Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Становище Правобережної України в кінці XVII - на початку XVIII ст. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Становище Правобережної України в кінці XVII - на початку XVIII ст. Реферат

Друга половина XVII ст. в історії Правобережної України - це доба приборкання польським урядом національно-визвольної боротьби українського народу на цій території, руїнницької інтервенції Польщі, Московщини й Туреччини й боротьби цих держав за панування на Україні, нового польського наступу на українські землі

Андрусівське перемир’я 1667 р. і "вічний мир" 1686 р. залишили в руках Речі Посполитої Правобережну Україну (крім Києва), але поразка Польщі у війнах з Туреччиною віддала останній Поділля і зверхність над південно-східною частиною Правобережжя - Брацлавщиною і півднем Київщини. Нарешті, правобережна Наддніпрянщина за Бахчисарайською угодою 1681 р. і "вічним миром" приречена була на пустелю.

Польща нічого не забула й нічого не навчилася. На Волині і в північній Київщині були відновлені давні права шляхетського землеволодіння й стара система панщини. Однак якщо на Волині і, звичайно, в Галичині шляхетське господарство майже не переривалося, то Київщина, власне - київське Полісся, знову пережила період польської експансії. Вигнана Хмельниччиною шляхта поверталася в свої маєтки і, хоч нерідко знаходила там справжню "desertam Arabicam" i "locum, ubi Troia fuif", вона, не гаючи часу, бралася відновлювати цілу систему економічного визиску й національного гноблення українського народу.

На території Правобережної України в другій половині XVII ст. з’являється чимало нових землевласників як з місцевої шляхти, так особливо із зайшлих польських і литовських магнатів та шляхтичів. Панські маєтки здебільшого майже весь час перебували в руках заставних або орендних державців (або посесорів) - майже виключно з середньої та дрібної польської і частково литовської шляхти. Замість володінь київських монастирів і київської православної митрополії, які після 1686 р. зосередили своє господарство на Лівобережжі і в тій частині Правобережжя, що відійшла до Росії, в межах Правобережної України з’явилися володіння різних католицьких та уніатських церковних інституцій і серед них володіння (з 1684 р.) такого великого землевласника, як київська уніатська митрополія.

Разом з тим відновлюється і посилюється економічний визиск селянства. Вже в 50-60-х роках XVII ст. нормою панщини на Волині було 3 дні, але нерідко зустрічалася панщина і в 6-7 день на тиждень (до 356 робочих днів на рік з селянського господарства). Навіть на сході Правобережжя інвентарі наддніпрянських поліських сіл вже на початку 1660-х років згадують дводенну панщину (1660 р. - села Козаровичі й Глібівка), тимчасом як у сусідніх селах на території Гетьманщини панщини ще майже не було.

У кінці XVII - на початку XVIII ст. звичайною нормою панщини на Правобережній Україні було 3-4 дні на тиждень, на Лівобережжі - лише 2 дні на тиждень. Крім панщини, правобережно-український селянин був обтяжений найрізноманітнішими повинностями. Селяни мусіли відробляти на державців ще надурочні дні ("зажинки", "обжинки", "закоски", "обкоски", "заорки", "оборки", "шарварки", "толоки" і т. д.). Вони повинні були також садити панові капусту, полоти папські городи, готувати прядиво, давати сторожу для панського двору, виконувати різні роботи на панських промислових закладах (наприклад, конати й возити руду для залізних заводів - "рудень", випалювати вугілля і т. ін.) тощо. Селянин був обкладений різними данинами - натуральними і грошовими - на користь панові.

Зокрема, селяни давали так званий "осип" (данина житом або вівсом), десятину від гусей, курей та яєць, "мотки" (десятина від льону й прядива), гриби, хміль, десяту колоду від бджіл (або "очкове" - грошовий податок від бджільництва) тощо. Грошова данина збиралася під двома назвами: "чинш" і "подорожчизна" (остання була і натуральна).

Якщо всі ці повинності перевести на робочі дні, то на початку XVIII ст. на кожне селянське господарство Волині припадав пересічно 231 робочий день на рік, київського Полісся - 162 робочі дні; навіть на Поділлі, яке в 1700 р. щойно повернулося до Польщі, на кожне господарство припадало 82 робочі дні. Лише на Брацлавщині й на півдні Київщини переважали грошові чинші й натуральні данини.

Надзвичайно тяжким для селянства був один із шляхетських привілеїв - право пропінації, а також монополія млинарства.

Важким тягарем лягали на селянство ще й різні державні повинності й податки. Та найголовніше було те, що польська шляхта мала повну, необмежену владу над усім майном і над особою, навіть над життям українського селянина.

