Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Засоби формування національної свідомості українського суспільства: державна мова. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Засоби формування національної свідомості українського суспільства: державна мова. Реферат

На сучасному етапі актуальність даної теми є очевидною, оскільки це обумовлено складними процесами розбудови незалежної Української держави, творення української політичної нації

Мова - не лише засіб спілкування, а й головний чинник консолідації нації, оскільки забезпечує єдність, вільний і культурний розвиток національної спільноти, стоїть на сторожі збереження національної ідентичності, здорового духовного і ментального розвитку, а отже, виступає могутнім засобом зміцнення національної свідомості.

Відомий український учений і громадський діяч Іван Огієнко зазначав: "Мова - це наша національна ознака, в мові - наша культура, ступінь нашої свідомості" [12, с. 76]. У державотворчому процесі мова, поряд із внутрішніми консолідуючими чинниками, виконує й зовнішню функцію, яка полягає у виокремленні держави з-поміж інших країн, в утвердженні нації і держави серед багатомовної спільноти [11]. Отже, творення української політичної нації вимагає розв’язання фундаментальних питань мовної сфери, щоби така нація ґрунтувалася на засадах української національної державності.

У суспільстві, де переважає корінний етнос і панує його мова, як, наприклад, у країнах Європи, зазначені функції мови поєднуються гармонійно. В цих державах мова, по суті, виступає еталоном державної самодостатності, самоцінності й неповторності. Але в Україні склалася інша ситуація: втративши свободу, перебуваючи у складі інших держав, український народ позбувся можливості повноцінно користуватися своєю мовою.

Внаслідок заборон і дискримінації, адміністративно-силового тиску, якому піддавалася українська мова упродовж останніх трьох з половиною століть, значна частина українського населення, в тому числі етнічних українців, відчужена від використання рідної мови як засобу національної комунікації та головного інструменту консолідації нації. Особливо дається взнаки спадщина тривалого домінування в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію у нашій державі.

Тому нині, коли Україна здобула незалежність, утвердження у суспільстві української мови як державної, як одного з основних націєтворчих, державотворчих чинників, постає надзвичайно важливою й актуальною проблемою, а її вирішення має бути одним із пріоритетних завдань держави. Усе це актуалізує дослідження стану функціонування державної мови в сучасному українському суспільстві як необхідної умови зміцнення української національної свідомості, важливого чинника консолідації суспільства.

Аналіз останніх публікацій і досліджень з мовної проблематики свідчить, що науковці розглядають у своїх працях різні аспекти розвитку і функціонування української мови в сучасних умовах. Зокрема, питання сучасного стану та нормативно-правового забезпечення функціонування державної мови досліджують Л. Аза, Є. Головаха, М. Вівчарик, Я. Грицак, І. Дзюба, В. Лизанчук, Н. Паніна, А. Погрібний та інші вітчизняні вчені. Пріоритети мовної політики в консолідації українського суспільства розглядають у свої працях І. Дзюба, С. Здіорук, М. Карпенко, Л. Масенко та інші науковці.

Свою увагу на проблемах функціонування української мови в державному управлінні зосереджують І. Лопушинський, І. Плотницька, О. Ткаченко та інші дослідники. Крім того, останніми роками в Україні відбулася низка наукових конференцій, семінарів, присвячених мовному питанню. Але серед невирішених частин проблеми поки що залишається дослідження мовної політики Української держави в контексті пошуку моделі формування української політичної нації в сучасних умовах.

Метою дослідження є визначення основних завдань державної мовної політики і пріоритетних напрямів управлінської діяльності органів державної влади щодо утвердження української мови як єдиної державної мови, як засобу консолідації суспільства. Досягнення даної мети обумовлює розв’язання низки завдань: вивчення ролі державної мови у контексті формування та зміцнення української національної свідомості; аналіз сучасної мовної ситуації в Україні, стану розвитку української мови та існуючих моделей формування політичної нації.

У контексті окресленої проблеми слід зазначити, що статус української мови як єдиної державної мови в нашій країні був визначений наприкінці 1989 р. Законом "Про мови в Українській РСР" [4], що створило передумови для поступового відродження мови титульної нації як повнофункціонального засобу спілкування й важливого чинника розбудови соборної Української держави. З прийняттям Конституції України державний статус української мови був закріплений у ст. 10 Основного Закону, яка проголошує: "Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом" [6].

Простір для подальшого утвердження державного статусу української мови відкрило Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 про офіційне тлумачення зазначеної статті Конституції України, згідно з якою державний статус української мови означає її обов’язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах суспільного життя, зокрема в роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

З метою формування та здійснення державної мовної політики в незалежній Україні були створені спеціальні державні органи й установи:

  • Держдепартамент із здійснення державної мовної політики у структурі Державного комітету у справах національностей та міграції,
  • Рада з питань мовної політики при Президентові України.

