Osvita.ua Вища освіта Реферати Міжнародні відносини Еволюція, характер, основні проблеми україно-американських відносин (1991-2002). Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Еволюція, характер, основні проблеми україно-американських відносин (1991-2002). Реферат

"Русоцентричний" підхід Вашингтона. Відносини Україна-США за президентства Джорджа Буша-старшого. Перші кроки адміністрації Білла Клінтона. Визнання України "стратегічним партнером". Шлях до встановлення "стратегічного партнерства". Зміна пріоритетів. Підхід адміністрації Дж. Буша-молодшого до України. Криза президентської влади в Україні. Окремі питання відносин на сучасному етапі. "Іракгейт" - новий поворот в україно-американських відносинах

Незалежна Україна посідала різне місце у політиці адміністрацій президентів США. Бачення ними молодої держави змінювалося, еволюціонувало в залежності від подій та становища на міжнародній арені, внутрішнього життя України та власне від особливостей підходу американських адміністрацій.

Часто визначальним фактором місця України в зовнішньополітичній стратегії США було те, наскільки Україна "вписувалася" чи не "вписувалася" в неї. Загалом в україно-американських відносинах можна виділити декілька етапів.

"Русоцентричний" підхід Вашингтона (1991-1994)

Відносини Україна-США за президентства Джорджа Буша-старшого. Розпад Радянського Союзу та утворення на його теренах п'ятнадцяти незалежних республік припав на час президентства Джорджа Буша-старшого.

Радянська "перебудова" принесла потепління у відносинах між США та Радянським Союзом. Вдалося налагодити добрі, якщо не дружні стосунки з Михайлом Горбачовим. З'явилася надія, що ослаблений та реформований, колишній суперник відмовиться від реалізації комуністичної ідеології. Тоді США можна було б вважати себе переможцем у "холодній війні". Відцентрові тенденції в СРСР, що чітко проявлялися на той час, могли стати цьому на заваді.

Адже у разі їх остаточної перемоги США опинялися перед необхідністю мати справу із 15 незалежними новоствореними державами з їх численними внутрішніми проблемами, новим керівництвом та відсутністю власної державності у дорадянський період у багатьох з них взагалі. Більш того, велику роль у формуванні підходу президентської адміністрації США у 1990-1991 році відіграв той факт, що деякі з них, в тому числі і Україна, здобували б свою незалежність разом із значним арсеналом ядерної зброї, що розташовувалася на їх території.

Першопочатково переважна більшість американських урядовців дивилася на українську декларацію суверенітету та наступні кроки України по відокремленню від СРСР із острахом. Президент США Дж. Буш до останнього намагався підтримувати М. Горбачова у його зусиллях зберегти СРСР, що розвалювався на очах. Звідси - промова американського президента про небезпеку "самовбивчого націоналізму" під час його перебування у Києві, що ввійшла в історію під назвою "Chicken Kiev Speech" ("слабкодуха", "полохлива").

Вже після референдуму в Україні 1 грудня 1991 року, під час якого український народ підтвердив своє бажання розбудовувати власну державність, США висували ряд вимог для визнання України як незалежної держави. Ультимативною була вимога до України з боку США позбутися ядерної зброї, що перебувала на її території. Лише коли стало остаточно ясно, що СРСР політично та юридично припиняв своє існування, США визнали Україну (25 грудня 1991 року) разом з рядом інших колишніх радянських республік. Дипломатичні відносини було встановлено 3 січня 1992 року.

Тривалий час після розпаду СРСР адміністрація президента США перебувала на "доктринальному роздоріжжі" у виробленні своєї зовнішньополітичної стратегії щодо України.

У питанні про можливу політику США щодо неї існувало два основні напрями, що сперечалися: "русоцентристи" (здебільшого ліберали та прихильники ідеї єдиного блоку пострадянських держав, що збиралися б навколо Росії) і "реалісти" (переважно консерватори та представники школи "політичного реалізму"). На різних етапах розвитку дискусії у США між ними ініціатива переходила від одного напрямку до іншого.

Визначальним у виробленні Сполученими Штатами "нової української політики" був той факт, що після розпаду СРСР Україна успадкувала третє в світі за потужністю угруповання наступальної стратегічної ядерної зброї, націлене на Захід. Як поведеться керівництво нової держави, який курс обере, було невідомо. Тому вирішення питання про долю української ядерної зброї на даному етапі відносин стало пріоритетним для США.

Ще у тексті "Декларації про державний суверенітет" 1990 року Верховна Рада України проголосила нейтральний та без'ядерний статус України. Саме з цим були пов'язані очікування Києвом моральної та матеріальної підтримки з боку Заходу, якої не послідувало. Великою мірою це було обумовлено невпевненістю та хитанням позиції Києва стосовно майбутнього ядерної зброї на території України.

Вирішити українську ядерну та інші проблеми Сполучені Штати намагалися за посередництва Росії. На першому, умовно виділеному нами, етапі розвитку україно-американських відносин виразно домінував підхід "Росія насамперед" ("Russia first"), або й навіть "Росія виключно" ("Russia only").

Вашингтон робив ставку на Росію з надією на те, що політичні та економічні реформи, що розпочалися в ній, будуть мати швидкий успіх. Панувала думка, що результат трансформації Росії майже автоматично визначатиме успіх (або ж провал) перехідного періоду і в інших пост-радянських державах, включаючи Україну.

Виходячи із власних інтересів, які об'єктивно збігалися, хоч і не були тотожними, США та Росія посилили тиск на Україну з метою примусити її ліквідувати арсенали ядерної зброї. Це змусило Україну в свою чергу міцно вхопитися за неї, адже саме з наявністю ядерної зброї на її території українська держава пов'язувала свої надії на збереження власної суверенності та незалежності від Російської Федерації.

Перші кроки адміністрації Білла Клінтона

Прийшовши до влади у 1992 році, новий Президент США Білл Клінтон деякий час продовжував "жорсткий" курс свого попередника. Усвідомлення його безперспективності з'явилося не відразу.

Лише у 1993 році підхід американської адміністрації до України почав змінюватися. В українсько-американських відносинах намітилося потепління. Частково воно було викликано посиленням антидемократичних тенденцій в Росії ("розстріл" парламенту президентом Росії Б. Єльциним, відчутна перемога лівих сил та Ліберально-демократичної партії В. Жириновського на виборах до Державної думи). Перспектива тісного співробітництва з нею для США ставала все більш примарною.

РФ перейшла до більш жорсткої та наполегливої політики самоутвердження в якості лідера в пострадянському регіоні з претензією на відродження колишньої міри впливу на світові події. Партнерство США та Росії виявилося нетривалим і таким, що базувалося на короткочасному збігові інтересів. Надалі адміністрація Президента США Білла Клінтона все частіше розглядала Росію як потенційну чи й реальну загрозу національним інтересам США.

Б. Клінтон та його команда з більшим розумінням, ніж їх попередники, поставилися до проблем України. Прийшло усвідомлення того, що україно-російські непорозуміння навряд чи вдасться вирішити без втручання третьої сторони. Було вирішено розширити участь України в ініційованих США переговорах з розв'язання економічних, політичних, питань безпеки, які б призвели у свою чергу до вирішення ядерного питання.

