Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Етапи вивчення історичного процесу (реферат)
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Етапи вивчення історичного процесу (реферат)

Мабуть, із самого початку існування історичної науки вчені задавали собі одне й те ж саме питання: чи є сенс у людській історії, і якщо є, то в чому він полягає? Паралельно виникало ще одне питання з категорії "вічних": яким чином іде розвиток людської історії, чи існує в ній якась логіка?

Більшість учених стародавнього світу вбачали сенс історії в різних речах, починаючи від самовдосконалення людини, і закінчуючи формуванням ідеального державного устрою.  Що стосується історії людства, то вже в міфі про Прометея були відбиті уявлення древніх про прогрес людського роду за допомогою вогню. У Геродота історія вперше була подана як процес, який розвивається у часі і просторі, у ході якого змінюються долі людей і держав. Спостерігаючи за процесами зміни дня і ночі, сонця і місяця, народження і смерті, багато філософів античності прийшли до того, що стали проектувати схему періодичності на будь-який об'єкт вивчення. "Усе, що народжується, приречене на спад, навіть ідеальна держава", - писав Платон [12, 273-276]. Римський імператор і філософ Марк Аврелій Антонін продовжував:

"Такий світовий ужиток - униз, із сторіччя в сторіччя...
От покриє нас усіх земля, а там уже її перетворення,
Потім знову безмежно буде перетворюватися,
А потім знову безмежно" [8, 53].

Переважно вчені античності виходили з поступального циклічного розвитку історії, при якому народи проходять різні етапи зародження, розвитку і занепаду, після чого усе повторюється наново, але вже в інших умовах. Так, Лукрецій Кар, наприклад, вважав, що "золоте сторіччя" людство вже пройшло, коли перебувало в первіснообщинному стані. Ця теорія одержала назву круговороту.

В епоху середньовіччя, більшість філософів, які були, як правило, одночасно церковними служителями, вважали, що "є розумна істота, котра визначає мету для всього, що відбувається в природі; і її ми іменуємо Богом" [1, 377]. Сенс же людського життя на землі полягає в покаянні і благанні прощення в Бога за первородний гріх. На основі Біблії людська історія представлялася відтинком у часі. Вона мала цілком визначений початок (момент вигнання перших людей із раю на землю), і в момент повторної появи Христа на землі повинна була закінчитися Страшним судом.

Незважаючи на те, що в епоху Відродження суспільна думка повернулася до людини, її уявлення про історичний процес ще дуже довго були далекі від науки. Дуже змістовно охарактеризував стан історичної думки в Німеччині наприкінці XVIII ст. Г.Геттер. Він, зокрема, зазначав: "Історія являла собою скарбничку найнеймовірніших курйозів, у якій зберігалося усе, що не можна було помістити в іншому місці. Ніхто не задумувався ні про єдність, ні про внутрішній розвиток. Якщо намагалися встановити яку-небудь періодизацію, вона неминуче набувала теологічного забарвлення. Відповідно до судження, яке вело своє походження ще до пророка Даниїла, історія розглядалася як історія чотирьох монархій: вавилонської, перської, грецької і римської. Вважалося, що Римська імперія продовжує існувати" [4, 32].

Що стосується мети історичного процесу, то характерну для своєї епохи відповідь на це питання дав у 1644 р. французький філософ, фізик і математик Рене Декарт: "Ми цілком викинемо з нашої філософії розвідку кінцевих цілей, тому що ми не повинні настільки високо про себе думати, щоб вважати, ніби він (Бог) побажав поділитися з нами своїми намірами" [5, 245].

Проте у цей період філософсько-історична думка усе ж породила дві наукові концепції, що сягали своїми коренями ще в античні часи. Представником першої - концепції "циклізму" - був італійський учений Джамбаттіста Віко. Він сформулював закон круговороту, згідно з яким народи пробуджуються до історичного життя неодночасно, у різні історичні епохи і проходять своє коло, або свої три стадії розвитку - пробудження, розквіт, занепад. У кожну з епох усе починається з початку. Наприкінці Віко робив висновок, що загальна історія - це сукупність послідовно розташованих кіл (циклів), між котрими немає зв'язків і переходів. Проте, як справедливо зазначив М.В.Кузищин, у ХVIII ст. концепція Д.Віко не користувалася популярністю.

