Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Історія Київської Русі: найманці на службі Київських князів. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історія Київської Русі: найманці на службі Київських князів. Реферат

Одним з не вивчених дотепер питань воєнної історії Київської Русі є участь збройних формувань, окремих воїнів і воєначальників у військових структурах давньоруської держави

Добре знайомі з передовою військово-теоретичною думкою свого часу, київські князі при формуванні своїх збройних структур виходили з відомих положень про інститут найманства, викладених у "Стратегіконі" візантійського імператора Маврикія, написаного в VII ст. У ньому Маврикій твердив: "Розсудливо чинить той Імператор, що не запрошує у свої володіння допоміжних військ у числі, що перевищує його власні, щоб вони не улаштували змови і, скинувши своїх володарів, не підкорили їхнього царства собі.

Допоміжні війська треба набирати, по можливості, з різних національностей. Внаслідок цього вони менше мають можливість вступити в змову".

За визначенням Енциклопедичного словники Ф. А. Брокгауза і І. А. Евфрона, "найманці (наймані воїни) - солдати, наймані державою з уродженців інших країн". За його твердженням, перші згадки про найманство належать ще до 696 р. до н. е., коли в Єгипті Псаметих І "за допомогою найманих карийців та іонян досяг панування над Єгиптом".

У різні часи київські князі мали наймані військові загони варягів, кочівників, угорців, німців, поляків, чехів та ін. Наймати іноземних воїнів їм доводилося досить часто з найперших років утворення Київської держави до останніх днів її існування.

Наймане військо, як правило, не було постійним і набиралося звичайно на час воєнних дій. Для постійного утримання найманців потрібні 6ули величезні кошти. Комплектовані, як правило, з декласованих елементів і осіб різних національностей, наймані війська відрізнялися крайньою недисциплінованістю і служили тому, хто більше платив. Навіть під час бою окремі наймані загони нерідко переходили на сторону супротивника. Усе це добре розуміли  воєначальники русів і відповідним чином поводилися з найманцями, виділяючи їм відповідні місця в бойовому порядку свого війська і ставлячи відповідні задачі.

З початком епохи вікінгів вони на своїх швидкохідних суднах, під вітрилами і на веслах, борознили ріки і моря усього Середземномор’я. На заході вони дісталися до Іспанії й Італії, на сході - до Константинополя і Багдада. Найчастіше правителі як західних, так і східних народів відкупалися від них, іноді - брали їх до себе на службу. Професор К. В. Базилевич вважав, що причиною, яка спонукувала "буйні ватаги норманів залишати свою батьківщину і пускатися заради грабіжництва і здобичі в далекі експедиції і на схід, і на захід Європи", було "посилення королівської влади в Скандинавії".

Давньоруські літописи серед найманців у війську Київської Русі найчастіше згадують варягів - воїнів, що приходили на Русь у пошуках військового щастя зі Скандинавії. Цікаво, що сам термін "варяги" у Скандинавії (ісландські саги) означав воїнів-скандинавів, що служили в інших країнах, і "... ймовірно, виник для позначення дружин скандинавів на Русі". Уже з Київської Русі цей термін перейшов у Візантію, у війську і флоті якої також служило багато вихідців зі Скандинавії.

А. Е. Пресняков писав: "Скандинави самі себе називали варягами - varingian. Так в Історичний час іменували скандинави своїх родичів, що служили дружинниками руських князів і візантійських імператорів, від слова var - клятва, що скріплювала дружинний договір служби. Varingi - варяги - спочатку дружини скандинавів, що приходили в середовище східних слов’ян зі своїми конунгами - князями. Термін цей виник на Русі, звідки перейшов до греків".

До речі, багато російських істориків-норманістів - Н. М. Карамзін, М. П. Погодін, Н. С. Голіцин. А. К. Байов та інші пов’язували початок Київської держави з давньою легендарною розповіддю початкового літопису про закликання варягів. Державотворення, виникнення давньоруської культури і розвиток воєнного мистецтва на Русі вони ставили в пряму залежність від варягів. Норманська теорія добре відома як російській, так і у вітчизняній військовій історіографії.

Водночас покоління військових істориків доводили, що, починаючи з VI століття, східні слов’яни вже мали військові союзи і що державні утворення з’явилися набагато раніше так званого закликання варягів. Ці ранні слов’янські державні утворення вели успішні війни із сильною Візантійською імперією, про що свідчать як візантійські джерела (Маврикій, Лев Диякон і ін.), так і давньоруське літописне джерело - "Повість минулих літ".

М. В. Ломоносов вважав варягів не народом, а окремою соціальною групою, військовими найманцями, що мають найрізноманітніше походження. У своїй "Давній російській історії" він писав, що серед варягів були і варяги-роси. що належали до слов’янського кореня.

