Osvita.ua Вища освіта Реферати Міжнародні відносини Глобальні світові проблеми господарського розвитку. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Глобальні світові проблеми господарського розвитку. Реферат

В останній третині XX ст. людство усвідомило, що на світовий господарський розвиток усе більший вплив почали здійснювати специфічні проблеми, які одержали назву глобальних, а в наукову літературу був уведений термін "глобалістика" як специфічний напрямок міжнародних економічних досліджень

Глобалізація господарської діяльності призвела до того, що на механізм світового господарства все більш помітний вплив стали справляти проблеми, про які світове співтовариство вперше заговорило наприкінці 60-х і на початку 70-х років. Ці проблеми одержали назву глобальних, а в наукову літературу був уведений термін "глобалістика" як специфічний напрямок міжнародних економічних досліджень.

Більшість дослідників одностайні в тому, що, незважаючи на всю розмаїтість глобальних проблем, вони мають загальну специфіку, яка виділяє їх на тлі інших проблем світової економіки.

Така специфіка глобальних проблем полягає в тому, що вони мають ряд загальних ознак:

  • носять загальносвітовий характер, тобто впливають на інтереси та долю всього (чи, принаймні, більшості) людства;
  • загрожують людству серйозним регресом в умовах життя та подальшому розвитку продуктивних сил (чи навіть загибеллю людської цивілізації як такої);
  • потребують термінового та невідкладного розв'язання;
  • взаємозалежні між собою;
  • вимагають для свого вирішення спільних дій усього світового співтовариства.

Виходячи з цих ознак, до глобальних стали відносити такі проблеми світового розвитку: подолання бідності та відсталості; миру, роззброєння, запобігання світовій ядерній війні (проблема миру та демілітаризації); продовольчу; природних ресурсів (яка розглядається часто як дві окремі проблеми - енергетична та сировинна); екологічну; демографічну; розвитку людського потенціалу.

Зміни, що відбулися в 70—80-і й особливо в 90-і р., дають підставу говорити про зміну пріоритетів у глобальних проблемах. Якщо ще в 60-70-х р. головною вважалася проблема запобігання світовій ядерній війні, то зараз на перше місце одні фахівці ставлять екологічну проблему, інші - демографічну проблему, а треті - проблему бідності та відсталості.

Питання встановлення пріоритетних глобальних проблем має не лише наукове, а й важливе практичне значення. За оцінками, що проводилися в різних дослідницьких центрах, щорічні витрати людства на вирішення глобальних проблем мають складати не менше 1 трлн дол., тобто близько 2,5 світового ВВП наприкінці 90-х р., розрахованого за паритетом купівельної спроможності. Звідси важливого значення набувають рейтинг тієї чи іншої проблеми та фінансування її вирішення відповідно до рейтингу.

В сучасному світі бідність і відсталість характерні насамперед для країн, що розвиваються, де проживає майже 2/3 населення Землі. Тому глобальну-проблему часто називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються.

Для більшості цих країн, особливо найменш розвинутих, типова значна відсталість, якщо робити висновки за рівнем їх соціально-економічного розвитку. В результаті для багатьох з цих країн характерні загрозливі масштаби убогості. Так, 1/4 населення Бразилії, 1 /3 жителів Нігерії, 1/5 населення Індії споживають товарів і послуг менше ніж на 1 дол у день (за паритетом купівельної спроможності).

Від недоїдання у світі страждає близько 800 млн. чоловік. До того ж значна частина злиденних людей неписьменні. Так, частка неписьменних серед населення, дорослішого за 15 років, складає в Бразилії 17%, у Нігерії близько 43% і в Індії - приблизно 48%.

Величезні масштаби бідності та відсталості викликають сумнів у тому, чи можна взагалі говорити про нормальний розвиток і прогрес людського суспільства, коли більша частина жителів планети опиняється за межею гідного людського існування. Проблема загострюється тим, що досягнення світового науково-технічного прогресу "обходять стороною" багато країн, що розвиваються, їх колосальні за чисельністю трудові ресурси мало використовуються, а самі ці країни у своїй більшості не досить активно беруть участь у світовому господарському житті.

Було б украй нерозумно не бачити ті небезпеки, що виникають внаслідок збереження такого становища в багатьох країнах, що розвиваються. Так, воно формує в широкій суспільній свідомості в цих країнах негативне відношення до існуючого у світі порядку. Це виражається в різних ідеях про відповідальність розвинутих країн за стан у країнах, що розвиваються, а також у вимогах перерозподілу доходів у світовій економіці, деякої "зрівнялівки" у світовому масштабі. Наприклад, рух країн, що розвиваються, за встановлення нового міжнародного економічного порядку.

