіа повинні роз'яснювати (фахово), що перспективи інтеграції в НАТО є насамперед стимулом у досягненні європейських стандартів розвитку економіки, демократії, рівня життя, що членство України в НАТО є для нас необхідністю (зрештою, як і для Європи загалом), що приєднання до системи колективної безпеки, на якій базується НАТО, відповідає національним інтересам України. У багатьох випадках саме ЗМІ можуть і повинні допомагати формувати політичну волю Президента України, уряду, ВР.

Тим часом говорити про ефективну роль мас-медіа Західного регіону у формуванні позитивного іміджу НАТО в нашому суспільстві останнім часом стало доволі проблематично. Приміром, "кольчужний скандал" не міг не позначитися на тематиці газетних повідомлень, які так чи інакше торкалися взаємостосунків Україна - НАТО, особливо в період, що передував Празькому самміту.

Газети Західного регіону в листопаді 2002 р. упереміж смакували подробиці скандалу, пов'язаного з рішенням Північноатлантичного альянсу не запрошувати Президента України до столиці Чехії. Газета "Поступ", що видається у Львові, також неодноразово вміщала замітки на цю тему, відзначаючи, що НАТО не чекає глави Української держави у Празі.

Тональність жовтневого "Поступу" добре передає один із заголовків: "Український провал у Варшаві" (у замітці йшлося про висновки конференції "Розширення Європейського Союзу та НАТО: перспективи України", яка відбулася 15-16 жовтня 2002 р. в польській столиці).

Саме на цій конференції з уст Хав'єра Солани прозвучало, що ЄС, перш ніж прийняти Україну до Євросоюзу, спробує з'ясувати, що це за країна, бо наразі українське керівництво "не грає за правилами". Ще категоричніше з приводу бажання України стати членом ЄС висловився Романо Проді, який заявив, що Україні не бачити членства як власних вух.

Отож українські учасники конференції прийшли до висновку: "Нас не розуміють у Європі, але й самі українці не розуміють, що відбувається в країні. Україна сама повинна визначитись, що відбувається, і лише тоді говорити про приєднання до Євросоюзу".

З газети "Поступ", приміром, можна довідатись, що американці наближаються до Збруча", що українсько-польський кордон незабаром стане справжньою "залізною завісою" між НАТО і рештою світу".

Однак наразі немає підстав говорити про достатню інформаційну підтримку натовської тематики в українських ЗМІ. А та, що існує на сьогодні, здебільшого здійснюється за усталеним національним принципом: не шкодувати чи то меду, чи то дьогтю з упертим нехтуванням засадою "золотої середини", яка передбачає вже згадувані об'єктивність, надання повної інформаційної картини, збалансованість думок і коментарів, обов'язковість подання кількох поглядів тощо.

Зрештою, з метою унаочнення висвітлення натовської проблематики в українських ЗМІ Закарпаття доречно навести результати моніторингу місцевої преси з визначеної тематики. Моніторинг 8 провідних місцевих видань проводився за такими напрямами:

  • кількість публікацій за натовською тематикою;
  • характеристика матеріалів (інформаційні, аналітичні: рго/соntга);
  • джерела матеріалів (передрук із центральних ЗМІ/місцевіавтори).

Всього: інформаційних - 76; аналітичних - 14.

Принагідно слід зауважити, що класифікаційний поділ матеріалів був доволі умовним, проте є всі підстави зробити певні висновки.

По-перше, за два роки провідними закарпатськими друкованими ЗМІ Північноатлантичний альянс і пов'язані з ним питання висвітлювалися рідко, причому переважали передруки з центральних ЗМІ (здебільшого посилання на джерела пере друку були відсутні). Закарпатський читач за два роки мав змогу отримати мінімальну кількість просвітницько-роз'яснювальної інформації про Альянс.

По-друге, переважна більшість аналітичних матеріалів місцевих авторів стосувалася аналізу українських перспектив щодо членства чи співпраці з НАТО.

