Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Туристичний сектор: державне регулювання. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Туристичний сектор: державне регулювання. Реферат

Держава регулює туристський сектор безпосередньо через Міністерство туризму чи національні туристські організації (НТО), а також побічно за допомогою правових важелів, підтримки своєї інфраструктури і міжнародної політики

Держава впливає на туризм двома шляхами: керуючи попитом і доходами чи керуючи пропозицією і цінами.

Для управління попитом держава використовує наступні інструменти:

  • маркетинг і просування,
  • ціноутворення й обмеження доступу.

Існують різні засоби, за допомогою яких держава може регулювати ціни на туристську продукцію.

По-перше, багато визначних пам'яток у країні знаходяться в сфері впливу державного сектора, більшість авіакомпаній контролюється державою, а в багатьох країнах, що розвиваються, навіть готелю належать державі.

Як правило, соціальна інфраструктура і транспортні мережі вважаються природними монополіями, і якщо вони не належать державі, те повинні принаймні їм контролюватися. Непряма держава може вплинути на ціну за допомогою економічних важелів (наприклад, використовуючи валютний контроль, що може привести до обмеження обміну валюти, у результаті чого туристи змушені будуть змінювати валюту за завищеною ціною і тим самим збільшувати реальну ціну подорожі); за допомогою податків від продажів, відкриття магазинів у митних зонах і т. д.

Держава, крім вищевказаних важелів, може вплинути на попит за допомогою чи ліцензування градації по якості обслуговування. Ця міра особливо часто застосовується в готельному бізнесі, коли кількість пропонованих номерів перевершує попит і за допомогою регулювання цін уряд не може усунути цей дисбаланс.

Регулювання цін є дуже непопулярною в ринковій економіці мірою, на яку уряду деяких країн усе-таки йдуть, щоб стримувати вітчизняні компанії від спокуси одержання короткочасної вигоди на шкоду довгостроковим інтересам туристського бізнесу країни.

Крім того, уряд, контролюючи ціни, може захистити інтереси туристів, відгородити їх від зверхвитрат і, таким чином, підтримати репутацію країни.

Щоб регулювати попит, деякі держави вживають заходів для обмеження в'їзду туристів, наприклад зменшують кількість віз, видаваних у країні, відкіля прибувають туристи, скорочують будівництво готелів поблизу природних визначних чи пам'яток закривають останні від відвідувань з метою екологічного захисту і т. д.

На відміну від управління попитом, націленим на вибір туристів і регулювання цін, державне регулювання пропозиції зв'язане з впливом на продавців туристських послуг. Для управління пропозицією держава використовує наступні методи: дослідження ринку і планування, регулювання ринку, планування і контроль за використанням землі, житлове регулювання, податки, інвестиції. Держава проводить дослідження ринку за допомогою збору статистичного матеріалу і моніторингу змін, що відбуваються в туризмі, з метою визначення вигоди і витрат туризму.

Економічним критерієм, що характеризує оптимальну роботу ринку, є поінформованість клієнтів про альтернативи, пропонованих ім. Уряд стежить за тим, щоб клієнти мали можливість вибору, були інформовані, застраховані від різного роду шахрайства з боку продавців послуг. Держава може регулювати ринок, покладаючи на продавців зобов'язання стосовно споживачів не у виді юридичних норм, а у виді правил, що мають характер умов для членства в різних туристських організаціях. Для забезпечення конкурентної боротьби і захисту ринку від монополізації держава здійснює правове регулювання ринком.

Одним із ключових методів впливу держави на туризм є оподатковування туристів для того, щоб перерозподілити витрати від туризму, що приходяться на місцеве населення, що забезпечує комфортні умови і гідне обслуговування гостей, а також щоб збільшити дохідну частину бюджету. Це податки, стягнуті з туристів у готелях при розміщенні, в аеропортах при покупці квитків, у казино, де держава може забрати біля половини виторгу, і т. д.

Однак уведення податків не завжди може бути сприятливим для держави, тому що збір податків, у свою чергу, може знизити попит на туристські послуги, а отже, і доходи. Наприклад, податок на проживання змушує власників готелів піднімати ціни на обслуговування, що може привести до зниження попиту на готельні послуги і тим самим може знизити доходи тих же готелів.