Провісником зміни підходу став візит у травні 1993 року американського представника Строуба Телбота, в ході якого обговорювалася ціла низка питань американо-українських відносин, на відміну від попередніх, які майже виключно концентувалися на питанні української ядерної зброї.

США намагалися створити основу для подальшого розвитку відносин з Україною, які б встановилися після вирішення ядерного питання. Наступним став візит міністра оборони Леса Аспіна, який привіз до Києва американські пропозиції щодо забезпечення міжнародного нагляду за процесом демонтування, переміщення та подальшого розподілу боєголовок. До приїзду державного секретаря Уоррена Крістофера до України у жовтні 1993 року україно-американський міждержавний діалог було повністю відновлено.

До кінця 1993 року нова політика США стосовно України та налагодження двосторонніх та тристоронніх переговорів заклали основу для порозуміння між двома державами. Врешті-решт вона призвела до підписання президентами Б. Клінтоном, Л. Кравчуком та Б. Єльциним 14 січня 1994 року у Москві тристоронньої Угоди, згідно з якою Україна зобов'язувалася знищити всю ядерну зброю, розташовану на її території, протягом 7 років. Ядерні боєголовки перевозилися до Росії, де вони мали бути деактивовані протягом 10 місяців.

Згідно з Угодою, Україна повинна була приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як без'ядерна держава, що вона і зробила у жовтні 1994 року. Значення Угоди полягало в тому, що окрім "ядерних положень" вона налагоджувала тристоронню основу для вирішення й інших питань, зокрема економічних та питань безпеки.

До того ж вона легітимізувала можливість США брати участь у вирішенні російсько-українських проблем. Для України це означало можливість більш впевнено відстоювати свої позиції у її стосунках із економічно могутнішою Росією, подвоєння американських коштів у вигляді економічної допомоги для вирішення її проблем та надання їй гарантій безпеки з боку США, Великобританії, а також Росії.

Таким чином, українське "ядерне питання" було знято з порядку денного українсько-американських відносин, що дало можливість обом державам налагоджувати стосунки одна з одною більш зважено та широко. Тривалий час кредит довіри, наданий державами одна одній в процесі переговорів та породжений успішним їх завершенням, надалі дозволяв україно-американським відносинам рухатися за інерцією, пожинаючи плоди минулих досягень.

Визнання України "стратегічним партнером" (1994-1997)

Шлях до встановлення "стратегічного партнерства". Другий етап україно-американських відносин розпочався проголошенням США 1994 року "роком України". Саме з цього часу потепління у ставленні до України з боку США, що намітилося у 1993 році, стало очевидним. Адміністрація Білла Клінтона розпочала вести політику активного залучення України до світового співтовариства та його інститутів, а також активної задіяності у процесі її демократизації та здійсненні ринкових реформ.

Новий президент Л. Кучма, хоч і обраний за рахунок проросійської риторики та пропагування ідеї "євразійства", проголосив курс на проведення ліберальних економічних реформ одразу після приходу до влади восени 1994 року. У США з ним пов'язувалися надії на те, що Україна швидко та порівняно безболісно подолає перехідний період та незабаром стане форпостом західного, передусім американського впливу на сусідню Росію.

Саме за часів президентства Білла Клінтона популярними стали концепції Збігнева Бжезінського та Шермана Гарнетта про геостратегічну важливість України на пострадянських теренах для забезпечення національного інтересу США та безпеки в регіоні.

Починаючи ще з 1991 року, Україна орієнтувала себе на "стратегічний курс приєднання до Європи". Українська державність наполегливо визначала себе саме європейськими, а не євразійськими термінами. Проте на півночі Україна мала такого сусіда, як Росія, який ніколи повністю не відмовлявся від своїх геополітичних претензій та часто використовував економічну залежність України у політичних цілях. Тому Україна не могла дозволити собі провадити прозахідну політику та здійснювати свій "європейський вибір" так, як цього хотілося б Заходу.

Відповідно, у 1994 році був прийнятий "багатовекторний" курс української зовнішньої політики. Він базувався на наступній концепції: Україна не буде в безпеці доти, доки Росія не вирішить для себе, що незалежність України та її прозахідна орієнтація відповідають російським національним інтересам. Необхідною умовою української багатовекторної політики та "стратегічного партнерства" з Росією таким чином ставали дружні стосунки між Росією та Заходом.

І все ж таки великою мірою українська "багатовекторність" концентрувалася у цей час на україно-американських відносинах. Ще під час державного візиту до США Президента України Л. Кучми в листопаді 1994 року було підписано один із основоположних документів двосторонніх відносин - Хартію українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва.

Важливим кроком в процесі укріплення двосторонніх відносин був державний візит в Україну Президента США Б. Клінтона 11-12 травня 1995 року. Результатом візиту стало підписання спільної заяви, в якій була відмічена підтримка Сполученими Штатами демократичних та ринкових перетворень в Україні, її політичного суверенітету та територіальної цілісності, а також процесу інтеграції України до європейської та світової спільноти.

Візит Л. Кучми до США у лютому 1996 року проходив у дружній атмосфері. Здавалося, що сторони врешті-решт порозумілися та знайшли спільну мову. В ході зустрічей на різних рівнях американська сторона повсякчас наголошувала на "стратегічній пріоритетності України у Європі", на важливості її незалежності. Україна називалася "ідеальним партнером [США] у Центральній Європі". Леонід Кучма зі свого боку пообіцяв, що Україна буде залучена до СНД та її воєнних, політичних та економічних структур лише до певної міри.

Увага до пост'ядерної України з боку президентської адміністрації Білла Клінтона вилилася у створення 19 вересня 1996 року США та Україною міждержавної комісії на чолі з відповідно Альбертом Гором та Леонідом Кучмою. Комісія включала в себе чотири комітети, які займалися питаннями зовнішньої політики, безпеки, торгівлі та інвестицій, стабільного економічного співробітництва. У спільній заяві за підсумками Першого пленарного засідання УАМК (Українсько-американської міждержавної комісії) 16 травня 1997 року США визнали Україну як центральноєвропейську державу та підтвердили надані Україні гарантії безпеки.

У той же час між США та Росією було утворено міжурядову комісію Гор - Черномирдін, що представляла собою міжвідомчий орган, покликаний налагоджувати конкретні питання двосторонніх взаємин економічного та правового характеру. Порівняння цих двох комісій (міждержавної у випадку України та міжурядової у випадку Росії) свідчило про якісно різний рівень їх роботи та уваги з боку США.

Під час візиту міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка до Вашингтону у жовтні 1996 року Україна та США визначили власні відносини як "стратегічне партнерство". І хоч надалі реалії україно-американських відносин не завжди відповідали умовам "стратегічного партнерства", рішення про його започаткування було важливим досягненням обох сторін. Невдовзі Україна посіла третє місце за кількістю виділеної іноземним країнам допомоги від Конгресу США після Ізраїля та Єгипту. Протягом 1990-2001 рр. Україна отримала від США допомоги на суму близько 2 млрд. доларів.

Варто зазначити, що така посилена увага до України та зацікавленість у її розвитку з боку Заходу з'явилася не на пустому місці. За рахунок матеріальної допомоги ззовні, інвестицій та позик від Міжнародного Валютного Фонду (МВФ), Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР) та інших західних фінансових інституцій Україна нарешті змогла дещо призупинити розгортання внутрішньої економічної кризи. У 1996 році Верховна Рада України прийняла демократичну Конституцію.

