Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Адміністративна відповідальність та право: процес реформування законодавства. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Адміністративна відповідальність та право: процес реформування законодавства. Реферат

Хоч традиційний для адміністративного права імперативний метод регулювання (так званий метод владних приписів) залишається непохитним, однак поширюються деякі нові форми його прояву. Вони свідчать про створення якісно нового, відмінного від колишнього, адміністративно-правового режиму регулювання відносин між органами виконавчої влади, їх посадовими особами і громадянами

В державному управлінні важливе місце посідає правове регулювання відносин адміністративної відповідальності. Сучасний стан цього адміністративно-правового інституту, не дивлячись на часті зміни норм Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП), не відповідає належною мірою об'єктивним потребам розвитку демократичного суспільства.

Зокрема, в КпАП поняття адміністративного проступку ототожнюється із поняттям адміністративного правопорушення. Проте адміністративним правопорушенням визначається будь-яке порушення норм адміністративного права. Натомість адміністративний проступок — це таке порушення відповідних правових відносин або відносин що врегульовані іншими соціальними нормами, за яке законодавством передбачене адміністративне стягнення.

Тому доцільно при визначенні цього явища застосовувати термін "проступок", а не два терміна, як це має місце в чинному КпАП. Зважаючи на це зараз розробники нового проекту зазначеного Кодексу дали йому назву "Кодекс України про адміністративні проступки".

Необхідно також ввести в законодавство про адміністративну відповідальність (тобто адміністративно-деліктне законодавство) зміни щодо суб'єкту адміністративного проступку, передбачивши поряд із фізичними Особами й юридичну особу

Зміна суспільно-політичної ситуації в Україні після набуття нею незалежності, розвиток підприємництва на основі різних форм власності, перехід до ринкової економіки та інші чинники спричинили прийняття Верховною Радою України ряду законів, якими було встановлено адміністративну відповідальність юридичних осіб.

Такі норми містять, наприклад, Закони України "Про зайнятість населення", "Про об'єднання громадян", "Про відповідальність підприємств, їх об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування", "Про виключну (морську) економічну зону України", "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності", "Про відповідальність підприємств, установ та організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину", "Про електроенергетику", "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" тощо.

Частина законів включає норми-поняття щодо цієї відповідальності, не передбачаючи розміру штрафних санкцій, порядку провадження в справі тощо. Наприклад, стаття ЗО Закону України "Про об'єднання громадян" визначає, що "в разі грубого або систематичного вчинення правопорушень, за поданням легалізуючого органу або прокурора на об'єднання громадян може бути накладено штраф в судовому порядку".

Разом з тим переважна частина законів встановлює відповідальність в повному обсязі, тобто норми "прямої дії", при цьому порядок провадження в цих справах, оскарження рішень органів, уповноважених накладати стягнення є різним.

Так, Законом України "Про виключну (морську) економічну зону України" визначено норми матеріального права: склади правопорушень, що посягають на охорону суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні, визначено види стягнень (основним з яких є штраф) і його розміри, та процесуальні норми: органи, які уповноважені розглядати справи про правопорушення, перелік посадових осіб, яким надано право накладати штраф, порядок виконання і оскарження рішень про притягнення до відповідальності.

Законодавець, встановлюючи адміністративну відповідальність юридичних осіб, вживає терміни "штраф", "відповідальність у вигляді штрафу". Незважаючи на те, що стосовно юридичних осіб термін "адміністративна відповідальність" безпосередньо не вживається, є підстави стверджувати, що у всіх випадках мова йде саме про адміністративну відповідальність.

Це твердження ґрунтується на положеннях теорії права про наявність таких основних, загальновизнаних видів юридичної відповідальності, як дисциплінарна, адміністративна, кримінальна та цивільно-правова. Деякі вчені-правознавці розглядають питання про існування таких видів відповідальності, як конституційно-правова, матеріальна, відшкодування моральної шкоди.

Накладення на підприємство, установу або організацію штрафу безперечно є юридичною відповідальністю, яка полягає в обов'язку юридичної особи-правопорушника понести негативні наслідки у вигляді стягнень, які від імені держави накладають посадові особи уповноважених органів. Адже види стягнень у вигляді штрафу є атрибутом адміністративної відповідальності

Адміністративній відповідальності як юридичних так і фізичних осіб притаманні такі спільні ознаки: публічний державно-обов'язковий характер;

  • зосередження права накладення стягнень в органах виконавчої влади (наявність органів адміністративної юрисдикції); репресивний характер;
  • особливий порядок притягнення до відповідальності; встановлення виключного переліку діянь, за які накладаються стягнення, та відповідальності за них законом.

