Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Українські землі після монголо-татарських навал. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українські землі після монголо-татарських навал. Реферат

Становище українських земель після монголо-татарських навал та їх завоювання Литвою

Питання про татарську навалу й долю української людності на території якої татари простягли своє "іго", належить до одного з найбільш спірних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали. Нібито всі міста були зруйновані, села попалені, а населення втекло - переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювана "приємність" - наступність Суздальщини, а за нею Московщини від України, мовляв, не лише князівська династія, а навіть людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи, які в сильних виразах описували спустошення України ("учиниша землю пусту"; "в місті не зосталося живої душі"; "держава Київська ні во що обратиша"). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадується і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів.

У середині XIX ст. польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.

В історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людності на північ. В. Ключевський наприкінці XIX ст. писав, що "Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людності", бо, мовляв, основна її маса емігрувала на захід - до Галичини та на північ - до Суздальщини.

З'являються теорії, автори яких намагаються довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднені великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а по-дніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку XX ст. відновив академік О. Соболевський. М. Грушевський не припускав можливосте повного спустошення України.

Він гадав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватися від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, верталася додому й відкопувала заковане добро. Жодних підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину - нема.

Інша справа - еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в XII ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою та двірського життя.

Могли емігрувати - духовенство, яромисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Тож нема сумніву, що до-татарська людність задержалася в лісовій смузі - в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було жодної небезпеки і там в народів збереглися прикмети до-татарських часів.

В південній частині України, яка найбільше потерпіла від татар, залишились топографічні і хореографічні назви до-татарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.

Татари, провадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй "сіяти пшеницю та просо".

Таким чином постали так звані "татарські села" і "татарські люди". На ґрунті порівняльної забезпеченості "татарських людей" та "татарських сіл" в Україні почався анти-князівський рух: опинившись без князя та його урядовців, деякі села цілком задовольнялися своїм становищем - залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та Случчю.

Питання про болоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно значну літературу. М. Грушевський вважав болоховців за промисловців, які відірвалися від осель і займалися "уходництвом": рибальством, ловецтвом. Мали вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була стара українська людність, можливо з домішкою чорно-клобуків. Мали своїх князів, але з Володимирової династії.

З приходом татар вони добровільно перейшли під зверхність їх. "Татарські люди" творили автономні громади, які нагадували громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.

Пріле було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно-Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари "визначних і старших ніколи не милують".

Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі були знищені.

Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич - залишились столицями князівств. Не знищений був до решти й Переяслав, бо згадується його в літопису 1245 року.

Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число.

У 1286 р. Галицький князь Лев наказав перевести обчислення жертв татарської навали в Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано без трун?

Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано Тьмуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223 року згадується "вродників". Так, очевидно, називали українське населення, відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що вказує сама назва Їх, але зберігали християнство.

В 1223 році вони брали участь в битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західноєвропейських джерел - в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 року - згадується країну "Бродинію" на схід від Київської Русі.

Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської династії, що був Київським князем раніше.

В 1246 році князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка. "Ярлик" на Київ та "Руську землю" дістав Ярославів син, Олександр, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув "ярлик" на Володимир. "Київ вийшов з-під впасті князів старої династії, - писав М. Грушевський. - Його історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні."

М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах "старці градські" під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади, які жили без князів.

Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення.

Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил, галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу кафедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. - в Новгород, а в 1252 р. - знов у Володимир, потім у Київ і знов - у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського.

Наступник Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок Суздальщини. В офіційних патріарших актах, які легалізували перенесення митрополичого осідку до Володимира та Москви, мотивується це так: "з огляду на те, що Київ дуже потерпів від замішань та непорядків теперішніх часів і тяжкого натиску сусідніх алеманів (!?), так що прийшов до нужденного спадку, зверхні пастирі Русі, не маючи такої єпархії, яка б іи належала, а далеко не значнішу, ніж давніше, аж їм не ставало способів удержання"...

3 цього видно, що головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріального характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціату. До того й митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був москвич з роду.

Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціанської верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем.

Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по "ярлики". Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерті спадщину поділено за ханськими грамотами: Олександр (згодом Невській) дістав Київ і "землю руську", себто Київщину; Андрей-Володимир. Олександр не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрея Володимир.

Київ - взагалі Україна - на довгий час - до XVI ст. - виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.

На півночі створилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним "ряд". На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був "власником свого уділу". Татарське "іго" уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.

У XIV ст. історичні події розвивалися у несприятливому для України напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди - Литва, Польща та Московія. Ці суспільства дуже швидко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Стародавній Київ залишався тут лише блідою тінню своєї колишньої слави. Крім православного митрополита, що у 1300 р. виїхав до процвітаючих центрів північного сходу Боснії та зрештою осів у Москві, місто покинули багато бояр і великих купців.

Протягом тривалого часу Київ навіть не мав свого князя. Після смерті останнього князя галицько-волинської династії західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Майже 80 років титул володаря українських земель належав монголо-татарам. Але навіть протягом відносно короткого періоду їхнього панування хронічні чвари у Золотій Орді унеможливлювали для монголів безпосереднє управління тутешніми землями. Отже, Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника.

У польсько-литовську добу українці називали себе русинами - слово, утворене від "Русь". Так само називалися й білоруси. Росіян у ті часи головним чином називали московітами.

