Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Міжнародна міграція робочої сили: державне регулювання. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Міжнародна міграція робочої сили: державне регулювання. Реферат

Поняття міжнародної міграції та основні причини, які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили. Особливості здійснення міжнародної міграції трудових ресурсів. Місце і значення державного регулювання міжнародної міграції робочої сили на світовому ринку

Трудові ресурси (робоча сила) розміщені по світу нерівномірно, а тому в одних країнах відзначається недостача робочої сили, в той же час, як в інших країнах населення набагато перевищує потреби в робочих руках. Найбільші проблеми з безробіттям виникають у густонаселених регіонах світу і малорозвинених країнах, що часто співпадає.

Густонаселеними вважаються в основному Південна і Південно-Східна Азія, Північна і центральна Африка, північна частина Латинської Америки.

Світовий ринок трудових ресурсів знаходиться постійно в русі, тобто переживає тенденційні зміни.

Основні особливості динаміки професійної структури і форм зайнятості активного населення світу:

  • збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках в галузі електронної техніки, а відповідно збільшується кількість людей, потреба в професії яких відмирає.
  • в розвинених країнах настає насиченість економіки "білими комірцями", а тому вони стають безробітними.

Явище міжнародної міграції населення досить давне і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн, наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх емігрантів.

Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи.

Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсів з одних країн інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Основні причини існування міжнародної трудової міграції:

1. з боку країни, з якої йде міграція:

  • велика густота населення.
  • масове безробіття.
  • низький життєвий рівень і заробітна плата.
  • виробнича необхідність (для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).

2. з боку країн, які приймають міграцію:

  • потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі.
  • потреба у додатковій дешевій робочій силі.
  • порівняно висока зарплата.

Міжнародна міграція робочої сили це переміщення робочої сили між країнами, процес організованого, або стихійного переміщення працездатного населення із однієї країни в іншу.

Основну роль у сучасному міжнародному русі населення грає трудова міграція. Масштаби її постійно ростуть, і в цей процес залучені практично всі країни. Міжкраїнова трудова міграція прийняла безпрецедентний характер, стає типовим явищем соціально- економічного життя сучасного світу. На початку 2003 року нараховувалося близько 30 млн. трудящих- мігрантів. З урахуванням членів їхніх родин, учасників маятникової міграції (фронтальеров), сезонників, нелегальних іммігрантів загальна чисельність трудових мігрантів оцінюється в чотири- п'ять разів вище.

Можливість міжнародної міграції робочої сили створюється національними розходженнями в заробітній платі. Необхідність переселенських рухів найманої праці від країни до країни диктується нерівномірністю утворення відносного перенаселення на міжнародній арені. Робоча сила рухається від країн багатих трудовими ресурсами, до більш багатим капіталом країнам. Більш половини міжнародних мігрантів є вихідцями з країн, що розвиваються, 2/3 з них знаходяться в індустріальних країнах. Приплив нових контингентів мігрантів у ці країни зв'язаний з якісними диспропорціями на їхніх ринках праці.

Потоки трудової міграції протягом тривалого періоду часу перетерпіли визначені зміни. У минулому столітті міжнародна міграція було спрямовано в основному в бідні капіталом колонії, і насамперед у Північну Америку, Австралію. Масова імміграція в окремих районах світу привела до виникнення і розвитку там переселенських суспільств, що додало імпульс розвитку світової господарської системи.

Переміщення іммігрантів, засобів виробництва і фінансових ресурсів сприяло утворенню в другій половині 19- початку 20 у в. групи переселенських держав, основні напрямки суспільного розвитку яких визначалися європейськими державами. У цей період відбувалися також значні переміщення населення з Китаю й Індії переважно в Південно-Східну Азію і райони Індійського океану.