Друга концепція була пов'язана з ідеєю прогресу. Філософи XVIII ст. помітили здатність людини до вдосконалювання. Цю здатність вони перенесли на весь людський рід і зробили висновок, що людство не стоїть на місці в чеканні Страшного суду, що воно розвивається, причому тільки в одному напрямі - напрямі прогресу. Кінцеву мету історичного прогресу вони бачили по-різному. Але в головному, як писав Ж.А.Кондорсе, надії на поліпшення становища людського роду в майбутньому зводилися до трьох важливих положень: знищення нерівності між націями, прогрес рівності між різноманітними класами того ж народу, нарешті, дійсне вдосконалювання людини.

Суть теорії прогресу була покладена в основу і марксистського історичного матеріалізму. "Завдяки тому простому факту, що кожне наступне покоління знаходить продуктивні сили, набуті попереднім поколінням, і ці продуктивні сили служать йому сирим матеріалом для нового виробництва, - завдяки цьому факту утворюється зв'язок у людській історії, утворюється історія людства, яка тим більше стає історією людства, чим більше зросли продуктивні сили людей, а отже і їхні суспільні відносини" [9, 402]. Правда, Маркс був далекий від уявлення історичного процесу рівною прямою лінією, як його уявляли собі деякі просвітителі. У його інтерпретації прогрес був поданий у вигляді спіралі, на кожному новому витку якої повторювалися ніби головні етапи розвитку попередніх епох: зародження, кульмінація, занепад, формування нових суспільних відносин і т. д. Крім того, на відміну від просвітителів, основоположники марксизму вважали, що в історії немає якогось незмінного, єдиного на всі часи змісту: "Історія так само, як і пізнання, не може одержати остаточного завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства" [6, 275]. Проте послідовники марксистської теорії, незважаючи на застереження її творців, цю мету в історії усе ж знайшли - побудову справедливого комуністичного суспільства.

Проте вже з кінця XIX ст. усі глобальні схеми прогресу в науці стали зазнавати критики. У чому ж полягала слабкість теорії прогресу? Як вважають сучасні вчені, загальною рисою всіх теорій прогресу була історичність, коли вони були звернені в минуле, і позаісторичність, як тільки справа стосувалася теперішнього і майбутнього. Це так звана "філософія піраміди", коли усе минуле - є лише підготовкою до сучасності [10, 42]. Крім того, теорія прогресу мала істотну хибу й у моральному аспекті. На неї у свій час звернув увагу російський філософ Микола Бердяєв: "Це вчення стверджує, що для величезної маси людських поколінь існує тільки смерть і могила. Вони жили в недосконалому, страждальницькому, повному протиріч стані, і тільки десь на вершині історичного життя з'являється, нарешті, на зотлілих кістках усіх попередніх поколінь таке покоління щасливців, яке підніметься на вершину, і для якого можлива буде вища повнота життя, вище блаженство і досконалість. Всі покоління є лише засобом для здійснення цього блаженного життя, цього щасливого покоління обранців" [3, 147].

Одним із перших звернув увагу на це протиріччя і спробував його розв'язати ще німецький філософ Йоганн Гердер. Спочатку вчений бачив мету історичного розвитку людства в тому, щоб головна сутність людської природи, - гуманність - одержала здійснення в кожній з тих одиниць, сукупність яких складає все людство. Проте, як було сказано вище, з точки зору теорії кінцевих цінностей, самостійне значення може мати тільки фінальний період людської історії. Зробити такий висновок, тобто визнати за нижчими станами культури тільки підготовче значення, було, на думку білоруського історика Володимира Перцева, котрий досліджував наукову спадщину Гердера, не в дусі німецького філософа. Тому в другій частині своїх "Ідей" Гердер віддав перевагу відмові від поняття гуманності як кінцевої мети історичного розвитку і замість неї призначення людського роду побачив у щасті, яке за своєю природою є суб'єктивним і доступним усякому народові на будь-якому щаблі розвитку.

Проте це твердження призводило Гердера до заперечення в історії прогресу і кінцевої мети. Таким чином, у різних частинах свого твору німецький учений прийшов до цілком протилежних висновків. Відчувши це протиріччя, він здійснив спробу якось примирити два протилежних погляди на історію. Філософ надав гуманності характер чогось такого, що змінюється, різного для кожного народу і кожної епохи. Так, для китайців, за Гердером, властива така форма гуманності, як "політична мораль", для фінікійців - "дух мореплавання і торгової ретельності", для греків - "чуттєво-прекрасне в житті, мистецтвах, науках і політичних установах" тощо. В.Перцев писав із цього приводу: "Цим рятувалася своєрідність і самостійність приватних історій, тому що кожен народ одержував у самому собі своє призначення, але зате знову губилася з виду єдність всесвітньої історії, спрямованої до однієї мети" [1, 493].

