Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Україна за часів Петра І
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Україна за часів Петра І

Очевидно, що російська історія по іншому сприймає нашу історію ніж ми свою, і відповідно, ми їхню ніж вони свою. У цьому проявляється своєрідність національного світогляду, національної психології та характеру, а також національної традиції державотворення

ВСТУП до основної частини

Актуальність роботи. В зв'язку із становленням української держави та міжнародному визнанні її, існує необхідність у визначенні місця і ролі України в загальному історичному розвитку людства. Тема дипломної роботи допомагає розкрити історичний розвиток України із різних точок зору, а також зрозуміти та усвідомити її історичне значення. Цілком припустимо, що образи національних історій, з національною специфікою будуть відмінні одна від одної.

Очевидно, що російська історія по іншому сприймає нашу історію ніж ми свою, і відповідно, ми їхню ніж вони свою. У цьому проявляється своєрідність національного світогляду, національної психології та характеру, а також національної традиції державотворення.

В тому і є актуальність цієї роботи, щоб зрозуміти й усвідомити своє власне місце в історичному розвитку людства, побачити ті історичні підводні течії українського державотворення, зрозуміти всю складність відносин гетьманської України та Російської імперії.

Мета роботи полягає в тому, щоб дослідити взаємозв'язок реформ Петра І із процесом поступового обмеження автономних прав гетьманської України.

Показати чим були зумовлені дії та заходи царського уряду проти гетьманської України. Розкрити соціальний, політичний та економічний ровиток гетьманщини на поч. ХVІІІ ст. Проаналізувати причини реформ Петра І та яке історичне значення цих реформ для Росії та України. Дати історичну оцінку процесу поступової втрати Україною своїх автономних прав.

Вказати на внутрішнє протиріччя між політичними системами російмької імперії та гетьманської України.

В царювання Петра Першого були проведені реформи в усіх областях державного життя країни. Багато із цих перетворень входять коренями в XVII сторіччя - соціально-економічні реформи того часу стали передумовами реформ Петра, задачею і змістом яких було формування дворянсько-чиновничого апарату абсолютизму.

Загоструючі класові протиріччя призвели до необхідності підсилення і зміцнення самодержавного апарату в центрі і на місцях, централізації управління, побудови стрункої і гнучкої системи управлінського апарату, строго контрольованого вищими органами влади. Необхідно було також створення боєздатної регулярної військової сили для проведення більш агресивної зовнішньої політики і подавления народних рухів, які почастішали. Вимагалося закріпити юридичними актами панівне положення дворянства і надати йому центральне, керівне місце в державному житті. Все це в сукупності і зумовило проведення реформ в різноманітних сферах діяльності держави.

Два з половиною сторіччя історики, філософи і письменники сперечаються про значення реформ Петра, але не залежно від точки зору того або іншого дослідника всі сходяться в одному - це був один з найважливіших етапів історії Росії, завдяки якому всю її умовно можна поділити на "допетрівську" і "післяпетрівську" епохи. В російській історії важко знайти діяча, рівного Петру по масштабам інтересів і умінню бачити головне, що вирішується в проблемі. Конкретна історична оцінка реформ залежить від того, що вважати для Росії корисним, що - шкідливим, що - головним, а що - другорядним.

Знаменитий історик Сергій Михайлович Соловйов, що, напевно, найбільш глибоко досліджував особистість і вчинки Петра Великого, писав:

"Відмінність поглядів... Відбувалося від об'ємності діла, вдосконалюваного Петром, тривалості впливу цього діла. Чим більш значніше яке-небудь явище, тим більш протиріч та думок породжує воно, і з часом більше говорять про нього, ніж відчувають на собі його вплив".

Як вже було сказано вище, передумовами петровських реформ з'явилися зміни в кінці XVII сторіччя. В другій половині цього сторіччя змінюється, стаючи більш централізованою, система державного управління. Вживалися також спроби більш чітко обмежити функції і сфери діяльності різноманітних наказів, з'явилися зачатки регулярної армії, поліція іноземного виду.

Відбувалися зміни в культурі: з'явилися театр, перший вищий навчальний заклад. Росіяни починають більш тісно стикатися із представниками інших культур, особливо після приєднання України і Білорусії (тимчасово), які сприйняли ідеї і нові традиції епохи Відродження. Знаменита Німецька слобода, що зробила на юного Петра такий сильний вплив, також переживала свій розквіт в кінці XVII ст.

Але незважючи на те, що майже всім реформам Петра Великого передували ті або інші державні починання XVII ст., вони мали безумовно революційний характер. Після смерті імператора в 1725 р. Росія була на шляху реформи в зовсім іншу країну: з Московської держави, чиї контакти з Європою були досить-таки обмеженими, вона перетворилася в Російську імперію - одну з найвидатніших держав світу. Петро перетворив Росію в справжно європейську країну (в всякому випадку, як він це розумів) - недаремно вираження "прорубав вікно в Європу" стало крилатим висловом. Віхами на цьому шляху стали завоювання виходу до Балтики, будівництво нової столиці - Санкт-Петербургу, активне втручання в європейську політику.

Діяльність Петра створила всі умови для більш широкого знайомства Росії з культурою, образом життя, технологіями європейської цивілізації, що і стало початком досить болісного процесу ломки норм і уявлень Московської Русі.

Ще однією важливою особливістю петровських реформ було те, що вони зрушили всі страти суспільства, на відміну від попередніх спроб російських правителів. Будівництво флоту, Північна війна, створення нової столиці - все це ставало справою всієї країни.

1. 1. Військові реформи Петра I.

Військові реформи займають особливе місце серед Петровских перетворень. Вони мали найбільш яскраво висловлений класовий характер. Сутність військової реформи полягала в ліквідації дворянських ополчень і організації постійної боєздатної армії з однорідною структурою, озброєнням, обмундируванням, дисципліною, статутами.

Задачі створення сучасної боєздатної армії і флоту займали юного царя ще до того, як він став повновладним государем. Можна налічити лише декілька (по оцінкам різних істориків - по-різному) мирних років за 36-річне царювання Петра. Армія і флот завжди були головним предметом турботи імператора. Однак військові реформи важливі не тільки самі по собі, але ще і тому, що вони виявляли дуже великий, часто вирішальний, вплив на інші сторони життя держави. Хід же самої військової реформи визначався війною.

Василь Осипович Ключевський писав: "Война вказала порядок реформи, регламентувала її темп і самі її прийоми".

"Игра в солдатики", якої віддавав весь свій час юний Петр, з кінця 1680-х рр. Стає все більш і більш серйозною. В 1689 р. Петро будує на Плющеєвому озері, біля Переславля-залєського, декілька невеликих кораблів під керівництвом голандських майстрів. Навесні 1690 року створюються знамениті "потешные полки" - Семеновський і Преображенський. Петро починає вести нинішні військові маневри, на Яузе будується "стольный град Прешбург".

Семеновський і Преображенський полки стали ядром майбутньої постійної (регулярної) армії і виявили себе під час Азовських походів 1695-1696 рр. Велику увагу Петро I приділяє флоту, перше бойове хрещення якого також потрібно в цей час. В скарбниці не було необхідних засобів, і будівництво флоту доручалося так званим "кумпанствам" (компаніям) - об'єднанням світських і духовних землеволодарів. З початком Північної війни основна увага переключається на Балтику, а із заснуванням Санкт-Петербургу будівництво кораблів ведеться майже винятково там. До кінця царювання Петра, Росія стала однією із сильніших морських держав світу, маючи 48 лінійних і 788 галерних та інших кораблів.

Початок Північної війни став поштовхом до остаточного створення регулярної армії. До Петра армія складалася з двох головних частин - дворянського ополчення і різноманітних полурегулярних формувань (стрільці, казаки, полки іноземного виду: мушкетери, алебардисти та ін.). Революційною зміною було те, що Петро ввів новий принцип комплектування армії - періодичні позови ополчення були замінені систематичними рекрутськими наборами. В основу рекрутської системи був покладений "сословно-крепостнический" принцип. Рекрутські набори розповсюджувались на населення, які платили подать і несли державні повинності. В 1699 г. Був вироблений перший рекрутський набір, з 1705 р. Набори узаконені відповідним указом і стали щорічними. З 20 дворищ брали одну людину, холостої в віку від 15 до 20 років (однак в ході Північної війни ці терміни постійно змінювалися із-за нестачі солдат і матросів). Більше всього від рекрутських наборів постраждало російське село. Термін служби рекрута практично не був обмежений. Офіцерський склад російської армії поповнювався за рахунок дворян, що навчалися в гвардійських дворянських полках або в спеціально організованих школах (пушкарська, артилерійська, навігаційна, фортифікаційна, Морська академія і т.д.).

В 1716 р. Був прийнятий Військовий, а в 1720 р. - Морський устав, проводилося широкомасштабне переозброєння армії. До кінця Північної війни Петро мав величезну та сильну армію - 200 тис. людей (не вважаючи 100 тис. Казаков), яка дозволила Росії отримати перемогу у виснажливій війні, що розтяглася майже на чверть сторіччя.

Головні підсумки військових реформ Петра Великого полягають в наступному:

- створення боєздатної регулярної армії, однієї із сильніших в світі, що дала Росії можливість воювати зі своїми основними супротивниками і перемагати їх;

- поява цілої плеяди талановитих полководців (Александр Меншиков, Борис Шеремєтов, Федор Апраксін, Яков Брюс і ін.);

- створення потужного військового флоту; - гігантське зростання військових видатків і покриття їх за рахунок найжостокішого збору засобів з народу.

1. 2. Адміністративні реформи.

В. О. Ключевский писав: "Перетворення управління - сама показна, фасадна сторона реформаторської діяльності Петра; по ній особливо охоче цінували і всю цю діяльність".

Ключевський, взагалі стосовно діяльності Петра ставився критично. Він писав, що  реформи управління проводилися похапцем, безпрограмно. Ті або інші зміни в державному управлінні, адміністративно-територіальному поділі Росії диктувалися військовою необхідністю, а їхньою головною задачею було якомога більш ефективне вибивання кошів з народу для покриття всіх видатків, які задовольнять потреби військових (сам Петро називав гроші "артерією війни").

Для Петра-реформатора було також характерно прагнення перенести військові принципи на сферу громадянського життя і державного управління. Надто показовий в цьому плані Указ від 10 квітня 1716 р., надісланий імператором в Сенат:

"Господа Сенаторы! Посылаю вам книгу Военных уставов (какое зачат в Петербурге и днесь сделаный)... И понеже оной устава военских людей, аднако касается и всех правителей земских!".

