Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія України Дохристиянські вірування на території України
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Дохристиянські вірування на території України

Донині триває дискусія дослідників про походження релігії: одні вважають, що релігія притаманна людині із самого початку людського існування, інші доводять, що релігійні почуття виникли у процесі еволюції людини

Так чи інакше, археологічні розкопки засвідчують, що релігійні уявлення були властиві ще неандертальцям, які населяли (125-30 тис. років до н. е.) Європу, Західну й Центральну Азію. Очевидно, що з тисячоліттями релігійний світогляд людини змінювався, а загалом - удосконалювався. Динаміка релігійних уявлень на території України прямо залежала від посилення та взаємодії цього чи іншого етносу - носія певного вірування.

У V-ІІІ тис. до н. е. хліборобсько-скотарські племена культури мальованої кераміки (або трипільської культури) проживали в долинах Дністра, Південного Бугу та Пруту, досягаючи Дніпра й Західного Бугу. Трипільці шанували Богиню-Матір, яка символізувала родючість, а також божества грому, сонця, неба, вітру тощо. Священним місцем у трипільських житлах була піч, біля якої знаходились вівтарі. Із ІV тис. до н. е. разом зі степовиками на Правобережну Україну та нижче Подунав'я проникає катакомбна (ямна) культура. Під впливом катакомбної міфології у стародавніх праслов'ян, до яких багато вчених зараховують племена східнотшинецької культури (північні райони України), комарівської культури (Підкарпаття та Західне Поділля) та племена білогрудівської культури (між середньою течією Дніпра на сході та рікою Збруч на заході), поширювались віра в існування душі й потойбічного світу, землеробські та скотарські культи, обожнення сонця та вогню.

Північне Причорномор'я (між Доном і Дністром) населяли кіммерійці (приблизно 1500-700 років до народження Христа), які продовжували сповідувати трипільські релігійні вірування. У Скіфській державі (простягалась від Полісся до Чорного моря, від Пруту до Дону) панувала політеїстична релігія з пантеоном богів на чолі із трійцею (Табіті, Папай, Апі), своєрідними святилищами та жерцями. Сармати (ІІІ ст. до н. е.-ІІ ст. н. е., охоплювали Північне Причорномор'я від Волги до Дунаю), підкоривши скіфів, запозичали їхні релігійні уявлення. Одночасно зі скіфами (із VІІ ст. до н. е.) у Криму, пониззях Дністра, Дону, Бугу та Дніпра заснували свої колонії греки з елліністичною культурою та релігією. Найвірогідніше, що саме тут серед греків і поширювались ранні християнські ідеї.

Слов'яни держави антів і слов'яни-язичники Київської Русі обожнювали та персоніфікували природу, серед якої жили. Головними богами в пантеоні слов'ян були: Сварог, Даждьбог, Хорс - боги світла, Перун - хліборобський бог дощу, блискавки та грому, Велес (Волос) - бог худоби, достатку, торгівлі, Стрибог - бог вітрів, Лада - богиня весни, кохання та добробуту й ін., що з народних богів ставали офіційними богами Київської Русі. Культові відправи здійснювались духовною верствою - волхвами, кудесниками, жерцями, а також чарівниками, відунами, віщунами, знахарями (були й волхвині-жінки). Кожне поселення мало свого волхва, очолював усіх головний волхв чи жрець, близький до князя. Святилища були природні (особливо шанувалися священні гаї та окремі дерева, джерела) та споруджені (у центрі поселення чи за його межами).

Язичництво в Київській Русі після прийняття християнства зберігалось довго. Щоправда, на українських землях воно занепало швидше, ніж на північно-східній Русі - Московщині, де ще в ХVІІ-ХVІІІ ст. українські єпископи-місіонери зустрічали поганські обряди. Язичниками (хоч дещо відмінними від українських) були також татари та литовці (під панування яких згодом потрапили наші землі), які під впливом нашої церкви приймали християнство. Чимало з них асимілювались і стали московитами (переважно татарського походження) чи українцями.

