Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Українські землі за часів козацької доби. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українські землі за часів козацької доби. Реферат

Запоріжжя участь Запоріжжя в політичних справах гетьманщини. Запорожці під "татарською протекцією". Повернення запорожців на Запоріжжя

Запоріжжя, участь Запоріжжя в політичних справах гетьманщини

Запоріжця до повстання Богдана Хмельницького було тісно зв'язане з козаччиною і являло собою головний осередок, з якого виходили політичні почини. За Богдана Хмельницького воно втратило політичне значення. В Січі стояли тільки невеликі залоги козаків під проводом кошового отамана, якого призначав гетьман. Характерно, що в 1654 році, коли відбувалася присяга Москві, Хмельницький не вважав за потрібне привести до присяги запорожців тому, що вони "люди маленькі".

Але Запоріжжя почало відігравати значну роль в загальному житті України, і сюди сходилися опозиційні елементи, незадоволені політикою гетьманів. Хмельницький міг своєю твердою рукою тримати порядок на Запоріжжі, але після його смерті, коли почалася боротьба за булаву і обраний був Іван Виговський, запорожці виступили з протестом: чому їх не покликали до обрання гетьмана. Кошовий отаман Яків Барабаш звернувся до Москви з доносом на Виговського. Його підтримав Полтавський полковник Мартин Пушкар. Москва, яка завжди розпалювала соціальні суперечки в Україні, поспішала підтримати всякого роду опозицію проти старшини. Тому підтримувала вона і Запоріжжя, яке виступало проти гетьмана-"ляха", що потурав старшині. Що далі йшло соціальне розбиття України, то більше висувалося Запоріжжя на керівне місце і часто відігравало при цьому негативну роль, виступаючи на боці Москви проти власної старшини.

Проте, на Запоріжжі не було сталої орієнтації і політика його постійно хиталася. Контакт з Москвою не всіх задовольняв, навпаки він викликав обурення тієї частини козаків, які ставилися вороже до політики Москви й розуміли небезпеку її для України. На Запоріжжі існувала протилежна орієнтація, а саме - на допомогу Криму та Туреччини. Тому під час боротьби Дорошенка з Польщею запорожці виставили проти нього молодого писаря Петра Суховія (Суховієнка), якого підтримували татари, і вів проголосив себе гетьманом під протекторатом Криму.

Типовим представником Запоріжжя другої половини XVII ст. був Іван Сірко, що кілька разів був кошовим отаманом. Він був талановитим стратегом, полководцем, але як дипломат завдав багато шкоди справі визволення України і в критичні моменти нищив її успіхи. Нападом на Крим в часі Конотопської перемоги він примусив татар покинути Виговського і тим позбавив його помочі союзників-татар. Сірко повторив цей маневр 1667 року під час облоги Дорошенком Підгайців, де засів Ян Собеський: нападом на Перекоп Сірко примусив татар зрадити Дорошенка. Наслідком цієї зради була капітуляція Дорошенка, Це не перешкодило в 1669 році Сіркові перейти на бік Дорошенка. А служачи інтересам Москви, він того ж року побив відділ татар, що служили Дорошенкові.

Така "хитка" політика Сірка відштовхнула навіть Москву від нього, і після того, як Сірко виставив свою кандидатуру на гетьмана, його заарештовано і заслано на Сибір. Правда, звідти його незабаром звільнили, і він продовжував свою деструктивну й згубну роль на Запоріжжі, де завжди знаходив прихильників. Помер він у 1680 році.

Андрусівське перемир'я 1667 року поставило Запоріжжя під спільний протекторат Польщі та Москви, але фактично Запоріжжя залишалося незалежним. Так само було, коли після підписання "вічного миру" Москви з Польщею року 1686 віддано Запоріжжя в підданство Москві: це підданство мало тільки номінальний характер і Запоріжжя вело свою власну політику.

За гетьманування Мазепи Запоріжжя, під проводом кошового Гордієнка, стало в опозицію до гетьмана, бо запорожці противилися політиці Мазепи в соціальних питаннях і в питаннях відносно Москви. Кость Гордієнко, людина освічена, принципова, був твердим противником союзу з Москвою. Після переходу Мазепи до шведів Гордієнко, не зважаючи на особисті розходження з гетьманом Мазепою, перейшов до Карла XII, привівши з собою 8.000 козаків. Це мало величезне значення, піднісши повстання Мазепи в очах народу і забезпечивши гетьмана значною військовою силою.