По-третє, проаналізовані матеріали загалом могли посприяти формуванню в пересічного закарпатця упереджено-негативного іміджу НАТО як організації, членство України в якій є наразі нереальним, а через жорсткі умови вступу та можливі його наслідки — навіть небажаним.

По-четверте, як виняток із загальної необнадійливої картини можна назвати друковані органи національних меншин, зокрема угорськомовну газету "Карпаті Ігоз Сов". Аналіз свідчить, що інформаційні матеріали про НАТО в цьому виданні друкувалися регулярно (в середньому 2 матеріали на місяць) і були спрямовані передусім на популяризацію і пропаганду переваг Північноатлантичного альянсу, його можливостей у збереженні миру, захисті країн-членів, на підтвердження того, що рішення цих країн про вступ цілком відповідало загально державним пріоритетам.

Також слід зауважити, що всі матеріали мали конструктивний інформаційно-роз'яснювальний характер, що сприяє формуванню позитивного іміджу НАТО. Головними інформаційними джерелами матеріалів були Угорське телеграф не агентство МТІ, інші світові інформаційні агенції тощо.

Отже, можна констатувати, що угорськомовний читач регіональних мас-медіа регулярно отримує в цілому більш об'єктивну та всебічну інформацію щодо НАТО, яка сприяє формуванню позитивного іміджу Альянсу. Натомість українськомовний -нерегулярно, здебільшого суб'єктивну та неповну інформацію (за винятком актуальних для регіону матеріалів під гаслом: "НАТО допоможе нам захиститися від паводків?").

Якщо і йдеться про формування чогось, то передусім - загальнодержавного комплексу меншовартості українця в регіональному вимірі. А ця тема заслуговує на окреме дослідження.

Це зовсім не означає заборони публікації негативних мате ріалів про Альянс: у вільній демократичній пресі вони мають цілковите право як на існування, так і на свого власного читача. Однак читач повинен мати право вибору, і позитивні матеріали мають бути більш вагомими на протилежній шальці "інформаційних терезів".

Позиція респондентів Західного регіону щодо НАТО помітно вирізнялася від інших регіонів: частка переконаних у необхідності вступу України до НАТО тут більш ніж удвічі перевищувала показник інших регіонів (на Сході та Півдні таку позицію підтримують у середньому 10% опитаних, у Центрі -13,5%). Водночас у Західному регіоні найменшою була частка тих, хто вважає, що Україна не повинна вступати до НАТО за жодних умов, - 20,5%.

Але незважаючи на такі обнадійливі показники, в Західному регіоні, як і по Україні в цілому, явно бракує цілеспрямованої інформаційно-пропагандистської кампанії щодо інтеграції нашої держави як у європейське співтовариство, так і трансатлантичні структури. Адже аналіз міжнародного досвіду доводить, що позитивні результати референдуму на користь вступу до міжнародної організації значною мірою залежать від своєчасного проведення урядом цілеспрямованої інформаційно-пропагандистської кампанії.

Про важливість і своєчасність такої кампанії свідчить, зокрема, досвід Норвегії. Відомо, що в 1994 р. більшість населення Норвегії (52%) проголосувала проти членства країни в ЄС. Значною мірою на цей результат вплинула інтенсивна кампанія партій та угруповань, налаштованих проти інтеграції, яка три вала протягом двох років перед референдумом. Натомість норвезький уряд розпочав власну пропагандистську кампанію тільки за кілька місяців перед проведенням референдуму.

Кожна пропагандистсько-інформаційна кампанія пов’язана передусім із мас-медіа та їхньою позицією щодо її проведеним, Журналістика - це ідеологія, політика, обслуговування. Як би банально не звучало, преса - це справа, професія, бізнес. Однак це не галузь чистого бізнесу, а бізнес у галузі новин. Як у будь-якій іншій сфері професійної діяльності, у журналістиці є свої норми і правила, зафіксовані у відповідних документах міжнародної журналістики.