Серед перших, хто скористався цією можливістю, були литовці. У середині XIII ст. князь Міндаугас (Міндовг) об'єднав войовничі відсталі язичницькі племена, щоб дати відсіч натиску Тевтонського ордену німецьких хрестоносців-колонізаторів, що виник на прибалтійських землях. Із цієї боротьби литовці вийшли сильнішими й тісніше об'єднаними, ніж будь-коли. У перші десятиліття XIV ст. під проводом великого князя Гедимінаса (Гедиміна) вони рушили на Білорусію. А у 1340-х роках, під час правління його сина Ольгердаса (Ольгерда), який рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям", вони вступили на українські землі.

До 1350-х років Ольгердас поширив свою владу на дрібні князівства, розташовані на лівому березі Дніпра, а у 1362 р. його військо зайняло Київ.

У 1363 р. литовці рушили на Поділля, завдавши нищівної поразки Золотій Орді. В той час, підпорядкувавши велику частину Білорусії та України (приблизно половину земель Київської Русі), Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Його утворення було видатним організаційним звершенням, особливо з погляду на те, що здійснене воно було менш ніж за 150 років.

Не слід уявляти собі захоплення литовцями українських земель як тотальне нашестя лютих орд чужинців. По суті, до опису цього цілеспрямованого процесу краще пасують такі слова, як проникнення, включення, приєднання. Під час просування Ольгердаса вглиб України населення часто вітало його війська, що переважно складалися з українських підданих або союзників. Якщо й спалахували бої, то, як правило, із Золотою Ордою.

На жаль, брак джерел про той період не дозволяє історикам відтворити подробиці литовської експансії. Проте існує загальна думка щодо основних причин цих швидких і легких успіхів.

Передусім, для українців, особливо наддніпрянців, литовське панування було прийнятнішим, ніж жорстоке іго Золотої Орди. По-друге, литовці, за браком людей для управління своїми величезними завоюваннями (більшу частину Великого князівства Литовського складали українські землі), дозволяли місцевій українській знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Така політика заохочувала українську знать приєднуватися до переможців.

Нарешті, на відміну від монголо-татар, на литовців не дивилися як на цілковитих чужинців. Із просуванням культурно відсталих литовців, що трималися язичництва, їхня верхівка швидко потрапляла під культурні впливи своїх слов'янських підданих. Багато князів із династії Гедимінасів прийняли християнство.

Руська (українська, білоруська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Виявляючи незмінну повагу до місцевих звичаїв, литовці часто проголошували: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо".

Литовські правителі настільки пристосувалися до місцевих звичаїв Білорусії та України, що за якісь одне чи два покоління за виглядом, мовою та поведінкою вже нагадували своїх попередників - Рюриковичів. Вони розглядали свої завоювання, власне, як місію "збирання земель Русі" й користувалися цим приводом задовго до того, як його запозичила Москва - міцніючий суперник литовців у змаганнях за київську спадщину. Саме тому Грушевський доводив, що Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія. Інші українські історики навіть твердили, що по суті воно стало відновленою руською державою, а не чужоземним формуванням, що поглинуло Україну.

Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств, якими правили члени династії Гедимінасів. Князівства ці прилягали до міста Вільнюса - столиці князівства та резиденції великих князів. Проте існувала велика відмінність, особливо помітна за князювання Вітаутаса, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії.

У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітаутас проводить ряд реформ. Його непокоїло те, що багато князів із Династії Гедимінасів, котрі українізувалися, пустили настільки глибоке коріння у своїх землях, що стали пройматися місцевими інтересами більше, ніж справами Великого князівства в цілому. Деякі навіть підозрювалися у сепаратистських настроях.

Щоб виправити ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцевої підтримки. Так, Федір Любартович маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських земель. Натомість йому запропонували куди менш привабливе Новгород-Сіверське князівство (яке він і не подумав прийняти), забране у Володимира Ольгердовича, а той у свою чергу дістав менші володіння.

Якщо ж князь опирався, як, наприклад, Федір Коріатович Подільський, Вітаутас звинувачував його в непокорі, нападав на нього зі своїм військом і змушував тікати у вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітаутас призначав власних урядників, часто із числа не-титулованих бояр, які володіли землями "з ласки великого князя". Зміни торкалися навіть дрібних бояр. Щоб зберегти свої землі, вони були зобов'язані відбувати військову службу у великого князя. Так українська знать стала об'єктом сильної централізованої влади, раніше їй невідомої.

Така політика викликала серед українців повсюдне невдоволення, і подальші події були ще загрозливішими.

У 1413 р. у Городні Ягайло домовився з Вітаутасом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які незадовго до того здобула собі польська шляхта. Щоб прискорити втілення цього, 47 польських шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родів запозичити їхні герби. Проте із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською.

Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Невдоволення цим становищем у православному середовищі вирвалося на поверхню у 1430 р. після смерті Вітаутаса.

У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла - Свидригайла, Сіверського князя зі Східної України.

Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний і досить бездарний у політиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь.

Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію, яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Сигізмунда Стародубського, молодшого брата Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла.

Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення. Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сутичок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська партія.

Надавши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік багатьох українських прихильників Свидригайла. Застосувавши тактику терору, наприклад, спаливши живцем митрополита смоленського Герасима, він іще більше заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу потрапила ще одна українська земля - Поділля. Проте Волинь, населення якої чинило запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князівства. Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями.

У середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади.

У 1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя.

У 1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу, - рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко й незворотне зникали.

Література

  1. О. Субтельний. Історія України. – К., 1996.
  2. Наталія Полонська. Нарис з історії України. – В 2-х частинах. – К., 1994.


29.03.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!