Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Методології розвитку України: проблема синтезу. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Методології розвитку України: проблема синтезу. Реферат

Актуальність розвитку методології сучасного українського суспільства не викликає жодних сумнівів. Справа в тому, що нині колишня парадигма формування держави виявилася не тільки повністю вичерпаною з точки зору інноваційного змісту, але і такою, що завдає суспільству значного збитку

М. І. Міхальченко зазначає: "Вимагає серйозної дослідницької уваги варіант (або модель) соціально-політичної модернізації, який був вибраний українською владою після грудня 1991 року. Колосальні соціальні і морально-духовні витрати, які несе народ України за реалізацію цілей віртуальної модернізації, непорівнянно висока ціна в порівнянні з тією, яку заплатили країни Балтії і Центральної Європи за реальну модернізацію суспільства загалом і його політичному житті" [12, c. 76].

Водночас, уже сама постановка цієї проблеми говорить про те, що закінчується передісторія України, і починається принципово новий етап її розвитку - оновлення своїх власних основ, які сформовані завдяки неоднозначним і часом досить суперечливим перетворенням минулого десятиріччя.

Ситуація, яка склалася у сфері теорії українського суспільства, є досить складною. Її можна охарактеризувати як світоглядна криза, на яку звертає увагу

О. К. Скаленко: "Уважний порівняльний аналіз станів суспільств перехідної трансформації, країн інтенсивного індустріального прогресу і держав з високорозвиненою економікою переконливо свідчить про світоглядний вакуум в соціально-економічній сфері, тобто про світову методологічну кризу. У національному плані ця криза лише посилюється і конкретизується в політично, соціально і економічно помилкових, отже, неефективних діях урядів. Негативний ефект тут виявляється навіть при втручанні компетентних консультантів з розвинених країн і навіть при наявності тимчасового і локального успіху" [19, с. 13].

На те, що сьогодні не тільки в Україні, але й у світі загалом фактично все ще відсутня системна методологія соціально-економічного розвитку, вказує О. Г. Білоус з співавторами [1, с. 52].

Не випадково осмисленню цієї проблеми присвячена значна кількість наукових праць. Особливий інтерес становлять роботи, в яких розглядаються загальносоціологічні питання суті розвитку українського суспільства, проблеми його реформування, інноваційних змін, ресурсів розвитку. Найбільш цікаві ідеї, що дозволяють зрозуміти доленосні проблеми України, в роботах В. П. Андрущенка [13], А. С. Гальчинського, В. М. Гейця, А. К. Кінаха, В. П. Семиноженка [2], Г. П. Дашутіна [5], В. Г. Кременя, В. М. Ткаченка [7], Н. І. Міхальченка [5, 10-14], Г. В. Щокіна [29] і ін. У своїх роботах, присвячених сучасному українському суспільству [19-21], розглянули деякі питання становлення порядку через хаос, трансформації українського суспільства.

Пошук ідентифікаційних підходів характерний для робіт Н. І. Міхальченка, який здійснює дискурс варіантів ідентифікації України від лімітрофу Європи [12], через розгляд її як експерименту на вазі гуманізму [5], запасного гравця Європи [10], і, навіть, особливої цивілізації [10]. Цікавий підхід В. І. Тарасенка й Е. А. Іваненка, що розглядають Україну в аспекті копіювального експерименту й імітаційно-спадкової ідентифікаційної практики [22].

Методологічні основи розуміння змін, що виникають досить різноманітні. На сьогодні склалося кілька методологічних підходів, парадигм, що дозволяють осмислювати проблеми сучасного українського суспільства. Мета даної статті полягає в аналізі цих підходів з точки зору їх можливостей, позитивних і негативних наслідків для державного управління.

Найбільш напрацьованою парадигмою є ідеологія національного відродження, яка зводить розвиток України до продовження національно-визвольної революції в перетвореннях суспільства, до формування національної держави, розвитку української політичної нації, торжества національної ідеї. Як парадигма ця методологія поширена серед лідерів національно-патріотичної орієнтації, в західних областях України. Перспектив вона має мало в умовах громадянського і міжнародного миру, інтенсивного включення України в процеси глобалізації. Але в умовах конфронтації може посилювати свій вплив.