Внаслідок приєднання запорожців до Мазепи повстали майже весь Полтавський полк, завжди тісно зв'язаний з Запоріжжям, частина Слобожанщини та Правобережної України. До запорожців пристали: Перевалочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Нові Санжари та ін. Кость Гордієнко розсилав листи всюди, де міг знайти підтримку, і закликав українців приєднуватися до шведів. Щоб "до бунта не допускать", Петро відрядив на Полтавщину три драгунських полки і козаків із Стародубського та Ніжинського полків.

До Січі прибуло посольство від Миргородського полковника Д. Апостола, щоб підняти козаків проти Гордієнка. Це їм не вдалося. Проте, настрій серед запорожців не був однаковий, і Гордієнко мав там багато противників, які на початку квітня 1709 року обрали кошовим Сорочинського. Але Москва на цьому програла: новий кошовий належав до кримської орієнтації, ворожої Москві.

Тоді Петро вирішив знищити Запоріжжя. Три полки під командою полковника Яковлєва спалили Келеберду, 18 квітня здобули Перевалочну, зруйнували замок і порубали з тисяча запорожців, а багато 6с потонуло в річках. Знищено було Старий і Новий Кодак. II травня було взято і зруйновано Січ. Нелюдську жорстокість проявили москалі, катуючи запорожців, глумлячись навіть над покійниками, яких викопували з могил. Все це свідчить, що тут мала місце помста лютого ворога. Але - на кому метався він? На тих запорожцях, які не пішли до шведів!

Гордієнко з козаками ввесь час був із Мазепою, брав участь в Полтавській баталії, відступав до Бендер і залишився при гетьманові Пилипі Орликові. Запорожці брали участь у 1711 році в невдалому похода на Правобережну Україну, а після того пішли "під татарську протекцію" і заснували Січ в Олешках.

Запорожці під "Татарською протекцією"

В другій половині XVII ст. границі запорозьких володінь, їхні "вольності" були більш-менш оформлені. В універсалі Богдана Хмельницького 15 січня 1655 року зазначено північні границі на підставі жалуваної грамоти короля Стефана Баторія: від Терехтемирова Дніпром до Чигирина; в договорі 1696 року границя покладена по ріці Тясмин; в Карловицькій угоді 1699 року границя зазначена по течії ріки Синюхи. Ці границі не зустрічали офіційного заперечення збоку Гетьманщини і збоку Московщини.

Прутський мир 1711 року змінив ситуацію: Туреччина дістала територію, північна межа якої проходила течією Орелі, Дніпром до Крилова і простою лінією до Синюхи. Так територія, яку запорожці вважали за свою, опинилася під владою Туреччини. Не зважаючи на це, запорожці не наважувалися повернутися на свої землі, а сиділи біля Олешок. Час від часу зверталися вони до російського уряду з проханням дозволити їм повернутися на свої землі і "сісти" так кошем. Російський уряд дав дозвіл повернутися. тільки окремим козакам, "якщо вони розуміють свою провину", і мешкати там, де вони народилися, а оселитися їм у Старій Січі як своїм підданим не дозволив, бо ті землі належали Туреччині. "'

1728 року запорожці перейшли над ріку Чортомлик і, не діставши знову санкції російського уряду, року 1730 повернулися під татарську протекцію й оселилися над рікою. Кам'янкою.

Треба мати на увазі соціальні та економічні умови, які оформилися в кінці XVII ст. В Січі перебували правляча верхівка козацтва - Кіш і власне військо - січовики. Крім бойового п'ястка - Січі з ЇЇ куренями, значна частина козаків оселялася на "вольностях", де мала свої хутори-"зимовники" і худобу. Тоді, як у Січі не було жінок, по хуторах мешкали й козаки з родинами. Мали вони свою місцеву адміністрацію, а землі. їх поділялися на райони - "паланки". В другій половині XVII ст. населення "вольностей" зростало. Сюди тікали з цілої України - Лівобережної та Правобережної - селяни, рятуючись від злиднів, від повинностей, від панського гніту. Одні ставали козаками, інші - наймитами, треті осідали слободами й жили вільними селянами, виконуючи тільки певні обов'язки супроти війська.

