Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України "Українське відродження": періодизація та регіоналістика. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

"Українське відродження": періодизація та регіоналістика. Реферат

У своїй статті М. Грушевський оприлюднив свою хронологічну схему українського відродження кінця ХVІІІ - початку XX ст.

Узявши за критерій розвиток "ідей націоналізму" (зазначимо, що ще тоді в українській, як і в сучасній західноєвропейській та американській історіографіях, термін "націоналізм" не мав того негативного значення, якого він набув в історіографії радянській, коли ігнорувалося навіть Ленінове розуміння націоналізму, що в пригнобленої нації обов'язково містить демократичне начало), він поділив "українське ХІХ століття" на три стадії: першу доводив до кінця 40-х рр., другу - до 70-х, а третю вважав ще не завершеною 1907 р., коли побачила світ названа вище його публікація.

У своїх узагальнюючих однотомних працях з історії України М. Грушевський виклав і результати свого теоретичного осмислення ролі окремих регіонів щодо національного відродження. За його переконанням, цей процес започаткувала Слобожанщина з її першим у Східній Україні Харківським університетом, заснованим 1805 р. Наступний (від 40-х рр. XIX ст.) етап розвитку українського руху вчений пов'язував з Наддніпрянщиною, ще вужче - з Києвом, який з 1834 р. також став університетським центром. А далі, з кінця 50-х і початку 60-х рр. XIX ст., центром українського руху, який виявляє свою близькість і солідарність із загальноросійським визвольним рухом, стає Петербург.

Орієнтацію на Росію (чи то офіційну, консервативно-реакційну, чи то опозиційну, прогресивно-демократичну) М. Грушевський підкреслює і в своєму аналізі історії національного відродження на західноукраїнських землях, приділяючи головну увагу Галичині, куди з 1890-х рр. перемістився центр українського національного руху.

Всі ці регіональні спостереження корифея української історіографії не втратили актуальності до нашого часу, коли серед істориків оновився інтерес до визначення ролі і місця окремих регіонів у розвитку українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. Отже, академік Грушевський, наприклад, допомагає розгледіти помилковість позиції нашого сучасника, українсько-канадського історика Павла Магочия, котрий в опублікованій 1991 р. на сторінках "Українського історичного журналу" (№3) статті категорично протиставив українські землі під владою Російської та Австрійської імперій: перші, мовляв, переважали тільки кількісними показниками щодо території і населення, а другі (особливо Галичина) "відіграли важливу, а то й вирішальну роль у вирішенні напрямку українського національного відродження".

Зовсім протилежної думки щодо цього Іван Лисяк-Рудницький. У своїй розвідці "Роль України в новітній історії", яка, на нашу думку, може вважатися класичною в галузі методології історії українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст., він, аж ніяк не ігноруючи певної відмінності між політичним розвитком двох частин України (Наддніпрянської і Галицької), наголошує на їхній співпраці у справі піднесення української національної самосвідомості і, зокрема, пояснює: "Галицький ґрунт був духовно радше яловий. Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини". Тим часом П. Магочий кардинально розходиться і з М. Грушевським, який розглядав у взаємозв’язку два паралельні потоки українського національного руху: один - під владою Російської імперії, другий - Австро-Угорської. І. Магочий, періодизуючи цей рух, насамперед підкреслює для двох територій відмінність у розвитку його стадій, "хронологічні різниці між ними"

Зате цілком у дусі М. Грушевського розглядають процес українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. як єдиний за своїм змістом і формами українсько-американські історики Омелян Пріцак і Джон Решетар. У своїй розвідці "Україна і діалектика національного будівництва" (опублікована 1984 р. у збірнику статей Гарвардського університету) вони запропонували періодизувати національне відродження в Україні цілком за історико-регіональним критерієм.

