Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Історико-філософський план становлення правової культури. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історико-філософський план становлення правової культури. Реферат

У рефераті здійснено розгляд становлення правової культури в історико-філософському плані, який свідчить про те, що цей суспільний інститут – надзвичайно складний і багатогранний і в історії філософської думки був предметом розгляду ряду визначних особистостей. Основи світоглядних бачень ряду філософів, юристів минулих століть у питаннях, пов’язаних з правовою культурою, правом, створили засади сьогоденних методів, концепцій у вказаних питаннях

Існування культури, культурних цінностей характеризує саме людський спосіб буття, рівень відділення людини від природи. У цьому сенсі правова культура відіграє у житті суспільства надзвичайно важливу роль. Право як система загальнообов’язкових норм і правил поведінки людей, що виражені в юридичних законах відповідної держави, встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин, інакше кажучи – діють по колу суб’єктів, у часі та просторі, змінюються разом з розвитком суспільства, держави, політики.

Правова культура тісно пов’язана з правовими нормами та законами відповідно до пануючих в суспільстві уявлень про законність, порядок, справедливість і формується в основних сферах життєдіяльності суспільства – соціально-економічній та політичній. Таким чином, теоретичне дослідження становлення цього соціального явища, виокремлення його основ мають органічно вплітатися у діяльність центральних органів виконавчої влади при реалізації ними державної влади (методологічні аспекти такої діяльності є предметом розгляду іншої роботи).

Історико-філософський аспект

У рамках соціальної філософії право, правова культура визначаються як фактори соціального управління. Право – це складне і багатовимірне явище; у філософії права – це продукт духовної діяльності суспільства, у сфері онтології – це система соціальних цінностей, у політичній сфері – це елемент політичної організації і інструмент державної влади і управління. Тому перед багатьма методологами філософії права постало питання, що таке право та його інститути, які їх управлінські можливості, яке місце вони займають серед державних засобів управління.

З філософської точки зору право є органічною єдністю норм, відносин і поглядів, що діють у суспільстві і має первинні, об’єктивні властивості. Всякий управлінський процес має динамічний, певним чином замкнений характер, який включає вироблення й прийняття певної норми права і закінчується досягненням заданого результату. Однак вказаний процес органічно пов’язаний і певним чином базується на складовій частині права – правовій культурі.

Правова культура, за образним порівнянням А. Алексєєва, – це свого роду "юридичне багатство суспільства". Первинною основою цього багатства є початкові форми природного права (правила, традиції і звичаї), які започатковувалися як відображення суспільного життя у вигляді ідей, що внаслідок численного застосування у практичному житті набували форму та зміст добровільних та/чи обов’язкових правил поведінки. Сам же процес застосування, про який йдеться, в кінцевому результаті формував певну правову ідеологію, правову свідомість, правову культуру.

Кант справедливо стверджував, що "найжахливішими трьома вадами, які ми можемо розглядати разом і які втілюють найпідліші і найзліші наші устремління, є: невдячність, заздрість і злорадство. Коли вони досягають свого вищого ступеня, то перетворюються в диявольські пороки" [1].

Відтак задля того, щоб ці пороки у суспільному житті людства не відіграли своєї "чорної" ролі, воно (людство) із самого початку свого існування прагнуло утвердити у своїй повсякденності ідеали свободи, добра, честі і таке інше.

Спочатку – це були міфи про добро і зло (в яких, у переважній більшості, перемогу отримувало добро). Однак, відзначаючи складну, неоднозначну діалектику міфології і права, російський дослідник А. Р. Семитко звертає увагу саме на те, що більш міцні основи, першоджерела правової культури будуть у того "етносу, у міфології якого глибше і детальніше "опрацьовані" передправові мотиви і сюжети, виражено більш чітке ставлення до норм, звичаїв, наслідків їх порушення", при цьому сама "первісна міфологія виконувала регулятивну функцію у суспільстві, акумулюючи досвід предків і передаючи його із покоління до покоління у формі ритуалів, звичаїв і традицій" [2].