У сукупності своїх технологій, інститутів, професіоналів, норм і практичної діяльності преса є могутньою силою, що впливає на спосіб життя людей, долі народів і держав. І як у будь-якому іншому ремеслі, "ремісникам" із мас-медіа необхідно дотримуватися професійних принципів. Для журналіста це об'єктивність, надання повної інформаційної картини, збалансованість думок і коментарів, обов'язковість подання кількох поглядів тощо. Декларуючи право суспільства на інформацію, не слід забувати, що суспільство, закон, правила внутрішньо-цехового розпорядку ставлять свої вимоги, порушення яких має настільки ж серйозні наслідки, як і наступ на свободу слова.

Суспільство має право на отримання об'єктивної, неупередженої інформації з будь-якої проблеми чи актуального на даний час питання. На часі важливим є подання неупередженої інформації про Північноатлантичний альянс як трансатлантичну сполучну ланку, що постійно зв'язує безпеку Північної Америки і Європи.

Доцільно через мас-медіа репрезентувати НАТО як організацію, в рамках якої, попри несхожість ситуацій і національних військових потенціалів держав - членів Альянсу, всі вони однаковою мірою відчувають себе в безпеці, що, у свою чергу, сприяє загальній стабільності в Європі, створює сприятливі умови для зміцнення співпраці всередині Альянсу, а також між його членами та іншими країнами. Саме на цих засадах розвиваються нині нові структури безпеки, які відповідають інтересам нової Європи, нерозчленованої і вільної торувати свій шлях у політичному, економічному, соціальному та культурному житті.

Інформаційні матеріали мають містити визначення основ них завдань Альянсу в галузі безпеки, зокрема:

  • створення необхідного підґрунтя для стабільного середовища безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інституцій та прагнення до вирішення спірних питань мирним шляхом. Забезпечення умов, за яких жодна країна не змогла б вдаватися до залякувань чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої європейської держави, аби нав'язати своє панування через застосування сили чи погрози силою;
  • забезпечення стримування та захисту від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якого члена НАТО;
  • сприяння безпеці і стабільності шляхом здійснення по стійної й активної співпраці з усіма партнерами через Партнерство заради миру та Раду євроатлантичного партнерства, а також через консультації, партнерство та співробітництво з Україною в рамках Програми "Партнерство заради миру", "Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО" та Плану дій Україна - НАТО.

У цьому контексті показовим позитивним прикладом можна вважати докладний звіт про "круглий стіл" за участю послів країн НАТО (проведений 10 липня 2002 р. у Львівському національному університеті імені Івана Франка з нагоди підписання Хартії про особливе партнерство), що був надрукований у журналі "Молода дипломатія".

У цьому ж номері журналу було оприлюднено розвідку Антона Монаєнка "Роз ширення ЄС на схід: наслідки для України", яка також порушує проблему Україна-НАТО. Прикметним є те, що цей журнал ви дають студенти і поширюється він насамперед серед студентства.

План дій Україна - НАТО є позитивним кроком у відносинах між Україною і Північноатлантичним альянсом. Цей доку мент став одним з не багатьох зовнішньополітичних успіхів України. Разом з тим зволікання українською стороною з його публікацією породило чимало запитань щодо зобов'язань, які українська влада взяла перед країнами-членами НАТО.

На наш погляд, регіональним ЗМІ (йдеться насамперед про Західний регіон України) було б доцільно оприлюднити План дій, прийнятий у Празі, а також Цільовий план на поточний рік - конкретні заходи України, які вона мусить здійснити, щоб вийти на вищий рівень відносин з Альянсом. Саме зараз, коли серед українців почала зростати недовіра до НАТО, спільний План дій між НАТО й Україною слід усіляко популяризувати в ЗМІ (це стосується передусім Західного регіону), тим паче, що НАТО цей План дій Києву оприлюднювати не забороняє.

Як було зазначено вище, "кольчужний скандал", "касетний скандал", останні розбіжності всередині самого Альянсу, безумовно, не могли не позначитися на рівні довіри до цієї структури серед громадян України. Тому, на наш погляд, ЗМІ слід проводити більш виважену інформаційну роботу серед читачів, слухачів і телеглядачів.

