Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Проблема лісокористування на Запорожжі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Проблема лісокористування на Запорожжі. Реферат

У рефераті розглянуто проблему лісокористування на Запорожжі в світлі документів з архіву Коша

Проблему охорони довкілля звичайно пов’язують із науково-технічним прогресом й урбанізацією суспільства. Втім, проблема коріниться у впливі людської діяльності на природу. І сила такого впливу залежить не тільки від наукової витонченості методів застосовуваних суспільством, але й від стійкості природної системи щодо зовнішніх факторів. На жаль, степові ліси Півдня України належать до тендітних екосистем, і тому найраніше від інших (степових, лотичниx - екосистеми водоймищ з не солоною водою) подали сигнал біди.

Так, ще у середині XVІІІ ст. постала проблема раціонального лісокористування і лісовідновлення. На її існування звернула увагу О. M. Апанович на сторінках "Архівів України", тут же з’явилася цікава публікація Л. З. Гісцової та Л. Я. Демченко з різнобічною підборкою документів з Архіву Коша.

Екологічна цінність лісу не усвідомлювалася людьми у XVІІІ ст. Сьогодні екологам відомо, що ліс - це тип непродуктивного ландшафту, який конче потрібен людині для дихання, для пом’якшення клімату, для задоволення рекреаційних і естетичних потреб, а природі - для забезпечення кругообігу речовин. Для розуміння взаємопов'язаності природних процесів людському суспільству треба було глибоко втрутитися в їхні проходження, наслідки чого стали помітні лише у XX ст. Але це не означає, що нищення лісів не викликало безпосередніх і швидких негативних наслідків у минулому.

Навпаки - вирубування лісів у степу не тільки спотворювало краєвид, залишало без природного притулку птахів та звірів, але й швидко погіршувало мікроклімат регіону, негативно впливало на водний режим річок, призводило до ерозії ґрунтів. Надзвичайно важливим для життя людини в умовах степу був і лишається донині м'який мікроклімат лісів. Недарма Самарську паланку, найбагатшу на ліси, називали "козацькою Палестиною".

Звичайно, у XVІІІ ст. люди не знали цього у теорії, але емпірично такі явища напевне повинні були відчуватися. Тож, необхідність збалансування росту потреб і їх обмеження логічно і поступово призвела до проведення певної адміністративної політики Коша відносно лісокористування на його території. Те, що це була саме єдина політика, яка мала кілька напрямків, підтверджується матеріалами Запорозького Архіву.

На Запорожжі ліс був як основним будівельним матеріалом, так і основним джерелом теплової енергії, необхідної не тільки для опалення і приготування їжі (для цього в степу ще й зараз у разі скрути використовують різні замінники - від кізяків до очерету), а й для ремісничого виробництва. Житлові будівлі на більшості зимівників й у Підпільненській Січі, громадські споруди (церкви, адміністративні приміщення, шинки), укріплення - все будувалося із дерева. Цікава особливість: коли обставини складалися несприятливо для запорожців, і деревини просто було ніде взяти, то вони застосовували техніку турлучного типу, використовуючи глину, камінь, лозу й очерет як будівельні матеріали.

Так, археолог А. О. Козловський відзначає, що через брак деревини у південному степу (адже, нижче Нікополя-Mикитина Дніпрові плавні мали переважно очеретяний вигляд, а байрачні ліски траплялися дуже рідко), житлові споруди на Kам'янській Січі, які донині вдалося розкопати, побудовані турлучним способом, а дерев’яної споруди не зафіксовано жодної.

У Підпільненській Січі, як випливає з документів, на відміну від Kам'янської, деревина широко використовувалася для будівництва. Втім, ліс використовували не тільки запорожці, але й їхні давні сусіди – татари, а потім і нові сусіди – новопоселенці з Гетьманщини, Слобідського полку, Нової Сербії й Слов'яно-Сербії. Тут вже деревина йшла не тільки на будівництво житла й побутові потреби, а й на зведення фортифікаційних споруд новоприбульцями. Будівництво фортець Української і Дніпровської укріплених ліній йшло під акомпанемент сокири. Віками накопичуване степовим краєм лісове багатство швидко зникало.

