Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського

Після здобуття Україною справжньої незалежності і державного суверенітету ми нарешті маємо змогу по новому подивитися на постать Павла Петровича Скоропадського - останнього українського гетьмана. Він належить до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди точилися нескінченні дискусії, створювалися міфи і легенди.

1. Вступ

Основоположником роду Скоропадських був брат гетьмана Івана Скоропадського. Протягом XVIII ст. рід Скоропадських дав кількох видатних діячів. Головно вславився Михайло Скоропадський - один із найосвіченіших діячів України XVIII ст. Його син, Іван - депутат до комісії 1767 року - був настільки популярний серед козацтва, що його вважали за кандидата на гетьмана. У XIX ст. тітка майбутнього гетьмана Скоропадського, Єлисавета, по чоловікові Милорадович, була видатною українською діячкою. Вона допомагала українським школам на Полтавщині і подарувала 8.000 Гульденів на Львівське Товариство імени Шевченка.

За своїх майже 72 років життя Скоропадський гетьманував лише 7 з половиною місяців. І якщо перші 45 років вважати передмовою до гетьманства, то останні 27 були тяжкою розплатою за ту недовгу мить влади над блукаючою у пошуках виходу з соціальних експериментів Україною. А заплатив він сповна - смертю маленького сина, ще за часів гетьманування, поневіряннями на чужині, перебуванням під опікою німців у період фашистської диктатури.

2. Короткі афтобіографічні відомості

Початок життя Павла Скоропадського не віщував жодної з цих подій. То був типовий життєвий шлях російського аристократа - адже половина петербурзького вищого світу мала українське коріння або українську маєтність. Народився син Петра Івановича Скоропадського та Марії Андріївни Миклашевської у травні 1873-го у Вісбадені, на німецьких мінеральних водах. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянці, що на Полтавщині.

Десятирічного майбутнього генерала батьки привозять до Москви, де він проходить домашній курс навчання, а після передчасної смерті батька вступає до Пажеського корпусу. Цей закритий учбовий заклад, доступний лише для дітей вищих кіл аристократії, давав курс знань не тільки за середню школу, а й вищу освіту. Навчання військовій справі та наукам поєднувалось із придворною службою. Маленький Павло у мундирі з поперечними галунами, білих брюках та касці з білим султаном часто був присутній при дворі царя Олександра III.

Закінчення навчання у Пажеському корпусі не змінило найближчого оточення Павла Скоропадського. Він входить корнетом до Кінної гвардії - Кавалергардського полку, найбільш привілейованої частини російської армії, у якому колись служив і його батько. Молодий блискучий гвардійський офіцер має більше вільного часу, ніж учень Пажеського корпусу, - Скоропадський подорожує Європою і Туреччиною, довго живе у Франції, відвідує Сорбонну, історичні пам'ятки Італії та Греції. Шлюб він взяв у своєму колі, одружившися із стрункою красунею Олександром, дочкою генерал-ад'ютанта Петра Павловича Дурново і Марії Василівни, уродженої Кочу бей, племінницею сумно відомого міністра внутрішніх справ Росії.

Військова кар'єра складалася вдало - молодий гвардієць отримує чергові звання. Але настає 1904 рік, а з ним - і російсько-японська війна на Далекому Сході. Велика відстань відділяє Петербург від Маньчжурії, тому жодна з частин гарнізону столиці не брала участі у війні. Молодий честолюбний офіцер Павло Скоропадський не може утриматися так далеко від театру бойових дій і переводиться до Забайкальського козачого війська. Як командир 5-ої сотні Читинського козачого полку він бере участь у боях з японцями і отримує за хоробрість золоту зброю. Після повернення до столиці Скоропадського призначають флігель-ад'ютантом царя, однак на цьому посту, який вимагав не хоробрості, а зовсім інших якостей, протримався недовго. Згодом він одержує чин полковника і стає командиром 20-го Фінляндського драгунського полку. Офіцери потім згадували його як пряму і чесну людину, що користувалася загальною любов'ю своїх товаришів.

У 1911 році Павло Скоропадський бере під команду Лейб-гвардії кінний полк, а наступного року стає генералом свити імператора. Він пробує себе і на адміністративній ниві, готуючи проект виводу всіх кінних частин з Санкт-Петербурга з метою створення їм належних умов для занять. Але, на жаль, з незалежних від Скоропадського причин проект був провалений, і він знову повертається до своєї безпосередньої роботи у полку.