Таке бачення проблеми вирізнило в українському відродженні п'ять стадій: перша - Новгород-Сіверська (лівобережне шляхетство кінця XVIII ст., "Історія Русів"), друга - Харківська (розвиток нової української літератури: І. Котляревський, Г. Квітка-Основяненко, П. Гулак-Артемовський), третя - Київська ("... український рух починає приймати політичні форми та знаходить свого найяскравішого літературного виразника"; кирило-мефодіївці та Т. Г. Шевченко, журнал "Основа" і громади 1860-х рр.), четверта - Женевська ("... український рух набуває явно політичного характеру; діяльність М. Драгоманова), п'ята - Галицька (починається зі створення першої політичної партії - Радикальної - в 1890 р.; перехід до "самостійницької" програми, створення українських партій у Наддніпрянській Україні).

Може, не зовсім переконливим у цій загалом виваженій схемі є виокремлення як самостійних стадій українського національного руху Новгород-Сіверської - північно-східного закутка України, який ніколи не претендував на таку почесну історичну роль, а також Женеви. Бо якщо вводити зарубіжні центри, то з не меншим правом можна вирізнити Москву і Петербург (згідно з М. Грушевським), а можливо, й Відень, про місце якого в українському відродженні українська історіографія поки що не має виразного уявлення.

Не суперечать історичній реальності й шість українських культурних зон (Слобідська Україна, Гетьманщина, Нова Росія, Правобережжя, Галичина та Буковина, Закарпаття), які вирізняє в українському національному відродженні XIX ст. Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних методологічних статей, опублікованій 1983 р. у США в науковому збірнику "Культурний націоналізм XIX століття у Східній Європі. І хоча статичний характер - слабкість цієї схеми, бо насправді українське національне відродження перебувало у хронологічній динаміці, за якою авангардна роль окремих регіонів постійно змінювалась, позитивним є те, що академік О. Пріцак віддав належне усім регіонам України.

Кожен із них зробив плідний внесок у розвиток українського відродження, яке підготувало матеріальний та ідеологічний ґрунт для Української національно-демократичної революції 1917 р. А проголошений 22 січня 1919 р. державний акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки втілив у життя нестримне прагнення багатьох поколінь борців за волю України до її соборності, тобто, до возз'єднання усіх українських земель у єдиній незалежній державі.

Українська історіографія вже має розроблену методологічну схему "українського XIX століття". В її основі - історична концепція тодішнього українського відродження, на якій і ґрунтується наше висвітлення подій і явищ відповідного періоду історії України. Протягом понад 130 років процес українського відродження розвивався у різних виявах: національно-етнічних, соціально-економічних, політичних, духовно-культурних.

То був час панування на українських землях Російської і Австро-Угорської імперій. Вони провадили тут колонізаторську політику, спрямовану на повну етнічно-культурну і мовну асиміляцію українського народу, нещадно придушували державницькі прагнення українців. Проте національно-визвольний рух, який живився поширенням масової національної самосвідомості у процесі становлення і консолідації української нації, не припинявся. Більше того, він поєднувався з боротьбою мас за розв'язання соціальних проблем, породжених кризою кріпосницького господарювання і утвердженням ринкової (капіталістичної) економіки.

Історія України XIX - початку XX ст., як і в попередні часи, була частиною всесвітньої історії. Українське відродження підживлювалося подібними явищами інших народів і, в свою чергу, впливало на них. Не обминули Україну ні європейська революція середини XIX ст., ні загальноросійські демократичні революції початку XX ст., ні три війни (на початку, в середині XIX та на початку XX ст.) найбільших на ті часи світових імперій. Масові переселенські рухи українців утворили на Євразійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу.

Той же період характерний і значним злетом української культури, незважаючи на постійний тиск з боку правлячих гнобительсько-колонізаторських сил. Новими досягненнями збагатилися фольклор і народно-ужиткове мистецтво. Як і раніше, народні маси виступали незмінним і найнадійнішим охоронцем національних традицій у житті українського суспільства. Бурхливі політичні події перших десятиріч XX ст. відзначаються особливою активізацією та участю в них широких народних мас.