На думку Перцева, ця спроба не була вдалою, тому що гуманність переставала бути єдиною для усіх метою, втрачала свій усесвітньо-історичний характер. До того ж, німецький учений "замість різноманітних ЩАБЛІВ гуманності, що різняться між собою тільки за ступенями, став говорити про різноманітні ФОРМИ гуманності, що різняться якісно, непорівнянних одна з іншою" [1, 493]. Проте зараз уже можна говорити про те, що на прикладі робіт Гердера вперше простежується еволюція поглядів ученого від теорії прогресу до теорії цивілізацій. Хоча, звісно говорити про Гердера як про творця теорії цивілізації було б некоректно.

Поняття "цивілізація" з'явилося ще у ХVIII ст. Проте тоді воно було синонімом до слова "культура". Американський учений Льюіс Морган у роботі "Древнє суспільство" і Фрідріх Енгельс у роботі "Походження сім'ї, приватної власності і держави" розширили поняття цивілізації. Вони визначили його як щабель суспільного розвитку, який іде слідом за варварством і зв'язаний із зародженням писемності та виникненням міст.

Проте погляд на цивілізацію як усесвітньо-історичну спільність був поставлений під сумнів російським соціологом Миколою Данилевським у праці "Росія і Європа". У цій книзі вчений сформулював ідею про локальні відособлені "культурно-історичні типи", або "цивілізації", яких він нарахував 10. Вони подібно до живих організмів проходять стадії зародження, змужніння, старіння і загибелі (вимирання або деградації). Тривалий час ідеї Данилевського не знаходили прихильників. У другій половині ХIX ст. ще достатньо сильними були позиції прибічників позитивізму, течії, яка визнає в історії прогрес. Проте до початку ХХ ст. прихильників прогресу серед учених було вже небагато як у закордонній, так і в російській історіографії. При цьому варіанти вирішення проблеми були найрізноманітніші.

Представники неокантіанства ставилися до прогресу, як до чисто оціночного поняття, яке може досліджувати вчений. На їхню думку, історик судить про щабель прогресивності або регресивності даної еволюційної серії або її частин залежно від того, чи реалізується в цьому ряді фактів, яка цінність, чи навпаки - вона поступово сходить на ніщо.

Представник критичного позитивізму, Роберт Віппер запропонував теорію множинності самостійних потоків історії, які не витягаються в один ланцюг. Утрачений принцип єдності загальної історії Віппер пропонував замінити іншим: зосередженням інтересу на еволюції окремих груп. На його думку, стародавній світ, наприклад, - це закінчене коло життєвих форм та ідей, багато в чому аналогічний новоєвропейському. Причину ж повторення в історії вчений убачав у єдності людської природи. Ця теорія, відома як теорія модернізації, була дуже модною в науковому середовищі на початку ХХ ст. Вона наклала відбиток на роботи численних учнів і однодумців Р.Ю.Віппера в Росії. Серед них можна назвати таких відомих учених, як Є.В.Тарле, В.П.Бузескул, Д.М.Петрушевський, М.І.Ростовцев та багатьох інших. Так, у книзі професора Володимира Бузескула "Історія Афінської демократії" грецька історія повторює головні моменти західноєвропейського розвитку.

Цікаво, що багато істориків продовжували залишатися прихильниками теорії модернізації ще якийсь час після 1917 р. Так, 23 червня 1924 р. на засіданні предметної історичної комісії в Білоруському державному університеті учнем Р.Ю.Віппера професором Володимиром Перцевим було представлено звіт про прочитані ним протягом року курси. Серед інших був прочитаний курс по історії Греції. У пояснювальній записці, поданій на розгляд комісії, В.М.Перцев, зокрема, зазначав: "...гомерівська епоха характеризується як епоха грецького середньовіччя з усіма характерними рисами феодального устрою. Початок розкладання грецького феодалізму падає на епоху колонізації середземно- та чорноморського узбережжя, протягом якої в Греції назрівають нові сили у вигляді торгового капіталізму, що почав утворюватися, і грошового господарства... П'яте століття - століття грецької демократії - розглядається як час торжества торгово-промислових елементів над землевласницьким класом..." [1, 495].