Управління з точки зору цієї концепції зводиться до створення умов для розвитку української політичної нації. Держава відповідно до цієї доктрини повинна мати чітке національне забарвлення.

Методологічні перспективи перед цією доктриною відкриваються тільки тоді, коли вона починає працювати на мінімумі ідеології і на максимумі концепції, відповідної не уявленням ХІХ ст., а реаліям ХХІ ст.

Сучасна концепція національного відродження багатша, ніж ідеологія національного відродження. Вона виступає не як концепція домінування національного розвитку, а як концепція підйому і якісного оновлення всіх сфер суспільства. Вона містить в собі наступні складові:

  • Економічне відродження, ставить за мету формування могутнього народногосподарського комплексу, що відповідає вимогам постіндустріальної цивілізації, інтегрованого у світове господарство і реалізує національні інтереси України.
  • Соціальне відродження, що передбачає істотне поліпшення рівня і якості життя людей відповідно до європейських стандартів.
  • Національне відродження, пов’язане з всебічним розвитком усіх характеристик і складових української політичної нації.
  • Політичне відродження, орієнтоване на оновлення політичної системи, розвиток сильної демократичної, правової, соціальної держави, підвищення ефективності багатопартійної системи, впливовості громадських організацій, посилення гарантій прав і свобод громадян.
  • Духовне відродження, що передбачає розвиток української національної культури, культур інших етносів України, ціннісно-моральне оздоровлення і консолідацію суспільства.

Відродження суспільства може стати реальністю тільки в тому випадку, якщо воно буде спиратися на тверезий розрахунок, бажання, волю народу і розумне керівництво. Основними засобами забезпечення відродження повинні бути:

  • науковий аналіз основних проблем і ризиків розвитку України, вироблення ефективних технологій їх реалізації;
  • ефективне управління, організація, планування й контроль із залученням найбільш талановитих і підготовлених менеджерів;
  • нарощування і раціональне використання економічних, фінансових, кадрових, інформаційних і інших ресурсів України;
  • обґрунтоване запозичення науково-технічних, економічних, політичних і соціальних нововведень передових країн і їх впровадження в умовах України;
  • модернізація всіх сфер українського суспільства в аспекті приведення його у відповідність із досягненнями постіндустріальної цивілізації;
  • інноваційна творча активність громадян країни, які повинні відчути реальні поліпшення, упевненість для нарощування своєї трудової, підприємницької, політичної і духовної активності.

Для вирішення ключових проблем суспільства в центр політики відродження України повинні бути висунені такі пріоритетні напрями:

  • Подолання техніко-економічного відставання країни від лідерів економічного розвитку за допомогою розробки і реалізації ефективної науково-технічної політики, розвитку передових форм господарювання.
  • Досягнення стійкості в динаміці зростання благополуччя населення і всіх галузей економіки країни.
  • Реформування політичної системи суспільства в аспекті подальшої демократизації, захисту прав людини, гуманізації держави.
  • Подолання бідності і розвиток середнього класу, що передбачає забезпечення людей роботою, постійне підвищення рівня і якості життя.
  • Створення ефективної системи соціального захисту населення, сучасної системи охорони здоров’я і доступної системи освіти.
  • Зміцнення сім’ї, всіляка підтримка молодої сім’ї і дитинства, вироблення стимулів підвищення народжуваності.
  • Зміцнення соціально-економічних, політичних, освітніх і професійних позицій молоді в суспільстві.
  • Розвиток соціальної відповідальності бізнесу, стимулювання національного товаровиробника.
  • Виховання громадян у дусі патріотизму, працьовитості, відповідальності, всебічний розвиток культури і духовності.
  • Активне включення країни в процеси глобалізації, європейської і євразійської інтеграції.

Перспективною є методологія європейського розвитку, яка обґрунтовує необхідність інтеграції в ЄС і НАТО та визначає зміст цих процесів. При цьому інтеграція в Європу розглядається як повернення України в Європу після тривалої відсутності. Вона базується на різкому неприйнятті євразійських цінностей, розгляді України як суто європейської країни і держави. Шлях в Європу уявляється як просування в європейські структури, передбачає внутрішню європейську модернізацію України, особливо її законодавства. Соціальна база цього шляху охоплює близько 50% громадян України, які підтримують європейську інтеграцію і 25% громадян, які підтримують вступ країни в НАТО. Географічні рамки цієї підтримки охоплюють Центр і Захід України.