Інвестиції в туристський сектор можуть надходити або від приватного і державного секторів економіки, або від міжнародних організацій.

Фактичний розмір фінансової допомоги, що робиться туризму з боку держави, визначається важливістю туристського сектора в економіці країни і специфічною відмінністю цього сектора від інших.

Державні дотації виявляються в різних формах, починаючи від заходів щодо просування позитивного іміджу країни до надання податкових пільг на туристську діяльність.

Серед основних видів державних інвестицій можна виділити:

  • зниження ціни інвестицій у туристські проекти, що включає вигідні позики по вигідних процентних ставках (уряд відшкодовує різницю між фіксованою процентною ставкою і ринкової), чи продаж оренду чи землі інфраструктури за ціною нижче ринкової,
  • податкові пільги,
  • захист від подвійного оподатковування за допомогою висновку угод з іншими країнами,
  • зниження мита,
  • прямі чи субсидії надання гарантій на інвестиції з метою залучення закордонних інвесторів і ін.

Для цього уряд або гарантує надання позики, або гарантує репатріацію капіталу і прибутку. Справедливості заради треба сказати, що інвестування туризму - дуже ризикований захід, тому що цей вид діяльності дуже чуттєвий до економічних, політичних, кліматичних і інших змін, що можуть різко скоротити потік туристів і тим самим істотно вплинути на надходження від туризму. Тому держава повинна починати більше зусиль для залучення інвестицій у туристський сектор, чим в інші сектори економіки.

Уряд повинен стежити за тим, щоб вищезгадані види заохочень були використані по призначенню і проекти відповідали цілям, на які були виділені гроші.

Присудженням чи грантів позик, крім інвестиційних банків, що знаходяться під заступництвом уряду, займаються НТО, про які мова йтиме нижче, і Корпорація туристського розвитку. Оподатковування знаходиться під контролем Міністерства фінансів. У країнах, що розвиваються, туристський сектор може фінансуватися іншими міжнародними агентствами.

У різних країнах перевагу віддають різним видам заохочень. Наприклад, Греція і Португалія використовують пільгові позики; в Австрії пільгові позики складають половину всіх інвестицій і видаються під 5% комісійних на 20 років; Франція, Італія і Великобританія особливу увагу приділяють субсидіям; в Іспанії введений низький податок на додаткову вартість при покупці імпортних товарів.

Наказом Державного комітету України по туризму № 23 від 6 червня 1999 р. затверджені "Методичні рекомендації щодо обліку витрат, які входять до собівартості туристичного продукту та порядок формування фінансових результатів, що враховуються при оподаткуванні прибутку суб'єктів туристичної діяльності".

Ціноутворення в туризмі – це комплексна міра, обумовлена різноманітністю продукту, високим рівнем конкуренції та складністю чіткої оцінки майбутнього попиту.

Політика ціноутворення в туризмі визначається різними факторами, тому перелік методів, що використовуються є дуже великим.

Витрати-плюс. Це метод ціноутворення, суть якого полягає в додаванні на витрати деякого відсотка з метою отримання прибутку після покриття витрат на створення продукту і його представлення на ринку. Цей метод відносно легкий, але має недоліки, особливо в сфері готельного бізнесу з-за високих постійних витрат. Цей метод не враховує попит, а також ціни, які пропонують на ринку конкуренти.

Норма рентабельності. Цей метод пов’язаний з фінансовим аналізом і визначає наскільки туристична фірма діє для повернення вкладених інвестицій. На відміну від попереднього методу, якій базувався на витратах бізнесу, це метод керується рівнем прибутку, який генерується капіталом, що інвестували. Але в той же час він не враховує деякі фактори, яки впливають на ціноутворення, наприклад, об’єм продажу.

Зворотне ціноутворення. Метод, заснований на ринковій ціні товару та запланованому прибутку. За допомогою цього методу компанії намагаються досягти прибуток, за рахунок зниження витратних компонентів продукту, одночасно регулюючі якість і різноманітність послуг. Але для того щоб не втрати клієнтів, компанії зазвичай проводять ретельні дослідження потреб туристів, приймаючи в увагу конкуренцію на ринку.