Мас-медіа повинні допомогти людям осягнути ті демократичні цінності, що їх сповідують члени НАТО, переконувати (доказово, наочно, зрозуміло) свою аудиторію в реальності наближення до ефективних стандартів — економічних, політичних, військових лише за умови вироблення в собі й у державного керівництва політичної волі, прагнення жити за кращими європейськими стандартами.

27 лютого 2002 р. в ході міжнародної конференції "Імплементація державних рішень із проблем євроатлантичної інтеграції України" колишній радник Генерального секретаря НАТО Кріс Доннелі заявив, що "вже створено механізм, створено двигун для просування до НАТО, який повинен потягти Україну. Для того, щоб розпочати роботу цього двигуна, треба залити пальне в баки.

Тепер потрібна політична воля". Тобто Україна має впровадити в життя ті рішення, що були підписані під час Празького самміту 2002 р. І це стосується не тільки Збройних сил України, а й інших українських міністерств та відомств, зазначив Доннелі.

За його словами, роль парламентаріїв полягає в тому, щоб "стежити за тим, що відбувається, ста вити незручні питання, створювати ідеї, надавати поштовх процесу, і коли урядова система робитиме щось не так, зрештою, ганьбити за похибки". За словами Доннелі, схвалення Україною Плану дій Україна - НАТО означає, що майбутнє членство в Альянсі матиме серйозні наслідки. За словами радника Генерального секретаря НАТО, Україна взяла зобов'язання, і всі зараз спостерігають, як вона їх виконує. Щоб Україні потрапити до НАТО, парламент повинен залити пальне в "баки".

Безумовно, "Громадські читання з проблеми європейської інтеграції в регіонах України", які провело Управління зі спів робітництва з НАТО Міністерства економіки та питань європейської інтеграції України восени 2002 р. у Львові, - справа добра. Учасники читань дістали змогу ознайомитися з аналітичними матеріалами, які допомагають краще зрозуміти, в чому полягає "особливе партнерство між Україною та НАТО", як відбувається "розвиток особливих відносин Україна - НАТО", що таке Програма "Партнерство заради миру" і "Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО".

Численні заходи, які проводяться в різних регіонах нашої держави за сприяння Центру інформації та документації НАТО, приносять неабияку користь. Але, на наш погляд, ці семінари, конференції, "круглі столи" не завжди найкращим чином висвітлюються вітчизняними ЗМІ, використовуються далеко не всі можливості мас-медіа Західного регіону України - періодична преса, телебачення, радіо.

Формування позитивного іміджу НАТО регіональними мас-медіа неможливе без політичної волі Києва, без конкретних кроків державного керівництва України в західному напрямі, без отримання ЗМІ позитивної й водночас об'єктивної інформації з даної проблематики, так би мовити, інформації "з перших рук". І, звісна річ, багато що залежатиме від позиції редакцій мас-медіа, від їхніх власників і засновників.

Є й інші обставини, котрі слід ураховувати. Робота українських журналістів щодо формування позитивного іміджу НАТО після заяв, що пролунали в Москві з приводу створення єдиного економічного простору, безумовно, ускладниться. Цілком можна погодитися з політологом Володимиром Маленковичем, що Україна нічого не виграє від такого простору.

"Зона вільної торгівлі на ринках СНД нам потрібна (доки це найважливіші для нас ринки), але переорієнтовувати всю свою економіку (або її велику частину) на роботу за правилами євразійського ринку нам украй невигідно, тому що це ринок відсталих технологій і, відповідно, товарів низької конкурентоспроможності, — цілком слушно зауважує він.

Ми вже обрали європейський напрямок, і рухатися нам потрібно саме туди - на європейські ринки. Це важкий шлях зниження собівартості й підвищення якості українських товарів, але якщо ми його не пройдемо - ми назавжди залишимося країною другого або третього сорту, до того ж залежною від Росії. Переорієнтація нашої економіки на простір Євразії викличе природну недовіру до неї з боку нинішніх і потенційних західних (і, до речі, не тільки західних) партнерів й істотно обмежить наші перспективи. Це ускладнить подолання антизахідних настроїв, котрі все ще панують у значної частини нашого суспільства".

