Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Більшовицька політика в Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Більшовицька політика в Україні. Реферат

СРСР постав як декларований союз рівноправних держав, у якому за кожною з республік зберігалося право виходу з Союзу, достатній простір для господарської самодіяльності і самостійність розвитку національно-культурного будівництва

Та вже в ідеологічній дискусії, яка розгорнулася на УІІ з’їзді Рад України і постанові цього з’їзду "Про основи Конституції Союзу Соціалістичних Радянських Республік", було закладено ґрунт для можливого поглинання економічного, політичного, культурного просторів України Москвою.

Врешті, весь характер більшовицької політики в Україні і щодо України свідчив, що, плануючи масштабні дії з трансформації цілого суспільства, більшовицькі лідери не збиралися зупинятися ні перед якими бар’єрами, у тому числі (а можливо, й насамперед) і національними.

Не можна сказати, що для всіх без винятку членів КП (б) У національні інтереси України були химерою, але у вирішальні моменти вони, як правовірні члени своєї партії, побудованої на жорсткому централізмі, слухняно виконували вказівки центру, послуговуючись догмами про неминучість революції у світовому масштабі і майбутню світову комуністичну спільноту, центром якої має бути, звісно, Москва, Росія.

Так, на цьому з’їзді М. Фрунзе у своїй доповіді, головною тезою якої була рівноправність, все ж назвав Росію "нашою старшою сестрою"; Микола Скрипник "українських націоналістів", які мріють про самостійність України, - "вузькими і туполобими"; ще далі пішов В. Затонський, оголосивши "шовіністами і зрадниками робітничого класу" тих членів Центральної Ради, які голосували за прийняття Четвертого Універсалу і проголошення самостійності України.

На закиди іноземних спостерігачів про несправжню самостійність націй і фіктивність республік Е. Квірінґ відреагував звинуваченням в організації бандитського руху в Україні. Схема була закладена самим Леніним - у більшовицькій партії навіть за незначне інакодумство потрапляли до розряду ворогів народу. Таким чином стало можливим прийняття постанови, де велетенський комплекс повноважень нібито добровільно делегувався центру.

Москва прибирала до своїх рук міжнародні відносини, питання кордонів, війни і миру, державних кредитів і міжнародних угод, усю систему зовнішньої та внутрішньої торгівлі, планування народного господарства і укладення концесійних угод, транспорт, поштово-телеграфну службу, збройні сили, бюджет, грошову і кредитні системи, системи місцевих загальносоюзних і загальнореспубліканських податків, встановлення правил землеустрою, землекористування, а також користування надрами, лісами і водами по всій території СРСР, контроль над переселеннями, судами, виконанням громадянського та цивільного законодавства, встановлення основних законів про працю, освіту, охорону здоров’я, систему мір і ваги, статистику, стосунки з іноземцями.

Але що найголовніше - центр отримав право відміни постанов республіканських з’їздів Рад, центральних виконавчих комітетів і рад народних комісарів союзних республік. Останнє положення особливо важливе, тому що являє собою абсолютний юридичний нонсенс. Яким же чином республіка зможе реалізувати своє нібито право вільного виходу з союзу, коли центральні органи можуть відмінити будь-яке рішення центральних республіканських органів і з’їздів, якщо вони порушують союзну угоду?

Фундатори новітньої української державності під крилом Москви не замислювалися над цими питаннями. Вони вірили, що досить задекларувати рівноправність народів - і замовкнуть голоси шовіністів, україножерів. Засліплені марксистськими догмами, вони не усвідомлювали, що, оголошуючи зрадниками і ворогами народу всіх борців за самостійність і незалежність України, вони оголошують похід не лише проти історії нації, а й проти основних її підвалин - традицій, культури, духовності.

