Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Глобалізація: теоретика-методологічні аспекти. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Глобалізація: теоретика-методологічні аспекти. Реферат

У рефераті подано відомості про теоретико-методологічні аспекти глобалізації та її вплив на державне регулювання аграрного ринку

Становлення сучасної системи світового господарства й світогосподарських зв’язків з часів першої промислової революції супроводжувалося гострими теоретичними суперечками. В їх основі лежали кардинальні розбіжності поглядів на причини, що породжують міжнародну торгівлю, й її вплив на добробут держав і народів.

Ці розбіжності найбільш яскраво виразили представники двох шкіл - протекціоністи, що виступали за строге обмеження доступу на національний ринок іноземних товарів, і фритредери - прихильники вільної торгівлі між країнами.

Процеси сучасної глобалізації не є чимось несподіваним, виниклим у результаті якогось відкриття. Історично світ глобалізується й інтегрується в процесі всього свого розвитку. Закон глобалізації є об’єктивним законом розвитку людства. Це означає, що процеси глобалізації неможливо скасувати, відкласти, зупинити, що й зумовлює постановку проблеми та актуальність теми дослідження, особливо стосовно їх впливу на Україну.

При цьому необхідно визначити ступінь впливу глобалізаційних процесів не тільки на національну економіку в цілому, а й на її аграрний сектор зокрема. Тим більше, що ціла низка глобальних проблем, які потребують негайного вирішення, пов’язані з функціонуванням саме цієї сфери економіки: продовольча, екологічна, енергетична, сировинна та ін.

Тема глобалізації у світовій економіці має досить дискусійний характер, про що, зокрема, свідчить аналіз публікацій.

Так, на думку Л. Бляхмана, глобалізація - це процес створення єдиного світового ринку товарів, послуг, фінансових ресурсів, технологій, інтелектуальної власності й робочої сили, інформаційною основою якого стає Інтернет [4].

Політолог Д. Видрін вважає, що, по суті, глобалізація - це тотальна уніфікація світових правил гри [2].

На думку Ю. Яковця, найбільш логічним видається наступне визначення: глобалізація - це процес інтернаціоналізації, що приймає глобальні планетарні масштаби й одержав нові прояви транснаціоналізації, тобто взаємного проникнення економік і глобальні масштаби. Одночасно це й універсалізація, або гомогенізація життя, коли під впливом обмінів людьми, товарами, капіталами, культурними цінностями тощо світ тяжіє до єдиних стандартів, принципів, цінностей [10].

В. М. Лукашевич вважає, що глобалізація - це об’єктивний соціальний прогрес, вмістом якого є всезростаючий взаємозв’язок і взаємозалежність національних економік, національних політичних і соціальних систем, національних культур, а також взаємодії людини та зовнішнього середовища. В основі глобалізації, на його думку, лежить розвиток світових ринків товарів, послуг, праці, капіталу [5].

Однак чимало питань стосовно впливу процесів глобалізації на світовий агропромисловий комплекс і на рівень регуляторних повноважень української держави в процесах регулювання національного аграрного ринку, особливо в умовах вступу нашої країни до Світової організації торгівлі, залишаються недостатньо дослідженими і потребують поглибленого вивчення.

Виділяють кілька періодів у процесі розвитку глобалізації. Простежимо еволюцію розвитку сучасного світового економічного господарства. Так, у XVI-XVII ст., коли предметами міжнародної торгівлі були в основному агропродукти й ремісничі вироби, вона здійснювалася, головним чином, між країнами Європи та її найближчого оточення. Цей ареал активної на той час інтернаціоналізації господарського життя й становив "світову економіку" тієї епохи. Відомий американський теоретик у цій галузі І. Валлерстайн назвав її "Еurореаn World-System" - "європейською світосистемою" [8].

Період XVIII-XX ст. характеризується змінами в характері міжнародного поділу праці. Типовий обмін готових виробів на продовольство й аграрну або мінеральну сировину та паливо виявився значною мірою витиснутий обміном одних продуктів обробної промисловості на інші. Це в остаточному підсумку привело до того, що в 1955 р. частка готових виробів у загальному обсязі світового експорту становила 40,5%, у 1975 р. - 52,6, а в 1995 р. - 74,7%.

