Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Капіталовкладення в Україні та у розвинутих країнах. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Капіталовкладення в Україні та у розвинутих країнах. Реферат

Досвід капіталовкладень розвинених країн. Особливості стану капіталовкладень в Україні

Досвід капіталовкладень розвинених країн

Великий інтерес щодо капіталовкладень становить для нас досвід західноєвропейських і американських підприємств. Там капіталовкладення розподіляються на групи за категоріями залежно від їх мети:

  • перша - вимушені капіталовкладення;
  • друга - збереження позицій на ринку;
  • третя - оновлення основних виробничих фондів, особливо верстатів і апаратів;
  • четверта - економія витрат;
  • п’ята - збільшення прибутків;
  • шоста - "ризикові" капіталовкладення.

До першої групи належать капіталовкладення, які здійснюються, наприклад, з метою підвищення надійності й техніки безпеки на виробництві відповідно до нових законодавчих актів або інших абсолютно обов’язкових обставин. У цьому разі не постає питання, здійснювати інвестиції чи ні.

Друга група охоплює капіталовкладення, які потрібні для того, щоб підприємство змогло втримати свої позиції на ринку, а також зберегти створену репутацію і зайняте положення.

Капіталовкладення третьої групи призначені для підтримування безперервної діяльності підприємства й підвищення технічного рівня виробництва, наприклад, за рахунок встановлення досконаліших і продуктивніших верстатів і апаратів, впровадження нової технології виробництва.

До четвертої групи належать капіталовкладення, які мають на меті скоротити витрати, що врешті-решт сприяє підвищенню продуктивності праці на підприємстві та його прибутковості.

Капіталовкладення п’ятої групи спрямовані на збільшення прибутків, що, у свою чергу, сприяє підвищенню прибутковості. Це часто пов’язується з розширенням "традиційних" сфер діяльності підприємства.

До шостої групи належать капіталовкладення, пов’язані зі значним ризиком (наприклад, призначені для захоплення нових сфер ринку або створення нових видів продукції). Вони можуть бути успішними, наприклад, у тих галузях, де відсутня серйозна конкуренція й існує велика свобода дій.

Для інвестиційної політики найбільше практичне значення має класифікація капіталовкладень з погляду оцінювання їх рентабельності, яке виконується на основі різних критеріїв, і диференціації норми прибутку для різних груп. Це дає керівництву підприємства можливість не тільки планувати рентабельність того чи іншого варіанта й систематично впливати на інвестиційні рішення та спрямовувати інвестиційну політику підприємства в бажаному напрямку.

Норма прибутку (процент прибутку, який повинен забезпечити капіталовкладення) у розглянутих групах капіталовкладень може бути такою: у першій групі відсутньою; у другій - становити 6%; у третій - 12; у четвертій ‑ 15; у п’ятій - 20; у шостій - 25%. Наведені значення, безперечно, треба розглядати лише як орієнтовні. Слід також додати, що подібні вимоги до норми прибутку для деяких капіталовкладень другої - шостої груп (наприклад, капіталовкладень у наукові дослідження) встановлюються не завжди. На конкретних підприємствах вони можуть коливатися в той чи інший бік, проте ці показники дають більш-менш типову картину ранжирування видів капіталовкладень.

Поряд з розглянутими групами капіталовкладень особливо актуальним, а тому необхідним в умовах України, є відокремлення такої групи, як капіталовкладення в охорону та оздоровлення навколишнього середовища. У цьому разі встановлення норми прибутку відсувається на задній план міркуваннями виживання населення в регіонах, що зазнали екологічної катастрофи.

В умовах ринкової економіки принципово змінюються й функції контролю за інвестиціями. На зміну централізованому контролю, що здійснюється міністерствами й відомствами, а також органами типу народного контролю, приходить контроль з боку власників цих капіталів. Це, звичайно, сприятиме підвищенню ефективності інвестування.