Незважаючи на суттєві розбіжності у відносинах з Росією, сторони зуміли налагодити прагматичні відносини. Результатом стало підписання у 1997 році Договору про Чорноморський флот, а також двостороннього політичного договору, в якому Росія нарешті визнала суверенність та териториальну цілісність України. Вдалося поглибити вже існуючі відносини співробітництва із Північноатлантичним альянсом.

Розчарування Заходу (1998-2000)

Загальні тенденції. І все ж цих досягнень виявилося недостатньо. З часом бачення геостратегічної важливості місця України на Заході, та особливо у США, почало змінюватися. У американської сторони на зміну самодостатньому сприйняттю потенційного впливу, який Україна могла б справляти на забезпечення безпеки в регіоні, прийшло усвідомлення того, що без внутрішнього зміцнення держави її потенціал не можна буде використати.

Проте попередні тривалі розмови про "ключову роль України" дали привід українським урядовцям вважати, що до євроатлантичної спільноти можна повноправно долучитися виключно за рахунок власного геостратегічного розташування, не прикладаючи особливих зусиль для внутрішнього розвитку. Але, як з'ясувалося, наскільки ефективною не була б часом українська зовнішня політика, вона виявилася неспроможною компенсувати усі внутрішні негаразди в країні.

Тривалий час вкладаючи значні кошти в реформування свого "стратегічного партнера", США були роздратовані тим, що позитивні зрушення відбувалися занадто повільно. Можливість більш-менш рівноправного "стратегічного партнерства" між двома державами у майбутньому, яке б виправдало свою гучну назву, почала піддаватися сумніву. Якщо у 1994-1996 рр. Україну розглядали в США як досить перспективного партнера, що тимчасово перебуває у скруті, то тепер почало створюватися враження негативізму, що межувало з відштовхуванням.

США прагнули якнайскоріше вийти із стадії надання матеріальної допомоги Україні, та перейти до стадії, коли б економічні відносини між двома державами відбувалися за рахунок природного інтересу американського приватного капіталу. Україна ж виявляла свою нездатність забезпечити сприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів.

Часті зміни урядів, непослідовна економічна політика, всеохоплююча корупція, політична нестабільність, гучні скандали за участі вищих посадових осіб остаточно розвіяли атмосферу романтизму у відносинах, присутню з часів підписання Тристороннього договору у 1994 році. Не підкріпивши гучні обіцянки успішною їх реалізацією, Україна вичерпала кредит довіри, пов'язаний з ними. Тому у США все частіше почали говорити про те, що безумовна до того допомога Україні з їх боку повинна перейти на принцип "винагороди за досягнення".

До 1994 року на Заході Україну часто називали майбутньою Югославією із ядерною зброєю. У 1994-1997 роках її успіхи давали підстави проводити аналогії з успішним прикладом Польщі у подоланні труднощів перехідного періоду. Відтепер же в Україні все частіше вбачали типову державу СНД з цілим букетом різного типу проблем, характерних для їх більшості на пострадянському просторі. Бажання України представляти собою європейську державу різко контрастувало з дійсністю. "З одного боку, зовнішні атрибути західної демократії були присутні. Проте з іншого, насправді занадто часто проявлялася її євразійська сутність".

На Заході зростало невдоволення невизначеністю та непередбачливістю української "багатовекторності", яку почали розглядати як політику "маятника" від Заходу до Росії та часте намагання України покращити свої відносини з одним з них за рахунок інших. Відбувалося "шантажування" на державному рівні: якщо Україна не досягала бажаного у відносинах із одним вектором, вона натякала на можливості зосередження замість нього на іншому.

До того ж, якщо раніше з особою Президента України Л. Кучми пов'язувалися надії на швидке реформування країни та її демократизацію, то тепер в режимі його правління на Заході все частіше помічалися авторитарні тенденції. Приводом для цього стали значні порушення законодавчих норм під час президентської кампанії 1999 року. Більше того, референдум про зміну української Конституції весни 2000 року продемонстрував еволюцію -президентсько-парламентської форми державного правління у бік домінування президентської її частини.

2000: рік втрачених можливостей

Початок 2000 року обіцяв потепління та приніс надії на покращення стосунків України із Заходом. Перш за все це було пов'язано із тимчасовим поліпшенням політичної та економічної ситуації в країні.

Одним із найочевидніших досягнень України стало формування нелівої пропрезидентської більшості у парламенті. Стосунки між законодавчою та виконавчою владою стали конструктивнішими. Суттєво пришвидшився процес прийняття рішень, який раніше часто блокувався неспівпадінням позицій президента та парламенту та намаганням кожного проводити власну політику.

Іншим досягненням стало сформування нового уряду на чолі з колишнім главою Національного банку Віктором Ющенком. Новий прем'єр-міністр України мав репутацію прозахідно налаштованого політика та одразу після приходу до влади почав здійснювати комплекс довгоочікуваних реформ.

За часів прем'єрства В. Ющенка в Україні нарешті було прийнято збалансований, оснований на готівковому розрахунку бюджет; відбулася реструктуризація енергетичного сектора; проведено аграрну реформу, що сприяла підвищенню приватної ініціативи у галузі; приватизація стала прозорішою. Результати стали відчуватися майже одразу: Україна досягла позитивного зростання ВВП, спостерігався ріст у аграрній сфері та розвитку індустрії, сума зібраних податків підвищилася, були виплачені борги по зарплатах та пенсіях, рівень доходів населення почав зростати.

На жаль, політичні зміни, що призвели до позитивних економічних та соціальних зрушень, виявилися тимчасовими. Парламентська більшість розпалася невдовзі після свого сформування. Почали помічатися суттєві розбіжності у поглядах між прем'єром, який намагався проводити незалежну політику, та Президентом, який міг допустити це лише до певної міри. Реформи В. Ющенка, спрямовані на зменшення частки тіньового капіталу в українській економіці, зачіпали інтереси впливових фінансових кіл, що підтримували Л. Кучму при владі. Тому незабаром темп та розмах реформ помітно зменшився.

Тим часом на Заході хоч і відзначили успіх українських реформ, та проте підтримки тією мірою, на яку сподівалися в Києві, не було надано. Під час візитів Л. Кучми до західних столиць, а особливо до Вашингтона, українському Президентові давали зрозуміти, що винагороди за досягнення рано чекати, реформи треба продовжувати далі. В. Ющенка, який посів крісло прем'єра не без підтримки Заходу, зокрема США, було звинувачено у наданні експертам МВФ неправдивої інформації про фінансове становище України з метою отримання більших кредитів. Запланований візит В. Ющенка до США було відкладено після заяви адміністрації Б. Клінтона про те, що він відбудеться тільки після належного "очищення уряду".

Таким чином, позиції В. Ющенка серед американського державного керівництва було суттєво підірвані на самому початку його прем'єрства. Протягом більшої частини терміну перебування В. Ющенка на чолі уряду (вересень 1999-грудень 2000 року) Україна була відрізана від будь-якої форми допомоги МВФ, у той час як її отримували попередні уряди В. Пустовойтенка та навіть П. Лазаренка. Складалася парадоксальна ситуація: поряд із вимогами більш інтенсивних реформ Україні було відмовлено у коштах, які були суттєво необхідними для їх проведення.