За оцінками експертів, до 2015 р. вона підвищиться до 88,6%. Обмін аграрно-сировинними товарами й паливом витісняється на узбіччя міжнародної торгівлі. За І. Валлерстайном, це є капіталістична світосистема - "Capitalist World-System" [8; 10].

У ХХ ст. набула значного розвитку інтернаціоналізація господарського життя, яка на базі торгівлі доповнилась вивозом позичкового й продуктивного капіталу. Поряд з тенденцією інтернаціоналізації всесвітнього господарства на основі міжнародного поділу праці продовжує діяти міжнародна спеціалізація, сутність якої полягає в тому, що окремі країни спеціалізуються на випуску якихось конкретних товарів і послуг. Ця спеціалізація пояснюється традиціями, специфікою виробничого потенціалу, економічним потенціалом, наявністю природних ресурсів.

Спеціалізація дає змогу окремим країнам не витрачати значні грошові ресурси на створення деяких виробництв для випуску товарів, а одержувати їх шляхом зовнішньої торгівлі. Це пов’язане з тим, що та або інша країна має тривалий, професійний досвід у виробництві тих чи інших високоякісних товарів, що дозволяє експортувати їх в інші країни, які імпортують такі товари, оскільки вони їх не виробляють через певні внутрішні національні особливості економік.

У результаті такого розвитку міжнародної спеціалізації відбувся поділ країн на три групи:

  • країни, що виробляють продукцію обробної промисловості на світовий ринок;
  • країни, що постачають продукцію видобувної промисловості;
  • країни, що спеціалізуються на виробництві й продажу продукції сільського господарства.

До третьої групи відносять країни, спеціалізація яких на всесвітньому ринку обмежується сільськогосподарською продукцією, або через слабкий економічний розвиток, в основному внаслідок колоніального панування ряду західних країн у XVIII-XIX ст., або в результаті даної спеціалізації. У першу чергу це стосується країн Азії, Африки, Латинської Америки, країн СНД (у тому числі й України).

Кажучи про третю групу країн - постачальників сільськогосподарської продукції, слід зазначити наявність серед них спеціалізації на певний вид продукції. Так, Бразилія є визнаним постачальником кави, Аргентина - м’яса, Куба - цукру, країни Латинської Америки й Африки - бананів, арабські країни - фініків і цитрусових, бавовни, Україна - зернових, олійних культур, цукру [7; 8].

В узагальненому вигляді об’єктивні фактори, які в цей час визначають процес глобалізації, можуть бути представлені в такий спосіб.

По-перше, основним об’єктивним фактором, що визначає цей процес, є міжнародний поділ праці. Це вищий щабель розвитку суспільного територіального поділу праці, що спирається на спеціалізацію виробництва окремих країн на певних видах продукції, якими вони обмінюються (для України це природно сільськогосподарська продукція). Міжнародний поділ праці утворить основу розширення міжнародної торгівлі, становить об’єктивну базу розвитку світового ринку (в тому числі аграрного).

По-друге, фактор глобального науково-технічного прогресу й впровадження нових технологій, який забезпечує стабільну й усезростаючу перевагу одних країн над іншими. Нові технології змінюють:

  • основи виробництва й організації праці в аграрній сфері;
  • способи використання аграрної продукції (наприклад можливість довгострокового зберігання вироблених продовольчих продуктів);
  • процес відновлення виробничих фондів, що стає безперервним (наприклад прискорена амортизація устаткування, безперервне вкладання в нові високопродуктивні аграрні технології).

Крім того, нові технології створюють конкурентні переваги й можливості монопольного впливу на світовий аграрний ринок. При цьому країни й корпорації, що створюють нові технології й володіють ними, привласнюють підвищену частку світового прибутку порівняно із вкладеним цими країнами капіталом [6].