Особливості стану капіталовкладень в Україні

Стан економіки України набуває все більш ризикового характеристику, якщо йдеться про ефективну реалізацію інвестиційних проектів. Така ситуація склалася, з одного боку, внаслідок загального порушення політичної та економічної рівноваги і стабільності у країні, з другого - в результаті дисбалансу на мікроекономічному рівні.

Економічний ситуація та, внаслідок цього, інвестиційна привабливість по регіонах України має неоднорідний характер. Це значною мірою пов’язано з рівнем промисловості, розвиненістю сільського господарства, державною підтримкою та другими чинниками по кожному регіону України окремо. Інвестиційна привабливість України загалом і кожної області зокрема визначається насамперед інвестиційним кліматом.

У табл. 1 наведені рейтинги регіонів України на підставі узагальнених оцінок їхнього рівня інвестиційної привабливості. Як і очікувалося, в лідируючій групі з 7 "кращих" регіонів виявилися передусім ті, що виділяються серед інших своїм виробничим потенціалом або фінансовою сферою: Дніпропетровська, Київ, Харківська, Донецька, Львівська, Полтавська, Запорізька області. Це підтверджується даними про ВВП відповідних регіонів (використовуються неофіційні оціночні дані, бо статистичних даних за останні роки не вдалося отримати), за якими 6 з 7 регіонів, лідируючих за інвестиційною привабливістю, входять до першої сімки і за величиною ВВП.

Передбачено, що переваги тих, хто має більш високий ВВП, пов’язані з тим, що вони більшою мірою володіють можливістю для вирішення фінансових проблем. Виняток становить Луганська область, яка за рейтингом ВВП посідає четверте місце, а за інвестиційною привабливістю - десяте.

Більш детальний розгляд інвестиційного клімату по регіонах України це окрема тема для розгляду, тому в даній роботі зупинимося на особливостях капітальних вкладень в Україні загалом.

Таблиця 1. Інвестиційна привабливість регіонів України (узагальнена оцінка).

 

Інвестиційна привабливість за інвестиціями - 1998

 

 

 

вітчизняними

іноземними

Рейтинг

Регіони

рейтинг регіону

капітало-вкладення,

 

рейтинг

обсяг інвестицій,

 

рейтинг

регіону

за ВВП

 

 (із 26)

млрд. грн.

 (із 26)

млн. $

 (із 26)

 (оцін.)

Кращі:

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровська

1

1,26

2

153,8

3

2

Київ

2

1,12

3

618,0

1

6

Харківська

3

0,84

5

41,5

11

3

Донецька

4

1,50

1

111,8

7

1

Львівська

5

0,62

8

72,9

8

5

Полтавська

6

0,87

4

37,0

13

9

Запорізька

7

0,63

7

50,0

9

7

Вищі середнього:

 

 

 

 

 

 

Київська

8

0,52

10

203,7

2

10

Одеська

9

0,54

9

126,3

6

8

Луганська

10

0,72

6

27,9

17

4

Середні:

 

 

 

 

 

 

Крим (включ. м.  Севастополь)

11

0,35

11

147,2

4

11

Черкаська

12

0,22

20

134,0

5

14

Рівненська

13

0,25

17

31,8

15

22

Чернігівська

14

0,24

18

31,9

14

16

Нижчі середнього:

 

 

 

 

 

 

Івано-Франківська

15

0,29

15

24,7

18

21

Сумська

16

0,31

13

12,9

21

13

Миколаївська

17

0,29

16

30,8

16

18

Хмельницька

18

0,34

12

11,3

25

17

Житомирська

19

0,23

19

38,0

12

15

Вінницька

20

0,29

14

12,5

23

12

Гірші:

 

 

 

 

 

 

Тернопільська

21

0,21

21

20,7

20

23

Закарпатська

22

0,13

25

46,7

10

24

Волинська

23

0,17

24

22,6

19

25

Кіровоградська

24

0,20

22

12,7

22

20

Херсонська

25

0,18

23

12,1

24

19

Чернівецька

26

0,11

26

9,2

26

26

 

Розглянемо детальніше становище, яке склалося за вісім років з 1991 по 1998.