В другій половині минулого сторіччя сформувалися нові центри притягання іммігрантів. Еміграція стала йти з менш розвитих у більш розвиті країни. Самий могутній центр притягання склався в Західній Європі, у результаті з постачальника емігрантів вона перетворилася в центр притягання робочої сили. Уже на початку 50-х у країнах ЄС нараховувалося близько 15 млн. трудящих- мігрантів і членів їхніх родин. У середині 70-х великий центр імміграції склався в районі Перської затоки, і на початку 90-х іноземці складали там 70% робочої сили.

Своєрідним центром притягання іммігрантів, націоналістичним за своїм характером, став Ізраїль. Його населення на 2/3 збільшилося за рахунок міграційних потоків і значною мірою (на 1/3) за рахунок вихідців з Радянського Союзу. У Латинській Америці центрами притягання робочої сили стали Аргентина, Бразилія і Венесуела з чисельністю іммігрантів від 5 до 8 млн. чоловік. В Африці центрами притягання робочої сили стали ПАР і Кот-Дівуар.

Основними постачальниками робочої сили в Азії були Індія, Пакистан, Філіппіни, Малайзія, на Близький Схід – Ліван. Йорданія, Туреччина, в Африці – Марокко, Алжир, Туніс, Гана, Малі, Чад, Гвінея, Мозамбік, у Північній Америці – Мексика, у Європі – Польща, Португалія, Італія, Ірландія. У 90-і роки країни Південної Європи – Греція, Італія, Іспанія перетворилися з країн чистої міграції в країни нетто- міграції.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвитих країн нівелював звужене відтворення населення. У 80-і роки частка зовнішньої міграції в загальному приросту населення таких країн, як Канада, Австралія, Франція, перевищила 25%, США – до 50%.

З іншого боку, значні еміграції приводили в ряді країн до процесу депопуляції, що спостерігалося в 60-і роки в Ірландії, Греції, Португалії, незважаючи на високий приріст населення в цих країнах. В другій половині 80-их років Ліван утратив 1/10 частину населення, Мексика – близько 1%. Відомий французький демограф А. Сови дорівнював еміграцію до смертності.

Міжнародна міграція впливає на вікову і полову структуру населення країн – донорів і приймаючих країн. Серед іммігрантів переважають обличчя працездатних віків. Частка іммігрантів у робочій силі звичайно вище, ніж у населенні. У середині 80-х років іноземні робітники складали значну частину працездатного населення в країнах Західної Європи, особливо у Швейцарії (17% у 1987 р.), Західної Німеччини (8,1%), Франції (8,6).

У теорії вільний рух робочої сили між країнами приводить до вирівнювання заробітної плати і збільшенню валового світового продукту. У реальному житті всі основні вигоди від міграції робочої сили дістаються приймаючим країнам. Оцінити їхні масштаби не просто, тому що не усі вони піддаються кількісному обліку. Вони складаються з економії на підготовці фахівців у приймаючих країнах. Вартості продукції і послуг, відповідно створюваної іммігрантами в країні перебування, надходжень від оподатковування.

Іммігранти, особливо нелегальні, вносять у доходи країни більший внесок, чим вони одержують від суспільного сектора. Іммігранти більш молоді, чим населення в середньому, і вони фінансують частину соціальних витрат постійних жителів.

Різні категорії іммігрантів впливають на відтворення валового продукту. Помітний вплив на економічний розвиток індустріальних капіталістичних країн робить "відплив умів". До цієї категорії відносять працівників науки, інженерів, лікарів. У 50-60-і роки "відплив умів" йшла головним чином з одних розвитих країн в інші, в основному в США. З 60-х років еміграція науково-технічних і інших висококваліфікованих фахівців початку здійснюватися з країн, що розвиваються, а в 90-і роки – зі Східної Європи.

Принаймні 2/3 припливу "розумів" приходиться на США. Частка іммігрантів серед фахівців складає там 17%, у тому числі 40% інженерів і фахівців з ЕОМ, велика кількість викладачів технічних дисциплін в університетах і коледжах. По оцінках чистий виграш для США від залучення в країну одного "середнього" ученого гуманітарія складав у 70-і роки 230 тис. дол., ученого в області суспільних наук – 235 тис. дол., інженера – 253 тис. дол., лікаря – 646 тис. дол.