Під кінець 2000 року Україна відійшла для США на другий план. Майже вся увага була сконцентрована на власній президентській виборчій кампанії. Невизначеність ситуації із переможцями та численні несподіванки виборів призвели до того, що до України та її проблем повернулися не скоро.

Тим часом обраний у цьому ж році російський президент В. Путін уже почав проводити політику, спрямовану на зближення України з Росією. У концепції зовнішньої політики, прийнятій 30 липня 2000 року, Росія вперше зробила відкриту заяву про необхідність домінування над своїми сусідами. У тексті концепції, затвердженої президентським указом, однією з цілей на майбутнє виносилося створення поясу добрих сусідів навколо Росії, "наймогутнішої євразійської сили".

Одним із перших проявів зміни зовнішньополітичного курсу стало звільнення з посади 29 вересня 2000 року Л. Кучмою під тиском Москви прозахідно налаштованого міністра зовнішніх справ Бориса Тарасюка, що мав репутацію послідовника курсу інтеграції України до НАТО та ЄС. На його місце було призначено Анатолія Зленка, першого міністра зовнішніх справ Л. Кравчука, який вважався більш прийнятним для Росії.

Як виявилося, для України наслідки байдужості Заходу були набагато сильнішими, ніж посягання на неї з боку Росії. Сподівання українських дипломатів "зіграти" на представленні "європейської України" як буфера щодо "євразійської Росії" не справдилися, адже Заходу політично та психологічно було важко зробити який-небудь остаточний вибір між партнерством з Україною та партнерством з Росією.

Кінець умовно виділеного нами третього етапу україно-американських відносин у часі співпав із закінченням терміну президентства Білла Клінтона. Під час його останнього візиту до України в якості глави американської держави 5 червня 2000 року у своїй промові він декілька разів повторював слова Т. Шевченка: "Борітеся - поборете!!!". Буквально це означало, що тільки після того, як Україна подолає свої внутрішні проблеми, можна буде говорити про поглиблення україно-американських відносин.

Зміна пріоритетів (2001-???)

Підхід адміністрації Дж. Буша-молодшого до України. Прийшовши до влади, кандидат від Республіканської партії Дж. Буш перш за все відмовився від практики свого попередника створювати двосторонні комісії на чолі з віце-президентом. Таким чином, надії України на заміну комісії Кучма-Гор комісією Кучма-Чейні не справдилися. Разом з тим деякі комітети, що входили до складу комісії, залишилися працювати (комітети економіки, зовнішньої політики, оборони).

З самого початку свого президентства Дж. Буш-молодший почав проявляти жорсткість у підході до України. Саме з цього моменту заяви про стурбованість внутрішнім становищем України, а особливо станом забезпечення основних прав та свобод, зазвучали як ніколи. Про потенційну роль України у регіоні продовжували говорити, та все ж не так голосно, як раніше. Українській владі давали зрозуміти: без проведення відповідних реформ геостратегічне положення України втрачає свою цінність.

Про зміну ставлення у США до України говорив і той факт, що перший візит високопосадового представника нової президентської адміністрації Дональда Рамсфельда до України відбувся лише у червні 2001 року, через п'ять місяців після офіційної зміни влади у Вашингтоні. До того ж, перебуваючи в сусідній Польщі в середині червня, Дж. Буш не відвідав Україну, хоча про неї і йшлося у розмовах із польськими урядовцями. Україні декілька разів пропонувалося наслідувати досвід Польщі у виборі шляху розвитку.

Дж. Буш також сказав, що "Польща відіграла... вельми важливу роль для України.... Польща і Сполучені Штати та інші європейські держави повинні працювати з Україною, аби допомогти їй зробити правильні рішення і правильний вибір у майбутньому. Цими рішеннями є свобода, демократія і відкриті ринки…". Критичні заяви щодо внутрішнього становища в Україні та майбутні плани НАТО щодо розширення, яке все ще не торкнулося України, пом'якшувалися розмовами про те, що "Європа, яку ми будуємо, повинна включати Україну... ". Та все ж було зрозуміло, що силу власних європейських устремлінь Україні треба було ще довести.

Дж. Буш замість концентрації на проблемах України, як це робив Б. Клінтон, почав провадити політику, спрямовану на нормалізацію відносин безпосередньо з Росією. Роль, яка відводилася Україні попереднім президентом у здійсненні впливу на Росію, виявилася невитребуваною. Популярними серед нової президентської адміністрації стали концепції "русоцентричної" "школи думки", представленої Дж. Метлоком та С. Хантінгтоном. Адміністрація Дж. Буша-молодшого не відмовлялися від України, проте демонстративний інтерес до українського питання з боку США залишився позаду.

Основні проблеми україно-американських відносин на сучасному етапі (кінець 2000-2002 рр.)

Криза президентської влади в Україні

Дві події протягом останніх двох років справили значний вплив на характер та інтенсивність україно-американських відносин. Перша з них - це зникнення 16 вересня 2000 року українського журналіста Георгія Гонгадзе - редактора опозиційного до влади Інтернет-видання "Українська правда".

Коли згодом, у листопаді, лідер СПУ Олександр Мороз озвучив у парламенті плівки співробітника Служби охорони Президента майора Мельниченка, на яких голос, схожий на голос Л. Кучми, наказував позбавитися журналіста, у країні розпочалася внутрішня криза. На початку розгортання кризи США зайняли нейтральну позицію. Офіційне ставлення виражалося заявами про те, що спосіб подолання Україною наслідків внутрішньої кризи буде ознакою рівня демократичності та ступеня її розвитку як правової держави.

У деяких українських мас-медіа, переважно з великою долею власності російського капіталу, а також у російських джерелах, близьких до президента В. Путіна, тривалий час обговорювалася тема існування "плану Бжезинського", нібито розробленого американськими політиками на чолі зі Зб. Бжезинським, в результаті якого президентська влада в Україні повинна була начебто перейти шляхом "безкровної революції" до "американського ставленника" [ним бачили саме екс-прем'єра].

Натякаючи на США, про залученість "неукраїнських сил" до розпалювання конфлікту неодноразово згадував і сам Л. Кучма. Під час "касетного скандалу" так званий "план Бжезінського" відіграв класичну дезінформаційну роль, відволік від можливої причетності до скандалу Росії (у змові з групами українських олігархів), оскільки вся вина була покладена на Захід. Після того, як Кучмі вдалося пережити вимоги про відставку, що звучали у 2000 році, про "змову" поступово забули.

У межах принципу "невтручання у внутрішні справи партнера" під час кризи США пропонували Україні допомогу у різних її формах, переважно у розслідуванні справи зниклого журналіста, здійсненні експертиз, забезпеченні правової підтримки процесу, наголошуючи, що роблять це лише в якості консультантів. Та все ж саме з Заходу і особливо з США залунали найголосніші прояви незадоволення ходом розслідування, неефективністю українських правоохоронних органів та заклики до більшої прозорості їх діяльності.

Внутрішня криза в України помітно погіршила і без того не надто теплі відносини з Заходом. Візити високоповажних гостей до України у час найгострішого розгортання кризи були нечастими. Тон подачі матеріалів про Україну у західній пресі став особливо та майже виключно негативний. Л. Кучмі та його оточенню закидалося придушення свободи преси в країні. Влада, що дискредитувала себе, також суттєво понизила зовнішній престиж нації. Міжнародний імідж України досяг критично низької точки.