Їх діяльність спрямовувалась на створення умов для розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, а також розвитку і використання мов національних меншин України, задоволення мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Виходячи з важливості зазначеної проблеми постановою Кабінету Міністрів України у 1997 р. були затверджені "Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови" [8], а згодом у 2003 р. ще однією постановою уряду затверджена "Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр." [16]. Обидва документи спрямовані на розвиток, підтримку і захист державної мови в Україні. Їх зміст, по суті, визначає основні напрями мовної політики нашої держави та завдання органів влади щодо їх реалізації.

Виходячи з вищезазначеного цілком справедливим постають питання: як змінилося становище української мови у суспільстві, якою є сучасна мовна ситуація в державі, і чи можна сьогодні констатувати зміцнення державного статусу української мови як важливого чинника консолідації суспільства, зміцнення національної свідомості?

Для початку відзначимо, що за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. українці становлять 77,8% загальної кількості населення держави, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5%. Як показало всеукраїнське опитування Інституту соціології НАН України, у 2005 р. українську мову вважають рідною лише 64,3% населення, російську - 34,1%, іншу - 1,5%; мовою спілкування дорослого населення в родинній сфері є: переважно українська - 41,8%, переважно російська - 36,4%, обидві мови (залежно від обставин) - 21,6% [13, с. 69].

Основною рисою сучасної мовної ситуації в нашій державі залишається українсько-російська двомовність з широким функціонуванням російської мови в різних сферах суспільного життя на більшості території країни, що, природно, обернено пропорційно впливає на сферу використання української мови.

Причини домінування російської мови в Україні та його наслідки розкрив відомий дослідник націєтворчих процесів М. Вівчарик, з приводу чого він зазначає, що "внаслідок взаємодії таких чинників, як багатовікова русифікація, міграція на територію України росіян, фізичне знищення, депортація і вимушена еміграція українців за межі України, створилася вкрай небезпечна і виняткова, суто "російська" ситуація, коли не мігранти змушені докладати зусиль проти їх асиміляції корінним народом, а, навпаки, національно свідомі українці змушені захищатися від мігрантів і доморощених збільшовичених перевертнів" [2].

У свою чергу, дослідження мовної проблеми свідчить, що ця двомовність має кілька суттєвих особливостей. Передусім існує розбіжність між етнічною та мовною самовизначеністю, коли значна частина етнічних українців у повсякденному житті для спілкування використовує російську мову. Важливим є той факт, що ще за радянських часів саме російська мова набула статусу мови міжнародного спілкування, який вона продовжує зберігати й нині, забезпечуючи спілкування не тільки між національними меншинами України, а й між народами колишнього Радянського Союзу.

Ще однією, на нашу думку, найважливішою особливістю мовної ситуації в Україні є різний мовний статус регіонів, який, насамперед, обумовлюється відмінностями історичного розвитку західної та східної України. При цьому переважна більшість українців західного регіону є україномовною, південного та східного регіонів - російськомовною, центр займає проміжне становище. Крім того, величезна частина суспільства у побуті користується масою українсько-російських і російсько-українських суржиків, які аж ніяк не є літературною мовою.

У такій складній ситуації держава має постійно дбати про баланс інтересів між різномовними групами регіонів. А для цього потрібна виважена мовна політика, спрямована на розширення сфери функціонування державної мови як стрижня, серцевини нації, яка має єднати суспільство в одне ціле, а також гарантування усієї законної поваги прав мовам національних груп з тим, щоб забезпечити їх повноцінний розвиток та лояльність до Української держави як своєї батьківщини.

На жаль, у нашій державі ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Через відсутність нового закону про мови, ст. 10 Конституції України не змінила мовну ситуацію, хоча за логікою саме "узаконення" функціонування української мови Основним Законом незалежної України мало б докорінно змінити мовну ситуацію в державі, що сформувалася ще за часів існування СРСР (російська мова є домінантною, а українська займає другорядну позицію).

Як зазначає академік І. М. Дзюба: "Нині втрачено ту ініціативу в мовній політиці, яка починала народжуватися в час здобуття незалежності. Причини - і в об’єктивних обставинах (кризовий стан суспільства, зниження престижу українськості внаслідок соціальних розчарувань), і в суб’єктивних (незацікавленість державних структур, "втома" громадських інституцій, пряма політична протидія з боку певних груп). Закон про мови не виконується, програми підтримки української мови (як і культури) не здійснюються - як через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення, так і через брак або невиявленість державної волі. У багатьох сферах ми відкинуті назад навіть порівняно з кінцем 80-х років" [3].

Слід зазначити, що відсутність державної підтримки і захисту української мови й культури спричинили посилення процесу русифікації, внаслідок чого на деякі важливі сфери суспільного життя російська мова має великий вплив. Сьогодні в масовій культурі, засобах масової інформації, бізнесі, спорті, інших сферах домінує російська мова. За даними Державного комітету телебачення і радіомовлення України близько 80% ефірного часу теле- і радіостанцій заповнено не україномовним продуктом.