У результаті економія США лише в сфері утворення і наукової діяльності складала не менш 15 млрд. дол. Прибутку, одержуваний Канадою в процесі експлуатації розумів емігрантів, у 7 разів більше обсягів її допомоги країнам, що розвиваються. У Британії вигоди від залучення іноземних фахівців у три рази перевищують розміри її економічної допомоги країнам Азії й Африки.

Аналіз ситуації в США показує, що приплив іммігрантів не сполучений із загостренням конкуренції на ринку праці і ростом безробіття серед корінного населення. Більш того, побічно через розширення попиту і прямо через розвиток нового підприємництво він стимулює створення нових робочих місць.

Імміграція істотно не впливає на середній рівень заробітної плати і диференціацію доходів. Лише в окремих випадках посилення конкуренції усередині визначених професійно - кваліфікаційних груп приводить до деякого зниження заробітної плати. Іммігранти звичайно використовуються в рамках так називаного вторинного сегмента ринку праці, що характеризується тяжкими умовами праці, низьким рівнем оплати і відсутністю можливостей для професійного росту.

Ці обставини обмежують соціальну мобільність мігрантів, створюють основу для їхньої сегрегації. У первинно секторі ринку праці знаходяться тільки мігранти, що відносяться до науково – технічних працівників. Звичайно їхня асиміляція відбувається досить м'яко в суспільстві країн – реципієнтів. І тільки погіршення економічної обстановки звичайно приводить до загострення протиріч між корінним і стороннім населенням.

Соціально – економічні наслідки міграції. Вплив міграції на країни, що посилають, не одержує адекватної реалізації. Дослідження показали, що міжнародні мігранти звичайно мають у своєму розпорядженні середній потенціал одержання доходів у своїй країні. Найчастіше вони не належать до найбідніших шарів. Групи з найменшими доходами в бідних країнах не мають перспектив, фінансових засобів і інформації, щоб у великих масштабах включитися в міжнародну міграцію, хоча відрізнялися випадки зворотної тенденції.

Нерідко в результаті еміграції країни втрачали найбільш кваліфіковану робочу силу, і вакансії, що виникали, заміщалися менш підготовленими працівниками, що позначалося на ефективності виробництва. Подібні випадки були характерні для Єгипту, Йорданії, Ємену, Лесото й інших країн. Так, по оцінках за 70-і роки Філіппіни втратили понад 12% підготовлених фахівців, Південна Корея – 10%. 90% знову підготовлених лікарів у Зімбабве виїхали за кордон з 1980 року.

Еміграція нерідко наносить важку втрату інтелектуальному потенціалу країн- донорів, що є самою коштовною субстанцією будь-якого суспільства. Суть цієї проблеми складається не стільки в кількості виїжджаючих за рубіж фахівців, скільки в їхньому значенні. Від'їзд того чи іншого неформально ведучого наукового співробітника може паралізувати роботу творчого колективу. Відтік "мозків" підсилює диспропорції науково-технічного розвитку основних підсистем світового господарства й окремих країн.

Міграція робочої сили, базуючи на розходженнях у рівнях економічного розвитку, разом з тим сприяє ослабленню ряду проблем країн еміграції. Зокрема, для ряду, особливо малих країн грошові перекази емігрантів відіграють важливу роль як джерело їхніх валютних надходжень. У великих країнах – Індія, Пакистан, Бангладеш, Філіппіни вони складають 10-27% експортних надходжень.

Для робітників – емігрантів характерна висока норма заощаджень. Їхня середня схильність до заощаджень коливається від 35% у турецьких емігрантів до 70% у пакистанських. Середня схильність переводити в країну виїзду нижче, коливаючись у межах 11-50%. Вона знижується в міру збільшення терміну перебування іммігранта в приймаючій країні.