Першопочаткова розгубленість та обережність офіційних кіл Заходу невдовзі змінилася на критику та заклики до української влади забезпечити повне та прозоре розслідування справи. Майбутня, а тим паче теперішня належність України до Європи як ніколи раніше піддавалася сумніву: "... або Україна буде наріжним каменем в регіональній структурі, або стане місцем, де може закритися завіса на Схід".

Якщо раніше прозахідну орієнтацію України намагалися заохотити та винагородити віднесенням її географічно до Центральної Європи, то тепер її розташування "перемістилося" до "східного флангу Європи" або й "західного флангу Росії". "Касетний скандал" в Україні через його вибуховий характер та масштабні негативні наслідки Аріель Коен назвав "політичним Чорнобилем". Українська влада відповіла на критику загостренням антизахідних, а точніше антиамериканських почуттів та підозр.

В результаті хвилі негативізму, що надходила на Україну із Заходу, в країні утворився політичний вакуум, який поспішила заповнити Росія. З її боку подібного стурбування станом демократії в сусідній Україні не спостерігалося. Навпаки, контакти між главами держав стали інтенсивнішими.

Розпочалося помітне зближення сторін у різних сферах-економічній, політичній, військовій тощо. В. Путін першим з лідерів іноземних держав відвідав Київ після початку розгортання кризи. Російське лідерство поспішило запропонувати міждержавну дружбу та політичну підтримку особисто президентові України, якому вона була відчайдушно необхідна на даний момент. Дружба між двома державами вилилася у підвищення військового співробітництва та економічну присутність Росії в Україні.

У січні 2001 року було підписано військову угоду, згідно з якою Росія отримувала певні важелі контролю над військовим плануванням України. Це представляло небезпеку співробітництву України з НАТО в межах програми "Партнерство заради миру" та могло б зашкодити спільним морським операціям України та альянсу, що відбувалися протягом останніх трьох років.

Також із офіційної риторики про направленість курсу української зовнішньої політики на "європейську та євроатлантичну інтеграцію" зник другий прикметник, що вже встиг закріпитися як постійний епітет у даному словополученні. У розпал кризи на початку 2001 року президент України Л. Кучма заявляв, що "Україна не збиралася та не збирається вступати до НАТО". Замість курсу на "євроатлантичну інтеграцію" було запропоновано курс на співробітництво України з євроатлантичними структурами.

В результаті внутрішньої кризи рух української "багатовекторної" політики в бік Росії, що намітився ще в 2000 році, досяг своєї чи не найвищої точки. Ослаблена та легко піддатлива до зовнішніх впливів Україна була не взмозі адекватно реалізовувати свій національний інтерес. Власне "національний інтерес" у момент кризи відійшов на другий план та поступився місцем особистому інтересу Л. Кучми.

Нерівноправне співробітництво між Україною та Росією, що зароджувалося, не могло задовільняти США та викликало помітну стурбованість прямуванням України від задекларованого нею європейського вибору в обійми євразійського сусіда. Росія намагалася наблизити Україну до себе, щоб надалі мати вірного союзника у протистоянні Заходу та його ініціативам. Л. Кучма ж розвернув курс української зовнішньої політики у напрямку РФ з метою врятувати свій зіпсований в очах Заходу імідж та утриматися при владі.

Необхідно зазначити, що хоча зміна курсу стала очевидною у 2001-му, тенденції переорієнтації України намітилися ще раніше, у 2000 році. Наочним прикладом може стати зокрема вивчення позиції України стосовно долі Договору про протиракетну оборону 1972 року (ПРО), що став "каменем спотикання" в російсько-американських відносинах.

Одна з правонаступниць договору, тривалий час Україна зберігала нейтралітет під час голосування в ООН за неприпустимість змін Договору ПРО, що було офіційною позицією Росії. Проте зближення України з Росією, що розпочалося у 2000 році, призвело до того, що Київ наприкінці цього року проголосував в ООН за збереження базового Договору 1972 року. Тому "касетний скандал", що розгорнувся в Україні на початку 2001 року, лише пришвидчив процеси, що вже спостерігалися.

Негативний вплив на відносини України із Заходом мало також відправлення у відставку Верховною Радою України 26 квітня 2001 року уряду Віктора Ющенка. Певною мірою прийняттю українським парламентом саме такого рішення сприяло надання Сполученими Штатами 14 квітня політичного притулку Миколі Мельниченку.

Пропрезидентські партії у парламенті не могли пробачити Сполученим Штатам те, що людина, яка скомпроментувала Л. Кучму та остаточно підірвала легітимність його влади, таким чином залишалася поза межами можливості притягнення її до суду в Україні. Обурення деяких пропрезидентськи налаштованих парламентарів цією подією додало суб'єктивізму під час вирішення політичної долі відвертого улюбленця США.

Імідж В. Ющенка як прозахідно налаштованого політика заспокійливо діяв на Захід, породжуючи надії на успішність реформ в Україні та її подальшу інтеграцію до євро- та євроатлантичних структур. Усунення від влади "прем'єра-реформатора" та його команди викликало серйозне занепокоєння у США та на Заході в цілому з приводу того, яким шляхом Україна піде далі та чи продовжить курс реформ наступний прем'єр. До новопризначеного прем'єр-міністра Анатолія Кінаха на Заході спочатку поставилися з деякою підозрою. Йому довелося докласти багато зусиль, щоб спробувати довести Заходу, що курс реформ попередника буде продовжено.

В. Ющенка було названо "найбільшою жертвою" "битви за владу" у Києві. Його відставку сприйняли на Заході як остаточну ознаку "безповоротного... сповзання України у обійми Росії". Більше того, настрої у США були апокаліптичними: передбачалося повернення комуністам важливих важелів влади, посилення небезпечних регіональних тенденцій. Навіть більше: почали висловлюватися очевидно перебільшені побоювання, що дрейф України в бік Росії може призвести до приєднання її до російсько-білоруського союзу.

Коли стало очевидно, що українська опозиція не змогла досягти усунення Л. Кучми від влади та антивладні настрої всередині країни почали вщухати, у США на зміну обуренню недотриманням принципів демократії в Україні прийшло усвідомлення того, що втрата хоч і недемократичної, але все ж таки важливо розташованої України на користь Росії стала б серйозним ударом для реалізації національних інтересів США.

Зміна у настроях США проявилася в ході уже згадуваного візиту до України американського міністра оборони Дональда Рамсфельда на початку червня 2001 року, під час якого найгостріші та найактуальніші теми внутрішнього життя України не були озвучені: "касетний скандал", корупція, ініційований Ю. Тимошенко процес призначення референдуму про підтримку українським народом Л. Кучми в якості президента, відставка уряду на чолі з В. Ющенком. Така "неувага" з боку Вашингтона остаточно підірвала сили української опозиції та сприяла утвердженню позицій Президента України.

