Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Експортна політика держави. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Експортна політика держави. Реферат

Експорт - вивезення за межі держави товарів вітчизняного виробництва або реекспорт товарів. До товарів вітчизняного виробництва можуть ставитися також товари іноземного походження, раніше ввезені в країну і піддані істотній переробці, змінює певні якісні або технічні особливості товарів

Сертифікація і стандартизація товарів та їх експорт. Міжнародні стандарти сприяють міжнародній торгівлі завдяки ефективному усуненню технічних бар'єрів торгівлі та допомагають створювати нові ринки. У Європейському Союзі технічні стандарти спрямовані на досягнення кількох основних цілей: раціоналізація виробництва та узгодження дій щодо випуску певної продукції, сприяння безпеці продукції та захисту споживачів.

Міжнародні органи стандартизації — Міжнародна організація стандартів (ISO), Міжнародна електротехнічна комісія, Міжнародна організація досліджень правової метрології — розробляють та встановлюють стандарти. Ці організації, як правило, передбачають міжнародне членство, тобто всі їх члени беруть участь у створенні цих стандартів. Щоб отримати можливість імпортувати чи експортувати продукцію, агент-імпортер, торговець та інші заінтересовані сторони повинні довести, що ця продукція відповідає певним стандартам, про що має свідчити сертифікат, який надається уповноваженими на це органами сертифікації.

У свою чергу органи стандартизації займаються питаннями розробки і встановлення стандартів. Повноваження, технічні стандарти і норми з'ясовуються і приймаються всіма членами міжнародної організації. Але вони можуть не мати обов'язкової дії через те, що їм бракує сили безпосередньої обов'язкової дії. Щоб вони набули чинності, їх необхідно перевести за допомогою законодавчого акту до національної законодавчої системи.

Україна бере участь у діяльності зазначених організацій, де вона представлена Державним комітетом стандартизації України (Держстандартом). Україна, як правило, визнає сертифікати, видані за межами України. Однак, незважаючи на те, що стандарт ISO 9000 був інкорпорований в українську систему сертифікації Украсепро, Держстандарт не застосовує ці норми.

Порядку сертифікації Держстандартом також бракує прозорості, практичності та задовільних часових рамок. Наприклад, необхідність окремої сертифікації запасних частин в деяких галузях промисловості дуже непрактична для них, до того ж збори за сертифікацію у Держстандарті дуже великі та набагато перевищують звичайні витрати. Перед тим, як видати сертифікат, Держстандарт вимагає перевірки виробничих приміщень заявника за кордоном, але насправді там не проводиться ніякого контролю якості. Отже, можна припустити, що подвійна сертифікація використовується лише як джерело доходів або для захисту місцевих ринків від імпортованої продукції.

Україна повинна відповідно до ст. 16 "Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом" застосувати ст. VIII ГАТТ. Ця стаття передбачає, що для тестування, реєстрації та сертифікації імпортованих товарів будь-якими урядовими органами можуть накладатися лише ті збори та застосовуватися лише ті вимоги, які відповідають вартості наданих послуг і сумі будь-яких зборів, що накладаються за перевірку подібних товарів місцевого виробництва або таких, що походять з інших країн. Це стосується і зборів, які накладаються за реєстраційну процедуру таких товарів, як, наприклад, фармацевтичні препарати.

Положення ГАТТ забороняють вживання непрямих заходів захисту національної продукції за допомогою подібних зборів. Ці принципи також закладені в угоді "Про технічні перешкоди торгівлі" та угоді "Про санітарні та фіто-санітарні положення" ВОТ, які зобов'язують країни-члени використовувати міжнародні стандарти як основи обов'язкових стандартів.

Ураховуючи можливість порушень зобов'язань відповідно до "Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та Європейським Союзом" і негативний вплив багатьох процедур стандартизації в Україні на виробників, Президент України 23 липня 1998 р. видав Указ "Про деякі заходи з дерегуляції підприємницької діяльності". Цей Указ передбачає у абз. 12: "Товари, окрім харчових, якість та відповідність яких засвідчується сертифікатами, виданими за межами України у відповідності до стандарту ISO та інших міжнародних стандартів, не підлягають сертифікації в Україні.

Перелік міжнародних стандартів визначається Кабінетом Міністрів". Незважаючи на те, що Парламент України попередньо затвердив указ на сесії 16 вересня 1998 p., він скасував абз. 12. Держстандарт застерігає, що спрощення вимог міжнародної сертифікації призведе до надходження в Україну великої кількості продукції поганої якості, а також вважає, що Україна не повинна визнавати міжнародну сертифікацію якості до того, як інші країни не визнають українські сертифікати.