Петро відносився до державної установи як до військового підрозділу, до регламенту - як до військового статуту, а до чиновника - як до військовослужбовця. Американський дослідник Д. Крайкрафт відзначав: "Петро не тільки одягався як солдат, але і діяв і думав як солдат".

Безсистемність і поспіх часто призводили до плутанини: встановлені, накази змінювались одні іншими, часто прямо протилежними за занченням, або зводилися нанівець нескінченними перемінами в державних установах, інколи установи дублювали одна одну по своїх функціях. Багато з посад, військових і громадянських, змінили лише староруські назви на європейські, по суті своєї залишившись колишніми.

Вже в перші роки царювання Петра змінилися стиль і засоби управління: замість Боярської думи (яку Петро прирік просто на фізичне вимирання, своїм указом припинивши поповнення думи новими членами) рішення стала приймати своєрідна "команда", складена з найближчих сподвижників царя. На перших етапах головним радником Петра був князь Федор Ромодановський, по словам сучасника, "злой тиран, пяница по жизни".

Першою адміністративною реформою стало створення в 1699 р. Особливого відомства міст. Указами вводилося самоврядування для міського купєчества, а також для населення поморських міст. Скасовувалася влада воєвод, віднині судом і збором податків відали виборні бургомістри. На Чолі нових органів була поставлена Московська ратуша, яка вибиралася купцями Москви.

У відомстві Ратуші знаходились головні надходження державних прибутків з міст, а також загальний нагляд за діями органів самоврядування. На Чолі Ратуші стояв обер-інспектор ратушного правління. Першою людиною, занявшим цю посаду, був колишній дворецький Шеремєтов Олексій Курбатов.

Але із зростанням державних видатків Петр поступово втрачає довіру до фінансових можливостей Ратуші. Цар приходить до рішення перенести основну масу управління на місця, бо людині тяжко "за оче все разумете и правите".

Така організація управління забезпечувала більш високий ступінь задоволення фінансових потреб держави, а після закінчення Північної війни повинна була спростити процес розміщення і забезпечення регулярних військ. В кінці 1707 р. Починається здійснення нової реформи, а в 1708 р. проголошується створення восьми губерній, які в свою чергу поділялися на провинції: Московської, Інгерманландської (згодом Санкт-Петербургської), Київської, Смоленської, Архангелогородської, Казанскої, Азовскої і Сибірської.

На Чолі прикордонних губерній стояли генерал-губернатори, інших - губернатори. Провинції управлялися воєводами, при губернаторах і воєводах знаходилась земська канцелярія як орган, який здійснює розпорядження і накази.

З 1710 р. Воєводи стали називатися уїзними комендантами. В підпорядкуванні у губернатора були віце-губернатор (заступник), ландріхтер, завідуючий судом, провіантмейстер та інші чиновники.

Таким чином, губернська реформа фактично скасувала реформи 1699 р., а Московська ратуша перетворилася із загальнодержавного в губернську установу.

В тому ж таки 1710 р. була проведена "подворная перепись" населення і була встановлена особлива платіжна одиниця в 5536 дворищ, що повинна була забезпечувати одну "частку" засобів, необхідних для покриття військових видатків. Коменданство скасовувалося, а замість них створювалися нові "частки" на чолі з ландратами - в більших губерніях по 12, в середніх - по 10, в менших - по 8. Передбачалося, що в відповідності з кількістю "доль" кожна губернія буде містити певну кількість полків.

Однак і ця реформа не дала бажаного ефекту, Північна війна затягнулася, і розмістити в губерніях приписані до них полки не вдалося. Грошей по-давньому не вистачало, що створило благодатний грунт для різноманітних махінацій. Так, губернатор Казанської губернії Апраксин придумав суми "прибутків" і надавав царю фальшиві відомості про них, демонструючи піклування про втрачені прибутки.

Ці дві реформи викликали повний розлад державного управління. В результаті губернської реформи була знищена система наказів, в початку XVIII ст. Росія фактично залишилася без столиці, бо Москва перестала нею бути, а Санкт-Петербург ще не став. Вся влада виявилася по-давньому зосереджена в руках "команди", що називалася то "ближньою канцелярією", те "консилией министров".

Поворотним моментом став Указ від 2 березня 1711 г., що проголосив створення нового органу державної влади - Сенату. Формальною причиною став від'їзд Петра на війну з Турцією. Указ регламентував:

" Указ, что по отбытии нашому делати.

1. Суд мати нелицемерный и неправедных суддей карати отнятием чест и всего имения, тож и ябедником так последует;

2. Дивитися во всей державе за расходами и ненужные а особенно ушлые отставите;

3. Денег же по возможности собирати, понеже деньги суть артерией войны сопустатом;

4. Дворян собрати молодых для запасу в офицеры, а наипаче тих, кто кроются, сыскать; а также тысячью человек людей боярских грамотных для того ж;

5. Вексели исправити и тримати в едином месте;

6. Крам, что на откупах либо по канцеляриах и губерниям, осмотреть и посвидетельствовати;

7. Про соли старатца отдати на откуп и потщитца прибули у оной;

8. Торг китайськой, сделав кампанию хорошую, отдати;

9. Персицкой торг умножити и армян, приласкать и облехчите, онож пристойно, дабы тим подату охотника для большего их приезду. Петро Государь І."

В перший час Сенат складався з дев'ятих найближчих соратників царя, і Петро наполягав на визнані Сенату вищим державним органом, якому всі особи і установи повинні коритися, як самому царю.

Для встановлення жорсткого контролю за управлінням Петро в 1711 р. Створює систему фіскалів, які підкорялися обер-фіскалу. В обов'язки їм ставилося доносити Сенату і царю про всі зловживання і неблаговидні вчинки службових осіб. Фіскали були практично безкарні, але якщо їхній донос підтверджувався, фіскал одержував половину майна винного. Інститут фіскалів створив умови для розквіту корупції і дав широкі можливості для відомості рахівниці. Став сумно відомий цим обер-фіскал Нестеров. Однак на цьому Петро не зупинився - в 1722 р. Вводиться посада генерал-прокурора для керівництва фіскалами. Головна його роль полягала в нагляді за Сенатом, тепер тільки він міг пропонувати Сенату питання для обговорення. Таким чином, роль Сенату як органу державної влади була різко знижена.

Але новий централізований апарат влади з установою Сената ще тільки починав створюватися, і зразком для подальшої реформи державного управління Петро обрав шведський державний устрій. Ця реформа, як і багато інших реформ Петра, не могла не торкнутися питання про ступінь запозичення їм західноєвропейского досвіду.

Шведська державна система була побудована на принципах камералізму - вчення про бюрократичне управління, що отримало розповсюдження в Європі в XVI-XVII ст. Камералізм містив ряд рис, надто привабливих для Петра:

1) Це функціональний принцип управління, що передбачав створення установ, які спеціалізувалися в будь-якій сфері;

2) Це влаштування установ на засадах колегіальності, чіткої регламентації обов'язків чиновників, спеціалізації канцелярської праці, встановлення одноманітності штатів і платні.

Використовуючи шведський досвід і шведські зразки, Петро, як правило, вносив зумовлені особливостями Росії зміни. Указ Петра від 28 квітня 1718 р. оголошує: "Всім колегіям зараз же на підставі шведского статуту підпорядкувати в усіх справах і порядках Росії по пунктах, за якими пункти в шведському регламенті незручні, або із ситуацієюю в державі ".

В 1712 р. у Петра з'являється ідея створити по шведському зразку колегії. Перша нотатка царя про кількість колегій відноситься до 23 березня 1715 р. - тільки шість колегій без розшифровки їхніх обов'язків: Юстиції, Іноземні справи, Адміралтейство, Військова, Камер- і Коммерц-колегії.

Реформа почалася в кінці 1717 - початку 1718 р., коли Петро склав своєрідну програму майбутніх перетворень: він визначив число і компетенції колегій, а також укомплектував їхнім керівним складом. Указом від 15 грудня 1717 р. Призначаються президенти і віце-президенти колегій.

Берг і Мануфактур. Рудокопні заводи і всі прочія ремесла і рукоділля, і заводи оних, і розмноження, при цьому же і артилерія". З появою колегій припиняли своє існування багато з цих наказів, що збереглися, а деякі з них вийшли в склад нових установ, так, в Юстиц-колегію війшли сім наказів. Особливістю колегіальної системи стало більш чітке розмежування сфер діяльності і дорадчий порядок ведення справ. Самий Петро писав:

" В колегії запропоновану потребу розбирають багато хто, і, що один не збагне, те збагне другий, а чого не побачить той, то інший побачить". Колегіальна система мала недоліки, і склад колегій при житті Петра неодноразово змінювався. В 1721 р. була створена Духовна колегія - Синод, що був виведений з підпорядкування Сената, в 1722 р. Берг і Мануфактур-колегія була поділена на Берг-колегію і Мануфактур-колегію, була утворена Малоросійска колегія для поліпшення управління Україною, а Вотчинна контора Юстиц-колегії отримала статус колегії.

В 1720 р. був прийнятий Генеральний регламент - документ, що визначав штати колегій, що остаточно  розмежовував їхні функції і компетенцію. Формування колегіальної системи було завершене. Вона функціонувала майже сторіччя - з 1717 по 1802 р. Після установи колегій Петро вирішив по шведському зразку реформувати і місцеве управління. Почалася чергова реформа місцевого адміністративно-територіального влаштування. В 1719-1720 р. Були скасовані "частки" і посади ландратів, губернії тепер ділилися на провінції, а ті, в свою чергу, на дистрикти, на чолі яких стояли земські комісари, що призначалися Камер-колегією.

Міське управління було передане в руки міських верхів. Посада бургомистрів скасовувалася. Всі посадові населення ділилося на три частини:

1-у гільдію (багаті купці і володарі ремісничих майстерень),

2-у гильдію (дрібні торговці, заможні ремісники) і "подлый люд", більшість, яка складала міське населення. Правом вибору в нові органи міського самоврядування - магістрати - отримали лише представники "регулярного" населення - члени гільдій, обиратися могли лише члени 1-ої гільдії. Діяльність всіх міських магістрів контролював створений в 1720 р. Головний магістрат.

Поряд з розподілом міського населення, були проведені реформи і в відношенні численного класу некріпосного населення - воно об'єднувалося в стан державних селян зі чимал звуженням прав і можливостей. Переписом 1719-1724 р. Було ліквідоване холопство шляхом злиття його з кріпосними селянами.