Наростання соціальної напруженості через загострення проблеми відсталості підштовхує різні групи населення та правлячі кола країн, які розвиваються, до пошуку внутрішніх і зовнішніх винуватців такої складної ситуації, що виявляється в збільшенні кількості та глибини конфліктів у світі, що розвивається, в тому числі етнічних, релігійних, територіальних. Так, за даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем світу в другій половині 90-х років у світі нараховувалося понад 150 конфліктів різного походження. З огляду на тенденцію до розширення "клубу" ядерних держав за рахунок країн, що розвиваються, неможливо вгадати всю можливу катастрофічність подібного розвитку подій.

Більшість економістів схиляються до того, що визначальне значення у вирішенні проблеми бідності та відсталості має розроблення в країнах, що розвиваються, ефективних національних стратегій розвитку, які спираються на внутрішні економічні ресурси на основі комплексного підходу.

При такому підході в якості передумов для створення сучасної економіки та досягнення стійкого економічного зростання розглядаються не тільки індустріалізація та постіндустріалізація, лібералізація господарського життя та реформування аграрних відносин, а й реформа освіти, поліпшення системи охорони здоров'я, зм'якшення нерівності, проведення раціональної демографічної політики, стимулювання вирішення проблем зайнятості.

Однак багато країн, що розвиваються (особливо найменш розвинуті), не можуть цілком змінити своє положення без міжнародного сприяння вирішенню проблеми відсталості.

Воно здійснюється насамперед по лінії так званої офіційної допомоги розвитку з боку розвинутих країн у вигляді надання фінансових ресурсів. Для найбідніших країн (а саме вони є головними одержувачами цієї допомоги) офіційна допомога розвитку складає понад 3% від їх ВВП, у тому числі для країн тропічної Африки навіть більше 5%, хоча в розрахунку на кожного жителя цього регіону це всього 26 дол. на рік (1996 р.).

Ще більші можливості для подолання відсталості забезпечують іноземні приватні інвестиції - прямі та портфельні, а також банківські позики. Приплив цих фінансових ресурсів у країни, що розвиваються, зростає особливо швидко і є в даний час основою зовнішнього фінансування країн третього світу. За даними МВФ, у 90-і рр. чистий приплив усіх фінансових ресурсів (тобто за винятком платежів по них) у країни, що розвиваються, складав щорічно від 114 до 229 млрд. дол. Однак ефективність усіх цих фінансових потоків здебільшого нівелювалася корумпованістю і простим злодійством, досить широко розповсюдженим у країнах, що розвиваються, а також неефективністю використання одержуваних коштів.

Проблема необхідності збереження миру на Землі та запобігання руйнівній ядерній війні, що сприймалася ще донедавна як глобальна проблема номер один, тепер утратила колишню гостроту та фатальність.

Зміна політичної обстановки у світі, що почалася в середині 70-х р. (яка отримала назву "розрядка"), та закінчення "холодної війни" наприкінці 80-х р. поступово привели до припинення боротьби двох систем, що тримала весь світ у страху протягом майже сорока років після завершення другої світової війни.

Це знайшло своє відображення в укладенні цілої серії договорів і угод у військово-політичних областях, реальному скороченні збройних сил, озброєнь і витрат на них у основних країн - колишніх супротивників по протистоянню.

Зниження напруженості у світі підтверджується й майже дворазовим скороченням з кінця 80-х р. світової торгівлі зброєю.

Зміна військово-політичної обстановки у світі спричинила наслідки суперечливого характеру. В багатьох розвинутих країнах, а також особливо в колишніх радянських республіках, активно йде процес конверсії військового виробництва, на яку раніше покладалися великі надії у зв'язку з вивільненням великої кількості виробничих потужностей і робочої сили. Однак конверсія виявилася справою й економічно (переналагодження специфічного устаткування), і соціально (масове вивільнення працівників оборонних галузей і скорочення чисельності збройних сил) дуже дорогою. За оцінками експертів Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем світу, початкові витрати на конверсію перевищують витрати на гонку озброєння.

На жаль, війна не зникла з арсеналу способів вирішення конфліктів. Глобальне протистояння змінилося посиленням і збільшенням різного роду конфліктів локального характеру з приводу територіальних, етнічних, релігійних розбіжностей, які загрожують перетвориться в регіональні чи глобальні конфлікти з відповідним залученням нових учасників (конфлікти в Африці, Південно-Східній Азії, Афганістані, колишній Югославії й ін.). Збільшення кількості локальних конфліктів спричиняє зростання кількості військових біженців. За підрахунками Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем світу, в середині 90-х р. у далекому щодо Росії зарубіжжі нараховувалося близько 50 конфліктів, де велися бойові дії та лилася кров.