Нещодавно Держстандарт запросив у Кабінета Міністрів України дозвіл накладати штрафи на імпортерів, які продають несертифіковані товари поганої якості, та наполягав на тому, щоб перелік імпортованих товарів, які повинні пройти повторну сертифікацію в Україні, було значно розширено.

Українські приватні компанії одержують від держави ліцензії на проведення перевірок. Відомо, що в цій сфері процвітає корупція.

Україна є державою з негативним платіжним балансом. Згідно з офіційними показниками, оприлюдненими Національним банком України, торговельний баланс у 1997 р. становив 15418 млн. дол. експорту та 19623 млн. дол. імпорту. Цей дисбаланс спричинений передусім дефіцитом валютних резервів у державному бюджеті. Отже, пріоритетним напрямом для України має бути сприяння експорту своєї продукції за кордон.

1. Експортні квоти. Іноземні інвестори виявляють зацікавленість в українській текстильній галузі через її якісну і відносно дешеву робочу силу та сучасне обладнання. Додаткові потужності цій промисловості додали кілька іноземних компаній, які здійснили інвестиції в цей сектор з метою підвищення конкурентоспроможності українського текстилю і здійснення його експорту у країни Європи та інших регіонів світу.

Європейський Союз та Україна уклали у 1993 р. угоду "Про торгівлю текстилем та одягом". Ця угода, яка була переглянута у 1997 p., передбачає застосування обмежень/квот на деякі категорії експортних товарів. Україна також є бенефіціаром Головної схеми переваг (ГСП) Європейського Союзу, яка застосовує зменшені тарифи до "пільгових товарів", що дає можливість українським товарам продаватися дешевше на ринку Європейського Союзу та інших країн.

Метою ГСП є стимулювання економічного розвитку завдяки експорту промислових товарів. Теоретично близько 50% українського експорту може мати переваги завдяки зменшенню тарифів ГСП, але зменшені тарифи повинні вимагатися під час експортування товарів, і до цього моменту українські товари ще не повністю використовують ці переваги. Наприклад, у текстильній промисловості лише невелика частина виробів з текстилю отримала можливе зменшення податків.

2. Експортні ліцензії. У 1993-1997 pp. згадувана вище угода також передбачала механізм подвійних перевірок, який включає в себе автоматичне ліцензування на етапі експорту в Україну та на етапі імпорту до Європейського Союзу. Механізм подвійних перевірок повинен гарантувати прозорість комерційних операцій та запобігати переведенню товарів виробництва третіх сторін через учасників угоди.

Незважаючи на те, що перспективи текстильної промисловості досить гарні, іноземні інвестори стикалися в українській текстильній промисловості з ускладненнями під час отримання експортної ліцензії на товари від Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України. До речі, українські та іноземні експортери отримують ці ліцензії, наприклад, у Польщі або Угорщині протягом одного дня, а в Україні їм доводиться чекати близько трьох тижнів.

Через величезність управлінського персоналу, повільну процедуру, а також часто через різні обмежувальні перепони в одержанні цих ліцензій для деяких категорій товарів використовується лише 20% можливого експорту до Європейського Союзу.

Велика конкуренція на світових ринках текстилю вимагає від виробників та експортерів відразу реагувати на попит на ринку та бути спроможними поставити продукцію протягом короткого часу. У цьому сенсі українська продукція ще не може конкурувати з іноземною продукцією. Якщо Україна бажає підвищувати свій економічний потенціал та розвивати конкурентоспроможне виробництво, використовуючи великі можливості Європейського ринку, експортні процедури вона має прискорювати і спрощувати.

3. Конфіскація продукції. Сільськогосподарський сектор України, який володіє 30% світових запасів родючої землі, вважається одним зі стратегічних секторів української економіки з необмеженим потенціалом експорту продукції.

Окрім обмежувальної політики та українського законодавства, яке забороняє передання власності на українську землю іноземним фізичним та юридичним особам, у сільськогосподарському секторі часто встановлюються експортні обмеження, здійснюється конфіскація врожаю та застосовуються показові ціни, що разом майже унеможливлює іноземне інвестування. Тут необхідний більш лібералізований підхід і якнайменше втручання з боку держави, що дасть змогу підвищити сільськогосподарський потенціал України.

4. Вимоги щодо віз. Усі іноземці, за винятком громадян СНД та деяких східноєвропейських країн, повинні отримувати візу в посольстві або консульстві України до в'їзду на територію України.

