Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Суспільно-політичний лад та розвиток конституційного законодавства УРСР в складі СРСР /1922-1930 рр.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Суспільно-політичний лад та розвиток конституційного законодавства УРСР в складі СРСР /1922-1930 рр.

Над пошуками розв'язання так званої української справи - проблеми відновлення і побудови української державності працювало чимало поколінь українців. Її започаткували ще кириломефодіївці й розвинули М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський, Ю. Бачинський, І. Франко, Д. Донцов та ін. Наприклад, М. Драгоманов бачив Україну як автономну державну одиницю у складі демократичної Росії

Вступ

М.Грушевський аж до IV Універсалу Центральної Ради (1918 р.) розглядав Україну як Федеративну частину знову ж таки демократичної російської держави. С. Рудницькиїй вже у перших своїх працях стояв на позиціях самостійництва. Не автономія, не федеративна частина іншої держави, а самостійна незалежна, суверенна держава Європи - такою уявляв собі учений Україну. "Для  всіх українців, - писав він, -державна самостійність України повинна бути єдиною кінцевою метою".

Якщо ж підрахувати хоча б приблизно роки нашої волі й неволі, то майже 500 років українці у різних формах мали державність, і тільки 350 років були її позбавлені. Щонайменше чотири рази в просторі і часі народжувалася українська держава. ЇЇ перша  літописна історія творилася в IХ-ХІVст. на теренах від Карпат до Дону, від Балтійського до Чорного морів під назвою Київської та Галицько-Волинської Русі. У XVII ст. піднялася друга Українська держава - козацько-гетьманська. Але цю незавершену будову підступно і немилосердно руйнують Річ Посполита, Російська, Османська, а пізніше й Австро-Угорська імперії, щоб знищити навіть згадку про українську державність. Проте вбити національну ідею в народі, в історії якого незалежність стала реальністю, було неможливо.

Початок XX століття подарував Україні шанс у справі відродження української державності.

Національно-визвольний рух, який відновився у середині XIX ст., вибухнув у березні 1917 року українською революцією. Трагічними для України були перші роки революційного державотворення. Внаслідок цілого ряду помилок не вдалося втілити в життя ідею незалежності України. Але досвід Центральної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР, УСРР послугував майбутньому України, поповнив скарбницю її державотворчого досвіду.

Складною і суперечливою була історія держави радянської України. Юридичне закріплення позитивних наслідків революції і формальних ознак української державності поєднувалося з встановленням керівної і пануючої ролі більшовицької партії, нетерпимості до політичного інакомислення, застосуванням жорстоких репресивних методів політичної боротьби.

У роки другої світової війни Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття були возз'єднані з Українською РСР. Здійснидася споконвічна мрія українського народу - зібрання всіх земель у єдиній державі. Проте УРСР у складі СРСР, незважаючи на проголошену і закріплену в Конституції СРСР та Конституції УРСР суверенність, залишалася економічно, політично і ідеодогічно залежною від Москви.

Тільки після прийняття 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України перед українським народом відкрилися можливості створення власної демократичної державності.

У своїй курсовій роботі я вирішив дослідити один з етапів розвитку української держави і висвітлив основні події, які відбувалися в Україні в 20-30-х роках ХХ століття. Дана тема є цікавою, тому що ті процеси, які відбувалися в державному будівництві, політичному та економічному житті УРСР поклали свій відбиток на подальший розвиток України.

Зміни в Конституції УСРР 1919 року

6 березня 1919 року у Харкові почав роботу ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності: пропонували замінити статтю про диктатуру пролетаріату; статтю 21 п. а), де встановлювалося, що особи, які використовують найману працю з метою одержання прибутків, позбавляються виробничого права. Проте дані пропозиції були відхилені найбільшою на з'їзді більшовицькою фракцією.

Викликала дискусію і стаття 4, де йшлося про можливість об'єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. В.М.Блакитний від імені лівого крила боротьбистів запропонував доповнення, яке, на його думку, повинно було гарантувати захист національної культури за умов політичних перетворень. Тому необхідно встановити «повну рівноправність усіх націй, що живуть на Україні, відкидаючи усілякі національні привілеї, усуваючи можливість національної ворожнечі й ставлячи завданням Радянської влади сприяння трудящим недорозвинутих націй шляхом піднесення національної культури, до найкращого їхнього розвитку...»

Слід відзначити, що позиції боротьбистів та лівих есерів щодо державного будівництва в Україні принципово не відрізнялися. Акцентуючи увагу на захисті національної культури, В.Блакитний водночас пропонував доповнити ст. 4 прагненням УСРР знищити «всі державні кордони, які ділять пролетаріат різних країн і націй».

Майже всі зауваження та пропозиції були відхилені більшовиками. Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад 10 березня 1919 року прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 року. Цей основний закон, як і Конституція РРФСР, грунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся повнота державної влади належить трудящим у формі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка Рад проголошена класовою організіцією.

Цікаво, що офіційний проект та остаточна редакція Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки написані російською мовою, оскільки «Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины» виходило до 1920 року російською мовою. Переклади містили суттеві помилки. Так, у харківському виданні 1920 року у статті 4, де йдеться про намір УССР увійти до складу єдиної світової соціалістичної Радянської Республіки, пропущене слово «світова». Стаття 21 «Про позбавлення виборчого права і права бути обраним...» містить ряд неточностей порівняно з російським оригіналом, щодо переліку соціальних верств, які позбавляються активного виборчого права.

Суспільно-політичне життя на початку 20-х років

Суспільно-політичне життя України на початку 20-х років характеризувалося багатопартійністю. Тут діяли понад 20 політичних партій та організацій. Найбільш впливовими серед них були такі:

1. Комуністична партія /більшовиків/ України, яка була утворена в липні 1918 р, /перший з"їзд відбувся в Москві/. На початку 1921 р. вона налічувала в своїх лавах понад 75 тис. комуністів. У своїй діяльності керувалася Програмою і Статутом ленінської більшовицької партії, в основу яких були покладені ідея про комуністичне майбутнє, і  сувора централізація.

2. Дрібнобуржуазна партія борбистів /від найменуврння органу партії "Борьба"/. її лідери - В, М. Качинський, М. М. Алексєеп, Є. П. Терлецький. Ця партія хоч декларативно і визнавала радянську владу, але заперечувала диктатуру  пролетаріату, протиставляючи їй "диктатуру трудящих", "диктатуру трудових класів". Борбисти вважали, що робітничий клас може відіграти свою авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції і не здатний керувати здійсненням економічної політики, протиставляли місто селу тощо.

На початку 1920 р. партія борбистів налічувала 7700 чоловік. Але саме в цей час посилюється внутріпартійна диференціація, відбувається масовий вихід із партії. В липні 1920 р, ІV з"їзд борбистів прийняв рішення про самоліквідацію партії. Частина борбистів вступила до КП/б/У.

3. Протягом 1910-1920 рр. існувала Українська Комуністична партія /УКП/, лідерами якої були Г. Ф. Гринько, Г. В. Михайличенко, В. М. Блакитний, Л. Л. Лгобченко. Сформувалася вона з "лівого" крила Української партії соціалістів-революціонерів /УІІСР/, одним із лідерів якої був М.Грушевський. Спочатку вона мала назву "Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів", а згодом /у серпні 1919р./була перейменована на, Українську Комуністичну партію /боротьбистів/ - УКП/б/, . УКП/б/ діяла легально, тому що визнавала радянську владу, але разом з тим активно відстоювала доктрину української революції, виявляла занепокоєність зростанням централістських і гегемоністських тенденцій у Комуністичній партії та її складовій частині - КП/б/У, картала більшовиків за їхнє прагнення до своєї ідеологічної монополії в Україні ,за намагання підпорядкувати УСРР керівництву з боку московського центру. Всі ці домагання, безперечно, заслуговували на увагу, але водночас лідери УКП/б/ часто уособлювали більшовиків з Росією взагалі, виступали проти будь-яких зв"язків з нею. Багато представників боротьбистів входили до складу Рад, місцевих і центральних органів державної влади.

Зазнавши поразки при спробі вступити до Комінтерну і представляти там Україну, а також звинувачена у спробі розколоти ряди пролетарі|ату, під тиском КП/б/У УКП/б/ у березні 1920 р. змушена була заявити на своїй конференції про саморозпуски із 15 тис. боротьбистів 4 тис. вступили до КП/б/У. Серед них В. М. Блакитний, Г. Ф. Гринько, П. П. Любиенко, О. Я. ШумськиЙ, А. А. Хвиля та інші. Згодом вони посіли відповідальні пости в КП/б/У й Раднаркомі України. Наприклад, П. П. Любченко в 1934-1937 рр. був Головою РНК України, Г. Ф. Гринько займав посади комісара Наркомату освіти, голови Української Державної планової комісії при РНК УСРР, О. Я. Шумський був свого часу повноважним представником України в Польщі, народним комісаром освіти і т.д. Але перебування всіх цих людей в рядах боротьбистів, їхня, хоч уже і в минулому, точка зору, що Радянська влада та КП/б/У в Україні мають "окупаційний характер", не було забуто Сталіним. Всі вони згодом були знищені.