Новим і несподіваним викликом світовому співтовариству стало розширення "клуба" ядерних держав. Навесні 1998 р. Індія та Пакистан здійснили випробування ядерної зброї. Серед держав, наближених до статусу ядерних, називають ПАР, Ізраїль, Іран, Ірак, КНДР, а також Японію, Тайвань, Бразилію, Аргентину.

Реальна загроза розповсюдження ядерної зброї, що знаходиться за межами міжнародного врегулювання, може створити нову ситуацію у світі, яку важко розв'язати, що потребує нових політичних і економічних підходів.

Нарешті, дуже велику небезпеку в наші дні становить також проблема міжнародного тероризму, здатного спровокувати різні конфлікти аж до ядерного шантажу та глобального ядерного конфлікту (деякі дослідники виділяють міжнародний тероризм у розряд нових глобальних проблем).

Таким чином, справившись із прямою загрозою знищення в глобальній війні, людство зіштовхнулося з новими явищем, здатними підірвати загальний мир.

Світову продовольчу проблему називають однією з головних невирішених проблем XX ст. За останні 50 років у харчовому виробництві було досягнуто значного прогресу - чисельність людей, які недоїдають і голодують, скоротилася майже вдвічі. В той же час чимала частина населення планети до цих пір відчуває дефіцит продуктів харчування. Чисельність нужденних у них перевищує 800 млн. чоловік, тобто абсолютну нестачу продовольства (по калоріях) відчуває кожен сьомий.

Найбільш гостро проблема дефіциту продуктів харчування постає в багатьох країнах, що розвиваються (до них, за статистикою ООН, відноситься і ряд постсоціалістичних держав). Зокрема до числа найбільш нужденних країн, де середнє споживання продовольства на душу населення за енергетичною цінністю складає менше 2000 ккал у день і продовжує знижуватися, відносяться Того та Монголія.

В той же час у деяких країнах, що розвиваються, рівень споживання на душу населення в даний час перевищує 3000 ккал у день, тобто знаходиться на цілком прийнятному рівні. До даної категорії відносяться, зокрема Аргентина, Бразилія, Індонезія, Марокко, Мексика, Сирія та Туреччина.

Іншим найважливішим аспектом продовольчої проблеми є незбалансованість харчування. Так, для сучасної Росії характерним є не стільки зниження енергетичної цінності споживаного продовольства (протягом 90-х років - з 2500 до 2300 ккал у день), скільки погіршення структури харчування. Іншими словами, споживання на душу населення найбільш важливих видів продовольства є значно нижчим за медичні норми, що рекомендуються для повноцінного харчування, та продовжує скорочуватися.

У 1997 р. споживання м'яса та м'ясопродуктів у розрахунку на одну людину склало 50 кг (при нормі 81 кг), молока та молочних продуктів - 229 кг (норма -329 кг) рослинної олії 7,9 кг (норма - 13 кг), цукру - 33 кг (норма -40,7 кг). Найбільшу гостроту продовольча проблема в Росії набула в 90-і р. у зв'язку з різким зниженням життєвого рівня основної маси населення та падінням сільськогосподарського виробництва більше ніж у 1,5 рази.

Світове виробництво сільськогосподарської продукції стримується через обмеженість угідь, причому як у розвинутих, так і в країнах, що розвиваються. Це зв'язано з високим рівнем урбанізації, необхідністю збереження лісових масивів, обмеженістю водних ресурсів. Найбільш гострою проблема дефіциту продовольства є в найбідніших країнах, які не в змозі виділяти значні кошти на імпорт продуктів харчування.

Незважаючи на те, що основна частина продовольства споживається там де воно вироблене, міжнародна торгівля продуктами харчування ведеться дуже інтенсивно. Обсяг світового експорту продовольства становить понад 300 млрд. дол. на рік. Основні учасники міжнародної торгівлі продовольством - розвинуті країни, насамперед США, Франція, Нідерланди, Німеччина. На частку цієї групи країн припадає близько 60% світового експорту й імпорту.

Приблизно третина закупівель і продажів продовольства приходиться на країни Азії, Африки та Латинської Америки. Частка країн з перехідною економікою незначна і складає менше 5%. Росія є великим нетто-імпортером продовольства та сировини для його виробництва, щорічно закуповуючи цих товарів на суму більше 10 млрд. дол. (насамперед м'ясо та м'ясні продукти, цукор, зерно, а також молоко та молочні продукти).

Найбільш активно ведеться міжнародна торгівля зерновою продукцією, а також (меншою мірою) м'ясними та молочними товарами і цукром. Головними постачальниками зерна є США, Канада, ЄС (в основному Франція), Аргентина й Австралія. На їх частку припадає 9/10 світового експорту пшениці та кормового зерна (табл. 1).