Окремі елементи дохристиянських вірувань збереглись до нашого часу, зокрема й у християнстві. Християнство в Україні частково подолало, частково засвоїло проукраїнські вірування, що надало йому специфічних національних рис. Із 1930-х рр. староукраїнська віра відроджується. У 1943 р. Володимиром Шаяном у Львові було створено релігійно-політичну організацію «Орден лицарів Бога-Сонця». Подальший розвиток українського неоязичництва продовжується в діаспорі (зокрема створюється РУНВіра), а протягом останнього десятиріччя - і в сучасній Україні.

Київська Церква

Незважаючи на право язичницьким дохристиянським віруванням називатись українськими й незважаючи на всю різноманітність інших релігій та вірувань, провідну роль у релігійній сфері українського суспільства відігравали й відіграють православ'я та греко-католицизм, які сьогодні і протягом усієї історії представлено кількома церквами зі своїми особливостями та відмінностями, проте зі спільним національним обрядом (і не тільки обрядом), основа якого з Візантії (візантійсько-київський обряд). Уважаємо цілком логічним термін, що використовує відомий доктор історії теолог Дмитро Блажейовський для позначення всієї сукупності тих українських церков, що підлягали Константинополю чи Москві (православних: в унії з Константинополем, в унії з Москвою) й Риму (уніатська, в унії з Римом, греко-католицька, українська католицька), Вселенській Церкві (Київська митрополія в унії із Вселенською Церквою до 1054 р.) чи були автокефальними: термін цей - Київська Церква. Цей термін є правильним ще й тому, що українські за походженням церкви (юрисдикційно і/або обрядово пов'язані з Києвом, Україною) діяли й діють не лише на українських землях. У цьому підрозділі необхідно розглянути Київську Церкву як сукупність православ'я та греко-католицизму.

Київська Церква до Берестейської унії (1596 р.)

Християнство в Україну прийшло двома шляхами: із півдня та заходу. Апостол Андрій Первозванний - сучасник Ісуса Христа, проповідував у Криму, а можливо (за легендою), - і в Подніпров'ї. Християнство, переважно у формі аріанства, було поширене серед готів, які у ІІІ ст. розселились на території України. Є відомості про тодішні Скіфську, Херсонеську (Корсунську), Боспорську, Фульську, Сугдейську (Сурожську) єпархії, Готську митрополію з центром у Фео-Доросі (Крим). У процесі торговельних, дипломатичних, військових та інших зв'язків із Візантією, а також з іншими християнськими країнами - Болгарією та Македонією, Хазарією, григоріанською Вірменією, грецькими колоніями півдня сучасної України нова релігія приходить і в Київську Русь. Із заходу у ІІІ ст. християнство поширюється в римській провінції Мезії (південна Бессарабія та частина Покуття), переважно через засланців із різних кінців Римської імперії. У 863-867 рр. на Прикарпатті та Закарпатті, які належали до Великоморавської держави, серед українського племені білих хорватів християнство поширюють місіонери з м. Солунь (Македонія) Кирило та Мефодій зрозумілою для українців староболгарською (церковнослов'янською) мовою.

