Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Інтелектуальний продукт та наукові кадри. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Інтелектуальний продукт та наукові кадри. Реферат

Україна є державою, що володіє достатньо вагомим науково-технічним кадровим потенціалом, який відчутно впливає на її соціально-економічний розвиток

У період економічного зростання України протягом 2000-2004 рр. відновився попит на вітчизняну науково-технологічну продукцію, внаслідок чого збільшилися обсяги фінансування (частка видатків зросла з 1,20% ВВП у 2000 р. до 1,37% – У 2004 р.). Це загальмувало процеси руйнації науково-технічного потенціалу, проте ще більше актуалізувало проблему невідповідності його структури ані поточним завданням трансформації держави, ані перспективам її зростання.

На відміну від тієї ж Росії, в якій економічне зростання 1999 р. відновило позитивні процеси нарощування інтелектуального потенціалу суспільства, в Україні кадрова криза наукового потенціалу триває.

Процеси інтеграції освіти і науки, які мають спрямовуватися передусім на створення системи кадрового забезпечення інноваційної діяльності країни, є стохастичними та залежать переважно від поточних політичних, адміністративних та економічних чинників без урахування внутрішніх потреб та перспектив такого розвитку. Недосконалою та незбалансованою є вітчизняна система статистичних показників кадрового потенціалу науки, розтягненим у часі через відомчу неузгодженість є процес гармонізації цієї системи із статистичною системою міжнародних індикаторів розвитку науки і технологій Європейського Союзу, Організації економічної співпраці, ЮНЕСКО тощо.

Відповідно відсутній систематичний моніторинг потреб у кваліфікованих кадрах за різними сферами економічної діяльності, особливо науково-технологічного спрямування. Все це також ускладнює процес розроблення стратегічних державних рішень щодо розвитку системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку.

Отже, однією з головних причин тривалості наукового занепаду в Україні є невизначеність щодо стратегічних цілей та напрямів науково-технологічного розвитку держави та, відповідно, зволікання з реформуванням наявної науково-технологічної системи, у тому числі її кадрового потенціалу. Так, в урядовій Програмі "Послідовність. Ефективність. Відповідальність" державні заходи щодо кадрового потенціалу науково-технічної сфери полягають лише у розробленні проекту Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 р. і наступні роки. "Стратегією економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки)" передбачається "створення умов для розвитку науково-технічного потенціалу та кадрове забезпечення інноваційної діяльності", проте без визначених індикаторів такого розвитку та термінів їх досягнення.

Важливим кроком до визначення стратегічних підходів держави щодо розвитку власного кадрового науково-технічного потенціалу має стати реалізація Указу Президента України від 30 квітня 2004 року № 499 "Про додаткові заходи щодо забезпечення розвитку фундаментальних наукових досліджень" як стратегічної основи економічного зростання і сталого розвитку держави. У тому числі цим Указом закладається підґрунтя для створення комплексної системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку.

Державні заходи, що розроблятимуться для реалізації цього законодавчого акту, мають бути спрямовані на зміну процесів занепаду кадрового потенціалу вітчизняної науково-технологічної сфери, основними ознаками якого є:

  • зменшення кількості працівників, особливо їхньої активної частини – дослідників;
  • зменшення частки випускників вищих навчальних закладів (ВНЗ) III-IV рівнів акредитації (університетський рівень), що обирають науково-технічну діяльність;
  • демографічна криза дослідного потенціалу науки внаслідок вибуття працівників продуктивного віку (30-54 років) до інших сфер економічної діяльності, а також їхньої еміграції;
  • зростання кількості науковців вищої кваліфікації поза наукою, а також наростання процесів сумісництва;
  • невідповідність напрямів підготовки фахівців з вищою освітою, науковців вищої кваліфікації галузевій спрямованості наукових досліджень.