Певну увагу проблемам інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб було приділено на Першій національній науково-теоретичній конференції "Адміністративне право: сучасний стан і напрями реформування", яка відбулася 18-21 червня 1998 року в м. Яремче Івано-Франківської області. В Концепції реформи адміністративного права України, проект якої було представлено на конференції, зазначено, що потребує обговорення необхідність введення в адміністративне законодавство термінів "фізичні особи" і "юридичні особи" як суб'єктів адміністративного проступку.

Одним з маловивчених є питання про суб'єктивну сторону складу адміністративного правопорушення, суб'єктом якого виступає підприємство, установа, організація або об'єднання громадян. За положеннями сучасної правової науки однією з ознак суб'єктивної сторони правопорушення є вина, тобто психічне ставлення правопорушника до своїх дій та їхніх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності.

Є безсумнівним, що юридичні особи можуть виступати як суб'єкти цивільно-правової відповідальності. Згідно зі статтею 441 Цивільного кодексу України, в зобов'язаннях із заподіяння шкоди вина юридичної особи проявляється у винних діях чи бездіяльності її працівників, вчинених під час виконання ними трудових (службових) обов'язків.

Стаття 23 Цивільного кодексу України дає визначення юридичної особи: це — організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнові та особисті права, носити зобов'язання тощо. Як відомо, організація є відповідним чином оформленою системою, яка має суб'єкт управління (адміністрацію). Крім того, в окремих видах організацій до їх суб'єктів управління слід віднести і збори акціонерів або збори членів даної організації. Адже рішення не завжди приймається керівництвом організації. Часто керівництво виконує рішення зборів.

Тому визначаючи суб'єктивну сторону адміністративного проступку за участю організації (юридичної особи) слід зважити на той фактор, що ця вина не може розглядатися так, як це передбачено ст. 441 ЦК України (відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників), оскільки рішення може прийматися зборами акціонерів, а останні, як відомо, можуть не бути працівниками організації.

Отже, адміністративну відповідальність юридичної особи не можна розглядати ні як відповідальність посадової особи, ні як відповідальність адміністрації, ні як відповідальність колективу організації. Це нове явище в адміністративному праві, народжене соціально-економічними перетвореннями в українському суспільстві.

З суб'єктивної сторони, адміністративний проступок, вчинений юридичною особою, характеризується як винне діяння. Вина юридичної особи є психічне ставлення осіб, які знаходяться в безпосередніх організаційно-правових відносинах з нею, причетних до протиправних діянь, виражених в актах юридичної особи, що завдали шкоди суспільним відносинам порядку управління, до цих діянь та їхніх наслідків, виявлене у формі умислу або необережності.

Адміністративна відповідальність юридичної особи не є відповідальністю колективною. Адже поняття колективу, в тому числі трудового; має свої особливості, з якими особливості поняття юридичної особи не збігаються.

Встановлення юридичної, зокрема адміністративної, відповідальності є одним із ефективних засобів забезпечення дотримання учасниками правовідносин приписів правових норм.

З огляду на це, практичне значення нормативного визнання підприємств, установ, організацій або об'єднань громадян суб'єктами адміністративної відповідальності полягає в тому, що в ряді випадків при порушенні порядку і правил, встановлених законодавством, не має можливості встановити відповідальність безпосередньо посадових осіб. Наслідком безкарності правопорушень стає зниження ефективності державного управління у певних сферах, нанесення збитків інтересам держави і суспільства.

Інститут адміністративної відповідальності має багато спільного з інститутами кримінального законодавства, правові відносини адміністративного процесу — з цивільним процесуальним та кримінальним-процесуальним правом. Тому реформування адміністративної відповідальності та адміністративного процесу вимагає відповідних змін і в названих галузях права.

Процес підготовки оновленого Кодексу України про адміністративні проступки розпочався порівняно давно, і тепер відповідний законопроект на основі переосмислення закономірностей розвитку суспільних процесів зазнав докорінних змін. З'явилося нове поняття адміністративного проступку, його суб'єктом передбачається не тільки фізична, але й юридична особа, запроваджено інститут співучасті у скоєні проступку тощо.

Однак проекти Кодексу про адміністративні проступки та Кримінального кодексу не вирішили одного з основних завдань — чіткого відмежування кримінальних правопорушень від адміністративних проступків.

