Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Розвиток освіти: державне регулювання. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розвиток освіти: державне регулювання. Реферат

Особливості та соціально-економічні проблеми розвитку освіти. Система основних показників розвитку освіти, їх розрахунок. Механізм регулювання розвитку освіти

Особливості та соціально-економічні проблеми розвитку освіти

В умовах громадянського суспільства забезпечення розвитку і високої якості освіти і науки в XXI столітті є одним із основних пріоритетів в діяльності кожної держави. Цей висновок обумовлений тими змінами, які відбуваються в розвинутих державах світу і їх економічними результатами.

Перехід від індустріального виробництва до науково-інформаційних технологій, який уже здійснюють ряд розвинених держав на сучасній освітній і науковій основі, є головною передумовою їх економічного успіху, запорукою конкурентоспроможності як в сучасних умовах так і в майбутньому.

На відміну від індустріального виробництва в науково-інформаційних технологіях усе вирішуватиметься рівнем розвитку особистості, інтелектуалізацією нації, вмінням кожної людини працювати, використовуючи новітні знання. Забезпечення розвитку особистості, зростання інтелектуального потенціалу — є справою освіти і науки, які в кінцевому підсумку визначають соціально-економічний розвиток і авторитет держави.

В сучасному світі освіту сприймають як один з найважливіших факторів забезпечення сталого і високоефективного розвитку суспільства, задоволення сучасних і майбутніх потреб людства, розв’язання економічних, соціальних, екологічних та інших проблем.

При цьому слід враховувати, що освіта є необхідною, але недостатньою умовою для забезпечення сталого економічного й соціального розвитку кожної держави. Успіхи в охопленні освітою населення самі по собі недостатні без задіяння широкого кола інших соціально-економічних факторів, спрямованих на забезпечення розвитку ринкових відносин підприємництва, стимулювання виробництва, створення і впровадження сучасного менеджменту тощо.

В реальних умовах кожної держави і України в тому числі для того, щоб освіта стала реальним і впливовим фактором соціально-економічного розвитку, необхідно не тільки підготувати кваліфіковані кадри дослідників, інженерів, викладачів, економістів тощо, а й створити умови для ефективного використання їхньої праці.

В сучасних умовах трансформації всієї системи політичних, економічних та інших відносин освіта також переживає трансформаційні зміни, які проявляються в переосмисленні багатьох аспектів освітньої діяльності. У сучасному і усвідомлюються як процес, необхідний для пристосування людини і суспільства до нових вимог.

Глобальні зміни в сучасній освітній економіці, які відбуваються внаслідок виникнення й поширення новітніх технологій і виробничих процесів, зумовлюють і високу залежність подальшого розвитку кожної країни від здатності її громадян здобувати, передавати й новітні знання як у виробничій сфері так і в щоденному житті. У сучасній парадигмі виробництва знання стають центральним елементом, і саме тому зміни в освіті можуть стати вирішальним фактором економічного розвитку кожної держави в тому числі і України.

Освіта, як форма організації виховання і передачі систематизованих знань та інформації, зазнає в останні роки суттєвої трансформації в усіх країнах світу. Зміни, яких зазнає система освіти в сучасних умовах, проявляються в різних формах: ускладненні самого процесу навчання, розширенні інституційних форм та структури організації цієї сфери діяльності, диверсифікації її фінансового механізму тощо.

За роки незалежності в Україні визначено нові пріоритети розвитку освіти, в тому числі і вищої освіти, створено відповідну правову базу, розпочато практичне реформування галузі на основі прийнятої Урядом Програми "Освіта. Україна XXI століття".

В сучасних умовах вища освіта є фундаментом, на якому будується держава, її економіка, соціальна сфера тощо. За існуючими оцінками і рекомендаціями її повинні мати 60-80% дорослого населення, а питома вага науковців повинна складати 2-5% від загальної чисельності жителів, або 5-10% від кількості працюючих. При цьому виключно важливим є забезпечення високої якості освіти.