За цей період виробничий потенціал країни скоротився більше ніж у два рази, зупинився процес відтворення основних фондів, посилилося руйнування науково-технічного та інтелектуального потенціалу, зросла злиденність народу.

Критичною межею зростання кризових процесів став період з 1993 по 1994 рр., коли скорочення валового внутрішнього продукту сягало найвищого рівня - 45%. В Україні спостерігався один з найбільших у світі показників річного спаду обсягів промислового виробництва у 1994 р. - 28%.

Валовий внутрішній продукт за 1991 - 1998 рр. скоротився на 60,7%, у тому числі за 1994 р. - на 19,3%, що зумовлено загальним падінням матеріального виробництва (табл. 2.) та різким скороченням сукупного попиту, насамперед завдяки поглибленню платіжної кризи, особливо у розрахунках за енергоносії за світовими цінами.

Таблиця 2. Валовий внутрішній продукт та національний доход України за період 1991-1998 рр.

Показник

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

Валовий внутрішній продукт,% до 1990 р. (у порівнянних цінах)

 

91,3

 

82,3

 

63,2

 

52,5

 

41,7

 

31,7

 

29,4

 

26,9

Спад внутрішнього продукту,%

(до попереднього року)

 

8,7

 

9,0

 

19,1

 

10,7

 

10,8

 

10,0

 

9,5

 

10,2

Національний доход,%

(у порівнянних цінах)

 

86,6

 

71,4

 

58,0

 

43,8

 

37,0

 

31,0

 

27,2

 

25,4

 

Відбулися значні зміни у формуванні доходної частини бюджету, що знижує можливості розширеного відтворення.

Національний дохід за 1994-1998 рр. скоротився на 47%, у тому числі: 1995 р. - на 23,5%, у 1996 р. - 14,7%. Його галузева структура (у фактичних цінах без оподаткування) характеризується зниженням частки промислового і сільського господарства та збільшенням частки, створеної у будівництві, транспорті та зв’язку, торгівлі й інших галузях економіки (табл. 3).

Таблиця 3. Галузева структура національного доходу України за період 1994-1998 рр.

Галузь

1994

1995

1996

1997

1998

Загалом по народному господарству

100

100

100

100

100

У тому числі:

 

 

 

 

 

промисловість

48,3

47,8

41,3

39,9

38,6

сільське господарство

27,3

21,5

23,4

19,6

17,9

будівництво

11,1

12,8

9,9

13,4

15,5

транспорт та зв’язок

4,6

8,2

10,6

11,8

13,2

торгівля

6,0

5,7

7,7

8,8

9,0

інші галузі

2,7

4,0

7,1

6,5

5,8

 

Аналіз сучасного стану інвестиційного процесу в регіонах України свідчить про його низьку ефективність, орієнтацію на централізовані методи управління, ігнорування соціально-економічних потреб регіонів і населення, значну його монополізацію на стадіях формування, реалізації і функціонування.

За останні 20 років понад дві третини загальних обсягів капітальних вкладень по Україні спрямовувались на виробниче будівництво і лише одна третина - на розвиток соціальної інфраструктури. Із загального обсягу кошів на виробниче будівництво лише 54-56% використовувалося на технічне переоснащення і реконструкцію. При цьому вкрай низькими темпами розвивалися харчова та легка промисловість.

Через систематичне відставання у будівництві і підтримці в експлуатаційному стані житлових будинків, культурно-побутових і суспільних споруд у містах різко загострилася соціальна напруженість: біля 5 млн. громадян України живуть в особливо несприятливих у екологічному відношенні районах міст та окремих територій; 40% стічних вод течуть у водойми без очищення; у районах комплексної забудови не зведено передбачених планом близько 3 тисяч об’єктів по обслуговуванню населення. У критичному стані знаходяться об’єкти охорони здоров’я, освіти та культури.