На зміну міфам прийшли бачення філософів Давнього світу, у працях яких питання про людину, її сутність, походження і призначення складає одне з основних питань. За часів Сократа людина виступала як складна істота, що містить у собі плотсько-розсудково-розумне начало. Відтак свобода людини – це її незалежність від плотської, розсудкової чи чуттєво-тілесної частин у ній. Свобода не потребує теоретичного доведення, оскільки вона дається людині від природи.

Платон приділяв увагу проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував тип ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.

Аристотель запропонував "філософію про людське", в центрі якої покладено діяльність і поведінку людини. Вищим благом людини, як зазначав Аристотель у "Нікомаховій етиці", є щастя, яке полягає у діяльності душі задля реалізації чеснот: етичних (серединних між двома протилежними пороками) і інтелектуальних (шуканні істини ради неї самої, або встановлення норм поведінки). Основним завданням держави, за Аристотелем, є виховання у громадян моральних чеснот.

Центральним поняттям конфуціанства є "жень" (гуманність), що виступає як закон, сукупність соціальних та етичних взаємин людей. Припис "жень": "Чого не бажаєш собі – того не роби людям". Набагато пізніше цей припис знайде своє відображення у другому законі природного права Т. Гоббса ("Левіафан") та категоричному імперативі І. Канта.

За Джоном Локом, у вільному суспільстві всі закони мають "обнародуватися" чи "проголошуватися" заздалегідь. Полемізуючи з таким твердженням, Ф. Хайек зазначає: "те, що завчасно оприлюднюється чи проголошується, часто є лише недосконалим формулюванням принципів, дотримання яких на ділі може краще вдаватися людям, аніж висловлення. Лише тому, хто переконаний, що будь-який закон є висловленням волі та винайденням законодавця, а не виразом принципів, зумовлених потребами існуючого порядку, завчасне оголошення здається необхідною умовою знання законів" [3].

Неперевершеним зразком осмислення основ права, правової культури є вчення І. Канта та Г. Гегеля. Так, ключем до кантівського розуміння права є його вчення про емпіричний і розсудковий характер людини: людина як емпіричний характер зумовлена загальними зв’язками світу явищ, як й будь-який предмет емпіричного знання, а як розсудковий (інтелігібельний) – вільна від умов часу, простору та причин. Така незалежність від природного закону причинності й зумовленість до дії суто зсередини себе, зі свого духу або ідей є інтелігібельною свободою. Відтак людина є винятком із основного природного закону, згідно з яким будь-яке реальне явище зумовлене певною причиною; вона (людина) здатна розпочати новий ланцюг явищ, основою яких є духовна субстанція.

За Кантом, свобода – сутність і головна особливість права. На його думку, право – це сукупність умов, за яких вільна воля однієї особи узгоджується з волею іншої з погляду на всезагальний закон свободи [4].

У "Вступі до вчення про право" Кант відокремив вчення про позитивне право від вчення про природне право і стверджував, що вчення про природне право повинне ґрунтуватися лише на апріорних принципах, а позитивне (статуарне) право випливати з волі законодавця [4, с. 291]. На його погляд, природне право – це приватне право, яке існує поряд з публічним.

Головна ідея вчення Канта про приватне право полягає у тому, що свобода, яка є найглибшою сутністю людини, повинна мати буття, реалізацію. Першим актом свободи є власність, що базується на волі. На думку Канта, ідея гідності розумної істоти полягає у тому, аби підкорятися лише такому закону, який вона сама собі встановлює [4, с. 95]. Тому воля розумної істоти має розглядатися як така, що наділена законодавчими функціями. Тут ми бачимо принципову проблему: співвідношення волі державного законодавця і законодавчої волі будь-якої людини як розумної істоти, приватного законодавця. За загальним правовим законом, сформульованим Кантом, кожна людина повинна діяти таким чином, щоб вільний вияв її волі був узгоджений з волею інших людей, сумісною з всезагальним законом свободи [4, с. 284].