Для справжнього батька-командира, яким він був для своїх товаришів по службі, тут вистачало роботи. Поповнювались лейб-гвардійці за рахунок найаристократичніших представників "золотої молоді", що зовсім не виявляла тяжіння до щоденної військової підготовки. Але завдяки праці свого командира Лейб-гвардії кінний полк став одним із найдисциплінованіших в армії, що довели вже серпневі бої у Східній Пруссії на початку першої світової війни. Будучи в авангарді армії, полк під командуванням Скоропадського прославив себе блискучою атакою під Краупішкіним, коли розпещені юнаки билися, як леви, й помирали, як герої. Він же прикривав і скорботний відступ генерала Ренненкампфа з Східної Пруссії.

За хоробоість, вмілі воєнні дії молодий генерал-лейтенант дістає високі нагороди та підвищення по службі - послідовно командує 1-ою бригадою 1-ої гвардійської кавалерійської дивізії, 5-ою кавалерійською бригадою, всією 1-ою гвардійською кавалерійською дивізією. Остання під його проводом успішно захищала підступи до Прибалтики і в 1915 році зупинила наступ фельдмаршала Гінденбурга біля Двіни.

Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не був і не міг бути "свідомим українцем" у тогочасному розумінні цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, І.М.Скоропадський, який після передчасної смерті свого сика мав на Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності, в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українських діячів - В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько приятелював...

3. Скоропадський при владі на Україні

29 квітня 1918 року П.П.Скоропадський, гідний представник гетьманського роду, сміливий генерал, взяв владу на Україні, владу, що фактично упала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів, де провідну роль відігравали українські есери. Більшість партій та верств населення відмовили їм у підтримці, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові.

Він проголосив маніфест - "Грамоту до всього Українського Народу" та "Закони про тимчасовий устрій України", підписані Гетьманом та отаманом (головою) ради міністрів Миколою Устимовичем.

У грамоті Гетьман заявляв, що він "відкликнувся на поклик трудових мас Українського Народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади". Цією грамотою оголошує він себе гетьманом усієї України. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці Центральної Ради повинні продовжувати працю. Незабаром буде виданий закон про вибори до Українського сойму. Поновлюється право приватної власности; буде вжито заходів до вилучення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників.

У "Законах про тимчасовий державний устрій України" підкреслювалося, що закони ці діють до скликання сойму. У "Законах" накреслено головні напрямні нового уряду в галузі гетьманської влади, прав населення, законів, організації управління. На генеральний суд покладалась охорона законности в Україні. Замість назви "Українська Народна Республіка" буде вживатися назва "Українська Держава". Сім з половиною місяців Української держави переважна більшість спостерігачів оцінює як період соціального і громадського спокою. Зовнішньою запорукою цього була, безперечно, окупаційна австро-німецька армія, що припинила стан громадянської війни і вторгнення на Україну російських військ. Але це можна пояснити також і внутрішньою політикою гетьмана.

У кабінеті, сформованому М. Василенком, не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України. Дванадцять міністрів були українці по походженню; були й інші авторитетні, діячі, що брали участь в українському житті, як земські діячі, професори, правники, громадські працівники. У кабінеті міністрів було тільки четверо неукраїнців: А. Ржепецький - з польського роду, міністер фінансів, за війни - голова татьянівського комітету допомоги втікачам; С. Гутник - міністер торгівлі - єврей, фінансовий діяч Одеси - та два росіянини: Ю. Вагнер - міністер праці, професор Київського політехнічного інституту, та Г. Афанасьєв - державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету, звільнений за "неблагонадійність".

Сучасники, а за ними й преса та пізніші деякі історики оголосили всіх міністрів неукраїнцями; від цього не вільна й "Енциклопедія Українознавства". Зроблено це тому, що ніхто з тих міністрів не належав до соціалістичних партій, а в Україні, не зважаючи на всі нещастя, що їх принесли соціалісти, ще твердо трималися гасла: "непотрібна несоціалістична Україна!" Під таким кутом зору, дійсно, міністри гетьманського уряду, як і сам Гетьман, не були українцями.

Всім відомі карні експедиції "гетьманської варти" на села, які, до речі, сам Скоропадський не наказував зорганізувати. Він віддав земельні суперечки на розгляд ліквідаційних комісій. Але майже ніким не згадується, що "найреакційніший" гетьманський уряд Ф. А. Лизогуба не тільки не скасував робочого законодавства Російського тимчасового уряду та Української Центральної Ради, а, навпаки, підтвердив його.