Отже потрібен новий підхід до формування і здійснення інвестицій із використанням можливостей регіонального самоуправління і регульованих ринкових відносин. При цьому сам перехід до такої економіки потребує докорінної зміни всієї системи управління інвестиційною діяльністю у регіоні (області, великому місті). Тому виникає гостра необхідність у проведенні роботи по створенню такої системи управління інвестиційно-структурною політикою і процесом реалізації проектів, яка сприяла б забезпеченню нормального функціонування територіальних утворень, вирішенню комплексу економічних, соціальних, екологічних, містобудівних та інших проблем.

Як відомо, під інвестиційним процесом у капітальному будівництві розуміють процес створення, розвитку і підтримки у функціональному стані основних фондів. Ця сфера діяльності передбачає низку взаємопов’язаних стадій і велике коло учасників.

Особливу складність в умовах економічної кризи і реструктуризації економіки являє собою задача зберігання і подальшого нарощування власного науково-технічного потенціалу, що дозволяє адаптувати досягнення науки і техніки до потреб технологічного відновлення виробництва. Велику складність нині являє задача організації власних науково-технічних досліджень, пов’язаних із величезними фінансовими витратами.

Вартість, наприклад, одного електронного мікроскопа досягає 0,5 млн. доларів, вартість робот середньої складності коливається від 30 до 40 тис. доларів, загальні витрати, пов’язані з розробкою і виробництвом досвідчених партій сучасних телефонних систем досягають 400 млн. доларів і більш. Так що, Україна, у сучасних умовах, може дозволити собі настільки значні витрати на НДДКР тільки в пріоритетних сферах. Частка витрат на НДДКР у валовому внутрішньому продукті розвитих країн, у середньому, складає 2-4%, України ж - менше 1%.

Розвиток науково-технічного потенціалу - тільки одна з складових науково-технічного прогресу. Не менше важливу роль у ньому відіграє вдосконалювання технічного рівня функціонуючих у країні продуктивних сил.

Можливість технічного переозброєння виробництва і прискорення темпів технічного прогресу в Україні пов’язано з використанням технічних, організаційних і виробничих досягнень економічно розвинених країн. Вплив науково-технічної революції в даної випадку досить суперечливий. З одного боку, є можливість одержати в готовому вигляді зі світового ринку таку техніку, технологію, знання, що значно переважають усі реальні можливості місцевого виробництва і можуть стати важливим чинником прискорення розвитку. З іншого боку, виникає технологічна залежність.

Без залучення до сучасного науково-технічного прогресу Україна залишиться в стані економічної відсталості, який буде неминуче збільшуватися. Але, одночасно з цим, прогресування сучасної техніки і технологій неможливо внаслідок нинішньої фінансової скрутності, відсталої структури економіки.

В Україні неможливо домогтися більш-менш рівномірного підйому економіки, спираючись тільки на останні досягнення науково-технічного прогресу, на це просто не вистачить фінансових ресурсів. Забезпечити динамізм усього господарства, при обмежених ресурсах, можна, тільки використовуючи всі технічні засоби, прогресивні відносно рівня розвитку продуктивних сил.

Важливим кроком у здійсненні реструктуризації української економіки є надання спрямованої фінансової допомоги науковим установам і проектно-конструкторським організаціям, що працюють над новітніми науково-технічними розробками, а також кредитної допомоги державним і іншим підприємствам, робота яких стосується пріоритетних напрямків виробництва і свідчить про високу конкурентну спроможність продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках.

У справі підтримки структурних перетворень необхідно виходити з принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, що вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, спроможні ефективно використовувати кошти і на цій основі протягом найкоротшого часу збільшувати обсяги виробництва.

