Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Рівень національної самосвідомості на Волині та Галичині на початку ХХ ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Рівень національної самосвідомості на Волині та Галичині на початку ХХ ст.

Волинь і Галичина наприкінці ХІХ - перших десятиліттях ХХ ст. мали багато особливостей, що ускладнюють порівняння та узагальнення історичних явищ на цих теренах. Західноукраїнське суспільство різнилося рівнем національної свідомості, культурним розвитком, релігійною приналежністю

Причини ж цих відмінностей, як зазначав Іван Лисяк-Рудницький, лежать не в самій народній субвенції, яка ідентична обабіч Збруча, а у відмінній політичній та (частково) культурній формації, що випливає з іншого історичного розвитку, обставин, виховання.

Однак не випадково інший відомий історик Степан Томашівський писав свого часу так: "Різниця в національно-політичному становищі українців по сім і по тім боці австрійсько-російського кордону така, що вище розвинуті, хоч малій частині свого народу в Галичині, припала роль (не перший раз в історії) бути розсадником політичної думки і національної свідомості серед одного з найбільших народів Європи, - ідей, які самі собою мусять вести за собою політичний і господарський зріст цілої України".

Як відомо, галичани, проживаючи під владою конституційної монархії Австро-Угорщини, набули певного досвіду політичної та економічної самоорганізації. Не будемо здійснювати аналіз прихованих причин і далекосяжних цілей політики правлячих кіл Австро-Угорської монархії щодо українців, однак залишається фактом, що українська мова та культура тут не переслідувалися. Проте його у цілому позитивне ставлення до українського питання приводить до посилення антиукраїнського руху польських сил у Галичині, які блокуються із москвофілами. За обставин панування на теренах Галичини представників польської національності розвій українського руху був надзвичайно складним. Однак існувала ціла низка причин, що, за визначенням Івана Лисяка-Рудницького, стали позитивними чинниками для становлення національного руху галицьких українців.

По-перше, це релігійна ситуація в краї, яка загострювала в українців почуття національної окремішності. Майже всі галицькі українці, за незначними винятками, належали до греко-католицької церкви. Східний обряд чітко відрізняв їх від поляків і водночас підпорядкованість Риму захищала їх від згубного впливу російської православної церкви. В той самий час спільна право славна віра чи не найміцніше прив'язувала наддніпрянських українців, і зокрема волинян, до Росії.

Іншою перевагою українського руху в Галичині, про яку частково вже згадувалося, було те, що він діяв у конституційній державі. Умови відкритого політичного життя забезпечували формування провідників, які набували майстерності в організаційних справах і парламентських процедурах.

Третім позитивним чинником стала та допомога, яку національний рух у Галичині отримував з Центрально-Східної України. Ці імпульси видозмінили світогляд національного руху в Галичині, позбавили його вузького провінціалізму і забезпечили всеукраїнською ідеологією.

Східна Галичина, де більшість населення становили українці, поступово перетворилася на могутній генератор ідей національного визволення та об'єднання українських земель. Михайло Грушевський, визначаючи місце Галичини в історії загальноукраїнського національного відродження, наголошував на важливості взаємовпливів Наддніпрянщини та Галичини, що дало змогу українцям досягнути помітного поступу на шляху усвідомлення себе як окремої нації.

Чверть століття перед Першою світовою війною відбувалося інтенсивне формування початкових основ новітньої національної свідомості української нації. Як відомо, через історичні причини цей процес, головним чином, мав місце в інтелігентних верствах нації. Інтелігенція мусила стати на чолі нації в боротьбі за здобуття політичних і національних прав. Цей висновок, досить тривіальний для сучасного дослідника, був вельми важливим в умовах суспільно-політичного життя початку століття, коли мляве й аполітичне культурництво переживало глибоку кризу і ніяк не наважувалося на рішучий крок - очолити політичний рух нації.

Дослідження соціальної та демографічної ситуації засвідчують, що українське населення залишалося аграрно-індустріальним за своєю структурою і характером; їх позначає і доволі низький рівень урбанізації.