Проте з огляду на сучасні ринкові трансформації, нестачу бюджетних асигнувань на освітню галузь сьогодні в Україні тільки 27% молоді може здобути вищу освіту, тоді як у розвинених країнах - США, Японії — 80% молодих людей навчаються у вузах.

Разом з тим потрібно визначити, що за останні роки у вищій освіті в Україні відбулися суттєві кількісні і якісні зміни. Перед усім зазнала кількісних і якісних змін мережа вищих навчальних закладів (ВНЗ), змінилася кількість студентів, що в них навчаються, поліпшився рівень викладання, зроблені певні кроки до інтеграції у світовий освітній і науковий простір.

Для формування концепції ефективного управління будь-якою системою необхідно мати розгорнуту уяву про її поточний стан та тенденції перспективного розвитку. Тобто, одним із важливіших завдань, що передують формуванню нової фінансово-економічної політики в сфері вищої освіти, є моніторинг системи вищої школи. Моніторинг вищої освіти повинен виявити кількісні оцінки соціально-економічних наслідків проведення заходів держави в освітній сфері.

У відповідності до Конституції України громадяни України мають право на безоплатну освіту незалежно від статі, раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров’я, місця проживання та інших обставин.

Громадянам України гарантується здобуття на конкурсній основі вищої освіти усіх освітньо-кваліфікаційних рівнів у вищих навчальних закладах (ВНЗ) державної форми власності за кошти державного бюджету в межах державних стандартів, якщо вищу освіту за цим освітньо-кваліфікаційним рівнем громадянин здобуває вперше. Зазначені гарантії поширюються також на громадян України, які за станом здоров’я втратили можливість виконувати службові та посадові обов’язки за отриманою раніше кваліфікацією.

Проте, у Національній доктрині розвитку освіти підкреслюється, що стан фінансування освіти і науки залишається критичним, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти і науки. Тому ВНЗ мусять самостійно вишукувати нові джерела фінансування своєї діяльності.

На сьогодні в Україні фінансування освіти може здійснюватися за рахунок:

  • бюджетних коштів (за рахунок коштів Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів - за державним замовленням);
  • платних послуг, що їх мають право надавати освітні заклади;
  • кредитних ресурсів (студентські позички тощо);
  • цільових внесків роботодавців;
  • спонсорської допомоги тощо.
  • Відбувається диверсифікація джерел фінансування.

Відповідно до п. 5 статті 63 Закону України "Про вищу освіту", встановлено, що ВНЗ "у межах, визначених законами, та відповідно до статуту має право: отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів державної влади, підприємств, установ, організацій (в тому числі благодійних) та фізичних осіб; здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію, капітальний і поточний ремонти основних фондів на умовах підряду або господарським способом; спрямовувати кошти на будівництво або благоустрій соціально-побутових об’єктів, а також на соціальну підтримку педагогічних, науково-педагогічних та інших категорій працівників вищих навчальних закладів та осіб, які навчаються у ВНЗ".

Тобто положення цієї статті передбачають, що ВНЗ самостійно розпоряджається коштами і майном, якщо такі положення закріплені у його статуті. А відповідно до пункту 4 статті 64 Закону України "Про вищу освіту", для фінансування ВНЗ можуть залучатися додаткові джерела фінансування, не заборонені законодавством. Залучені кошти спрямовуються на здійснення статутної діяльності ВНЗ у порядку і на умовах, визначених законодавством та його статутом.

Відповідно до п. 6 цієї ж статті розмір плати за весь термін навчання або за надання додаткових освітніх послуг встановлюється ВНЗ у договорі, що укладається між ним та особою, яка навчатиметься, або юридичною особою, що оплачуватиме навчання або за надання додаткових освітніх послуг, і не може змінюватися протягом усього терміну навчання.

За логікою, вартість платної послуги, яку надають ті чи інші установи, має відповідати реальним витратам цих установ на надання відповідної послуги, а отримані кошти мають використовуватися саме на здійснення цієї роботи. Таким чином, кошти, які надходять ВНЗ, мають чітко визначене цільове призначення, і таке призначення зафіксоване у договорі, що укладається між ВНЗ та особою, що оплачує навчання.