За Гегелем право є буттям вільної волі, здійсненням свободи. Свобода ж є субстанцією духу. Тому право слід сприймати як дане [5]. Гегель практично підтвердив висновок Канта про право, говорячи, що в його основі лежить свобода окремої людини і право полягає у тому, щоб кожна людина спілкувалася з іншими як з вільними істотами [5, с. 36].

На думку Гегеля, важливо не те, щоб люди постійно мали на меті абстрактні правила і перетворювали своє життя на механічне підведення своїх вчинків під вимоги законів. Важливо, щоб у душах людей жило і діяло "право само в собі" ("логос права", людська вільна воля) та щоб закони відповідним чином, адекватно відображали зміст цього права. Саме у такий спосіб позитивне право збігатиметься з природним і вільна воля збереже свободу. Люди мають жити правом і в праві, знаючи про його розумну сутність і свою власну розумну природу. Закон має бути для людини тим об’єктом, який лише умовно "приходить ззовні". Насправді він розкриває внутрішню сутність душі – розумну і вільну волю. Однак для того, щоб усвідомити це, людині необхідно не тільки знати закон, а й мати вільний доступ до своєї внутрішньої природи, яка у всіх людей однакова.

"Право само в собі" дається кожній людині у вигляді розумної й вільної волі. Встановлюючи цей принцип, Гегель обстоює важливість правової інтуїції при застосуванні законів (у процесуальному законодавстві України цей принцип почасти втілений у ряді норм, що встановлюють правила вирішення справ і, скоріш за все, його повне віддзеркалення (у розумінні Гегеля) ми матимемо опісля внесення змін до вказаного законодавства шляхом введення інституту присяжних засідателів. Прим. автора).

"Право само в собі" спонукає людину до того, щоб вона стала особистістю. Правова заповідь проголошує: будь особистістю і поважай особистість інших. Без цього немає ідеї. Людина, якщо вона не особистість і не визнає особистості в інших, не вшановує "правові веління", вона нездатна бути "правом".

Марксистська філософія, вказуючи на подвійну (біологічну і соціальну) природу людини, зводить її сутність до соціальних рис і трактує як сукупність усіх суспільних відносин. Людина у марксизмі постає як носій соціальної активності, творець духовних (чит.: правових) і матеріальних цінностей та суб’єкт діяльності. Разом з цим людина нерозривно пов’язана з таким соціальним феноменом як відчуження. Згідно з марксизмом відчуження є складним явищем, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (чит.: правової культури) на силу, що панує над людиною, диктує їй свої вимоги, протилежні бажанням людини. Причину відчуження К. Маркс і Ф. Енгельс вбачали в експлуатації людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва, звідси – обстоювання потреби у знищенні цієї власності.

В. І. Ленін вважав, що у майбутньому (у комунізмі) держава відімре, але це буде не раніше, ніж люди звикнуть дотримуватися елементарних норм поведінки без примусу. Однак досягти комунізму слід через певний етап – етап практичного подолання експлуатації пролетаріату шляхом соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Право на цьому етапі має відігравати другорядну роль, а на етапі комуністичного суспільства воно має відмерти. По суті, говорячи про диктатуру пролетаріату у викладі В. І. Леніна, маємо, з одного боку, певну концепцію суб’єктивної правосвідомості класика марксизму, а з другого – ідеологічний нарис певної правової культури, що панувала у СРСР.

Реалізаційні форми правової культури

З огляду на вищевикладене історичне підґрунтя, маємо звернутися до певних реалізаційних форм правової культури.

Після того, як переважно склалася філософська основа філософсько-юридичної науки у житті людства (наприклад, реалізація принципу "розподілу властей" Жана Жака Руссо у Конституції США), відбулося подальше утвердження в житті західноєвропейських країн (і США) демократичної і правової культури.

Як вбачається, ключовим елементом у цьому процесі стали цивільні закони як універсальний інструмент регулювання всього багатопланового та строкатого суспільного життя – від конституційних засад до побутових, сімейних відносин. Вони також є тими втіленнями ідеалів свободи, вимог демократичної і правової культури, за допомогою яких ці ідеали реалізуються у повсякденному житті громадян і за допомогою яких з юридичного боку забезпечується формування сучасного вільного громадянського суспільства [6].