Лише незначна кількість телевізійних передач спрямована на виховання національної свідомості в глядача. Телебачення фактично стало засобом русифікації народу, зокрема молоді, і не сприяє розвиткові державної мови. Через невідповідність державної політики негативні тенденції домінують на книжковому ринку України, де більшість становлять російськомовні видання. За розрахунками Української асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, більшість книжок, що продаються в Україні, видано в Росії.

Україна стала ринком неконтрольованого збуту іноземної кіноіндустрії та продукції російського шоу-бізнесу. Продовжується витіснення української преси російською. На ринку друкованих засобів масової інформації річний тираж журналів та інших періодичних видань українською мовою у 2004 р. становив 28% від загальної кількості, тоді як ще в 1995 р. було 70% (для російськомовних видань ці цифри, навпаки, зростають з 18% до 64%).

Питома вага річного тиражу газет, що видаються українською мовою, за десять років скоротилася з 50% у 1995 р. до 32% у 2005 р. Натомість російськомовні газети в загальному тиражі зросли за цей час з 45% до 59% [13]. Нині зазначена тенденція поглиблюється. Попри те, що Закон "Про мови в Українській РСР" вважається чинним і в незалежній Україні, але він не встановлює жодних санкцій за порушення державного статусу української мови.

Сьогодні більшість важливих сфер суспільства, насамперед діловодство, наука, техніка майже не забезпечені словниками, довідниками, програмами. Мовою комунікацій в Україні є російська, а в системі комп’ютерних комунікацій переважає англійська. До цього часу українською мовою послуговується досить невелика частина гуманітарної інтелігенції по всій Україні. З боку посадових осіб держави постійно порушується чинне мовне законодавство і конституційні вимоги щодо використання державної мови.

Переважна більшість державних керівників і управлінців усіх рівнів на сході й півдні країни не вважає своїм службовим обов’язком розширювати сферу застосування державної мови, не вживає її у своїй роботі або й не володіє нею. Це призводить до поширення у суспільстві думки, що знати, шанувати, і плекати державну мову, послуговуватися нею - необов’язково. Практично зовсім не використовується державна мова і в бізнесових структурах.

Загалом сьогодні відбувається подальше згортання сфери функціонування української мови, а, отже, гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, а й призводить до руйнації способу мислення і деформації національної свідомості громадян України, прищеплення чужих стереотипів та навіювання їм почуття меншовартості. Внаслідок цього відбувається розмивання ідентичності української нації, духовне знищення людського резерву, з якого формується українська еліта.

Враховуючи сучасну мовну ситуацію в Україні, вироблення мовної єдності - процес надзвичайно складний. Поки що політики і суспільство довго і важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. За всі роки незалежності проблема мови є предметом спекуляцій різних політичних сил під час виборчих кампаній. Останнім часом, всупереч Конституції України, все більше лунає гасел щодо запровадження офіційної двомовності, а саме надання статусу другої державної мови поряд з українською російській.

Мовне питання особливо актуалізувалося з ратифікацією нашою державою Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у травні 2003 р., яка стосується одного з найскладніших питань мовної політики будь-якої країни - проблеми досягнення оптимальності у співвідношенні між сферами та статусом функціонування державної мови та мов національних меншин [5]. Ратифікація Хартії повинна була стати важливим кроком у досягненні Україною цивілізованих європейських стандартів у сфері захисту прав людини у культурно-мовній сфері.

Проте в українському суспільстві й політикумі, зокрема, існують різні погляди на цей документ. Слід зазначити, що викликає суперечності його український варіант, в якому до регіональних мов і мов, які потребують захисту, поряд з іншими, віднесено російську. Націонал-демократичні сили наполягають на тому, що Хартія покликана захищати мови національних меншин, яким загрожує вимирання під тиском потужних мов. Зокрема, народний депутат П. Мовчан стверджує, такими мовами в Україні є, в першу чергу, кримськотатарська і гагаузька. Водночас, на його думку, проросійські сили використовують Хартію для того, щоб забезпечити права російській мові, яка абсолютно захищена, оскільки вона має своє мовне середовище - Росію, де їй ніщо не загрожує [21, с. 4].

Отже, склалась ситуація, коли російська мова одержала додатковий потужний міжнародно-правовий захист з боку Європейської хартії, в той час як українська - захищається тільки внутрішнім законодавством, яке, до того ж, часто порушується. Натомість прибічники двомовності, реалізовуючи свої власні політичні інтереси, посилаючись на Хартію, ініціюють нові законопроекти про російську як другу державну мову, або про надання їй офіційного статусу.

Хибна політика підтримки двомовності, необґрунтовані вимоги окремих політиків надати російській мові статус другої державної мови нарівні з українською може призвести до розколу суспільства на мовно-національному ґрунті, спричинити розрив єдиного інформаційно-культурного простору держави, і як показує досвід зарубіжних країн, привести в кінцевому рахунку до втрати державно-територіальної цілісності країни і її розпаду.