По-третє, фактором розвитку об’єктивного процесу глобалізації є рівень макрогосподарської відкритості, який формується. Відкритість національних економічних кордонів - явище об’єктивне, яке рано чи пізно осягне кожну країну. Рівень інтеграції національних економік у глобальні процеси залежить від ступеня їхньої відкритості. При відкритій економіці країні протистоять інші країни, наднаціональні сили. При цьому на внутрішню економічну ситуацію впливає вся система світогосподарських відносин. Тому рівень відкритості економіки визначається різними факторами й повинен відповідати національним інтересам кожної країни.

По-четверте, породженням глобалізації й водночас об’єктивним фактором її подальшого розвитку є асиметрія практично всіх сфер життєдіяльності людства (в тому числі аграрної сфери). Суть асиметричності розвитку світосистеми полягає в різному рівні розвитку, різного ступеня підготовленості країн до інтеграційних процесів і, відповідно, у прямій протилежності інтересів - національних і розвинутих країн. Критичного рівня досягла асиметрія багатства й бідності (навіть на рівні продовольчого забезпечення), несумірність використовуваних людством природних ресурсів і гранично припустимого навантаження на природу (екологічне протиріччя).

Таким чином, розглянуті зміст і наслідки сучасного процесу глобалізації дають змогу виділити базисні основи глобалізації як єдиного цілого. Фактори, що впливають на процес глобалізації в аграрній сфері.

Процеси об’єктивної глобалізації не можуть розвиватися стихійно. Вони підлягають регулюванню на міжнародному рівні. Таке регулювання покликане забезпечити реалізацію інтересів усіх суб’єктів, що беруть участь у цих процесах. Однак такий підхід суперечить самій сутності капіталу як самозростаючої вартості за рахунок присвоєння результатів чужої праці.

Однак, незважаючи на існуючі суперечки, об’єктивно вже на рубежі ХХ - ХХІ ст. свого розвитку людство перебуває в стані всеохоплюючих глобальних процесів, що розкривають нові можливості якісного зростання в планетарному масштабі й, у той же час, це створює нові погрози безпеки життєдіяльності й соціально-економічному розвитку, різнопланові глобальні проблеми й конфлікти. Така подвійність відбиває, з одного боку, дію об’єктивних законів глобального розвитку, з другого - реалізацію глобальних процесів, які ініціюються світовою економічною елітою (розвинутими країнами), що знаходить прояви в сучасних тенденціях процесу глобалізації (суб’єктна складова).

Сприйняти концепцію розвитку глобального миру як єдиного цілого заважає економічний інтерес країн-лідерів, тому капітал (у тому числі аграрний) прагне реалізувати свої інтереси шляхом суб’єктивної глобалізації.

Тобто процес глобалізації на рубежі століть характеризує нестабільність світової економіки, що відбиває протиріччя між об’єктивною необхідністю розвитку міжнародного поділу праці для вирішення глобальних проблем (продовольчої, екологічної і т. п.) і суб’єктивним прагненням до однобічного присвоєння його результатів крупним капіталом - транснаціональними компаніями ТНК. На наш погляд, такого присвоєння результатів міжнародного поділу праці заслуговують, у тому числі, 20% населення планети, які потерпають від хронічного недоїдання, та вся цивілізація в межах реалізації концепції екологічно безпечного світу, забезпечення енергетичного балансу за рахунок біотехнологій і т. ін.

Протиріччя між довгостроковими інтересами цивілізації в цілому й інтересами суб’єктів ринку може бути визначене як основне протиріччя глобалізації економіки. Світове співтовариство зацікавлене в забезпеченні стійкого розвитку, без порушення гармонії людини й природи. Суб’єкта ринку в остаточному підсумку цікавить одержання максимально високого прибутку, для якого індивідуальний інтерес превалює над суспільними.

Влада глобального капіталу зростає, а його вимога до національних урядів вести дерегуляцію ринків означає не що інше, як вимога передати реальну економічну владу в цих країнах глобальному капіталу. У відносинах партнерів використовується "право сильного", "подвійні стандарти". Це стосується не тільки транснаціональних корпорацій, а й окремих країн і міждержавних утворень.