Постіндустріальні, технологічно і інформаційно розвинуті суспільства у своїй масі є суспільствами вільними і самоврядними, стрижнем і суттю яких є саме право. Позаяк саме право дозволяє людям утвердитися у великих загальнолюдських цінностях, зробити волю у високому розумінні вихідним початком і стрижнем життя, гідного людей, повернути її на людську активність, творчість, здійснення розуму.

А це все припускає необхідність нового у розумінні права, а, отже, – його складової частини – правової культури.

Йдеться, зокрема, про нову науку, яка покликана досліджувати походження, формування та розвиток права, свобод і обов’язків людини і громадянина, а також розробляти заходи щодо їх реалізації громадянами, суспільством і державою – правологію [7].

Ця наука "об’єднує всі наукові й освітні світогляди про суть і призначення права та його роль у житті людини і суспільства" [7, с. 103] і розглядає право як об’єктивне постійно існуюче реальне соціальне явище, яке розвивається з практики особистого та суспільного життя. Вказана наука "охоплює не тільки право як існуюче у суспільстві матеріальне соціальне явище, але і всю складність правової ідеології, яка відображає рівень правосвідомості учасників правових відносин та впливає на реальність реалізації матеріального права його суб’єктами: людиною і громадянином, сім’єю, представницькими органами, науковцями, освітянами, державними діячами, посадовими особами, політиками, керівниками різних рівнів та іншими" [7, с. 102].

Слід відмітити, що останнім часом у наукових колах закони почали розглядати як похідні, співвідносно до суб’єкта. Правова поведінка стала досліджуватися як самостійний феномен, а саме відхилення від правових норм не ототожнюватися з видом негативної поведінки. Правову і неправову поведінку почали розглядати як взаємообумовлену законом, як третім суб’єктом. Причому у самому законі передбачається наявність недосконалості і таким чином гаситься негативність сприйняття неправової поведінки [8].

Уже зараз, здається, вимальовуються деякі напрямки такого повороту в розумінні і характеристиках права, здатні перебороти традиційні трактування і дати відповідь на вимоги часу. Ось деякі з них:

  • висвітлення права зі світоглядних позицій, тобто його розуміння як самобутньої, унікальної ланки в процесах буття і розвитку людства. Унікальність і самобутність цієї ланки визначається тим, що вона має свої, незамінні функції і своє призначення, що не зводиться ні до категорій держави, ні до категорій моралі;
  • розвиток права, правової культури спрямований у майбутнє, пов’язане з розробкою таких наукових положень, що мають розкрити можливості і властивості права як сильного і діючого фактора в житті людини. Цей фактор дійсно унікальний, оскільки він, з одного боку, зобов’язаний слугувати людині, а з другого – пробудити в людині її творче начало за допомогою людського феномена – волі, поборовши, при цьому, негативні сторони цього феномена;
  • право – феномен розуму і високих істинно людських – духовних начал, які найбільш близькі до сутності людини, а, відтак, мають визначатися як святиня у житті людини.

Говорячи про такий органічний пласт людського існування як право, правова культура, неможливо обійти стороною питання їх ролі і місця у такій державі, яка називається правовою.

До основних ознак, за якими яку-небудь державу можна було б визначити як правову [9], входить, у тому числі і наявність у всіх громадян правової культури, зокрема життєво необхідних юридичних знань, а також умінь і навичок їх використання в практичному житті. Ця ознака детермінується активною участю громадян у суспільно-політичному житті, оскільки побудова правової держави неможлива без їх юридичної поінформованості, правової культури. Остання включає в себе знання права, повагу до закону, готовність виконувати закон, уміння користуватися законодавством у практичному житті, бажання та готовність боротися з правопорушеннями. Це досягається шляхом правової пропаганди та різними іншими засобами.