Унаслідок великого економічного визиску й соціального гніту, в другій половині XVII - на початку XVIII ст. надзвичайно частішають селянські втечі. Це був масовий рух селянства, яке тікало від панського визиску "з жінками, дітьми, з кіньми, волами й з усім своїм хатнім майном". Десятки й сотні втікачів ішли світ за очі, здебільшого на схід України, шукаючи там кращої долі. Навіть переслідування й жорстокі кари були неспроможні стримати цей рух. Маєтки Волині пустіли. Так, у володіннях Яна Конєцпольського, воєводи Белзького, в повітах Луцькому й Кремінецькому (частина колишньої Острожчини) до 1651 р. лічилося не менш як 3850 дворів, а в 1690 р. було лише 143 "дідичних", 291 "захожих" і 68 дворів дрібної шляхти (причому в 7 селах, де колись було 394 доми, в 1690 р. не було вже жодного). Отже, від старого населення на кінець XVII ст. залишалося тільки близько 4%. Навіть коли взяти на увагу "захожих", то й тоді населення даної місцевості становило в 1690 р. лише 12% того, що було тут перед битвою під Берестечком.

Не легше жилося під польською владою і українському населенню міст. Українське міщанство було майже позбавлене прав. В інтересах польської шляхти і польського міщанства його було дуже утиснено в промислах, торгівлі тощо.

У кінці XVII - на початку XVIII ст. польська панська або старостинська влада остаточно підпорядкувала собі місто. Особливо тяжке було становище міщанства в приватновласницьких містах. Навіть більші з них, що мали "магдебургію", звичайно цілком залежали від панської влади. Міщани були обтяжені різними повинностями: вони повинні були платити грошовий чинш, віддавати різні натуральні данини, відбувати різні шарварки. Дуже поширюється в цей час панщина міщан на користь фільварку (або замку). Наприклад, у м. Старокостянтинові посесор у 1701-1703 рр. "ґвалтовним способом притягав міщан" на панщину у фільварку, для якого відібрані були міщанські землі.

У 1703 р. до різних польових робіт притягнуто було всіх міщан, не виключаючи нікого ("nemine escepto"). Ця "роботизна" була остільки тяжка для міщан, що в тому ж році вони відкупилися від неї за 500 злотих. А втім, і надалі міщани повинні були зжинати та звозити збіжжя і викопувати деякі інші фільваркові роботи. Дуже давалася взнаки міщанам також транспортна повинність ("подорожчизна"). "Неналежитими підводами нас унівець обернули", - скаржилися міщани. Так само було і в Дубні, Миколаєві, Гайсині та в багатьох інших містах Правобережної України як панських, так часто і королівських.

Міське самоврядування на Правобережній Україні в кінці XVII - на початку XVIII ст. дедалі більше перетворювалося на фікцію. Зрештою, далеко не всі міста мали магдебурзьке право. Відновлюючи міста після руїни другої половини XVII ст., польський уряд або дідичі лише в рідких випадках надавали їм магдебурзьке право, обмежуючись здебільшого правом ярмарків та шинкування горілкою. А втім, навіть і "магдебургія" цілком залежала від дідичів (у приватних містах) і старост (у містах королівських).

Судова влада в містах фактично переходить до рук старости чи державці. Наприклад, у Старокостянтинові в 1719 р. ратушний суд був скасований, і розгляд усіх судових справ став провадитися в замку. Старостинська або панська влада почала відбирати на себе частину міських прибутків. Нарешті, державці або представники старостинської влади стали безпосередньо втручатися у внутрішні справи міського самоврядування. Так, у Старокостянтинові в 1719 р. державця скасував вибори війта і своєю владою призначив "за лянтвійта Трояна, давнього погубителя міста". Коли ж міщани висловили невдоволення з приводу цього брутального порушення їхніх стародавніх прав, посесор кількох з них "збив, скалічив" і кілька днів "тримав у ямі". Цілком зрозуміло, що такі призначені старостою або державцем міські урядники були слухняними виконавцями панської волі. Факти різних надужить магістратських урядників над міщанством, зловживання своєю владою, розшарпання міських земель, розтрати тощо були звичайним явищем на Правобережній Україні в кінці XVII - першій чверті XVIII ст.

Важкий економічний визиск, брутальний національно-релігійний гніт, необмежена панська сваволя, постійні грабунки й руйнації з боку польських військових загонів - все це призвело до великого занепаду міст. Недарма в 1719 р. старокостянтинівські міщани "всі хочуть піти з міста". Зубожіння міщанства і часті втечі міщан теж були характерними явищами на Правобережній Україні того часу.

Страшним бичем для населення Правобережної України в кінці XVII - на початку XVIII ст. були часті татарські напади (наприклад в 1684, 1698, 1711 рр.), які сягали аж до Прип’яті. Особливо давалися взнаки нескінченні походи військових загонів коронного війська і місцевої шляхти, а також російського війська. Ці походи завжди супроводжувалися грабуванням, а часто-густо й побиттям або вбивством селян та міщан, спустошенням їхнього господарства, руйнуванням промислових закладів тощо.