Традиційно вважалося, що особлива частина Кодексу про адміністративні проступки охоплює склади проступків, які не є суспільне небезпечними. Кримінальне законодавство передбачає в особливій частині Кримінального кодексу норми щодо злочинів, однією з основних ознак яких є суспільна небезпечність діяння.

Але розмежування адміністративних проступків і кримінальних правопорушень (злочинів) лише за ознакою суспільної небезпеки та засобами регулювання (адміністративне або кримінальне право) є недостатнім. Вимоги щодо однорідності суспільних відносин, які визначають предмет регулювання адміністративного права, в інституті адміністративної відповідальності не витримані.

Нормами особливої частини чинного Кодексу України про адміністративні правопорушення охоплені проступки, які до сфери управління не маютіь ніякого відношення. Наприклад, проступки, які передбачені в статтях 42-1 "Виробництво, заготівля, реалізація сільськогосподарської продукції, що містять хімічні препарати понад граничне допустимі рівні концентрації", 42-2 "Заготівля, переробка або збут радіоактивне забруднених продуктів харчування чи іншої продукції", 45 "Ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу", 51 "Дрібне розкрадання державного або колективного майна" та багато інших.

Ці проступки не можна вважати адміністративними, оскільки відносини, що охороняються названими вище нормами, не мають ніякого відношення до державного управління або місцевого самоврядування. Але це і не злочини, оскільки вони не несуть в собі великої суспільної небезпеки. Постає питання, з яким же видом правопорушень у даному випадку ми маємо справу.

Звернемося за досвідом до законодавства зарубіжних країн. Більшість з них в системі кримінального законодавства мають статті, норми яких передбачають склади злочинів, і статті, в яких передбачаються склади кримінального проступку (наприклад, США, Великобританія, Франція, Нідерланди, тощо). За скоєння кримінального проступку в основному передбачені невисокі стягнення, які не тягнуть за собою судимості.

Викладене вище дає змогу вести мову про доцільність передбачення в українському законодавстві кількох видів протиправних діянь:

  • адміністративних проступків;
  • кримінальних проступків;
  • злочинів.

Розмежування таких протиправних діянь доцільно здійснювати на основі таких критеріїв, як ступінь завданої ними шкоди суспільним відносинам, вид об'єкту правопорушення, суб'єкт юрисдикції, тяжкість та вид стягнень, що передбачаються за їх скоєння, суб'єкт правопорушення.

За ступенем шкідливості варто виділити правопорушення з високим, значним та невисоким рівнем суспільної шкоди.

Правопорушення з високим рівнем суспільної шкоди (суспільне небезпечні), незалежно які правовідносини вони порушують, в українському праві при наявності деяких інших ознак вважаються злочином.

Відмежування проступку (як кримінального так і адміністративного) від злочину, хоч і представляє собою проблему, але законодавець знаходить можливості її вирішення. Цього не можна поки що сказати про відмежування кримінального проступку, склад якого взагалі ще не визначений кримінальним законодавством від адміністративного. Тому при розмежуванні цих двох видів правопорушення варто використовувати разом з критерієм "ступінь заподіяної шкоди" інших критеріїв.

Значним рівнем суспільної шкоди доцільно характеризувати кримінальний проступок. Правопорушення з невисоким рівнем суспільної шкода можна розглядати однією із ознак адміністративного проступку.

Розмежування кримінального проступку від адміністративного, доцільно провести також за об'єктом (відносинами, які охороняються тією чи іншою галуззю права) та за суб'єктом юрисдикції.

До адміністративних проступків слід віднести лише ті з них, які посягають на встановлений порядок управління в широкому значенні цього терміну. Це означає, що ними можуть вважатися проступки, які посягають на порядок управління у сфері громадської безпеки, охорони природи, якості продукції метрології та стандартизації, транспорту, загального військового обов'язку тощо.

Проступки доцільно розділити на кримінальні та адміністративні в залежності від суб'єкту юрисдикції. Суб'єктами адміністративної юрисдикції є органи виконавчої влади, що уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, а справи про кримінальні проступки розглядатимуть суди загальної юрисдикції, які спеціалізуються на кримінальних справах.

Ще одним важливим критерієм розмежування адміністративного та кримінального проступку є тяжкість та вид стягнення. Такі стягнення, як виправні роботи, конфіскація майна, арешт слід передбачати лише для кримінальних проступків.