Водночас п. 16 ст. 10 Закону України "Про Державний бюджет України на 2003 рік" передбачається, що "джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України на 2003 рік у частині доходів є власні надходження бюджетних установ, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету".

Таким чином залучення коштів, що надійшли за надання освітніх послуг та інвестовані ВНЗ у розвиток власної матеріально-технічної бази, до державного бюджету є порушенням умов договору, що укладається між ВНЗ та особою, що оплачує навчання. За таких умов особа, що оплачує навчання, може, згідно з положеннями глави 18 Цивільного кодексу України, вимагати відшкодування їй збитків відповідно до договору, в тому числі й у судовому порядку.

Слід звернути увагу на проблему розвитку та джерел фінансування матеріально-технічної бази ВНЗ країни. Чинне законодавство передбачає такі можливості. Так, ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" визначає інвестиції як "всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект".

П. 2 ст. 7 цього ж закону встановлює, що "інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності..."

Ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" передбачає, що "основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода)", а у ст. 20 йдеться про те, що "при недодержанні договірних зобов’язань суб’єкти інвестиційної діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами".

В ст. 18 цього закону надаються гарантії щодо виконання умов договорів, зокрема зазначається, що "умови договорів, укладених між суб’єктами інвестиційної діяльності, зберігають свою чинність на весь строк дії цих договорів і у випадках, коли після їх укладення законодавством (крім податкового, митного та валютного законодавства, а також законодавства з питань ліцензування певних видів господарської діяльності) встановлено умови, що погіршують становище суб’єктів або обмежують їх права, якщо вони не дійшли згоди про зміну умов договору".

Тобто за вимогою будь-якої із сторін умови інвестиційного договору зберігають свою чинність навіть за зміни законодавства. Якщо ж кошти, передані ВНЗ на інвестування, будуть залучені до державного бюджету, то інвестор, за рахунок якого здійснюється така інвестиція, має право звернутися до суду щодо незмінності умов договору. З огляду на те, що права інвесторів гарантуються законом, неважко передбачити, які будуть або можуть бути рішення судів у такому випадку.

Беручи до уваги вищезазначене, у законах України про державний бюджет слід зазначати, що джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України у частині доходів є власні надходження бюджетних установ, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету,... "окрім коштів, що надійшли за надання освітніх послуг та інвестовані вищими навчальними закладами у розвиток власної матеріально-технічної бази".

В реальній практиці відбувається не просто розширення приватних джерел, а ускладнення, комбінування різних фінансових потоків для оплати навчання. Сьогодні на території України неможливо знайти такі ВНЗ, які фінансуються винятково з державного бюджету. Економічні труднощі останніх років посилили процеси комерціалізації у державних ВНЗ, де спочатку було започатковано а потім широко впроваджено платне навчання (навчання за контрактом). Навчальні заклади, які не мають бюджетного фінансування, є більш незалежними та мають трохи вищі інноваційні можливості, ніж державні освітні заклади, що зберігають жорсткі структурні зв'язки з адміністративними структурами та залежністю від бюджетного фінансування. За даними Міністерства фінансів України приблизно ¾ прямих бюджетних асигнувань на науку становить базове фінансування наукових установ міністерств і відомств. На національні, державні, галузеві, міжгалузеві і регіональні науково-технічні програми витрачається лише близько 10%.

На початок 2001 р. із загального обсягу фінансування НДДКР у ВНЗ 56,4% припадало на кошти держбюджету, 40,7% - кошти замовників за госпдоговорами, 0,8% - власні кошти підприємств і організацій, 0,7% - кошти спеціальних позабюджетних фондів, 0,6% - кошти Держіннофонду, 0,7% - інші джерела. Загалом витрати на одного науковця в Україні у 20 разів менші, ніж у більшості країн ЄС.