Так, у 1686-1687 рр. три хоругви жовнірів, які протягом восьми місяців стояли у Веледницькій волості (що належала овруцькому старості Францишкові Потоцькому), вчинили збитків на 11 601 злотих 14 грошів, з яких на селян 15 сіл волості припало 9 068 злотих (пересічно 80 злотих на двір), на міщан (українців і жидів) - 2 131 злотих 14 грошів, а на папський двір - лише 402 злотих. Року 1691 жовніри панцерної хоругви ротмістра коронного війська Вільґи пограбували рудню Хабенську. Року 1698 польське наймане військо спустошило рудню Жеревецьку і пограбувало рудників. У 1699 p. панцерна хоругва заподіяла великої шкоди рудні Удалівській та її рудникам. Подібні факти були звичайним явищем на Правобережній Україні і на початку XVIII ст.

Наслідки цієї руїни і жорстокого економічного визиску дуже позначилися на сільському господарстві Правобережжя, яке переживає період довгого застою. Це яскраво помітне на експорті сільськогосподарських продуктів (головне хліба) з Речі Посполитої. Друга половина XVII й початок XVIII ст. характеризуються великими коливаннями і загальним занепадом українсько-польського хлібного експорту (особливо пшениці).

Але польське панування на Правобережній Україні не обмежувалося економічною експлуатацією українського селянства та міщанства. Українська людність Правобережжя знову відчула польський національно-релігійний гніт. Польський уряд повів традиційний наступ на національні права українського народу - його мову й культуру, освіту, а передусім на його віру.

Щоправда, міжнародні договори Польщі гарантували релігійні права українського і білоруського народів. Андрусівська угода 1667 р. забезпечувала православним "волнее заживане релЂгіей грецкой, без жадного в отправованю набоженства затрудненя".

Стаття 9-та "вічного миру" 1686 р. гарантувала "церквам Божіим и епископіям Луцкой и Галицкой, Премышльской, Львовской, БЂлороссійской и при них монастырям, архимандріям: Виленской, Минской, Полоцкой, Оршанской и иным игуменствам, братствам, в которых обрЂталось и нынЂ обрЂтается употребленіе благочестивой греко-россійской вЂры, и всЂм тамо живущим людем, в КоронЂ Польской и Великом Княжест†Литовском в той же вЂрЂ оставающим, никакого утЂсненія и к вЂрЂ римской и к уніи принужденія чинить не велить и быти то не имЂет, по по давным правам во всяких свободах и вольностях церковных будет блюсти".

Однак Польща не виконала своїх зобов’язань. Польський уряд передає православні єпископії уніатській Церкві. Року 1691 переходить в унію єпископ перемишльський Інокентій Винницький, року 1700 - єпископ львівський Йосиф Шумлянський, року 1702 - єпископ луцький та острозький Діонисій Жабокрицький. Єдиною православною єпископією на всій території Речі Посполитої залишилася Білоруська.

Польський уряд формально в кінці XVII - на початку XVIII ст. не переслідував православних. Але він поступово обмежує їх у правах і доходах. Маєтки київських православних монастирів, які залишилися в межах Речі Посполитої, передані були уніатам і римо-католикам. Король Ян Собєський, маючи право патронату над православним духовенством, що було в королівських маєтностях, роздавав архимандрії і парафії, а разом з тим і церковні бенефіції особам, які співчували унії. Багато монастирів і парафій було відібрано від православних і передано уніатам.

Протягом десяти років (1686-1695) лише в Луцькій єпархії близько 300 церков і чимало монастирів перейшли до уніатів. Виконання православних обрядів часто ставало неможливим. Польський уряд позбавив православну шляхту права мати місце в сенаті, посідати будь-які уряди, а також діставати староства. Процес спольщення і окатоличення української шляхти в другій половині XVII ст. відбувався швидкими темпами, у зв’язку з чим в ухвалах шляхетських соймиків Правобережної України дедалі рідше висувалося вимогу про забезпечення прав православної Церкви.

Новий наступ польського уряду на національно-релігійні права українського народу починається в 1699 р., після закінчення війни з Туреччиною. Соймова конституція 1699 р. щодо Кам’янця встановлювала, що "люди грецької релігії - дизуніти не можуть жити в цьому місті". Друга соймова конституція 1699 р. ("Унія грецької віри") забороняла православним міщанам займати магістратські уряди, мотивуючи це бажанням "заохотити дизунітів грецької релігії до єднання в святій вірі" (тобто унії). Нарешті, в 1699 р. було відновлено jus patronatom, що цілком віддавало сільське духовенство в руки польської шляхти.

Але й прийняття унії не давало українському населенню Речі Посполитої рівних прав з поляками. Польський уряд, який щонайбільше лише толерував уніатську Церкву, не міг опертися на неї в своїй антиукраїнській національній політиці. Бо наступ Польщі проти українського народу йшов не тільки лінією релігійно-церковних утисків і заборон.

Наприкінці XVII ст. були фактично скасовані права руської (української) мови. Соймова конституція 1697 р. ухвалила провадити урядове діловодство польською мовою. Руську мову перестають уживати в урядових актах, замінюючи її польською 9; навіть копії старих документів, писаних руською мовою, нерідко передаються латинською абеткою.

Все це мало фатальні наслідки для української людності Правобережжя, для українсько-польських відносин у Речі Посполитій і, кінець-кінцем, для самої польської державності, перед якою постає загроза нової української революції й московської інтервенції.


06.02.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!