За суб'єктом правопорушення кримінальні й адміністративні проступки також можуть бути розмежовані. Адміністративну відповідальність мають нести як фізичні, так і юридичні особи, відповідальність за кримінальний проступок — лише фізичні особи (громадяни, посадові особи і т. ін.).

Нарешті, юридичні склади кримінальних проступків і злочинів доцільно передбачити в єдиному кодифікованому акті — Кримінальному кодексі України. В ньому необхідно визначити поняття кримінального проступку, його особливості, в окремому розділі варто передбачити статті, в яких визначатимуться санкції за кримінальні проступки та інше.

Порядок провадження у справах про скоєння кримінального проступку мусить бути передбачений окремим розділом в Кримінально-процесуальному кодексі України.

Із світового досвіду відомо, що в період серйозних трансформацій політико-правових систем, а ми зараз переживаємо таку трансформацію, саме галузь адміністративного права потребує істотних перетворень, а отже, відповідного науково-теоретичного забезпечення.

Це цілком зрозуміло, оскільки адміністративне право є однією з провідних галузей права в кожній демократичній країні. Адже як, наприклад, галузь цивільного права виконує своєрідну системостворюючу функцію в сфері приватного права, так і адміністративне право виконує таку ж функцію в сфері публічного права.

Досвід сучасних розвинених держав Європи свідчить, що демократична перебудова національних адміністративно-правових доктрин і законодавства у післявоєнний час тривала по кілька десятків років. Напевне, рекордним тут можна вважати приклад Великобританії, де подібний процес, за оцінками самих британських адміністративістів, тривав майже п'ятдесят років.

Що ж стосується України, то в перші приблизно 5-6 років після набуття державної незалежності у розвитку адміністративного права відбувався, можна сказати, явний застій

Зокрема, дуже повільно і нерішуче оновлювалося адміністративне законодавство. Скажімо, окрім регулювання діяльності органів правоохоронної спрямованості, серед нових адміністративно-правових актів загального характеру можна назвати хіба що прийнятий у 1993 році Закон України "Про державну службу"

На цьому фоні все більш відчутним стало відставання від нових вимог практики державотворення української адміністративно-правової науки. На жаль, реальним фактом є те, що на сьогодні у нас підготовлено одиничні вузівські підручники з адміністративного права. Майже не видаються монографічні роботи по теоретичних інститутах цієї галузі права. В цілому за попередні роки значно скоротилась чисельність учених-адміністративістів.

Лише після прийняття у 1996 році Конституції України почали змінюватися на краще несприятливі тенденції розвитку національного адміністративного права.

Два вирішальних фактори значно цьому сприяли: по-перше, утворення Президентом України у 1997 р. Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, і — головне — покладення на цю комісію завдання підготовки Концепції адміністративної реформи; по-друге, це — прийняття в тому ж році Кабінетом Міністрів України рішення про створення Робочої групи, якій доручалась підготовка Концепції реформи українського адміністративного права і, крім цього, розробка проекту Адміністративного кодексу України.

Не можна не відзначити, що обидві ці події не мали аналогів в історії нашої країни. Особливо ж неординарним, і не тільки, здається, для нашої країни, слід визнати урядове рішення щодо розробки Концепції реформи адміністративного права. Це, дійсно, надзвичайно рідкісний випадок, коли держава офіційно ставить завдання по концептуальному забезпеченню реформування цілої галузі національного права, причому галузі фундаментальної.

Відповідно до цього завдання в 1998 році проект зазначеної Концепції був підготовлений. Його творча апробація була розпочата на Першій національній науково-практичній конференції з адміністративного права, яка відбулася у тому самому році і стала важливою віхою в консолідації сил адміністративістів України.

Творчий потенціал згаданої Концепції полягає, насамперед, в тому, що вона орієнтує весь процес реформування адміністративного права і зусилля дослідників на постановку і вирішення проблем по кількох основних напрямках.

Перший стосується необхідності переосмислити ряд ключових науково-теоретичних засад адміністративного права, тобто розвити і оновити саму доктрину адміністративного права як самостійної галузі української юридичної науки.

Другий напрямок зв'язаний з необхідністю суттєво змінити, оновити або доповнити усі основні частини величезного масиву чинного адміністративного законодавства, яке сьогодні за своїм змістом не відповідає не тільки потребам формування громадянського суспільства, побудови соціальної, демократичної, правової держави, а, крім того не відповідає і вимогам здійснення адміністративної реформи.