На початку липня відбувся візит генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона, який заявив про "тверді наміри альянсу не полишити Україну наодинці у той час, як вона прокладає свій шлях у майбутнє". Наприкінці липня відбувся візит в Україну радника президента США з питань національної безпеки Кондолізи Райс, під час якого вона після зустрічі із президентом України все ж таки зустрілася із представниками українських неурядових організацій. 2. Події 11 вересня та його наслідки для України

Другою подією, що змінила хід україно-американських відносин, став терористичний напад на США 11 вересня 2001 року. У анти терористичний коаліції, що сформувалася, Україна взяла участь разом з рядом інших держав, забезпечивши безумовне право проліту над її територією військовим літакам та надавши право посадки у випадку критичної необхідності на своїх трьох авіабазах.

Також Україна співпрацювала з посадовцями американських розвідувальних служб, здійснювала кроки заради посилення безпеки навколо американських дипломатичних установ та бізнес-структур. Але те, що вона могла запропонувати, не могло скласти гідну конкуренцію ресурсам, які надала для боротьби із світовим тероризмом Росія. Факт участі України у антитерористичній коаліції навіть потенційно не міг справляти такого позитивного морального впливу, як приєднання до неї РФ.

Протягом осені 2001 року важливість ролі Росії у створеній ad hoc антитерористичній коаліції всіляко наголошувалася на Заході. Співробітництво Росії із США мало позитивний вплив на інші держави, такі як Китай та Іран, які до цього мали деякі сумніви, але врешті-решт зробили вибір послідувати за Росією та забезпечили політичну підтримку без прямого військового втручання. Без "зеленого світла" з боку Москви розміщення американських військових сил у Центральній Азії, отримання дозволу від місцевих урядів, включаючи ташкентський, проходило б набагато важче. Росія також надала зібрану російською розвідкою детальну інформацію про ситуацію в Афганістані.

Взявши спільну з іншими державами на чолі з США участь у боротьбі з міжнародним тероризмом, Росія виграла принаймні двічі. По-перше, цим вона поклала кінець численним розмовам у США про порушення прав людини у себе вдома. Визнану до цього "несправедливою" війну, яку Росія веде у Чечні, було легітимізовано проголошенням її "війною проти тероризму". По-друге, цим вона заклала ґрунтовну основу для зближення та подальшого співробітництва із своїм давнім суперником - США.

Починаючи з 11 вересня, відносини між Росією та Заходом значно просунулися. Вперше представникам Росії була надана змога брати участь у засіданні комітету озброєнь НАТО у майбутньому. Більше того, Брюссель вирішив, що стосунки НАТО з Росією вимагають більш детального планування та прийняття рішень, ніж це було можливим через Постійну спільну комісію Росія-НАТО.

16 листопада 2001 року британський прем'єр-міністр Тоні Блер зробив історичне послання іншим 18 лідерам НАТО та Росії, запропонувавши створити замість Постійної комісії механізм спільного прийняття рішень у трьох головних сферах - боротьбі проти міжнародного тероризму, розповсюдженні зброї масового знищення та плануванні миротворчих операцій. Після оприлюднення цієї пропозиції Генеральний секретар НАТО генерал лорд Робертсон стверджував протягом свого візиту в Москву, що з боку Росії цілком реалістичним є очікування право вето на рішення альянсу у деяких сферах.

Таке масштабне порозуміння Росії із Заходом викликало суперечливу реакцію в Україні. Думки про його можливі наслідки для України суттєво розділилися. Оптимісти розглядали його як шанс нарешті реалізувати "багатовекторність" української зовнішньої політики, адже тепер її раніше конфліктуючі між собою вектори почали зближуватися. Після очевидного потепління у відносинах між Заходом та Росією в Україні на вищому державному рівні знову "євроатлантичне співробітництво" було замінене "євроатлантичною інтеграцією".

"Аргументи тих, хто вважав, що в України не може бути більш тісних відносин із Заходом, тому що це б ускладнило відносини з Росією, просто зникли. Це більше не фактор, тому що і Росія розвиває тісні взаємовідносини із Заходом", - заявляв посол США в Україні Карлос Паскуаль. Та проте настрої в Україні з цього приводу були менш оптимістичними. Було помітно стурбованість з приводу зближення векторів. Досить довго метою української дипломатії було створення на Заході образу України, який би розглядався окремо від Росії.

Тепер виявилося, що Україна стала заручницею власної політики. Після примирення Росії з Заходом Україна втрачала свій головний козир, адже здійснення впливу на Росію до цього часто відбувалося саме через Україну. Тривалий час розігруючи карту небажання перетворитися на "буферну зону" між Заходом та Росією, Україна чи не вперше реально опинилася перед такою загрозою. Поступово складалося враження, що Захід забуває про її "вдале геостратегічне розташування", адже Київ був занадто довго неспроможний знайти механізмів його реалізації.

Небажання повторити помилки осені-зими 2000-2001, коли США своєю справедливою, але часом занадто різкою критикою сприяли поверненню України в бік Росії, знову призвело до маніпулювання географічними термінами. Офіційна риторика визначала Україну як "центральноєвропейську" або принаймні "східноєвропейську" державу якщо не зараз, то у майбутньому (віднесення України до Європи у США зазвичай є виміром її демократичності, до Центральної-більшої, до Східної-дещо меншої міри). Українську владу наполегливо запевняли, що Україна не стане "футбольним полем" для геополітичної гри між США та Росією.

І все ж після антитерористичної кампанії стосунки України з США вже не були занадто теплими. Адміністрація Дж. Буша реалізовувала досить жорсткий підхід стосовно України. Якщо раніше у США популярно було говорити про демократичну Україну, що стане поштовхом до демократизації Росії з її імперськими амбіціями (той же Зб. Бжезінський проповідував дану тезу), відтепер ситуація змінилася. "Якщо Росія буде продовжувати розбудовувати сильні інституції, а це саме те, чим вони займаються, це стане великою допомогою Україні.

Вони [росіяни], мабуть, взмозі зробити це краще, ніж ми", - заявив Джек Метлок, колишній посол США у Росії. "Саме з Москви може здійснюватися тиск на Україну для того, щоб реформи проходили більш визначено", - говорив Аріель Коен у своєму інтерв'ю "Дзеркалу тижня". Американський аналітик, який іще в період "касетного скандалу" голосно говорив про імперську стосовно України політику Росії, після зближення Росії з США несподівано помітив нову тенденцію: "... сьогодні... в Росії... почали відмовлятися від попередніх стереотипів, від імперського мислення".

Окремі питання відносин на сучасному етапі

Великого тиску з боку Заходу та передусім США продовжує зазнавати і сам Президент України. Ще у 1996 році під час його поїздки до США перебування у влади Л. Кучми називалося запорукою того, що швидше за все Україна в силу свого геостратегічного положення буде відігравати головну позитивну роль в регіоні. Після його дискредитації в ході "касетного скандалу" та налагодження Заходом стосунків із Росією український президент почав піддаватися серйозній критиці у Європі та США, особливо у їх ЗМІ.

Суттєво погіршився імідж президента України у зв'язку із виборами до Верховної Ради України 31 березня 2002 року. Висловлені в українській пресі побоювання про те, що залучення уваги США до війни проти тероризму в Афганістані відверне її від парламентських виборів в Україні, не справдилися. Увага, що її отримали українські вибори-2002 з боку Сполучених Штатів, перевищила усі сподівання.

