Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Порубіжні землі та Російський централізм. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Порубіжні землі та Російський централізм. Реферат

Зародження російського централізму тісно пов’язане з політичною системою ранньомодерної Московії. Її найхарактернішою рисою була теоретично необмежена влада царя

У XV ст. принцип всемогутнього, богопомазаного правителя став центральним у московській політичній думці. Боротьба за владу, престиж або багатство була пов’язана не з творенням власної сили, а з боротьбою за близькість та вплив на правителя. Цьому сприяли також Боярська дума і Земські собори (таке найменування вони дістали від істориків XIX ст.), які не обмежували, а підкреслювали авторитет царя.

Православна церква, потенційно маючи можливість перетворитися на серйозну незалежну установу, врешті-решт підтримала автократію і піддалася царському контролю. Навіть коли престол займали слабі чи некомпетентні правителі або в періоди між-царства, країною продовжували правити абсолютні державці. Концепція необмеженої всемогутності царя створювала у Москві механізм легітимності й єдності і, певною мірою, компенсувала недостатній розвиток інших державних інституцій.

Абсолютизм, влада і велич московського правителя відобразились у концепції дідичності, царства і автократії. Дідичність означала, що московський правитель вважав себе власником свого домену. Деякі історики гадають, що зміна у термінології "господаря" на "государя" у XV ст. знаменувала розширення поняття власника до поняття правителя або суверена.

Але ці поняття ніколи чітко не розрізнялися, і, коли московські князі здобували якусь територію, вони не просто поширювали на неї владу, а й здобували нові володіння. На думку Річарда Пайпса, дідична ментальність була властива московським царям і пізніше, після XV ст., коли вони розглядали свою імперію від Польщі до Китаю як родинний маєток, що передається недоторканим у спадок.

Влада московського правителя базувалась також на концепції царства й автократії. Обидві започаткував наприкінці XV ст. Іван III. Запозичений від "цезаря" титул "цар" претендував на вселенську владу. І хоча перший "цар", визнаний східними православними церквами, - Іван IV був більш стурбований зміцненням своєї влади у ново-завойованих Казанському й Астраханському "царствах", аніж відстоюванням ролі вселенського імператора, проте він претендував на рівність з імператором Священної Римської імперії.

Автократія була візантійською концепцією, що представляла суверена, який мав свою владу безпосередньо від Бога. Прийняття Іваном III царського титулу мало підкреслити політичну незалежність Московії, її остаточне звільнення з-під монгольської влади (1480). Для Івана III автократія означала, насамперед, його незалежність від інших правителів. Його спадкоємець Іван IV розширив цю концепцію, включивши туди право на владу, не обмежену не тільки ззовні, але й в середині країни. У XVI ст. московська автократична ідея означала владу незалежного правителя, що не був обмежений жодними державними інституціями, виступав єдиним законодавцем і ніс відповідальність тільки перед Богом.

Пізніше образ московського царя як верховного правителя зміцнювався через твори історичного та політичного характеру. Царя представляли легітимним спадкоємцем Київської держави, збирачем "руських земель". За допомогою генеалогічних легенд він був споріднений з римськими імператорами. Після завоювання Константинополя турками (1453) певна частина православного кліру дивилася на московського царя як на єдиного легітимного православного правителя, а Москва вважалася Третім Римом - законним спадкоємцем Римської та Візантійської імперій.

Монарші претензії на патримоніальну й необмежену абсолютистську владу навряд чи були властиві лише Московії. У різні періоди XVII ст. королівська влада Франції, Данії і Швеції мала спільні риси з системою московського абсолютизму, але існували й суттєві відмінності. На Заході спостерігався поступовий розвиток концепції держави як інституту, окремого від монаршої влади, а також диференціація між владою монарха як правителя держави і як власника території. Навіть у Франції доби Людовіка XIV (незалежно від приписуваної йому знаменитої фрази: "Держава - це я") король мав присягнути, що він ніколи не розділить свій домен, тобто не зменшить державу.

Фактично король відмовлявся від права власності на свої "посесії". Навіть претендуючи на повну незалежність, необмежену монархічну владу і відповідальність лише перед Богом, західні абсолютистські правителі були обмежені існуванням незалежних корпоративних і регіональних установ. У Московії ж обмеження автократії були не інституційними, а, насамперед, об’єктивними, наприклад, брак доступних ресурсів, складність подолання величезних відстаней тощо.

