Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Третій Литовський Статут. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Третій Литовський Статут. Реферат

У рефераті подано відомості про Третій Литовський Статут як визначну пам’ятку українського феодального права

Історії права відомі чимало стародавніх пам'яток. Серед них три Литовські статути, одному з яких - "Волинському" (1566 р.) - виповнюється 430 років. Для нашої держави ці юридичні акти мають особливе значення - вони є складовими національного права давно минулих років.

Окупація українських земель Литвою, яка відбулася у XIV столітті і продовжувалася більше двох віків, мала характер прилучення, збирання земель руської держави, розбитої удільною та татарською руїнами. Українське населення вважало Велике князівство Литовське своєю державою.

Ще на початку XVI століття держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а правувалася, окрім крайових установ і привілеїв, за своїми місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі "права", але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили, представники якого на сеймі 1514 року подали великому князеві прохання, щоб дав писані права та закони.

На сеймі 1522 року справу було порушено знову. Проект статуту складався юристами великокняжої канцелярії. При цьому враховувалися норми звичаєвого права, Судебника Казиміра 1468 року, а також привілеї 1447, 1492 та інших років, римське, польське та германське право.

Кодифікаційний процес Великого князівства Литовського продовжувався. У 1588 році затверджено нову, найбільш розроблену редакцію статуту, відому під назвою "Новий".

Після Люблінської унії 1569 p. з'явилась потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність з польськими законами. За дорученням польського короля Стефана Баторія цю роботу успішно виконав литовський під-канцлер Лев Сапега. Допомагала йому в розробці статуту комісія, до складу якої входили визначні правознавці того часу.

Так з'явився Литовський статут, який був остаточно затверджений привілеєм Сигізмунда III у 1588 p. "Ми, государ, - було сказано у цьому акті, - той статут права Великого князівства Литовського, виправлений цим привілеєм нашим, затверджуємо і усім станам" Великого князівства Литовського для застосування на увесь майбутній час видаємо".

У Статуті 1588 p. визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення. Чинність III або, як його стали називати, "Нового" Литовського статуту, одного з найзначніших джерел права феодальної Європи, поширювалась не тільки на українські землі, а й на Корону. Складався він з 14 розділів і 488 артикулів.

Характерно, що і після прийняття у Великому князівстві Литовському статуту 1588 р. у приєднаних до Польської корони Київському, Волинському і Брацлавському воєводствах продовжував діяти статут 1566 p.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності "писаної" норми вирішувати справу "на основі старого звичаю". Можливість діяти "згідно з старим звичаєм, способом звичаю стародавнього" визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов'язувався додержуватися давніх звичаїв, "усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати".

В ньому найбільш проглядається врегулювання феодальних відносин. Зокрема формування кріпацького прошарку населення Кримінальні норми спрямовані на захват рухомої й нерухомої власності. Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти. Цей статут в протилежність акт Люблінської унії 1569 року закріпив державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського.

Литовський статут 1588 p. особливо виділяв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а навіть залежних від них дрібних і середніх феодалів.

Право володіння землею як загальне правило супроводжувалося обов'язком для власника відбувати військову повинність. Литовські статути не знали права володіння землею, яке не було б пов'язане з виконанням військової повинності.

Статут 1529 p. поклав на кожного землевласника обов'язок відбувати військову повинність відповідно до земського рішення. Кожний шляхтич був зобов'язаний з'явитися на війну особисто і, крім цього, відправити на війну відповідну кількість озброєних людей залежно від розміру свого володіння. Така ж вимога містилась і в Литовському статуті 1588 p.: "Всякого звання духовні і светські, княжства, панята, і врядники земські, дворяни, земляни, шляхта хоругова... ті, хто має маєтки земські... в разі потреби, з нами і з нащадками нашими, або при гетьманах наших, повинні будуть самі особисто війну служити і виправляти на військову службу". До того ж така військова служба вимагається з маєтків родових, материнських, вислужених, куплених або іншим чином придбаних.

Право наказувало, щоб кожен землевласник особисто відбував військову службу, допускаючи, однак, можливість нез'явлення на військову службу у зв'язку з хворобою. Шляхтич, який відмовлявся відбувати військову службу, втрачав право на володіння землею. "А хто" - записано у III Литовському статуті, - з тих підданих наших шляхти, лицарів всяких і всякого звання: власників земських маєтків, на війні не служив, або коли приїхав к встановленому строку, не записався, а хоч би і записався... без дозволу нашого або гетьмана нашого великого, геть від'їхав, той весь маєток свій втрачає, який переходить державі і нам, господарю".