Процедура отримання візи може забирати багато часу — від 10 до 15 діб. Вартість — 250 дол. за найдовшу шестимісячну багаторазову візу, що значно перевищує вартість віз до інших країн. Однак зазначимо, що українська віза впродовж своєї дії дозволяє необмежене перебування на території України та дає іноземцю право подорожувати по країні, то виходячи з цього ціна візи не є перешкодою для нього.

Постанова № 1147 Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 р. "Про режим прикордонної зони" у ст. 8 передбачає спеціальний режим для іноземців, які планують перебувати на частині території України, що визначається як "прикордонна зона". Згідно з цією постановою, іноземець може перебувати у прикордонній зоні за умови, що він має документ, який підтверджує його особу, та документ, що свідчить про необхідність його перебування на цій території.

Визначення "прикордонної зони" надається у постанові Кабінету Міністрів України № 1199 від 3 серпня 1998 р. у досить широкому тлумаченні, включаючи в себе всі основні міста Криму, Одесу, Карпатський регіон та ін.

Згідно з офіційною інформацією, наданою українськими прикордонними органами, ці заходи були вжиті для запобігання зростаючій нелегальній імміграції іноземців через територію України. Незважаючи на те, що регулятивні положення про уповноважений орган та вимоги до видачі документа, який підтверджує необхідність перебування на прикордонній території, не створено, ОВІР у Києві підтвердив, що вказані положення набули чинності та запроваджуватимуться компетентними органами.

На практиці всі іноземці, у тому числі інвестори та звичайні бізнесмени, повинні звертатися за додатковим документом, щоб проїхати на територію України як "прикордонну зону". Це певною мірою є перешкодою для всіх іноземних інвесторів, які живуть в Україні та за необхідності мають пересуватися її територією.

Залишаючись чіткими стосовно боротьби з нелегальною імміграцією, ці положення не повинні торкатися тих іноземців, які мають діючу візу, особливо багаторазову.

Недосконалість українського законодавства і системи вирішення господарських спорів

Постійні зміни у законодавстві є однією з найбільших перешкод до залучення іноземних інвесторів. Причому часта змінюваність законодавства стосується, як правило, усіх сфер економічної діяльності суб'єктів господарювання. Наприклад, упродовж шести років після прийняття Закону України "Про підприємництво" і "Про підприємства в Україні" в перший закон було внесено 28 змін, а у другий — 33.

До законодавчих актів про ліцензування було внесено 24 поправки. Лише в тютюновій промисловості із середини 1996 р. до середини 1997 р. різні державні органи прийняли 65 постанов. Косметична промисловість врегульовується 26 положеннями, прийнятими лише у 1996 р.

Така велика і широка змінюваність законодавства та положень інших нормативних документів спричинює залучення дорогих юридичних фірм або окремих юристів і бухгалтерів тільки для оновлення інформації про законодавчі вимоги до підприємств. Але навіть це не є гарантією відповідності українським законам.

Знов-таки відмітимо і часту змінюваність податкового законодавства, багаторічне зволікання Верховної Ради України з прийняттям Податкового кодексу України, Земельного кодексу. Також змінюється (удосконалюється) інструктивно-методична документація.

Все це спричинює ненавмисні порушення, за які, наприклад, органи Державної податкової служби України накладають фінансові санкції та адміністративні штрафи.

Коли бізнесмени починають займатися міжнародною торгівлею та інвестиційними операціями, ризик майбутніх суперечок і спорів з іншими сторонами є одним з моментів, якого вони найбільше побоюються. Ризик збільшується, коли бізнесмени не можуть бути впевненими в існуванні надійних процедур для швидкого та справедливого вирішення спорів.

Якщо ризик зростає через відсутність ефективних процедур розв'язання спорів, бізнесмени просто відмовлятимуться від запланованої діяльності, що в результаті призведе до зменшення обсягів торгівлі та інвестицій у країні. Лише чіткі процедури та можливість швидкого вирішення спорів сприяють розвитку торгівлі та здійсненню інвестицій.

Арбітраж допомагає зміцнювати міжнародні економічні відносини шляхом запровадження механізму зменшення ризику від міжнародної комерції та інвестицій. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж в Україні", який набув чинності ще 20 квітня 1994 p., створив юридичну базу міжнародного комерційного арбітражу в Україні.

Закон передбачав надання інформації про арбітражні засідання, які проводяться для розгляду специфічних спорів, в яких залучені міжнародні інвестиції. Міжнародний суд комерційного арбітражу та Морська арбітражна комісія створені на постійній основі при Торговельно-промисловій палаті України.