Подальша економічна інтеграція в межах СНД може негативно вплинути на запровадження в Україні демократичних політичних традицій Європи. "Білоруська та казахська практика ще далі віддаляють нас від євростандартів, - вважає політолог Олександр Дергачов. - І в нас, і в Росії нецивілізовані відносини між владою й бізнесом, і це впливає на зміст економічних перетворень. Наскільки реально говорити про демократизацію в Білорусі чи Казахстані? Нереально. Але чи можливе гальмування реформ в Україні? На жаль, можливе".

Новим викликом для України стануть проблеми, пов'язані з розширенням ЄС. Чотири дослідницькі установи Європи всебічно вивчали тему розширення Євросоюзу. Нещодавно з цього приводу було оприлюднено спільний звіт (Україна вже опинилася за "паперовим кордоном" Європи). Маріус Валь із брюссельського Центру досліджень європейської політики навів конкретні приклади: "Люди з Західної України, які їздили, на приклад, до Словаччини або Угорщини, зараз не можуть їздити настільки часто через візові вимоги".

На один зі шляхів нейтралізації негативних моментів вказує концепція під назвою "Європа регіонів". ЄС має комітет, що займається регіонами. Він покликаний залучати регіональні й місцеві адміністрації до процесу ухвалення рішень на європейському рівні. Цей комітет має багато комісій, які займаються питаннями від регіональної економіки до туризму, молодіжних програм і спорту.

Відповідно до цієї схеми окремі міста у Східній Європі можуть діяти незалежно і цим самим посилювати європейську інтеграцію на мікрорівні. У доповіді говориться: "Регіональна політика ЄС має стати інструментом для створення м'якого кордону між новими членами ЄС та їхніми сусідами, перш за все Україною. На регіональному рівні лібералізація візового та міграційного режиму може бути представлена вздовж західного кордону України".

Інший автор доповіді, Гжегож Громацький з фонду Стефана Баторія у Варшаві, зауважив, що масштаб регіонального спів робітництва добре видно в Карпатському регіоні: "Наприклад, у випадку України майбутній єврорегіон - це Карпати. Він охоплює не тільки Польщу й Україну, а й частини Словаччини, Угорщини й Румунії. Разом вони формують єврорегіон, і я думаю, що така форма співробітництва на місцевому або регіональному рівні має розвиватися".

У доповіді зазначається, що саме Західна Україна зазнає найтяжчого удару під час розширення ЄС. Тому автори документа закликають розвивати транскордонні проекти, які можуть створити плацдарм для інвестиційної активності в цьому регіоні.

Стан невизначеності, в якому все ще перебуває Україна, призводить до невизначеності в її стосунках з ЄС, з Північно атлантичним альянсом. Так, приміром, 14 березня 2003 р. в "Україні молодій" з'явилася стаття Наталі Дмитренко під заголовком "Україну викинули з Європи": "У найближчі 10 років Україна не стане членом ЄС. Так чорним по білому записано в посланні Єврокомісії "Розширена Європа - сусідство: нові рамки взаємовідносин з нашими східними та південними сусідами" - документі, що регулюватиме стосунки між ЄС та претендентами на членство в Союзі в рамках так званого "кільця друзів".

"Десять років - це саме той період, який встановила Україна для процесу євроінтеграції", - зауважив голова представництва Європейської комісії в Україні Норбер Жустен на прес-конференції, коментуючи новий документ. - Якщо обговорення будуть успішними, то ЄС прийме цей документ, який визначатиме його офіційний політичний курс щодо України... Документ не виключає членства України, але й не встановлює і не визначає, що членство буде обов'язковим".