Характерно, що останніми роками стали відкривати свої внутрішні ринки й країни, що розвиваються, у тому числі найменш розвинені. До кінця 2006 р. загальне число країн-членів СОТ досягло 150 (після вступу В’єтнаму в листопаді 2006 р.), і в черзі на вступ у цю організацію багато країн (серед яких Україна й Росія). Тобто практично все світове співтовариство готове торгувати за єдиними, ліберальними правилами.

В останні десятиліття ХХ ст. економічна відкритість більшості країн переступила рубіж, після якого принципово міняється співвідношення ендогенних і екзогенних факторів розвитку національних економік. Якщо в минулому вирішальну роль відігравали перші, то тепер ця роль стала переходити до других. Долі національних економік усе більше визначаються зовнішньоекономічним середовищем. Причому в країн, що розвиваються, ступінь відкритості значно вищий, ніж у розвинутих країнах.

Економічна лібералізація характеризується глибокими змінами в системі регулювання світової економіки. Протягом багатьох століть захисником національних економічних інтересів і регулятором внутрішніх господарських відносин країн, а також між національними суб’єктами й зовнішнім світом виступала держава. Вона встановлювала правила гри й примушувала фізичних і юридичних осіб їх дотримуватись. У міру розвитку ринкових регуляторів економіки складався симбіоз державного й ринкового регулювання.

Однак в умовах глобалізації економіки держава як управлінська підсистема стикнулася із принципово новою ситуацією. Держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри й експортні субсидії, курс національної валюти.

В умовах досить високої й усе більш наростаючої взаємозалежності національних економік уряд змушений користуватися ними з оглядом на інші держави, інтереси яких можуть бути при цьому зачеплені, і на поводження впливових недержавних суб’єктів міжнародних економічних відносин (ТНК), які своїми відповідними діями можуть звести нанівець очікуваний ефект від запроваджених заходів, або використати їх на шкоду даній країні.

На думку М. Аллі, повна лібералізація торгівлі й руху капіталів між країнами можлива й бажана тільки в рамках регіональних комплексів, що поєднують економічно й політично асоційовані країни зіставлюваним рівнем соціально-економічного й військово-політичного розвитку [1]. У зв’язку з цим Україні, особливо в рамках аграрної сфери, доцільно лібералізувати торгівлю аграрною продукцією в рамках регіонального комплексу СНГ, який і в сучасних умовах продовжує залишатись головним імпортером національної продукції сільського господарства (особливо це стосується Росії).

І. Стігліц вважає, що "... лібералізація господарського життя не виправдала покладені на неї надії і привела до посилення соціального розшарування й падіння життєвого рівня в багатьох країнах, що розвиваються" [10]. Це пов’язане з тим, що лібералізація зовнішньої торгівлі в країнах, що розвиваються, стала суттєвою причиною збільшення безробіття, оскільки вона зумовлена банкрутством багатьох національних підприємств, які нездатні витримати конкуренцію з іноземними фірмами, у тому числі й на внутрішньому ринку.

Про масштаби й інтенсивність процесу переміщення регуляторних повноважень із державного на міждержавний рівень свідчать наступні цифри. Із середини 40-х рр. ХХ ст. дотепер виникло близько 3 тис. міжурядових організацій, що регулюють різні сфери економіки. Їх доповнюють майже 20 тис. неурядових міжнародних організацій. Особливе значення в цій сфері має діяльність Міжнародного валютного фонду (МВФ), Організації ООН по торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Світової організації торгівлі (СОТ), основне завдання якої регулювання міжнародного торговельного порядку.

При цьому необхідно відзначити, що діяльність міжнародних економічних організацій не завжди є ефективною. Так, у книзі "Тіньові сторони глобалізації" (2002) І. Стігліц висуває наступні критичні аргументи до цих міжнародних інститутів. На його думку, ці організації не виконали покладені на них завдання - підтримка стабільності у світовому господарстві, а також надання економічної допомоги країнам, що розвиваються.

Так, за останні 25 років економічні кризи переживали 100 країн світу: МВФ практично не вдається запобігти розвитку кризових тенденцій в окремих країнах. Більше того, реалізація програм і рекомендацій МВФ, найчастіше, не тільки не поліпшує ситуацію в економіці, але й загострює кризові явища.