Наявність або відсутність лісу, а точніше, деревини у степу у XVІІІ ст. дедалі ставала фактором, який сприяв виникненню конфліктів. На думку С. Шамрая, саме брак лісу в прикордонних із Запорожжям полках Гетьманщини змушував їхніх жителів захоплювати й колонізувати запорозькі території: "Головним мотивом цього захоплення земель був брак лісів у степових полків Гетьманщини, зокрема, Миргородського полку, а також і Полтавського, пожильці якого теж починають захоплювати землі... переважно по р. Самарі, а на правому боці Дніпра по р. Омельнику". Пізніше це спричинилося до довгих тяжб запорожців за свої землі по р. Самарі.

Документи Коша відображають проблему нищення лісу приблизно з середини XVІІІ ст. Серед природних причин загибелі лісів називаються не тільки пожежі стихійні, але й "пущені" людьми, тобто навмисні пали.

Слід відзначити, що зауваження про спустошення лісів вперше зустрічаються в документах, починаючи з 1742 р., коли у проханні, яке подала депутація "столичників" (Запорозькі депутати, переважно старшина, відряджені до однієї із столиць – Петербургу або Москви – за жалуванням) імператриці, 9-м пунктом містилася скарга на військові команди з Української лінії, які брали надто багато лісу в Самарській Товщі. У відповідь на це прохання сенат прийняв компромісне рішення, яке, з одного боку підтверджувало право Запорожжя на обмеження лісокористування на своїх землях, а з другого зобов’язувало Кіш надавати для "государевыx строений" й на дрова: "Ежели ты угодиі напред сего были в иxъ, запорожскиx козаков, владениі, то и ныні от ниxъ теxъ угодей никому не отнимать, и иx от того не отдалять, токмо ежели в Усть-Самарские крепости на какие государевы строениі и воинскимъ людемъ на дрова будетъ надобль, лес оной брать не запрещать, толко без излишества и не на продажу, и кроме того никого в те самарскіе угодиі не допускать и лесъ пустошить запретить".

Таке двоїсте рішення хоча закладало правову основу для опору порубкам, здійснюваним новопоселенцями, проте відкривало широкий простір для лісокористування російським військовим командам, які завжди могли посилатися на "государственную пользу".

Першою від порубок постраждала справжня природна перлина степу - Самарська Товща, найбільший лісовий масив на Запорожжі. Унікальність її полягла не тільки у розмірах площі, яку вона займала, але й у тому, що тут росли найкращі дерева як за складом порід (основною з яких був дуб), так і за достиглістю деревостоїв - це були дорослі великі дерева, так званий "корабельний ліс", тобто, будівельна деревина найвищого ґатунку. Як видно із документів, порубки в Самарській Товщі здійснювалися не лише запорожцями, але, на цьому особливо наголошує наказ Коша, "войсковими великороссийскими командами и мало-россиянами" (гетьманцями).

Російські військові команди, що знаходилися на Запорожжі в ретраншементах (Старосамарському, Богородчанському, Новосіченському), а також у фортецях на укріплених лініях (Українській та Дніпровській), нищили для військових і побутових потреб деревину. Отже, російські військові команди не могли обійтися без запорозької деревини. Від них потерпала не тільки Самарська Товща, а й товща Великого Лугу - іншого унікального природного комплексу на Запорожжі.

Відзначимо побіжно, що особливо обурюється паланковий старшина у своєму рапорті тим, що рубають плодові дерева, які є безпосереднім джерелом харчування. Дозрілі дерева вимагалися не тільки на будівельні військові потреби, а й на випалювання вугілля, в той час як запорозьким підданим заборонялося рубати дерева для обігріву й готування їжі, а наказувалося використовувати для цього леж.

Слід зауважити, що нарікань, адресованих у Кіш, на порубки доброго лісу російськими командами зустрічається багато. Провадячи свою лісозахисну політику, Кіш змушений був звернутися до головнокомандуючого Другою Армією генерал-аншефа кн. Василя Долгорукого зі скаргою про надмірні порубки лісу, на яку той відповів, що "в снабдении оным есть надобность всего государства и долг всеx сынов отечества и верноподданныx рабов своей монарxини, чтоб способствовать общей пользе".