Нова система органів управління створила потужний шар чиновничого дворянства в Росії, склався розгалужений дворянсько-бюрократичний апарат. Після повного урівнення земельних володінь дворян (поместий) і бояр (вотчин) дворянське землеволодіння остаточно перетворилося в панівне, причому указ про майорате 1714 р. повернув роздроблені володіння. Але ця міра повністю реалізована не була.

Своєрідним підсумком адміністративних перетворень Петра I став прийнятий в 1722 р. табель про ранги - зведення законів про порядок державної служби. Табель зобов'язував усіх дворян служити і оголошував службу єдиним засобом отримання будь-якого державного чину, причому відкривалися можливості просування по службі і вихідців з "подлого люда", а досягнення восьмого рангу означало привласнення дворянства, в ніж полягала відома демократизація системи управління. Петро відзначав в указі про Табелі:

"Ми для того нікому жодного рангу не дозволяємо, доки вони нам і Вітчизні жодних послуг не покажуть і за них характеристики не отримають".

По Табелям всі посади ділилися на шість частин - військові (сухопутні, гвардія, артилерія, морські), цивільні та придворні, і на 14 класів або рангів.

Багато істориків вважають, що адміністративні реформи були найбільш слабким місцем Петровських реформ. Відомий російський історик В. Я. Уланов писав: "Всі ці реформи, безперервним потоком слідували одно за іншою... Але  вони не тільки  не вели населення до матеріального і морального успіху, але були гнітом для всього народу та мало чим уступали війні Петровського часу".

Такий висновок Уланова є очевидним свідченням того, що Петро І, наслідуючи західноєвропейські країни, перейняв велику долю абсолютистської монархічної системи управління, пристосувавши її до характерного для Росії самодержавства. Українські ж губернії були притусниті соціально-економічним та культурним гнітом, що звернуло Хмельницьку Україну як колишню союзницю, до політичного статусу Малоросії в повному розумінні цього слова.

1. 3. Церковна реформа.

Важливу роль в затвердженні абсолютизму грала церковна реформа Петра. В другій половині XVII ст. Позиції Російської православної церкви були надто тривкими, вона зберігала адміністративну, фінансову і судову автономію по відношенню до царської влади. Останні патріархи Іоакім (1675-1690 рр.) і Адріан (1690-1700) проводили політику, направлену на зміцнення цих позицій.

Церковна політика Петра, як і його політика в інших сферах державного життя, була направлена передусім на якомога більш ефективне використання церкви для потреб держави, а якщо конкретніше - на вижимання з церкви грошей на державні програми, передусім на будівництво флоту (про "кумпанстви").

Після подорожі Петра в складі Великого посольства його займає ще і проблема повного підпорядкування церкви своїй владі.

Поворот до нової політики відбувся після смерті патріарха Адріана. Петро розпоряджається провести ревізію для перепису майна Патраршого дому. Скориставшись інформацією про виявлені зловживання, Петро скасовує вибори нового патріарха, доручаючи те ж саме митрополиту Рязанському Стефану Яворському пост "местоблюстителя патриаршего престола".

В 1701 р. утворився "Монастырский указ" - світська установа - для управління справами церкви. Церква починає втрачати свою незалежність від держави, право розпоряджатися своєю власністю та християнською ідеологією. Відтоді з амвону лунають проповіді більше із політично-патріотичним змістом ніж наповнені християнською мораллю любові до ближнього: ченці закликають населення до вступу у військо, плати податей і т.ін.

Петро, керуючись освітньою ідеєю про суспільне добро, для якого необхідна продуктивна праця всіх членів суспільства, розгортає наступ на монастирі. В 1701 р. Царський указ обмежує число монахів: за дозволом на постриг тепер потрібно було звертатися в Монастирське відомство. Згодом у царя з'явилася ідея використати монастирі як притулки для відставних солдат і жебраків. В указі 1724 р. кількість монахів в монастирах ставиться в пряму залежність від числа людей, за якими вони доглядають.

Відносини, які склалися  між церквою і владою вимагали нового юридичного оформлення. В 1721 р. видний діяч Петровської епохи, українець за походженням - Феофан Прокопович складає Духовний регламент, який передбачав знищення інституту патріаршества і утворення нового органу - Духовної колегії, що незабаром була перейменована в "Святейший государственный Синод", офіційно зрівняний в правах із Сенатом. Президентом став Стефан Яворский, віце-президентами - Феодосій Яновський і Феофан Прокопович. Створення Синода з'явилося початком абсолютистського періоду російської історії, бо тепер вся влада, в тому числі і церковна, була зосереджена в руках Петра. Сучасник повідомляє, що коли російські церковні діячі намагалися протестувати, Петро вказав їм на Духовний регламент і заявив: "От вам духовний патріарх, а якщо він вам не подобається, то от вам (кинувши на стіл кинжал) булатний патріарх".

Прийняття Духовного регламенту фактично перетворила російських священнослужителів в державних чиновників, тим більш що для нагляду за Синодом була поставлена громадянська особа - обер-прокурор.

Реформа церкви здійснювалася паралельно із податковою реформою, проводилися врахування і класифікація священників, а нижчі їхні шари були переведені в "подушный оклад". По зведеним відомостям Казанської, Нижегородської і Астраханської губерній (утворені в результаті членування Казанської губернії), від податків було визволено тільки 3044 священника з 8709 (35%). Бурхливу реакцію серед священників викликала Постанова Синоду від 17 травня 1722 року, в якому священнослужителям ставилося в обов'язок порушувати таємницю сповіді, якщо у них була можливість повідомити важливі для державної безпеки відомості.

В результаті церковної реформи церква втратила величезну частину свого впливу і перетворилася в частину державного апарату, строго контрольовану і  керованою світською владою.

1. 4. Економічні реформи.

В Петровську епоху російська економіка, і передусім промисловість вчинила гігантський скачок. В той час розвиток господарства в першій чверті XVIII ст. йшов шляхами, наміченими попереднім періодом. В Московській державі XVI-XVII ст. Існували великі промислові підприємства - Пушкарський двір, Друкований двір, збройові заводи в Тулі, верф в Дедінові і ін. Політика Петра в відношенні економічного життя характеризувалася високим ступенем застосування командних і протекціонистських засобів.

В сільському господарстві можливості вдосконалення черпалися з подальшого засвоєння родючих земель, оброблення технічних культур, дававших сировину для промисловості, розвитку тваринництва, просування хліборобства на схід і південь, а також більш інтенсивній експлуатації селян. Зрослі потреби держави в сировині для російської промисловості призвели до широкого розповсюдженню таких культур, як льон і конопля. Указ 1715 р. заохочував вирощування льона і коноплі, а також тютюну, тутових дерев для шовкопряду. Указ 1712 р. наказував створювати конярські господарства у всіх губерніях, заохочувалося також вівчарство.

В Петровську епоху відбувається різке розмежування країни на дві зони ведення феодального господарства - неурожайний Північ, де феодали прирікали своїх селян на грошовий оброк, найчастіше відпускаючи їх в місто і інші сільськогосподарські місцевості на заробітки, і родючий Південь, де дворяни-землеволодарі прагнули до розширення панщини.

Також посилювались державні повинності селян. Їхніми силами будувалися міста (на будівництві Петербурга працювали 40 тис. Селян, основному із північних регіонів України), мануфактури, мости, дороги; проводилися щорічні рекрутські набори, підвищувалися старі грошові збори і вводилсиь нові. Головною метою політики Петра весь час було отримання якомога більших грошових і людських ресурсів для державних потреб.

Були проведені два переписи - в 1710 і 1718 рр. По перепису 1718 р. одиницею обкладення ставала "душа" чоловічої статі, поза залежністю від віку, з якої стягалася "подушная подать" в розмірі 70 копійок в рік (з державних селян - 1 руб. 10 коп. в рік). Це упорядкувало податкову політику і різко підняло прибутки держави (приблизно в 4 рази; до кінця правління Петра вони складали до 12 млн. руб. в рік - гігантська сума на той час).

В промисловості відбулася різка переорієнтація з дрібних селянських і ремісничих господарств на мануфактури. При Петрі було засновано не менше ніж чверть сотні нових мануфактур, він всіляко заохочував їхнє створення. Політика держави була також направлена на засоби які б запобігали молодій російській промисловості від конкуренції з боку західноєвропейської промисловості, шляхом внесення дуже високих митних мит (Митний устав 1724 р.)

Російська мануфактура, хоча і мала капіталістичні риси, але використання на ній здебільшого праці селян - посесійних, приписних, оброчних і ін. - робило її кріпосницьким підприємством. В залежності від того, чиєю власністю вони були, мануфактури поділялися на казенні, купечеські і поміщицькі. В 1721 р. промисловцям було надане право купувати селян для закріплення їх за підприємством (посесійні селяни).

Державні (казенні) заводи використовували працю державних селян, приписних селян, рекрутів і вільних найомних майстрів. Вони в основному обслуговували важку промисловість - металургію, судоверфи, рудники. На купеческих мануфактурах, таких що випускалися здебільшого товари широкого споживання, працювали і посесійні, і оброчні селяни, а також вільнонаймана робітнича сила. Поміщицькі підприємства повністю забезпечувалися силами кріпосних поміщика-володаря.

Протекціонистська політика Петра вела до появи мануфактур в самих різних галузях промисловості, найчастіше таких, що з'являлися в Росії вперше. Основними були ті, що працювали на армію і флот: металургійні, збройові, суднобудівні, сукняні, полотняні, шкіряні і т. п. Заохочувалася підприємницька діяльність, створювалися пільгові умови для людей, що створювали нові мануфактури або брали в оренду державні. В 1711 р. В указі про передачу московським купцям А. Турчанинову і С. Цинбальщикову полотняної мануфактури Петро писав: "А буде они оной завод радением своим умножати и учинят по нему зыск великий, и за те они умилостевлены будут".

Виникають мануфактури в багатьох галузях - скляній, пороховій, паперообробній, парусній, полотняній, шовкоткацькій, сукняній, шкіряній, канатній, шляпній, красочній, лесопильній і багатьох інших.

Величезний вклад в розвиток металургійної промисловості Уралу вніс Никита Демидов, що користувався особливою прихильністю царя. Виникнення ливарської промисловості в Карелії на базі уральських руд, будівництво Вишнєволоцького каналу, сприяли розвитку металургії в нових районах і вивели Росію на одне з перших місць в світі в цій галузі. В початку XVIII ст. В Росії витоплювали біля 150 тис. пудів чавуну, в 1725 р. - більш 800 тис. пудів (з 1722 р. Росія експортувала чавун), а до кінця XVIII ст. - більше 2 млн. пудів.