У США протягом усього передвиборчого процесу та ще задовго до нього стало нормою робити заяви про те, що "вільний та справедливий електоральний процес, який завершиться вільними та справедливими виборами... стане сильним сигналом міжнародній спільноті, що Україна політично дозріла та повернулася на шлях демократичних реформ". Таким чином, через належне та прозоре проведення парламентських виборів, як того вимагала американська сторона, Україні надавався шанс примиритися із Заходом.

Починаючи із осені 2001 року, візити високоповажних осіб із США стали помітно частішими. Серед них приїзд Поли Добрянськи, заступника державного секретаря США з глобальних питань, в ході якої нею було зроблено заяву про те, що в України та США "спільні інтереси на... виборах". Далі в Україну послідувала делегація від Національного демократичного інституту США (НДІ) на чолі з Мадлен Олбрайт, державним секретарем США у адміністрації Б. Клінтона.

В ході її візиту М. Олбрайт дала зрозуміти чітко, що стан відносин між США та Україною буде залежати від того, яким чином влада зарекомендує себе на виборах-2002. У США таку велику і часто критичну увагу, яка приділялася Україні, намагалися представити як "конструктивну критику з боку друзів". Незважаючи на всю ту критику, якій піддавалася Україна через численні порушення власного ж виборчого законодавства, все ж таки така увага з боку США, хоч переважно і негативна, означала, що стратегічний партнер все ще цікавить їх.

Окрім візитів, від американського Конгресу на адресу України надійшла Резолюція із закликом провести демократичні вибори до парламенту, прийнята 19 березня Палатою представників майже одностайно (480 депутатів проти одного) та у відносно короткі терміни (7 тижнів). Характерним було те, що резолюція була прийнята ще до того, як вибори в Україні відбулися. Тому деякі українські посадові особи розглядали її як ультиматум, поставлений перед Україною. У відповідь на резолюцію Л. Кучма висловив своє обурення з приводу її прийняття та назвав її "безпрецедентною".

Перше місце за пропорційними списками блоку В. Ющенка, здобуте у ході парламентських виборів, справило на США в цілому позитивне враження. Ще в листопаді 2001 року, до офіційного початку передвиборчої кампанії, В. Ющенко здійснив поїздку до Вашингтона, де зустрівся із заступником держсекретаря Армітаджем, спеціальним радником президента Д. Фрідом, рядом конгресменів та сенаторів. Цікаво, що в тому ж листопаді відбувся також візит до США діючого прем'єр-міністра А. Кінаха, одного з лідерів пропрезидентського блоку "За Єдину Україну".

Після оголошення результатів виборів екс-прем'єра у американських ЗМІ було названо "новою людиною України" (The Wall Street Journal), а його перемогу розцінено як "крок України у напрямку Заходу" (The Washington Times) та успішне ствердження самого лідера як реального претендента на президентське крісло у 2004 році. Там же заявлялося, що "хоча Сполучені Штати не дійшли до того, щоб оскаржувати законність виборів, вони висловили свою стурбованість".

Швидше за все, майбутнє відносин між Україною та США не позбавлене позитивних моментів. Врешті-решт, як заявляють деякі політики в США, Л. Кучма не уособлює Українську державу, а лише її представляє. На даний момент обговорюється питання надання Україні Сполученими Штатами статусу країни з ринковою. Це стане важливим кроком до довогоочікуваного набуття Україною членства в Світовій організації торгівлі (СОТ). Очікується також зняття з України поправки Джексона-Веніка.

Поправка, що була введена в 1974 році, застосовується до країн з неринковою економікою і пов'язує їхній торгівельний статус з відкритою еміграційною політикою. "Звіт про еміграційне законодавтво та політику", поданий Конгресу США американським президентом 18 січня 2002 року, позитивно оцінює досягнення України у сфері забезпечення свободи еміграції. За словами прем'єр-міністра А. Кінаха, Дж. Буш уже направив у Конгрес перелік країн, що включає і Україну, щодо яких він вважає необхідним відмінити дію даної поправки.

20-22 листопада у Празі відбувся самміт країн-членів НАТО, де вирішувалося питання подальшого розширення альянсу. Україна висловлювала бажання бути присутньою на самміті. Наголошуючи на важливості отримання запрошення на нього, голова Атлантичної ради України В. Гречанінов заявив: "Зараз українська держава знову вирішує проблеми вибору стратегічних відносин: бути з НАТО або залишатися з Росією".

Змінити такий вже традиційний підхід української зовнішньої політики міг би послідовний та наполегливий сигнал із Заходу про те, що самостійний "євроатлантичний" шлях у Європу за сприяння США для України ще не втрачено. Сигнал надійшов разом із запрошенням України до Празького самміту 14 травня.

Україна відреагувала належним чином. Уже 23 травня Рада безпеки і оборони України зробила заяву про намір Києва вступати до НАТО у довгостроковій перспективі. У липні Леонід Кучма підписав відповідний указ, який повинен був підтвердити серйозність намірів України щодо євроатлантичної інтеграції. У країні влада стала ініціатором активної дискусії щодо необхідності орієнтації України на Захід, а передусім на вступ до НАТО та Європейського Союзу в більш далекій перспективі.

Реакція Заходу була досить стриманою. Україні знову нагадали про необхідність проведення внутрішніх реформ, а новий виток "касетного скандалу" восени 2002 року призвів до підкреслено холодного ставлення до Кучми на Празькому самміті - аж до відмови лідерів США і Британії сидіти із ним поруч.

"Іракгейт" - новий поворот в україно-американських відносинах

Реалізації прозахідної орієнтації України може стати на заваді так званий "Іракгейт" - скандал, пов'язаний із серйозними звинуваченнями вищих державних чиновників України на чолі із її Президентом Леонідом Кучмою у постачанні радарних установок "Кольчуга" Іраку в обхід накладеним на цю країну санкціям ООН.

Підозри про те, що Ірак все ж таки продовжує купувати зброю всупереч резолюції ООН №661, що накладає ембарго на продаж зброї та іншого військового обладнання режиму Саддама Хусейна, виникали давно. Однією із перших про те, що Україна може бути одним із продавців цієї зброї, написала Нью-Йорк Таймз ще 18 червня 2001.

Обвинувачення стали більш конкретними та стали відомі деталі операції в кінці березня-на початку квітня, в період парламентських виборів завдяки плівкам колишнього співробітника Служби охорони Президента Миколи Мельниченка. У той час як американська преса була нещадною до українського президента, американські посадовці традиційно намагалися уникати відповідей на питання про майбутнє України в разі підтвердження обвинувачень або відповідали досить абстрактно.

Офіційні обвинувачення проти Л. Кучми та його найближчого оточення з боку американської сторони надійшли у вересні, коли було підтверджено автентичність епізоду плівок М. Мельниченка від 10 червня 2000 року, під час якого український президент погодився на поставку Іраку радарних установок "Кольчуга" в обхід санкцій ООН. В результаті 24 вересня американський уряд заморозив пакет фінансової допомоги українському уряду на суму 55 млн. доларів. Цікаво, що у часі це співпало із масовими акціями протесту проти влади, організованими українською опозицією.