Скорочення чисельності кадрового потенціалу науково-технологічної сфери України відбувається переважно через зменшення його активної частини – дослідників та техніків. Протягом 2000-2004 рр. чисельність працівників основної діяльності наукових організацій скоротилась на 8,5%, у тому числі дослідників (на 5,9%) та техніків (на 33,6%). Одночасно доволі значною у штатній структурі організацій є частка адміністративно-господарчого персоналу (39,7% загалу працівників). Такі штатні диспропорції суттєво знижують ефективність проведення безпосередньо наукових, науково-технічних робіт та стримують розвиток перспективних напрямів, зокрема через завищення обсягів витрат на них.

Отже, тенденція зменшення кількості працівників (дослідники та техніки), насамперед пов’язана з кризою інституціональної структури української науки, що переважно функціонує у межах традиційної галузево-відомчої системи. Таке становище відповідає стратегії "виживання" та певною мірою "збереження" науково-технологічного потенціалу країни.

Проте перехід до стратегії ефективного використання та розвитку науково-технологічного потенціалу вимагає застосувати нові принципи організації наукової праці, передусім через реформування наявної інституціональної структури з метою приведення її у відповідність до сучасних суспільно-економічних умов.

Найбільш динамічними категоріями персоналу наукових організацій останніх 3 років були дослідники та адміністративно-господарчий персонал. Проте якщо плинність адміністративно-господарського персоналу переважно підпорядковується загальним тенденціям ринку праці в Україні, то динаміка руху дослідного загалу є показником зовнішньої мобільності науковців.

Основними причинами плинності персоналу наукових організацій, що складає понад 15%, є економічна неефективність функціонування більшості з них та низький суспільний статус наукової діяльності. Останній чинник є критично важливим у виборі своєї майбутньої професії для випускників ВНЗ – лише 0,7% їхнього загалу обирають науково-технологічну діяльність. Переважна частина цих молодих фахівців (68,1%) стають дослідниками, ще 19,5% – техніками. Проте цього недостатньо, аби змінити наявні тенденції кадрового скорочення та плинності персоналу.

Незначний вплив молоді на динаміку кадрового потенціалу науки в Україні також пов’язаний з недоліками вітчизняної системи вищої освіти. Екстенсивне зростання численності студентів, у тому числі студентів ВНЗ III-IV рівнів акредитації відбувається через збільшення частки молодих людей, які вчаться за напрямами соціальних і гуманітарних наук, освіти, з відповідним зменшенням питомої ваги інших галузей знань. Досягнутий розподіл контингенту студентів за галузями знань свідчить про незавершеність трансформаційного процесу вітчизняної освітянської сфери та суперечить сучасній концепції побудови суспільства знань.

Згідно з результатами міжнародних аналітичних досліджень, зокрема в ЄС, кількість випускників ВНЗ за напрямами "наука" та "інженерія" відбиває дві тенденції майбутньої "економіки, що ґрунтується на знаннях", а саме: погіршення (поліпшення) якості системи вищої освіти та збільшення (зменшення) людських ресурсів вищої кваліфікації в економіці країни. За цими індикаторами Україна ще перебуває серед країн-нових членів ЄС, проте вже поступається першим 15 країнам, особливо за часткою студентів, які навчаються за напрямами "наука". Триває зменшення чисельності, отже й частки випускників за напрямом "інженерія", що звужує майбутні технологічні можливості економічного розвитку. Незначною є питома вага випускників у сфері "медичних та сільськогосподарських наук", що загрожує накопиченню нерозв’язаних проблем розвитку сфери життєздатності населення.

Така структура випускників ВНЗ III-IV рівнів акредитації відповідає поточним умовам ринку праці в Україні та свідчить, зокрема, про слабкий суспільний інтерес до наукової діяльності. Запровадження останнім часом низки державних заходів щодо заохочення молоді до науки, проведення відповідної кадрової політики у наукових організаціях мали позитивний ефект для більшості наукових напрямів, проте не були комплексними та не враховували суспільні інтереси усього загалу науковців (рис. 1.). Через це зростала загроза вікового розриву кадрового потенціалу науки внаслідок вибуття науковців продуктивного віку ("активу") до інших сфер діяльності, а також їхньої еміграції.