Безперечно, у світі є приклади кількамовних націй, що начебто може поставити під сумнів визначення мовної єдності як неодмінного атрибуту нації. Але, як зазначає відомий вчений А. Погрібний, ті країни, де функціонує кілька державних чи офіційних мов, - то власне, винятки з типового для світу порядку мовного облаштування, згідно з яким діє принцип: одна держава - одна нація (політична) - одна державна мова [17]. На його думку, країни, що становлять винятки з цих правил, мають певні підстави для цього, яких не має Україна.

Вчений наголошує: "Відтак ми, українці, не можемо долучатися до цих винятків тому, що ані не прибували звідкілясь в Україну, як от французи та англійці до Канади, де є дві державні мови, а навпаки автохтонно з пра-пра- і правіків тут живемо і так само з пра-пра- і правіків тримаємо естафету свого рідного слова українського; ані історично не розділяли ми територію своєї держави (хіба що силою нас брали) з якимсь іншим народом чи народами (як то з незапам’ятних часів розділена територія нинішньої федеративної Швейцарії) поміж німцями, французами, італійцями та ретороманцями, які, кожен живучи у своїй частині Швейцарії, цивілізовано та мирно домовилися, що кожна з їхніх мов - державна; ані не живемо ми, українці, в такому складному етноутворенні (десятки народів з десятками мільйонів людей, які говорять різними мовами), яким є Індія, внаслідок чого поряд з державною хінді зберігається як державна і мова колишнього англійського колонізатора" [17, с. 128].

Досвід зарубіжних країн переконує, що питання державної мови займає провідне місце в процесі формування політичних націй і консолідації суспільства. Однією із традиційних моделей об’єднання націй у Європі, які утворилися в ХІХ - на початок ХХ ст., є формування нації за суто етнічною ознакою на основі так званого "етнічного націоналізму". У цьому випадку політична нація створюється переважно з представників якогось одного етносу - чисельно чи політично переважаючої етнічної групи або етнічної групи, що претендує на таке домінування.

У підтвердження цього І. Варзар наголошує, що формування етнічних націй пов’язане з "титульним етносом", тобто з тією етнічною спільнотою, яка зазвичай є найбільшою за фізичною чисельністю та найстарішим жителем певної території.

Титульний етнос є тим народом-етносом, який робить найвагоміший вклад у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він є основним номінатором і дає своє ім’я не лише країні, а й державі та державно-політичним атрибуціям владності - території і кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типовій економіко-господарській діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів тощо [1].

Слід зазначити, що представники титульного етносу одержують громадянство держави на підставі належності до етносу з усіма свободами і правами, що випливають з цього. З правової точки зору подібна позиція означає нав’язування в обов’язковому порядку всім громадянам держави певних культурно-мовних норм і цінностей домінуючого етносу, що одночасно супроводжується відмовою визнавати за окремими громадянами іншого етнічного походження права особистого вибору культурних уподобань. За цих обставин домінуючий етнос автоматично стає політичною нацією.

Інші етнічні групи або взагалі не одержують громадянства й, відповідно, зазнають утисків стосовно своїх громадянських, а особливо політичних прав, або їхні окремі представники приймаються в громадянство цієї держави за особливою процедурою. При цьому однією з необхідних умов отримання громадянства є знання державної (офіційної) мови. Прикладом такого шляху формування політичних націй у сучасній Європі можуть бути, тією чи іншою мірою, країни Прибалтики, зокрема Латвія, Естонія.

Якщо в подібному контексті змоделювати формування політичної нації в Україні, де, як вже нами було зазначено, "титульний етнос" - українці - становить переважну більшість населення країни, цей процес має відбуватися саме на етнічній основі. Отже, в цьому сенсі не підлягає сумніву, що українська мова, як мова найчисленнішого, автохтонного і титульного етносу країни має утвердитися у статусі єдиної державної мови. Саме на цьому наголошують радикально налаштовані націонал-патріотичні сили нашої держави.

Водночас слід зауважити, що реальна мовно-культурна ситуація, яка склалася в країні, засвідчує слабкість, розмитість самої етнічної основи, навколо якої б відбувався процес консолідації і подальшого розвитку українців як нації. Як уже нами було зазначено, значна частина етнічних українців у спілкуванні не користується рідною мовою, відчужена від власної культури, байдуже ставиться до проблем її розвитку.

Безперечно, цьому сприяла колоніальна політика імперських держав, і в першу чергу Російської імперії, тоталітарного режиму колишнього Радянського Союзу, в попередній період розвитку суспільства, спрямована на нищення національної мови, культури, традицій. Але значною мірою це пояснюється і тим, що в незалежній Українській державі так і не була реалізована виважена культурно-мовна політика, спрямована на зміцнення національної свідомості українського народу, консолідацію суспільства.

Важливим є й інший аспект зазначеної проблеми. Якщо в Україні взяти за основу подібну модель формування політичної нації, то при цьому слід було б визнати за українською етнічною групою особливий статус у суспільстві, змістивши акценти на етнічних цінностях, наслідком чого може бути обмеження культурно-мовних та інших запитів неукраїнських етнічних груп.