Дискримінаційне ціноутворення. Цей метод називається також гнучким ціноутворенням, враховує ринковий попит, пропонує зміну цін в залежності від часу, місця, виду продукції або об’єму продаж. Туристичні фірми практикують сегментацію ринку і пропонують різні ціни для різних сегментів в залежності від готовності і можливості платити цю ціну. Наприклад, студентам і людям похилого віку пропонуються знижки на проживання або транспорт.

Ціни дискримінуються за місцем, наприклад коли вартість однакових номерів є різною в залежності від виду з вікна.

Ще один приклад дискримінації, дискримінація за об’ємом. Це знижка при наданні готельних номерів туристичним фірмам при умові, що вони повинні підтримувати обіцяний рівень обслуговування туристів. Якщо ця умова не виконується, знижки анулюються. Цей метод орієнтований на ринок і вимагає постійної уваги к фактору ринку.

У вітчизняній практиці найпоширенішими є два методи ціноутворення: "зняття вершків" та "проникнення на ринок". Крива руху рівня цін залежно від цінового фактора відображено на рис. 1.

Рис 1. Рух рівня цін залежно від методу ціноутворення на нові послуги.

"Зняття вершків". Цей метод є рідкісним явищем на міжнародному ринку послуг, оскільки важко винайти нові послуги, за які споживачі погодяться платити найвищі ціни. Тому у міжнародній практиці метод "зняття вершків" більше застосовується в галузях виробничої сфери з високими витратами на дослідження та розробку нових товарів.

Іншою є ситуація для вітчизняних туристичних підприємств. Нині досить популярними є екзотичні тури, що обіцяють незабутні відчуття та враження, за які туристи погоджуються сплатити будь-яку ціну. За короткий проміжок часу на таких турах підприємство може заробити значний прибуток ("зняття вершків"). Якщо клієнт залишається задоволеним від наданих послуг, імідж фірми зростає, а конкуренти намагаються використати цей самий досвіт і тоді ціни доводиться знижувати до середніх ринкових. Якщо ж клієнт повертається зі скаргами, фірма втрачає свій імідж і ставить під сумнів своє подальше існування.

"Проникнення на ринок". Цей метод базується на встановленні низького рівня цін з метою залучення більшої кількості клієнтів. Низька ціна в даному випадку являє собою своєрідну плату за впровадження послуги на ринок. Така стратегія застосовується новими фірмами або фірмами, які прагнуть захопити більшу частку ринку. Із зростанням обсягів реалізації та зміцненням фірми на ринку, ціна поступово підвищується до середньогалузевого рівня, але це не призводить до зменшення попиту.

Стратегія "проникнення на ринок" може бути використана для широко розповсюдження на внутрішньому туристичному ринку України, але за таких умов:

  • власні витрати фірми мають бути низькими, щоб навіть при низьких цінах була можливість отримати необхідний прибуток;
  • необхідно, щоб на ринку склалася така ситуація, коли конкуренти не встигнуть відреагувати на зниження ціни. Якщо в гру вступають конкуренти, ризик банкрутства фірми сягає верхньої межи.

Ці методи використовуються для визначення ціни за туристичні послуги.

Ціна – "нетто" відбиває суму цін, розцінок та тарифів на всі види послуг, що надаються туристам, включаючи податок на додану вартість, готельний збір, митні збори, страхові платежі. Трансфер входить до вартості пакету послуг, бо він від самого початку забезпечує чітке обслуговування туристів. Для визначення повної собівартості туру до ціни "нетто" додаються витрати туристичних фірм, пов’язані з організацію їхньої діяльності.

Ціна – "брутто" включає повну собівартість туру, прибуток туроператора, всі види його податкових платежів, комісійну винагороду турагентам та іншим посередникам, сезонні та інші комерційні знижки для окремих туристів і туристичних груп, суму ПДВ.