Закон враховує міжнародні угоди, підписані Україною, та модельний Закон UNICITRAL про міжнародний комерційний арбітраж (21 червня 1995 p.). Крім цього, Україна підписала Конвенцію ООН 1958 p. "Про визнання та виконання закордонних арбітражних рішень" (Нью-Йоркська конвенція) та Європейську конвенцію про комерційний арбітраж 1961 р. Цими конвенціями, а також ст. 35 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачається, що арбітражне рішення визнаватиметься та виконуватиметься в Україні незалежно від того, в якій країні було проведено арбітражний процес.

Відповідно до ст. III Нью-Йоркської конвенції визнання та виконання рішень повинно відбуватись відповідно до процесуальних норм країни, в якій її було прийнято. Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачає кілька умов щодо визнання та виконання, але в ньому не визначається подальша процедура виконання рішень. Абз. 10.2 розділу VI Процесуальних норм, встановлених Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торговельно-промисловій палаті України (25 серпня 1994 p.), посилається стосовно виконання власних рішень також на Цивільно-процесуальний кодекс України.

Цивільно-процесуальний кодекс України від 20 червня 1997 р. у розділі V передбачає виконання рішень цивільних судів і рішень арбітражних судів України. З одного боку, іноземні арбітражні рішення не згадуються, а з іншого — ст. 427 та 428 Цивільно-процесуального кодексу України передбачають, що визнання та виконання рішень іноземних судів та іноземних арбітражних судів повинно бути предметом міжнародних угод, а положення цих угод мають переважну силу над українськими законами.

Отже, відповідно до Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", а також Нью-Йоркської конвенції органи, які вповноважені визнавати та виконувати арбітражні рішення, винесені в Україні, повинні визначатися згідно з Цивільно-процесуальним кодексом України.

Ці положення звільняють шлях для арбітражу і передбачають механізм визнання та виконання арбітражних рішень, прийнятих в Україні та за кордоном. Теоретично компанії можуть бути впевнені, що в Україні спори вирішуються ефективно. Але проблема полягає в тому, що часто в Україні реального виконання рішення не відбувається.

На жаль, українські суди час від часу відмовляються визнавати та виконувати іноземні арбітражні рішення. У свою чергу вони пропонують нечіткі аргументи, наприклад посилаються на те, що у ст. 348 Цивільно-процесуального кодексу України міститься повний перелік, в якому не згадується про іноземні арбітражні рішення, і на те, що вони не отримували розпоряджень виконувати міжнародні конвенції. Крім цього, виконання іноземних арбітражних рішень потребує багато часу.

Ще гірша ситуація виникає, коли боржником є українське державне підприємство. У такому разі виконання рішення дуже ускладнюється, оскільки накладення арешту на активи, які є частиною статутного фонду (капіталу) державного підприємства, не дозволяється. Ці положення були започатковані ще за радянських часів, коли дія законів була спрямована більше на захист держави, ніж особи.

Література

  1. Чернявский А. Д. Инвестирование в подготовку кадров — наиболее рациональное и перспективное вложение капиталов // Проблемы инвестиционного менеджмента в Украине: Сб. науч. тр. Прил. к науч. журн. "Персонал". — 2000. — № 2 (7). — С. 193-194.
  2. Чернявский А. Д. Организация управления в условиях рыночных отношений. —К: МЗУУП, 1994.
  3. Чернявский А. Д. Современные тенденции развития организационных форм управления в Украине // Персонал. — 1997. — № 4. — С. 3-7.
  4. Шевчук В. Я. Современная инвестиционная политика в экономике Украины // Пром. стр-во и инж. сооружения. — 1991. — № 4. — С. 3-4.
  5. Шевчук В. Я. Умови ефективного інвестування в будівництві. — К.: Будівельник, 1991. — 112 с.
  6. Ширмер Я. Прямі зовнішні інвестиції та економічне зростання // Економіст. — 2000. — № 3 (161). — С 33-37.
  7. Шпек Р. Іноземні інвестиції в Україні // Уряд, кур'єр. — 1996. — № 62. — 2 квіт. — С. 5.
  8. Щёкин Г. В. К разработке концепции управления современным обществом // Персонал. — 1999. — № 1. — С. 1-23.
  9. Щукін Б. М. Інвестиційна діяльність. — К.: МАУП, 1998.
  10. Эклунд К. Эффективная экономика — шведская модель. — М.: Экономика, 1991. —348 с.
  11. Яку шин Л. С. Строительство и инвестиции // Экономика стр-ва. —1991. — № 4. — С. 59-62.


14.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!