Рис. 1. Середньорічний приріст кількості дослідників, 2001–2004 рр.

Аналіз демографічної динаміки дослідників свідчить про нерівномірність цього процесу за областями наук. Найдинамічнішим, отже й наймобільнішим, є кадровий потенціал технічних та природничих наук. Оскільки ці області наук є найвагомішими за потенціалом (70,1% загалу), то саме вони визначають характер існуючих тенденцій. Протягом 2001-2004 рр. динаміка кадрового потенціалу технічних наук характеризувалася як "відплив мізків" за всіма віковими групами, окрім молодого поповнення (віком до 29 років).

Кадровий потенціал природничих наук, навпаки, збільшувався, що свідчить про прогресивну кадрову політику національних академій наук, у підпорядкуванні яких перебувають наукові організації природничого спрямування. Одночасно понад третину приросту кадрів у таких організаціях забезпечили науковці віком від 55 років, що можна вважати створенням перспектив подальшого збільшення потенціалу цієї наукової царини. Більш сприятливою та стабільною була кадрова політика в організаціях гуманітарного та медичного спрямування, про що свідчить рівномірний розподіл дослідників за всіма віковими групами.

Наука в умовах глобалізації дедалі більше стає інтернаціональною. Це пов’язано з тим, що сучасні наукові проблеми можуть бути розв’язані переважно колективними зусиллями, на стику фахових досліджень. Особливої ваги набувають інтеграційні зв’язки між науковцями з різних країн, за яких втрачає сенс національна належність вченого, проте головними стають такі його риси, як здатність творчого змінювати напрям досліджень, комунікативність та мобільність.

На думку авторитетних іноземних вчених, мобільність науковця є імперативом сучасного наукового буття. Одночасно його здатність реалізувати власний творчий потенціал залежить від внутрішніх прагнень вченого та умов наукового середовища, передусім тих, що створюються в країні. За невідповідності цих чинників виникають передумови для відпливу науковців за кордон, у країни, де їхній науковий напрям є домінуючим або перспективним. Зазвичай за кордон від’їжджають перспективні вчені у продуктивному віці, що мають певні наукові здобутки. Саме ці науковці є активом кадрового потенціалу національної науково-технологічної сфери, тобто генерують нові творчі ідеї.

Для країн-донорів еміграція таких науковців характеризується як "втрачені можливості", відповідно для країн, до яких вони емігрують – "надбані можливості". Співвідношення між віковими групами вчених може бути критерієм визначення недоліків у здійсненні кадрової наукової політики держави, бо саме такі науковці не бачили перспективи своєї подальшої діяльності в країні проживання.

Загалом міжнародна міграція вчених є індикатором перспективності розвитку певних напрямів науково-технічної діяльності для країн-реципієнтів та відповідно індикатором нерозвиненості (безперспективності) таких напрямів для країн-донорів.

Отже, можна дійти висновку, що на сучасному етапі науково-технологічного розвитку України для неї властива наявність еміграції за відсутності офіційної імміграції науковців, а також переважання традиційних напрямів наукових досліджень.

Відсутність імміграції за наявності еміграції науковців спричиняє певну замкненість наукових досліджень у країні, особливо прикладного спрямування, звужує можливості створення конкурентних переваг вітчизняної науково-технологічної продукції. Процесам наукової імміграції не сприяє, зокрема, суперечливість чинної законодавчо-нормативної бази України: обумовлена Законом України "Про імміграцію" імміграція науковців другий рік поспіль не підтверджується відповідним нормативним актом Кабінету Міністрів України. Врегулювання цієї нормативної невідповідності принаймні створило би можливості для припливу науковців з-за кордону як одного з міжнародно прийнятих способів поповнення кадрового потенціалу науки.