Християнство в Русі одержало підтримку влади; були охрещені князь Аскольд (867 р.), княгиня Ольга (954 р.), князь Володимир (987 р.). Їхні послідовники будували церкви й монастирі, були прихильними та щедрими до духовенства, і вже незабаром після офіційного хрещення в Києві на р. Почайні (988 р.) нова віра шириться на всю (з більшим чи меншим успіхом) Східноєвропейську рівнину. Новостворена Київська митрополія з центром у Переяславі (суч. м. Переяслав-Хмельницький на Київщині), згодом - у Києві, виходила далеко за межі сучасної України. Центрами єпархій, крім Києва й Переяслава, були: Чернігів, Білгород (нині с. Білогородка на р. Ірпінь під Києвом), Володимир (-Волинський), Юріїв (знаходився на р. Рось недалеко від суч. м. Біла Церква), Перемишль, Угрівськ (на північний схід від Холма, на р. Західний Буг), Галич; на сучасних білоруських землях: Турів, Полоцьк; на сучасних російських землях: Новгород, Ростов, Смоленськ, Рязань (суч. поселення Старая Рязань на р. Оці), Владімір-на-Клязмі та Тмутаракань на Таманському півострові. Центрами єпархій були або центри князівств, або важливі за значенням міста, а межі єпархій переважно збігалися з межами князівств. За юрисдикцією Київська митрополія залежала від Константинопольського патріарха (навіть більшість митрополитів та єпископів спочатку були греками), проте мала широку автономію й національну самобутність - фактично ставала Київською Церквою. Київська Церква та князі не припиняли контактів також із Римом (до офіційного розколу між Західною та Східною Церквою 1054 р. й після розколу); Папа часто посилав місії на українські землі, і їх неуспіх залежав, зокрема, й від незнання латинськими місіонерами мови русичів.

Великої шкоди Церкві завдало нашестя монголо-татар (1237-42 рр.), які були язичниками і до християнства ставились переважно толерантно (доки не прийняли іслам у 1321 р.). Проте внаслідок військових дій, коли Київ і сотні церков і монастирів лежали в руїнах, постало питання перенесення митрополичої кафедри у найвіддаленіші від степових кочівників залюднені регіони із кращим природним захистом (ліси, річки, болота та озера, височини) та поближче до зростаючих політичних керівних центрів. В умовах, коли посилюється значення окраїн Київської Русі: Новгорода (тут із ХІІ ст. був архієпископ, який фактично стояв на чолі політичної влади), Галицько-Волинського князівства й Московщини, а згодом українські землі розподіляються між Литвою та Польщею, - Київська митрополія починає ділитись. На основі Галицької, Перемишльської, Володимирської, Луцької, Турівської та Холмської єпархій (Галичина й Поділля, Волинь і Полісся, Холмщина й Підляшшя) створено (1301-03 рр.) Галицьку митрополію (центр - м. Галич на Прикарпатті), до якої зараховано й Буковину. Галицька митрополія проіснувала до 1401 р. (з перервою між 1347-71 рр.) й відновилась лише на початку ХІХ ст. як греко-католицька.

Київські митрополити з 1299 р. перебираються до Владіміра-на-Клязмі (з 1325 р. - у Москву). На противагу їм, для українсько-білоруських єпархій, що потрапили під владу Литви (а в часі припинення діяльності Галицької митрополії та для тих єпархій, що потрапили до Польщі) створено Литовську митрополію, що існувала в ХІV-XV ст. Іноді одночасно керували три митрополити (у Москві, Києві та Галичі), іноді вся влада зосереджувалась у руках одного. Така юрисдикційно-територіальна нестійкість існувала до 1448 р., коли собор у Москві проголосив «митрополита Московського і всея Руси», канонічність якого визнано лише 1589 р. (відтоді в Москві встановився патріархат). Територію, що належала до Галицької митрополії, у грецьких джерелах називають «Малою Руссю» на противагу «Великій Русі» - усій іншій території Київської митрополії. Згодом «Малою Руссю» стали називати «Велику», тобто Київську митрополію, а назву «Велика Русь» уживали стосовно Московської митрополії.