Членство у СОТ (раніше, у ГАТТ) змушувало країни, що розвиваються, проводити курс на лібералізацію національного зовнішньоторговельного режиму. Однак реальна не конкурентоздатність багатьох галузей призводила до масового банкрутства підприємств і навіть галузей, скорочення робочих місць і, як наслідок, до падіння життєвого рівня в країнах, що розвиваються (такий розвиток подій цілком прогнозований для галузей аграрного сектору України, таких як галузь тваринництва та бурякоцукрова галузь).

Реструктивна фіскальна політика, приватизація (у тому числі сільськогосподарських земель), відкриття внутрішніх ринків (у тому числі аграрних) - усі ці заходи жорстко пропонуються керівництвом МВФ урядам країн, що розвиваються. Помилковою є також приватизація без попереднього прийняття законодавчих актів, що регулюють процес конкуренції, з одного боку, і соціальні гарантії, що надаються, - з другого. У подібних випадках неминуче виникають такі негативні явища, як необґрунтоване завищення цін з боку підприємств-монополістів, масові скорочення робочих місць і, як наслідок, зростання безробіття (особливо в сільській місцевості).

На наш погляд, однією з причин неефективної роботи МВФ і Світового банку є очевидні недоліки у системи виборності керівництва цих організацій. Так, у керівні органи МВФ і Світового банку входять виключно представники розвинених країн. При цьому процедура виборів має закритий характер. Відповідно, діяльність цих організацій представляє інтереси розвинених країн взагалі і окремих підприємницьких кіл (ТНК) зокрема. У результаті розвинені індустріальні країни продовжують впливати на економічну політику країн, що розвиваються, що найчастіше гальмує економічний прогрес останніх.

Наприклад, квотування та ліцензування експорту зернових з України в 2006 р. призвело до спільної "ноти протесту" дипломатичних кіл США, Франції та інших розвинутих країн, що спіткало український уряд піти на поступки в цьому питанні.

В даному випадку вказані міжнародні політичні інституції захищали інтереси зернових трейдерів - транснаціональних корпорацій (ТНК), таких як "Рамбурс", "Каргілл", "Сантрейд", "Альфред С. Топфер", "Серна" та ін. [9]. Причому крупний міжнародний капітал у вигляді ТНК представлено в Україні й на інших аграрних ринках: олійних культур (Cargill та Bunge), молочному ("Вімм-Білль-Данн", "Рейнфорд", ЮниМилк", "Лакталис", "Люстдорф", "Фанни", "Денон") та ін. [3].

Вищевикладене, звичайно, не означає, що національна держава як регулюючий механізм внутрішньоекономічних і міжнародних відносин (за наявності великої кількості міжнародних організацій) уже втратила свій вплив. Він зберігається, але вже як одна (нехай навіть досить важлива) ланка складного глобального механізму, що регулює глобальні економічні відносини. Тому у міру наростання темпів глобалізації дедалі більша частина державного суверенітету перерозподіляється між локальними, регіональними й всесвітніми регулюючими інститутами.

Тому, на наш погляд, процес глобалізації повинен розглядатися комплексно, і визначити глобалізацію можна тільки шляхом виділення граней: інтернаціоналізація економіки, з одного боку, та взаємозалежність національних економік - з другого, які перебувають як у єднанні інтересів одних суб’єктів світогосподарських зв’язків, так і в протиріччі у їх відносинах з іншими.

Тобто комплексне визначення глобалізації можна визначити як розширення масштабів міжнародних обмінів (товарів, послуг, капіталу, трудових ресурсів тощо) та їх подальша інтенсифікація на основі утворення фінансових, транснаціональних, телекомунікаційних й інших мереж, що призводить до послаблення регуляторних функцій національної держави через їх перерозподіл у бік міжнародних інституцій (засновниками яких є високорозвинуті держави МВФ, СОТ, Світовий банк, ЄБРР) за допомогою діяльності транснаціональних утворень та запровадження подвійних стандартів у політиці та економіці високорозвинутих країн.