Така заява свідчить не тільки про імперську позицію генерала, але й про державну короткозорість. За цим криється певна особливість мислення, що походить від антропоцентризму, притаманного російським службовцям після-петровського часу. За визначенням академіка M. Г. Xолодного, антропоцентричний світогляд базується на переконанні, що "людина за своїм походженням і за своєю природою є істота особливого роду, вища, відділена неперехідною межею від решти живих істот".

На думку вченого, це переконання не обмежується сферою науки й філософії і в реальному житті перетворюється на егоцентризм, "який є, з цього погляду, не чимось іншим, як відбиттям теоретичних положень антропоцентризму в сфері практичних взаємин людини з довкіллям... Егоцентризм, який у багато разів підсилив природний... егоїзм особи, в процесі еволюції... людського суспільства поступово переростав у егоїзм сім’ї, роду, племені, класу".

Московія завжди була багата на ліси, а, починаючи з часів Петра І, російські царі намагалися вести облік будівельним багатствам імперії, особливо корабельного лісу. Це питання на ґрунті архівних матеріалів докладно розглянуто московським дослідником M. А. Цвєтковим у його книзі. Цікаво, що російський уряд брав на облік лише корабельні ліси, саме їх стосувалися його охоронні заходи, про лісовідновні заходи мова не йшла, оскільки дефіциту деревини у Росії не було. Тож зрозуміти вичерпність лісового багатства Степу для росіян було тоді органічно неможливо, адже мова йшла про "приращение земель" імперії.

А от у Кіш із середини п’ятдесятих років надходило все більше донесень від паланкових старшин про утиски прикордонними сусідами прав запорозьких жителів: через їхні порубки у запорозьких байрачних лісах самим підданим Війська Запорозького не вистачало деревини. Ця проблема повстала у зв'язку із порушеннями прав Коша, коли новопоселенці прикордонних земель рубали ліс для своїх потреб.

Так, у справах 34 і 98 Архіву Коша збереглися донесення кодацькиx полковників Кошеві про нищення байрачних лісків вздовж р. Самоткані жителями слобод Пушкарівки, Глинської й Орлянської, що належали до слобідського козачого полку, від 1760 р. і 1765 р. Документи ясно свідчать про усвідомлення полковниками того, що нищення лісу новопоселенцями і гетьманцями призведе в майбутньому до того, що самим підданим запорозьким ніде бути взяти деревини для господарських потреб.

При цьому підкреслювалося, що "пустошники" (ті, що пустошать), рубають "не толко дрова, но и деревия днем і ноччу пустошат", тобто, не тільки найгірші сухостої, але й добрий будівельний ліс. Таким чином, боротьба за права Запорожжя користуватися своїми добрами переходила у боротьбу Запорожжя за збереження природи свого краю. Відтак турбота про збереження власних лісових багатств виявляється у закупівлях лісу Кошем за межами Запорожжя для значних будов, як буде показано далі. Для Коша поняття прав і вольностей значило повне і виключне право Війська Запорозького на володіння й користування своїми Вольностями – своєю територією з усіма її добрами.

Виходячи з розуміння лісів як військової власності, Кіш видає накази паланковій старшині не дозволяти нікому рубати "сирого" (тобто, живого) дерева без дозволу. Навіть піддані Війська Запорозького мали одержувати дозвіл паланкової старшини, який надавався у разі крайньої необхідності.

Цим самим наказом, виданим 17 березня 1759 р. самарському полковнику Андрію Семенову, заборонялося йому давати рубати дерева російським військовим командам без письмового дозволу Коша, і тільки у тій кількості, яку визначить Кіш за один раз. Обивателям із прикордонних сіл і містечок взагалі заборонялося рубати ліс. Звичайно, заборона підкріплювалася необхідними карами для порушників за її недотримання, а також вимагала певного контролю за її виконанням. Адже, як свідчать численні документи, самі запорожці, а також російські військові, гетьманці, татари часто порушували встановлений порядок рубки.