Управління в цьому випадку являє собою впровадження в життя суспільства європейських норм, стандартів і цінностей. По суті, воно зводиться до інноваційного управління, європеїзації країни. Йому необхідно базуватися на веберівській концепції раціональної бюрократії і досягненнях європейського гуманізму. Головне його значення полягає в приведенні об’єктів українського суспільства максимально близько до європейської норми. Основною проблемою є оволодіння європейськими нормами, стандартами і цінностями та реалізації їх у практичне життя України.

З методологією європейського розвитку деякою мірою конкурує методологія євразійського розвитку України, яка передбачає її інтеграцію з пострадянськими країнами спочатку в межах єдиного економічного простору, а потім, як життя покаже. Як основний аргумент такого шляху висувається теза про синицю в руках, оскільки економічна інтеграція країн СНД має реальні економічні вигоди порівняно досить неоднозначною з точки економічної вигоди європейською економічною інтеграцією, яка розглядається як сумнівний "журавель у небі". Географія підтримки тут дзеркально протилежна і охоплює Схід і Південь України.

Управління являє собою розвиток всебічних відносин з Росією, активне освоєння російського ринку. Воно повинне бути близьким до російських його моделей, наприклад, до ноосферно-корпоративної моделі управління або моделі керованої бюрократії, або моделі цивілізованого авторитаризму.

Методологією часткового синтезу попередніх концепцій є методологія багатовекторності розвитку України, згідно з якою Україна являє собою країну, в межах якої пролягає розлом кількох цивілізацій і передусім Західної та Євразійської. Лінія цивілізаційного розлому, що проходить в Україні, по суті справи поділила громадян країни на дві групи: одна з них орієнтована на європейські цінності, а інша частина - на євразійські. Таким чином, в межах однієї країни, однієї держави, одних соціальних структур є дві цивілізації, що мають протилежні вектори розвиток і системи цінностей, що не збігаються. Тому її розвиток повинен відбуватися за допомогою досягнення максимальної загальнонаціональної згоди, збереження і зміцнення громадянського миру, просування по всіх векторах.

Основним контраргументом щодо цієї методології є теза про те, що неможливо рухатися одночасно назад і вперед, ліворуч і праворуч. Однак ця теза цілком доречна для пояснення рушення фізичних систем, виявляється досить примітивною для аргументації процесів розвитку народів і держав.

Управління в цьому випадку являє собою постійне балансування між векторами і узгоджене просування по них. Воно зводиться до вибудовування і підтримки міжцивілізаційних балансів.

Перспективною методологією є методологія постіндустріального розвитку, закладена Дж. Гелбрейтом, який зазначав, що неокласична ринкова теорія, де ринок уявляється як універсальний і нейтральний механізм, є практично недієздатною, і напрям її розвитку може диктуватися не ринком, а пануючою системою цінностей, що, пов’язує суспільство [4, с. 9-10]. Перехід від індустріального до постіндустріального розвитку стосовно до України оцінюється як один з найважливіших, хоч і не домінуючих процесів. Не дивлячись на те, що успіх цього процесу в майбутньому і неоднозначний, присутність його на інноваційному просторі країни буде довготривалим і наростаючим.

Управління з позиції цієї методології являє собою інноваційну діяльність щодо кардинального оновлення всіх сфер суспільства відповідно до досягнень постіндустріальної цивілізації. Основна проблема зводиться до відсталості і недостачі ресурсного забезпечення для могутнього стрибка в постіндустріальне майбутнє.

Набирає силу і методологія інформаційного суспільства, становлення якого пов’язана з роботами американського соціолога Е. Тоффлера [23-25]. На думку одного з прихильників цієї методології Д. Нейсбіта, інформаційне суспільство визначає основну суть постіндустріального суспільства [16, с. 25]. Воно характеризується концентрацією працівників у сфері інформації. Д. Нейсбіт зазначає, що якщо в 1950 р. всього 17% американців працювали на роботах, пов’язаних з інформацією, то зараз з інформацією працює 65% всіх працівників [16, с. 26]. При цьому інформаційне суспільство це не тільки віртуальна реальність, а, передусім, економічна реальність, різноманітні інновації, інформаційні технології, висока освіченість населення, реалізація принципу "технічний прогрес - душевний комфорт" [16, с. 34].