4. Українська партія соціалістів-федералістів /УПСФ/ /червень 1917 р./ - історична наступниця Української радикально-демократичної партії /1905 р./. Соціалістична орієнтація УПСФ дістала своє відображення не тільки у назві партії, а й у її програмі, де заявлялось, що партія - не тільки національна, українська, а й соціалістична.

Щодо національного питання, то незмінно виставлялася вимога автономії України і перебудова Росії на засадах федералізму. Постійно наголошуючи на своїй прихильності до еволюційного, шляху як методу суспільного перевлаштування країни, партія виробила нову політичну стратегію: через федералізм до соціалізму.

Лідери УПСФ брали якнайактивнішу участь в організації Центральної Ради, були членами її Генерального секретаріату. Після Жовтневого перевороту УПСФ виступила за створення незалежної Української народної республіки, У період І917-І920 рр, входила до складу уряду УНР, а потім - до уряду гетьмана Скоропадського, брала участь у створенні Директорії.

Після розгрому УНР Центральний Комітет УПСФ емігрував спочатку до Львова, а згодом до Праги, У 1923 р. партія повернула собі колишню наз ву - УРДП, прийняла нову програму, де відмовилася від соціалістичних ідей. Колишні лідери УПСФ утворили в Україні «Братство української державності», яке виступило проти радянської влади, за встановлення буржуазних порядків. "Братство" самрліквідувалося у 1924 р.

5. Українська комуністична партія /УКП/. Ця партія діяла більш тривалий час - до квітня І925 р. її керівниками та ідеологами були М. Ткаченко, А. Драгомирецький, Ю. Мазуренко, А. Річицький УКП фактично стала центром усіх опозиційних сил, які значно активізувалися з переходом до непу. Вона заявляла про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення своєї української економіки, відстоювала гасла самостійності України, власної армії, окремих профспілок і молодіжних організацій, окремого українського Раднаргоспу, виступала проти КД/б/У, проти її русифікаторської політики, проти входження України до складу СРСР.

Під тиском КП/б/У на початку 1925 р. УКП заявила про свій саморозпуск наголосивши при цьому, що ніякої окремої комуністичної партії, крім КП/б/У, в УСРР не існує і існувати не може.

6. У 1921-1922 рр. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка /Комфарбан/ та Єврейська комуністична партія "Паолей Ціон" і які пропагували ідею еміграції євреїв.

7. На початку лютого 1924 р.  в Харкові відбувся Всеукраїнський з'їзд колишніх меншовиків /близько 700 чол./, який визнав "історйчний провал меншовизму" і прийняв рішення про розпуск всіх меншовицьких організацій на території України та про припинення їхньої діяльності.

В умовах падіння впливу на маси та самоліквідації політичних партій, що існували в Україні на початку 20-х років, зміцнюються позиції і  зростав вплив КП/б/У, 3 квітня 1925 р; вона залишилася єдиною політичною партією, що діяла на території України. Будучи складовою частиною ВКП/б/У, у всій своїй діяльності керувалася її програмою, статутом, рішеннями з'їздів, конференцій та адміністративних органів.

Державний лад

Зміни в державному ладі УСРР були пов'язані, перш за все, з тенденцією до об'єднання економічних, політичних, воєнних зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об'єднання виходила з центру, від апарату більшовицької партії в Москві.

Утворення Союзу РСР. Ще в середині 1919 року партія провела під вивіскою братнього союзу об'єднання життєво важливих сфер діяльності республік - оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управління якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 року було підписано договір між РСФРР і УСРР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але за допомогою об'єднаних наркоматів партійна влада активно втручалася у внутрішні і зовнішні справи України. Фактично, на початок 1921 року оформилася унітарна держава - Росія, під владним впливом якої знаходилися Україна, Білорусія і Закавказька Федерація. Більшовицька партія брала на себе основну частку державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, яка не мала тільки одного - загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне "автономізувати" радянські республіки, тобто зрівняти їх за правовим статусом з автономними одиницями, що входили до складу Російської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (перш за все України і Грузії) прагнули до більшої самостійності.

Процес "автономізації" очолив нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 року на нову в партії посаду генерального секретаря він мав можливість тиснути у цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях. У серпні 1922 року було створено комісію політбюро ЦК РКП(б) для підготовки рішен-ня про вдосконалення відносин між республіками. Сталін усунув від роботи в комісії представників республік і фактично сам підготував проект рішення під назвою "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками". Ним передбачалося входження національних республік у Російську Федерацію на правах автономії. Знову ж таки, слід підкреслити, що Сталін своїм планом не вигадав чогось нового, він організаційно оформив взаємини між радянськими республіками, що склалися на той час, адже партія все зробила для того, щоб ці взаємини не перевищували рівень автономних. "Автономізація" визвала протидію в партійних організаціях радянських республік, перш за все в Україні. Негативно відреагував на неї і Ленін, який в листі до політбюро обґрунтовував нову форму об'єднання. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворили рівноправний союз. Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв ленінський план об'єднання і утворив конституційну комісію, яка висловилася за трьохступеневу систему центрального управління: єдині, об'єднані і автономні наркомати. Єдині наркомати мали безроздільну владу на території всієї федерації, об'єднані - здійснювали зв'язок по лінії центр - республіка. Статус автономних у республіках зберігали наркомати юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, землеробства і соціального забезпечення. 10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Делегати з'їзду звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з'їзд.

30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Большого театру відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад. Він ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки - РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР - утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. До системи центрального управління входили союзні, союзно-республіканські та республіканські наркомати. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Також було обрано чотирьох голів ЦВК, від України - Г. Петровського.

Цікаво, що безпосередньо в день роботи І з'їзду СРСР В. Ленін, виведений тяжкою хворобою з політичного життя, змінив свою точку зору відносно нового об'єднання. В листі "До питання про національності, або про "автономізацію" він негативно відізвався про утворення СРСР і висловив жаль, "що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік". У листі він запропонував знову повернутися до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб залишити союз тільки двох відомств - військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах державної діяльності відновити самостійність республік. Важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію відносно нового союзу.

Доопрацювання Договору і Декларації продовжувалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася жорстка політична боротьба. Сталін та його прибічники намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Комісія при РНК УСРР на чолі з X. Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який захищав суверенні права республік. Але надії на те, що центральне партійне керівництво прислухається до голосу України виявилися марними.

6 липня 1923 року друга сесія ЦВК СРСР прийняла постанову про схвалення Основного Закону СРСР і негайне надання йому чинності. Остаточне затвердження чинності Конституції СРСР мало відбутися на II з'їзді Рад Союзу РСР. Напередодні II з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних республік, які також схвалили Конституцію СРСР. 31 січня 1924 року Конституцію СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад СРСР.

За Конституцією УСРР 1919 року Україна була унітарною державою. В 1924 році волею більшовицької партії в її складі з'явилося автономне вкраплення.

Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення молдавської державності. Але оскільки більша частина молдавської території знаходилася під владою Румунії, було вирішено розмістити цю державність на українській території. За переписом 1926 року 48,5 відсотка населення Молдавської АСРР становили українці і тільки 30,1 відсотка - молдавани.

За вказівкою з Москви 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У прийняв рішення про утворення Молдавської автономної республіки. Це рішення було підтверджене постановою ВУЦВК "Про утворення Автономної Молдавської СРР" від 12 жовтня 1924 року.

19-23 квітня в м. Балті (нині районний центр Одеської області) відбувся І Всемолдавський з'їзд Рад, який підтвердив проголошення Молдавської АСРР і прийняв Конституцію МАСРР. 10 травня 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив Молдавську АСРР у складі УСРР.

Проблема українського населення так званої Придністровської республіки, що існує нині, була закладена політикою більшовицької партії в ті роки, оскільки до складу Молдавської АСРР включили райони, де, головним чином, проживали українці.

Утворення Союзу РСР і прийняття союзної Конституції внесли суттєві зміни в структуру органів влади і управління УСРР.

Вищі органи влади і управління. Структуру органів влади на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 року. До вищих органів влади і управління належали Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав найважливіші питання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. З 1926 року змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) був вищим органом влади в період між Всеукраїнськими з'їздами Рад. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року повноваження ВУЦВК регулювалися Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі на рік).

В період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. її діяльність, склад регулювалися Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказ передбачав створення Малої Президії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного органу. Вона готувала питання до засідань Президії, організовувала їх проведення.

В зв'язку з прийняттям Конституції СРСР 12 жовтня 1924 року було затверджено нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Положення докладно визначало склад РНК, до якої входили голова, його заступники, голова Вищої Ради Народного Господарства, уповноважені наркоматів СРСР пррі УСРР, народні комісари. Тенденція достворення командно-адміністративної системи привела до посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої. РНК одержала право розгляду і розв'язання найважливіших загальнодержавних питань в тому числі і прийняття нормативних актів.