Таблиця 1. Світовий експорт зерна у 1996-1999 сільськогосподарських роках (з липня по червень), млн. т.

 

Країни

Пшениця

Кормове зерно

1996-1997 рр.

1997-1998 рр.

1998-1999 рр.

1996-1997 рр.

1997-1998 рр.

1998-1999 рр.

США

27,0

28,1

29,0

52,2

44,4

49,8

Канада

17,9

21,1

14,5

5,0

3,5

3,5

ЄС

16,9

14,0

16,0

8,6

4,1

9,1

Аргентина

9,6

9,2

7,0

11,4

13,1

12,5

Австралія

18,4

15,3

14,5

4,4

2,9

4,0

Всього п'ять експортерів

89,8

87,7

81,0

81,6

68,0

78,0

Світ у цілому

97,2

98,4

93,3

92,2

86,6

90,0

Частка п'яти експортерів у світовому експорті,%

92,4

89,1

86,8

8,5

78,5

86,4

 

Країни - провідні експортери продовольства є одночасно його великими покупцями. Так, США, забезпечуючи собі ключові позиції в постачаннях стратегічної продовольчої сировини, імпортують у великих кількостях фрукти й овочі, каву, какао, чай, спеції та ряд інших товарів. У 1996 р. експорт продовольства Сполучених Штатів склав 47 млрд. дол., а імпорт - 22 млрд. дол.

Система міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією, в тому числі продовольством, у даний час зазнає докорінних змін. Необхідність здійснення реформ у зазначеній сфері була викликана зростанням державної підтримки та протекціонізму в багатьох країнах, особливо розвинутих.

Питання ослаблення протекціонізму в зовнішній торгівлі сільськогосподарською продукцією є одним з головних у діяльності Світової організації торгівлі. Важливе місце в її основних документах займає Угода по сільському господарству, що передбачає переведення всіх нетарифних бар'єрів у тарифні еквіваленти та поступове зниження тарифів (за шість років, починаючи з 1995 р., - у середньому на 36% порівняно до 1986-1988 рр.), зниження експортних субсидій (бюджетних асигнувань на субсидування експорту - на 36% за шість років і його обсягів - на 21% порівняно до періоду 1986-1990 рр.), скорочення рівня державної підтримки сільськогосподарського виробництва (агрегований показник передбачається знизити на 20% порівняно до 1986-1988 рр.).

При цьому країни, що розвиваються, приймають знижені зобов'язання (2/3 від зобов'язань розвинутих країн), і вони вводяться в дію протягом 10 років. Найменш розвинуті країни взагалі звільняються від зобов'язань.

Позиції багатьох міжнародних експертів збігаються в тому, що виробництво продовольства у світі в найближчі 20 років буде здатне в цілому задовольнити попит населення на продукти харчування навіть якщо населення планети буде щорічно зростати на 80 млн. чоловік. При цьому попит на продовольство в розвинутих країнах, де він і так досить високий, залишиться приблизно на сучасному рівні (зміни будуть стосуватися головним чином структури споживання й якості продуктів).

У той же час зусилля світового співтовариства з вирішення продовольчої проблеми приведуть, як передбачається, до реального зростання споживання продовольства в країнах, де спостерігається його нестача, тобто в ряді держав Азії, Африки та Латинської Америки, а також Східної Європи.

В останній третині XX ст. серед проблем світового розвитку позначилася проблема обмеженості та браку природних ресурсів, особливо енергетичних і мінеральної сировини.

По суті, глобальна енергосировинна проблема являє собою дві дуже близькі за характером походження проблеми - енергетичну та сировинну. При цьому проблема забезпечення енергією є значною мірою похідною від проблеми сировинної, оскільки практично більша частина використовуваних у даний час способів одержання енергії по суті є переробкою специфічної енергетичної сировини. Про енергосировинну проблему як глобальну заговорили після енергетичної (нафтової) кризи 1972-1973 рр., коли в результаті скоординованих дій держави - члени ОПЕК практично в один момент підвищили у 10 разів ціни на сиру нафту, яку вони продавали.

Подібний крок, але в менших масштабах (країни - члени ОПЕК не змогли перебороти внутрішні конкурентні протиріччя), було розпочато на самому початку 80-х р. Це дало можливість говорити про другу хвилю світової енергетичної кризи. У результаті за 1972-1981 рр. ціни на нафту зросли в 14,5 рази. Ця ситуація була названа "світовим нафтовим шоком", що ознаменував кінець ери дешевої нафти та викликав ланцюгову реакцію подорожчання різних інших видів сировини. Деякі аналітики тих років розцінювали подібні події як свідчення виснаження світових не поновлюваних природних ресурсів і вступу людства в епоху тривалого енергетичного та сировинного "голоду".