Часто порушники хитрували: одержавши дозвіл на вирубування певної кількості дерев, рубали значно більше, до того ж, "експропріювали" у запорожців транспортні засоби для перевезення.

Документи зберегли чимало свідчень того, що російські військові команди ще до початку російсько-турецької війни 1768-1774 рр., тобто у мирний час, вимагали все більше і більше деревини. Кіш пропонує вимагати деревини десь в іншому місці. Ухилившись таким чином від ремонту табірних будівель, Кіш був все ж таки змушений надати деревини для опалення й готування їжі – від "шести и до десяти возовъ, каторые и вывезены" були, щоправда, це був тільки леж. І більше цих десяти возів самарська паланка вивезти не дала, що і викликало обурення генерал-майора K. Ф. Штофельна. Проте, його реакція навряд чи є правомірною, враховуючи згадані хоча б десять возів. А от Борисоглібський полк деревини зовсім не отримав під приводом відсутності "височайшого наказу", можливо через те, що підполковник О. M. Братнов зажадав надто багатої кількості.

З метою запобігти порушенням, Кіш наказав утворити роз'їзні команди для нагляду за лісами по паланках. Про це свідчать рапорти до Коша полковників Самарської, Kодацької, Протовчанської паланок за різні роки.

У квітні 1765 р. Кіш утворив загальновійськову посаду наглядача за станом лісів та їхньою охороною і призначив на неї товариша Донського куреня Данила Малиновського (наказ від 20 квітня1765 р.), який обіймав цю посаду протягом 10 років, до ліквідації Січі. Документи наводять на думку, що ставився він до своєї справи ретельно і, в разі недостатньої підтримки з боку паланкових старшин, звертався просто до Коша.

До завдань команди входило, перш за все, інформувати Кіш про виявлені порушення при порубках: самовільна вирубка, надмірна вирубка, вирубка плодових дерев і стиглих деревостоїв. Рапорти Данила Малиновського до Коша, взяті у хронологічній послідовності з 1770-го по 1775 рр., свідчать про прогресуюче посилення вирубування лісів під час війни представниками всіх видів військових з’єднань, що сприяло поглибленню конфлікту між запорожцями і "гостями".

У своїх діях щодо виявлення і припинення порушень Малиновський найчастіше прагнув спиратися на місцеву паланкову владу, а в разі необхідності викривав зловживання останньої перед Кошем.

У квітні 1774 р. Данило Малиновський був призначений полковником і з пірначем відряджений під Олександрівську фортецю. Це свідчить про те, яке велике значення Кіш надавав його службі. Він не лише здійснював нагляд, але й виступав із власними пропозиціями щодо раціонального використання деревини. Так, у серпні 1774 р. він доносив у Кіш про велику кількість лежу на Дніпровських островах та у байраках, із пропозицією: "січовими ковалямъ слыдуетъ приказать, чтоб они сей осени уголля з валежника с[коль] надобно заготовили, весною крайне оние ліс пустошатъ...".

Ще одне цікаве донесення полковника Малиновського, у якому він інформує Кіш про "заплату" гренадерами з Олександрівської фортеці за три зрубані у Великому Лузі груші 25 карб. і скаржиться на те, що російські офіцери там рубають дуби, а людей з його команди б'ють обухами. Це не єдина скарга Малиновського на свавільну поведінку порушників. Часом фізичного насильства від порушників зазнавали не тільки козаки з його команди, а й він сам.

Усі вищезгадані заходи – постанова під контроль порубок, організація охоронних команд та призначення відповідального наглядача за використанням лісу, – характеризують захисний напрямок лісогосподарської політики Коша. Те, що це була саме цілісна політика, спрямована на збереження та збільшення деревонасаджень, свідчить інша низка заходів, покликана стимулювати садо- і лісорозведення. Передача окремих лісових ділянок під нагляд та охорону запорожцям-власникам одночасно з наданням землі під зимівники і заселенням слобод була, з одного боку, вимушеним заходом більш щільного контролю через часті порушення заборони, а з другого боку, була спрямована на відновлення деревостоїв.