З огляду на переважаючу частку селян серед українців їх мобілізація була ключовим питанням українського національного руху. Таке завдання могла виконати на межі ХІХ і ХХ століть лише інтелігенція. Як зауважує А.Каппелер, для етнічних груп, які майже винятково складаються із селян, вирішального значення для успіху національного руху набуло існування прошарку селянської інтелігенції (священиків, учителів тощо), які здобули б довіру селян і могли виступати між міськими інтелектуалами й сільським населенням. Таким чином, національний рух поширювався на інші прошарки української спільноти (селян, студентів, робітників, працівників різних професій).

Традиційними її представниками для суспільств типу українського, що "втратили" свою шляхетську еліту внаслідок асиміляції, було духовенство. З цієї точки зору, українці Галичини були класичним взірцем, це була нація "хлопів і попів", як називали їх поляки. Тож цілком логічно, що провідниками українського національного руху Галичини стали греко-католицькі священики, які становили приблизно його чверть.

Початок ХХ ст. відзначався активним самовизначенням інтелігенції, визначенням її місця стосовно інших груп суспільства, окресленням статусу цього нового прошарку. "Як би не визначалося явище інтелігенції, - вказував автор однієї з характеристик, - головною її ознакою необхідно визначити високий інтелектуальний розвиток складу її членів. Крім того, інтелігенція-єдина суспільна група, яка, будучи більш-менш незалежною від впливів, станової, класової і професійної психології, концентрує в собі всі риси загальнонародного генія... Інтелігенція є не тільки творцем усіх нематеріальних цінностей, що перебувають у культурному вжитку даного народу, а й незмінним розподільником їх; без неї не можливий поступальний рух усієї цивілізації даного народу. Інтелігенція пильнує всі елементи національної свідомості свого народу. Її культурним розвитком визначається рівень культури даного народу, її симпатії і настрої є такими ж для даної національності, її психічний уклад, відкладаючись у народній свідомості, надає остаточного вигляду і форми національної психології; нарешті, головне знаряддя культурно-національної творчості народу - національна мова - перебувають цілковито в її володінні. Інтелігенція є також своєрідною інтелектуальною лабораторією, в якій, крім чисто культурних цінностей, створюються форми і типи національної громадянськості і політичного устрою. В руках інтелігенції перебувають усі ключі від національної долі того народу, представницею якого вона виступає". Процес модернізації політичної структури українського галицького суспільства був стрімким та нетривалим. Він припав на 90-ті роки ХІХ ст., коли відбувалося переформування галицького духу і суспільно-політичної організованості.

Уже з початку ХХ ст. провідну роль у національно-визвольному русі починають відігравати українські політичні партії. Потужний український національний рух на початку ХХ ст. оволодіває ідеєю майбутньої незалежної Української держави. Галичина все частіше розглядається національними інтелектуалами в цьому контексті як центр" з'єднання українських земель", тобто об'єднання етнічних українських територій.

Отож, ідея державної незалежності стала закономірним завершенням змін в українській національній свідомості. По обидва боки кордону проблема незалежності була предметом дискусії серед представників провідної верстви української нації. Так, у Галичині 1895 р. зі своєю книгою "Україна irredenta" виступив Юліян Бачинський. 1900 р. наддніпрянський публіцист Микола Міхновський випустив брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна".

На переломі ХІХ-ХХ ст. засобом обстоювання національних інтересів українців Галичини вбачали діяльність українського парламентського представництва в австрійському парламенті. Саме тому виборчий рух активізував національну інтеліґенцію, викликав величезні селянські віча, робітничі страйки. Можна вважати, що боротьба за виборчу реформу стала для українців Галичини всенародною справою.

Сеймові вибори 1895 р. відбувалися під прикрим враженням невдачі консолідаційних змагань. Українці створили чотири передвиборчих комітети, що в ряді повітів виставили контркандидатів. Пережитий кількарічний період взаємних звинувачень, образ і недовіри не давав змоги зробити жодного кроку назустріч. Накопичена негативна енергія у якийсь момент привела до дії руйнівний механізм. Зупинятися він міг або після тривалої часової відстані (самозгасання), або під впливом політичної катастрофи.