І, нарешті, третій напрямок зумовлений необхідністю з'ясувати підходи до побудови внутрішньої структури нормативної системи адміністративного права. При цьому важливо врахувати потреби збереження її, з одного боку, галузевої цілісності, єдності адміністративного права, а з другого — поглиблення її внутрішньогалузевої диференціації.

Основні висновки Концепції вже набули досить широкого поширення. Найбільш цінним є те, що деякі ідеї вже знайшли втілення у законопроектній практиці. Причому у дуже важливих для державотворення актах: наприклад, в Законі "Про Кабінет Міністрів України", в проектах Кодексу основних правил поведінки державного службовця, нової редакції Закону "Про державну службу", Закону "Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади".

Крім того, безпосередньо на підставі відповідних розділів Концепції за дорученням Державної комісії з проведення адміністративної реформи та уряду України розпочата розробка таких принципово нових для нашого законодавства актів, як Кодекс адміністративних процедур і Закон "Про державний контроль у сфері виконавчої влади".

Вже один цей перелік законопроектних робіт свідчить про велику кількість і різноманітність висвітлюваних в Концепції проблем реформування адміністративного права. Причому Концепція аж ніяк не має на меті остаточно і безапеляційно вирішити всі ці проблеми. Дана справа, безумовно, потребує подальших, зростаючих зусиль як учених, так і практиків.

Разом з тим треба підкреслити, що в процесі підготовки і обговорення Концепції реформи адміністративного права в середовищі фахівців виявилося два протилежних підходи.

Перший полягає в тому, що існуюче адміністративне право необхідно якісно модернізувати на засадах правової державності. Необхідно тому, що його нинішній стан не відповідає обраним новим соціально-економічним і політико-правовим орієнтирам розвитку українського суспільства і здатний, враховуючи фундаментальне значення цієї галузі права, істотно гальмувати цей розвиток.

Другий підхід, ґрунтуючись на тих же самих оцінках невідповідності існуючого адміністративного права новим історичним орієнтирам розвитку, зводиться, проте, навпаки, до того, що саме сьогоднішні соціально-економічні реалії України як раз і унеможливлюють в принципі вирішення завдання підтягнути інститути адміністративного права до світових правових стандартів.

Звідси реформування адміністративного права з орієнтацією на ці стандарти означатиме механічний перенос у нашу дійсність адміністративно-правових інститутів розвинених зарубіжних країн, що є нічим іншим, як "химерною мрією" (за висловом одного з авторів наведеної позиції).

Тому з реформою не треба поспішати, оскільки не можна забігати вперед. Треба, як вважають ці автори, просто очікувати, що по мірі об'єктивного процесу становлення ринкових економічних відносин і громадянського суспільства інститути адміністративного права (і не тільки цієї, а й всіх інших галузей) поступово вдосконалюватимуться.

З огляду на наведене, стосовно концептуальних ідей реформування українського адміністративного права треба, перш за все, сказати, що про якесь "підтягування" до "світових правових стандартів" говорити взагалі недоречно. Вже хоча б тому, що існуючі в різних країнах світу правові стандарти — досить різні, і про щось єдине "світове" говорити не можна.

Насправді ж прихильники реформування адміністративного права виходять з того, що в більшості розвинених європейських країн адміністративне право базується на ряді однакових принципів. По них, до речі, виданий у 1996 р. спеціальний "Довідник Ради Європи з принципів адміністративного права, які стосуються відносин між адміністративними органами та приватними особами". І це не можна не враховувати.

Тому замість посилань на неіснуючі "світові правові стандарти", точніше було б говорити про "загальноєвропейські принципи адміністративного права". Але справа, звичайно, не в термінології.

Питання стоїть інакше: все ж таки потрібно і своєчасно — чи не потрібно і не своєчасно — наближати національне адміністративне право до цих стандартів, або принципів?

Відповісти на це питання тим, хто рекомендує не поспішати з таким наближенням, можна просто — треба уважніше читати українську Конституцію. Адже в ній більшість так званих "світових правових стандартів" вже три роки як записана. Це, зокрема, такі принципи, як: верховенство права; законність; рівність всіх перед законом; пріоритет закону у регулюванні виконавчої влади; свобода доступу до інформації; судовий захист від неправомірних дій виконавчої влади; а також деякі інші принципи, що поширюються на адміністративне право.

Отже, дорікати авторам Концепції реформування адміністративного права за намір "підтягнути інститути адміністративного права України до світових правових стандартів" — це явне перебільшення.