Рішучість Вашингтона можна пояснити остаточною зневірою в здатності українського президента проводити внутрішні реформи в країні. Проте ще більшою мірою продовження "Іракгейту", ініційоване американською стороною, необхідно розглядати у контексті майбутньої операції США з повалення режиму Саддама Хусейна у Іраці. З літа 2001 року (передбачається, що саме тоді українські "Кольчуги" і були поставлені до Іраку) успіхи Іраку у військовій сфері стали помітними. Зокрема, іракцями були збиті американський та британський безпілотні літаки-невидимки.

Якщо обвинувачення на адресу Леоніда Кучми є правдивими, Україна буде розглядатися Сполученими Штатами як держава, що допомагає терористам. У такому випадку корумпованість української влади взагалі та президента України зокрема набуває зовсім нового звучання. Якщо раніше корупція державних органів стояла на заваді проведенню реформ в країні, то тепер вона може стати на заваді "війні з тероризмом", яку ведуть США, а це вже питання набагато серйозніше, аніж внутрішні проблеми колишнього "стратегічного партнера".

На завершення утримаємося від однозначного прогнозування подальшого розвитку україно-американських відносин. Адже сьогодні це дійсно поворотний пункт, від якого ці відносини можуть піти різними, а можливо й більше - протилежними - шляхами. Великою мірою вони будуть визначатися майбутніми подіями в Іраці: якщо бомбардування Іраку Сполученими Штатами стане реальністю, наскільки успішним воно буде та яку ціну доведеться заплатити США за неї. Безперечним є те, що, як і завжди, у вирішенні української "проблеми" вони будуть перш за все виходити із власних національних інтересів.

Якщо іракська кампанія буде успішною, Україна може сподіватися на послаблення напруги навколо обвинувачень. Якщо в їх інтересах буде чекати на зміну влади в Україні у 2004 році, ймовірно, про українські "Кольчуги" в Іраці скоро "забудуть". Якщо ні - скоріше за все, США будуть намагатися показати, що до своїх намірів щодо покарання порушників санкцій вони ставляться з усією серйозністю.

Накладення санкцій на Україну та відсторонення від її гострих внутрішніх проблем може призвести до збільшення вже наявних сьогодні авторитарних тенденцій вищої державної влади в Україні. Відсторонюючись, США таким чином ризикують "виростити" ще одного диктатора на зразок Саддама Хусейна чи Александра Лукашенка в особі Леоніда Кучми.

Великою мірою подальший хід розвитку подій буде залежати від того, наскільки сильною та конструктивною виявить себе українська опозиція. Успішність організованої нею акції "Повстань, Україно" у поєднанні з жорсткою позицією США могла б призвести до усунення Л. Кучми від влади та широкомасштабні державні перетворення в Україні.

Література

  1. Garnett, Sherman. "U. S. -Ukrainian Relations: Past, Present, and Future"// Harvard Ukrainian Studies Special Issue. "Ukraine in the World. Studies in the International Relations and Security Structure of a Newly Independent State". Volume XX, 1998, pg. 104.
  2. Гарань О. Розпад СРСР і українське питання в політиці США // Сучасність. -1995. -№4. -С. 75.
  3. Дубовик В. Політика США по відношенню до незалежної України (1991-1994 рр.) Аналіз концепцій американської політології // Автореферат дисертації на здобуття звання к. п. н. - Одеса, 1996. -С. 8.
  4. Щербак Ю. Позначені безпрецедентним динамізмом // Політика і час. - 1996. - №11. -С. 4-5.
  5. Pavliuk, Olexandr. "An Unfulfilling Partnership: Ukraine and the West, 1991-2001". Ненадрукований рукопис автора.
  6. Sherr, James and Dr. Main, Steven. "Russian and Ukrainian Perceptions of Events in Yugoslavia" // www. ppc. pims. org/Projects/CSRC/russia.htm.
  7. Excerpt from the Daily Press Briefing, February 22, 1996 concerning the visit of Ukrainian President Leonid Kuchma and the U. S. -Ukrainian Relations. Briefer: Nick Burns, Department Spokesman.
  8. К визиту в Украину Президента США: современное состояние украинско-американских отношений // www. cherkassy. net?CITY/news/2000/06200/news0506/08. htm
  9. Див.: Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. - К., 1998. -С. 534.
  10. Див.: Силина Т. Дружба счет любит // Зеркало недели. -2001. -№10 (334). -8-16 Марта.
  11. Камінський Є., Дашкевич А. Політика США щодо України. - К., 1998. -С. 517.
  12. Sherr, James. "Ukraine's New Time of Troubles" "//www. ppc. pims. org/Projects/CSRC/G67-js.htm.
  13. Wines, Michael. "Struggling Ukraine Teeters Between East and West". The New York Times, Feb. 26, 1999.
  14. Kahn, Joseph and O'Brien Timothy. Ukraine Leader Cancels U. S. Visit Over IMF Complaint. The New York Times, March 16, 2000.
  15. Pavliuk, Olexandr. "An Unfulfilling Partnership: Ukraine and the West, 1991-2001".
  16. Cohen, Ariel, "Putin's Foreign Policy and U. S. -Russian Relations" // www. heritage. org/library/backgrounder/bg1406.html.
  17. Garnett, Sherman. "Does Ukraine Matter?"// www.sais.org.
  18. Див.: Sherr, James, "Ukraine's New Time of Troubles"//www. ppc. pims. org/Projects/CSRC/G67-js.htm.
  19. "Буш вивчив слово "Ukraine", 15.06. 2001 // www.pravda.com.ua.
  20. Milbank, Dana. "Bush Advocates a Wider NATO", Washington Post, June 16, 2001.
  21. Кузьо Т. Росія простягає руку допомоги Україні - для виборів // Радіо Вільна Європа/ Радіо Свобода, 23.01. 02.
  22. "As Kiev Goes, So Goes the East", The Wall Street Journal Europe, 2.04. 2001.
  23. Charlton, Angela, "Ukraine Votes After Stormy Campaign for Legislature", Washington Post, April 1, 2002.
  24. Clover, Charles, "The Ousting of Ukraine's Prime Minister Is Likely to be Followed by a New Power Struggle", Financial Times, 27.04. 2001.
  25. Cohen, Ariel. "Crisis in Ukraine: U. S. Interests Under Threat" // www. heritage. org/library/testimony/test050201.html.
  26. Цит. за: Ким В. НАТО - Украине: двери еще открыты, но щель сужается // Зеркало недели. -2002. -№6 (381). - 16-22 февраля.
  27. Pavliuk, Olexandr. "An Unfulfilling Partnership: Ukraine and the West, 1991-2001". Ненадрукований рукопис автора.
  28. Див.: Cohen, Ariel. Crisis in Ukraine Threatens Democracy and Undermines Regional Security // www. heritage. org/library/execmemo/em730.html.
  29. Бадрак В. Русский хук. С помощью Украины Москва наносит удар по Вашингтону// Зеркало недели. -2001. -№7 (331). -17-23 февраля.
  30. "Ukraine Is Sliding Back into Russia's Embrace", The Independent, 27.04. 2001.
  31. Див. Cohen, Ariel, "Crisis in Ukraine: U. S. Interests Under Threat" // www. heritage. org/library/testimony/test050201.html.
  32. Див.: Гриценко А. Верной дорогой идете, господа! // Зеркало недели. -2001. - №22 (346). - 9-15 июня.
  33. Antonenko, Oksana, "Putin's Gamble", Survival, Vol. 43, No. 4, Winter 2001-02, p. 50.


08.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!