Саме таку роль відіграли вибори до сейму 1895 р. ("баденівські"), які відбувалися в атмосфері виборчих зловживань. У їх результаті три з чотирьох існуючих в українському суспільстві політичних напрямів були позбавлені реального впливу на політику сейму, яка зосередилася в руках перефорсованих урядом "реалістів". "Баденівські" вибори та прямо пов'язана з ними депутація "незалежних" угруповань до цісаря зі скаргою на надужиття (що закінчилася провалом) символізували назрілий психологічний перелом в українському галицькому суспільстві. Завершився столітній період наївної віри в доброго цісаря, отже, можна було покладатися лише на власні сили. Ряд уроків, винесених українцями з виборів, мали для них далекосяжне значення.

Поразка на виборах зумовила певну зміну в розстановці політичних сил українського руху. Лінія поділу між угодовим (відтепер асоціювався з нечистими методами здобуття сеймових мандатів) та "незалежними" напрямами стала остаточною. "Незалежні", змушені визнати, що провал на виборах став значною мірою результатом роз'єднання сил і взаємного поборювання, виявили більшу схильність до конструктивного взаєморозуміння. Депутація до цісаря започаткувала період нової консолідації народовців зі старорусинами, що проіснувала до кінця ХІХ ст.

Після виборів до сейму українські реалісти відновили консолідаційну акцію. Восени 1896 р. їхні лідери підписали лист - запрошення на "довірочні збори" (Львів, 14 жовтня). У листі протиставлялися позитивні змагання 1890 р. наступному періодові, коли "під окликом консолідації всіх руських сил" знову вдалося "затемнити чисту руську справу". Предметом нарад пропонувалося зробити заснування організації, що непохитно стояла б на католицьких та національних основах і була осередком органічної праці. Створення на з'їзді Католицького русько-народного союзу зафіксувало дуже важливий момент в історії українського галицького руху, засвідчивши злиття національної та релігійної ідеї. Воно було своєрідним підсумком розпочатої ще у середині 80-х років ХІХ ст. митрополитом С.Сембратовичем модернізації ідеології церков. Факт, що церква, яка за своєю природою тяжіла до консерватизму, вже не потребувала союзу зі старорусинами, а знайшла підтримку серед світського національно-свідомого руху, засвідчував структуризацією українського політичного спектру і поступове врівноваження його монопольно лівого крила правими силами.

Конституційні реформи 60-х років ХІХ ст. в Австро-Угорській імперії відіграли далекосяжну роль в історії західноукраїнського регіону, створивши міцний фундамент для висхідного національно-політичного руху. Попри свою недосконалість, австрійська конституція забезпечила всім народам держави рівні можливості до здобутків (як і проблем) європейської демократії, стимулюючи, а подекуди - просто змушуючи слабших до прискореного розвитку, аби зрівнятися із політично сильнішими. Для галицьких українців така зміна ситуації була надзвичайно важливою.

Кінець століття породжував особливу суспільну атмосферу. Відхід минулого видавався незворотним, ідеї, прагнення, почуття були спрямовані лише в майбутнє. Віра у новий світ набувала казкових та напівмістичних обрисів. Суспільство та людина в ньому підпорядковувалися ідеалам, а сили для їх досягнення зростали у геометричній прогресії. Галицьке українство входило у ХХ ст. на великому піднесенні. Це, за висловом М.Шлемкевича, "оновлене суспільство" було вже "здоровою підставою політичного росту".

Іншою була ситуація на Волині, яка на початок Першої світової війни перебувала у складі Російської імперії. Україна виявилася однією з головних арен діяльності крайньо-правих партій. Тут посилилися національні рухи (український, польський, єврейський), що, у свою чергу, призвело до посилення протилежного руху - великоруського, виразниками якого стали чорносотенці. З 410 000 членів чорносотенних партій Російської імперії майже половина - 199475 чоловік - діяла в Україні.

Волинь же, за твердженням російського історика М.Ульянова, на початок ХХ століття була опорою Росії в усьому Південно-західному краї. Звідси йшла підтримка і спрямовувалася діяльність москвофілів. Тут були такі центри русофільської пропаганди, як Почаївський православний монастир, інтернат у Житомирі, філіали російсько-галіційського благочинного союзу.

Не випадково, одним із перших у "Реєстрі союзів та товариств Волинської губернії" був внесений Почаївський "Союз російського народу", який ставив перед собою завдання "розвивати російську народну самосвідомість, об'єднувати всіх російських людей будь-яких станів для роботи на користь дорогої вітчизни - Росії, єдиної і неподільної".