Але запровадження подібної політики порушує права людини і, жодним чином, не сприятиме консолідації суспільства навколо державотворчих процесів, а, навпаки, створюватиме міжнаціональну напругу і загрожуватиме існуванню самої держави. Тому етнічна модель формування нації скоріше всього не може бути взята за основу, оскільки ніяк не виступає об’єднуючим чинником багатоетнічного українського суспільства, а, навпаки, за певних обставин, може виконати роз’єднуючу роль.

У випадку, коли немає "титульного етносу", політичні нації формуються і консолідуються на громадянсько-політичній основі, через конституційно-правові інститути громадянства. Подібну "громадянську" модель, зокрема, мають США, Австрія, Велика Британія, Мексика тощо.

У цих країнах суспільства багатоетнічні, кожний народ-етнос добровільно і свідомо розчинився в загальній масі населення, виявляючи себе лише інколи і лише в культурологічному, а не в політичному сенсі, що в підсумку обумовлює формування в цих країнах "єдиної політичної нації". "Жоден етнос не може тут "нав’язати" всім іншим свій спосіб буття, адже тут немає титульного етносу з усіма наведеними ознаками (не беручи до уваги індіанців, які перетворені на екзотичну прикрасу цієї країни)" [9, с. 21].

Але і при цьому єдина державна (офіційна) мова виступає об’єднуючим чинником. Доречно згадати, що в США з моменту прийняття Декларації незалежності у 1776 р. державною (офіційною) мовою, за домовленістю всіх штатів, була визнана англійська, незважаючи на існування французькомовних, іспаномовних, німецькомовних та інших груп населення.

Україна є багатоетнічною державою, але, на нашу думку, подібна модель для неї є не зовсім прийнятною. На відміну від вищезазначених держав, в Україні є "титульний етнос" - українці, корінна і найчисленніша нація, територія основного розселення якої визначила загалом кордони держави і яка дала цій державі назву. Українці кількісно переважають в усіх регіонах країни за винятком лише Автономної Республіки Крим.

Тому культурно-мовний чинник у становленні української політичної нації є принциповим питанням. З приводу цього І. Пасько зазначає: "У будь-яких умовах формування політичної нації можливе лише навколо певного етнічного ядра і на підставі чітких мовних принципів" [14, с. 6]. За відсутності єдиної національної мови саме існування нації є сумнівним, а формування її в національно-політичному сенсі - неможливим, оскільки залишається нерозв’язаним питання про її етносоціальну основу. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності, в тому числі у справі державного будівництва.

Таким чином, здійснивши аналіз найбільш визнаних моделей політичних націй, можна дійти висновку, що створення української політичної нації не вкладається в жодну із них. На нашу думку, цей процес має включати риси і громадянської, і етнічної моделей формування нації. Фундаментальним принципом при цьому має бути симетричність поступок у взаєминах українців як титульної нації з національними меншинами.

У підтвердження вищенаведеного зазначимо, що дилему вибору між "етнічною" та "громадянською" моделями формування політичної нації розробники Конституції України вирішили шляхом поєднання елементів обох цих підходів. Так, у преамбулі Основного Закону проголошується, що Конституція приймається від імені "українського народу - громадян усіх національностей". Ще перший Президент незалежної України М. С. Грушевський зазначав, що народ України складають не тільки українці, а всі народності, що проживають на її території. Отже, "український народ" є не етнонімом, а політонімом, а загальнонаціональна ідентичність визначається, відповідно, не етнічністю, а громадянством.

Це знайшло своє відображення в паспортах та інших документах, що посвідчують особу громадян України, з яких вилучено графу "національність" [22, с. 74 ]. Водночас ст. 10 і 11 Конституції нашої держави відзначають наявність у складі українського народу "української нації", російської та інших національних меншин, а також "корінних народів". Таким чином, визнано існування одночасно двох українських націй - громадянської (політичної) та етнічної. Інші етнічні спільноти, які проживають на території держави, є складовою української політичної нації і не входять до української етнічної нації.

Під політичною нацією ми розуміємо народ, об’єднаний спільним громадянством, куди входять "титульний етнос" та етнічні меншини. Громадянство консолідує націю в єдиний цілісний організм. Політична нація постає на основі цінностей корінної нації, її мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності. Виходячи з цього українська мова, як мова найбільшого, автохтонного етносу України, має бути мовою громадянства - державною мовою.

Державність української мови є основою формування сучасної української політичної нації, важливим чинником консолідації українського суспільства, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. Таким чином, українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.

Водночас слід відзначити, що державна роль української мови жодним чином не спрямована на обмеження розвитку мов інших етнічних груп. Одержавлення української мови зовсім не означає приниження чи ігнорування російської мови і культури, мов інших національних меншин в Україні, а відродження і піднесення понищених, поруйнованих, упосліджених української мови, культури, духовності.

