Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Питання правового регулювання добровільної форми соціального страхування. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Питання правового регулювання добровільної форми соціального страхування. Реферат

Роль соціального страхування у системі соціального захисту більшості країн світу є визначальною

Соціальне страхування – складне економічне та правове явище. Як правова категорія – це форма соціального захисту населення, система заходів щодо матеріального забезпечення та соціального обслуговування в старості, на випадок тимчасової або постійної втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття та в інших випадках, передбачених законодавством.

Відокремившись від цивільно-правового, соціальне страхування, як і будь-яка інша важлива сфера людської діяльності, стало активно розвиватися і вимагати певного структурно-логічного впорядкування. Основним засобом такого впорядкування є класифікація, яка дозволяє розподілити всю сукупність відносин щодо соціального страхування на взаємопов’язані структурні ланки системи соціального страхування.

Основними критеріями для класифікації в системі соціального страхування є форма страхування та об’єкт. Останній, в свою чергу, став чинником відокремлення соціального страхування від цивільно-правового. В сучасних умовах його значення не зменшується. Об’єкт соціального страхування виступає підставою для організації окремих його видів.

Визначення об’єкта – це складний процес, що потребує ретельного, науково обґрунтованого підходу з метою оптимальної організації конкретного виду соціального страхування. Довгий час тривають дискусії щодо запровадження в Україні загальнообов’язкового державного медичного страхування. Вважаємо, що більшість проблем організаційно-правового характеру вказаного виду соціального страхування пов’язана з визначенням об’єкту страхування, його відокремлення або можливістю поєднання з об’єктом загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок тимчасової непрацездатності.

Під час формування розвинутої системи соціального страхування для юридичної науки особливий інтерес представляє інший критерій класифікації – форма соціального страхування. Багаторічний досвід держав із соціально орієнтованою ринковою економікою свідчить про широке використання двох форм соціального страхування: обов’язкової та добровільної.

У колі вітчизняних науковців домінує думка про те, що соціальне страхування існує тільки в обов’язковій формі. Підставою для такого висновку стало законодавство України про соціальне страхування. Вважається, що питання добровільного соціального страхування врегульоване шляхом надання можливості прийняти участь у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування на добровільних засадах осіб, які йому не підлягають в обов’язковому порядку. Постає питання: чи можна вважати таку участь добровільною формою соціального страхування?

Дослідження досвіду зарубіжних країн щодо організаційно-правових засад обов’язкового та добровільного соціального страхування дозволяють сформулювати риси розмежування цих двох форм.

Обов’язкова форма соціального страхування за ознакою розповсюдження (застосування) є переважною. Вона запроваджується державою з метою забезпечення соціальних гарантій та соціальних інтересів всіх суб’єктів суспільства. Єдність інтересів зумовлює принцип солідарності. Об’єктивність, значущість та повсякденність соціальних ризиків ставить перед державою завдання: організувати та законодавчо закріпити обов’язкову участь певних суб’єктів у системі соціального страхування.

В залежності від тяжкості наслідків соціального ризику, ступеню вірогідності його настання, законодавець визначає коло осіб, які в обов’язковому порядку підлягають соціальному страхуванню для кожного виду. Традиційно, воно поширюється на найманих працівників, які складають більшість населення, основним доходом якого є заробітна плата. Обов’язковість участі контролюється державою, закріплюється в законі та не залежить від волі застрахованих.

В Україні обов’язкова форма соціального страхування є державною. В сучасний період більшість країн світу шукають оптимальні шляхи поліпшення соціального захисту населення. Одним із перспективних вважається розвиток обов’язкового недержавного соціального страхування, який передбачає масове залучення недержавних установ у цю сферу.

Добровільне соціальне страхування, на відміну від обов’язкового, здійснюється за волевиявленням особи, тобто, основним критерієм їх розмежування є залежність виникнення страхування від волі. Відповідно до прийнятих законів про окремі види загальнообов’язкового державного соціального страхування, ті особи, які не увійшли до кола застрахованих в обов’язковому порядку, мають можливість страхуватися добровільно в фондах загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Правові наслідки зазначених норм – можливість здійснення добровільного соціального страхування суб’єктами, що провадять обов’язкове соціальне страхування. Такий підхід, в умовах створення системи соціального страхування, з економічної та організаційної точки зору виправданий. В практиці організацій систем соціального страхування випадки добровільного державного соціального страхування зустрічаються вкрай рідко.