На їхньому боці виступало й духовенство, яке здійснювало дуже агресивну політику щодо "інородців" та іновірців (насамперед католиків і євреїв). Так, русифікаторський курс царської Росії особливо посилився від 1901 р., коли правлячим єпископом Волинської єпархії став арх. Антоній (Храповицький) - московський шовініст українського походження, з осідком у Житомирі. Митрополит Іларіон не випадково зауважував, що "Новий Троїцький Собор у Почаївському монастирі - це яскравий і жорстокий символ усієї праці митрополита Храповицького в Україні, - на Волині, на Холмщині, на Київщині; він був тут скрізь повним чужаком і духовним і мистецьким...". Другим провідником російської політики був архимандрит Почаївської Лаври Віталій (Марченко) від року 1902-го, який проводив політику "Союзу визволення російського народу" на всю Волинь.

Священики російської православної церкви у проповідях застерігали віруючих від шкідливого впливу україномовних публікацій. Саме тому, передплата українських періодичних видань вимагала певного рівня особистої мужності. Права ж російська преса мала повну свободу. Серед видань цього напряму варто виділити "Русский Вестник", "Гражданин", "Известия русского собрания", "Киевлянин", "Волынская жизнь", "Почаевские известия", "Почаевский листок" та інші. Володіючи достатньою матеріальною базою, вони добились успіху, безкоштовно направляючи різноманітну літературу в армію, робітниче та селянське середовище. На Волині у великій кількості розповсюджувалися прокламації у вигляді листівок, звернень, листів до селян чи робітників. У лютому 1906 р. у "Листі до руського селянства" голова "Союза русского народа". В.Пуришкевич зазначав про те, як у Росії все було добре, доки "злі люди, вороги святої русі" не стали "прищеплювати малограмотним і темним селянам не путьової думки і штовхати їх на шкідливі справи". Дії правих сил були вкрай несприятливими для формування національної свідомості інтелігенції. Як бачимо, державна політика царизму і правих сил була спрямована на придушення будь-яких форм українського руху.

Після 1905 р. Почаївська лавра видавала політичний монархічний тижневик "Почаевские известия" та газету того ж напряму "Волынская земля". Ці видання були ворожо налаштовані щодо українського руху і пропагували ідеї російського шовінізму, які можна, як відомо, звести до наступних положень: 1) самодержавство ("самодержавство в Росії є органічною національною потребою, без якої вона існувати не може. В російському самодержавстві втілюється цілісність, міцність, могутність і велич Росії"); 2) єдність і неподільність імперії ("Російська земля за жодних обставин не може бути ні розділена, ні зменшена в розмірах, ні розчленована на складові частини, з яких вона пішла..."); 3) народність, тобто панування великоросів ("Російська нація є державна і пануюча нація, і тільки вона єдина має право панувати в державі");4) православ'я, яке "стверджує і зміцнює" названі вище риси, "притаманні російській нації".

У такому контексті націоналізм неросійських націй як вимога національних прав та свобод усередині багатонаціональної держави, а ще більше націоналізм, доведений до сепаратизму, обмежував значення Росії як світової держави.

Як результат русифікаторської політики в Російській імперії стан національної самосвідомості людності Волині на початку Першої світової війни був низьким. Це засвідчують наступні цитати:

"Куди прийти, село винищене, населення повтікало. Села дуже ріжні щодо ступня культури. Підміські дорівнюють галицьким, а маєтково нужденні. Люди відносяться до нас досить прихильно, але таки з недовірою. Щодо національної приналежності - вони почувають ся "людьми руської віри". Правдивих Москалів не люблять".

"Селяни на питання в суді, хто вони є, якої нації, мов підмовлені відповідають "рус" - навіть не руський. Щоб хтось назвав себе вже не українцем, а хохлом, то була би рідкість, яка досі ще не лучалася... Луцьк, як і Ковель, мають назовні характер німецький. Всі вивіски на підставі зарядження властей - німецькі, де-не-де польські, українського ні сліду".