Теоретично необмежена влада царя здійснювалася через постійно зростаючу кількість чиновників і урядових структур. Структура центральної адміністрації починалася з дяків або секретарів, що колись, напевне, були домашньою прислугою, але пізніше туди потрапляли сини священиків, міщан і навіть аристократів, тобто бояр. Наприкінці XV - впродовж XVI ст. з допомогою дяків була створена система центральних канцелярій, або приказів. Кожен приказ здійснював контроль над певною територією або виконував певну функцію. Завдяки реформам 1550-х рр. були ліквідовані деякі прикази, що дублювали один одного, і створений справді централізований адміністративний апарат. Саме царські чиновники створили централізовану Московську державу, що була простим поширенням дідичної влади царя.

На місцевому рівні царя представляв воєвода, що водночас виконував військові, адміністративні та судові функції. Його основним обов’язком було збирання податків для царської скарбниці та набір людей у військо. Незважаючи на можливості воєводи та його помічників для само-возвеличення, їхня самостійна влада була досить обмеженою. Судові питання земле-власництва і навіть дрібні військові справи передусім вирішувалися приказами, а вже потім доводилися до воєвод. Щоб останні не заводили міцних зв’язків з місцевими елітами, їх часто міняли. І хоча така система позбавляла воєвод ініціативи та гнучкості, забезпечувався контроль за повсякденним життям у найвіддаленіших землях.

Формування царської влади, її політико-теоретичне обґрунтування і утворення московської централізованої державної структури супроводжувалося стрімкою територіальною експансією. Починаючи з XV і до кінця XVI ст., територія Московії збільшилася з 430 до 5100 тис. кв. км. Спочатку експансія обмежувалася "збиранням" російських земель, але в другій половині XVI ст. Іван IV підкорив Казань і Астрахань, що відкрило перед ним увесь простір басейну Волги далеко за межі суто російської етнічної території. З благословення Івана IV купецька родина Строганових разом з козаками та найманцями, налагоджуючи торгівлю хутром і сіллю, перейшла Уральські гори і почала просуватись у Сибір. У середині XVI ст. росіяни, пройшовши Сибір, досягли берегів Тихого океану. 1654 р. влада царя розповсюдилася на Україну, а на початку XVIII ст. Петро І завоював Прибалтику.

Із здобуттям нових територій Московія запроваджувала там свою політичну систему. Усі специфічні риси, притаманні ново-здобутим землям, поволі викорчовувалися. Початок цьому був покладений вже під час "збирання російських земель". У Пскові (1510) і Смоленську (1515) були знищені символи незалежного політичного життя - дзвони, якими звичайно скликали жителів міста на сходини. У Новгороді не тільки скинули дзвін, але й самі вулиці були перебудовані за московським зразком. На ново-здобуті території прибували писарі й описували майно, щоб скласти на нього реєстри "за московським зразком".

Тієї ж схеми дотримувалися при московській експансії за межами етнічно російських земель. Проголошувалася царська влада над територією, а безпосередня адміністрація здійснювалася через військового воєводу, який мав збирати податки, забезпечувати набір до війська і наглядати за судочинством. Доводилося, проте, враховувати особливі умови порубіжжя. Як у Поволжі, так і в Сибіру, Московія зустрілася з різноманітними розпорошеними фінно-угорськими, тюркськими й сибірськими народами. Час і відстань ускладнювали всеохоплюючу координацію з центру, та й можливості московської адміністрації тут скорочувалися.

Внаслідок цього податки збиралися у формі данини. Якщо у Поволжі їх збором займався військовий губернатор, то в Сибіру ці функції покладалися на вождів племен, що також отримали повноваження вирішувати дрібні судові справи. Але таке делегування влади мало місцевий і тактичний характер, оскільки верховний нагляд здійснював військовий губернатор, який мав фактичну владу з усіх питань, що стосувалися податків, набору до війська, землі й судочинства. Воєвода, своєю чергою, підпорядковувався Казанському (1565) і Сибірському (1637) приказам, спеціально створеним московською централізованою державою для нагляду над східними територіями.