Система основних показників розвитку освіти, їх розрахунок

У Програмі економічного і соціального розвитку регіону для галузі освіти передбачено такі показники:

  • кількість дітей у дитячих дошкільних закладах;
  • охоплення дітей постійними дошкільними закладами, відсоткова забезпеченість постійних дошкільних закладів виробничою площею;
  • кількість учнів у денних загальноосвітніх школах;
  • кількість вихованців у дитячих будинках;
  • питома вага учнів денних загальноосвітніх шкіл, що проживають у дитячих будинках;
  • питома вага учнів денних загальноосвітніх шкіл, що навчаються у другу зміну;
  • забезпеченість загальноосвітніх шкіл виробничою площею;
  • кількість учнів професійно-технічних училищ;
  • забезпеченість професійно-технічних училищ виробничими площами;
  • кількість учнів у технікумах і коледжах;
  • обсяг капітальних вкладень за рахунок усіх джерел фінансування, які спрямовують на розвиток освіти;
  • обсяг державних капіталовкладень, призначених на розвиток освіти;
  • введення в дію об'єктів освіти за рахунок усіх джерел фінансування, зокрема, дошкільних закладів, шкіл тощо;
  • введення об'єктів народної освіти за рахунок державних капіталовкладень.

Механізм регулювання розвитку освіти

Управління освітою в Україні здійснюється системою державних органів і органів місцевого самоврядування.

До органів управління освітою в Україні належать: Міністерство освіти і науки України; міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти; Вища атестаційна комісія України; Міністерство освіти АРК; місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Центральним галузевим органом державного управління в галузі освіти є Міністерство освіти і науки України (далі — Міносвіти і науки України). Міносвіти і науки України відповідно до покладених на нього завдань у сфері прогнозування і планування розвитку освіти, розробки організаційного та правового механізму її функціонування:

  • аналізує стан освіти, прогнозує її розвиток відповідно до потреб особистості, суспільства, держави;
  • розробляє нормативно-правову основу функціонування системи освіти, здійснює експертизу проектів загальнодержавних, відомчих, інших рішень і програм у частині, що стосується освіти і науки, готує проекти законодавчих актів та урядових рішень;
  • прогнозує та впорядковує структуру мережі державних навчально-виховних закладів;
  • розробляє пропозиції щодо переліку спеціальностей, кваліфікацій, вчених звань та наукових ступенів;
  • забезпечує виконання вузами, що перебувають в його управлінні, державного замовлення та договорів на підготовку спеціалістів, науково-педагогічних кадрів;
  • розробляє положення про навчально-виховні заклади освіти.

У сфері навчально-виховного процесу Міносвіти і науки України:

  • визначає вимоги до змісту, рівня й обсягу соціальне необхідного державного мінімуму освіти (встановлює державні стандарти знань з кожного предмета);
  • забезпечує безперервність освіти, інтеграцію навчання з наукою і виробництвом;
  • розробляє і затверджує відповідні типові навчальні плани, програми для навчально-виховних закладів;
  • розробляє умови прийому до державних навчально-виховних закладів;
  • забезпечує видання відповідної літератури з питань освіти та ін.

Міносвіти і науки України вирішує низку питань освітнього характеру разом з Академією педагогічних наук України, яка займається координацією та розвитком наукових досліджень з педагогіки, впровадженням їх у практику.

У сфері управління, роботи з керівними та науково-педагогічними кадрами Міносвіти і науки України:

  • вносить пропозиції про створення, реорганізацію, ліквідацію в установленому порядку закладів, організацій, підприємств освіти загальнодержавного значення;
  • сприяє розвиткові нових навчально-виховних закладів;
  • проводить в установленому порядку атестацію та акредитацію освітніх закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії та сертифікати, надає автономію вищим навчальним закладам;
  • здійснює державне інспектування навчально-виховних закладів;
  • призначає керівників навчально-виховних закладів та установ, закладів підвищення кваліфікації та перепідготовки, що перебувають у функціональному управлінні Міносвіти і науки України, дає згоду на призначення і звільнення керівників вищих навчальних закладів загальнодержавного значення інших міністерств і відомств;
  • розробляє положення про органи громадського самоврядування у сфері освіти;
  • організує підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів системи освіти;
  • здійснює загальне керівництво науковою діяльністю та ін.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Міносвіти і науки України, обговорення найважливіших напрямів діяльності і розвитку освіти у Міносвіти і науки України створюється відповідна колегія.