Управління тут зводиться до розвитку ключових позицій в економіці: телекомунікацій, інформаційних технологій, комп’ютерної техніки. Концепція акцентує увагу на електронному управлінні, створенні електронного уряду, кіосків, що забезпечують зворотний зв’язок громадянина з органами державної влади і місцевого самоврядування. Контраргументи ті ж самі, що й стосовно постіндустріального розвитку.

Не можна не погодитися з О. К. Скаленком у тому, що комплексом чинників стратегічного розвитку, що виступають як глобальний резерв зростання і безпеки розвитку в сучасних умовах, є "інформація + інтелект + інновації" [18, с. 10]. При чому, на нашу думку, мова йде не просто про інформацію, інтелект і інновації, а про особливі класи цих складових.

У найближчому майбутньому виграватиме не той, хто уміє добре використати набуті знання, а той, хто навчиться проектувати знання з елементами інновацій. Українські реформи неможливі без формування інноваційної їх стратегії [2].

Що стосується інтелекту, то винятково важливим є творчий, продуктивний інтелект, що базується не на принципі боротьби або конкуренції всіх проти всіх, а на принципі співпраці, довір’я. Фр. Фукуяма встановив, що в творенні економічного суспільства значну роль відіграє не тільки ринковий егоїзм, а культура, неформальне довір’я, яке "виникає в тому випадку, якщо суспільство розділяє певний набір моральних цінностей, і його члени внаслідок цього можуть покладатися на передбачувану і чесну поведінку один одного" [28, с. 257].

Підкреслимо, що зміні ціннісного змісту суспільного життя приділяється невиправдано мало уваги як теоретиками, так і практиками. Однак цінності являють собою широкі принципи, що лежать в основі переконань, визначених тверджень, які люди вважають істинними. Як справедливо відзначає Дж. Масионіс: "…цінності це абстрактні стандарти блага, а переконання частковості, які люди вважають істинними або помилковими" [9, с. 110]. Для українського суспільства властиві значні масштаби традиційних цінностей, повільно відбувається їх оновлення, домінує конфлікт цінностей. Україна залишається країною з високим рівнем недовіри людей один до одного, громадян до різних гілок державної влади.

Недостатньо дослідженим є питання про те, яка повинна бути архітектоніка перспективного суспільства. Звичайно, під архітектонікою соціуму розуміють його структурні утворення: інститути, спільність, організації, становище, яке займає індивід. При цьому архітектура суспільства може бути ієрархічною, централізованою або мережевою і децентралізованою. Якщо ієрархія і централізація звичайно задаються державою і корпораціями, то мережі і децентралізація визначаються громадянським суспільством і громадськими організаціями. Дж. Нейсбіт відзначає: "Нездатність ієрархій вирішувати суспільні проблеми примусила людей говорити один з одним і так почали з’являтися мережі" [16, с. 274].

І далі: "Значення існування мереж – сприяти самодопомозі, обмінюватися інформацією, змінювати суспільство, поліпшувати продуктивність і умови праці, ділитися ресурсами. Вони побудовані так, щоб передавати інформацію шляхом більш швидким, більш звичним людині і більш економним у значенні витрати енергії, чим будь-який інший відомий процес" [16, с. 276].

Окремою проблемою є ефективність соціальних інститутів, особливо ієрархічних, в яких відбувається делегування влади вниз [27, с. 268]. Багато дослідників підкреслюють нестачу інституціональних можливостей суспільства, необхідність зростання ролі мереж і децентралізації, розвитку інститутів громадянського суспільства.

Дуже популярна у всьому світі за останні три десятиріччя методологія модернізації. Американський соціолог Дж. Масионіс, розділяючи точку зору П. Бергера, вказує на чотири особливості модернізації: ослаблення невеликих традиційних співтовариств, розширення можливостей особистого вибору, посилення соціальної різноманітності й орієнтація на майбутнє і зростаюча роль часу [9, с. 723]. Безсумнівно, що ці ознаки реалізовуються в природному процесі української модернізації. Однак опредмечування в суспільне життя концепцій автаркічного розвитку може звести ці ознаки до мінімальних виявів і плавно перевести модернізацію в деградацію.