Адже фактично мова йде про підтягування не до "світових стандартів", а про "підтягування" (якщо вже так висловлюватись) до "стандартів" власної Конституції України. Іншими словами, реформування адміністративного права орієнтується, насамперед, на приведення цієї галузі права у максимально повну відповідність до вимог і положень Конституції України.

Ще одне міркування з приводу необхідності і своєчасності реформування адміністративного права полягає в тому, що новий підхід до визначення адміністративного права має відбитися, передусім, в таких ключових елементах адміністративно-правової теорії, як предмет і метод регулювання адміністративного права.

Подібні зміни, на мій погляд, також є обов'язковим елементом реформування адміністративного права. І всупереч уявленням противників реформування, для проведення таких змін зовсім необов'язково очікувати виникнення нових соціально-економічних реалій

Проілюструвати необхідність внесення цих змін можна на таких цілком зрозумілих прикладах.

Зокрема, стосовно предмету адміністративного права. Визначення такої нової функції адміністративного права, як правореалізаційна, зумовлює доцільність виділення у змісті предмету адміністративного права окремої групи суспільних відносин, які відмінні від традиційних, тобто владно-субординаційних, управлінських відносин.

Відносини цієї групи, зокрема, складаються в процесі надання органами виконавчої влади багатоманітних, так званих управлінських послуг громадянам і юридичним особам. Але що таке "управлінські послуги"? Управлінські послуги — це новий елемент взаємовідносин держави з людиною. Ними слід вважати численні різного роду дозвільно-реєстраційні дії державних органів за відповідними зверненнями фізичних і юридичних осіб.

Традиційно такі дії розглядались як прояв владно-розпорядчої діяльності органів державної влади стосовно громадян.

Насправді ж ці дії слід оцінювати як виконання обов'язків держави перед громадянами, спрямованих на створення умов, необхідних для забезпечення належної реалізації ними своїх прав і свобод. Таке розуміння відповідає новій ідеології "служіння держави" перед людиною. Отже, "служіння" з боку виконавчої влади це і є, в першу чергу, надання управлінських послуг.

Інститут управлінських послуг поки що не сприйнятий багатьма українськими ученими і практиками. Окремі опоненти, наприклад, вважають, що характер виконавчої влади виключає розвиток в її сфері відносин, пов'язаних з наданням послуг, оскільки такі відносини — це сфера цивільно-правового регулювання.

Поширення подібних галузевих стереотипів і догм — це сьогоднішня наша реальність, їх важко, звичайно ж, відразу здолати, але, все ж таки, робити це потрібно. Важливо всім усвідомити, що влада — це реалізація не тільки зобов'язуючих громадянина правомочій, але і обов'язків держави перед громадянином.

В міру демократизації держави таких обов'язків з її боку стає все більше. І це має також стимулювати реформування адміністративного права.

Розглянута нова риса предмету адміністративного права — це лише один з прикладів безпосереднього зв'язку реформування адміністративного права із змінами методу адміністративно-правового регулювання.

В чому загалом полягає суть новацій у змісті методу адміністративного права?

Хоч традиційний для адміністративного права імперативний метод регулювання (так званий метод владних приписів) залишається непохитним, однак поширюються деякі нові форми його прояву. Вони свідчать про створення якісно нового, відмінного від колишнього, адміністративно-правового режиму регулювання відносин між органами виконавчої влади, їх посадовими особами і громадянами.

Цей новий адміністративно-правовий режим забезпечується шляхом встановлення:

  • по-перше, рівних взаємних можливостей вимагати належну поведінку як з боку органів, так і з боку громадян (це має відбитися в оновленому правовому регулюванні адміністративних процедур);
  • по-друге, юридичного захисту прав і свобод громадян у разі їх порушення з боку органів (це має знайти відображення у нових принципах адміністративного судочинства).

Утвердження такого правового режиму управлінських відносин робить громадянина значно більш "рівноправним" партнером у стосунках з державою, її органами і посадовими особами. І таких випадків існуватиме все більше, що також властиве демократичним, соціальним, правовим державам.

Підсумовуючи, треба підтвердити висновок, що необхідність такого реформування цілком назріла і зволікати з цим не має достатніх підстав. Головне ж полягає в тому, що в основу реформування покласти суттєво оновлене, більш демократичне осмислення суспільного призначення адміністративного права. Інакше кажучи, має бути доктринально створена і практично запроваджена в життя якісно нова ідеологія адміністративного право розуміння.


16.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!