Енергетична і сировинна кризи 70-х - початку 80-х р. завдали важкого удару по системі світогосподарських зв'язків, яка існувала раніше, та викликали важкі наслідки в багатьох країнах. Насамперед це торкнулося тих країн, які в розвитку своїх національних економік значною мірою орієнтувалися на відносно дешевий і стійкий імпорт енергоносіїв та мінеральної сировини.

Найбільш глибоко енергетична та сировинна кризи торкнулися більшості країн, що розвиваються, поставивши під сумнів можливість реалізації, а в деяких - і можливість економічного виживання держави. Відомо, що переважна частина запасів корисних копалин, які знаходяться на території країн, що розвиваються, зосереджена приблизно в 30 з них. Решта ж країн, що розвиваються, для забезпечення свого економічного розвитку, в основу якого в багатьох з них було закладено ідею індустріалізації, змушені імпортувати більшу частину необхідної мінеральної сировини й енергоносіїв.

Енергетична та сировинна кризи 70-80-х р. несли в собі також позитивні елементи. По-перше, спільні дії постачальників природних ресурсів із країн, що розвиваються, давали змогу країнам аутсайдерам щодо окремих угод країн-експортерів сировини проводити більш активну зовнішньоторговельну сировинну політику. Так, одним Із найбільших експортерів нафти та деяких інших видів енергетичної і мінеральної сировини став колишній Радянський Союз. По-друге, кризи дали імпульс розвитку енергозберігаючих і матеріалозберігаючих технологій, посиленню режиму економії сировини, прискоренню структурної перебудови економіки. Ці заходи, розпочаті насамперед розвинутими країнами, дали можливість значно зм'якшити наслідки енергосировинної кризи.

Під впливом кризи стали проводитись великомасштабні геологорозвідувальні роботи, що привели до відкриття нових нафтогазових родовищ, а також економічно рентабельних запасів інших видів природної сировини. Так, новими великими районами видобутку нафти стали Північне море й Аляска, мінеральної сировини - Австралія, Канада, ПАР. У результаті песимістичні прогнози забезпеченості світових потреб в енергоносіях і мінеральній сировині змінилися оптимістичними розрахунками, що базуються на нових даних. Якщо в 70-х - початку 80-х рр. забезпеченість основними видами енергоносіїв оцінювалася в 30-35 років, то у середині 90-х рр. вона збільшилася по нафті - до 42 років, природному газу - до 67 років, а по вугіллю - навіть до 440 років.

Таким чином, глобальної енергосировинної проблеми в її колишньому розумінні як небезпеки абсолютного браку ресурсів у світі зараз не існує. Але сама по собі проблема надійного забезпечення людства сировиною й енергією залишається.

В даний час енергосировинну проблему можна охарактеризувати так. По-перше, розширення масштабів видобутку та споживання корисних копалин спричинило різкі зміни в навколишньому середовищі. Металургійні, хімічні, нафтопереробні й інші підприємства, що працюють переважно з використанням традиційних технологій, згубно впливають на стан повітря, ґрунту, водних, лісових, біологічних ресурсів, призводять до кліматичних змін, різко змінюють умови існування людини. Зростання числа аварійних ситуацій в умовах розширення районів нафтовидобутку на морських шельфах, розширення морських перевезень нафти, збільшення довжини нафто- і газопроводів веде до забруднення поверхні Світового океану та суші.

По-друге, військово-політична нестабільність у багатьох регіонах світу, насамперед у країнах, що розвиваються (наприклад криза навколо Іраку), вносять корективи в, здавалося б, прогнозовані ситуації, впливають на динаміку світових цін на сировинні товари, в тому числі на енергоносії. Так, починаючи з 1977 р. ціни на нафту дуже знизились, завдаючи збитків насамперед країнам, які виступають її експортерами, в тому числі і Росії.

Серед експертів в останні роки все більше зміцнюється впевненість у тому, що в довгостроковому плані людство не буде відчувати у своєму розвитку обмежень з боку енергетичних і сировинних ресурсів.

У даний час вирішення проблеми ресурсо- й енергозабезпечення залежить, по-перше, від динаміки попиту, цінової еластичності на вже відомі запаси та ресурси; по-друге, від потреб, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу, в енергетичних і мінеральних ресурсах; по-третє, від можливості їх заміни альтернативними джерелами сировини й енергії та рівня цін на замінники; по-четверте, від можливих нових технологічних підходів до розв'язання глобальної енергосировинної проблеми, забезпечити які може безупинний науково-технічний прогрес.

Друга половина XX ст. - це час не бачених раніше темпів економічного розвитку. Однак він в усе більшій мірі став здійснюватися без належного врахування можливостей навколишньої природного середовища, припустимих господарських навантажень на нього, потенційної ємності біосфери.