Досить ретельну правову регламентацію одержали питання, пов'язані із спадкуванням. В результаті цього спадкове право виділилося у самостійний правовий інститут.

У польсько-литовському праві розрізнялося спадкування за законом, заповітом і на основі звичаю.

Закон закріплював загальне положення, згідно з яким діти ставали спадкоємцями майна своїх батьків. Щоправда, у Польщі спочатку спадкоємство жінок обмежувалося тільки рухомим майном. Нерухоме майно і перш за все земля переходили тільки до синів. Кожен з них одержував рівну частку, але, починаючи з XIV ст., шляхетські маєтки, якщо не було синів, успадковувались дочками.

Литовські статути визнавали спадкоємцями за законом дітей, братів, сестер, батьків й інших кровних родичів. У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші.

Розрізнялося спадкування батьківського і материнського майна. Наприклад, III Литовський статут 1588 p. передбачав, що "спадщина, нерухоме майно, коштовність та майно рухоме тільки синам і близьким по зброї буде переходити". Отже, батьківське майно, у тому числі куплене, передавалося у "вотчину" лише синам, а дочкам - переважно тільки придане з четвертої частини всякого майна батьківського і купленого".

Що стосується материнського майна, як нерухомого у вигляді маєтків, так і рухомого, у тому числі готівки, золота, срібла, одягу і прикрас, коней, повозок, килимів, тощо, то все це повинно рівно розподілятися поміж дітьми, як синами, так і дочками.

Закон визначав можливість розпоряджатися майном за допомогою заповіту. Свобода заповіту поширювалася на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не входила у фамільну власність - вотчину або материнське майно. Кожен мав право "записати свої речі, рухоме майно і особисто ним придбані маєтки, однак, не батьківські і не материнські маєтки, з своєї доброї волі, коли побажає, як духовним особам, так і світським". При цьому право заповідати майно не мали неповнолітні, ченці, сини, що не були відокремлені від батьків, залежні люди тощо.

При відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів фамільне (родове) майно, набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії. Материнське майно повинно було перейти до тих спадкоємців, які були більш близькі до материнської маєтності.

Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, великого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що "котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литовського... переходять і переходити будуть". Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 p.

В той же час багато питань, пов'язаних із спадковими відносинами, регулювалося нормами звичаєвого права. Як сказано у Литовському статуті, справи про спадкоємство повинні розглядатися переважно на основі норм Руської Правди і звичаєвого права.

У польсько-литовському праві склалася досить складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав'язку.

"Головщина" - це грошовий штраф "за голову убитого", який сплачувався, крім основного покарання, сім'ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до

III Литовського статуту "коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде". Розмір головщини залежав від стану убитого. За шляхтича, сказано у III Литовському статуті, "крім покарання, описаного в даному статуті відповідно до злочину, треба виплатити сто коп грошей, а за війта, бурмістра - 60 коп грошей, за ремісника або міщанина таких міст, які на магдебурзькому праві - 30 коп грошей, за тяглову людину - 24 коп грошей" та ін.

Важко переоцінити значення Литовського статуту в історії права на Україні. Крім узаконення важливих соціально-економічних змін на Україні в XV-XVI ст., він також створив основу для правової системи, що розвинулася згодом, за доби Козаччини. Навіть у XIX ст. у деяких частинах Східної України закони по суті спиралися на цей статут.

Необхідно також наголосити на ще одному аспекті тієї ролі, яку відіграли на Україні Литовський статут, зокрема та станова система загалом. Обидва вони справили великий вплив на визнання українцями цінності таких понять, як установлені та гарантовані законом права. А усвідомлення цього пов'язувало українців із західною політичною й правовою думкою.

Інший продукт Київської Русі - Московія, навпаки, в результаті століть монголо-татарського панування не мала можливостей познайомитися з принципами західної законності.

Велике значення проведеної тоді роботи знайшло відображення в тому що кодифіковане право на століття пережило саме Велике князівство Литовське. Воно ще в 1819 році друкувалося як збірник чинного законодавства. Для Лівобережної України воно було чинним мало не до половини ХIX століття. Такого б довголіття законодавству, що приймається зараз.

Література

  1. Василяускенс А. Другий Литовський статут // Старожитності. - 1991. -4.4. -С. 6.
  2. Дорошенко Д. Нарис історії України. - Т. 1. - С. 126.
  3. Чубатий М. Огляд історії українського права. - С. 100.
  4. Юридичний вісник України. / 1996 р. №4.


22.03.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!