Порівняно до місцевих неросійських народів, з козацькими формуваннями московська влада бажала досягти більшої згоди. Спочатку козаки служили як найманці, і кожна озброєна група нагадувала маленьку, але незалежну військову республіку. Розташовані на неосяжних просторах порубіжжя між осілими землеробами і кочовиками, козацькі загони були для Московії, а пізніше й імперії, своєрідною буферною зоною. Найбільше формування складали донські козаки, які у XVI ст. прийняли московське підданство і водночас зберегли відносну автономію. Менші козацькі загони існували на території від р. Яїк (тепер р. Урал) до Сибіру, але вони були під значно сильнішим контролем московських військових губернаторів.

У своїх відносинах з козаками московська, а пізніше імперська, влада намагалася знайти середину між двома протилежними підходами. З одного боку, козаки захищали російські тили і постачали додаткову силу під час військових дій. З іншого - давали притулок збіглим кріпакам, роздмухували селянські повстання, а своїми самовільними походами провокували міжнародні конфлікти. Поступово царі почали проводити двоїсту політику. Даючи козацьким підрозділам грамоти на самоврядування і субсидії, московська влада водночас здійснювала суворіший контроль над діяльністю цих формувань.

Незважаючи на окремі компроміси з місцевим населенням й козаками, московська держава спромоглася досягнути високого рівня адміністративної єдності. Однією з причин цього були відносно прості урядові функції - збирання податків і набір до війська, які спочатку не дуже підривали місцевий спосіб життя. Різноманітні клани і племена вже давно звикли платити данину монголам або іншому, більш могутньому за них, племені. У Поволжі московська влада просто перейняла монгольську систему сплачення данини. Сплачуючи її новому - московському господареві, плем’я або клан вели звичайний спосіб життя. Це можна сказати і щодо невеликих козацьких загонів, що полювали, займалися рибальством і хліборобством, час від часу здійснювали військові наїзди і грабунки, але робили все це вже не як незалежні загони, а як підлеглі Московії формування.

Відносно м’який початок московського панування над підкореними народами не передвіщав наступних кардинальних і тривалих змін. Російська колонізація, перехід місцевого населення до християнства і кооптація верхівок до складу нової влади несли з собою не тільки адміністративну єдність, а й єдність соціальної структури, способу життя та початки культурної русифікації.

Такі наслідки підкорені народи навряд чи могли передбачити. Більше того, вони не мали адекватної системи інститутів, через які могли б висловити своє незадоволення. І хоча час від часу кочові народи й козаки бралися за зброю - як це показали повстання Разіна, Булавіна, заворушення серед башкирів і бунт під проводом Пугачова, - усі вони просто стимулювали Москву до встановлення суворішого контролю над порубіжними землями і впровадження більш ефективної адміністративної системи. Велетенським східним і південним землям, загарбаним Московією, бракувало західних традицій політичної автономії, регіоналізму, станових прав і юридичних привілеїв, які б дозволили зберегти їхнє самоврядування. З майже непомітної Московія перетворилася у величезну, багатонаціональну імперію з централізованим управлінням.

Перш ніж розглянути експансію Московії в Україні, необхідно, хоча б побіжно, зупинитися на історії української козаччини. Українське козацтво виникло на порубіжних землях між татарами і Польсько-литовською державою, де козаки займалися полюванням, рибальством, ходили в походи проти татарів і Османської імперії. їх осередком була Січ - фортеця, розташована на острові за порогами Дніпра. Відтак цих козаків називали запорожцями, тобто козаками за порогами. Оскільки їхня військова сила зростала, польський уряд залучав козаків до свого війська для участі у спеціальних військових операціях. Поступово вони стали вважати себе привілейованим військовим станом, рівним з польською шляхтою. Хоча козаки значно збільшували військовий потенціал Польсько-Литовської держави, вони також спричиняли значний неспокій, бо у випадках незадоволення виступали і проти поляків.

1648 р. запорозькі козаки забезпечили військовий успіх масового повстання проти поляків. 1654 р. козацький провідник - гетьман Богдан Хмельницький повністю розірвав стосунки з польсько-литовською Річчю Посполитою і, згідно з умовами Переяславської угоди, прийняв сюзеренітет московського царя. Після серій тривалих воєн Правобережна Україна (західний берег Дніпра) була знову приєднана до Польсько-Литовської держави, але Лівобережжя (східний берег Дніпра) залишилося окремою політичною одиницею під протекторатом царя. Саме цей, менший, лівобережний залишок заснованого Хмельницьким політичного організму звичайно називають Гетьманщиною. Запорозькі козаки, що були військовою опорою на початку повстання, з часом повернулися на Січ і продовжували існувати як незалежне козацьке військо.