"Українець - поліщук (мешканець Полісся) що найменше національно свідома людина. Хоч він і помічає свою національну окремішність, бачить велику прірву між собою та Великоросом або як він його зве "кацапом", проте свого національного ймення не відає. Спитайте його - хто він... Яких тільки назвиськ не почуєте! "Ми мужики, православні. Хлопи, прості люди, руські". Подекуди національність змішує ся з релігією".

"Люде застрашені всякими реквізиціями. Ви будете певно цікаві довідатися, що то за люде, що зостали ся тут. Маю враження, майже певність, що в тих волостях, в котрих я побував (маціївська, старокотарська, седлицька), ніхто ніколи над тими людьми не працював. Нема дивниці, що й національної свідомості тут нема зовсім. Щоб говорити до них, заінтересувати їх тим, про що говорить ся треба вже мати практику, набуту вже тут, на місці. Найбільший галицький агітатор і вічевий бесідник лаврів збирати не буде. Вони, - бо говорить "начальство", - вислухають з таким спокоєм, що аж морозить, і розійдуть ся. <...> Всякі порівняння промовляють їм найскоріше до переконання. Найтяжче звичайно упорати ся з питанням: Хто ви? Перед тим питанням іде звичайно підготовлення до нього в роді: Як ви стрінули б Німця от такого, що як прийде до вас, до хати, то вміє лише сказати: яйка, і якби ви вміли заговорити до нього його німецькою мовою та спитали його, хто він є, то він відповість вам: я Німець. Так само як спитаєте Мадяра, то скаже, що він Мадяр, а спитаєте Поляка, то скаже, що він Поляк. А тепер я питаю вас, от вас, дядьку, хто ви є, що ви за людина? На се дістаю з гурту непевні відповіді менше більше такою чергою: Християне, православні христіяне, мужики, руські, Малорусини (се найрідше), хахли, прості мужики. Тут починається найтяжча робота, вилізти з тої номенклатури. І знову треба хапати ся за порівняння. Як називається, дядьку, у вас таке сотворіння, що то тягне воза, плуга, борону, а має два роги на голові? - А, звісно, віл! А може ще як інакше називається таке сотворіння? Е, таки ні! Віл та й годі. Ну то як всі воли називають ся волами, всі коні кіньми, а як я спитав вас, як ви всі називаєте ся, то ви мені наговорили: і Християне, і православні і т.д. - Звідси доперва починається оповідання з української історії".

Такою побачили Волинь галицькі українці, що прибули сюди у складі австро-німецьких військ. До Першої світової війни національний рух на Волині, Поліссі, Холмщині, Підляшші не набрав ще жодних організаційних форм. Та й, власне, й розуміння національної окремішності для місцевих українців, як бачимо, було невиразним та незрозумілим.

Отже, як бачимо, рівень національної свідомості мешканців західноукраїнських земель суттєво відрізнявся, що зумовило подальші події на цих теренах.

Література

  • Вістник Союза визволення України. - Відень. - 1915. - №45-46. - 7 падолиста.
  • Вістник Союза визволення України. - 1916. - № 25-26 (85-86). - 26 марта.
  • Грушевский М. Украинский Пьемонт // Укр. вестн. - 1860. - № 2.
  • Єреміїв Михайло. Полковний Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби // Євген Коновалець та його доба. - Мюнхен: видання фундації ім. Євгена Коновальця, 1974.
  • Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Міжвід. зб.наук. праць. Вип.1. - К.: Наук. думка, 1992.
  • Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Лисяк-Рудницький І. Між історією й політикою. Статті до історії та критики української суспільно-політичної думки.- Мюнхен: Сучасність, 1973.
  • Луцкевич Марко. Дещо про Волинь// Календар Товариства "Просвіта" на 1917 р. - Львів, 1917.
  • Томашівський С. Галичина. Політично-історичний нарис з приводу світової війни. 2-е вид. - Б.м.в., 1915.
  • Славинский М. Русская интеллигенция и национальный вопрос // Интеллигенция в России: Сборник статей. - СПб., 1910.
  • Степанов С.А. Численность и состав черносотенных союзов и организаций // Политические партии России в период революции 1905-1907 гг.: количественный анализ. - М.: Б.в., 1987.
  • ЦДІА України, ф. 275, оп.1, спр. 2534.
  • ЦДІА у Львові, ф. 353, оп.1, спр 7.


07.06.2009

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!