"Розширена Європа" передбачає насамперед економічну та культурну співпрацю. Україні ще треба стати членом СОТ, що сприятиме створенню зони вільної торгівлі з ЄС. Речник голо ви Єврокомісії Рейо Кемппінен зазначив в інтерв'ю "Німецькій хвилі", що Єврокомісія вважає, що Україна має проблеми з упровадженням реформ і можливий вступ Києва до ЄС залежить тільки від самої України.

Прес-секретар Романо Проді підкреслив, що нині Київ не виконує достатньою мірою Угоди про партнерство і співробітництво між Євросоюзом і Україною. Водночас Єврокомісія в нещодавно оприлюднених пропо зиціях щодо співпраці з Україною та іншими новими сусідами не пообіцяла, однак і не виключила їхнього членства в Євросоюзі. За словами Рейо Кемппінена, Єврокомісія дала ясно зрозуміти, що хоче збільшити підтримку майбутнім сусідам ЄС, які можуть отримати доступ на внутрішні ринки Євросоюзу, якщо впроваджуватимуть реформи.

Хотілось би, щоб стан невизначеності нарешті минув не лише для наших політиків, а й для мас-медіа, які б відтепер дістали можливість цілком обґрунтовано пропагувати позитивні наслідки перспектив входження України в НАТО, створюючи позитивний імідж Північноатлантичному альянсові. Державницьки налаштовані ЗМІ можуть і повинні всіляко акцентувати увагу читачів на європейській моделі розвитку України, допомогти політичним лідерам пройнятися безальтернативністю саме європейського шляху до вершин цивілізації.

Таким чином, роль ЗМІ в Західному регіоні суттєво зростатиме. Реалії життя підказують, що, крім внутрішніх проблем, слід буде значну увагу приділяти темі розширення ЄС і, звісна річ, просуванню НАТО на Схід.

Можливо, саме регіональні ЗМІ могли б започаткувати розмову про втілення в життя такого собі новітнього "плану Маршалла" для України (скажімо, сила ми того ж таки НАТО), який би став ефективною запорукою демократичності, ринковості, громадянськості однієї з посттоталітарних держав на європейському континенті. Така допомога дозволила б Україні значно швидше визначитися з геополітичними пріоритетами, відтак знайти належне їй місце на політичній карті світу, розв'язати економічні й соціальні проб леми, орієнтуючись на позитивні здобутки Заходу.

Вищенаведені дані свідчать про суперечливість вітчизняної громадської думки, наявність усталених регіональних і вікових відмінностей. Утім, у кожному регіоні, у кожній віковій та професійній групі вже сформувався стійкий прошарок людей, зорієнтованих на європейські цінності та європейську інтеграцію. Більшість із них підтримує і набуття членства в НАТО. Недостатню підтримку вступу до Альянсу не слід пояснювати виключно радянськими стереотипами, проросійськими чи антиамериканськими настроями. Значною мірою НАТО-скептицизм обумовлений тим, що громадяни побоюються будь-якої "блоковості" як можливості втягнення у воєнний конфлікт. Істотна частина з них вважає приєднання до Альянсу занадто дорогим для бідної держави проектом. Ефективний вплив на громадську думку має бути зорієнтований на подолання цих стереотипів, що випливають з низької обізнаності щодо реальних переваг членства в НАТО.

Сьогодні потрібен більш відвертий діалог з НАТО на рівні не тільки держави, а й політичної еліти та громадськості. Успіх повномасштабної євроатлантичної інтеграції може бути забезпечений у разі її перетворення з суто бюрократичного на суспільно-політичний проект. Наразі Україна ще не готова до здійснення політики, безпосередньо спрямованої на вступ до Північноатлантичного альянсу, але для того, щоб не згаяти часу, ми маємо зосередитися на військовій реформі, формуванні механізмів громадянського контролю над армією.

Потрібно залучити якнайширше коло політичних сил, експертів для ви роблення основ зовнішньої політики, яка передбачала б повно цінну участь України в європейських справах. Перемога демократичних сил здатна створити якісно нову ситуацію, коли на порядку денному безпосередньо постане обговорення шляхів і конкретних термінів вступу України до НАТО.


13.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!