Центральне управління в окремих сферах діяльності держави здійснювали народні комісаріати.

На Україні за Конституцією 1919 року функціонувало 16 народних комісаріатів. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року народні комісаріати були поділені на загальносоюзні, об'єднані і самостійні (культурні). Фактично, у віданні УСРР було 6 самостійних, або культурних наркоматів - внутрішніх справ, землеробства, юстиції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Об'єднані наркомати УСРР знаходилися в подвійному підпорядкуванні: відповідному об'єднаному наркомату СРСР і ВУЦВК УСРР. Всього було 5 об'єднаних наркоматів - Вища Рада народного господарства, фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції, внутрішньої торгівлі. До загальносоюзних наркоматів відносилися: воєнно-морський, зовнішньої торгівлі, іноземних справ, пошт і телеграфів, шляхів сполучення. 12 жовтня 1924 року було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР. У 1927-1929 роках було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов'язки і структура наркоматів.

Місцеві органи влади і управління. Процес зміцнення Рад йшов зверху донизу. Партійне керівництво прийшло до висновку, що кращої системи, через яку можна ефективно здійснювати управління суспільством, існувати не може. Місцеві Ради і виконкоми визнавалися єдиними повноважними органами державної влади на місцях.

У 1921-1922 роках приймається ряд постанов, які регулювали перевибори місцевих Рад, терміни скликання з'їздів Рад губерній і повітів. Але існуюча система адміністративно-територіального поділу ускладнювала ефективний контроль за місцевим управлінням.

У 1922 році в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа. її правові основи були закладені постановою ВУЦВК "Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР" від 1 лютого 1922 року. Одеська і Миколаївська губернії були об'єднанні в одну - Одеську, Запорозька губернія була приєднана до Катеринославської, Кременчуцька губернія була розформована. В результаті реформи кількість губерній в Україні скоротилась з 12 до 9. 12 квітня 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову "Про новий адміністративно-територіальний поділ України", яким затвердив новий поділ республіки на округи і райони. Реформа призвела до значного зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць: замість 102 повітів стало 53 округи і замість 1989 волостей - 706 районів. Кількість сільських Рад скоротилась з 15 696 до 9307. Це був важливий крок на шляху централізації управління.

Але від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишались ще губернії. Президія ВУЦВК постановою від 3 червня 1925 року "Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління" ліквідувала з 1 серпня 1925 року поділ республіки на губернії. Віднині територія УСРР поділялася на 41 округ, 680 районів, 10314 сільрад. Також було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад, що говорило про толерантність українців по відношенню до інших національностей. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився в 1929 році.

Ліквідація губерній сприяла наближенню партійного центру до місцевих органів влади, їх безпосередньому втручанню в справи місцевого управління. І хоча Ради вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів.

Велике значення в місцевому управлінні відігравали комітети незаможних селян (комнезами). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК прийняв Закон про комнезами, який встановлював їх права і обов'язки в умовах нової економічної політики. Законом були розширені адміністративні повноваження комнезамів. Обов'язки комнезамів зводились до: активної участі у боротьбі з контрреволюцією; охорони порядку (боротьба з бандитизмом, контрреволюцією, п'янством і кулаками); допомоги уряду в проведенні соціалістичного землеустрою; сприянні органам радянської влади в проведенні різних державних повинностей, збору сировини, активної участі у всіх видах кооперації і прагнення оволодіти нею в інтересах незаможного селянства; сприяння господарському будівництву з проявом власної ініціативи в електрифікації села; участі в роботі робітничо-селянської інспекції і в установах Червоного Суду; участі в справі народної освіти тощо. Отже, об'єднання незаможників мали перед собою два завдання: захист політичних і економічних інтересів незаможного селянства і сприяння органам радянської влади в справі державного і господарського будівництва на селі. Ці завдання здійснювалися як шляхом надання допомоги державним органам, так і безпосередньою участю незаможників в роботі державного апарату. Але з часом комнезами, які було створено як допоміжний орган по встановленню радянської влади на селі, виконали свої завдання і їх діяльність вступала в протиріччя з діяльністю сільських Рад. 16 листопада 1925 року ВУЦВК і РНК приймають декрет "Про комітети незаможних селян УСРР", яким комнезами були перетворені в добровільні громадські організації захисту інтересів сільської бідноти.

У 1925 році приймається ряд нормативних актів, які визначали права і обов'язки усіх місцевих органів державної влади. Найважливішими серед них були: Положення про окружні з'їзди Рад і окружні виконавчі комітети, Положення про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети, Положення про сільські Ради, Положення про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Найбільшого значення партійна влада надавала розвиткові сільських Рад. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК прийняв нове Положення про сільські Ради, за яким вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Одночасно приймається і нове Положення про міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за яким міські ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися   кредитами.

Правова система

Ще в 1919 році П. Стучка запропонував розпочати кодифікацію нового права. Головне місце в ній повинна була зайняти Конституція, за якою йшло "соціальне право", яке ключало в себе сімейне право і право соціального забезпечення. Далі розташовувались "майнові права", під якими Стучка розумів норми, що скасовували або обмежували ці права (про націоналізацію). Завершували план кодифікації "правила про працю", "залишки договірного права" і міжнародне право.Систематизовані таким чином норми складуть "обов'язкове для всіх право", а всі інші доповнять їх як "технічні інструкції". Такий підхід до питання пре систему права був обумовлений практичною необхідністю, пов'язаною з формуванням системи радянського зако нодавства.

Кодифікація розглядалась як черговий етап в розвитку революційної правосвідомості, як засіб "кращого в даниз умовах досягнення мети" (П. Стучка).

Орієнтація на "революційну правосвідомість", як на найважливіше джерело права, містилась в концепціях прибічників психологічної школи права (М. Рейснер), які ототожнювали право з революційною правосвідомістю. Ш протилежних позиціях стояли послідовники соціологічної інтерпретації права, які відносились до законодавства, як до планової політики (І. Іл'їнський).

У 1922-1927 роках у радянській Росії, а згодом і е Україні була проведена повна кодифікація всіх галузей права.

Такої широкої кодифікації, та ще й проведеної в такі короткі терміни, людство не знало. Були прийняті важливі законодавчі акти, які регулювали майнові, договірні, трудові, земельні відносини тощо.

Кодифікація права в Україні здійснювалась двома шляхами:

а) рецепцією законодавства РСФРР;

б) розробкою власних законодавчих актів.

Перший шлях був переважаючим, законодавство УСРР в більшості випадків було точною копією законодавства РСФРР. Радянська історико-правова наука пояснювала це однотипністю соціалістичних держав, відсутністю юридичних кадрів в Україні, єдністю загальних цілей двох братніх народів тощо. Але головна причина такої "рецепції" корінилася в прагненні більшовицької партії до уніфікації як державної, так і правової системи, що значно полегшувало б зусилля центральної влади по впровадженню в життя ідей соціалістичного будівництва.

Наступним етапом кодифікаційної роботи в цьому напрямку стало створення основ союзного законодавства. В жовтні 1924 року приймаються Основи судоустрою і судочинства Союзу РСР і союзних республік, Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік, в грудні 1928 року - Загальні начала землекористування і землеустрою СРСР. Загальносоюзні кодифікаційні акти відбили ще в більшій степені процеси централізації влади, управління і правового регулювання, які відбувалися в країні. Закінчувався неп. Розпочинався новий період державно-правової історії, в якому на зміну економічному лібералізму йшло жорстке планування. В правовій сфері створювалася закрита система права. Відходить в минуле такий критерій революційного романтизму, як "революційна правосвідомість". Командно-адміністративна система управління бере на озброєння доцільність і нормативізм.

Конституційне право. Утворення СРСР викликало необхідність відповідних змін у Конституції УСРР 1919 року. 10 травня 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв постанову "Про зміну Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки", якою затвердив зміни в діючій Конституції УСРР 1919 року. Ст. 4 Конституції УСРР 1925 року проголошувала Україну складовою частиною СРСР. Законодавчо закріплювалися утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Ст. 17 говорила про те, що Молдавська АСРР має постійного представника при уряді УСРР. Ст. 7 вносила зміни в правове становище вищих органів влади і управління УСРР. Раднарком республіки виключався з числа вищих органів влади. Він залишався виконавчим органом ВУЦВК і мав право видавати тільки декрети і постанови, а не закони, як то було до утворення СРСР. Ст. 9 підкреслювала обов'язкову силу декретів і постанов вищих органів влади СРСР на території УСРР. Конституція у ст. 18 давала перелік місцевих органів влади.

Але в Конституції УСРР 1925 року знайшли відображення тільки найнеобхідніші зміни. Наркомату юстиції УСРР було дано завдання розробити проект нової Конституції України, який було підготовлено на початку 1929 року. Його основою стала Конституція СРСР 1924 року і Конституція УСРР 1919 року з внесеними до неї у 1925 році змінами.

