Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Створення Східнослов'янської держави. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Створення Східнослов'янської держави. Реферат

У рефераті подано відомості про Східнослов’янську державу - Київська Русь (ХІ - ХІІ ст.)

Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці, на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні об'єднання.

На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.

Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду.

Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.

Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних чинників. Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодальне залежне населення.

Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією, Візантією.

Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, яка поступово стає органом примусу.

Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.

Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.

Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва "Русь" походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - "руотсі".

Анти-норманська теорія наполягає на тому, що назва "Русь" походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва - князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга - Рюрика.

В 879 році Рюрик помирає і залишає свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об'єднуються землі ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. В Києві відновлюється язичницький культ.

В 907 році Олег рушив походом на Візантію і змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду було укладено в 911 р.

Після смерті Олега (912 р.) київським князем став Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану владу у боротьбі з волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, які нападали на Русь. А у 941 і 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, після чого Русь втрачала контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра і до того ж зобов'язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину з древлян, князь Ігор був вбитий.

Синові Ігоря Святославові в той момент було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря - княгині Ользі. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом з частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет.

У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було виряджене до імператора Священної Римської імперії.

У 957 р. син Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття і став фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерті (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською державою і християнством княгиню Ольгу пізніше було канонізовано.

Святослав ще більше зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в'ятичів, придунайські міста, Тмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію.

Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, - в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира послав правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати мир з Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком загинуло. Поліг і сам Святослав.

Як і його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони і підніс міжнародний авторитет своєї держави. Після його смерті починається жорстока боротьба за владу. Ярополк прагнув підкорити братів і одноосібне правити Руссю. В 977 р. він повів дружину на Овруч і розбив Олега. Володимир, не чекаючи зіткнення зі старшим братом, біжить до Скандинавії, де наймає професійне варязьке військо.

У 978 р. він розбиває Ярополка і стає великим київським князем. Враховуючи, що князівська влада на місцях була практично необмеженою, Володимир починає своє правління, посадовивши синів і старших дружинників у містах Русі. Ті в свою чергу створюють апарат управління нижчого рангу. Це не могло не зумовити консолідацію держави.

Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в'ятичів, фактично завершуючи формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двіною, на півночі - Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні - річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою.

Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для протидії цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська - службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо.

Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до умов свого часу. Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично була єдиною.

Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) - опору візантійського панування в Криму - і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними.

На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.

Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латино-мовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш значних подій в історії нашої землі.

Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий син Святополк, а рідний син, новгородський князь Ярослав, відмовився платити Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але у 1015 р. помер.

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в 1019 р.

У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав - у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.

Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий, звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор.

У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.

Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший - з візантійською принцесою, ще двоє - з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя - за французького короля Генріха І.

Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права "Руська правда", які захищали приватну власність і власника.

Ярослав призначає на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, як то було раніше, а слов'янина - Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек.

За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька років до смерті Ярослав поділив між синами міста й землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові, Чернігів, Муром, Тмутаракань - Святославові, Ростов, Переяслав - Всеволодові, Володимир - Ігореві, Смоленськ - В'ячеславові. До того ж запроваджувався новий принцип спадковості - сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.

Проте фактично після 1054 р. в Київській Русі встановлюється форма правління, яку називають тріумвіратом Ярославичів - Ізяслава, Святослава та Всеволода. Саме вони разом встановлювали закони ("Правда Ярославичів"), очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за одноосібну владу.

Спробу припинити княжі усобиці було вжито у 1097 р. на об'єднавчому з'їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари і скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримує успадковані від батька землі - вотчину, а всі спірні питання розв'язуються на князівських з'їздах. Проте наступні Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські з'їзди не усунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і заворушень населення Києва та інших великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12 років.

Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста.

Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька - за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі.

Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель - період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.


06.02.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!