Теорія модернізації призвела до появи і досить широкого поширення ідеї занепаду новоєвропейської цивілізації і можливого повернення європейської культури до середньовіччя. Її відстоювали такі відомі вчені, як О.Шпенглер, М.А.Бердяєв та інші. М.Бердяєв, зокрема, писав у своїй роботі "Нове середньовіччя": "Ідея прогресу буде відкинута. "Прогрес" припиниться з закінченням нової історії" [2, 4].

Критикуючи із сучасних позицій автора теорії модернізації - Роберта Віппера, професор Гродненського університету (Республіка Білорусь) О.М.Нечухрін зазначав, що його теоретична позиція означала порушення принципу історизму, відмову в специфіці, певній замкнутості історичним епохам. "Віппер ігнорував той факт, що кожна цивілізація характеризується своїм особливим способом сприйняття світу, що ті самі події виглядали для сучасників зовсім не так, як для нас. Проблема модернізації є не лише питанням подолання мовного (понятійного) бар'єра між теперішнім і минулим, але й бар'єра психологічного і світоглядного" [10, 115]. Проте на початку ХХ ст. таку помилку допускали не тільки російські, але й закордонні вчені.

У цілому, потрібно відзначити, що до 20-х років ХХ ст. історико-соціологічна думка в Росії і на Заході розвивалася паралельно. Усе змінилося з моменту посилення ідеологічного контролю в СРСР. Ортодоксальна марксистська теорія, покладена в основу радянської історичної науки, за словами А.Гуревича, являла собою "одягнений у марксистську фразеологію позитивізм" і прирікала її на консервування позицій науки кінця ХIХ ст. Відсталість і застій посилювалися майже повним невіданням того, що було зроблено сучасною історичною наукою за рубежем.

На Заході ж велику популярність завоював у ХХ ст. саме цивілізаційний підхід, особливо після виходу у світ у 1918 р. книги Освальда Шпенглера "Захід Європи". У своїй роботі Шпенглер заявив, що єдність людської історії - міф, а насправді був розвиток 8 абсолютно ізольованих одна від іншої культур.

Потрібно зазначити, що радянські історики не визнавали цивілізаційний підхід. Так відомий учений М.А.Барг перерахував у своїй досить відомій книзі "Категорії і методи історичної науки" недоліки циклічної теорії, серед яких він назвав крайню розмитість понять, на яких базується теорія, суб'єктивізм у класифікації культур або цивілізацій та непридатність теорії для аналізу традиційних суспільств, що вступили до індустріальної епохи. Все це, на думку автора, сприяло тому, що популярність циклічних концепцій останнім часом почала зменшуватися, а на зміну їм прийшов новий напрямок - неоеволюціонізм. Проте Барг сам собі суперечить, зауважуючи, що цей новий напрям продовжує трактувати суспільство як організовану, інтегровану систему культури, а історичний процес - як зміну типів культури.

Однак потрібно зауважити, що зміни в концепції все ж відбулися. Під впливом "Заходу Європи" з'явилася книга англійського історика і соціолога Арнольда Дж. Тойнбі. Проте, на відміну від Шпенглера, він не тільки виділив 21 цивілізацію, але й розглянув їх не замкнутими в собі, а в багатосторонніх зв'язках з іншими.

На думку А.Марцинюка, Тойнбі прагнув до синтезу позитивних положень теорій Шпенглера і Маркса. У перспективі, на думку Тойнбі, зв'язки між різноманітними цивілізаціями призведуть до злиття всіх цивілізацій в одну. Таким чином, Тойнбі одним із перших враховував той факт, що людство розвивається не тільки в часі, але й у просторі. Над концепцією локальних цивілізацій працювали також Ф.Бродель, Л.Гумільов і багато інших відомих істориків.

За багато років було більш-менш чітко сформульовано і визначення цивілізації як способу соціальної організації, заснованому на усталеній нормативності способу життя і мінімальному рівні масових уявлень, які підтримувалися авторитетними письмовими текстами. Втім, це стосується лише класичних цивілізацій. Розвинута за останні 3,5 століття система "глобальної космополітичності", заснована на інтенсивній системі комунікацій, переборює лінгвістичні й політичні бар'єри, що приводить до кінця "історичної ери множинності цивілізацій" і формування сучасної світової системи.

На думку Б.Єрасова, такий висновок означає вже перехід від власне цивілізаційної до світо-системної теорії, і між прихильниками цих двох підходів відбуваються інтенсивні дискусії.