Особливе значення набуває питання перепрофілювання, консервації, а в окремих випадках і закриття неефективних виробничих структур. Повинна бути спрощена процедура банкрутства, ціль якої - дати можливість кредиторам конфіскувати окремі активи підприємств-банкрутів.

У забезпеченні широкого комплексу структурних перетворень у національній економіці, інтеграції фінансового і промислового капіталу й активізації на цій основі інвестиційного процесу особливе значення набувають фінансово-промислові групи, що відіграють провідну роль у розв’язанні найбільш складних завдань перебудови української економіки.

Розглядаючи основні перспективи інвестиційної діяльності у найближчий час, варто мати на увазі, що Україна сама може виступати солідним інвестором за кордоном. Її інвестиційний сектор уже сьогодні, а тим більше в майбутньому, може зайняти важливі позиції на ринках капіталів інших країн. Насамперед у таких традиційних для нас галузях як металургія, електроенергетика, гідротехнічне і гідромеліоративне будівництво, будівництво магістральних трубопроводів, автомобільних і залізничних доріг, морських портів і терміналів і т. п.

Основною метою структурної перебудови народногосподарського комплексу України повинна виступати адаптація його виробничих структур до умов економічної самостійності і ринкових механізмів, а також поступова інтеграція у світовий ринок.

Головним критеріям формування нової галузевої структури економіки повинно стати забезпечення оптимального використання наявних ресурсів при максимально можливих темпах економічного росту. З огляду на накопичений Україною виробничий, кадровий і науково-технічний потенціали, необхідно, щоб структурна перебудова її економіки була орієнтована на створення достатньо повних багатогалузевих господарських комплексів.

Але при цьому цільові настанови по створенню таких комплексів, в кінцевому підсумку, повинні бути спрямовані не на досягнення самозабезпеченості по більшості видів споживаної продукції, а на освоєння нових перспективних і конкурентоспроможних виробництв для використання переваг міжнародного поділу праці і поглиблення інтеграції у світову економічну структуру. Це означає, що поява нових виробництв, відновлення і диверсифікація існуючих, повинні, зрештою, привести до розширення обсягу, асортименту і якісного поліпшення експортно-імпортних операцій.

Задачі, які необхідно вирішити для досягнення цієї мети, зводяться до наступного:

  • зменшення залежності від імпорту стратегічних ресурсів і товарів, поліпшення платіжного балансу за рахунок пріоритетного розвитку галузей і виробництв по випуску конкурентоспроможної продукції, стимулюванню зниження ресурсоємності виробництва;
  • стримування структурного безробіття і падіння реальної заробітної плати шляхом створення нових робочих місць, конкурентоспроможних виробництв і галузей;
  • блокування структурних чинників інфляції за допомогою збільшення товарного покриття платоспроможного попиту, сприяння конкуренції і демонополізації виробництва;
  • створення організаційно-економічних умов для екологізації виробництва, раціонального використання природних ресурсів;
  • збільшення частки виробничого накопичення в національному доході, реструктуризація економіки з урахуванням вимог науково-технічного прогресу;
  • подолання кризи неплатежів і забезпечення фінансової стабілізації.

В даний час, сформовані в Україні структурно-інвестиційні програми держави повинні бути зорієнтовані на таких основних напрямках:

  • розвиток сфери послуг, у тому числі, крім удосконалювання традиційних галузей, також і нових: інформаційної, науково-технічної, комунікаційної, фінансової;
  • запобігання розвалу соціальної інфраструктури і будівельної бази;
  • агропромисловий комплекс (розвиток інфраструктури для аграрного виробництва, виробництв по переробці сировини, сільськогосподарського машинобудування, хімічних препаратів для сільського господарства, упровадження нових технологій і підготовки кадрів для сільського господарства, розвиток соціальної інфраструктури на селі;
  • розвиток власної енергетичної і сировинної бази, зниження енергоресурсоємності виробництва;
  • розширення обсягів випуску й асортименту товарів масового попиту, медикаментів і медичної апаратури;
  • зміцнення експортного потенціалу, освоєння конкурентоспроможних виробництв, що заміняють імпорт, створення і розвиток виробництв, заснованих на передових досягненнях вітчизняної науки;
  • підтримка потужностей і відновлення асортименту випуску продукції галузей, що формують базу технічного відновлення народного господарства, на рівні, достатньому для проведення реконструкції і переозброєння народного господарства;
  • згортання діяльності виробництв економічно безперспективних і екологічно шкідливих.