Усталений суспільний статус науковців вищої кваліфікації, створення можливостей для їхньої самореалізації поза науковою діяльністю, незмінна державна підтримка системи підготовки висококваліфікованих наукових кадрів сприяє збільшенню кількості науковців. В Україні з 2000 р. кількість науковців вищої кваліфікації постійно збільшувалася і склала у 2004 р. 75,6 тис. осіб, серед яких 11,2 тис. мали ступінь докторів наук, 64,4 тис. – кандидатів наук. Необхідно зазначити, що основну державну підтримку, починаючи з 1991 р., мали суспільно-гуманітарні напрями, кількість яких зростає, що також є одним з головних чинників зростання чисельності вчених.

Рис. 2. Галузева структура науковців вищої кваліфікації в економіці України у 2004 р.

Аналіз галузевої структури науковців вищої кваліфікації в Україні у 2004 р. (рис. 2) свідчить про існування двох досить рівномірних кваліфікаційних груп – тих, що визначають напрями державного науково-технологічного розвитку (природничі, технічні, медичні науки) та перспективних (гуманітарні, суспільні науки). Особливо це властиво для галузевого розподілу докторів наук. Винятком є науковці вищої кваліфікації сільськогосподарського спрямування, які мають найменшу частку серед загалу науковців вищої кваліфікації – 4,6%. Одночасно ці науковці найбільше залучені до виконання ДіР (рис. 3), про що свідчить, зокрема, показник зайнятості у науці (співвідношення між штатними науковцями з вченими ступенями та загалом науковців вищої кваліфікації в економіці країни). Саме ця замученість є одним з індикаторів наукової активності вчених.

Так, наукова активність вітчизняних вчених знизилася у 2004 р. до 0,275 проти 0,400 у 1995 р. Особливо погіршилася наукова активність науковців вищої кваліфікації технічного спрямування. Відповідний показник знизився до 0,234 (2004 р.) проти 0,454 (1995 р.).

Рис. 3. Зайнятість науковців вищої кваліфікації у науковій, науково-технічній діяльності (1,000 – повна зайнятість)

Необхідно зазначити, що рівень залученості до виконання у наукових організаціях навіть найактивніших вчених не можна вважати задовільним. Сформувався цілий прошарок фахівців, які або взагалі не займаються науковою діяльністю, або беруть участь у ній час від часу. Особливо це стосується науковців вищої кваліфікації гуманітарного та суспільного спрямування. Фактично таких фахівців можна вважати за "вчених поза наукою", бо через сучасний динамічний розвиток суспільних знань та науково-технічного прогресу в цілому вони швидко декваліфікуються у власній науковій царині.

Окрім того, на думку вітчизняних аналітиків, має місце явище здобуття наукового ступеня як ознаки суспільної престижності. Для з’ясування обставин та тенденцій поширення цих процесів доцільним є проведення додаткових ґрунтовних досліджень, у тому числі соціологічних, з метою уточнення "активу" та "пасиву" найвищої категорії фахівців та їхнього впливу на процеси науково-технологічного та суспільно-економічного розвитку країни.

Специфічні умови трансформації українського суспільства, тривала криза існуючих інституціональних структур вітчизняної науки, у межах яких поки не вдається організувати повноцінний дослідний процес та забезпечити ефективну мотивацію до наукової праці спричинили поширення явища сумісництва в науці. Загальна кількість сумісників досягла 57,2 тис. осіб, або третини від наявного штатного персоналу наукових організацій країни. Найбільш властиве це явище для дослідників, передусім для докторів та кандидатів наук.

Позитивними рисами наукового сумісництва є перехід до контрактових умов праці, а також заміщення втраченого кадрового потенціалу наукових організацій. Негативним є те, що науковці-сумісники витрачають свій час та творчу енергію на розв’язання переважно не пов’язаних поточних завдань внаслідок неможливості гідного матеріального забезпечення своєї праці на робочому місці. Вирішенню цієї складної проблеми може сприяти перехід до виключно контрактових умов наукової праці та запровадження проектних засад організації діяльності у наукових інституціях.