Управління в цьому випадку передбачає розвиток демократії, індивідуальної свободи, орієнтацію на нарощування і використання інтелектуального капіталу, подолання традиціоналізму шляхом надання суспільству наростаючої інноваційної динаміки.

Однак проблема української модернізації ускладнюється тим, що до кінця ХХ ст. найбільш передові країни стали переходити на стадію постіндустріального, інформаційного розвитку, що привело до зміни системи відліку модернізації.

Якщо раніше модернізація повинна була йти до індустріального суспільства з його розвиненою промисловістю і відповідною соціальною структурою й культурою, то нинішня модернізація повинна бути, по суті, постмодернізацією, що закладає основи постіндустріального суспільства. Засновуючись на цій позиції, важко не погодитися з В. Горбатенком, який зазначає: "Постмодернізація може розглядатися як сучасна, більш довершена форма модернізації, яка передбачає перехід від традиційного або сучасного суспільства до постсучасного, здатного забезпечити собі стабільність, життєздатність і розвиток на основі різноманітних підходів з максимальним використанням якостей окремих індивідуумів, інституціонально-інформаційного і соціального потенціалу, оптимального з’єднання традиційних і сучасних цінностей, збереження характерних особливостей і неповторності буття певного соціуму" [3, с. 31-32].

Однак підкреслимо, що постмодернізація вимірюється не тим, що вона краще модернізації, а принципово відмінним змістом процесу, що приводить до становлення суспільства постіндустріального типу.

Здоровий глузд підказує, що постмодернізація неможлива без модернізації. Звідси слідує, що українська модернізація повинна поєднувати в собі як процеси власне модернізації, так і постмодернізації. Це потребує проведення масштабної індустріалізації, технологічної реконструкції виробництва, оновлення робочого класу, а також комп’ютеризацію суспільства, розвиток інформаційних технологій і нарощування людського капіталу.

Найважливішою недослідженою проблемою української модернізації є питання про її терміни. Автори, що осмислюють процеси перетворення країни, або уникають відповіді на це питання, або афористично натякають на можливість повторення українцями долі євреїв, що сорок років шукали землю обітовану під керівництвом Моїсея. Цікавий підхід М. Д. Морозова, який, засновуючись на ідеї циклічності історичного розвитку, виділяє по відношенню до Росії наступні етапи модернізації:

  • а) 1989-2001 рр. фаза "дикого" капіталізму;
  • б) 2001-2013 рр. фаза "проінформованого" капіталізму;
  • в) 2013-2025 рр. фаза "постіндустріального" капіталізму [15, с. 221].

Після майже півтора десятка років досить суперечливих перетворень українського суспільства політикам треба нарешті зрозуміти, що швидка модернізація України принципово неможлива. Необхідна терпляча багатоцільова стратегічна діяльність, розрахована на відносно довготривалий етап історичного розвитку.

Змістовно близькій методології модернізації є методологія реформування, яка відрізняється значною строкатістю. Вона зводиться до доктрин, що суперечать одна одній: від доктрини лівого реформізму через соціал-демократичний реформізм, троцькістсько-ліберальний реформізм і ліберальний реформізм.

Процеси реформування, які протікають в Україні, мають істотні недоліки:

  • По-перше, спостерігається неоднозначність розуміння самих реформ, їх характеру, спрямованості і змісту, що призводить до їх нечіткості і непослідовності.
  • По-друге, реформування загалом уявляється уповільненим, нерідко є імітаційним, що призводить до втрати можливостей і потенціалу країни.
  • По-третє, воно поки має "доганяючий" характер, тобто передбачає повторення пройденого іншими країнами шляху.

Україні необхідна власна модель реформування, яка передбачає форсований, атакуючий розвиток у напрямі подолання наслідків кризи, входження країни в постіндустріальну цивілізацію і співтовариство демократичних держав.

Країна потребує розробки такої моделі модернізації суспільства, яка могла б інтегрувати досягнення європейської цивілізації з можливостями і особливостями країни, держави і суспільства.

Це повинна бути органічна модернізація, тобто системні перетворення суспільства, які враховують його реальні стани і можливості. Органічна модернізація плавно переводить суспільство з одного стану в іншій.