На наступних етапах майбутньої перспективи, інвестиційними пріоритетами держави повинні виступати:

  • формування закінчених багатогалузевих комплексів на базі безвідходного оброблення сировини і випуску продукції на рівні світових стандартів;
  • залучення капіталів, у тому числі й іноземних, для розгортання високотехнологічних виробництв і сучасної інфраструктури;
  • переозброєння базових галузей і виробничої інфраструктури на основі досягнутого світового техніко-технологічного рівня і переважаючого його;
  • прискорений розвиток соціальної інфраструктури і сфери послуг.

В даний час, ринок характеризується високим ступенем монополізму, яскраво вираженою галузевою сегментированістю, із перевагою галузей важкої і воєнної промисловості, технологічною відсталістю і зношеністю виробничого апарата, екологічною й економічною неефективністю виробництва, а також незадовільним реагуванням суб’єктів, що господарюють, на ринкові сигнали в силу нерозвиненої ринкової інфраструктури і переважних стереотипів неринкової економічної поведінки людей. Всі ці явища нинішнього стану української економіки являються обмежуючими чинниками при розробці моделей реформування структури її народногосподарського комплексу.

Значний вплив на можливість і стратегію структурної перебудови економіки України надають соціально-політичні фактори, серед яких варто виділити два. Перший пов’язаний із незадовільним матеріальним становищем населення і специфікою територіального розміщення виробничого потенціалу. Те, що суттєва частка індустрії, причому переважно важкої і військово-промислового комплексу, розташована в східних і північно-східних регіонах України, роблять їх небезпечними з погляду соціально-політичних наслідків посилення структурного безробіття при розвитку ринкових відносин.

Другий фактор пов’язаний із державними пріоритетами в зовнішньоекономічних зв’язках. "Відхід" України з ринків збуту в республіках колишнього СРСР і спроба переорієнтуватися на ринки економічно розвинених держав, та ще й при збереженні колишньої ресурсно-сировинної залежності від країн СНД, не тільки не сприяють більш швидким прогресивним зрушенням у її економіці, але і серйозно погіршують торговий і платіжні баланси України. Ці дві обставини повинні бути враховані при розробці стратегії реформування економіки України і її реструктуризації в нових умовах.

У сучасних умовах стимулювання виробничого накопичення і створення економічних передумов для структурних зрушень у народному господарстві може здійснюватися за трьома напрямками. Перший із них - забезпечення необхідних передумов інвестиційної діяльності на комерційній основі насамперед шляхом придушення інфляції (скорочення бюджетного дефіциту, кредитної емісії, суттєве згортання дотацій і підтримки збиткових галузей і підприємств). Тут також необхідно забезпечити відкритість української економіки, що буде сприяти подоланню її монополізму, припливу інвестицій і одержить підтримку міжнародних фінансових інститутів. У той же час, поряд із позитивними зрушеннями в реформуванні економіки, подібні заходи спричинять за собою серйозні соціальні наслідки - посилення безробіття, падіння рівня життя.

Такий напрямок стимулювання структурно-інвестиційної діяльності здійснюється шляхом розширення грошового попиту за рахунок державного кредитування і капіталовкладень у пріоритетні сфери. Така стратегія передбачає націленість на довгострокові пріоритети соціально-економічного розвитку в умовах регульованої інфляції.