Ціна турпакета в розрахунку на одного туриста у цьому разі визначається за формулою:

Ц = [ (SВі + SНі) + (Вп + П + К + Вчі + SЗн (к)) ´1,2]/Чт, (1)

де Ц – ціна турпакета в розрахунку на одного туриста, грн.;

SВі – вартість послуг, які входять до пакету, складеного туроператором, грн.;

SНі – непрямі податки на окремі види послуг, грн.;

Вп – умовно-постійні витрати туроператора, грн.;

П – прибуток туроператора, грн.;

К – комісійна винагорода турагкнту чи іншому посереднику, який реалізує турпакети (без урахування ПДВ);

Вчі – вартість послуг осіб, які супроводжували групу туристів, грн.;

SЗн (к) – комерційні знижки для окремих туристів чи туристичних груп;

Чт – чисельність туристів у групі, осіб;

1,2 – коефіцієнт, що враховує податок на додану вартість з маржинального доходу.

Усі складові вартості туру визначаються у національній грошовій одиниці (грн.), а у рекламних засобах можуть бути перерахованими в інші грошові одиниці (євро, дол. США). До рекламної ціни туру, що оголошується на ринку, вони включаються повністю або частково, залежно від виду туру. Від величини вартості туру та якісних параметрів запропонованих послуг залежить, наскільки ціна туру буде конкурентно-спроможною.

Комплексна ціна туру має змінні елементи — так звані прямі змінні витрати (ціна "нетто") та умовно-постійні витрати туристичної фірми — складові ціни "брутто".

У міжнародній практиці використовують такі варіанти:

  • ціна пакета на одного туриста;
  • ціна пакета на групу туристів;
  • диференційовані ціни, які встановлюються залежно від чисельності туристів у групі та є певним компромісом в угоді між організаторами туру.

Середня ціна однієї туродоби визначається як частка від ділення загального обсягу доходів від реалізації турів на кількість наданих туродіб.

У вітчизняній практиці найчастіше ціна туру визначається на основі його обмеженої собівартості та нормативної надбавки ("маржі" або "доданого прибутку"). Доданий прибуток (маржа) встановлюється фірмою у відсотках до ціни "нетто". Розмір маржі на вітчизняні туристичні продукти коливається в межах 15 - 30% від ціни "нетто" туру й залежить від багатьох факторів, але насамперед від кількості посередників, що беруть участь в реалізації туру. Що стосується великих підприємств ("САМ", "Гамалія", "Альбіон"), то вони мають багато дочірніх підприємств і посередників у різних містах України, але водночас вони мають більше можливостей щодо зменшення умовно-постійних витрат та здешевлення турів за рахунок значного обсягу операцій.

У процесі формування цін враховують специфічні особливості калькуляції різних видів турів та окремих туристичних послуг. За спрямованістю туристських потоків розрізняють туризм внутрішній — подорожі громадян у межах власної країни; закордонний туризм — виїзд громадян за межі власної країни з метою відвідання інших країн; іноземний туризм — прийом і обслуговування іноземців, туристів, що при були з інших країн.

При формуванні цін на вітчизняні, іноземні та закордонні тури механізм ціноутворення набирає певної специфіки. Так, при калькулюванні ціни закордонного туру ціна пакету послуг має валютне вираження, а частина витрат (деякі види страхування, консульський збір, транспортні тарифи — частково) встановлюється у національній валюті. Всі ці витрати зводять за діючим валютним курсом до загальної ціни туру в іноземній валюті, (найчастіше у дол. США). Слід відзначити, що на сучасному етапі при реалізації закордонних турів через інфляційні процеси, що відбуваються, туристична фірма може зазнати певних збитків при одержанні оплати туру в національній валюті, оскільки за час між оплатою туру споживачем і конвертацією туристичною фірмою отриманих гривень в іноземну валюту для розрахунку з фірмою, що приймає, може відбутися падіння курсу гривні.

Такий збиток для української туристичної фірми найбільш імовірний, коли оплата туру здійснюється за безготівковим розрахунком через банк, що подовжує термін надходження грошей. Тому тур-оператор до своєї остаточної ціни часто додає певну валютну надбавку, що у більшості нині діючих фірм оцінюється в розмірі до 5% від ціни пакету послуг.

Отже, при формуванні цін важливим пунктом контрактної угоди з іноземними партнерами є умови розрахунків. При їх обговоренні узгоджуються всі деталі: форми і способи платежів, терміни платежів, підстави для платежів тощо.