Грошові перекази стимулюють внутрішній попит, що може принадити до зростання виробництва і зайнятості. У ряді країн з вузькими внутрішніми ринками вони можуть збільшувати інфляційний тиск і викликати розширення імпорту. Дослідження з Бангладеш і Пакистану показали, що тільки невелика частина перекладів витрачається на виробничі інвестиції. У соціальній сфері позитивний ефект міграції зв'язують звичайно з ростом добробуту, якщо не всього суспільства, те хоча б деякої його частини. Позитивний вплив може робити при спілкування тимчасових мігрантів до більш передових технологій, застосовуваним у країнах імміграції, більш високим стандартам трудової етики.

Міжнародна міграція трудових ресурсів слабко впливає на перерозподіл доходу у світовому господарстві і тим більше на вирівнювання рівнів економічного розвитку. Робоча сила дотепер залишається немобільним фактором виробництва в порівнянні з капіталом, що переміщається у світовій економічній системі більш вільно. Подібне положення визначається політикою насамперед індустріальних капіталістичних країн, що носить яскраво виражений імміграційний характер.

Починаючи з 70-х років у західних країнах почали посилювати заходи по обмеженню імміграції майже паралельно з цим західні країни, і насамперед США, у рамках політики захисту прав людини розгорнули кампанію за волю пересування людей. Підсилилася селективність допуску виходячи з цілей зовнішньої політики і рішення своїх економічних проблем.

Імміграційні правила переглядаються убік заохочення припливу наукових і висококваліфікованих осіб. у цьому відношенні представляються обґрунтованими пропозиції ряду країн про вироблення механізму компенсації за використання трудової імміграції.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси.

США, Канада – постійно працює 5% іммігрантів (5-12млн. чол.) від загальної кількості всього працюючого населення.

Західна Європа – кількість працюючих іммігрантів 4-7млн. чол. Найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.

Близький Схід – в середньому тут працює 3-5млн. іммігрантів. Найбільше іноземців працює в Об'єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії.

Латинська Америка – число іммігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами є Аргентина та Венесуела.

Австралія – це традиційний центр міграції, котрий стягує на роботу 2-3% іммігрантів від кількості всього числа працівників.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон – основними імпортерами робочої сили тут є Японія, Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Сінгапур.

Соціально-економічні наслідки міжнародної трудової міграції мають, як позитивні, так і негативні сторони.

Виграш країни-імпортера трудових ресурсів:

  • Дана країна отримала дешеву, молоду робочу силу.
  • Отримала готових спеціалістів.

У такій країні прискорюється економічне зростання, зростає державний бюджет.

Виграш країни-експортера трудових ресурсів:

  • Валютні перекази іммігрантів своїм сім" ям (осідає в банках валюта).
  • Експортом трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття.
  • Підвищується кваліфікація іммігрантів, які повернулись назад.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

  • виникнення додаткових проблем, пов'язаних з соціальним захистом іммігрантів.
  • відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу.
  • втрата виучених дешевих спеціалістів-імігрантів, при їх поверненні на батьківщину.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

  • втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий "відтік розумів".
  • додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів.
  • виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання.

До регулювання міжнародних міграційних процесів відносять:

1. Адміністратино-правове регулювання, яке передбачає:

  • встановлення правових норм;
  • встановлення міграційних квот;
  • встановлення рамок можливостей мігрування (кримінальні норми).

2. Економічне регулювання міжнародних міграційних процесів полягає в:

  • встановленні митних внесків чи бар'єрів;
  • встановленні відповідних візових ставок;
  • регулювання зарплати мігрантів;
  • запровадження різного роду штрафних ставок.