Виходячи з вищевикладеного, найбільше оптимальним буде напрямок, що сполучить у собі переваги першого та другого й у той же час обминати їхні негативні результати. Це означає сполучення придушення інфляції і селективної державної підтримки інвестиційної діяльності в "точках зростання", що забезпечують необхідні структурні зміни в економіці, а також в експорті й імпорті продукції.

Програма структурної перебудови економіки України повинна являти собою комплекс цільових програм реструктуризації, пророблених до рівня конкретних проектів, а також систему організаційних і економічних важелів для їхньої реалізації.

Для фінансування пріоритетних інвестиційних проектів за рахунок коштів державного бюджету необхідно установити жорстку нормативну межу його витрат на споживання. Варто розмежувати державний бюджет на дві частини: бюджет споживання і бюджет розвитку. Бюджет споживання повинний бути побудований по системі нормативів, що визначають мінімум бюджетної забезпеченості в частині поточних і капітальних соціальних витрат на душу населення, а по деяких статтях по типах об’єктів витрати. Бюджетні прибутки, одержувані понад нормативні мінімуми, повинні бути цілком або в переважній частині направлятися на фінансування розвитку економіки.

Галузева реструктуризація означає раціоналізацію внутрішньогалузевої структури, рятунок від неефективних виробництв, підвищення конкурентоздатності і поліпшення структури продукції галузі, заміну застарілих технологій на прогресивні технології, що зберігають ресурси, зниження техногенного впливу на навколишнє середовище.

Цілями галузевої реструктуризації виступають:

  • доведення галузі до високорентабельного функціонування або до певного рівня дотаційності у випадку збереження державного регулювання цін на її продукцію на початковій стадії реформ;
  • забезпечення конкурентоспроможності продукції галузі на внутрішньому ринку при зниженні протекціоністського захисту, а надалі - і на зовнішньому ринку;
  • активізація перетікання капіталу як у галузі, так і між галузями;
  • екологізація виробництва.

Виробнича реструктуризація означає проведення на рівні суб’єктів наступних заходів:

  • удосконалювання виробничої структури відповідно до ринкового попиту;
  • техніко-технологічна реконструкція виробництва;
  • оптимізація структури продукції, що випускається, і підвищення її конкурентоспроможності;
  • ресурсозбереження, мінімізація й утилізація відходів виробництва.

Для проведення галузевої і виробничої реструктуризації в базових галузях необхідно провадити секторний аналіз стану і перспектив розвитку галузей, структурна модернізація яких зажадає суттєвої урядової підтримки. До таких галузей варто віднести: електроенергетику, паливний комплекс, чорну і кольорову металургію, основну крупнотонажну хімію, важке машинобудування, військово-промисловий комплекс, промисловість будматеріалів.

На основі секторного аналізу під контролем Міністерства економіки в базових галузях повинні бути розроблені програми структурної перебудови, виходячи з який підприємства спромоглися б підготувати власні програми виробничої реструктуризації. Крім того, проведення секторного аналізу і розроблення програм з урахуванням перспектив зміни галузевої структури економіки повинні бути виконані для галузей виробничої інфраструктури - залізничного і морського транспорту, вантажних авіаперевезення, зв’язку. У галузевих програмах для виробництв, що не витримують конкуренції, необхідно зазначити орієнтири примусового згортання-виробництва, а також експортні квоти, установлювані з урахуванням перспективи реструктуризації конкретних підприємств (виробництв).

Розроблення галузевих і виробничих програм реструктуризації варто доводити до набору конкретних проектів, що можуть фінансуватися як незалежно від державного бюджету, так і за його рахунок. Програми виробничої реструктуризації повинні передбачати також опрацювання тактики приватизації підприємств або тільки зміни форми управління (корпоратизація), крім тих державних підприємств, для яких на перехідний період доцільно відродити централізоване управління (казенні підприємства).