Багатогранне політичне, господарське і культурне життя України висувало на передній край найвизначніших патріотів. Вони самовіддано служили "українській справі" - справі національного і соціального визволення свого народу. їхня моральна чистота у дусі найсвітліших християнських ідеалів викликала щирі почуття захоплення в усіх чесних людей світу. З цього приводу влучно висловився 1930 р. на сторінках франкомовного журналу "Слов'янський світ" українсько-діаспорний історик Ілько Борщак (1892-1959 p.): "Керівники українського руху XIX ст. майже всі були людьми, яких поважали у Європі, насамперед за їхній моральний рівень, за добропорядне життя, здібності, знання, таланти. Це, вважаємо, не проста випадковість... національний рух є насамперед апостольство, духовне надбання, а ідеї здебільшого є такими, як і люди, які їх пропагують; вони заслуговують стільки ж уваги, скільки й самі ці люди"

Можливо, й ознайомлення зі сторічною і двохсотрічною давниною України так само сповнить сучасних читачів почуттями історичного оптимізму і зміцнить їхні національно-патріотичні переконання. Адже попри всі негаразди, злигодні, утиски, насильства, які були в тому минулому, все-таки суспільством рухала дедалі міцніша тенденція українського відродження, консолідації української нації, поширення в усіх верствах народу національної самосвідомості.

Звернемося до міркувань Михайла Грушевського, який 90 років тому писав: "Чоловік - створіння громадське. Без зв'язку з громадою подібних до нього створінь, без почуття сього зв'язку, своєї людської солідарності не може він жити. Але сих зв'язків шукає він у своїм найближчім окруженню. Його не вдовольняє почуття своєї людської солідарності з ескімосом чи кафром, так само як і почуття генетичного, "історичного" зв'язку з орангутангом чи шимпанзе, не кажучи про карася чи комара. Він цінить передовсім зв'язки з тою національністю, яка окружає його; з тим ґрунтом, на якім він живе; з поколіннями тих людей, що на тім же ґрунті жили, оплодотворивши його своєю працею, зросивши його своїм потом і кров'ю.

Обиватель гадяцький чи липовецький, яких би верхів культурності не досягав, буде хилити чоло перед Данте і Шекспіром, Вашингтоном і Марксом, але він не почує до них ніколи тої інтимної близькості, яку чує чоловік, свідомий своєї української національної приналежності, української національної традиції, до тих сірих шукачів справедливості і правди, що пройшли отсими вкритими густим пилом дорогами, минаючи сі чепурні села, і серед тихого шамотіння придорожніх верб думали важку думку про долю краю й свого народу. До тих великих і малих борців за волю й поступ свого народу, великих і малих творців української культури, українського слова, української свідомості. До всіх, що зв'язали себе з долею українського народу, України й віддали свої сили, свою працю її будущині.

Мабуть, це мудре міркування можна вважати зверненням і до наших сучасників. Адже зміцнення масової національної самосвідомості нині украй потрібне для утвердження української національної ідеї, що має згуртувати в єдиний моноліт суспільство Української держави.

Література

  1. Батенко Т. Анатоль Вахнянин (1841-1908). Біля джерел національного відродження. – Львів, 1998. – 140 с.
  2. Борисенко В. Й. Курс української історії. – К., 1998. – 426 с.
  3. Верига В. Нариси з історії України (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Львів, 1996. – 447 с.
  4. Гуржій О. І., Демченко М. В., Мельник Л. Г. Історія України: в двох книгах. Книга 1 (З найдавніших часів до кінця ХІХ століття). – К., 1991. – 571 с.
  5. Нариси з історії Українського відродження. – К., 1994.
  6. Равченко О. Нариси Української історіографії в епоху національного відродження. – Харків, 1992. – 226 с.
  7. Україна крізь віки. В 15 т. Том 9: Національне відродження України / В. Г. Сарбей. – 1999. – 336 с.


10.11.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!