До кінця царювання Петра в Росії існувала розвинена багатогалузева промисловість з центрами в Петербурзі, Москві, на Уралі. Найбільшими підприємствами були Адміралтейська верф, Арсенал, петербурзькі заводи, металургійні заводи Уралу, Хамовний двір в Москві. Йшло зміцнення всеросійського ринку, накопичування капіталу завдяки меркантилистській політиці держави. Росія поставляла на світові ринки конкурентоспроможні товари: залізо, полотна, юфть, поташ, пушнину, ікру.

Тисячі росіян проходили в Європі навчання різним спеціальностям, і в свою чергу іноземці - інженери-зброярі, металурги, майстри шлюзного діла наймались на російську службу. Завдяки цьому Росія збагачувалася самими передовими технологіями Європи.

В результаті Петровскої політики в економічній області за найкротший в історії термін була створена потужна промисловість, здатна повністю забезпечити військові і державні потреби, економіка Росії ні в чому не залежала від імпорту.

1. 5. Зміни в області науки, культури і побуту.

Процес європеїзації Росії в епоху Петра Великого - найбільш суперечлива частина Петровських реформ. Ще до Петра були створені передумови широкої європеїзації, помітно посилилися зв'язки із зарубіжними країнами, в Росію поступово проникають західноєвропейські культурні традиції, навіть "брадобритие" сягає коренями в допетровську епоху. В 1687 р. була відкрита Славяно-греко-латинська академія - перший вищий навчальний заклад в Росії. І все ж діяльність Петра була революційною.

В. Я. Уланов писав: "Новым в порушенні культурного питання при Петрі Великому було те, що тепер культура була визнана творчою силою не тільки в області спеціальної техніки, але і в її широких культурно-побутових проявах, і не тільки в додатку до 1избранному суспільства... Але і по відношенню до широких мас народу".

Найважливішим етапом в проведенні реформ стало відвідання Петром в складі Великого посольства ряду європейських країн. По поверненні Петро спрямовує багато молодих дворян в Європу для вивчення різноманітних спеціальностей, головним чином для оволодіння морськими науками.

Цар піклувався і про розвиток освіти в Росії. В 1701 р. в Москві, в Сухарьовій вежі відкривається Школа математичних і навигаційних наук на чолі з професором Абердинського університету шотландцем Форварсоном. Одним із викладачів цієї школи був Леонтій Магницький - автор першої російської  "Арифметики...". В 1711 р. в Москві з'являється інженерна школа.

Петро прагнув до того, щоб якомога скоріше подолати виниклу ще зі часів татаро-монгольского іга відсталість  Росії від Європи. Одним з її проявів було різне літочислення, і в 1700 р. Петро перекладає Росію на новий календар - 7208 рік стає 1700-м, а святкування Нового року переноситься з 1 вересня на 1 січня.

В 1703 р. в Москві виходить перший номер газети "Відомості" - першої російської газети, в 1702 р. В Москву запрошується трупа Куншта для створення театру.

Відбувалися важливі зміни в побуті російських дворян, що переробили російське дворянство "по образу і подібності" європейського. В 1717 р. Виходить книга "Юності чесне зеркало" - свого роду підручник етикету, а з 1718 р. існували Асамблеї, - дворянські зібрання за зразком європейських.

Однак не можна забувати про те, що всі ці реформи виходили винятково згори, а тому були достатньо болісні як для вищих, так і для нижчих шарів суспільства. Насильницький характер деяких з цих перетворень викликав відразу до них і призвів до різкого заперечення інших, нехай навіть самих прогресивних, починань. Петро прагнув зробити Росію європейською країною в усіх значеннях цього слова і придавав велике значення навіть самим дрібним деталям процесу культурних реформ.

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ.

Головним підсумком всієї сукупності Петровських реформ стало встановлення в Росії режиму абсолютизму, вінцем якого стала зміна в 1721 р. титулу російського монарха - Петро проголосив себе імператором, а країна стала називатися Російською Імперією.

Таким чином було оформлене те, до чого прагнув сам Петро всі роки свого царювання - створення держави зі стрункою системою управління, сильною армією і флотом, потужною економікою, що виявляє вплив на міжнародну політику. В результаті Петровських реформ держава не була зв'язана нічим і могла користуватися будь-якими засобами для досягнення своєї мети. В підсумку Петро прийшов до свого ідеалу державного влаштування - військового корабля, де всі і вся підпорядковані волі однієї людини - капітана яким був Петро, і встигнув вивести цей корабель з багна в бурхливі води океану, обходячи всі рифи і мілі.

Росія стала самодержавною, військово-бюрократичною державою, центральна роль в якій належала дворянському стану. Разом з тим відсталість Росії не була повністю подолана, а реформи здійснювались в основному за рахунок найжорстокішої експлуатації і примушення.

Роль Петра Великого в історії Росії тяжко переоцінити. Не відноситись до засобів і стиля проведення ним реформ, не можна не визнати - Петро Великий є однією із самих помітних фігур світової історії.

Логічно навести слова сучасника Петра - Нартова:

"... І хоча немає більш Петра Великого з нами, однак дух його в душах наших живе, і нам за шастя було знаходитися при цьому монарху, помремо вірними йому і гарячу любовь нашу до земного бога поховаємо разом з собою. Ми без страху виголошуємо про батька нашого для того, що шляхетному відваги і правді навчалися від нього".

Таким чином, Росія в обличчі такого царя як Петро І знайшла визначного лідера, який максимально відповідав характеру самих росіян і привів їх не тільки до військових перемог, але й і до остаточного становлення російської нації. На жаль для інших народів, які були під п'ятою Російської імперії царювання Петра І принесло мало позитивного.

РОЗДІЛ ІІ. УКРАЇНА ЗА ПРАВЛІННЯ ПЕТРА І.

2.1. Коротка характеристика доби гетьманщини на Україні

Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби Руїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв'язок з Москвою. І все ж козацькі гетьмани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.

Іван Мазепа (1687-1708). Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи - одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії, Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов'язки королівського посланця в Козацькій Україні. У 1669 р., повернувшись на Правобережжя, Мазепа вступає на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Виконуючи свою першу дипломатичну місію, він потрапляє в полон до запорожців, які видають його гетьманові Лівобережної України Іванові Самойловичу. Тонкий політик, Мазепа намагається перетворити потенційно катастрофічну для себе ситуацію на особистий тріумф. Своєю досвідченістю в міжнародних справах і бездоганними манерами він переконує Самойловича зробити його довіреною особою. Ці ж риси допомагають Мазепі встановити контакти з високопоставленими царськими урядовцями. У 1687 р., коли змістили Самойловича, його наступником було обрано не кого іншого, як Мазепу, підтриманого російськими вельможами.

Протягом майже всього 21-річного гетьманування Мазепа проводив традиційну для гетьманів Лівобережної України політику. З небаченою послідовністю він (зміцнює становище старшини, роздавши їй понад тисячу 'дарчих на землі. Не забуває він і про власні інтереси. Завдяки щедрим дарам від царя Мазепа накопичує близько 20 тис. маєтків і стає одним із найбагатших феодалів Європи. Людина досвідчена й витончена. Мазепа скеровує значну частину своїх особистих прибут?ків на розвиток релігії та культурних установ. Ревний покровитель православ'я, і він будує по всій Гетьманщині цілу низку чудових церков, споруджених у пишноту стилі, що його часом називають мазепинським, або козацьким, барокко. За Мазепиного гетьманування Києво-Могилянська академія змогла завдяки його підтримці спорудити нові корпуси і збільшити до 2 тис. кількість студентів. Крім того, він заснував багато інших шкіл і друкарень, щоб «українська молодь могла в повну міру своїх можливостей користуватися благами освіти».

Проте якщо київські спудеї та духовенство складали на його честь захоплені панегірики, то селяни й козацька чернь мало що доброго могли сказати про нього. Його відкрита й послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р.. коли Петро Іваненко-Петрик. писар, котрий мав широкі політичні зв'язки, втік на Січ і став піднімати там заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров  і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик у своїх намаганнях утворити незалежне Українське князівство заручається підтримкою кримських татар. Проте коли замість допомоги татари повернули проти нього й стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася й повстання згасло.

Взаємини з Росією. Гідне подиву піднесення Мазепи від в'язня до гетьмана, його здатність тримати в покорі ненаситну й підступну старшину водночас із проведенням політики, що поклала початок добі бурхливого культурного та економічного розвитку.- все це досягнення першорядної ваги. Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 р. на трон зійшов молодий і енергійний Петро І. гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало здобуття у 1696 р. Азова - ключової турецької фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман також постійно давав недосвідченому молодому монархові поради у польських справах: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», а російські урядники заявляли. що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя. Як Іван Степанович Мазепа».

Завдяки близьким стосункам із Петром 1 Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р.

Після того як цей район знову було заселено, польська шляхта спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання: перелякані польські урядники повідомляли, що Палій хоче «піти слідами Хмельницького». Сили повстанців уже налічували 12 тис. коли до них приєдналися інші козацькі ватажки - Самійло Самусь. Захар Іскра. Андрііі Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі польські твердині, як Немирів. Беріичів та Біла Церква. З утечею на захід польської шляхти. Отже було на те. що розгортається щось на зразок меншого варіанту 1648 року. Однак полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме в цей час у Польщу вторгається найбільший ворог Петра І - король Швеції Карп XII. Скориставшися замішанням. Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного в народі Палія. Мазепа за згодою Петра 1 наказує заарештувати того й заслати до Сибіру.

Проте на початку XVIII ст. у взаємовигідних стосунках із царем, що їх Мазепа так спритно підтримував, з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула велика Північна війна. У виснажливііі 21-річній боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали російський цар Петро І 18-річний король Швеції Карп XII - обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро 1, цей палкий прихильник західних звичаїв, вирішує модернізувати армію, управління й суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, відмінялися також «застарілі звичаї». В межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів - поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи Центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70 % складу. Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро 1 поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м'ясо. Коли поповзли чутки про наміри Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування також серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,- писав цареві Мазепа, - я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.

Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов'язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на країну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра 1. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл XII, котрий ішов на Москву, завернув на Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько З тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла, були встановлені у пакті, підписаному наступної весни. За надання військової допомоги та провізії Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав.