Особливо актуальним вжиття таких заходів вважається для наукових інституцій технічного та медичного спрямування, в яких є більш вузькоспеціалізованими, ніж в інших. Принаймні організаційні інновації такого нормативного реформування діяльності наукових інституцій України доцільно було б провести як пілотні проекти.

Таблиця 2.1. Розподіл науковців-сумісників вищої кваліфікації у наукових організаціях за галузями наук.

Області науки

Частка від загалу сумісників,%

доктори наук

кандидати наук

1995

2004

1995

2004

Природничі

4,0

9,6

2,9

7,5

Технічні

26,6

26,4

29,7

31,5

Медичні

21,0

12,1

18,3

12,5

Сільськогосподарські

5,2

4,7

7,1

4,6

Суспільні

9,2

13,9

11,0

13,2

Гуманітарні

0,5

2,4

0,3

2,6

 

Аналіз розподілу загалу сумісників з вченими ступенями за областями наук (табл. 2.1) свідчить про зростання браку кадрів штатних працівників відповідних категорій у переважній більшості наукових організацій, окрім організацій медичного та сільськогосподарського спрямування. Так якщо для організацій медичного спрямування зменшення частки сумісників пов’язане із зростанням "пасивної" частини науковців вищої кваліфікації, то для організацій сільськогосподарського спрямування – із загальним зменшенням їхньої чисельності: протягом 1995-2004 рр. кількість докторів та кандидатів наук майже не змінювалася.

Сукупність зазначених вище чинників свідчить про кризовий стан власне системи кадрового забезпечення науки в Україні та відсутність дієвих підойм (законодавчих, економічних, адміністративних) для її врегулювання. Намагання зберегти традиційними структури та державне регулювання окремими елементами цієї системи спричиняють до збільшення галузевих диспропорцій системи підготовки наукових кадрів та загрожують вітчизняному науково-технологічному розвитку. Фактично окремі складові системи продукування наукових кадрів виконують функції, які не забезпечують її цілісність та дієздатність.

Зростання кількості аспірантів відбувається переважно через постійне збільшення кількості аспірантур при ВНЗ, які не беруть участі у науково-технологічній діяльності, проте мають відповідати акредитаційним вимогам МОН щодо власного статусу (університет, національний, державний). Структура підготовки аспірантів та докторантів за галузями наук відповідає структурі освітянських галузей знань, що також спричиняє усталеність їхньої посередньої ефективності: протягом 1995-2004 рр. завершували аспірантуру із захистом не більше ніж 18% зарахованих до аспірантури.

Усталеним є екстенсивне зростання загалу науковців вищої кваліфікації, кількість яких вже співставна з кількістю дослідників, проте виявляється незалежною від таких. Недостатньо ефективною для забезпечення науково-технологічного розвитку видається також державна система здобуття вищої наукової кваліфікації та відповідне регулювання пропорцій між докторами та кандидатами наук.

Аналіз галузевої структури окремих складових системи кадрового забезпечення науково-технологічної діяльності в Україні у 2004 р. також свідчить про паралельне, майже незалежне функціонування освітянської та наукової частини цієї системи (табл. 2.2). Властивий освітянській сфері суспільно-технічний вектор підготовки фахівців з набуттям вагомості наук гуманітарного спрямування, безумовно, впливає на динаміку та структуру молодого поповнення науки, а також відповідно змінює пріоритети напрямів у науково-технологічній сфері країни.