Для реструктуризації і диверсифікації виробничих комплексів, що мають тісний взаємозв’язок із суміжними виробництвами, підвищення ступеня переробки продукції і конкурентоспроможності базових галузей економіки, доцільно створювати об’єднання (консорціуми, фінансово-промислові групи), у які ввійшли б як основні й обслуговуючі їх підприємства галузі, так і пов’язані з ними тісними господарськими зв’язками підприємства інших галузей, а також фінансово-кредитні установи.

Основними функціями цих об’єднань стане інвестування в спільні проекти по структурній перебудові і диверсифікації виробництва, взаємне кредитування, здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Загальне керівництво зазначеними консорціумами або фінансово-промисловими групами буде здійснюватися за допомогою вхідних у нього або спеціально створених банків (інвестиційних компаній) або холдингів. Для цих цілей попередньо, без об’єднання всі підприємства корпоратизуються. Приналежні державі контрольні пакети акцій цих підприємств (25-30%) передаються під трастове управління фінансово-кредитній установі, що входить до складу фінансово-промислової групи.

Розроблення програм структурної перебудови не повинно замикатися на галузевому рівні економіки, але це повинно носити і регіональний характер.

Регіоналізація структурних програм повинна здійснюватися шляхом розробки програм структурних змін в економіці регіонів, потенційно небезпечних щодо зростання структурного безробіття, створення більш сприятливого інвестиційного клімату в цих регіонах, розвитки інститутів, що сприяють структурно-інвестиційної діяльності і концентрації на пріоритетних напрямках регіональних інвестиційних ресурсів.

У умовах дефіциту державного бюджету економіка відчуває недостачу державних капітальних вкладень. Такі обставини змушують кардинально змінити інвестиційну стратегію держави і розвити відповідну мережу державних і змішаних інститутів для реалізації цих програм.

Насамперед необхідно чітко розмежовувати сфери залучення державних капіталовкладень. Вони повинні служити своєрідним каталізатором росту приватних капітальних вкладень і капіталовкладень приватного сектора. Державні капітальні вкладення полегшують і стимулюють приватні. Такий зв’язок виявляється в усіх країнах.

Прямі державні капіталовкладення не повинні направлятися в нормально- та високоприбуткові підприємства і галузі, за винятком тих випадків, коли вимагаються значні, непосильні на даному етапі приватному капіталу інвестиції в галузі з тривалим інвестиційним циклом. У основному, прямі державні капітальні вкладення повинні направлятися на об’єкти з більшою соціальною віддачею, чим економічні, а також у галузі виробничої інфраструктури (насамперед, транспорт і зв’язок) і підготовку кадрів для нових виробництв, тобто, у розвиток тих сфер, що забезпечують активізацію приватних капіталовкладень.

Центр ваги державної інвестиційної діяльності повинний переміститися на регіональний рівень. Для цього необхідно набагато більш питому вагу бюджетних коштів залишати на місцях, особливо там, де необхідно активізувати інвестиційну діяльність. Соціальні витрати місцевих бюджетів (поточні і капітальні), як і державного, необхідно перевести на жорстку нормативну основу (у розрахунку на душу населення), а усе або основну частину прибутків бюджетів, понад мінімальні нормативні розміри, направляти на фінансування проектів структурної перебудови господарського комплексу. Ефективною формою може бути змішане фінансування регіональних проектів, коли державні інвестиції складають, приміром, 40-50%, а інша частина фінансується місцевими органами самоврядування і що залучається приватним капіталом.

Скорочення державних капітальних вкладень на економічний і соціальний розвиток, а також проведення приватизації державних підприємств зажадає розширення кола інституціональних інвесторів, фінансових посередників - інвестиційних фондів закритого і відкритого типу, галузевих і міжгалузевих холдингових компаній, регіональних асоціацій, довірчих товариств. У свою чергу, стають насущними функції органів державного управління програмами розвитку в регіонах по ліцензуванню цих інститутів, організації підготовки кадрів для них і їхньої атестації, сприянню в створенні мережі аудиторських і консультаційних фірм.


21.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!