При калькулюванні цін на тури здійснюється розрахунок прямих змінних витрат та розподіл непрямих умовно-постійних витрат на окремі види турів.

У туристичній практиці прямі змінні витрати туру включають складові ціни "нетто"), передбачені у складі туру контрактною, агентською чи іншою туристичною угодою, а також прямі виробничі витрати турфірми на придбання прав на послуги сторонніх організацій, оплату праці виробничого персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи, вартість послуг гіда, екскурсовода, перекладача та комісійну винагороду іншим посередникам — вітчизняним чи іноземним фірмам-партнерам.

Типова структура непрямих умовно-постійних адміністративних, комерційних та інших загальних витрат вітчизняних туристичних фірм на виробництво і реалізацію туристичної продукції (Вп) включає такі складові:

Вп = Воп + Всз + Вр + Взб + Він

де Воп. — витрати на оплату праці працівників адміністративного апарату тур- фірми — ЗО - 35%;

Всз. — відрахування на соціальні заходи — 12 - 15%;

Вр. — витрати на рекламу — близько 20%;

Взб. — витрати на інші заходи щодо стимулювання збуту — близько 10%;

Він. — усі інші витрати, в т. ч. оренда офісу, комунальні послуги, опалення, банківські послуги, амортизаційні відрахування та ін. — близько 20%.

Отже, понад дві третини умовно-постійних витрат турфірм — це витрати на рекламу та на оплату праці працівників адміністративного апарату з відрахуваннями на соціальні заходи.

Інколи сума умовно-постійних витрат турфірм розподіляється між різними турами рівними частками, але такий метод розподілу витрат не можна вважати виправданим, тому що асортимент турів, які реалізує підприємство, суттєво відрізняється за ціною "нетто", за інтенсивністю продажу та іншими факторами. Некоректний розподіл умовно-постійних витрат спричиняє помилки у планових розрахунках цін на тури, валового прибутку та інших показників діяльності на наступний період. Більш об'єктивним та економічно виправданим є метод розподілу умовно-постійних витрат пропорційно до маржинального доходу, що входить до ціни пропозиції туру та обумовлюється туристичними угодами й контрактами.

При розробці ціни на туристичний продукт, який реалізувався через посередників, враховують загальний розмір комісійної винагороди посередників.

Практика вітчизняного туристичного бізнесу розрізняє такі види комісійних винагород:

  • Комісійна винагорода туроператорів, що розробляють програми турів та реалізують їх самостійно або через посередників — 15 - 30% від ціни "нетто".
  • Роздрібна комісійна винагорода, що виплачується турагентам, які реалізують тури — 5 - 10% від ціни "нетто".
  • Комісійна винагорода інших посередників між туристом та готелем, екскурсійним бюро, розважальним закладом тощо — від 5% до 15% від ціни "нетто", з врахуванням обсягу реалізації послуг.

Залежно від умов агентських угод між туроператором та турагентами, договорів та контрактів туроператора з виробниками послуг, туристичні фірми формують свої доходи та прибутки за рахунок виплаченої їм комісійної винагороди або за рахунок надбавок до договірних цін.

У практиці іноземних туристичних фірм такі надбавки мають назву "margin" (маржа) і складають 15 - 25% від ціни "нетто", за якою туроператори розраховуються з авіакомпаніями, готелями та іншими виробниками туристичних послуг. Маржа використовується для покриття власних витрат туристичної фірми та формування її прибутку.

Розрахунок загального планового обсягу маржинального доходу туристичної фірми необхідний для того, щоб визначити, чи зможе підприємство покрити постійні витрати та чи залишаться в нього кошти для формування прибутку.

Маржинальний дохід необхідно визначати окремо по кожному турпродукту, тому що тури нерівноцінні за своєю вартістю, різною є сума змінних витрат, які відносяться на собівартість туру. Складність планового розрахунку полягає в тому, що на момент розрахунку важко визначити, які саме тури користуватимуться найбільшим або найменшим попитом у плановому році, отже виникає необхідність прогнозування кон'юнктури ринку туристичних послуг.

Загальний обсяг маржинального доходу туристичного підприємства визначається як різниця між виручкою від реалізації туристичної продукції й прямими змінними витратами.


24.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!