Поряд з Гетьманщиною та Запорожжям існувало ще одне козацьке формування, що знаходилося у південно-східній, або Слобідській, Україні. Ця територія перебувала під московським контролем, але була малозаселеною, внаслідок чого у XVII ст. Московія заохочувала українських козаків оселятися і боронити цю територію. Приваблені вільними землями і втікаючи від війни в Україні, поселенці прибували сюди і відновлювали козацьку військово-адміністративну структуру, створюючи полки на чолі з полковниками.

Московська політика щодо українських козаків різнилася відповідно до регіону. Козаки Слобідської України, що входила до складу московських територій, були щось на зразок підкорених племен Сибіру. Хоча царський уряд і надав їм певні привілеї, проте кожний полк окремо зносився і відповідно контролювався московським військовим губернатором. Автономія цих козаків була обмеженою, і полки не мали можливості консолідуватися в окреме військове формування. Запорожці, на відміну від слобожан, були відомими вояками на порубіжжі між ісламським і слов’янським світами і щодо них московіти проводили ту ж політику, що й до інших козацьких формувань на прикордонні: максимальне використання військових можливостей козаків з одночасним придушенням їхньої незалежності.

Маючи справу з Гетьманщиною, Москва могла трактувати її як ще одну інкорпоровану порубіжну землю, але Переяславська угода між Московією і козацькою Україною була цьому перешкодою. Українські козаки звикли вести переговори щодо своїх прав з польським королем і у стосунках з монархом вважали себе одною з договірних сторін, що повністю суперечило московському розумінню природи царської влади. Більше того, під час повстання 1648 р. Хмельницький визволив з-під польського гніту більшу частину України. Переможні запорозькі полки захопили велику територію, населену шляхтою, міщанами, священиками і селянами. Саме тоді утворилася нова козацька адміністрація, базована на старих козацьких звичаях.

У Переяславі гетьман і його адміністрація репрезентували не лише козацьке військо, але й цілу "Малоросію", або Гетьманщину. Незабаром у Гетьманщині утворилася соціальна ієрархія, що більше відповідала корпоративному суспільству, ніж військовій республіці. Результатом було зіткнення Московії зі складним суспільством з різноманітними групами — козаками, шляхтою, міщанами і служителями церкви, що претендували на особливі "права і вольності", з таким типом суспільства, яке мало, принаймні, елементи корпоративного ладу з сильною регіональною самосвідомістю.

Інкорпорація Прибалтики принесла Росії території з ще міцнішими регіональними прерогативами. Завоювавши на початку XVIII ст. ці землі, Петро І негайно визнав традиційні права Естляндії та Ліфляндії, а також муніципальні права Риги, Ревеля й Виборга. Німецьке дворянство управляло цими територіями через свої парламенти, а німецькомовний міський патриціат і цехові майстри керували в містах. Латвійське й естонське селянство голосу в управлінні не мало. Зберігаючи традиційний лад, імперський уряд розглядав це як тимчасову поступку, але групи з такими привілеями вважали їх корпоративними правами, що належали їм з незапам’ятних часів. Саме тому у своїх ново-набутих землях Росія змушена була пристосовуватися до місцевих корпоративних і регіональних прав, а її просування в напрямку адміністративної єдності якщо не зовсім припинялося, то проводилося значно повільніше.

Повернувши на захід, Московія зустрілася не лише з концепціями корпоративних і регіональних прав, але й з новими політичними і філософськими ідеями та більш розвинутими військовими та адміністративними структурами. З анексією України Київ став провідником певних західних інтелектуальних і політичних поглядів і неовізантійських церковних практик. У своїх змаганнях з католицькою Польщею український клір спромігся використати окремі інтелектуальні знаряддя католицької Контрреформації для оборони традиційного православ’я. Збагачене таким чином українсько-православне культурне середовище значно вплинуло на Московію, спричинивши там церковні реформи, що своєю чергою викликали розкол. Хоча український неосхоластизм навряд чи був найпоступовішою формою західної філософської думки, все ж таки, віддаючи перевагу логіці й риториці, він заклав підвалини для ознайомлення з західним раціоналізмом, наукою і концепціями природного права.