Для вирішення практичних питань забезпечення потреб системи освіти при Міносвіти і науки України функціонують акредитаційні органи, інспекція, науково-методична рада, Атестаційна колегія, інші наукові та методичні підрозділи, організації та установи, повноваження яких встановлює Міносвіти і науки України.

Акти Міносвіти і науки України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти, міністерства освіти АРК, місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти незалежно від форм власності.

Інші міністерства і відомства України, яким підпорядковані заклади освіти (Міністерство культури і мистецтв, Міністерство охорони здоров'я, Мін'юст, МВС, Служба безпеки, прокуратура та ін.) здійснюють разом з Міносвіти і науки України державне управління підпорядкованими їм закладами освіти шляхом їх фінансування, утворення матеріальної бази, призначення на посаду керівників цих закладів, організації підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів, забезпеченням організаційного та методичного керівництва, здійснюють контрольні функції по додержанню вимог щодо якості освіти та ін.

Акти цих органів, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для місце-них органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, підпорядкованих їм органів управління освітою, закладів освіти відповідного профілю незалежно від форм власності.

Вища атестаційна комісія України (далі — ВАК України) відповідно до Положення про Вищу атестаційну комісію України організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою по присудженню наукових ступенів, присвоєнню вченого звання старшого наукового співробітника.

Міністерство освіти АРК здійснює повноваження керівництва освітою на підвідомчій території, крім повноважень, віднесених до компетенції Міносвіти і науки України, міністерств і відомств, яким підпорядковані заклади освіти.

Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, здійснюючи державну політику в галузі освіти і в межах своєї компетенції:

  • встановлюють, не нижче означених Міносвіти і науки України мінімальних нормативів, обсяги бюджетного фінансування закладів освіти, установ, організацій системи освіти, що є комунальною власністю, та забезпечують фінансування витрат на їх утримання;
  • забезпечують розвиток мережі закладів освіти та установ, організацій системи освіти, зміцнення їх матеріальної бази, господарське обслуговування;
  • здійснюють соціальний захист працівників освіти, дітей, учнівської і студентської молоді, створюють умови для їх виховання, навчання і роботи відповідно до нормативів матеріально-технічного та фінансового забезпечення;
  • організують облік дітей дошкільного та шкільного віку; контролюють виконання вимог щодо навчання дітей у закладах освіти;
  • вирішують питання, пов'язані з опікою і піклуванням про неповнолітніх, які залишилися без піклування батьків, дітей-сиріт, захист їх прав, надання матеріальної та іншої допомоги;
  • створюють належні умови за місцем проживання для виховання дітей, молоді, розвитку здібностей, задоволення їх інтересів;
  • забезпечують у сільський місцевості регулярне безкоштовне підвезення до місця навчання і дому дітей дошкільного віку, учнів та педагогічних працівників;
  • організують професійне консультування молоді та продуктивну працю учнів;
  • визначають потреби, обсяги і розробляють пропозиції щодо державного замовлення на підготовку робітничих кадрів для регіону.

Для вирішення цих завдань місцевими органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування створюються відповідні органи управління освітою — відділи освіти та управління освіти (на обласному рівні), які діють на підставі законів України "Про освіту", "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про місцеві державні адміністрації", положень про відділи та управління освіти місцевих органів самоврядування та органів виконавчої влади, які приймаються на підставі типових положень, інших нормативних актів.

Відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування:

  • забезпечують здобуття неповнолітніми загальної середньої освіти, сприяють діяльності дошкільних та позашкільних навчально-виховних закладів, дитячих, молодіжних та науково-просвітницьких організацій;
  • забезпечують в межах наданих їм повноважень доступність і безоплатність освіти на відповідній території, можливість навчання в школах державною та рідною мовою;
  • організують облік дітей дошкільного та шкільного віку;
  • надають допомогу випускникам шкіл у працевлаштуванні та ін.