Відповідно до змісту норм, з моменту написання заяви (підписання договору про добровільну участь у страхуванні) та сплати страхового внеску (або внесків за певний мінімальний період) особа вважається застрахованою, набуває прав та обов’язків застрахованих за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням. Законодавець не встановлює особливі правила добровільного страхування, не передбачає вибірковості охоплення об’єктів страхування або іншого порядку забезпечення в разі настання страхового випадку. Волевиявлення особи не розповсюджується на встановлення умов страхування, що є основною відмінною рисою добровільної форми соціального страхування від обов’язкової.

Використання єдиних принципів і норм для добровільної та обов’язкової форми соціального страхування, на нашу думку, є невдалим. Встановлений механізм страхування свідчить про існування лише двох відмінних рис - волі щодо участі у соціальному страхуванні та у порядку виникнення статусу застрахованої особи, яких недостатньо для ствердження факту існування в Україні добровільного соціального страхування.

З метою чіткого розмежування форм соціального страхування, добровільне соціальне страхування має регулюватися окремим нормативно-правовим актом. Той факт, що його здійснює страховик загальнообов’язкового державного соціального страхування, особливого правового значення не має. В умовах тривалого процесу становлення та формування системи соціального страхування, виконання функцій страховика навіть доцільно надати виконувати фондам загальнообов’язкового державного соціального страхування.

В подальшому ці функції мають перейти до недержавних соціальних страхових фондів – юридичних осіб, що утворюються і функціонують як результат спільних дій підприємців, працівників і осіб, які самостійно забезпечують себе роботою, для здійснення добровільного соціального страхування, з метою підвищення рівня соціального забезпечення.

Існування добровільної форми соціального страхування передбачено Концепцією соціального забезпечення населення. Соціальне страхування незалежно від сфери його застосування опирається на принципи забезпечення для деяких категорій осіб права вибору щодо участі в обов’язковому і добровільному чи лише добровільному страхуванні та добровільності страхування для осіб, які підлягають обов’язковому соціальному страхуванню з метою одержання додаткового чи підвищеного рівня матеріального забезпечення. Таким чином, добровільне соціальне страхування може виконувати функції основної та додаткової форми соціального забезпечення.

Підставою для організації добровільного соціального страхування є соціальні ризики. Законодавче закріплення переліку соціальних ризиків, що визнаються державою як підстава для надання тих чи інших видів соціального забезпечення, відносять до суттєвих ознак системи соціального захисту. Однорідність страхових відносин добровільного та обов’язкового соціального страхування обумовлена соціальними ризиками.

Основний зміст цих відносин – соціальне забезпечення в разі настання соціального ризику – є однаковим. Це особливо спостерігається в тих випадках, коли той самий об’єкт застрахований в обов’язковому та добровільному порядку, коли змінюється форма страхування відносно конкретних об’єктів страхування або умови страхування. У цих випадках змінюється не предмет, а метод правового регулювання суспільних відносин.

Не менш вагомим аргументом можливості існування добровільної форми соціального страхування є той факт, що до системи соціального захисту відносять системи соціального страхування, як встановлені державою, так і підконтрольні державним органам або такі, що функціонують відповідно до встановлених норм, як результат спільних дій підприємців і працівників.

Головними критеріями відмежування соціального захисту від інших систем матеріального забезпечення є правові гарантії, встановлені державою. Недержавні соціальні страхові фонди для здійснення добровільного соціального страхування можуть функціонувати на підставі принципів соціального партнерства – організаційно-правової основи державної системи соціального захисту

На відміну від обов’язкового соціального страхування, роль соціальних партнерів дещо інша. Держава не бере участі у формуванні страхових коштів безпосередньо. Роль держави складається з відповідної соціальної, інвестиційної, податкової політики: інвестування коштів в державні цінні папери, ліцензування діяльності недержавних соціальних страхових фондів та контролі за їх діяльністю (забезпечення гарантій), стимулювання роботодавців щодо участі у добровільному соціальному страхуванні з метою підвищення рівня соціального забезпечення. Участь у добровільному соціальному страхуванні повинна стимулюватися державою за рахунок податкових пільг або звільнення цих коштів від оподаткування, зарахування їх до валових витрат.