На основі проведених досліджень можна зробити наступні висновки.

У сучасних умовах формується цілісний механізм світової економіки, поза яким не може розвиватися жодна держава. Глобалізаційні процеси ведуть до поглиблення й уніфікації економічних інтеграційних процесів, викликаючи до життя нові форми організаційної єдності держав у даній сфері міжнародних відносин, у тому числі за допомогою впровадження наднаціональних органів регулювання. На наш погляд, ефективність наддержавного втручання більшою мірою залежить не від того, яку частину свого суверенітету держави-члени делегують глобальним інститутам (це також стосується очікуваного вступу України в СОТ), а від того, як всі держави дотримуються спільно вироблених правил гри не тільки у своїй зовнішньоекономічній діяльності, а й у внутрішній економічній політиці (як правило, розвинені країни, на відміну від країн, що розвиваються, дозволяють собі зневажати цими вимогами).

При цьому у сфері міжнародних економічних відносин спостерігається зближення національних економік, уніфікація економічного законодавства відповідно до норм міжнародного права. У цьому процесі велике значення має співробітництво міжнародних організацій (перш за все СОТ) з окремими країнами, які зацікавлені у вирішенні національних проблем у рамках міжнародного господарства. У зв’язку із цим участь у міжнародних економічних організаціях (таких як СОТ, ЄЕП, ЄС) є принципово важливою для України, оскільки з їх допомогою можливе більш ефективне відстоювання власних економічних інтересів в аграрному секторі, а також успішне вирішення соціально-економічних проблем на селі.

Таким чином, тенденції сучасної глобалізації відбивають як об’єктивний, так і суб’єктивний бік цього процесу. Процес інтернаціоналізації, що прийняв глобальні планетарні масштаби, як і процес регіональної інтеграції проходить на двох рівнях. Перший рівень - це рівень стихійно-ринкових процесів. На другому рівні вступають у систему відносин держави, які створюють міждержавні організації й у такий спосіб намагаються на наддержавному рівні регулювати процеси глобалізації.

Тому, коли ми чуємо, що глобалізація являє собою якусь погрозу, то, на наш погляд, це може свідчити про запізнювання заходів з регулювання цього процесу з боку держав. Однак це відбувається, як правило, не стільки з об’єктивних причин, скільки із суб’єктивних. Тому подальші дослідження будуть спрямовані на визначення впливу суб’єктивних факторів глобалізації на розвиток аграрного сектору України.

Список використаних джерел

1. Алле М. Глобализация: разрушение условий занятости и экономического роста. Эмпирическая очевидность. - М.: ТЕЙС, 2003. - 314 с.

2. Бизнес. - 2003. - 21 апр. - № 16 (535). - С. 85.

3. Бизнес. - 2003. - 4 декаб. - № 49 (724). - С. 139-143.

4. Калугин В., Ильичев Р. Железные объятия глобализации // Бизнес. - № 30 (549). - 28 июля. - 2003. - С. 58-65.

5. Лукашевич В. М. Глобалистика: Учебное пособие. -3-е издание, переработанное и дополненное. - Л.: "Новий Світ-2000", 2006. - 540 с.

6. Ленский Е. Ф., Цветков В. А. Транснациональные финансово-промышленные группы и межгосударственная экономическая интеграция: реальность и их перспективы. - М.: АФПИ "Экономика и жизнь", 1998. - С. 29-37.

7. Международные экономические отношения.: Учебник // Внешнеэкономический бюллетень / Под общ. ред. В. Е. Рывалкина. - М.: Дипломат. академия при МИД РФ, 1997. - 384 с.

8. Международные экономические отношения: Учеб. для вузов / Е. Ф. Жуков, Т. И. Капаева, Л. Т. Литвиненко и др.; Под ред. проф. Е. Ф. Жукова. - М.: ЮНИТИ-ДАНА. - 2000. - 485 с.

9. Саливон С., Шмидт Т. Выйти из транса // Бизнес. - 2006. - 16 октяб. - № 42 (717). - С. 140-141.

10. Яковец Ю. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. - М.: Экономика, 2001. - 346 с.


17.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!