Відповідно до Положення про порядок створення, реорганізації і ліквідації навчально-виховних закладів органи місцевого самоврядування створюють навчальні заклади або видають дозволи засновнику на створення навчально-виховних закладів недержавної та некомунальної власності.

Аналогічні повноваження відповідно до Конституції та законодавства України мають і місцеві державні адміністрації.

Безпосереднє-управління дитячим дошкільним закладом (дитячими яслами, дитячими садками), школами, позашкільними закладами освіти здійснює директор (завідувач), який призначається вищим органом управління освіти чи органом місцевого самоврядування. Так, директор середньої загальноосвітньої школи призначається на посаду та звільняється з посади відповідно до ст. 20 Закону України "Про освіту" відділом освіти відповідного виконавчого органу місцевого самоврядування або місцевої державної адміністрації.

Відповідна освіта, стаж роботи та наявність організаторських здібностей — основні умови призначення керівника будь-якого освітнього закладу на посаду. Керівник несе персональну відповідальність перед державою за організацію та якість навчально-виховної роботи з учнями та вихованцями, зміцнення їх здоров'я та фізичний розвиток, а також за фінансово-господарський стан закладу. В своїй діяльності він спирається як на трудовий колектив, так і на громадські організації, метою яких є надання різноманітної допомоги освітньо-виховним закладам. Повноваження директора (завідувача) регламентуються положеннями та статутами про освітньо-виховні заклади.

Для забезпечення колегіального розгляду основних питань виховної та методичної роботи в закладі освіти діє педагогічна рада, яка складається з вчителів та представників громадськості. При школах та дошкільних дитячих закладах можуть утворюватися батьківські комітети з числа батьків учнів та вихованців. Вони покликані надавати допомогу освітньо-виховному закладу, а також сім'ям у вихованні дітей.

Управління професійно-технічним закладом освіти, який забезпечує первинну професійну підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації робітників, відповідно до Закону України від 10 лютого 1998 р. "Про професійно-технічну освіту" здійснює директор, якого призначає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері професійно-технічної освіти, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані професійно-технічні навчальні заклади державної форми власності. Керівник професійно-технічного навчального закладу іншої форми власності призначається засновником.

Директор державного професійно-технічного навчального закладу, діючи в межах положення або статуту про професійно-навчальний заклад, організує навчально-виробничий, навчально-виховний процес. Органи управління професійно-технічною освітою можуть делегувати директору державного професійно-технічного навчального закладу інші повноваження.

Порядок управління професійно-технічним навчальним закладом іншої форми власності визначає засновник. Вищим колегіальним органом громадського самоврядування професійно-технічного навчального закладу є загальні збори (конференція) колективу навчального закладу, які вирішують в межах своїх повноважень питання навчально-виробничої, навчально-виховної, навчально-методичної, економічної і фінансово-господарської діяльності навчального закладу, дають висновки та рекомендації щодо кандидатур на посаду директора професійно-технічного навчального закладу. Рішення загальних зборів (конференції) колективу навчального закладу мають дорадчий характер.

Управління вищим навчальним закладом (технікумом, училищем) — перший рівень акредитації; коледжем — другий рівень; інститутом, консерваторією, академією, університетом — третій і четвертий рівні) здійснює його керівник (президент, ректор, директор тощо).

Відповідно до Положення про державний вищий заклад освіти та статуту вищого закладу освіти керівник виконує такі виключні функції:

  • самостійно в межах чинного законодавства вирішує питання діяльності закладу;
  • в межах своїх повноважень видає накази і розпорядження, обов'язкові для виконання всіма підрозділами закладу (факультетами, кафедрами, філіями, відділеннями, навчально-консультативними, науково-дослідними підрозділами, конструкторсько-технологічними бюро та ін.);
  • представляє вищий навчальний заклад освіти в державних та інших органах, відповідає за результати діяльності закладу перед органом управління, у підпорядкуванні якого він перебуває;
  • є розпорядником майна і коштів закладу;
  • приймає на роботу та звільняє з роботи працівників закладу;
  • визначає функціональні обов'язки працівників закладу та ін.

