Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Князівська влада Литовсько-Руської держави. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Князівська влада Литовсько-Руської держави. Реферат

Більшість істориків схильні вважати, що Литовсько-Руська держава за своїм устроєм наближалась до типу федерації (М. Грушевський, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко)

Хоча деякі дослідники (наприклад М. Чубатий) вбачають у ній "державу держав" - таку форму державного сполучення, за якої залежні країни мають широку автономію у внутрішніх справах, але повинні надавати у розпорядження протектора військо і сплачувати данину.

Слід зазначити, що обидві форми державного устрою мали місце, але кожна - на певному історичному етапі. Так, до того часу, поки Вітовт у першій половині XV ст. не усунув удільних князів і не посадив своїх намісників, Литовсько-Руське князівство мало вигляд "держави держав". При наступниках ця держава вже була об'єднана однією центральною великокняжою владою, хоч кожна з її областей - колишніх удільних князівств - зберігала досить широку внутрішню автономію. В цьому розумінні вона була більше подібна до федерації.

Такі форми державного устрою історично обумовлювалися тим, що окупація руських земель Литвою у XIV ст. мала характер не загарбання, не чужоземної навали (на кшталт походів німецьких рицарів-хрестоносців чи монголо-татарських завойовників), а прилучення, зібрання територій іншої держави, що внаслідок дії багатьох чинників залишились без "господаря".

Литовські князі вважали себе спадкоємцями колишньої влади великих київських правителів. Тому українське і білоруське населення вважало їх своїми законними володарями, а Велике князівство Литовське - власною державою. Треба зважати ще й на те, що "безгосподарні" землі впродовж десятиліть ставали легкою здобиччю кочівників, на них зазіхало Московське князівство, що дедалі зміцнювалося.

Деякі дослідники стверджують, що литовські князі намагалися знищити прагнення українців до створення самостійного державного життя. Ці домагання були реалізовані не в часи правління на українських землях литовських феодалів, а саме в добу польсько-литовської держави Речі Посполитої. Хоч, звичайно, Литва не могла не внести певних змін в державний устрій українських земель. Литовський правитель іноді позбавляв українських князів їхньої влади, направляв на ці землі своїх намісників. Але не це визначало статус українських князівств, їхні автономні права залишалися майже незмінними.

Інша ситуація склалася у XV-XVI ст., коли політичні сили польської, католицької орієнтації взяли у Литві гору над русько-православними. Наслідком цього стало поширення католицизму, особливо серед панівних верств, а відтак - укладення уній: династичної (Кревська унія 1385 p.), станово-представницької (Городельська унія 1413 p.), державної (Люблінська унія 1569 р.) та церковної (Берестейська унія 1596 p.).

Централізація Великого князівства Литовського не мала такого послідовного характеру, як це було у провідних країнах Західної Європи, що у своєму розвитку йшли від станово-представницьких монархій до абсолютизму та інкорпорації майже самостійних в минулому феодальних вотчин. З самого початку формування Литовсько-Руського князівства великий князь зв'язував свою владу численними хартіями, що видавалися як для окремих областей держави, так і для шляхетсько-магнатського стану. Цими документами феодалам (у тому числі українським і білоруським) гарантувались особиста й майнова свобода і недоторканність, численні вольності та звільнення від виконання певних повинностей, а також інші станові переваги і політичні права.

Великий князь литовський на кінець XV ст. вже не був самодержавним володарем, а істотно обмежувався в своїх прерогативах панами-радою, яка згідно з привілеями 1492 та 1506 p. поділяла з ним права ведення дипломатичних відносин, видання законів, призначення урядовців. До цього слід додати, що великий князь сходив на монарший престол на змішаних засадах наслідування-обрання, хоч обрання, звичайно, проходило виключно з представників князівської династії. З кінця XV ст. великий князь поділяє свою владу не лише з панами-радою, а й з литовсько-руським сеймом.

Князівська влада впродовж існування Литовсько-Руської держави пройшла певну еволюцію. Привілеї 1413, 1434 і 1437 p. встановили межі великокняжої влади щодо особистого майна, державних повинностей, а також влади над князями, панами, боярами, духовенством та міщанами. Проте з часом розвиток подій призвів до формального обмеження великокняжої влади панами-радою. Політичне зміцнення цього інституту відбулося одночасно зі сформуванням литовсько-руського загального сейму.

Привілеї великих князів Олександра (1492 р.) та Сигізмунда І (1506 р.) закріпили за радою роль головної політичної інституції в країні, що поділила з великим князем його владу в найважливіших державних справах. Усі закони і розпорядження загальнодержавного характеру мали видаватися лише після обговорення з панами-радою, з її відома, за її участі та згоди. Проте згодом всесилля панів-ради поступово нейтралізується дедалі активнішою участю шляхти у суспільному житті держави, що сприяло політичному піднесенню загального сейму.

Таким чином, сформувавшись як дорадчий орган при великому князеві, пани-рада стає впливовим чинником державної політики країни, до її складу входили також українські князі, магнати, бояри, яких повністю зрівняли в правах з литовською знаттю. Вони почували себе спів-господарями у Литовсько-Руській державі, служили їй, обороняли і дбали про її розквіт і могутність.

У міру перетворення Литовсько-Руського князівства у централізовану державу пани-рада поповнювалася урядовцями (канцлер, під-канцлер, маршалок, гетьман та ін.). До її складу ввійшли також намісники князя в землях. З часом цей орган став досить численним, його нелегко було скликати, робота його ставала фактично некерованою та малоефективною. Тому нерідко великий князь користувався послугами малої ради (або таємної ради), яка працювала безперервно. Члени цієї ради у кількості 8-10 осіб звалися старшими панами.

Діяльність панів-ради була багато в чому подібна до феодальної курії у західноєвропейських монархіях. Великі князі змушені були рахуватися з нею, оскільки сюди входили найвпливовіші світські та духовні феодали, хоча для князя рішення ради не були обов'язковими.

Література

  1. Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2-х т. - Львів, 1991.
  2. Історія України: Хрестоматія. - К., 1996.
  3. Кульчицький В. С., Настюк М. І, Тищик Б. Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996.
  4. Музиченко П. Історія держави і права України. - К., 1999.
  5. Статут Великого князівства Литовського 1529 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова // Статут Великого князівства Литовського: У 3-х т. - Одеса, 2002. - Т. 1.
  6. Терещенко Ю. Україна і європейський світ: Нарис історії від утворення Старокиївської держави до кінця XVI ст. - К., 1996.
  7. Українське державотворення: Словник-довідник. - К., 1997.
  8. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. - К., 1997.


12.02.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!