Україна не була єдиним каналом проникнення західних ідей в Росію. На початку XVIII ст. сюди сягнули вітри нових політико-економічних теорій, що йшли з німецьких земель. Маючи в собі ідеї "камералізму" та "добре зорганізованої поліцейської держави", ці нові теорії закликали до реформування суспільства з метою збільшення влади і багатства держави і поліпшення морального і матеріального добробуту кожного індивіда. Знаряддям керування і впорядкування суспільства стала абсолютистська держава, яка би розробила детальні правила, ґрунтовані на законах природного права та здорового глузду.

Німецькі камералісти вважали, що так як раціональні принципи розкривають функціонування Божого світу, так само природне право, яке пізнається скоріше здоровим глуздом, ніж науковим відкриттям, відображає призначення Бога для суспільства. Саме людина мала відкрити ці правила, а суверен - запровадити їх у суспільне життя.

Камералістична думка мала сильний моральний імператив, що походив від релігійного відчуття обов’язку. Саме монарх був зобов’язаний дбати про духовний, політичний і економічний добробут суспільства, як це було явлено Богом через закони природного права. Отже, він був зобов’язаний запровадити законодавство, яке б відповідало законам природного права, а також духовним і світським цілям суспільства. На практиці камералістські погляди були втілені в обов’язкових до виконання постановах "Landes und Polizeiordnungen", які регулювали усі аспекти німецького духовного, політичного й економічного життя XVII ст. На думку Марка Раєва, ці постанови, врешті-решт, виробляли орієнтації, що асоціюються з новим часом, - динамізм, цілеспрямованість і наполеглива праця.

Не зовсім ясно, наскільки Петро І мав за зразок німецьку "добре зорганізовану державу", коли він зреформував Московію у Російську імперію. Найвірогідніше, військові потреби підштовхнули Петра до запровадження багатьох з його реформ, і він, без сумніву, не дотримувався якоїсь певної філософської системи, покладаючись лише на логіку конкретних рішень. Однак він заснував велику регулярну армію європейського типу і заклав основи для сучасної бюрократії. Без жодних докорів сумління запозичуючи досвід від свого основного противника - Швеції, Петро поступово ліквідував систему приказів і заснував нову центральну адміністрацію - колегії, які діяли скоріше за функціональним, ніж географічним принципом.

"Основні правила" точно визначали юрисдикцію кожній колегії, а "Табель о рангах" встановив впорядковану систему набору й просування по службі цивільних і військових чиновників ново-проголошеної імперії. Держава намагалася регулювати діяльність її суб’єктів і заохочувала торгівлю та мануфактурне виробництво. І, хоча це були лише початкові кроки, які навряд чи зачіпали провінції, Петро таки вивів Росію на шлях творення абсолютистської монархії.

Хоча реформи Петра радикально трансформували Московську державу, вони майже не змінили природи влади. Всемогутній правитель залишався у центрі державної політики. Більше того, камералістська думка визнавала за суб’єктами небагато прав стосовно абсолютистського правителя - переважно це були обов’язки. Правда, він так само мав дбати про добробут своїх суб’єктів, але останні трактувалися як діти, яких треба наставляти і повчати. У Росії камералістська думка виробила для автократичного правління додаткове секуляризоване обґрунтування - загальне добро. У новій імперській Росії, як і в Московії, було навіть ще менше юридичних основ для прав суб’єктів, корпорацій або спеціальних регіонів, ніж передбачали європейські камералісти.

У Центральній Європі корпоративні організми відігравали важливу, хоча й дещо суперечливу, роль у формуванні модерного світогляду. Соціальні організми - стани, цехи, муніципалії - у багатьох випадках були знаряддям, через які держава мала можливість дістатися до ширших верств населення і прищеплювати сучасний спосіб життя, що вимагало повчання і керування цими соціумами без підриву їх основ. Отже, держава не була єдиним знаряддям модернізації, але як поводир заохочувала діяльність корпоративних установ і приватних осіб.

Водночас корпоративні організми зберігали традиційні звичаї, угруповання і способи життя. Здебільшого ці установи перебували у стані відчайдушної боротьби з центральною владою і наражалися на небезпеку знищення. Як представники певної традиції вони могли бути сильною опозицією новому життю й розвиткові, що плекались державою. Оскільки, на думку камералістів, правила доброго управління можна було відкрити і пристосувати задля користі цілого народу, то корпоративні і регіональні права виступали перешкодою запровадження раціональних принципів управління.