Дорадчим органом управління вищого навчального закладу є вчена рада, на яку покладені обов'язки по координації та контролю за науковою, навчальною, методичною та виховною роботою в закладі. Вона діє на підставі Положення про державний вищий заклад освіти, статуту відповідного вищого закладу та Положення про вчену раду вищого закладу освіти.

Вищим колегіальним органом самоврядування закладу освіти є загальні збори або виборний орган (конференція трудового колективу). Його повноваження та механізм створення визначаються статутом вищого навчального закладу.

Крім вищого колегіального органу самоврядування в закладі, на підставі статуту можуть створюватись інші органи самоврядування (в тому числі на рівні окремих структурних підрозділів). Особами, які навчаються у вищих навчальних закладах, можуть створюватися власні органи самоврядування для вирішення питань, що не належать за статутом до компетенції керівництва та статутних органів самоврядування.

Усі навчальні та виховні заклади незалежно від форм власності та порядку утворення в установленому законодавством порядку здійснюють оперативний та бухгалтерський облік своєї діяльності (як господарської, так і суто навчально-виховної), за правильність якого посадові особи цих закладів несуть встановлену законодавством України дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність. Контроль за виконанням вимог законодавства України освітніми закладами у галузі освітньо-виховної роботи здійснюють вищі органи відносно підпорядкованих їм закладів освіти системи Міносвіти і науки України, а також спеціальні контролюючі органи відомчої спрямованості, такі, як Державна інспекція закладів освіти, що утворена при Міносвіти і науки України (вони здійснюють так званий відомчий контроль), а з інших питань — у галузі бюджетної, фінансової дисципліни, додержання природоохоронного законодавства та ін. — органи місцевого самоврядування, виконавчої влади і спеціальні контролюючі органи — органи міжвідомчого та надвідомчого контролю.

Так, Державна інспекція закладів освіти здійснює:

  • інспектування навчально-виховних закладів незалежно від підпорядкування з метою ефективного використання їх науково-педагогічного потенціалу, підвищення якості навчально-виховного процесу і підготовки робітників і спеціалістів;
  • атестацію навчально-виховних закладів незалежно від форм власності з метою визначення її здатності вести освітню діяльність та професійну підготовку і перепідготовку робітників і спеціалістів на рівні державних стандартів;
  • координує роботу відповідних підрозділів Міносвіти і науки України, міністерств і відомств, які мають навчально-виховні заклади, та інших органів державного управління освітою з питань інспектування та атестації навчально-виховних закладів тощо.

Державна податкова служба України, наприклад, контролює додержання закладами освіти податкового законодавства, природоохоронні органи — правил природокористування та ін.

Література

  1. Закон України "Про освіту". – К., 2001.
  2. Бескид Й. М. Державний бюджет України. — Тернопіль. — 2000. — с. 107.
  3. Бескид Й. М. Державний бюджет України // Методичні рекомендації. — Тернопіль. — 2000.
  4. Бескид Й. М. Теоретичні підвалини дослідження суті державного бюджету України. // Фінанси України. — 1998. — № 1. — с. 16-18.
  5. Бескид Й. М. Державний бюджет України. Методичні рекомендації. — Тернопіль 1996.
  6. Бескид Й. М. Теоретичні підвалина дослідження суті державного бюджету України. // Фінанси України. № 1. — 1998. — с. 16.
  7. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища школа, 1997.
  8. Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС. — 2000. — с. 416.
  9. Державні фінанси України. Підручник. – К., 2000.
  10. Кириленко О. П. Фінанси. — Тернопіль: Економічна думка. — 1998.
  11. Юрій С. І., Бескид Й. М. Бюджетна система України: Навчальний посібник. — К.: НІОС. 2000 — с. 400.


23.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!