У різний час варягів використовували багато київських князів - Олег, Ігор, Святослав, Володимир, Ярослав та ін. Добре відомий варяг Свенельд був воєводою і в Ігоря, і в Ольги, і у Святослава. Навіть досягши літнього віку, він правив військом у Ярослава в Києві. Дослідники стверджують, що чисельність варязьких найманих загонів у давньоруському війську в Х - ХІ ст. була відносно невелика приблизно - близько 1 тис. чоловік. Б. А. Рибаков писав: "Археологічні дані показують, що кількість самих варязьких воїнів, що жили постійно на Русі, була дуже невеликою й обчислювалася десятками і сотнями".

На службі у руських князів були навіть монарші особи: новгородським князям служив знаменитий Олаф Трюгве, майбутній норвезький король. Приїжджав на Русь у часи Ярослава Олаф Святий, теж майбутній король Норвегії. На службу він, щоправда, не пішов, хоч й одержав таку пропозицію. При дворі Ярослава виховувався і Магнус Добрий, ще один володар норвезького престолу. Варязькі дружини являли собою могутню військову силу, яку руські князі часто застосовували в періоди міжусобиць. Вони успішно використовували знання і досвід варягів у військовій справі й особливо в навігації.

Ставши великим київським князем, Володимир переконався, що для наведення порядку в державі передусім треба покінчити з тією вольницею, коли в інших містах і в самому Києві всяк сам був собі хазяїном. Найбільше це стосувалося варязьких дружин, що чинили сваволю скрізь, куди вони приходили як вікінги - наймані воїни. Дійшло до того, що варяги вимагали виплачувати їм данину, як було при Олегові й Ігорі. Від їх жорстокості постійно страждало місцеве населення.

Настав час позбутися чужоземців, які вважали фактично Київ і інші міста своєю військовою здобиччю. Найбільш толерантних воєначальників відправили в різні місця воєводами чи тисяцькими у військо, а основну масу найманців запродали візантійському імператорові, видавши кожному солідну винагороду. Відправляючи їх по Дніпру до Чорного моря, Володимир відписав у Константинополь прохання ні в якому разі не випускати їх з меж імперії, де їм була доручена охорона візантійських фортець.

Пізніше цей загін варягів одержав назву "Варязької дружини, утвореної в 988 р. київським князем Володимиром". Особливий інтерес представляють відомості про варягів у давньоруському війську часів правління Ярослава Мудрого. Відомо, що він, будучи ще на новгородському столі, "кормил" у себе багато варягів, закликаних "з-за моря".

Сага про Едмунда образно змальовує відносини Ярослава Мудрого з найманою норманською дружиною. Ярослав зображений позбавленим тих позитивних властивостей, які ця дружина найбільше цінувала: він скупуватий і, почавши з дуже привітного прийому, надалі намагається ухилитися від виплати своїм норманським воїнам платні, що належить їм за домовленістю, особливо в такий час, коли немає військової небезпеки, що насувається. "Остромировий літопис" постійно дорікає варягам за властиві найманцям буйства, жадібність і боягузтво. Між найманцями і місцевим населенням часом спалахували конфлікти.

Характерний приклад, коли під час князювання в Новгороді Ярослава варяги почали "насилля чинити новгородцям і дружинам їхнім", чим викликали повстання. Уночі новгородці напали на Поромонів двір, де жила наймана варязька дружина, і перебили її, скориставшись відсутністю Ярослава. Ярослав повернувся і помстився: побив у себе на дворі вождів новгородської "тисячі" - нарочитих мужів. Воїнів від сусідніх завойованих народів київські князі найчастіше насильно приєднували до своїх дружин.

Північні (новгородські, балтські і "чудські") воїни особливо добре діяли в зимових умовах. Тому вони часто залучалися князями для вирішення своїх військових питань. Зокрема. загони лівів, літів, чуді, прусів, хатгалів залучалися Володимиром Святим як для підкорення радимичів, в’ятичів і жителів півночі, так і для оборони південних кордонів від печенігів.

Часто в ролі найманців київських князів виступали печеніги. У 979 р. до Києва "прийшов печенізький князь Ілдей і бив чолом Ярополку на службу; Ярополк же прийняв його і дав йому гради і волості". Треба сказати, що печеніги завжди досить легко і швидко переходили від ворогування до союзництва і досить часто виконували для русі роль найманого війська. Арабський історик і географ Ібн Хаукаль навіть писав у кінні X ст. про печенігів, що вони "шип (вістря) русиїв і їх сила". У поході Русі проти Візантії у 944 р. вони були союзниками руського князя і, очевидно, підкорялися йому, оскільки після закінчення походу він "поведе Печенегам воевати Болгарскую землю".

Цікаво, що наймаючи печенігів для своїх походів, руські князі брали у них заручників, щоб ті у критичний момент не зрадили. Так чинив ще князь Ігор, наймаючи печенігів для походу на Візантію. Залучати до себе на службу окремі орди печенігів, щоб вони самі били своїх незамирених братів по племені, з часом стало політикою київських князів.