Характеризуючи загальний стан навколишнього природного середовища, вчені різних країн зазвичай вживають такі визначення, як "деградація глобальної екологічної системи", "руйнування природних систем життєзабезпечення" й ін. Багато з них пишуть про наростаючу глобальну екологічну кризу, що в окремих регіонах набрала вже достатньо виразних форм.

Умовно всю проблему деградації світової екологічної системи можна розділити на дві складові частини: деградація навколишньої природного середовища в результаті нераціонального природокористування та забруднення її відходами людської діяльності.

Як приклади деградації навколишньої природного середовища в результаті нераціонального природокористування можна навести збезлісення та виснаження земельних ресурсів. Процес збезлісення проявляється в скороченні площі під природною рослинністю, передовсім лісовою. За деякими оцінками, у період виникнення землеробства та скотарства лісами було покрито 62 млн. кв. км суші, а з урахуванням чагарників і перелісків - 75 млн. кв. км, або 56% усієї її поверхні. В результаті триваючого вже 10 тис. років знищення лісів їх площа скоротилася до 40 млн. кв. км, а середня лісистість - до 30%.

Однак при порівнянні цих показників потрібно мати на увазі, що не торкнуті людиною ліси займають у наші дні лише 15 млн. кв. км - у Росії, Канаді, Амазонії. В більшості інших районів усі чи майже всі первинні ліси були замінені вторинними. Тільки в 1850— 1980 рр. площі лісів на Землі скоротилося на 15%. У закордонній Європі до VII ст. ліси займали 70-80% усієї території, а в даний час - 30-35%. На Російській рівнині на початку ХVIII ст. лісистість становила 55%, тепер - лише 30%. У великих масштабах знищення лісів відбулося також у СІЛА, Канаді, Індії, Китаї, Бразилії, зоні Сахеля в Африці.

Знищення лісів продовжується швидкими темпами - щорічно понад 20 тис. кв. км. Лісові масиви зникають в міру розширення розораності землі та пасовищ, зростання заготівлі деревини. Особливо загрозливе становище склалося в зоні тропічних лісів, де за даними Продовольчої і сільськогосподарської організації ООН (ФАО), в середині 80-х рр. щорічно знищувалося 11 млн. га лісів, а на початку 90-х рр. - приблизно 17 млн. га, особливо в таких країнах, як Бразилія, Філіппіни, Індонезія, Таїланд. У результаті за останні десятиліття площа тропічних лісів зменшилася на 20-30%. Якщо ситуація не зміниться, то через піввіку можлива їх остаточна загибель.

Тим більше, що тропічні ліси вирубуються зі швидкістю, що у 15 разів перевищує їх природне відновлення. Ці ліси називаються "легенями планети", оскільки з ними зв'язане надходження кисню в атмосферу. В них зосереджено понад половину всіх видів флори і фауни Землі. Деградація земельних ресурсів у результаті розширення землеробства та тваринництва відбувалася протягом всієї історії людства. За підрахунками вчених, у результаті нераціонального землекористування людство в ході неолітичної революції втратило 2 млрд. га раніше продуктивних земель, що значно більше всієї сучасної площі ріллі.

В результаті процесів деградації ґрунту щорічно зі світового сільськогосподарського обороту вибуває близько 7 млн. га родючих земель, що втрачають свою родючість і перетворюються в пустища. Втрати ґрунту можна оцінити не тільки за площею, а й за вагою. Американські вчені підрахували, що тільки орні землі нашої планети щорічно втрачають 24 млрд. т родючого шару, що рівнозначно знищенню усього пшеничного пояса на південно-сході Австралії. До того ж більше 1/2 усіх цих втрат наприкінці 80-х рр. припадало на чотири країни: Індію (6 млрд. т), Китай (3,3 млрд. т), США (3 млрд. т) і СРСР (3 млрд. т).

Найсильніше впливає на ґрунт водяна та вітрова ерозія, а також хімічна (засмічення важкими металами, хімічними сполуками) та фізична (руйнування ґрунтового покриву при гірничих, будівельних і інших роботах) деградації. До причин деградації перш за все відноситься надмірне пасовищне скотарство (перевипас худоби), найбільш характерне для багатьох країн, що розвиваються. Важливу роль відіграють тут також збідніння та вимирання лісових масивів і сільськогосподарська діяльність (засолення при зрошуваному землеробстві).

В міру взаємозв'язків людини з навколишнім світом можуть виникати й уже виникають нові глобальні проблеми. До таких варто віднести проблему вивчення й освоєння Світового океану та проблему освоєння космічного простору.