Конституція УСРР 1929 року. 15 травня 1929 року XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову Конституцію УСРР. Вона складалася з 82 статей і 5 розділів: 1. Загальні положення; 2. Про устрій Радянської влади (цей розділ складався з двох частин: одна була присвячена центральним органам влади, друга - місцевим); 3. Про виборчі права; 4. Про бюджет Української СРР; 5. Про герб, прапор і столицю Української СРР. Розділи про виборчі права і про бюджет були введені в Конституцію вперше. Новою була і стаття про столицю Української СРР. Ст. 2 і 3 Конституції визначали правовий статус УСРР відносно союзного центру. Суверенні права України в порівнянні з конституцією УСРР 1919 року були значно звужені. Як і раніше, за нею визнавалося право на власне законодавство і управління, але за умовою визнання зверхності загальносоюзних актів.

Ст. 18 підтвердила утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Без змін залишилася система вищих органів влади і управління. Конституція 1929 року встановила нову періодичність скликання з'їздів Рад. Відповідно до ст. 23 Конституції чергові Всеукраїнські з'їзди Рад скликалися ВУЦВК один раз на два роки. Надзвичайні з'їзди Рад могли скликатися ВУЦВК як за своєю ініціативою, так і на вимогу Рад і з'їздів Рад місцевостей, де мешкало не менше третини виборців УСРР. До виключної компетенції Всеукраїнського з'їзду Рад відповідно до ст. 22 Конституції було внесено: затвердження змін і доповнень до Конституції Української СРР і Конституції Молдавської АСРР, зміну кордонів Української СРР і Молдавської АСРР, вибори Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету і вибори представників Української СРР до Ради Національностей ЦВК СРСР.

Вперше було визначено компетенцію Президії ВУЦВК. Вона отримала право законодавчої ініціативи.

Місцевими органами влади Конституція УСРР 1929 року визначала Ради робітничих, селянських та червоноар-мійських депутатів, районні і окружні з'їзди Рад, а також їхні виконавчі комітети. Районні і окружні з'їзди скликалися один раз на рік. Виконкоми обиралися з'їздами Рад і в період між з'їздами були вищими органами влади на місцях.

Цивільне право було тією галуззю права, яка в першу чергу забезпечувала проведення нової економічної політики. Кодифікація цивільного права розпочалася відразу ж після проголошення курсу на неп. Але до прийняття цивільного кодексу необхідно було законодавчо вирішити ряд проблем по запровадженню принципу матеріальної зацікавленості суб'єктів підприємницької діяльності шляхом надання їм більшої самостійності в господарській діяльності.

На базі об'єднання великих державних підприємств були створені трести, які були переведені на господарський розрахунок. Законодавче оформлення трести отримали тільки 2 липня 1923 року, коли було прийнято декрет ВУЦВК "Про державні промислові підприємства, які діють на засадах комерційного розрахунку". Виходячи з принципів непу радянська влада дозволила організацію і діяльність приватних і кооперативних підприємств.

Згідно постанови РНК УСРР "Про кустарну і дрібну промисловість і сільськогосподарську кооперацію" від 21 червня 1921 року кожний громадянин набував права вільно займатися кустарними промислами і створювати дрібні промислові підприємства.

Нова економічна політика вимагала денаціоналізації невеликих будівель. Це було зроблено "Житловим законом" від 1 листопада 1921 року, який регламентував також питання оренди будівель. Обсяг і межі приватногосподарської діяльності були визначені постановою ВУЦВК "Про основні приватні майнові права, що визнаються УСРР, охороняються її законами і захищаються судами УСРР" від 26 липня 1922 року. Постановою повністю виключалось з цивільного обігу право власності на нерухомість. Право власності на нерухоме майно допускалося лише при умові, якщо воно не було виключене з цивільного обігу. Постанова проголошувала відновлення таких цивільно-правових інститутів, як винахідницьке, авторське і спадкове право.

Спадкування за заповітом і за законом допускалося при умові, що вартість спадщини не перевищувала 10 тис. золотих крб. Основні положення цього нормативного акту були включені в Цивільний кодекс УСРР, який було затверджено постановою ВУЦВК від 16 грудня 1922 року.

Цивільний кодекс УСРР 1922 року був повною рецепцією Цивільного кодексу РСФРР. Він складався з чотирьох частин. У загальній частині визначались основні положення, суб'єкти і об'єкти цивільних прав, угоди і позовна давність. У розділі "Речове право" викладались норми, які регулювали право власності, право забудови і заставу майна. Розділ "зобов'язувальне право", окрім загальних положень, містив норми, які регулювали зобов'язання з договорів і зобов'язання з безпідставного збагачення і нанесення шкоди. Четвертий розділ присвячувався спадковому праву. Цивільний кодекс УСРР мав таку ж кількість статей, що і Цивільний кодекс РСФРР. Зміст статей обох Кодексів був ідентичним. Ст. 1 Цивільного кодексу зазначала, що "цивільні права захищаються законом, за винятком того, коли вони здійснюються всупереч їх соціально-господарського призначення". Введення такого неправового критерію, як "соціально-господарське призначення" давало судам значний простір тлумачення закону. Навіть не закріплені в законі майнові права, якщо вони здійснювалися всупереч з їх "соціально-господарським призначенням" (що визначав суд), на підставі ст. 1 могли бути анульовані.

Принципу законності протиставився принцип доцільності, що не могло не привести до правового нігілізму.

Законодавець всіляко підкреслював, що майнові права приватних осіб (як фізичних, так і юридичних) є поступкою, що підпорядковується загальній ідеї про пануючу роль соціалістичної власності.

Поряд з державною і кооперативною власністю Цивільний кодекс виокремлював приватну власність, яка мала три форми: одноособова власність фізичних осіб; власність декількох осіб, які не складають об'єднання (загальна власність); власність приватних юридичних осіб. Ст. 54 ЦК зазначала, що "предметом приватної власності можуть бути: ненаціоналізовані будівлі, підприємства торгівлі, промисловості, що мають найманих працівників не більше передбаченої особливими законами кількості, знаряддя та засоби виробництва, гроші, цінні папери та інші цінності, в тому числі золота і срібна монета та іноземна валюта; предмети хатнього і власного вжитку, товари, які продавати законом не заборонено, та всіляке невилучене з приватного обороту майно". Досить розвинутим в ЦК було договірне право. Забезпечувалась певна свобода договорів. Загальні умови, за якими укладались договори, також регламентувались ЦК. Так, ст. 33 ЦК визнавала недійсним будь-який договір, якщо він укладався однією з сторін під впливом "крайньої нужди" і на не вигідних для неї умовах. Ініціатива розірвання такого договору могла виходити не тільки від зацікавленої сторони, а й від державних органів і громадських організацій. Очевидною була соціальна спрямованість цієї норми.

Однією з особливостей зобов'язувального права було застосування статей Кримінального кодексу за порушення цивільних договірних відносин. У галузі спадкового права ЦК, хоча і дозволяв спадкування за заповітом і за законом, але обмежував коло осіб, які могли спадкувати за законом. Звичайно, ЦК УСРР 1922 року не міг передбачити всієї сукупності цивільно-правових відносин, які виникали при впровадженні непу в життя. Ряд важливих нормативних актів були прийняті в наступні роки. Так, одним із важливих актів було "Положення про державні промислові трести УСРР" від 4 липня 1928 року, прийняте на основі загальносоюзного "Положення про державні промислові трести". 11 січня 1928 року ВУЦВК і Раднарком УСРР схвалили "Положення про належні державні будинки в містах і селищах міського типу та про порядок використання житлових приміщень у цих будинках", б лютого 1929 року ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову "Про авторське право", якою регулювалися права на літературні, наукові і художні твори.

   Сімейне право. 31 травня 1926 року ВУЦВК затверджує "Кодекс законів про родину, опіку, подружжя та про акти громадянського стану". Це був перший сімейний радянський кодекс в УСРР. Він складався з п'яти розділів: родина; про опікунство; подружжя; права громадян змінювати своє прізвище та ім'я; визнання особи безвісно відсутньою або померлою.

Кодекс визнавав тільки державну реєстрацію шлюбу (ст. 105). Згідно зі ст. 106 "вчинення релігійного обряду не має ніякого правового значення і не може правити за доказ подружжя". Як реєстрацію шлюбу, так і розлучення проводили органи ЗАГСу.

Кодекс регулював майнові і аліментні відносини подружжя, правовідносини між батьками і дітьми, питання опіки і піклування.

Трудове право. Після закінчення громадянської війни головною формою залучення громадян до праці залишилась обов'язкова трудова повинність. З введенням непу відчувався поступовий перехід до договірних начал в трудових відносинах. Приймається цілий ряд законодавчих актів, які ставили за мету врегулювання трудових відносин у нових умовах, організацію праці, її оплату і охорону. Виникла гостра необхідність у розробці і прийнятті нового кодексу законів про працю. Проект Кодексу законів про працю УСРР розроблявся паралельно з Кодексом законів про працю РСФРР в повній відповідності з ним. Ці кодекси навіть в дію були введені в один день - 15 листопада 1922 року.