"Йдеться про забезпечення кожному українцеві природного права повернутися до національного джерела, до національного буття. Відомо, щоб дитина успадкувала національно-духовні якості свого народу, його ментальність, її слід виховувати саме рідною мовою. Не можна виховати повноцінного поляка англійською мовою, так само і духовно багатого українського патріота мовою російською. Рідна мова формує тих, хто нею говорить, накидає їм певні погляди на світ, на взаємини між людьми, що вироблені нацією за довгий шлях її формування. У мові сконцентрований спільний світогляд народу, набутий досвідом багатьох поколінь" [10, c. 227-228].

Вільне опанування всіма громадянами України мови свого громадянства - це, як підтверджує багатовіковий досвід держав світу, запорука міжетнічної злагоди, єдності і стабільності суспільства, ефективного функціонування держави, позитивного її сприйняття як повноцінного і незалежного суб’єкта світової спільноти. Українці, як етнічна нація, мають підтримувати відродження культурної самобутності національних меншин, а національні меншини, у свою чергу, мають доброзичливо ставитися до української культури і, в міру можливого, сприяти її відродженню.

В аспекті освіти і виховання кожний громадянин України, незалежно від його етнічного походження, має знати державну мову, історію держави, Конституцію України, підтримувати незалежність та поважати її символіку. Україна має бути найвищою цінністю для всіх її громадян як їхня спільна батьківщина в існуючих кордонах. За цих умов етнічні меншини об’єднаються у справі державотворення з основною українською нацією, не втрачаючи своєї етнічної самобутності.

Отже, виходячи з вищезазначеного, нагальною постає потреба формування і реалізації виваженої і цілеспрямованої державної мовної політики, що передбачала б захист і підтримку національної мови, забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин. Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати рідну мову і свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав.

Потрібен системний, наполегливий і відповідальний пошук виважених компромісних рішень, здатних забезпечувати подальший розвиток української мови і водночас сприяти побудові правової демократичної держави. Якщо вдатися до радикальних дій щодо впровадження української мови, наприклад, шляхом згортання в Україні випуску російськомовної періодики і книжкових видань, чи заборони російських програм на радіомовленні й телебаченні - то попри те, що це веде до порушення прав певної частини громадян, може викликати гострий опір південних та східних регіонів держави, де україномовні громадяни становлять незначну меншість, ще міцніше прив’язати російськомовних українців до інформаційного простору Росії, остаточно вивівши їх з-під будь-якого впливу української національної ідеї.

Водночас відмова від активної популяризації української мови серед представників нації сприятиме її поступовому витісненню з усіх сфер суспільного життя російською мовою, а в умовах глобалізованого світу, поширенню ще однієї мови - англійської. Тому в державі потрібно провести низку виважених заходів, які б зміцнювали позиції державної мови.

Державна мовна політика має передбачати такий важливий аспект сучасної мовної ситуації, як невідповідність мови спілкування національній належності особи. У період ідеологічної та морально-психологічної інтеграції нації важливим є використання певних російськомовних форм українського національного життя, національної культури, що допоможе усвідомити неукраїномовним представникам національних меншин, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України.

Не слід ототожнювати мовну ознаку з почуттям патріотизму, українськості. Через рiзнi обставини громадяни часто не володіють українською мовою, однак при цьому зберігають щирі почуття до України. Чимало з них використовують найменші можливості для оволодіння мовою свого народу, залучають до цього інших i працюють в ім’я українського народу. Влада має всіляко підтримувати готовність значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Подібні заходи поряд із зусиллями щодо популяризації української мови допоможуть підвищити рівень національної свідомості і сприятимуть консолідації української нації.

Але найважливішим чинником, що зараз може суттєво впливати на повноцінне функціонування української мови, є зацікавленість держави у вирішенні мовної проблеми. Реалізація державної мовної політики залежить переважно від доброї волі представників державної влади, Президента як гаранта конституційного порядку функціонування мов, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України.

Ідея реального закріплення за українською мовою статусу державної може і повинна стати полем об’єднання зусиль партій та громадських організацій, співпраці інститутів громадянського суспільства з владними структурами. У нинішній складній ситуації державна мовна політика має бути виваженою і послідовною, поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю, тактовністю і обережністю в засобах її реалізації.

Одним із пріоритетних напрямів державної мовної політики насамперед має бути приведення мовного законодавства і практики його застосування у відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України про тлумачення її ст. 10, і в першу чергу в частині, що стосується вимог володіння нормативною українською мовою народними депутатами України і державними службовцями усіх рівнів, призначення на посади в системі державної влади та місцевого самоврядування, системі освіти, науки, культури, Збройних Сил, державних засобів масової інформації, а також обов’язкового складання вступних іспитів з української мови у вищі навчальні заклади та її застосування в роботі всіх державних навчальних закладів України.