У 988 р. при князі Володимирі "прийшов печенізький князь Метигай і хрестився", а в 991 р. прийняв християнську віру печенізький князь Кучюм "і служив Володимиру від чистого серця". Використовували руські князі печенігів і в міжусобній боротьбі, не будучи особливо розбірливими у виборі засобів для утворення необхідної для них збройної сили. На 980 рік припадає перше повідомлення про участь печенігів у внутрішніх руських феодальних уособицях.

Під час боротьби за київський стіл синів Святослава Володимира і Ярополка радник останнього Варяжко підштовхував князя: "Побіжи до печенігів і приведи воїв". Невдовзі Варяжко сам поїхав до кочівників і підмовив їх битися з Володимиром. "І багато воював з печенігами на Володимира", - засуджуючи перебіжчика, повідомляв літописець.

Поступово переходячи до осілості, печеніги почали тяжіти до Києва, найматися до нього на службу. Частина печенігів "підкочувала до самих кордонів Русі - на р. Рось і пішла на службу до руських (київських) князів, утворивши прекрасний військовий заслон від половців. Землі Поросся були віддані їм під пасовища". У другій половині XI ст. вони перетворюються па васалів Русі, зобов’язуючись оберігати її південні кордони і брати участь у походах київських князів. Осілих печенігів називали юрками, берендеями, чорними клобуками, тобто шапками або чорними ковпаками.

У XI ст. на південних кордонах Русі були поселені значні маси кочівників, вигнаних половцями зі степів - торків, печенігів, берендеїв та ін. Їх називали "чорними клобуками". Вони несли прикордонну службу па величезних просторах між ріками Дніпром та Россю та брали участь у військових походах київських князів. На відміну від Київської області, південна частина Чернігівщини у ХІІ ст. була досить щільно заселена чорними клобуками. Пороські кочівники, і передусім їхні вожді, виявляли значну активність у політичному житті, навіть іноді впливали на вибір того чи іншого претендента на київський стіл.

На думку Б. О. Рибакова, за своїм станом чорні клобуки були близькі до служилого дворянства. У князя Ізяслава була велика дружба з чорними клобуками, їх він і привів до Києва в 1114 р. проти київського князя Ігоря Ольговича. Ізяслав "діяв швидко і рішуче,... потай, намагаючись обдурити ворога різного роду хитрощами і відводами від справжньої мети свого плану, використовуючи для цього демонстрації у тих пунктах, куди треба було відвернути увагу ворога, і влаштовуючи засідки в зручних для несподіваного нападу пунктах".

Військову міць Ізяслава підсилював його союз з угорським королем, його зятем, і з польськими князями. Не раз, жахаючи руське населення, Ізяслав Мстиславович приводив із собою угорські загони. Але він спокійно заявляв: "Я веду угрів… не на своїх людей, а на тих, хто мені ворог". Механізм розрахунку з угорцями за їхню участь у міжусобиці російських князів, на жаль, точно не встановлено. Це дає можливість деяким дослідникам вважати загони угорців радше союзниками, ніж найманцями у російських князів.

У 1018 р. у князя Святополка, як і в 1033 р., були на службі німецькі найманці.

У 1013 р. у київському поході брали участь 300 німецьких, імовірно, саксонських воїнів. Болеслав не був упевнений у силі одних польських загонів. Присутність німецьких лицарів сприяла зміцненню становища Святополка. Пліч-о-пліч воюючи із супротивником, давньоруські воїни і найманці взаємозбагачувались знаннями військової справи, збройної культури, способів побудови бойового порядку, прийомів і способів ведення бою, основ військово-морського і військово-інженерного мистецтва.

Дослідників різних часів вражала та швидкість, з якою військові і військово-технічні новинки середньовіччя поширювалися на величезних територіях, у народів і племен, здавалося б, майже нічим не зв’язаних один з одним. Багато в чому цьому сприяв дуже розвинутий вже тоді інститут найманства.

Добре відомо, що в майбутньому його дуже широко використовували правителі і воєначальники найрізноманітніших держав і народів. І тому зовсім не випадково у відомій праці Г. Дельбрюка "Історія військового мистецтва" один з перших розділів був присвячений ним найманству як масовому явищу військової справи в середні віки.

Література

  1. Бережинський В. Г. Збройні сили княжої доби // Вартові неба. - 1995. - 10 червня.
  2. Іванченко Л. І. Чернігово-Сіверська земля і кочівники в давньоруський час // Друга Чернігівська обласна наукова конференція з історичного краєзнавства (грудень 1988 р.). Тези доповідей. Вип. ІІ. – Чернігів-Ніжин, 1988.
  3. Котляр Н. Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. - М., 1986.


23.03.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!