Ця проблема комплексна, тому що:

  • по-перше, Світовий океан виступає одним з регуляторів умов життя на Землі;
  • по-друге, він є "всесвітньою кухнею" погоди;
  • по-третє, служить одним із джерел, які допомагають вирішити продовольчу проблему (риба, тварини, водорості);
  • по-четверте, під дном океану зосереджені дотепер мало вивчені запаси корисних копалин, але, як передбачається, такі, що багаторазово перевищують за обсягами відомі, включаючи запаси нафти та газу;
  • по-п'яте, у самій океанічній воді розчинені практично всі відомі елементи таблиці Менделєєва;
  • по-шосте, велике транспортне значення Світового Океану (морське судноплавство забезпечує транспортними послугами переважну частину (до 4/5) світових зовнішньоекономічних зв'язків).

Ресурси океану, як вважають багато фахівців, використовуються ще дуже слабко: в основному ведуться пошук і видобуток нафти та газу в деяких районах (Північне море, шельф Мексиканської затоки й Японського моря); виловлюються, часом по-хижацькому, промислові породи риб і деяких тварин; використовуються деякі види водоростей (наприклад, морська капуста - ламінарія).

В результаті серії міжнародних конференцій і переговорів був створений Міжнародний орган по морському дну, покликаний контролювати та координувати господарську діяльність у спеціально визначених районах Світового океану, наприклад, розробку і видобуток конкреції. Однак для ведення широкомасштабної діяльності в цьому напрямку поки не вистачає ні дешевих технологічних підходів, ні значних фінансових ресурсів, у яких є потреба для початку освоєння, причому навіть у передових країн.

Під егідою міжнародних організацій Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО), Міжнародної Морської організації (ІМО), ООН із проблем освіти, науки та культури (ЮНЕСКО), а також Програми ІОН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) - здійснюється цілий ряд наукових програм з метою вивчення впливу Світового океану на погоду і клімат, дослідження його ресурсного потенціалу.

Ця проблема є однією з наймолодших. Уже перші кроки в космос дозволили зробити колосальний ривок у розвитку фундаментальних наук і прискорили розвиток багатьох важливих прикладних досліджень, результати яких стали широко застосовуватися на Землі. Освоєння космосу дало змогу створити нові супутникові системи глобального телефонного, радіо- та телевізійного зв'язку. Серед прикладних досліджень широке застосування одержали прогнозування погоди, дистанційна оцінка ресурсів корисних копалин, прогнозування врожаїв сільськогосподарських культур, використання супутникових систем порятунку при катастрофах на суші та воді.

Складність проблеми освоєння космосу збільшується через дорожнечу запуску космічних апаратів. Так, запуск одного трансляційного супутника на геостанційну орбіту може коштувати (разом з усім устаткуванням) понад 500 млн. дол. Це перешкоджає розвитку дійсно широкого міжнародного співробітництва в зазначеній області, оскільки дорожнеча космічних проектів перевищує можливості окремих країн або навіть груп країн.

Серед проблем глобального характеру, що народжуються, фахівці найчастіше згадують вивчення побудови Землі й управління погодою та кліматом.

Однак людину на Землі оточує не тільки природне, а й соціальне середовище, що породжує свої специфічні проблеми. Серед них, крім згаданої вище проблеми демілітаризації, особливу тривогу останнім часом викликають зростаючі організована транснаціональна злочинність, міжнародний тероризм, наркоманія, незаконний оборот наркотиків, наркобізнес, порушення цивільних прав людини.

Ці нові виклики ще не одержали офіційного статусу глобальних проблем, але від цього вони не перестають бути серйозними і навіть небезпечними для розвитку людства.

Висновки. В останній третині XX ст. людство усвідомило, що на світовий господарський розвиток усе більший вплив почали здійснювати специфічні проблеми, які одержали назву глобальних, а в наукову літературу був уведений термін "глобалістика" як специфічний напрямок міжнародних економічних досліджень.

Особливий набір таких специфічних ознак, як загальносвітовий характер, що загрожує розвитку людства, терміновість і невідкладність вирішення, взаємозв'язок і необхідність вживання заходів з боку всього світового співтовариства, дали змогу виділити в категорію глобальних такі проблеми: подолання бідності та відсталості, миру та демілітаризації, продовольчу; природних ресурсів (насамперед енергосировинну), екологічну, демографічну; розвитку людського потенціалу, а також освоєння ресурсів Світового океану й освоєння космосу.

Світовий економічний і політичний розвиток у 70—90-і рр. приніс розуміння того, що набір глобальних проблем не є чимось незмінним. З часом змінюється наповнення та розуміння старих глобальних проблем, визнається поява нових, що переростають у глобальні.

Визнається, що крім виключно економічного глобальні проблеми здійснюють колосальний політичний вплив на життя сучасної цивілізації й оскільки є тісно переплетеними, для свого вирішення потребують інтеграції зусиль усього людства.