З метою зміцнення державного статусу української мови необхідно прийняти закон "Про державну українську мову", який регулював би особливості функціонування й захисту саме державної мови. Такий закон повинен чітко встановити пріоритети державної мовної політики, подолати наявну тут на сьогодні цілковиту безсистемність. При цьому державна підтримка мов національних меншин має регулюватися окремими законодавчими актами.

Невід’ємним елементом державної політики має бути піднесення престижу української мови, зміцнення української мовної свідомості і гідності, розширення сфери функціонування державної мови. Для цього потрібно створити належну нормативну базу підтримки і пільг для україномовних засобів масової інформації, книговидання українською мовою, українського кіно й української пісні - традиційної берегині української мови й історичної пам’яті народу. Для досконалішого володіння мовою за підтримки держави мають бути розроблені різноманітні програми вивчення української мови, а також забезпечене їхнє фінансування.

Держава має створити всі необхідні засоби для розширення застосування української мови в усіх сферах життєдіяльності в межах всієї України, захисту української мови від зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації, поліпшення якості українського мовлення на українських теле- і радіоканалах України. Необхідною умовою утвердження належного українській мові статусу в державі та суспільстві має бути затвердження на урядовому рівні єдиних мовних стандартів, норм і правил української мови та українського правопису.

Важливим напрямом державної мовної політики є створення системи дієвого контролю за дотриманням мовного законодавства в державі. Цікавим у цьому плані може бути досвід зарубіжних країн. Останнім часом у деяких країнах, у тому числі й таких мовно однорідних, як Франція, мовну політику стали використовувати як інструмент захисту від впливів глобалізації, і, в першу чергу, - для боротьби з "американським культурним імперіалізмом".

Відомо, що чинний французький закон про мову передбачає низку заходів проти англіцизмів (американізмів) у рекламі, в теле- і радіоефірі, проти засилля англомовної естради тощо. У цій країні утворена спеціальна комісія, яка контролює вживання іншомовних термінів. За забруднення державної мови запозиченими словами з інших мов накладається великий штраф або порушники відбувають ув’язнення. Аналогічна політика здійснюється в ряді балканських держав.

Наприклад, Словенія ухвалила нещодавно "Закон про мову" з огляду не лише на загрозу "американізації", а й "германізації". Подібний закон прийнятий і в Польщі, де спостерігається чимало англіцизмів. Виходячи з зазначеного доцільним, на нашу думку, є розробка та впровадження механізму юридичної відповідальності за порушення законодавства про державну мову в Українській державі, насамперед для посадових осіб.

Сьогодні відповідальність за реалізацію державної мовної політики в нашій державі покладена на Міністерство культури і туризму. Проте за своїми функціональними обов’язками зазначене міністерство скоріше може виконувати функцію популяризації української мови. На нашу думку, за це питання має нести відповідальність Міністерство освіти і науки України. Бо саме засобами освіти, національного виховання уможливлюється вивчення, утвердження державної мови в суспільстві як чинника зміцнення національної свідомості.

У багатьох країнах світу, де мовна ситуація набагато краща, ніж в Україні, в парламентах і урядах створені спеціальні органи з мовних питань, наприклад Вищий комітет у справах французької мови у Франції, Британська рада Великобританії, робоча група у справах німецької мови при Міністерстві закордонних справ Німеччини, комісія у справах офіційної мови при парламенті Індії тощо, а також аналогічні державні органи в країнах близького зарубіжжя: Молдові, Казахстані, Естонії та інших країнах.

До мовної політики віднесено питання контролю за дотриманням мовного законодавства, організаційно-методичне забезпечення розвитку мов, координація розвитку із застосуванням мов національних меншин, підготовка законодавчо-нормативної бази, координація здійснення державних програм і заходів, імплементація міжнародного законодавства в національне і здійснення постійного моніторингу мовної ситуації в країні. Виходячи з нинішньої мовної ситуації в Україні доцільно створити в Кабінеті Міністрів України Державний департамент мовної політики. Необхідність існування такого органу також обумовлена приєднанням України до міжнародних актів з питань застосування мов і відповідне впровадження тих норм в Україні, а також інтеграційним процесом в європейські структури, який вимагає приведення мовного законодавства до стандартів Європейського Союзу.

Висновки. Основною рисою сучасної мовної ситуації в Україні залишається українсько-російська двомовність, при цьому продовжується звуження сфери функціонування української мови і відчутно посилюється вплив російської мови на всі сфери суспільного життя, що не сприяє зміцненню української національної свідомості.

Це обумовлюється як тривалим домінуванням в Україні російської мови, яка й сьогодні впливає на мовну ситуацію у нашій державі, так і відсутністю відповідної мовної політики в незалежній Українській державі, яка б сприяла повноцінному впровадженню української мови як державної в усі сфери суспільного життя. Попри те, що Закон "Про мови в Українській РСР" вважається чинним і в незалежній Україні, він не виконується, і не встановлює жодних санкцій за порушення державного статусу української мови. Через відсутність належного фінансового, технічного, організаційного забезпечення державні програми підтримки і розвитку української мови не здійснюються, загалом проблема утвердження державної мови поглиблюється.