У Росії брак правдивих корпоративних організмів на її первісній території означав відсутність партнера, через якого держава могла досягнути і навчати суспільство. Вона сама стала найбільшим модернізатором і проводила свою діяльність через ново-зорганізовану бюрократію. Але в західних порубіжних землях Росія все ж таки мала окремі правдиві корпоративні установи й автономні регіони. Чи могла імперська Росія кооптувати їх або просто замінити імперською бюрократією? Чи камералістські ідеї, що проникали у Росію, допомагали зберегти автономію порубіжних земель або прискорити перехід до централізму?

Зважаючи на російську концепцію автократичної царської влади, історію московської централізації і новий наголос на раціональну адміністрацію і розвиток, перспективи для регіональної автономії не виглядали райдужними. Але, принаймні, деякі з автономних інституцій порубіжних земель, особливо побудовані за німецьким і шведським зразками, відповідали засадам камералістської думки і вважалися гідними наслідування.

Отже, на початку XVIII ст. концепція унітарної Російської держави зазнала серйозних випробувань унаслідок існування особливих прав і привілеїв Гетьманщини і Прибалтики.

Як Прибалтика, так і Гетьманщина у конфронтації з російським централізмом мали свої переваги і свої недоліки. Політичні і корпоративні інституції Балтійського регіону були набагато міцнішими від подібних установ Гетьманщини. Німецька мова і лютеранська релігія, що панували серед балтійської еліти, абсолютно відрізнялися від російської мови і релігії. Найважливішим було те, що балтійські німці й росіяни погодилися, що німецька культура була вищою від російської: справді, Балтія розглядалася як європейський анклав у Російській імперії.

Але саме замкнутість цих інституцій, що походила з феодальних часів, перешкодила будь-якій консолідації балтійської автономії. Тоді регіон складався з трьох автономних територій (Естляндії, Ліфляндії й Езеля) з трьома окремими парламентами. Маючи окремі справи з кожною корпорацією нобілітету і кожним містом, російська імперська влада могла легко маніпулювати, а в певному випадку і припинити функціонування автономії. Нарешті, Балтійський регіон, незважаючи на велике стратегічне й економічне значення, був менший від Гетьманщини; 1762 р. населення регіону становило 386 915 осіб чоловічої статі.

Інституції Гетьманщини були слабкішими від балтійських, а багато з них - недавнього походження. Між її населенням і росіянами існували значні подібності у мові, культурі й релігії. Але установи Гетьманщини все ж таки відрізнялися від російських. Козацька революція 1648 р. дала Гетьманщині власну централізовану адміністрацію та її голову - гетьмана. Крім того, Гетьманщина була найбільшим за площею і населенням автономним регіоном, де в 1760-х рр. проживало понад 1 млн. чоловік. У ті часи загальна кількість населення імперії - разом з усіма військовими формуваннями - становила трохи більше 11 млн. осіб чоловічої статі.

Як найбільше регіональне утворення імперії Гетьманщина раз у раз конфліктувала з російським централізмом. Ця боротьба серйозно розпочалася за Петра І і досягла свого піку за часів правління Катерини II. Але - перед вивченням природи цього конфлікту - розглянемо процес формування Гетьманщини, її соціальну структуру й інституції українського самоврядування.

Література

  1. Багалей Д. Магдебургское право в городах Левобережной Малороссии // Журнал Министерства народного просвещения. - 1892. - № 3. - С. 1-56.
  2. Василенко М. Н. Г. Н. Теплов і його "Записка о непорядках в Малороссии" // Записки Українського наукового товариства в Києві. -1912. - Т. 9. - С. 13-23.
  3. Грушевский М. Об украинской историографии XVII века. Несколько сообщений // Bulletin de l’Academie des Sciences de l’URSS. Classe des Sciences Sociales. - M., 1934. - П. 215 - 233.
  4. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. 2-е вид. - Вінніпег, 1962.
  5. Грушевський М. Історія України-Руси. 2-е вид. В 10 т. - Нью-Йорк, 1954-1958. - Т. 6-10.
  6. Історія селянства Української РСР. В 2 т. - К., 1967.
  7. Клименко П. Місто і територія на Україні за часів Гетьманщини (1654-1767 рр.) // ЗІФВ ВУАН. - 1926. - Т. 7-8. - С. 308-357.
  8. Нечипоренко П. До характеристики податкової політики уряду Єлисавети // Записки Українського наукового товариства в Київі. -1927. - Т. 26. - С. 44-47.


06.01.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!