Петро І дізнався про «вчинок нового Іуди Мазепи з великим здивуванням». Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командуючий російськими військами на Україні князь Меншиков і вирізав усіх жителів: 6 тис. чоловіків, жінок і дітей. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали на Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро 1 наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана, й II листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський. Страхітливий приклад Батурина, жорстокість російських військ сіяли жах серед українців, водночас протестанти-шведи викликали в них настороженість. Тому велика частина українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Вона воліла почекати й побачити, як розвиватимуться події. Як не дивно, але єдиною значною групою українського населення, що таки стала на бік гетьмана, були запорожці. Хоч вони й часто сварилися з ним за потурання старшині, та все ж вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем. Але за це рішення вони мали дорого заплатити. У травні 1709 р. російські війська зруйнували Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими й весни 1708-1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 28 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва - одна з найважливіших битв у європейській історії. Переможцем у ній вийшов Петро І, у результаті чого провалилися плани Швеції підпорядкувати собі Північну Європу. Росія ж тепер забезпечила контроль над узбережжям Балтійського моря й почала перетворюватися на могутню європейську державу. Щодо українців, то битва поклала кінець їхнім намаганням відокремитися від Росії. Тепер остаточне поглинення Гетьманщини міцніючою Російською імперією було тільки питанням часу. І справді, Петро І вважав англійське поневолення Ірландії придатною моделлю для здійснення своїх намірів щодо України.

Втікаючи після поразки від переслідування російської кінноти. Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдавії, що належала Туреччині. Тут, біля м. Бендери, 21 вересня 1709 р. вбитий горем 70-річний Мазепа помер.

2.2. Занепад української автономії

Після провалу Мазепиних планів українці були змушені перейти до оборони. Та поглинання Гетьманщини Російською імперією було довгим і затяжним. Не всі російські правителі XVIII ст. були такими прибічниками централізму, як Петро І. Потребуючи підтримки у численних війнах із турками, царський уряд ретельно уникав антагонізмів з «малоросами». Проте росіяни послідовно намагалися обмежити українське самоврядування. Для цього вони застосовували всі звичайні способи імперських політиків. Найулюбленішим із них був принцип «поділяй і володарюй», яким заохочувалися чвари між гетьманами і старшиною. Іншим способом було упокорення старшини під острахом підбурювання проти неї селянства. Кожний прорахунок української адміністрації, кожна скарга простого люду на старшину використовувалися центральним урядом як привід для впровадження адміністративних «покращень». Ці нововведення незмінно  упроводжувалися благочестивими деклараціями про те, що в їхній основі лежить монарше піклування про суспільний добробут.

Російська централізаторська політика на Україні передбачала три основних мети: 1) цілком підкорити собі українську верхівку і простий люд; 2) підпорядкувати українське врядування, економіку, культуру; 3) максимально користатися людськими й господарськими ресурсами України. Слід зауважити, що Україна не становила у цьому відношенні винятку, оскільки царський уряд провадив аналогічну політику як в інших сусідніх з імперією землях, так і в самому її центрі.

Іван Скоропадський (1708-1722). Хоча Скоропадський і фігурував у планах Мазепи та підтримував ідею автономії України, Петро І погодився на його обрання, бо той був людиною старою й ненаполегливою. Скоропадський фактично не чинив опору реформам Петра 1, але й зробити міг небагато. Одразу після його обрання у 1708 р. цар відрядив до Скоропадського свого намісника Ізмайлова та два російських полки, давши їм таємні вказівки заарештувати гетьмана зі старшиною, якщо їхні дії викличуть підозру. Приблизно в цей самий час Петро 1 підтверджує договір 1654 р., проте у найзагальніших рисах. На прохання Скоропадського підтвердити окремі пункти цар відповів різкою відмовою, сказавши, що «українці й так мають більші вольності, ніж будь-який інший народ на землі». Незабаром стала проводитися політика підпорядкування. Резиденцію гетьмана перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону. Головнокомандуючим козацького війська було поставлено росіянина. На посади управляючих територіями полків призначили чужинців і росіян. Уперше росіяни (й насамперед фаворит царя Олексій Меншиков) отримали на Україні великі землеволодіння. Навіть за видавничою справою здійснювався нагляд, щоб українські книжки бува не суперечили великоруським виданням».

Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та 1722 рр. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених на її території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будівництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзвичайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити його у російські порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося  за встановленими урядом цінами. Нарешті, російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, що везли на північ.

Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійська колегія - урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, які постійно перебували на Україні,- дістала право ділити з гетьманом владу. Це вже було занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербурга просити царя переглянути цю справу. Петро 1 відмовив йому, і невдовзі, повернувшись до Глухова, старий гетьман помер.

Павло Полуботок (1722-1724). Після смерті Скоропадського старшина звертається до царя з проханням дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом вони обирають чернігівського полковника Павла Полуботка - людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживає енергійних заходів, щоб стати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи прохання про вибори нового гетьмана. Роздратований його наполегливістю цар відповідає, що всі гетьмани виявилися зрадниками і виборів не проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого довіри кандидата. Але відважний Полуботок не відступався. Якраз коли Петро І віввійну в Ірані, наказний гетьман добився того, що імперський Сенат віддав колегії розпорядження, аби та знайомила гетьмана зі своїми планами й узгоджувала свої дії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено нібито для розгляду скарг українців на адміністрацію й особливо на корумповану систему судочинства, Полуботок вирішує сам розв'язувати ці справи, а не лишати їх на розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі та призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшити кількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом'якшила визиск своїх підданих.

Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьмана та його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії.

Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельямінов переконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадити у Гетьманщині російські порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емісара, щоб організувати кампанію петицій, що засвідчила б підтримку українського самоврядування переважною частиною населення. Ще більше розлючений його непокірністю, Петро І ув'язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя у 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра І він помирає в Санкт-Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.

2.3. Загальна характерисика України за правління Петра І.

Після завершення Визвольної війни Україна потрапила у скрутне соціально-економічне і політичне становище. Лівобережжя та Слобожанщина перебували у складі Російської дер­жави, Правобережжя - Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини. Південь, що тільки-но почав осво­юватися, відчував близькість володінь і влади кримського хана. Пошматована на окремі частини, вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити їх під тиском ворога. Сучасник тих подій арабський мандрівник П. Алеппський (Халебський, близько 1627-1669 рр.) так записав про Україну в своєму нотатнику:

«Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошестівони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства».

Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше проявля­лось національне самоусвідомлення. Найчисленніша група населення (розкріпачене селянство Гетьманщини порів­няно з кріпаками Росії, з її консервативним монархічним правлінням) мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі ху­дожнього життя, побуту та звичаїв. Порівнюючи свої вражен­ня від перебування в Москві, а потім у Києві, П. Алеппський ; зазначав: «Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате Козацька країна була для нас начебто рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі». Цар Петро 11698 р. зазначав у розмові з патріархом:

«Священики у нас грамоти мало знають... Якби їх... у науку послати до Києва у школи...» Зрозуміло, що загальний рівень освіти простого люду Росії був ще нижчим.

Що ж являли собою наприкінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою 1667 р. між урядами Росії й Польщі, за якою повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася під владою польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (декілька верст навкруги) передавалися на два роки під московський скіпетр. Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала вход­ження Лівобережжя до складу Російської держави.

Запорозька Січ законодавче підпорядковувалась адмініст­рації обох країн (воля гетьмана тимине браласядо уваги). Певною мірою визначався західний кордон між Річчю Посполитою і Російською державою по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії р. Сож. Від неї по межі Річицького повіту (охоп­лював «кут» південно-східного району пізніше Мінської гу­бернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом від 1634 р.

Отже, фактично більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера було прине­сено в жертву дипломатичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що «всім козакам не корисний Андрусівський торг». «Страшним ударом» для Української держави назвав його відомий історик . Омелян Терлецький. Одразу після підписання Андрусівської угоди шляхта почала «вогнем і мечем» приводити населення Правобережжя до покори.

Договір про «Вічний мир» від 26 квітня (6 травня) 1686 р. між Росією і Польщею знову підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в категоричнішій формі. Він остаточно не тільки юридичне, а й фактично закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. За ним по р. Орель окреслено південну межу краю, а Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі • вгору по Дніпру та гирлу р. Тясмин, а звідти до Чигирина і далі до Чорного лісу.

Нейтральною незаселеною зоною проголошувалися Південна Київщина, і Брацлавщина, спустошені польсько-шляхетськими військами та турецько-татарськими на­падниками. Західноукраїнські землі, Волинь і Північна Київщина поверталися Речі Посполитій, а Поділля залишало­ся під владою Туреччини.

Росія продовжувала чинити диктат на українських землях. Петро І (1672-1725) з самого початку свого правління (1682) розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Він насторожено стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Геть­манщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з іноземними послами. Зако­нодавче це ще раз затверджували «Коломацькі статті» - договірні умови між старшинами і урядом Росії, прийняті на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 р. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей ранг (поса­ду) одного з найвпливовіших діячів Лівобережжя генерально­го осавула Івана Мазепи (1687-1708).

Ці статті порівняно з попередніми містили кілька прин­ципово нових пунктів, згідно з якими посилювалась влада цара­ту на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, гетьманові Лівобережної України заборонялось позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялось обирати гетьмана. Завдяки політичному хисту І. Мазепи низка шкідливих для України ухвал Коломацької угоди залишилася нечинною.

З початком нового століття після проголошення війни Швеції 1700 р. Петро І перетворює Україну (в першу чергу її прикордонні землі з Польщею) фактично на свою заложницю при вирішенні великодержавницьких проблем. Так, уклада- . ючи угоду з польським королем Августом II Сильним (1697- 1706, 1709-1723) про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697-1718), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє уступити Речі Посполитій кілька міст на Пра­вобережжі й деякі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до Мазепи (з метою розвідати, як той поставиться до такого рішення) дяка Бориса. Михайлова з «таємними» статтями. В них, зокрема, йшлося про можли­вість відриву від України та повернення у володіння Речі Посполитої задніпровських містечок Трахтемирова, Стайок і Трипілля; заселення Чигирина та деяких прикордонних районів, що за «Вічним миром» мали залишатись без осілої людності; передачі найближчих до Польщі сіл на Стародубщині.