Взагалі ж науковці відзначають таке: якщо взяти соціальну матрицю поведінки людини з точки зору її правової культури, то на найнижчому щаблі основним мотивом буде острах покарання, на середньому – очікування вигоди, а на найвищому має бути гармонія, співзвучна діючій системі нормативної регуляції, де органічно сполучатимуться юридичні, моральні та інші соціальні імперативи [10].

Наявність у громадян високої правової культури, у свою чергу, є визначальним чинником втілення інших ознак правової держави, як-от закріплення у Конституції та інших законах основних прав людини, високий авторитет закону (або панування у суспільному та державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни), врегулювання відносин між особою та державою на підставі загально дозвільного принципу: "особі дозволено робити те, що прямо не заборонено законом", взаємовідповідальність особи та держави.

Дійовим чинником впливу на формування та розвиток саме такої культури має стати діяльність носіїв державної влади в Україні залежно від їх ролі у суспільному житті країни – законодавчій, виконавчій чи судовій. Якщо, на нашу думку, роль "форварда" у вказаній діяльності відіграє законодавча влада (оскільки саме вона визначає основні правила гри), то на долю "захисника" і "напівзахисника", що уособлюються в образі уряду України, центральних та місцевих органів виконавчої влади випадають нелегкі будні: забезпечувати належне виконання рішень "форварда". Таке виконання передбачає високий рівень правосвідомості осіб, які залучаються до нього. Їх діяльність має бути максимально спрямованою на забезпечення усталення такого правопорядку в державі, за яким:

  • а) законопроекти готуються належно (на підставі відповідних науково-практичних результатів, що мають своїм підґрунтям ретельне дослідження реалій у відповідному напрямку впливу як у вітчизняному просторі, так і у світовому);
  • б) закони виконуються;
  • в) закони виконуються належно;
  • г) закони змінюються у встановленому порядку (див.: підпункт "а").

Сучасний аспект утвердження правової культури

Необхідність підвищення рівня правової культури громадян України, їх правосвідомості зумовлюється становленням нашої держави як демократичної та правової, а також формуванням засад громадянського суспільства. Ефективна реалізація вказаних факторів на сучасному етапі державотворення залежить від рівня їх законодавчого утвердження.

Вказані вище фактори були покладені у основу прийняття Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001 "Про Національну програму правової освіти населення" [11].

Як зазначено у вказаній вище Національній програмі (далі – Програма), метою цього документа є підвищення загального рівня правової культури як окремих громадян, так і суспільства в цілому, вдосконалення системи правової освіти населення, набуття громадянами необхідного рівня правових знань, формування у них поваги до права, гуманістичних правових ідей, загальнолюдських та національних правових цінностей (у тому числі – через подолання правового нігілізму). Реалізація цього документа має сприяти також поліпшенню якості юридичної, правової освіти населення (зі збереженням та розвитком вітчизняних традицій у цій сфері), а також підвищенню рівня правової поінформованості населення.

Реалізація мети Програми передбачається шляхом:

  • утвердження гуманістичних правових ідей, загальнолюдських та національних правових цінностей, високих моральних засад у суспільному житті;
  • визнання правової освіти населення одним із основних чинників формування високої правосвідомості і правової культури окремих громадян та всього суспільства;
  • активної участі в організації і здійсненні заходів із правової освіти населення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, навчальних та культурних закладів, наукових установ, міжвідомчих координаційно-методичних рад з правової освіти населення, видавництв та видавничих організацій, засобів масової інформації та поєднання комплексу заходів у сфері правової освіти, що здійснюються цими органами, організаціями, закладами і установами;
  • забезпечення відкритості правової інформації, доступу всіх верств населення до її джерел та ін.

Програма передбачає дальше створення необхідних умов для набуття широкими верствами населення правових знань та навичок у їх застосуванні, забезпечення доступу громадян до джерел правової інформації, а також визначає основні напрями правоосвітньої діяльності (розділ II Програми) та першочергові заходи (у кількості 22) щодо їх реалізації (розділ III Програми).