Кодекс законів про працю УСРР складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Перший розділ містив загальні положення, другий визначав порядок найму і надання робочої сили, третій встановлював порядок залучення громадян УСРР до трудової повинності, четвертий присвячувався колективним договорам, п'ятий - трудовим договорам, шостий - правилам внутрішнього трудового розпорядку, сьомий - нормуванню праці, восьмий - винагороді за працю, дев'ятий - гарантіям і компенсаціям. Десятий і одинадцятий розділи регулювали робочий час і час відпочинку, дванадцятий і тринадцятий містили норми про учнівство, працю жінок і неповнолітніх. У чотирнадцятому розділі мова йшла про охорону праці, в п'ятнадцятому - про профспілки і їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Шістнадцятий розділ встановлював систему органів по вирішенню конфліктів і розгляду справ про порушення законів про працю. Питання соціального страхування регулювалося останнім, сімнадцятим розділом.

В ст. 1 проголошувалося, що норми Кодексу поширюються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов'язковими для всіх підприємств, установ і господарств як державних і громадських, так і приватних, а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Проголошувалися недійсними договори і угоди про працю, які погіршували умови праці в порівнянні з нормами кодексу (ст. 4). Наймання і надання робочої сили проводилося виключно на основі добровільної згоди працівника (ст. 5).

За Кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Розмір винагороди за працю не міг бути меншим обов'язкового мінімуму оплати, встановленою для даної категорії праці державою.

Тривалість нормативного робочого дня за Кодексом становила 8 годин. Пільги були встановленні для неповнолітніх, для тих, хто працював на підземних роботах, і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії працюючих встановлювався шестигодинний робочий день. Надурочна робота, як правило, не допускалася.

Кодекс визначав права і обов'язки профспілок і їх органів на підприємствах, в установах і в господарствах, а також обов'язки адміністрацій в справі сприяння роботі профспілок (ст. 151 -167). Справи про порушення законів про працю і всі трудові спори вирішувалися або в примусовому порядку   (в особливих сесіях народних судів), або в примирному порядку ( примирних камерах, третейських судах тощо) (ст. 168-169). За Кодексом соціальне страхування поширювалося на всіх осіб найманої праці, не залежно від того на підприємствах якої форми власності вони працюють (ст. 175). Чітко визначався зміст соціального страхування (ст. 176).

Кодекс законів про працю УСРР досить ефективно регулював трудові відносини на початковому етапі непу. Але вже з 1924 року на Україну починають поширюватися загальносоюзні акти. Строга централізація державного управління вимагала підвищення рівня трудової дисципліни. На боротьбу з порушниками трудової дисципліни спрямовуються прийняті РНК СРСР постанови "Про заходи щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах" від 6 березня 1929 року і "Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах" від 5 липня 1929 року. В 1929 році був введений скорочений календарно-робочий тиждень: на безперервно діючих підприємствах і установах - п'ятиденний, на всіх інших - шестиденний.

У 1926-1929 роках значного розвитку набула промислова кооперація. 16 травня 1928 року ВУЦВК і РНК УСРР затвердили Положення про промислову кооперацію. Положення регулювало трудові відносини членів промислової артілі, зокрема: питання виникнення і припинення трудових відносин, випробувального терміну, техніки безпеки, охорони праці тощо.

Земельне право. Земельне питання було одним з головних у політиці більшовицької партії. Мабуть тому його нормативному забезпеченню приділялась така увага.

Стосовно нової економічної політики постанова ВУЦВК "Основний закон про трудове землекористування" від 27 травня 1922 року регулювала широке коло питань трудового землекористування як одного з основних інститутів радянського земельного права. Ця постанова стала складовою частиною Земельного кодексу УСРР, який було прийнято 29 листопада 1922 року. Кодекс складався з основних положень і чотирьох частин: "Про трудове землекористування", "Про міські землі", "Про державне земельне майно", "Про землеустрій і переселення" (Земельний кодекс РСФРР складався з трьох частин, оскільки об'єднував другу і третю частини). Кодекс назавжди скасовував право приватної власності на землю, надра, води і ліси в межах УСРР (ст. 1-2). Всі землі сільськогосподарського призначення складали єдиний земельний фонд (ст. 3). Право безпосереднього користування землею надавалося трудовим землеробам і їх об'єднанням, міським поселенням, державним установам і підприємствам (ст. 4). Право користування землею визначалося як безстрокове і могло бути припинене тільки у відповідності з законом (ст. 11). Купівля, продаж, заповіт, дарування і застава землі заборонялися, а порушники цього притягалися до кримінальної відповідальності, а також позбавлялися землі, якою користувалися (ст. 26).

Земельний кодекс регламентував порядок і організацію роботи органів управління земельним товариством (сільських сходів), правове становище селянського дворища. Ст. 66 визначала дворище як "родинно-трудове об'єднання осіб, що спільно ведуть сільське господарство". Кодекс допускав оренду землі, але за умовою, що "ніхто не може отримати за договором оренди в своє користування землі більше тієї кількості, яку він в змозі додатково до власного наділу обробити силами свого господарства". Використання найманої праці допускалося лише за умови дотримання законів про охорону і нормування праці, а також при умові неможливості господарства самому виконати необхідну роботу.

Кодекс передбачав види землекористування: общинне, дільничне, колективне. Перевага віддавалася колективному землекористуванню, яке передбачало такі колективні форми господарства, як товариство з громадською обробкою землі, артіль і сільськогосподарську комуну. Колективні господарства мали право вимагати у сільської громади виділу їм землі. Ці пільги нагадували пільги, що були введені столипінською аграрною реформою 1906- 1911 років. Але якщо тоді вони встановлювалися для одноосібних господарств, то тепер - для колективних.

Розвиток промисловості, транспорту, колгоспне будівництво потребували певного спрощення процесу землеустрою і землекористування. Виникла необхідність внесення змін до Земельного кодексу 1922 року.

27 червня 1927 року ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову про зміни і доповнення до Земельного кодексу УСРР. Фактично, це було прийняття Кодексу в новій редакції.

Зміни і доповнення торкались розширення прав сільських Рад, трудової оренди землі, підсобної найманої праці в селянських господарствах, прав і обов'язків земельних товариств і нагляду за їх діяльністю, порядку проведення справ про землеустрій.

Важливе значення для розвитку колгоспного будівництва мала загальносоюзна постанова ЦВК і РНК СРСР "Про колективні господарства" від 16 березня 1927 року.

Після проголошення курсу на колективізацію 15 грудня 1928 року ЦВК і РНК СРСР приймають "Загальні начала землекористування і землеустрою", які регламентували правовий режим земель всіх категорій. В них визначалась компетенція Союзу РСР і союзних республік по розпорядженню земельним фондом, регулюванню землекористування і землеустрою.

Тісно пов'язаними із Земельним кодексом були Закон про ліси УСРР, прийнятий 3 листопада 1923 року, і Ветеринарний кодекс УСРР, затверджений ВУЦВК 13 березня 1925 року.

Закон про ліси розвивав і конкретизував правила використання лісів, як всенародного добра, як об'єкта державної власності. Він складався з п'яти частин: 1) Основні засади; 2) Про збереження та охорону лісів; 3) Про державні ліси, споруди і майно; 4) Про ліси, що передаються в користування установ, товариств і організацій; 5) Про порядок надходження доходів і провадження видатків на лісове господарство.

Ветеринарний кодекс мав чотири частини, кожна з котрих поділялась на розділи, а розділи - на статті. Перша частина містила основні положення, присвячені організації та завданням державної ветеринарії. Друга визначала заходи і порядок запобігання та припинення заразних і пошесних хвороб усіх видів домашньої худоби і птиці. Третя встановлювала, що ветеринарно-санітарний нагляд за переміщенням тварин і зберіганням сирих тваринницьких продуктів здійснюється тільки ветеринарним персоналом земельних органів. Четверта частина закріплювала систему ветеринарних органів управління.

Потрібно підкреслити, що Ветеринарний кодекс УСРР сприяв розвитку сільського господарства в цілому і тваринництва зокрема.

Кримінальне право. Основою радянської кримінальної політики була, перш за все, боротьба з контрреволюційними злочинами і бандитизмом. У 1921 році урядом УСРР приймається ряд нормативних актів, спрямованих на боротьбу з бандитизмом (постанова "Про заходи боротьби з бандитизмом"), з посадовими злочинами (постанова "Про заходи боротьби з посадовими злочинами"), з хабарництвом (постанова "Про боротьбу з хабарництвом") тощо.