Гетьман добре розумів тактику і загальну політику щодо України царського двору. В цій справі для нього майже не існувало секретів. Тому Мазепа як досвідчений дипломат, щоб не йти на конфронтацію з Петром І, вирішив повністю не відмовляти посланцю і після дворазової зустрічі з ним таємно наодинці погодився Трахтемирів, Станки і Трипілля віддати полякам. Але зажадав, враховуючи попередній досвід і непостійність поляків, зафіксувати цю угоду в конституції на сеймі, а зміст її офіційно опублікувати. Очевидно, так він хотів уберегти Українську державу від подальших зазіхань і королівської, і царської влади;

На всі інші пропозиції гетьман не пристав. Він тактовно, але принципово заявив: «... Польській стороні уступати ніяк не можна з таких причин: якщо ті міста уступати, то на тому боці залишиться у державі його царської величності один Київ, і буде велика небезпека, оскільки у ті Чигиринські місця й інші міста переселяться з того боку Дніпра... і оволодіють берегом того боку річки Дніпро й стануть називати його своїм... а тому, гетьману, якщо послушенство, яке і вчинять, то хіба що невільно, й від того будуть як від мешканців з того боку Дніпра, так і від запорожців труднощі й непорозуміння значні, і все піде на сторону царської величності неспо­кійно і до втрати великої». Ї далі конкретно про Старо-дубшину І. Мазепа наголосив: «Стародубський полк від поляків відділила ріка Сож, і за тією рікою, на польському боці його, гетьманського володіння ніякого немає, а за річку в Стародубський полк полякам вселятися непристойно ж...».

Отже, цілком очевидним є, по-перше, гостре небажання гетьмана ще більшого «звуження» його влади на правому березі Дніпра та обмеження впливу на Запорозьку Січ; по-друге, застосування ним у формі політичного «аргументу» чи тиску (до певної міри, звичайно) на російську сторону можливого вибуху протесту запорожців і частини мешканців Лівобережжя проти пропольської орієнтації царя; по-третє, визнання Мазепою того незаперечного факту, що Геть­манщина, в тому числі й Київ, перебувають у складі «дер­жави його царської величності», а також є «гетьманським володінням».

Через різні політичні чинники, а також народногоспо­дарські умови регіони України були населені нерівномірно. Так, на середину XVII ст. тільки на Київщині мешкало близько 1 млн. 400 тис. чоловік, а в межах Слобожанщи­ни - 50 тис. На території Київського і Чернігівського воєводств на 1 кв. км у середньому припадало 10-12 чоловік. У ме­жах країни проживали тоді представники 21 народності. Найчисленнішими серед них (крім українців) були росіяни, білоруси, поляки, серби, болгари і чехи. Більшість з них осіла на родючих землях Наддніпрянщини. Значно менше тут проживало вихідців з Молдови і Волощини, Литви, Угорщини та Німеччини. Протягом другої половини століття кількість населення зростала порівняно швидко. Зокрема, 1657 р. на Слобожанщині було 64 міста й села, в яких мешкало до 100 тис. чоловік, а лише через неповних 30 років налічувалося вже 232 населених пункти з 250 тис. жителів. Тобто кількість міст і сіл збільшилася в 3,6, а людність -в 2,5 раза. Власне українці становили близько 98%.

В цей час у Російській державі проводилися значні реформи, що не могло не вплинути на суспільно-політичне, економічне та культурне життя українців. Цар Петро І особисто кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьма­нами І. Мазепою і І. Скоропадським, представниками місцевої еліти. Реформи Росії об'єктивно певною мірою сприяли і розвиткові господарства та виробничих відносин «окраїнних областей». Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали в сільському господарстві України значне поширення окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктів, збільшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства і т. д.

Іменний указ від 31 грудня 1719р. про рудокопні «заводи», І згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли ; від державних повинностей і податків, виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей з Правобережжя на Лівобережжя, а також зумовив прибуття з Польщі фахівців цієї галузі. Указ 18 січня 1721 р. деякою мірою сприяв збільшенню кількості місцевих заводів. На початку 20-х рр. утворюється спеціальна контора для нагляду за хліборобством і забезпеченням корінних мешканців хлібом під час неврожаїв і стихійних лих. Імператор особисто вимагав надсилати відомості про кількість зібраного хліба, поліп­шення обробітку землі й збільшення освоєних земель.

У вересні 1723 р. Петро І видав указ про посилання «нарочних» на р. Дніпро для пошуку руди й кам'яного вугілля, яким започатковувались пошук і розробка родовищ корисних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загаль­нодержавного значення. Ще на початку XVIII ст., під час підготовки до Північної війни, Петро ї підтвердив своєю жа­луваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського,

Ізюмського і Острозького полків.

Водночас величезним тягарем реформаторські держав­ницькі дії Петра І лягали на Україну, котру він цілком на­магався підпорядкувати Російській державі. Відвертий деспот і кріпосник, прибічник абсолютистської влади, він писав закони, за висловом О. Пушкіна, батогом, жорстокі й примхливі, що ніби вирвались у нетерпеливого, самовладного поміщика.

Зміцнення позицій царату в Україні і ще більше послаблен­ня гетьманської влади стало після подій, пов'язаних з Північною війною 1700-1721 рр., а конкретно -з перехо­дом до табору Карла XII частини козаків на чолі з гетьманом Ї. Мазепою. Взимку 1708-1709 рр. армія Росії активізувала свої дії на кордонах Північної України. Карл XII вторгся в межі Слобожанщини, де під Красним Кутом дав великий бій спільним російсько-українським військам. Після його завер­шення перемогу приписали собі обидві сторони. Проте шведи незабаром відступили і отаборилися на території від р. Десна до Полтави, яка перекривала їм прямий шлях на Москву.

Розраховуючи на підтримку іноземців та неминучу поразку Петра І у війні, І. Мазепа спробував підняти повстання проти засилля московського уряду й відірвати Україну від Росії. Але в цьому гетьмана мало хто підтримав -головним чином «низовики» під керівництвом кошового отамана Костя Гордієнка та порівняно невелика кількість старшини і козаків Гетьманщини. Цар проголосив І. Мазепу та його прибічників зрадниками, наказав ганьбити їх всілякими способами в церквах і перед народом усієї Російської держави. Ранком 27 червня (8 липня) 1709 р. під Полтавою стався вирішальний кривавий бій між військами Петра ї і Карла XII (козацькі полки через недовіру сюзерена не відігравали більш-менш важливої ролі), внаслідок якого шведський король і гетьман з рештками розгромленої армії втекли в межі володінь турець­кого султана.

З 1708 р. практично призначений царем (хоча формально й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський одразу підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І - боярина Андрія Їзмайлова, котрому таємно наказувалось при будь-якому «народному невдоволенні» або «чиїй-небудь зраді» застосовувати «великоросійські полки». 1722 р. сюзерен видав особливий указ про створення на Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосе­редні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, гене­ральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень по управлінню краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більшезміцнили позиції російських сановників.

Такого політичного удару престарілий гетьман І. Скоропадський незміг пережити і незабаром після виходу царського указу від хвилювання занедужав і помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодер­жавницьких планів. Навпаки - він взагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723), котрий дуже швидко за свої порівняно незалежні погляди потрапив до Петропавпівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724). Імператор фактично придушив спробу угрупо­вання козацької старшини обстояти свої політичні й соціальні права.

Взагалі репресії й нехтування людським життям були ха­рактерними для російського самодержця, що весь час від­чували на собі особливо ті, хто пробував вести самостійну незалежну політику. Так, після переходу І. Мазепи на бік Карла XII цар наказав покарати багато людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні. Значну, кількість старшини він позбавив маєтків і урядових посад. Їх місця позаймали «вірні» чиновники з росіян, а також іноземці або ж космополіти. У жорстокості стосовно українців не відставали від сюзерена і його «васали», такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й все населення Батурина -від малого до старого -за те, що мешканці міста виступили на боці Ї. Мазепи. Гетьманська столиця була варварськи спалена.

Неймовірно тяжким випробуванням стали примусові ка­нальні роботи, спорудження фортифікаційних споруд, воєнні «низові» походи тощо. Козаків і посполитих нерідко «ганяли» до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українців змушували во­ювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інте­реси. До цього, як правило, залучались найбільш фізично здорові й економічно забезпечені рядові козаки, селяни та міщани. З них додому поверталось усього від 30 до 60%, а інші вмирали від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв і т. д.

Така внутрішня політика царату фактично вела до посту­пового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Правда, до нижчих верств власне російського населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу - описі полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі 1722 р.- так йдеться про це:«... Велика кількість козаків хворих і померлих перебуває, і дедалі множаться тяжкі хвороби-найбільше вкорінилася гарячка і набряк ніг, і мруть з того. Однак приставні офіцери, незважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками,- хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють - без спочинку...» Далі полковник зазначив: «Боюся я, отже, щоб козаків тут не погубити, як торік - що їх хіба третя частина в минулім році

додому повернулася...».

Нетерпимість царя до українського народу наочно виявилась у ліквідації в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що при Петрі І потерпають у вільностях, здобичі й промислах.

Наприкінці XVII -першій чверті XVIII ст. поширились деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялось займатися торгівлею з закордоном. Вво­дилась державна монополія на багато товарів. Широко практикувалось перекуповування різноманітних товарів лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли тор­гувати українці.

В зв'язку з цим особливої гостроти на той час набуло питання торгівлі з Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. За порушення такого роду указів жорстоко карали і засилали до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. гетьману І. Скоропадському царський уряд надіслав «грамо­ту» про покарання «кнутом» і заслання до Сибіру полтавців С. Кирильченка та А. Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Крім того, незважаючи на те що імператор, як правило, позитивно ставився до будь-якої промислової діяльності, він значно обмежив українців, які їздили на південь країни за сіллю, рибою та звіром. Отже, російський царат в особі Петра І фактично скасував вільну українську торгівлю. Однією з негативних економічних санкцій російського уряду було збування на території українських зе­мель мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувались здебільшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5тис.крб., 1723р.-85,9 тис., а вже 1724р.-241,3тис.крб.

З 1690 р. значна частина книг, видрукованих чи написаних у «Малоросії», була визнана єретичною, а місцеві вчені викликали в Москві дедалі більшу недовіру. Наприкінці XVII -першій чверті XVIII ст. цілеспрямовано звужувалося вживання національної мови (особливо в офіційних устано­вах, великих містах і т. д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освіти було взято під нагляд дуже підозрілої й неприязної до «інородців» державної цензури. Українська церква підпала під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки серед українського духовенства, а й широких кіл простих християн. 1721 р. навіть Святе письмо заборонялося передруковувати з давніх книжок, виданих в Україні. Це дозволялося робити тільки з «московських».

Антиукраїнській політиці Петра І фактично постійно то приховано, то явно протистояла опозиція представників різних суспільних кіл. Одним з найбільш відомих серед них був прибічник І. Мазепи, генеральний писар у 1702-1708 рр. Пилип Орлик (1672-1742), яхого 1710 р. в еміграції група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складеш так звані Пакти та Конституція прав і вільностей Війська Запорозького. За ними українська православна церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р. Случ;

Запорожжю поверталися Трахтсмирів, Кодак, Келсберда, Пе-рсволочна і землі біля р. Ворскли; неабияк зростала влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників і значущість козацьких рад; обмежувались податки і повин­ності козаків та посполитих тощо. І хоча ці плани не набули реального втілення в життя, вони відіграли тоді важливе зна­чення, бо у свідомості багатьох українців формували ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державо­творчий процес в Україні.