Узагальнюючи вищесказане, зазначимо, що принципова відмінність між обов’язковим і добровільним соціальним страхуванням простежується в питанні про "автономію" суб’єктів права, порядку встановлення прав й обов’язків суб’єктів страхування (шляхом укладення договору про соціальне страхування) та ролі держави у здійсненні страхування.

Іншою підставою для ствердження того, що соціальне страхування може мати тільки обов’язкову форму, стало ототожнення добровільного соціального страхування з особистим добровільним цивільно-правовим страхуванням.

Ця позиція має об’єктивні підстави для існування. Особисте цивільне страхування в науковій літературі та в законодавстві розглядають як додаткову до державної форму соціального забезпечення: об’єктом обов’язкового державного особистого страхування є майнові інтереси, пов’язані з життям, здоров’ям, працездатністю конкретної особи.

Особисте страхування можна розділити на ризикове та накопичувальне (заощадне). Умови договору ризикового виду особистого страхування передбачають страхову виплату тільки в разі настання страхового випадку, що властиво для соціального страхування. Страхові виплати за договорами особистого страхування можуть надаватися на періодичній основі.

Майбутнє запровадження в рамках обов’язкового державного пенсійного страхування часткової капіталізації обов’язкових страхових внесків на персоніфікованих рахунках застрахованих осіб свідчить про можливе застосування в системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування механізмів накопичування. Саме з цього моменту, на нашу думку, цивільні норми, що регулюють відносини щодо страхування, мають в субсидіарному порядку доповнюватися нормами права соціального забезпечення в частині забезпечення гарантій.

Звісно, накопичувальні схеми за своєю технологією є особистим страхуванням, яке пов’язане з моментом виходу на пенсію, але як складовий елемент пенсійної системи вони повинні враховувати державні гарантії та відповідні принципи соціального захисту. Таке комплексне правове регулювання дозволить забезпечити ефективну діяльність Накопичувального фонду та рівень пенсійного забезпечення.

Зазначимо, що вказані методи особистого страхування будуть застосовуватися в рамках обов’язкового накопичувального пенсійного страхування. Довгий час в науковій літературі обговорювалось питання поступового переходу до накопичувальної пенсійної системи, що виключає солідарний принцип. Така позиція не отримала підтримки законодавця. В Україні запроваджено трирівневу систему пенсійного забезпечення. Система соціального забезпечення, зокрема пенсійна, що виключає будь-яку солідарність, повертає нас на початок формування соціального захисту в його сучасному розумінні.

Повертаючись до питання порівняння добровільного соціального страхування та добровільного особистого страхування, здійснити його за умов сучасного стану законодавства видається можливим тільки на підставі Закону України "Про недержавне пенсійне забезпечення" [9]. Цей нормативно-правовий акт має комплексний характер. Здійснення правового регулювання недержавного пенсійного забезпечення окремим законом підтверджує факт існування деяких особливостей (відмінностей) добровільного соціального страхування та особистого:

  • По-перше, цей вид добровільного соціального страхування законодавець визначає як недержавний, що дає підставу вважати подальший розвиток в Україні добровільної форми соціального страхування як недержавної.
  • По-друге, закон визначає недержавне пенсійне забезпечення складовою частиною накопичувального пенсійного забезпечення, яке ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами.

Таким чином, вказаний нормативно-правовий акт допускає можливість здійснення недержавного пенсійного забезпечення в обов’язковому порядку. Вважаємо, що в такий спосіб здійснюватиметься правове регулювання пільгового та особливого пенсійного забезпечення окремих категорій працівників. Вказаний підхід зможе вирішити проблему існування загального та спеціального пенсійного законодавства. Існування в пенсійній системі окремих пільгових і спеціальних програм пенсійного забезпечення при єдиних загальних принципах і умовах пенсійного страхування не може тривати і далі.

Особисте страхування обумовлено страховою сумою, а забезпечення в рамках недержавного пенсійного забезпечення залежить від схем страхування. Порядок організації та функціонування більшості видів недержавних пенсійних фондів здійснюється на підставі принципів соціального партнерства, що є суттєвою відмінністю у порівнянні з діяльністю звичайних страхових компаній, які надають послуги з особистого страхування.