Прийняття нормативних актів, що встановлювали підвалини радянського кримінального права, дало змогу приступити до створення єдиного кримінального кодексу. 23 серпня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс УСРР. Його основою послугував Кримінальний кодекс РСФРР. Кримінальний кодекс УСРР складався з двох частин - загальної і особливої, які поділялися на 227 статей.

У ст. 6 давалося визначення злочину: "Злочином визначається будь-яка суспільно-небезпечна дія або бездіяльність, що загрожує основам радянського ладу і правопорядку, встановленому робітничо-селянською владою на перехідний до комуністичного суспільства період". Метою покарання було попередження нових правопорушень, пристосування порушника до умов гуртожитку, позбавлення злочинця можливості здійснювати нові злочини. Призначення покарання здійснювалося судовими органами на основі "соціалістичної правосвідомості", Керівних начал з кримінального права 1919 року і статей КК УСРР. Широко застосовувався принцип аналогії закону, що давало судам можливість широкого тлумачення закону, а звідси і порушення законності.

Особлива частина КК УСРР містила перелік видів злочинів, визначення їх складів, санкції за їх скоєня. До видів злочинів відносились: державні, які поділялись на контрреволюційні (ст. 57-73) і проти порядку управління (ст. 74 -104); посадові (ст. 105-118); порушення правил про відокремлення церкви від держави (ст. 119-125); господарські (ст. 126-141); злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи (ст. 142-179); майнові злочини (ст. 180- 199); військові злочини (ст. 200-214); порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і громадський порядок (ст. 215-227). Система покарань варіювалась від громадського осуду до вигнання за межі УСРР. В справах, що знаходилися на розгляді у ревтрибуналах, могла застосовуватися вища міра покарання - розстріл. Він не застосовувався до неповнолітніх, вагітних жінок, а також не міг бути призначений, якщо з часу вчинення злочину минуло більше п'яти років.

За КК УСРР 1922 року 36 складів злочинів передбачали найвищу міру покарання, а за КК 1927 року - 45. Максимальний термін позбавлення волі становив 10 років, а мінімальний - 6 місяців.

Ст. 54 КК УСРР передбачала визнання засудженого "ворогом трудящих". Вперше була встановлена відповідальність за недонесення про державні злочини.

Загальна частина КК УСРР була повністю ідентична загальній частині КК РСФРР. Особлива частина КК УСРР додатково містила 11 статей.

Після створення Союзу РСР 31 жовтня 1924 року були затверджені "Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік", акт, що доповнював загальну частину. 27 лютого 1927 року було прийняте "Положення про злочини державні" і "Положення про військові злочини".

Посилення кримінальної репресії визвало необхідність змін і доповнень КК УСРР. 8 червня 1927 року приймається новий Кримінальний кодекс УСРР. В нього були включені "Положення про злочини державні", "Положення про військові злочини" і деякі інші нормативні акти. Але розвиток командно-адміністративної системи управління потребував нових визначень і доповнень у кримінальному праві. Протягом двох наступних років після прийняття КК УСРР 1927 року було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права, які значно збільшили склад злочинів.

Процесуальне право. 13 вересня 1922 року ВУЦВК затвердив Кримінально-процесуальний кодекс УСРР. Перш за все, він закріплював демократичні принципи судочинства в кримінальних справах: гласність, усність, безпосередність судочинства, змагальність, рівноправність сторін, право звинуваченого на захист тощо. КПК УСРР встановлював порядок впровадження слідства, порядок впровадження справи в народному суді, в раді народних суддів, регламентував судочинство в ревтрибуналах, порядок виконання судових вироків.

Кодекс визначав також роль і завдання прокуратури у здійсненні нагляду за законністю від затримання підозрюваного до винесення судового вироку. В справах, в яких приймав участь прокурор, обов'язковою була участь захисника.

За КПК УСРР 1922 року ДПУ було лише органом дізнання. Постанова ВУЦВК від 20 березня 1923 року офіційно прирівнювала дізнання, яке проводило ДПУ, до попереднього слідства.

31 жовтня 1924 року були прийняті Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік, а 23 жовтня 1925 року - "Положення про судоустрій УСРР".

Прийняття цих актів визвало необхідність розробки нового кримінально-процесуального кодексу. Його було затверджено 20 липня 1927 року. Зміст нового КПК відображав тенденцію посилення силового тиску держави на суспільство. Так, він значно розширив права органів дізнання, передавши їм частину функцій, які раніше належали лише слідчим органам. Було звужене право на захист - його ліквідували на стадіях попереднього слідства і дізнання. Захисник мав право вступити в процес тільки на стадії судового розгляду. Як і в середні віки, царицею доказів стало власне признання в скоєнні злочину. Згідно з КПК УСРР значне коло справ підлягало розгляду надзвичайних судів і ревтрибуналів.

Демократичні принципи судочинства в кримінальних справах були ідентичними і для цивільного судочинства. Хіба що тільки порушувалися в меншій мірі. Цивільно-процесуальний кодекс УСРР було прийнято 30 липня 1924 року. ЦПК УСРР відображав тенденцію розширення втручання держави у справи громадян. За Кодексом, суд не задовольняється приведеними доказами, а вживає всіх заходів для з'ясування обставин справи.

ЦПК детально регулював питання представництва в суді, підсудності справ, судових витрат, штрафів, процесуальних строків, виклику до суду, судових проваджень, оскарження і перегляду судових рішень та їх виконання. Розвиток цивільного обігу, зміни в адміністративно-територіальному поділі республіки зумовили необхідність прийняття нового цивільно-процесуального кодексу. Його було затверджено ВУЦВК і РНК УСРР 11 вересня 1929 року. В ЦПК з'явилися нові статті, що регламентували справи про неспроможність фізичних і юридичних осіб. ЦПК встановлював порядок визначення особи або організації неспроможною, визначав підсудність і порядок провадження у справах про неспроможність, наслідки неспроможності, умови призначення ліквідаторів майна осіб або організацій, визнаних неспроможними, порядок розділу ліквідаційного майна. З метою охорони публічного інтересу або "інтимного життя сторони" ЦПК передбачав слухання деяких справ у закритому засіданні.

Як у кримінальному, так і в цивільному процесі діяв тільки касаційний порядок перегляду судових рішень.

Виправно-трудове право. Виправно-трудовий кодекс УСРР було прийнято 23 жовтня 1925 року. Вперше в історії людства завданням виправно-трудового права стало перевиховання злочинців за допомогою праці. Виправно-трудовий кодекс регламентував систему виправно-трудових закладів, режим утримання, застосування примусових робіт без утримання під вартою. Кодекс складався з 22 розділів. Система виправно-трудових закладів встановлювалась розділом п'ятим. До неї входили: будинки попереднього ув'язнення, будинки примусових робіт, перехідні трудові будинки, трудові колонії, установи для хворих в'язнів, трудові ре-форматорії для неповнолітніх порушників, ізолятори спеціального призначення. Спеціальний розділ визначав правила утримання у реформаторіях неповнолітніх, головним з яких було "виховати з них активних і свідомих громадян" (ст. 198). Інші розділи Кодексу визначали порядок прийняття в'язнів до виправно-трудових закладів, класифікацію ув'язнених, режим утримання, заходи дисциплінарного впливу на в'язнів. Вказуючи на режим утримання, Кодекс зазначав, що він не може бути спрямований на завдання фізичних страждань, шкоди здоров'ю чи на приниження людської гідності в'язнів. Але вже той факт, що Кодекс вказував на необхідність враховувати різницю між в'язнями із середовища трудящих і в'язнями із нетрудящих, свідчив про те, що на практиці все відбувалося навпаки.

Кодекс законів про народну освіту УСРР. Освіту більшовицька партія вважала "знаряддям комуністичної перебудови суспільства". Мабуть тому така увага приділялася вихованню і освіті підростаючого покоління і всіх трудящих.

22 листопада 1922 року приймається Кодекс законів про народну освіту УСРР. Цікаво, що подібного кодексу в РСФРР на той час не існувало. Хоча, знову ж таки, в основу цього Кодексу були покладені законодавчі акти РСФРР 1918 року про єдину трудову школу, ряд інших постанов уряду РСФРР з питань народної освіти. В даному випадку можемо говорити про часткову рецепцію.

Кодекс закріпив систему освіти і виховання, її організаційні форми, визначив завдання, методи і перспективи діяльності в цьому напрямку.

Кодекс законів про народну освіту УСРР складався з чотирьох книг:

  • Організація управління і постачання в народній освіті.
  • Соціальне виховання дітей.
  • Професійна і спеціально-наукова освіта.
  • Політична освіта і виховання дорослих.

Всього в Кодексі було 767 статей (параграфів).