Фактично з часу знищення багатопартійності і встановлення партійної монополії більшовиків в Україні розпочався новий етап національного комунізму, складний й драматичний. Треба відзначити, що, незважаючи на встановлення радянської влади на всій території України, все ж вона не була і не могла бути стабільною. Просто відмінити Україну, проголосивши її знову кількома губерніями, було неможливо. Внаслідок національно-визвольних змагань з’явилися національні інститути в галузі культури, управління, економіки і т. ін. Селяни почали звикати, що до них звертаються українською мовою.

Після офіційного закінчення громадянської війни в Україні існувало багато повстанських груп, що складалися з українських селян, які не могли сприйняти чужу владу. Була загроза безконечних збройних конфліктів і масових бунтів. На відміну від Росії, в Україні комбіди не були ліквідовані, а просто перейменовані у комітети незаможних селян, переважно з люмпенізованих міських елементів.

По суті, щоб заспокоїти селян, була прийнята політика українізації. Це був великий крок за межі формальної рівності російської та української мов і проведення натомість, за словами В. Затонського, активної політики сприяння розвиткові української культури, українізації партії та апарату і дерусифікації зросійщених українців.

Спочатку українізація була фактично лише справою культури. Лідери КП (б) У дуже важко її сприймали. Багатьом, як Дмитрові Лебедю, здавалося, що стати на бік українського села перед культурно більш розвиненим російським містом - це крок назад 42. Скрипник постійно ставив тавро носіїв небезпечної теорії "боротьби двох культур" на своїх політичних опонентів.

Фактично одразу після ХІІ з’їзду ВКП (б) у партії гостро постало питання влади. Перший секретар ЦК КП (б) У Е. Квірінґ був, м’яко кажучи, не найбільший прихильник такої політики, проте як вірнопідданий більшовик він поставив свій підпис під декретами 22 червня про українізацію партії, згідно з якими через рік партійці і державні службовці мали говорити українською мовою. Проте Квірінґ дуже швидко відступив. На VІІІ конференції КП (б) У він утримався від прояву своєї позиції, але було ясно, що він проти такої політики. У 1925 році на його місце було поставлено "великого українізатора" Лазаря Кагановича...

Прийняття політики українізації збіглося в часі з проголошенням нової економічної політики, завдяки якій дрібний товаровиробник дістав відносну самостійність. НЕП став ґрунтом, на якому розвивалося українське культурне відродження, ідеологічними провідниками якого були українські національні комуністи. Українізація (й коренізація взагалі) - останній крок "внутрішньої Брест-Литовської угоди", яка почалася з прийняття непу у 1921 р. У цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему, а також інструментом внутрішньопартійної боротьби, яка саме в той час розгорялася в партії за владу над партією і державою.

Однак політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона швидко дійшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати в селянське питання і в кінцевому своєму підсумку приводило до політичної самодіяльності України як держави.

По-перше, сприяння українській мові та культурі в місті й партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних прагнень. З 1926 р. по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті зросла з 41% до 53%. На початку 1933 р., тобто напередодні краху українізації, 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі питання селянського та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік і їх індустріалізації.

По-друге, українізація дала легітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Шумського, Хвильового, Волобуєва, Скрипника становив лише частину цієї самодіяльності. У той час, коли багато країн Європи не визнавали прав національних меншин, навіть у Галичині різко зростала полонізація, поява в Україні українських книг, шкіл, інститутів створила ілюзію її еволюції до справжньої національної державності. Українізація переконала чимало українських діячів, особливо в еміграції, що радянська Україна є останньою надією створити справжню державність, а тому видавалася безглуздям опозиція до неї, особливо коли селянські заворушення почали затухати.

Один за одним в Україну почали повертатися такі діячі, як Тютюнник, Грушевський, Чечель. В 1924 р. у "Вістях ВУЦВК" була опублікована "Відозва до української радянської інтелігенції та всього радянського суспільства", де 66 відомих українських інтелігентів, серед них Микола Чечель, Павло Христюк та Микола Шраг - колишні кабінетні міністри при Петлюрі й Грушевському, задекларували своє схвалення політики українізації та заявили про свою лояльність до радянського уряду.


06.01.2013

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!