Рівні регулювання міжнародної міграції робочої сили:

  • Національний рівень – заходи окремої держави по здійсненню міграційної політики у своїй країні.
  • Міжнародний рівень – система заходів по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках світового господарства.
  • Інтеграційний рівень – заходи по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках інтеграційного об’єднання.

Система органів, на рівні яких здійснюється національна міграційна політика:

  • міністерство праці;
  • міністерство внутрішніх справ;
  • міністерство юстиції;
  • національні міграційні служби.

На міжнародному рівні:

  • міжнародна організація праці (МОП);
  • міжнародна організація міграції (МОМ).

Членами МОП є:

  • уряди країн-учасниць;
  • профспілки;
  • організації підприємців.

Регулювання міжнародних міграційних процесів на міждержавному рівні буває:

Одностороннє міжнародне регулювання – це державне регулювання міграційних процесів у відповідності з власними інтересами і без узгодження з іншими державами.

Двостороннє регулювання – це регулювання міграційних процесів на основі двосторонніх міждержавних угод.

Багатостороннє регулювання міжнародними міграційними процесами – базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому рівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань.

Основні правові норми регулювання міжнародних трудових відносин визначаються і контролюються

Міжнародною організацією праці – це міжнародна урядова організація створена в 1919році, яка з 1946 року є спеціалізованим закладом ООН. Україна є членом цієї організації, але ще не всі її положення підписала.

Основні завдання міжнародної організації праці:

  • захист інтересів і прав трудящих;
  • підвищення життєвого рівня трудящих;
  • покращення умов праці,
  • захист від професійних захворювань;
  • соціальний захист працівників-іммігрантів;
  • сприяння зайнятості іммігрантів.

У зв'язку з активними міграційними процесами, діяльністю спільних підприємств досить значне поширення отримала практика укладення трудових договорів з іноземними громадянами.

При працевлаштуванні іноземних громадян потрібно мати на увазі наступне. Згідно із ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" іноземці мають такі ж права і свободи і несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та іншими законами України, а також міжнародними договорами України (див. гл. 4).

Порядок оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 p. №2028 (Урядовий кур'єр. - 1999. - №230. - 8 грудня), передбачає, що дозвіл на працевлаштування оформляється іноземному громадянинові або особі без громадянства, які мають намір займатися в Україні трудовою діяльністю, за умови, що в країні (регіоні) відсутні працівники, які можуть виконувати цей вид роботи, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Дозвіл видається Державним центром зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України або, за його дорученням, обласними центрами зайнятості.

Це положення розповсюджується також на іноземних громадян, які будуть проходити професійне навчання або підвищувати кваліфікацію із залученням їх до роботи (стажування), направлених закордонними роботодавцями в Україну для виконання певного об'єму робіт або послуг на основі контрактів, укладених між українськими й іноземними суб'єктами господарської діяльності. Дозвіл на працевлаштування є основою для видачі іноземному громадянинові візи на в'їзд в Україну.

Дозвіл на працевлаштування не потрібний іноземним громадянам, які постійно проживають в Україні, та іншим іноземцям у випадках, передбачених законами та Міжнародними договорами України.

Дозвіл, як правило, видається на один рік. Він може бути продовжений, але максимальний термін безперервного перебування іноземця в Україні на підставі дозволів на працевлаштування не може перевищувати 4 роки. Після перерви не менше 6 місяців процедура може бути повторена.

Роботодавець протягом 3 днів з моменту початку та припинення роботи іноземцем зобов'язаний письмово повідомити про це в Республіканський центр зайнятості.

У рамках СНД державами було укладено ряд угод з питань трудового і соціального забезпечення. Так, 15 квітня 1994 p. 12 держав-учасниць, в тому числі Україна, підписали Угоду про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів. Угодою передбачено, що порядок працевлаштування працівників-мігрантів, які постійно проживають на території сторони виїзду і на законних підставах займаються оплачуваною діяльністю в країні працевлаштування, встановлює сторона працевлаштування, виходячи з чинного на її території законодавства.


14.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!