Основою побудови виховних і культурно-освітніх закладів Кодекс вважав: 1) трудовий процес як підвалини виховання і пізнання; 2) різноманіття життєвих потреб як мета виховного процесу; 3) практика, яка спрямована не тільки на пояснення світу, а й на його зміну. Кодекс проголосив право всіх громадян на вільний доступ до знань, наук і мистецтва у всіх культурно-освітніх закладах держави. Соціальне виховання дітей і професійна освіта юнацтва і молоді до 17 років включно оголошувались загальними, обов'язковими, безкоштовними і сумісними для обох статей (пар. 17). Проте до повного проведення загального, обов'язкового виховання і навчання встановлювалось, що в культурно-освітні заклади в першу чергу приймаються пролетарі й незаможники. Навчально-виховні заклади УСРР повинні бути трудовими колективами, які б поєднували виховання і навчання з продуктивною працею.

Кодекс законів про працю УСРР 1922 року відіграв значну роль в формуванні культурно-освітніх закладів, у підготовці необхідних умов для проведення так званої культурної революції. У середині 30-х років застосування Кодексу припинилося, хоча формально він і не був скасований.

Адміністративне право. Величезна кількість не систематизованих нормативних актів у галузі адміністративного права значно ускладнювала роботу вищих і місцевих органів влади і управління. В серпні 1924 року було підготовлено перший проект Адміністративного кодексу УСРР. Проте процедура узгодження і редагування кодексу затягнулася і його було прийнято тільки 12 жовтня 1927 року. Адміністративний кодекс складався з 15 розділів, до яких входило 528 статей. Коло питань, які регулювались Кодексом, можна розділити на наступні основні групи:

а)      взаємовідносини органів державного управління (розділ 2);

б)      відносини органів державного управління з громадянами (розділи 3, 4, 13, 14);

в)      відносини громадян з органами державного управління (розділи 5 -11, 16).

Кодекс регламентував наступні основні сфери адміністративного регулювання: адміністративні акти (розділ 2); заходи адміністративного впливу (розділи 3, 4); трудова повинність, попередження стихійних лих і боротьба з ними (розділ 5); охорона громадського порядку (розділ 6); порядок отримання і втрати громадянства (розділ 7); реєстрація і облік руху населення (розділ 8); організація і діяльність товариств, союзів, клубів, з'їздів, зібрань (розділ 9); правила про культи (розділ 10); правила про публічні видовища і розваги (розділ 11); нагляд адміністративних органів у промисловості (розділ 13); нагляд адміністративних органів за торгівлею (розділ 14); порядок оскарження дій адміністративних органів (розділ 15).

Підкреслимо, що Адміністративний кодекс УСРР був першою спробою кодифікації адміністративного права не тільки в УСРР, ай в СРСР. Про те, що кодифікація була вдалою, говорить факт перевидання Кодексу у 1956 році. У цьому виданні вилучені скасовані норми, застарілі терміни замінені новими.

Причини та передумови прийняття Конституції Української РСР 1929 року

Конституція Української РСР, затверджена ІІІ Всеукраїнським з'їздом Рад робітничих, селянських і черво-ноармійських депутатів 10 березня 1919 р. і прийнята в остаточній редакції Центральним Виконавчим Комітетом Рад України 14 березня 1919 р., до травня 1925 р. була тим основним законом, на базі якого зміцнювалося і роз; вивалося соціалістичне будівництво на Україні.

За цей час сталися великі зміни в усіх галузях суспільного і державного життя Української РСР, як і інших радянських соціалістичних республік, відбулось об'єднання їх в Союз Радянських Соціалістичних Республік. Це об'єднання обумовило новий правовий стан його складових частин, зокрема Української РСР, якому вже не відповідала Конституція 1919 р. У зв'язку з цим виникла потреба прийняти нову конституцію, яка відбила б і законодавчо оформила ті зміни, що сталися за цей період.

Ось чому в травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад прийняв постанову, в якій зазначив, що «із створенням Союзу Радянських Соціалістичних Республік перед Українською Соціалістичною Республікою стоїть завдання, у зв'язку з статтею 5 Основного Закону - Конституції Союзу РСР, внести у свою Конституцію зміни відповідно до Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

Після переможного закінчення громадянської   війни відбувся перехід країни до мирної праці по відбудові народного господарства. Це був один з найвідповідальніших періодів в історії Радянської держави. У напруженій обстановці Комуністична партія здійснила поворот від воєнного комунізму до нової економічної політики і, зміцнивши союз робітників і селян, досягла вирішальних успіхів у відбудові промисловості, транспорту і сільського господарства.

В період з 1919 по 1929 р. було прийнято багато важливих законодавчих актів і положень, які стосувалися всіх галузей суспільного- і державного життя і в першу чергу радянського будівництва. Ці акти відбили важливі зміни у житті Радянської України і вимагали свого закріплення в Основному Законі.

В складі Української РСР була утворена Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка. Відбулися зміни в адміністративно-територіальному поділі України і здійснився перехід на триступневу систему управління.

Всі ці обставини обумовили не тільки зміну Конституції У РСР 1919 р., але й прийняття нозої. Конституції Української РСР.

Основні зміни в житті Української  РСР в період з 1919 по 1929 р.

Ще до створення СРСР, з перших же днів перемоги соціалістичної революції, народи всіх незалежних радянських республік стали на шлях об'єднання в єдину соціалістичну сім'ю. Вже в перших деклараціях і маніфестах, виданих в 1917-1919 рр., найвищі органи Радянської влади незалежних республік проголосили принципову необхідність тісних федеративних зв'язків між цими республіками і РРФСР.

Проте суверенні права Української РСР не вичерпуються лише переліченими вище правовими гарантіями. Крім того, відповідно до Конституції СРСР 1924 р. Конституція 1929 р. встановила такі суверенні права.

1. Право самостійно, без наступного затвердження органами Союзу  РСР, приймати свою власну Конституцію, в якій враховані національні особливості і яка відповідає Конституції Союзу РСР в цілому. Це означає, що принципи, покладені в основу першої союзної  Конституції, повністю відображені в Конституції 1929 р.

2. Право на територіальне верховенство. Територія Української РСР не могла бути зміненою без її згоди ( ст. 22 Конституції УРСР 1929 р.). Територіальна цілісність союзних республік з моменту створення СРСР до цього часу виступає як істотна і важлива гарантія їх суверенітету. За Конституцією СРСР 1924 р., повноваження Союзу по відношенню до території союзних республік зводилися до «регулювання питань про зміни кордонів між союзними республіками». Фактично питання про зміни кордонів між союзними республіками вирішувались на основі договорів, що укладалися між союзними республіками і потім затверджувались Союзом РСР. Слід відзначити, що ця практика, встановлена після створення СРСР, знайшла своє законодавче відображення і в Конституції СРСР 1936 р.

Такий порядок зміни кордонів союзних республік цілком  відповідав основним принципам ленінської    національної політики та спільним інтересам трудящих усіх народів СРСР.

Територія є однією із складових ознак нації, що утворила союзну республіку, а звідси випливає, що питання змін кордонів даної союзної республіки повинні вирішуватися шляхом вільного волевиявлення народу цієї республіки, яке здійснюжться найвищим органом державної влади. Органам Союзу РСР надавалося право затвердження рішень самих республік.

Російський царизм всіляко перешкоджав розвиткові державності на території національних окраїн і намагався асимілювати корінне населення. Відповідно до цього була встановлена «єдина і неділима» держава. Територія, населена безправними націями, була розчленована на різні адміністративні одиниці (губернії). Так, наприклад, територія УРСР була розчленована на 13 губерній, Білоруської - на 4 губернії. Ще більшого розчленування зазнала територія Середньої Азії. Відроджуючи та консолідуючи нації, створюючи радянську національну державність, радянська влада встановила новий адміністративний поділ країни за національною ознакою.

Загальна характеристика Конституції Української РСР 1929 р.

Конституція Української РСР 1929 р. склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УРСР, які відбулися в період з 1919 по 1929 р. на базі першої союзної Конституції - Конституції СРСР 1924 р., на відбитих в ній принципах пролетарського інтернаціоналізму і соціалістичного демократизму. Конституція 1929 р., як і всі прийняті раніше радянські конституції, породжена в одних і тих же історичних умовах перехідного від капіталізму до соціалізму періоду. Як перша, так і друга Конституція Української РСР являють собою конституції диктатури пролетаріату, конституції соціалістичного типу.

В цьому і полягає причина наступності основних і вирішальних принципів, а також окремих положень у перших двох конституціях Радянської України.

Конституція  1929 р., як і перша Конституція УРСР законодавчо закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури.  Ст. 1 Конституції гласила: «Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян.

Вся влада в межах Української Соціалістичної Радянської республіки належить Радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів» Конституція УРСР 1929 р. законодавчо закріпила створені за роки Радянської влади на Україні і безперервно зміцнювані основи нового економічного ладу, які були вирішальними  предумовами для здійснення соціалістичної перебудови всього народного господарства на базі індустріалізації країни і колективізації сільського господарства.

Конституція УРСР 1929 р., які і перші радянські конституції , закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Українсько Радянської Республіки.