У 1709 році коли Гордієнко прийшов до Мазепи, з'явилися й січовики, а козаки та селяни паланок залишилися в степах. Козак Полтавського полку Ковальчук, що був на Запоріжжі, переказував, що в степу залишилися "многие тьісячи людей" у той час, як в Олешках було не більше як півтори тисячі людей. "' Зв'язок між тими і іншими не поривався.

Життя під татарською протекцією було тяжке. Піскуваті землі Олешок не давали можливості плекати худобу; запорожці не мали права ловити рибу в Криму. Право брати сіль в озерах не давало прибутку, бо запорожці позбавлені були права торгівлі; в Криму та Очакові, в той же час і в Січі, мали право торгувати всі, хто бажав; залишалися самі перевози на Дніпрі та Возі, де вони брали мито. Що далі, то життя ставало тяжчим: татари посилали на земляні роботи козаки мусіли брати участь в татарських походах.

Повернення запорожців на Запоріжжя

Становище змінилося, коли 1731 року Київський генерал-губернатор граф Вейсбах розпочав будувати Українську лінію. На будову та охорону цієї лінії не вистачало людей, і Вейсбах почав переговори з запорожцями, пропонуючи їм перейти на старі місця. Проте, царський уряд довгий час зволікав із згодою і дав її лише під загрозою, що запорожці можуть виступити у війні в Польщі за королівський престол, підтримуючи ворожого Росії кандидата, Станіслава Ліщинського.

Нарешті запорожці перейшли над ріку Підпільну, притоку Дніпра, і заснували там Нову Січ. Зробили це вони всупереч пересторогам Пилипа Орлика, який переконував Їх не переходити "під протекцію" Росії. Але запорожці обрали нового кошового. Малашевича, і під цю протекцію все ж перейшли. По суті територія, на яку перейшли запорожці, не належала Росії, а за Прутським миром була турецька, але вони цьому не надавали значення. У переговорах з графом Вейсбахом запорожці заявили, що "земля по нас весьма принадлежит" і "заподлинно с нами последует", себто - земля ця переходить з ними до того володаря, владу якого визнали вони, власники землі. Це була своєрідна форма комендації, сформульована в Січі.

Перейшли запорожці над Підпільну, не дочекавшись формального договору з російським урядом. Мали грамоту цариці Анни в неясних виразах про "милість", "забуття провин". Пертрактація з графом Вейсбахом не мала правного характеру. Була "супліка" запорожців цариці Анні року 1735, в якій знову твердилось, що земля, на якій вони сіли, завжди належала Військові.

В цій непевності - браку договору - полягала одна з причин дальших подій: запорожці були переконані, що вони дістали всі свої "вольності": самоврядування, суд, податки, права на землі, з якими перейшли над Підпільну, а російський уряд трактував їх повернення, як вступ до підданства.

Становище запорожців погіршало, коли року 1738 укладено між Росією і Туреччиною Білгородський трактат, а 1740 року "Інструмент уточнив цей договір. Земля, яку запорожці вважали за свою і яка за Прутським договором відійшла до Туреччини, знову стала власністю РОСІЇ. Не зважаючи на це, протягом перших років усе залишилося по-старому. Час від часу різні комісії підтверджували границі запорозьких володінь: так, року 1745 польські, російські та запорізькі представники встановили кордон Запоріжжя і Польщі на підставі грамоти Стефана Баторія. Року 1746, в зв'язку з конфліктом із Донськими козаками встановлено східній кордон по ріці Кальміусові та Калці. Здавалося, що накреслювалось спокійне володіння землею.

В угоді з російським урядом зазначено, що запорожці визнають себе підданими цариці, що підлягають владі Київського генерал-губернатора, російського генерала, і дістають щороку 2в. 000 карбованців платні від скарбу.

Року 1750 Запоріжжя було передане. з поновленням гетьманату, до відомства гетьмана Розумовського, але залишалася також влада Київського генерал-губернатора. Запоріжжя дістало свої "вольності" - землі та внутрішню автономію. Внутрішній лад Запоріжжя доби Нової Січі зазнав у всіх галузях життя значних змін, порівнюючи з XVII ст.

Вже в XVIII ст. не можна було спостерігати того братерства, рівноправності, про які писали дослідники XIX ст. - А. Скальковський і навіть Д. Яворницький. Уже в XVII ст. існувало глибоке розшарування козацтва; початок цього розшарування йде від XVI ст. З бігом часу ця диференціація поглиблювалася.


12.01.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!