Як вбачається, цікавим у контексті реалізації Програми є історичний досвід української виборчої кампанії у період жовтня – грудня 2004 р. як практичне здійснення положень Концепції підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні [12]. Концепція, про яку йдеться, була прийнята 8 грудня 2000 р. і в ній уже у той час відзначалася проблема необхідності підвищення правової культури учасників виборчого процесу і референдумів. При цьому актуальними визнавалися питання щодо підвищення правової культури не лише виборців, а й інших учасників виборчого процесу і референдумів.

Насамперед йшлося про громадян, які входять до складу виборчих комісій та комісій з референдуму, і відзначалася необхідність створення умов, у тому числі для підвищення їх правової культури. Актуальною також є проблема підвищення правової культури кандидатів, їх довірених осіб, уповноважених осіб політичних партій та виборчих блоків партій, офіційних спостерігачів, осіб, які відповідно до закону мають право бути присутніми на засіданнях комісій з референдуму.

Наскільки "ефективно" була реалізована як Програма, так і Концепція у вказаний вище період засвідчили відповідні події, очевидцями яких стали як українська, так і міжнародна спільноти.

Висновки. Таким чином, здійснений розгляд становлення правової культури в історико-філософському плані свідчить про те, що цей суспільний інститут – надзвичайно складний і багатогранний і в історії філософської думки був предметом розгляду ряду визначних особистостей. Основи світоглядних бачень ряду філософів, юристів минулих століть у питаннях, пов’язаних з правовою культурою, правом, створили засади сьогоденних методів, концепцій у вказаних питаннях.

З урахуванням наукового визначення концептуальних підвалин цивільного права, про які йшлося вище, викладене обумовлює можливість центральному органу виконавчої влади здійснювати відповідну частину державної влади саме на засадах розумності і справедливості, що, у свою чергу, складають основу правової культури.

Однак, безумовно, визначальними чинниками застосування такого підходу у цій сфері суспільного життя є особиста правова культура всіх осіб, що складають апарат конкретно взятого центрального органу виконавчої влади (пам’ятаємо про роль "захисника" і "напівзахисника"), та чітке визначення на відповідному рівні меж його повноважень. Саме у такий спосіб матимемо змогу утвердити у суспільстві живу матерію високого духу правової культури – свободу і гуманізм, тобто основні засади соціального управління.

Список використаних джерел

1. Кант И. Из "Лекций по этике" // Этическая мысль. – М., 1988. – С. 328.

2. Семитко А. Р. Развитие правовой культуры как правовой прогресс. – Екатеринбург, 1996. – С. 91, 249.

3. Хайєк Ф. А. Право, законодавство та свобода: Нове викладення широких принципів справедливості та політичної економії: В 3 т. – Т. 1.: Правила та порядок: Пер. з англ. – К: Сфера, 1999. – С. 163.

4. Кант И. Метафизика нравов в двух частях. Метафизические начала учения о праве. – М., СПб, 1995. – Ч. 1. – С. 285.

5. Гегель В. Ф. Философия права. – М.: Наука, 1990. – С. 60, 67.

6. Алексеев А. А. Философия права. – http://www. ihtik. lib. ru/jur/

7. Коцюба О. Правологія – наука третього тисячоліття, або новітня ідеологія прав, свобод і обов’язків людини // Право України. – 2003. – №8. – С. 100.

8. Забиров А. Н. Социологические подходы к исследованию правосознания. – http://www. i–u. ru/biblio/archive/zabirov%5Frepress/

9. Державне управління: Словн. – довід. / За заг. ред. В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка. – К.: Вид–во УАДУ, 2002. – С. 146–147.

10. На шляху розроблення методології філософії приватного права // Право України. – 1998. – № 6. – С. 95.

11. Про Національну програму правової освіти населення: Указ Президента України від 18 жовт. 2001 р. № 992/2001 // Офіц. вісн. України – К., 2001. – № 43. – Ст. 1921.

12. Про Концепцію підвищення правової культури учасників виборчого процесу та референдумів в Україні: Указ Президента України від 8 груд. 2000 р. № 1322/2000 // Офіц. вісн. України – К., 2000. – № 50. – Ст. 2151.


17.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!