Отже, актуальною постає проблема створення ефективної системи забезпечення якісного зростання кадрового потенціалу науки з урахуванням тенденцій цивілізаційного поступу та стратегічних напрямів розвитку держави. Приєднання України до загальноєвропейського Болонського процесу щодо реформування національної системи вищої освіти, має спричинити уніфікацію процедури підготовки кваліфікованих кадрів, у тому числі для здійснення науково-технологічної діяльності. Позаяк чинна вітчизняна система підготовки наукових кадрів має зазнати структурної трансформації:

  • По-перше, це означатиме необхідність побудови ступеневої системи продукування знань: повна середня освіта – повна вища освіта – науково-технологічна вища освіта (магістратура); аспірантура (для здобуття вченої кваліфікації) – докторантура (для набуття кваліфікації менеджера науки).
  • По-друге, галузева структура цієї системи має визначатися відповідно до світових тенденцій суспільно-економічного та науково-технологічного розвитку та пріоритетних напрямів вітчизняних наукових досліджень.

Таблиця 2.2. Галузева структура системи підготовки наукових кадрів в Україні у 2004 р. (оцінка).

Науки/ галузі знань

Випускники ВНЗ (бакалаври, магістри) **,%

Аспіранти,%

Докторанти,%

Дослідники в ЕПЗ***,%

Науковці вищої кваліфікації в економіці країни,%

Природничі

6,5

15,1

16,1

17,1

23,0

Технічні/Інженерія

20,9

21,0

21,8

47,1

28,2

Медичні

2,5

5,5

3,4

6,2

15,2

Сільськогосподарські

2,6

5,0

3,0

7,2

4,6

Суспільні

45,1

34,3

29,3

6,6

16,8

Гуманітарні

7,3

14,7

19,5

1,5

11,2

 

* Обчислення автора.

** Галузі знань не повністю збігаються з областями наук за класифікаційними ознаками.

*** ЕПЗ – еквівалент повної зайнятості.

Запровадження наведеної системи кадрового забезпечення дослідної діяльності в Україні дозволить гармонізувати процес підготовки науковців відповідно до основних принципів її побудови в європейських країнах з урахуванням історичних та національних особливостей нашої країни, використати переваги наявної системи підвищення кваліфікації, створить можливості для впровадження моделі навчання науковців протягом їхнього активного життя.

Для удосконалення системи кадрового забезпечення науково-технологічного розвитку України, підвищення ефективності використання наявного кадрового потенціалу та створення умов для його гармонійного розвитку доцільно:

  • удосконалити штатну структуру наукових організацій зі зменшенням частки адміністративно-господарчого персоналу до 20% відповідно до європейських стандартів;
  • закласти ринкові підвалини до системи кадрового забезпечення сфери науково-технічної діяльності – перехід до контрактної системи оплати праці, стратегічного планування розвитку кадрів та сприяння створенню системи кадрового консалтингу наукового потенціалу;
  • створити цілісну, прозору систему продукування наукових кадрів відповідно до потреб науково-технологічного розвитку країни;
  • гармонізувати адміністративний вплив Вищої атестаційної комісії України у спосіб передання частини її функцій у відання вчених рад наукових інституцій зі збереженням за нею наглядової функції;
  • передбачити у проекті урядової Державної програми інтеграції науки, освіти та виробництва на 2006 р. і наступні роки розроблення концепції Програми реформування науково-технологічної сфери як необхідної умови модернізації наявного інтелектуального потенціалу держави.

З досягненням гармонізації вітчизняної системи підготовки наукових кадрів відповідного розвитку перспективних напрямів науки і техніки шляхом перерозподілу зростаючих обсягів фінансування, виникатимуть також додаткові чинники для активного залучення іноземних молодих науковців, та інтелектуальної імміграції у ті перспективні наукові галузі, які нині перебувають у кадровій кризі.

Загалом такі підходи і реалізація запропонованих заходів стимулюватимуть розвиток науково-технічного й загалом інтелектуального потенціалу України, що відповідає її національним інтересам та є ключовим важелем динамічного розвитку економіки й зростання добробуту українського суспільства.


24.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!