Висновок

Процес утвердження тоталітарного комуністичного режиму найінтенсивніше проходив у 1920 - 1930 рр., коли сформувалася сталінська тоталітарна система і була відновлена, фактично, Російська імперія у вигляді СРСР, оформленого 1922 р.

Після придушення національно-визвольних змагань Україна опинилась у надзвичайно складному становищі. Промисловість була майже повністю разрушена, обсяг її продукції зменшився приблизно в 9 разів. Україна особливо постраждала від політики "воєнного комунізму": її багаті природні та продовольчі ресурси нещадно експлуатувались більшовицьким урядом. Це викликало масове незадоволення, зокрема у селян, які піднімались на збройні повстання. Найвідомішим серед повстанських ватажків був "батько" Махно, в армії якого перебувало понад 40 тис. осіб.

У цій ситуації Ленін на X з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. переконав делегатів прийняти рішення про заміну на селі продрозкладки натуральним податком, що поклало початок так званій новій економічній політиці.

Нова економічна політика принесла полегшення народу України. Вона дала змогу здійсніти те, чого раніше більшовицькі Ради не могли досягти силою зброї - ліквідувати повстанський рух. Селяни припинили боротьбу з Радами. У 1925 - 1926 р. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж було майже відновлено обсяг промислового виробництва.

НЕП викликав певні зрушення і в політичній сфері. Припинилися масові розстріли. Була оголошена амністія колишнім повстанцям, а також членам некомуністичних партій. Українській політичній еміграції гарантувалося вільне повернення на Батьківщину.

Але диктатура більшовицької партії не тільки зберігалася, а й зміцнювалася. Останньою легальною опозицією в республіці залишалася Українська комуністична партія. Укапісти стояли на комуністичній платформі, але вважали, що Україна повинна бути самостійною державою. У 1925 р. УКП змусили до саморозпуску, більшість її членів вступили до КП(б)У. В Україні сотаточно встановилася монопартійна система.

Отже, лібералізація економіки не супроводжувалася демократизацією суспільного життя, а навпаки - наростанням тенденцій. Це згодом дало змогу Сталіну скористатися ними: ліківідувати НЕП і відродити "воєнний комунізм" у новій формі.

У ці ж роки була скасована формальна самостійність УРСР, яка за Конституцією 1919 р. проголошувалася незалежною державою. Щоправда, її суверенітет з самого початку існував тільки на папері. Уже 28 грудня 1920 р. було укладено союзний робітничо-селянський договір між РСФРР та УРСР, за яким ці дві республіки входили в єдиний військовий та господарський союз.

На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти названого договору виступили укапісти та уукраїнські ліві есери. Один з керівників УКП Михайло Авдієнко висунув вимогу повного відокремлення України від РСФРР. Але цього не трапилося. З'їзд переважною більшістю голосів ритифікував договір.

VII Всеукраїнський з'їзд Рад у грудні 1922 р. схвалив ідею створення Союзу і входження до нього УРСР, щоправда, делегатів-українців на ньому було менше половини. У І Всесоюзному з'їзді Рад 30 грудня 1922 р. взяли участь чотири республіки: РСФРР, ЗСРФР, УСРР, БСРР. З'їзд затвердив "Декларацію про утворення СРСР" і "Союзний договір".

Відразу після утворення Радянського Союзу більшовицька партія проголосила політику "Коренізації", яка передбачала залучення представників коріних національностей до компартії та державного апарату, застосування національних мов у партійній роботі, адміністрації, освіті, книжковому видавництві, пресі. Український варіант цієї політики увійшов до історії під назвою "українізація".

Як і НЕП, це був вимушений компроміс. Формальним початком українізації можна вважати декрет раднаркому УРСР 27 липня 1923 р. "Про заходи у справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" і декрет Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та Раднаркому "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови" 1 серпня того ж року.

Центром українізації став наркомат освіти, який очолював Олександр Шумський, а після його усунення 1927 р. - Микола Скрипник. Завдяки їхнім зусиллям швидкими темпами відбувалась українізація освіти. У 1929 році в УРСР діяло 80% шкіл, понад 2/3 технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчпння.

Наприкінці 20-х років у внутрішіній політиці СРСР відбувся різкий поворот. Правляча верхівка ВКП(б) на чолі з Й.Сталіним зміцнила позиції і вже не потребувала компромісів для збереження власного панування.

Індустріалізація мала неоднозначні наслідки для України. Позитивним було те, що вона:

  • з аграрної республіки перетворилася в індустріальну;
  • пройшов процес урбанізації;
  • сформувався національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Але все це досягнуто для народу України надто дорогою ціною:

  • були одержані кошти на індустріалізацію (для чого було поневолено село);
  • була створена атмосфера напруження, яка породила масові репресії;
  • ліквідовано НЕП і запроводжено командно-адміністративну систему в економіці, що сприяло остаточному утвердженню тоталітаризму;
  • знищено рештки економічної самостійності України.

Колективізація супроводжувалася кампанією "ліквідації куркульства як класу". Куркулями оголошували найбільш працьовитих і підприємливих сільських господарів. Усього за роки колективізації в Україні експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.

Колективізація здійснювалася ударними темпами. У 1927 р. різні форми колгоспів об'єднували трохи більше 1% селянських господарств. У 1933 р. в Україні було колективізовано 70% господарств, а в липні 1935 р. - вже 93% господарств входили до колгоспів, яким належало 98% посівних площ.

У 1932 -1933 рр. Український народ пережив найстрашнішу трагедію у своїй історії - штучний голодомор. Організовуючи штучний голодомор, сталінське керівництво переслідувало подвійну мету: покарати селянство як клас за опір колективізації; ослабити саме українське селянство як соціальну базу національно-визвольного руху. Надумку С.Кульчицького, прямі втрати від голодомору 1933 р. становлять від 3 до 3,5 млн осіб. Повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) від 4,3 до 5 млн.

Ця трагедія залишила глибокий слід у психології людей. У їхніх душах надовго поселився страх, а страх перед владою - невід'ємна ознака тоталітарного режиму. На створення атмосфери страху та абсолютної покори був спрямований і масовий терор 30-х років. Починаючи з 1929 р., репресії трьома хвилями прокотилися по Україні:

  • 1929 - 1931 рр. - примусова колективізація, розкуркулення, ліквідація Української автокефальної православної церкви, сфабрикований процес "Спілки визволення України";
  • 1932 - 1934 рр. - голодомор, постишевський терор, так звана "кіровська" хвиля;
  • 1936 - 1938 рр. - "єжовщина", або "Великий терор".

Тоталітарная централізація держави супроводжувалася знищенням будь-якої національної самобутності, та фактичним відродженням русифікаторської політики в Україні. Усунення М.Скрипника з посади наркома освіти ознаменувало кінець політики українізації. Пошуки "націоналістів", "ворогів народу" призвели до загибелі багатьох діячів культури.

У 30-ті рр. По суті були ліквідовані всі паростки національної незалежності України як національної держави. В новому варіанті російської імперії під назвою СРСР Українська РСР стала фактично безправною провінцією, позбавленою навіть тієї крихти самостійності, яку мала в перші роки радянської влади.

Друга світова війна поставила українців у безпросвітне становище. Німецькі війська окупували всю українську землю, на західних і на східних її територіях розпочався терор. Шеф СС Генріх Гіммлер проголосив політику знищення "біологічної сили українців", перетворення України в аграрну провінцію для постачання Німеччині продовольства.

Проводились масові розстріли мирного населення, зокрема єврейської національності, учасників українського руху опору, полонених. На території України було знищено близько 3 млн 200 тис. мирних жителів. Тут виявлено майже 200 місць масових страт населення. 180 концтаборів смерті, 50 гетто. До Німеччини вивезено близько 2 млн 250 тис. осіб. В Україні готувався "життєвий простір" для 25 млн німецьких колоністів.

Ще на початку війни у тил Радянського Союзу було евакуйоване до тисячі підприємств важкої та машинобудівної промисловості разом з мільйонами робітників, інженерів та інших спеціалістів, велику кількість землеробської техніки. 43% радгоспної та колгоспної худоби. В гдебинні райони Росії перебазувалися академія наук, 16 науково-дослідних інститутів, понад 70 вищих навчальних закладів, близько 12 тис. унікальних експонатів музеїв, картинних галерей тощо.

Усі ці втрати для України стали невідшкодованими. Не маючи власної державності, українці опинилися беззахисними перед двома репресивними режимами.

Література

1. Історія держави і права України /За ред. А. Рогожина/ Харків, 1995-1996. Т.2

2. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. Львів, 1996.

3. Музиченко П. Історія держави і права України. К., 1999.

4. Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української Конституції. К., 1993

5. Бабій Б. М. Українська радянська держава в період відбудови народного господарства (1921-1925) К., 1961.

6. Бабій Б. М. Союз РСР і роль України в його утворенні. К., 1972.

7. Орлеко В. Історія України ХХ століття. К., 1993

8. Таранов А. П. Історія Конституції Української РСР. К., 1957.


07.06.2009


Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!