Розвиток сучасної світової економіки, перехід до постіндустріальної стадії розвитку вносить корективи в пріоритетність глобальних проблем. Від цього вони не стають менш важливими, однак людство обмежене у своїх фінансових можливостях, які воно може виділити для вирішення глобальних проблем. Цей стримуючий фактор цілком можна перебороти на шляху пошуку політичних рішень проблеми та прояву політичної волі окремих держав до налагодження дієвого міжнародного співробітництва в розв'язанні глобальних проблем.

Світова продовольча проблема продовжує залишатися досить гострою, незважаючи на серйозний прогрес в області виробництва продуктів харчування. Чисельність нужденних перевищує 800 млн. чоловік.

У багатьох країнах зберігається високий рівень державної підтримки виробництва й експорту продовольства, а також імпортних обмежень. Реформа міжнародної торгівлі сільськогосподарською продукцією приведе, як передбачається, до ослаблення протекціонізму в цій області, проте населення ряду країн-імпортерів, у тому числі і Росії, може зіштовхнутися з подорожчанням основних продовольчих товарів. У той же час у РФ є широкі можливості для оптимального включення в нову систему світової торгівлі аграрною продукцією.

Міжнародне співтовариство приділяє велику увагу вирішенню продовольчої проблеми в нужденних країнах, включаючи країни з перехідною економікою. Основне значення приділяється реалізації конкретних проектів, націлених на збільшення сільськогосподарського виробництва. Подібне сприяння виявляється як на двосторонній, так і на багатосторонній основі (насамперед по каналах ФАО). Передбачається, що в результаті цих зусиль у найближчі 20 років населення планети в цілому зможе задовольнити попит на продукти харчування, навіть якщо його чисельність щорічно буде зростати на 80 мли чоловік.

У сучасних умовах світ опинився на грані екологічної планетарної катастрофи.

Існує декілька основних джерел забруднення навколишнього природного середовища, прямо зв'язаних з розвитком людської цивілізації.

Все свідомо мисляче людство (як промисловці, так і споживачі) дійшло до висновку про необхідність припинення бездумного, невтримного економічного зростання й урахування можливостей навколишнього природного середовища для подальшого проживання на Землі.

Основна ідея сучасності - дати можливість і нинішньому, і майбутнім поколінням людей проживати у нормальних умовах.

Демографічна проблема в сучасному світі має два аспекти. По-перше, це демографічний вибух у ряді країн і регіонів, що розвиваються, який, "знецінюючи" нагромадження, перешкоджає економічному зростанню й увічнює господарську, соціальну, культурну відсталість цих країн. По-друге, звужене відтворення населення в розвинутих країнах і депопуляція в ряді пост соціалістичних держав призводять до демографічного старіння їх населення й у перспективі можуть блокувати економічний розвиток цих країн.

Відповідно до концепції демографічного переходу підвищення рівня економічного розвитку в цілому веде до уповільнення приросту населення. Ця тенденція цілком проявилася в розвинутих і постсоціалістичних країнах і впливає на демографічні процеси в ряді країн, що розвиваються. Очікується, що в другій половині XXI ст. населення Землі стабілізується на рівні приблизно 10,5 млрд. чоловік, тому перенаселення світовій економіці (але не окремим країнам) у цілому не загрожує.

Що стосується демографічного старіння населення в розвинутих і постсоціалістичних країнах, те цей процес у сучасних умовах можна сповільнити, але не зупинити. Вирішення цієї проблеми пов'язане з істотним підвищенням ефективності економіки.

На сьогодні стійкий розвиток - єдиний правильний шлях розвитку людської цивілізації, якщо остання хоче зберегти себе. Стійкий розвиток - це такий розвиток, що задовольняє потреби сучасності, проте не ставить під загрозу здатність майбутніх поколінь задовольняти свої потреби.

Література

  1. Акинцев С. Мировой рынок вооружений // Зарубежное военное обозрение. -1997. -№ 7. -С. 10.
  2. Андрийчук В. Г. Для інтеграції в систему світогосподарських відносин // Політика і час. - 2000. - № 4. - С. 25.
  3. Бепдерский Е. Реалии мирохозяйственньїх процессов и место в них Украинм // Зкономика Украинм. - 2000. - № 1. - С. 30.
  4. Білорус ОТ. Глобальні трансформації і стратегії розвитку. - К.: НАН України, 1998. -416 с.
  5. Булатов Т. Мировая зкономика. - М., 2001. - 734 с.
  6. Вісник Національного банку України. - № 7. - 2000. - С. 41.
  7. Гнибиденко Н. Проблеми трудовой миграции в Украине и их решение // Економіка України. - 2001. - № 4. - С. 19-22.


06.05.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!