Культурно-мовний чинник у становленні української політичної нації є принциповим питанням. Українська політична нація постає на основі цінностей корінного українського етносу, його мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності. Виходячи з цього українська мова, як мова найбільшого, автохтонного етносу України, має бути мовою громадянства - державною мовою. Крокуючи до мовної спільності, нація буде здобувати додаткові підстави для усвідомлення власної єдності у справі державного будівництва.

Поки що політики і суспільство довго й важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. Протягом усього періоду незалежності в Україні мовна проблема є предметом спекуляцій різних політичних сил з метою задоволення власних інтересів.

В умовах, коли українська національна свідомість деформована тривалим зовнішнім впливом, продовження спекуляцій з боку політичних сил навколо мовного питання, намагання штучно його загострити, - створення української мовної єдності (яка не заперечує розвиток етнічних мов в середині нації), беззаперечно, є консолідуючим чинником української політичної нації.

Потрібна виважена державна мовна політика, яка б передбачала захист і підтримку національної мови й водночас забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин. На усвідомлення суспільством того, що доля української мови - це є, по суті, доля Української держави й нації, має бути спрямована система відповідних заходів.

Зокрема, для зміцнення державного статусу української мови першочерговою умовою є прийняття закону "Про державну українську мову", який регулюватиме особливості функціонування й захисту державної мови. Доцільно створити в Кабінеті Міністрів України Державний департамент мовної політики, який має здійснювати контроль за дотриманням мовного законодавства, організаційно-методичне забезпечення розвитку державної мови і мов національних меншин, постійний моніторинг мовної ситуації в країні.

Перспективи подальших розвідок. Виходячи із складності зазначеної проблематики подальшого дослідження потребують правові аспекти функціонування української мови, забезпечення українською мовою різних сфер спілкування у різних регіонах держави, стан науки про українську мову і мовну ситуацію в Україні.

Література

1. Варзар І. Політична етнологія як наука. - К.: Школяр, 1994. - 215 с.

2. Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації: Навч. посіб. - К.: Вища шк., 2004. - 239 с.

3. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Уряд. кур’єр. - 2004. - 20 квіт.

4. Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки про мови в Українській РСР. - К.: Преса України, 1989. - 72 с.

5. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Страсбург, 5 листоп. 1992 р. // www. cidct. org. ua

6. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. - К.: Преса України, 1997. - 79 с.

7. Карпенко М., Здіорук С. Пріоритети мовної політики в консолідації українського суспільства // Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки / За заг. ред. А. С. Гальчинського. - К.: НІСД, 2003. - С. 253-260.

8. Комплексні заходи щодо розвитку і функціонування української мови: Постанова Кабінету Міністрів України від 8 верес. 1997 р. № 998 // Освіта. - 1997. - 4 верес.

9. Крисаченко В. С., Степико М. Т., Власюк О. С. Українська політична нація: генеза, стан, перспективи / За ред. В. С. Крисаченка. - К.: НІСД, 2004. - 656 с.

10. Лизанчук В. Мовні аспекти в українському державотворенні // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи: Матеріали наук. - практ. конф. - Л.: ЛФ УАДУ, 2001. - Ч. 2. - С. 224-228.

11. Масенко Л. Мова і політика. - К., 1999. - 354 с.

12. Огієнко І. Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу. - К.: Абрис, 1991. - 272 с.

13. Паніна Н. В. Українське суспільство 1994-2005: соціологічний моніторинг. - К.: ТОВ "Вид-во Софія", 2005. - 160 с.

14. Пасько І. Українська ідея на тлі європейської культури // Схід. - 1996. - № 5 - 6. - С. 4-11.

15. Плотницька І. Поняття екології мови в державному управлінні і мовознавстві // Вісн. НАДУ. - 2004. - № 1. - С. 196 - 201.

16. Про затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр.: Постанова Кабінету Міністрів України від 2 жовт. 2003 р. № 1546 // http: www. kmu. gov. ua

17. Погрібний А. Поклик чужого чину: З розмов про наболіле. - К., 2004. - 496 с.

18. Сміт Д. Ентоні. Національна ідентичність. - К.: Основи, 1994. - 223 с.

19. Тараненко О. Українська мова як об’єкт політики // Літ. Україна. - 1997. - 18 груд.

20. Ткаченко О. Б. Чи можуть бути в Україні дві загальнодержавні мови? (Відповідь прибічникам двомовності і деякі дотичні міркування) // Мовознавство. - 1999. - №. 4-5. - С. 3-9.

21. Трофімова Н., Сонюк В. Хартія розколу. Мовне питання: європейський стандарт на українському ґрунті // День. - 2002. - 28 листоп. - № 219.

22. Євтух В. Б., Трощинський В. П., Галушко К. Ю. та ін. Етносоціологія: терміни та поняття. Навч. посіб. - К.: Вид-во УАННП "Фенікс", 2003. - 280 с.


06.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!