Принципово важливо, щоб реформування суспільства відбувалось не за рахунок людей, а супроводжувалося стійким зростанням життєвого рівня населення, якості його життя. Завдання політиків, учених і управлінців полягає в тому, щоб не просто знизити ціну реформ, а зробити її позитивною і підвищити технологічну ефективність оновлення.

В останні місяці після президентських виборів в Грузії і Україні стала дуже популярною методологія ліберального троцькізму. Нашим завданням не є розгляд політичного контексту цієї методології. Спинимося лише на її змісті і можливих наслідках для суспільства. Ліберальний троцькізм являє собою типову еклектику лібералізму і революції. Ліберальне суспільство тут мислиться як результат перманентного революційного насильства над упертим в своєму традиціоналізмі суспільством. При цьому методологічним архетипом в цій доктрині є стара, як світ, модель чистилища, яким і виступають перманентні революційні потрясіння.

Основними прийомами потрясінь практикуються революційна доцільність, кадрові десанти, PR-технології, соціальна боротьба, які повинні забезпечити своєрідну динамічну рівновагу суспільства, "бурю в склянці води". Головне завдання перманентної революції полягає в тому, щоб максимально активізувати ліберальні сили в суспільстві, розвинути в ньому творчу соціальну напруженість, яка забезпечила б пробудження, очищення і реформування суспільства. Достоїнство цієї методології в активізації реформ.

Основний недолік у тому, що "підйом температури суспільства", його розігрівання, по-перше, може призвести до гальмування соціально-економічної активності, зменшення вкладень інвестицій в економіку, а також падіння активності організації виробництва, оскільки "гроші люблять спокій", а, по-друге, такі дії можуть викликати до життя несанкціоноване локальне революційне розбирання, яке щонайбільше зіпсує соціально-психологічний клімат у суспільстві, а в гіршому випадку призведуть до ослаблення господарської активності, а, отже, - до зниження рівня життя населення і поразки революціонерів на парламентських виборах. Важливо й те, що в умовах перманентних потрясінь досить складно закріпити інновації і створити режим законності.

Вимагають спеціального дослідження можливості таких доктрин, як ідеї трансформації, стійкого розвитку, глобалізації. Це пов’язано з тим, що вони мають загальний характер, досить сильно ідеологічно вичерпані. Найбільш перспективними є ідеї саморозвитку і системної саморегуляції, узгодження, формування оптимальних балансів розвитку.

Як показує аналіз, кожна з методологій має свої переваги і недоліки, використані і невикористані можливості. Кожна з них сама по собі не може забезпечити інтелектуальний супровід державного управління. Найбільш перспективним методологічним підходом для пояснення і побудови політики, реалізації завдань практики державного управління, на наш погляд, є концептуальний синтез, тобто формування методологічної доктрини, яка базувалася б на системній інтеграції напрацьованих підходів.

Мова йде про те, щоб за допомогою своєрідної методологічної атестації сформованих підходів визначити кожному з них своє місце в науці і можливості в практиці та синтезувати їх в рамках єдиної, більш об’ємної доктрини.

Основні концептуальні підходи, що пояснюють розвиток України, вимагають спеціальних і систематичних методологічних досліджень, які при всій їх уявній абстрактності відіграють винятково важливу роль у формуванні інтелектуального капіталу українських реформ.

Список використаних джерел

1. Белоус О. Г., Лукьяненко Д. Г. и др. Глобальные трансформации и стратегии развития: Монография. – К.: Орияне, 2000. - 424 с.

2. Гальчинский А. С., Геєць В. М., Кінах А. К., Семиноженко В. П. Інноваційна стратегія українських реформ. – К.: Знання України, 2002. – 336 с.

3. Горбатенко В. АВ ОYО: друге народження ідеї модернізації, або синтагма постмодернизації // Людина і політика. – 1999. - № 1 (1). - С. 29–33.

4. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество: Пер. с англ. – М.: ООО Изд-во "АСТ", ООО "Тразиткнига"; СПб.: Terra Fantastica, 2004. – 602 с.

5. Дашутін Г. П., Михальченко М. І. Український експеримент на терезах гуманізму. – К.: Парламент. вид-во, 2001 – 335 с.