Розвиткові національної суспільної думки сприяло функціонування першої вищої школи у Російській державі - Києво-Могилянської академії (з 1701 р.). Виникнувши 1632 р. в результаті об'єднання школи Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, вона аж до 1755 р. (до відкриття Московського університету) відігравала провідну роль у справі освіти. В ній у різний час навчалися згодом відомі в усьому цивілізованому світі українські діячі: Феофан Про-копович (1681-1736), Григорій Кониський (1717-1795), Григорій Сковорода (1722-1794), Яків Козельський (1729 - близько 1795 рр.) та багато інших, а також вихідці з Росії, Білорусії й т. д.

Народні маси обох країн не завжди безоглядно слідували політиці своїх правителів. Повсякденне життя часто-густо саме визначало характер взаємин між представниками російського та українського етносів. Та і Петро І, як відомо, нерідко віддавав перевагу суспільним діячам, ученим, духовним особам з України, а всіх, хто стояв в опозиції до його реформ в Росії, - не любив і переслідував. Тоді, як писав професор Іван Огієнко у книзі «Українська культура», український вплив, хотіли того в Москві чи ні, позначився в Росії «на всьому житті», конкретно «одбився на будівництві, на малюванні, на одежі, на співах, на музиці, на звичаях, на праві, на літературі і навіть на самій московській мові».

В свою чергу, тісне всебічне спілкування українців з росіянами збагачувало перших виробничим досвідом іншого народу, сприяло перейманню кращих здобутків сусідньої культури. Економіка Росії безпосередньо впливала на зрос­тання промислових і торгових центрів України, певною мірою визначала напрями формування національних кадрів в усіх галузях народного господарства. Закономір-, ності розвитку всеросійського ринку зумовлювали харак­тер функціонування місцевих ринків, поступове злиття їх в один спільний. Врешті-решт все це і визначило суть життя країни на зламі двох століть.

2.4. Суспільство, економіка й культура за часів Петра І.

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами.

На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки.

У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар. Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу.

Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури.

І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях - культурному, соціальному та економічному.

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабкорозвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини століття.

Сільське господарство та пов'язані з ним промисли. Найважливішою зміною в українському сільському господарстві стало поширення його на південь. Та попри збільшення площ і відмінну якість нових земель не відбулося відчутного підвищення врожаїв, що пояснювалося застарілістю реманенту та методів господарювання. На нових землях і надалі використовувалася марнотратна система трипільної сівозміни, колоністи часто переселялися на цілинні землі замість того, щоб покращувати вже оброблювані. Середні врожаї пшениці лише в три-чотири рази перевищували кількість посіяного зерна й за європейськими мірками були просто жалюгідними. Таку відсталість зумовлювало кріпацтво. Маючи в надлишку дармову робочу силу, землевласники не відчували потреби у нововведеннях.

До того ж кріпацтво, особливо в його українських формах, стояло на перешкоді професійній різноманітності. На російській Півночі, де грунти були неродючі, землевласники часто заохочували своїх селян сплачувати оброк грошима, заробленими на торговельних і промислових підприємствах, що починали розвиватися в містах. На Україні з її родючими грунтами феодали, навпаки, вимагали від селян відробляти панщину. Як наслідок - і це належить підкреслити - український селянин прив'язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.

При загальній млявості в економіці села все ж з'являлися певні нововведення. Наприкінці XVIII ст. було впроваджено нові культури, такі як кукурудза й картопля. Більше, ніж будь-коли, землевласники робили вкладення у пов'язані з сільським господарством виробництва, що приносили їм прибуток. Особливого поширення набуло будівництво млинів. Землевласники використовували їх не тільки для того, щоб молоти власне зерно, а й за плату дозволяли робити це селянам. На 1782 р. лише на Лівобережжі налічувалося 3300 водяних млинів і близько 12 тис. вітряків. Проте найприбутковішим із побічних занять дворянських підприємців було виробництво пшеничної горілки, від продажу якої багато феодалів отримували до половини грошових прибутків. Не дивно, що в 1750 р. в кожному полку Гетьманщини було в середньому 50 ґуралень. Інші землевласники бралися за розведення уславлених українських волів, овець, а також коней. Зокрема, Кирило Розумовський мав табун із 5 тис. коней, із них 800 чистокровних. Зберігали свою популярність і такі традиційні промисли, як бджільництво, - деякі пасіки Правобережжя налічували аж по 15 тис. вуликів.

Торгівля. Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з'їжджатися до певних місті сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах. До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велася тут на 700 місцевих базарах. Іншою поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби. Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря. Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

До того як у кінці XVIII ст. були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв'язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричи- нилася до того, що торгівля перемістилася на Північ. У 1714 р. Петро І змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 р. був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам. У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40 %. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 р., коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар'єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Мануфактури. Порівняно з Росією промисловість на Україні розвивалася повільніше. З одного боку, широкі сільськогосподарські можливості поглинали увагу й енергію українців, з іншого - імперська політика підштовхувала промисловий розвиток Росії, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Ця ситуація схиляла багатьох істориків досталінського періоду до думки, що економічн взаємини між Росією та Україною мали колоніальний характер. Проте мануфактурне виробництво на Україні не було ще цілком занедбане й у своїх дрібних формах набуло широкого розповсюдження. Лівобережна старшина й польські магна- ти Правобережжя заснували цілий ряд гут і склодувних мануфактур, на кожній з яких працювало 15-20 робітників. Монастирі займалися виробництвом паперу. В містах чисельність таких ремісників, як ковалі, склодуви, теслярі, малярі, шевці та кожум'яки, часто сягала 400-600. Деякі села, особливо на менш родючих землях Північної Гетьманщини, жили виключно з ткацтва та обробки деревини. На відміну від міських промислових центрів Західної Європи мануфактурні підприємства України і Росії нерідко виникали на селі, де жили підприємці-дворяни. Інша відмінність від європейських моделей полягала в провідній ролі уряду в розвитку мануфактур. Так, імператорський уряд заснував на Слобідській Україні величезні текстильні фабрики на тисячі робітників, зобов'язавши кріпаків працювати на них аналогічно тому, як вони працювали на пана.

Соціальні зміни в Гетьманщині. Нова знать. На початок XVIII ст. на верхівці суспільної структури Гетьманщини вже міцно утвердилася новонароджена знать. Кінець козацької рівноправності був майже невідворотним, бо східноєвропейські суспільства не знали ніякого іншого способу управління політичним і соціально-економічним життям, крім того, згідно з яким за несення служби феодальна знать отримувала право володіти землею й селянами. Внаслідок цього Лівобережжя набуло рис більшої сформованості та стабільності, розвинувши суспільні відносини, подібні до тих, що існували в сусідніх країнах, де знать займала панівне становище.

Найяскравішим свідченням перемоги елітизму в Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках значилися імена дорослих чоловіків із старшинських родин, які ще не займали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне призначення. У 1760-х роках товариство організовувалося за складною ієрархією і включало 1300 прізвищ. Крім того, існувало близько 800 осіб, що фактично обіймали урядові посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини складали близько 2100 знатних чоловіків із понад 1 млн загальної чисельності чоловічого населення. У 1785 р., коли імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства, ця цифра зросла у декілька разів. Через те, що Санкт-Петербург не був упевнений в тому, як саме визначати належність до шляхти в Гетьманщині, тисячі дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина, багато з них на підставі фаль- шивих документів.

Із дворянським титулом з'явилися й земельні маєтки. Старшині їх дарували гетьмани й царі. У багатьох випадках урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі. Внаслідок цього у 1735 р. понад 35 % оброблюваних земель Гетьманщини було приватною власністю шляхти. Завдяки своїм посадам шляхта, крім того, господарювала ще на 11°^ земель. Отже, менш як 1 % населення володіли майже 50 % землі.

Як і скрізь у Європі, багатства розподілялися серед знаті нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини, завдяки своєму впливові та зв'язкам отримували величезні латифундії. Наприклад, Мазепа володів 19 654 маєтками, Скоропадський - 18882, Апостол - 9103. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною й звичайно являла собою один маєток із ЗО селянами, тобто третину володінь середнього російського дворянина. Ці цифри свідчать про те, що в Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство - навпаки. Але якою б не була козацька старшина (або шляхта, як вона себе титулувала) - багатою чи бідною,- вона однаково визискувала і селян, і козаків. Від перших вона вимагала все обтяжливіших оброків, панщини та особистої служби, а у багатьох зубожілих козаків купувала або погрозами відбирала землю, намагаючись обкласти їх такими ж повинностями, як і селян. Суспільний антагонізм між черню й старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу. Так, у XVII ст. Москва підтримувала народні маси проти козацької старшини, коли остання вдалася до спроби відкинути зверхність царів; у XVIII ст. царі, навпаки, допомагали старшині, покараній після провалу її сепаратистських намагань, визискувати селянство, відтак посилюючи залежність української знаті від російських монархів. Таким чином, хоч деякі представники знаті й надалі лишалися вірними Гетьманщині й традиціям її самоврядування, багато з них із практичних міркувань виявляли свою лояльність насамперед російському монархові.

Особливо сильною проімперська орієнтація стала після 1785 р., коли Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством у своїй «Хартії дворянських вольностей». Такими ж привабливими, насамперед для біднішої старшини, були можливості зробити кар'єру, які відкривалися внаслідок нових величезних загарбань російського уряду. Завдяки своїй відносно добрій освіті та адміністративному досвіду представники української знаті отримували посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя й навіть на Кавказі - у далекій Грузії.

На кінець XVIII ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-х та 1780-х роках родини Безбородьків, Завадовських, Кочубеїв і Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів, які допомагали багатьом своїм землякам отримувати призначення на впливові посади у Санкт-Петербурзі. Численні особисті можливості та переваги, що їх давала служба імперії, значною мірою пояснюють те, чому ліквідація Гетьманщини зустріла такий слабкий опір серед української знаті. А оскільки просування по службі вимагало обізнаності з імперською культурою, багато українських дворян відмовлялися від свого барвистого козацького вбрання й переходили на європейський стиль, починали розмовляти російською чи французькою мовою. Й лише окремі старшини, на яких поблажливо дивилися як на романтиків, тужили за знищеною Гетьманщиною та за давньою козацькою славою.