Правовий аналіз змісту норм щодо організації діяльності та здійснення недержавного пенсійного забезпечення визначають особливості добровільної форми соціального страхування, які бажано закріпити в майбутніх нормативно-правових актах.

Добровільне соціальне страхування, на відміну від особистого, охоплює тільки економічно активне населення. Принципово різними мають бути механізми здійснення страхування: відсутність договорів змішаного страхування; невиплата страхових внесків з поважних причин не тягне розірвання договору недержавного соціального страхування або штрафні санкції, а є підставою для його призупинення; договори страхування повинні передбачати можливість переходу з одного страхового фонду до іншого тощо.

Для забезпечення фінансової спроможності недержавні соціальні страхові фонди мають бути комерційними установами, що використовують засади соціального партнерства. Нормами права соціального забезпечення має забезпечуватися право на збереження набутих прав чи прав, що набуваються в сфері соціального захисту.

Становленню обов’язкової форми соціального страхування передувала добровільна. З широким розповсюдженням державного соціального страхування добровільна форма соціального страхування не вичерпала себе. Новий імпульс для розвитку перетворить її в додаткові системи соціального страхування. Вважаємо за корисне паралельне існування в Україні добровільного (недержавного) соціального страхування та особистого страхування. В умовах відсутності позитивного досвіду взаємодії населення зі страховими організаціями, недержавні соціальні страхові фонди доцільно створювати для досягнення соціально значущої мети – здійснення або поліпшення соціального забезпечення застрахованих осіб.

Соціальний захист є однією із функцій держави, а конституційне закріплення соціального принципу державного устрою підтверджує факт існування в Україні соціальної функції в ряду пріоритетних. Тому економічні перетворення мають підкріплюватися сучасним та адекватним законодавством, яке допомагає адаптуватися населенню до нової економічної реальності. Передбачене законами право участі на добровільних засадах у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування осіб, які йому не підлягають, є іншим засобом забезпечення права особи на соціальний захист в системі загальнообов’язкового державного соціального страхування і не є правовим регулюванням добровільного соціального страхування.

В той же час, заперечення існування форм соціального страхування робить ідентичними поняття "соціальне" та "обов’язкове", а обов’язкову форму соціального страхування – виключно державною. Таке вузьке розуміння не сприяє розвитку соціального страхування, зокрема його добровільній формі, та перешкоджає формуванню недержавного обов’язкового соціального страхування.

Поєднання двох форм соціального страхування дозволяє створити таку систему, яка забезпечує максимальний обсяг соціального захисту. Прикладом успішного поєднання обов’язкової (державної й недержавної) та добровільної форми соціального страхування є Британська модель системи соціального захисту.

Вважаємо, що система соціального страхування України повинна широко використовувати обидві форми: обов’язкову й добровільну, а саме соціальне страхування як організаційно-правова форма соціального захисту має бути як державною, так і недержавною.

Література

  1. Конституція України від 28 червня 1996р // ВВР України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
  2. ЕС: будущее социальной политики// Человек и труд. – 2005. – № 3. – С. 23–30.
  3. Гуменюк І. О. Правові основи становлення соціального страхування в Україні. Автореф. дис.. канд. юрид. наук: 12.00. 05/ Національний університет внутрішніх справ. Харків, 2001.
  4. Концепція соціального забезпечення населення України, затверджена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993р. // Урядовий кур’єр від 22 січня 1994р.
  5. Конвенція МОП №102 про мінімальні норми соціального забезпечення// Закони України. Міжнародні договори України. Т. 14. – К., 1997.
  6. Базилюк А. Соціальне партнерство як засіб вирішування соціально-економічних проблем// Україна: аспекти праці. – 1997. – № 1. – С. 22–26.
  7. Про страхування: Закон України від 07.03. 1996р. (в ред. Закону від 04.10. 2001р.) // ВВР України. – 2002. – №7. – Ст. 50.
  8. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 09.07. 2003р. // ВВР України. – 2003. – № 47. – Ст. 372.
  9. Кан М. Организация пенсионного обеспечения (из мирового опыта) // Человек и труд. – 2006. – №5. – С. 2–32.


17.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!