Справа 136 містить близько 160 ордерів такого змісту, у справі 356 їх ще кілька десятків. Постає цікава деталь: плодові дерева цінували за те, що вони давали харч, і розводили їх на місці вирубаних промислових порід. Тут вбачаємо прагнення "окультурення" дикої природи, розведення садів на місці лісів, адже у степу дерева приймаються лише там, де вже були раніше. Утилітарне прагнення пристосувати все навколо себе для виготовлення їжі дуже характерне для людини, що існує у природному ландшафті, і цей процес, на жаль, не припиняється доти, доки природний ландшафт не перетворюється, у кращому випадку, на ландшафт змінений, або, у найгіршому, на ландшафт зруйнований.

Охоронні ордери, про які йдеться, датовані 1774–1775 рр., складені за єдиним формуляром, де мінялися лише імена, топографічні назви і дати. Усталена форма документа свідчить про його масовий характер. Формулювання досить чітко визначають обов’язки власника та право Коша переглянути свої рішення. У разі невиконання своїх обов’язків, власник позбавлявся всіх власницьких прав, і ділянка передавалась комусь іншому.

Цей вид документів - про передачу власності на ділянку лісу - мав формуляр, дуже подібний до попереднього. Існує й інша цікава група документів, де власники заохочувалися до розведення дерев, особливо плодових порід. І все ж, запорожці, які отримували під охорону лісові ділянки, очевидно, розводили не тільки плодові дерева. M. А. Цвєтков, аналізуючи огляд розвитку лісової промисловості Новоросійського краю з точки зору фаxівця-лісовода, доходить висновку, що запорожці розводили не тільки плодові дерева, а й дуби. "Отже, запорожці по праву мають вважатися піонерами вітчизняного лісорозведення..." - пише дослідник, маючи на увазі колишню Російську імперію.

Крім безпосереднього захисту своїх лісів, Кіш застосовував і інший вид збереження власних лісів, – деревину для власних потреб закупав у Київському полку Лівобережжя, а також у Київському воєводстві Речі Посполитої. Саме звідси сплавляли закуплену деревину для відбудови Левушківського, Пластунівського та ін. куренів після пожежі 1 січня 1756 р. і для будівництва Троїцького собору в містечку Самарчику. Цікавим свідченням дбайливого ставлення Коша до збереження живого лісу є такий факт: 1744 р. на о. Самарському поблизу Усть-Самарського ретраншементу зберігалася, а точніше, лишалася занедбаною певна кількість доброї деревини.

Очевидно, належала деревина якійсь російській владі, оскільки дозвіл на її використання Кіш просив в імператриці Єлизавети Петрівни. Треба сподіватися, що Кіш отримав те, чого просив, оскільки в дарунок гетьманові було відправлено два верблюди, різні "презенти" відповідно із своїми чинами отримали інші кілька урядовців у Петербурзі та Києві.

Із сказаного випливає, що державна влада Російської імперії не тільки не цікавилася проблемою охорони довкілля й раціонального лісокористування, а часто-густо сама була ініціатором нищення лісового багатства на завойованих чи новопридбаних територіях. За таких умов Кіш перейняв на себе державні функції охорони довкілля краю.

Сама ідея охоронної політики виникла завдяки особливому розумінню запорожцями своїх прав на Вольності Війська Запорозького – як військової власності, й завдяки ощадливому ставленню до багатств цих Вольностей, яке випливало із почуття власника.

Таким чином лісозахисна та лісовідновна політика Коша, спрямована на розв’язання проблеми раціонального лісокористування на Запорожжі, була частиною боротьби Запорожжя за свої права і землі.

Література

  1. Апанович О. M. Арxів Kоша Запорозької Січі// Архіви України. –1989. –№6. –С. 18.
  2. Kозловський А. О. Особливості будівництва житлових споруд на Kам'янській Січі. – С. 24-25 // Нові археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. –K. –1992. –С. 45-54.
  3. Олійник О. Л. Про локалізацію запорозьких зимівників. –С. 49. // Нові археологічні дослідження пам’яток українського козацтва. –K. –1992. – С45–54.


12.03.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!