6. Ильин В. Н. Гуманитарная социология. Новый взгляд на обществоведение. –М.: Едиториал УРСС, 2003. – 304 с.

7. Кремень В., Ткаченко В. Україна у контексті глобалізму. – К.: Видав. центр "Друк", 1998. – 61 с.

8. Лоурсон Т., Гэррод Дж. Социология. А – Я: Словарь–справочник / Пер. с англ. К. С. Ткаченко. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000.

9. Масионис Дж. Социология. – 9-е изд. – СПб.: Питер, 2004. – 752 с.

10. Михальченко М. И. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. –Дрогобич: ВФ "Видродження", 2004. – 488 с.

11. Михальченко М., Самчук З. Україна доби межичасся. Блиск та убозтво куртизанів. – Дрогобич: Видав. фірма "Відродження", 1998. – 288 с.

12. Михальченко Н. И. Украинское общество: трансформація, модернизация или лимитроф Европы. –К.: Ин-т социологии НАНУ, 2001. – 440 с.

13. Михальченко Н. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Ин-т социологии НАЕУ, 2001. – 440 с.

14. Михальченко Н. И., Андрущенко В. П. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991 –1995. - К.: Укр. Центр духовной культуры, 1996. – 512 с.

15. Моисеева Л. А. История цивилизаций. Курс лекций. – Ростов н/Д.: Феникс, 2000. – 416 с.

16. Морозов Н. Д. Ритмы истории. Системный анализ прошлого и проектирование будущего. – М.: ООО Изд-во "АСТ": ООО Изд-во "Астрель", 2001. – 608 с.

17. Нейсбит Джон Мегатренды / Пер. с англ. М. Б. Левина. – М.: ООО Изд-во "АСТ"; ЗАО НПП "Ермак", 2003. – 380 с.

18. Плотинский Ю. М. Теоретические и эмпирические модели социальных процессов: Учеб. пособие для высш. учеб. заведений. – М.: Издательская корпорация "Логос", 1998. – 280 с.

19. Скаленко А. К. Глобальные резервы роста: Пер. с укр. / Науч. ред. и предисл. Чл. -кор. НАНУ О. Г. Белоуса. – К.: Информ. -издат. центр "Интеллект", 2002. – 428 с.

20. Сурмин Ю. П. Украина: из хаоса в социум – не путь, а рождение // Грані. – 1999. - 4 (6) лип. – серп. – С. 5–11.

21. Сурмин Ю. П. Украина: постмодернистский дискурс в зеркале сомнений // Грані. – 2000. – 5 (13) верес. - жовт. – С. 37–41.

22. Сурмін Ю. П. Проблеми інноваційних механізмів політичної системи України: Матеріали "круглого столу" на тему: "Зовнішні та внутрішні чинники розвитку політичної ситуації в Україні. Україна і світовий політичний процес". – Д., 2001. – С. 58–84.

23. Тарасенко В. І., Іваненко О. О. Проблема соціальної ідентифікації українського суспільства (соціотехнологічна парадигма) – К.: Ін-т соціології НАН України, 2004. – 576 с.

24. Тоффлер А. Футурошок. - СПб.: Лань, 1997. - 464 с.

25. Тоффлер Э. Третья волна: Пер. с англ. – М.: ООО Изд-во "АСТ", 2002. – 776 с.

26. Тоффлер Э. Метаморфозы власти: Пер. с англ. – М.: ООО Изд-во "АСТ", 2003. – 669 с.

27. Україна на зламі тисячоліть: історичний екскурс, проблеми, тенденції та перспективи / Г. В. Щокін, М. В. Попович, М. С. Кармазина та інш.; За заг. ред. Г. В. Щокіна, М. Ф. Головатого; Авт. передм. Л. М. Кравчук. – К.: МАУП, 2000. – 384 с.

28. Фукуяма Ф. Великий разрыв: Пер. с англ. / Под общ. ред. А. В. Александровой. – М.:ООО Изд-во "АСТ", 2003. – 474 с.

29. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию: Пер. с англ. – М.: ООО "Изд-во "АСТ": ЗАО НПП "Ермак", 2004. – 730 с.

30. Щёкин Г. В. Социальная философия истории (теория социального развития): Монография. – К.: МАУП, 1996. – 152 с.


15.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!