Занепад козацтва. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла від податків, їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку - привілей, що раніше належав шляхті. Відтак, якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялися від селян, то прав у них було майже стільки, скільки їх колись мала польська шляхта. Єдине, що заборонялося козакам,- це змушувати селян відбувати панщину - право, що зберігалося виключно за шляхтою. Але попри всі ці вольності з кінця XVII ст. спостерігається постійне погіршення становища рядового козацтва.

Унаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили такі важливі політичні прерогативи, як право обирати старшину та брати участь у радах. Ще згубнішими для них були економічні проблеми, що крилися у самій природі козацького життя, яке змушувало їх бути водночас і селянами, й воїнами. До повстання 1648 р. козаки могли виконувати таку подвійну роль, оскільки війни були короткими, здобич - великою, а субсидії польського уряду давали додатковий прибуток. Але за царів військові конфлікти-такі як 21-літня Північна війна - тягнулися без кінця й краю. Навіть у мирний час російські урядники часто примушували козаків працювати на будівництві укріплень, каналів тощо.

Відбуваючи тривалу й виснажливу службу власним коштом, козаки часто залазили у борги. В результаті багато з них продавали свої наділи кредиторам із середовища старшини, часто під тиском і незмінно за низькими цінами, продовжуючи мешкати на своїх колищніх землях як орендарі, виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише небагатьом козакам щастило добитися титулу старшини, що з кожним днем ставало дедалі важчим. Таким чином, занепад козацтва скоротив його чисельність із 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 і до 20 тис. у 1730 р.

Стурбована цим явищем царська влада у 1723 р. і вдруге у 1728 р. заборонила продаж козацьких земель. Але ці заходи виявилися неефективними, бо торкалися симптомів хвороби, а не її справжніх причин. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними, і на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час як виборні воювали, підпомічники мали забезпечувати їх провізією, служити гінцями й навіть обробляти їхні землі. Підпомічники обкладалися оброком, щоправда, вдвоє меншим від селянського. Фактично бідніші козаки перетворилися на слуг своїх заможніших товаришів і старшини. Попри ці зміни економічне становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних козаків і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборнихкозаків. Зростала також кількість заборгованих козацьких господарств. До кінця століття більшість бідніших козаків опустилася до рівня державних селян. Зникнення кордону, а разом з ним і потреби обороняти його, економічні труднощі, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі - все це призвело до того, що козаччина на Україні перестала існувати.

Повторне закріпачення селян. Становище селян Лівобережжя (незакріпачених селян, яких у Східній Європі лишалося мало), як і становище козаків, постійно погіршувалося, починаючи з часу Великого повстання 1648 р. Вже за гетьманування Богдана Хмельницького вживалися заходи щодо повернення старих порядків, позаяк гетьман дозволив деяким монастирям і далі збирати з селян оброк. Різкий занепад селянства стався у XVII ст., коли вільні та автономні «війькові поселення» було відписано із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам із старшини.

Спочатку ці власники збирали скромну орендну плату й зобов'язували своїх орендарів виконувати такі роботи, як заготівля, дров та перевезення сіна. За часів Мазепи максимальна трудова повинність зросла до двох днів на тиждень; хоч це й було обтяжливим порівняно з часом, коли селяни Лівобережжя взагалі не виконували повинностей, усе ж вона становила лише половину чи третину панщинної повинності польських чи російських селян. Проте всього через одне покоління середня тривалість панщини зросла до трьох днів на тиждень, а подекуди сягала чотирьох-п'яти днів. Крім того, у період війни селяни мали постачати імператорське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости й виконувати інші роботи. Коли ж селяни зверталися по захист до російських монархів, то знаходили мало симпатії, оскільки доля російських селян була набагато гіршою. Приклад пригнобленого російського кріпака сприяв ще нещаднішій експлуатації українського селянина.

І все ж таки доки селянин мав право лишати свого пана, він міг перейти до поблажливішого хазяїна, поселитися в іншому селі чи у відкритому степу. З цих причин старшина за підтримки російського уряду поступово обмежувала право переходу селян. Закон 1727 р. передбачав, що, лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці, а з 1760 р. селяни повинні були отримувати у пана письмовий дозвіл на переїзд. Утративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до забороненої законом втечі. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів були землі запорожців, що давало Катерині II додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина II зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин лишати своїх феодалів. Відтак через 130 років після свого визволення у 1648 р. лівобережний селянин знову став кріпаком.

Занепад міщанства. В аграрне орієнтованій Гетьманщині міщани зазнавали відкритої дискримінації. За винятком таких гетьманів, як Мазепа та Апостол, козацька адміністрація у кращому разі ігнорувала їх, а в гіршому всіляко намагалася підірвати їхнє становище. Навіть у межах міста органи міського управління та судочинства не мали влади над такими його мешканцями, як численні представники старшини, козацтва і селян. У деяких випадках старшина просто ліквідовувала автономність невеликих або слабо захищених міст і переводила їхніх жителів під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років.

Міщани були не лише політичне безправними, а й перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Водночас міщани, щоб забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгували. Тому вони нерідко мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки й солдати російських залог чи навіть ченці. За таких обставин у більшості міст Лівобережжя проживала невелика кількість люду - в середньому від 3 до 5 тис. (див. також табл. 3).

Однак серед цього загального застою існували й оази достатку і зростання. Завдяки значенню Києва як адміністративного, військового, торговельного й культурного центру його населення зросло з II тис. у 1723 р. до близько 43 тис. у 1780-х роках. Процвітали й такі розташовані на півночі поблизу російських торгових центрів міста, як Стародуб та Ніжин. Скласти уявлення про господарську діяльність, що розгорталась у цих містах, допоможе така статистика: у 1786 р. в Ніжині налічувалося 387 крамниць, шість кав'ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків. Проте в цілому протягом усього XVIII ст. в економічному відношенні українські міста розвивалися повільно. На тлі такого застою майбутній бум у Південній Україні здавався особливо вражаючим явищем.

ВИСНОВКИ

Під час царювання Петра І було закладено підвалини Російської імперії. Соціально-політичні, адміністративні, військові реформи царя створили якісну нову політичну систему, котра могла б задовольнити потреби та завдання, що поставили на той час перед Московською державою.

Північна війна, інтереси царя на Півдні та Сході, експансіоніська політика - в результаті чого територіальне збільшення Московської держави. Залучення до складу населення все нових та нових народів, що мали різні культури та належали до різних конфесій. Все це вимагало вирішення поставлених завдань та розв'язування виникаючих проблем. Тому цар та його оточення, спираючись на політичну традицію самодержавства та використовуючи запозичені із Заходу державні інституції, але наповнюючи їх новим змістом створили потужну військово-бюрократичну та поліцейську державу.

Всі реформи Петра І носили виключно політичний характер. Процес модернізації Московської держави ґрунтувався на декількох політичних положеннях.

По-перше, самодержавна система влади залишалася і була основною рушійною силою реформ. Тобто всі суспільно-політичні, адміністративні, військові заходи виходили виключно від Петра І та його найближчого оточення.

По-друге, основними завданнями Петровських реформ, на нашу думку був процес інтеграції двох політичних еліт: "аристократичної" (боярської та княжеської) з "бюрократичною" (колишня "приказна"). Злиття цих двох еліт повинно було створити основу майбутньої військово-бюрократичної імперії. Прийнятий 1722 року Петром І "Табель о рангах" завершив процес об'єднання "аристократично" - дворянської військової еліти із "бюрократичною", встановивши відповідність військових звань - бюрократичним посадам. Отже, це злиття еліт значно посилило пануючу верству Російської імперії.

По-третє, адміністративно-територіальний поділ і пов'язані із ним зміни мали на меті поєднати військову структуру із адміністративно-територіальною. Військові частини, які квартирувалися в тих чи інших губерніях змушені були виконувати не тільки військові функції, а також поліцейські.

По-четверте, загальна подушна подать, рекрутський набір та посилення кріпосного ладу стали матеріальним та людським ресурсом для розбудови Російської імперії. Навіть купецтво та міщанство, які в Європі на той час було рушійною силою модерних змін та носієм новітніх ідей, в Росії потрапило під контроль державної бюрократичної машини, котра чітко регламентувала суспільну роль та їх функції.

Козацька Україна, яка на той час була автономною і зберігала козацькі вільності, мала особисто вільне селянство, а також міщанство котре жило за Магдебурзьким правом не вписувалося в регламентовану систему Російської імперії. Отже, як тільки виникли умови, що були пов'язані з повстанням Івана Мазепи, царський уряд заходився обмежувати вільності та права Гетьманщини. Намагаючись поступово привести її політичну систему у відповідність із російською військово-бюрократичною структурою організацією держави (запровадження в 1722 році Малоросійської колегії і ліквідації посади гетьмана). Бо існування політично автономної України, з іншими демократичними принципами організації держави, влади та суспільства несло в собі загрозу для Російської імперії та її централізаторської та завойовницької політики.

Саме це протиріччя і було, на нашу думку визначальним для всього суспільно-політичного та державного розвитку Гетьманської України початку XVIII століття.

Список літератури.

1. Соловьев С. М. Про историю новой России. - М.: Просвещение, 1993.

2. Мальков В. В. История СССР. - М.: Вища школа, 1985.

3. Анисимов Є. В. Час Петровских реформ. - Л.: Лениздат, 1989.

4. Анисимов Є. В., Каменский А. Б. Росия в XVIII - первой половине XIX столетия: История. Историк. Документы. - М.: МИРОС, 1994.

5. Павленко Н. И. Петро Великий. - М.: Мысль, 1990.

6. Історія України: нове бачення. - Т.1. - К.: Україна, 1995.

7.Орест Субтельний. Історія України. - К: Основи, 1991.

8. Орест Субтельний. Історія України. - К: Основи, 1996.

9. Історія України. / Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернативи, 1997.

10. Антонов В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.

11. Гетьмани України. - К., 1991.

12. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. - Львів, 1991.

13. Альфред Є. Мазепа історичні нариси. - К., 1992.

14. Грабовський С. Та ін. Нариси з історії українського державотворення. - К: Генеза, 1995.

15. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К., 1990.

16. История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России ІХ - нач. ХХ в. / Сост. С.В. Мироненко. - М., 1991.

17. Кінан Є. Російські історичні міфи. - К., 2001.

18. Голубенко П. Україна і Росія у світі культурних взаємин - К., 1993.

19. Гуржий А. И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине. - К, 1986.

20. Петр І. Император: письма и бумаги. - М., 1975.

21. Яковенко Н.М. Українська шляхта кін. ХІV - до сер. ХVІІ ст. - К., Наук. думка, 1993.


07.06.2009

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!