У політичній ідеології цю ідею довів до логічного завершення американський політолог Ф.Фукуяма. У дусі неокантіанства, він вважав, що оскільки історія є прогресом свободи, а розвинені країни Заходу вже досягли її розумного апогею в системі ліберально-демократичних стосунків, то мета історичного прогресу вже досягнута і надалі необхідно лише розширювати цінності лібералізму на інші регіони планети.

Ідея "кінця історії" останнім часом знаходить усе більше прихильників і серед учених колишніх радянських республік. Так, у своїй статті С.Кримський зазначає: "До ІІІ тисячоріччя своєї історії людство в принципі випробувало більшість можливих ідей, проектів, утопій досягнення соціального щастя людей, і переконалося в їхній слабкій реалізації. Історія усе більш наполегливо починає свідчити про безпомічність її "горизонтального" виміру, а саме прогресу як шляху придбання абсолютних цінностей" [7, 30].

Крім того, останнім часом чимало прихильників набула нова галузь вивчення природних і соціальних процесів - синергетика, яка виходить із того, що характер сучасного руху людства визначає не порядок, стабільність і прогнозованість, а навпаки - відсутність рівноваги, збалансованості, передбачення напрямів розвитку суспільства. У роботах представників так званої брюссельської школи - І.Пригожина та І.Стенгерса "Порядок із хаосу" - історичні процеси подаються таким чином, що відкидається запрограмованість, надається велике значення випадку. Складні динамічні системи, до яких він відносить і людське суспільство, час від часу потрапляють у смугу нестабільності, перебуваючи, визначений час у "точці біфуркації". Незбалансована система здійснює пошук шляхів виходу з кризи. При цьому діапазон імовірних варіантів дуже широкий: від переходу на вищу сходинку самоорганізації до спаду і деградації. І.Пригожин та І.Стенгерс вважають, що в "точці біфуркації" принципово неможливо передбачити, у який стан система перейде. Проте після подолання динамічною системою своєрідного "рубікону" у свої права знову вступає принцип причинності - до періоду нових спонтанних змін.

Таким чином, за період свого існування наука виробила різноманітні гіпотези щодо того, яким чином відбувається розвиток історичного процесу і чи є зміст в існуванні людської історії. Вчені наблизилися до розуміння того, що історичний процес носить достатньо складний характер і визначити його мету не уявляється можливим. Він несе в собі елементи прогресу, регресу, повторень у найнеймовірніших сполученнях. На порозі третього тисячоліття історики усього світу виявилися під впливом різноманітних, в основному плідних, концептуальних підходів у галузі історичного процесу. Проте більшість учених сьогодні вважає, що період локальних цивілізацій закінчується, перетворюючись на одну більш-менш єдину світову цивілізацію.

Література

  • Аквинский Фома. Сумма теологии // Мир философии: В 2-х т. - М.: Изд-во полит. лит., 1991. - Т. 2. - С. 375-377.
  • Бердяев Н.А. Новое средневековье // Наука и религия. - 1995. - № 10. - С. 2-4.
  • Бердяев Н. А. Смысл истории. - М.: Мысль, 1990.
  • Hettner Geschichte der deutschen Literatur im 18 Jahrhundert, Bd. 1. - Berlin, 1961.
  • Декарт Р. Начала философии // Антология мировой философии: В 4 т. - Т. 2. - М.: Мысль, 1970.
  • Энгельс Ф. Людвиг Фейербах и конец классической немецкой философии // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. 21.- М.: Изд-во. полит. лит., 1961.
  • Кримський С. Кінець історії чи мета історія? // Collegium. - 1994. - № 1. - С. 28-39.
  • Марк Аврелий Антонин. Размышления. - Л.: Наука, 1971.
  • Маркс К. Маркс - Анненкову, 28 декабря 1846 г. // Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. 27. - М.: Изд-во. полит. лит., 1962.
  • Нечухрин А. Методологические основы российской историографии в 80-ые гг. ХІХ в. - 1917 г. (смена парадигм) // Наш радавод. - 1994. - Кн. 6. Ч. 1 - С. 23-189.
  • Перцев В. Н. Теория эволюции и философия истории Гердера // Вопросы философии и психологии. - 1907. - № 4. - С. 469-503.
  • Платон. Государство // Сочинения в 3 т. - Т. 3. - М.: Наука, 1971.


18.01.2009

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!