Із 1458 р. Київська митрополія охоплювала лише українські та білорусько-литовські землі, що належали Литві та Польщі, й адміністративно поділялась на дев'ять єпархій: Полоцьку (північ Білорусі), Смоленську (схід Білорусі), Пінську (центральне українсько-білоруське Полісся), Володимиро-Берестейську (Волинь, Берестейщина та Підляшшя), Холмську (Холмщина та Забужжя), Перемишльську (західна частина Галичини), Львівську (східна частина Галичини з Поділлям), Луцьку (південна частина Волині), Чернігівську (територія з містами Гомель, Брянськ, Козельськ, Стародуб, Новгород-Сіверський, Курськ, Рильськ, Путивль, Чернігів). Білгородська та Юріївська єпархії після нашестя монголів були скасовані, а на широких просторах Наддніпрянщини, Білорусі та Литви (Київське, Віленське, Новогрудське, Трокське воєводства) існувала церковна область під безпосереднім керівництвом митрополита. До 1539 р. митрополиту належали й Галичина та Поділля, оскільки тут не було свого львівського єпископа. Митрополити проживали найчастіше в Новгородку (суч. Білорусь) або у Вільно (Вільнюсі). Центрами єпархій були: Полоцьк, Смоленськ, Пінськ (замість Турова), Володимир, Холм (замість Угрівська), Перемишль, Львів (замість Галича), Луцьк, Чернігів. Чернігівська та Смоленська єпархії як прикордонні часом належали митрополиту в Москві. Єпископська кафедра іноді переносилась із Чернігова до Брянська.

Для задоволення духовних потреб християн (приїжджих і полонених) у Золотій Орді в 1261 р. замість Переяславської було утворено Переяславсько-Сарайську єпархію з центром у Сараї - столиці татар над Волгою. У середині ХV ст. резиденцію сарайського єпископа перенесено у Крутиці (передмістя Москви). Під впливом духовенства та вірних Сарайської єпархії чимало татар прийняли християнство. І Москва, і Київ (Литва) претендували на релігійну юрисдикцію й над землями Новгорода, аж доки у ІІ пол. ХV ст. держава Новгорода Великого втратила свою незалежність на користь Москви.

Розвиток Київської Церкви значною мірою залежав від матеріального забезпечення й не лише культовими спорудами, переважну більшість яких будувала не церква, а влада та окремі багаті віруючі. Від княжих часів єпископи та митрополити, церкви та монастирі стають власниками міст і сіл, земель і маєтків (у тому числі і промислових об'єктів: млинів, гуралень, цеголень тощо). Церква забезпечувала себе продуктами й багатіла від їх продажу. Крім того, влада сплачувала десятину - 1/10 частину своїх продуктів - на утримання митрополита та єпископів, таку ж частину доходів сплачували вірні на утримання парафіяльного священика. Існували ще і треби - вірні платили священикам за виконувані церковні чинності. Єпископи також брали кошти за висвячення священиків, митрополити - за висвячення єпископів. Були пожертви окремих патронів на заснування (ктиторство - фундаторство) й розвиток (коляторство - опікунство) окремих монастирів чи парафій. Пожертвування (милостиню) на церкву збиралися з усіх вірних. Великий прибуток давали також паломництво та торгівля сакральними предметами. В окремі періоди діяльності Київської Церкви існували державні субсидії та пенсії (наприклад, царський уряд призначав платню для православних священнослужителів і монахів; австрійський уряд виплачував греко-католицькому духовенству з фонду, створеного від розпродажу конфіскованих монастирських маєтків тощо). Частка церкви у валовому внутрішньому продукті й у чистому прибутку була високою. Після митрополичої кафедри найбагатшою була Луцька, далі - Володимирська, Полоцька, Перемишльська, Холмська, Пінська. У 1729-30 рр. кількість залежних від монастирів дворів і міщан досягла 11 тис., що становило понад 20 % їх загальної кількості. Однією з найбагатших була Києво-Печерська Лавра, яка окрім інших маєтків (зокрема 300 тис. десятин орної землі, 400 тис. десятин лісних угідь) мала п'ять рудень заліза, понад 200 шинків. У ХІІ-ХІІІ ст. Церкві належала така важлива функція, як нагляд за мірами й терезами.

Автори: Я. Чорненький, Т. Зінченко, А. Ковальчук, І. Сіданіч та інші


15.05.2008


Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!