В силу своїх уявлень і міркувань Павло Скоропадський намагався дати Україні спокій, з'єднати соціально-творчі елементи, вивести її на міжнародну арену. Але в умовах жорстокої класової битви, що охопила не тільки територію колишньої Російської імперії, а й більшість європейських країн, острівець ладу і безтурботності, навіть якщо б його і створили, був приречений. Листопадові революції 1918 року в Австро-Угорщині та Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. Цим скористалися російські більшовики, які через свою мирну делегацію у Києві слідкували за ситуацією в Україні, та національно-соціалістичні партії, що підняли повстання проти П. Скоропадського. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білою Росією, який врешті-решт, так як і новий російський кабінет С. М. Гербеля, виявився самовбивчим для гетьмана. За допомогою політичних демаршів та воєнних дій майже всі національні сили, що сконсолідувалися, примусили його зректися гетьманства.

За свідченнями очевидців, обставини цього були дуже трагічними. Коли делегація українських діячів висловила свої вимоги до гетьмана, він тільки й вимовив: "Це ж виходить отреченіє! Але що ж скаже історія?" Член делегації М. Славинський у запалі відповів: "Павле Петровичу! Історія вже сказала про вас усе, і більше вона вже про вас нічого не скаже!.."

4. Після гетьманування

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, - наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я знову починає згадуватися у пресі - прибічники Директорії УНР та Головного отамана С. В. Петлюри  звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. І дійсно, незабаром Павло Скоропадський з'являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з В.Лиііинським та С.Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П.Скоропадським у 1918-му були досить складними. Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з'їздом "Союзу земельних власників". "Хлібороби" відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди "хліборобів" - заборонені.

Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів. Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про монархічну Україну.

Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був В. Липинський, відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом 1920 - 1926 років у своїх листах до "братів-хліборобів". Це була зовсім нова ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-яку із політичних форм - диктатуру, монархію, навіть республіку. Про останнє красномовно свідчить той факт, що вже після перевороту, 2 травня 1918 року, делегація лідерів українських соціалістичних партій - В.К.Винниченко, А. Ф. Андрієвський, С.О. Єфремов, О. Салтан і К. Лоський - подала німецькому представникові у Києві проект конституції, де вказувалось: "Виконавча влада в республіці належить теперішньому президентові республіки, який носить ім'я гетьмана, і Раді Міністрів". Були також пропозиції і щодо складу уряду.

Однак 1920 року гетьманський рух - "беззастережно монархічний". Теорія В.Липинського проповідувала Українську трудову дідидьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її до італійського корпоративного фашизму Б.Муссоліні, але на відміну від останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.

У редагованому лідером УСХД віденському журналі "Хліборобська Україна" були вміщені і уривки із "Споминів" гетьмана Скоропадського. Перекладав з російської та редагував їх сам Липинський, - адже вони мали стати частиною ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.

Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії П.П. Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього періоду крім В. Липинського можна назвати С. Шемета, О. Скоропис-Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника "Спілки визволення України", історика Д. Дорошенка, В.Левицького, О. Назарука. Останній гідний окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні 1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії - міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х роках він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання до нього.

Відносини гетьмана з "товаришами по боротьбі" складалися не завжди рівно. У 30-х роках він розійшовся із В. Липинським, який претендував на особливу роль у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся і заприятелював Д. Дорошенко. Певна перебудова спіткала і гетьманський рух - прибічники Скоропадського об'єдналися в "Союз гетьманців-державників", найбіль­ші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В. Липинський. Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику, дану йому одним із визначних гетьманців, М. Тимофієвим: "Гетьман не є і не був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має здібність відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні, часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас".

Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б задля продовження існування "Союзу гетьманців-державників" та української громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-х років він послав свого сина і спадкоємця - гетьманича Данила Павловича до Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними колами. Деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під німецького впливу, - спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не вдалася.

Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього гетьмана, - він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома коаліціями держав, що воювали. Змушений зупинитися на німецькій орієнтації, гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної України - мрії, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так і не судилося здійснитися.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у родинному оточенні.

Список використаної літератури

  • Наталья Полоньська-Василенко "Історія України", видання 1991 року.
  • "Гетьман Павло Скоропадський "Спомини", використаний вступ Г.В. Папакіна.


07.06.2009


Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!