Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Умови формування державності: національна самосвідомість. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Умови формування державності: національна самосвідомість. Реферат

Брак національної самосвідомості є потенційною загрозою для національної державності. Це триватиме доти, доки українська більшість потужно не зіпреться на здоровий етноцентризм, основу якого становить не менш здоровий український націоналізм

Практика суспільно-політичного життя України переконує, що державотворчий поступ був би більш результативним, коли б потужніше здійснювалася багатопланова робота із формування національної самосвідомості громадян. Така самосвідомість за багатьох об'єктивних обставин не змогла сформуватися століттями, починаючи від часів Володимира Великого. І все ж вона була і є. Нині її вимагають реалії часу, і не тільки в Україні, а скрізь, де є українці. Що це за реалії, яка їх сутність: з цього треба починати розгляд зазначеної проблеми.

Переважна більшість країн світу — багатонаціональні, в яких проживають не десятки, а сотні народів. Лише деякі держави (Бангладеш, Корея, Японія, Португалія тощо) — одно-національні. Багато народів, зокрема й українці, проживають в багатьох державах. Нашого цвіту, як кажуть, — по усьому світу. Тисячоліття потужного розшарування, силового розпорошення українства зробили свою негативну справу. Нині в Росії українська діаспора (третя за чисельністю нація після росіян і татар) становить близько 10 млн. осіб, в США — 2 млн., в Канаді — 800 тис., в Молдові — 800 тис., Казахстані — 500 тис., Бразилії — 500 тис., Португалії — 300 тис. Перелік можна продовжити. Важливіше, однак, інше.

В Україні, та особливо поза її межами, українці проживають в різних умовах, природних, соціально-політичних, культурних. І все ж їм усім значною мірою притаманні такі основні якісні характеристики: мова (бодай у сфері сімейного побуту); специфічні елементи матеріальної та духовної культури (обряди, звичаї, релігія, традиції, стереотипи поведінки), етнічна самосвідомість. Сюди додаються прагнення зберігати і розвивати національну освіту і культуру, не поривати зв'язків з історичною батьківщиною.

Друге, принципове явище, пов'язане з національною самосвідомістю, а відтак і державотворенням. У національній державі завжди є домінуюча, титульна нація, що переважає за історичною ґенезою, чисельністю, соціально-економічним, духовним та іншими потенціями. А відтак:

  • а) саме вона є основним джерелом політичної влади;
  • б) кожна нація потребує (прагне) максимально повного самовираження і автономії;
  • в) кожна нація потребує (прагне) бути максимально вільною, а індивід має належати до конкретної нації.

І третє, як соціальний, історичний результат. Україна мала б постати як найбагатша і найсвятіша з усіх земель, бо ж лише за своїм природоресурсним потенціалом вона входить до п'ятірки найпотужніших країн світу. Та поки що Україна за рівнем розвитку пасе задніх. Ту т є певна закономірність щодо історичної детермінації. Бідні країни для свого розвитку завжди мобілізують розум, знання; багаті — експлуатують природні ресурси. Ми, в Україні, не повинні, очевидно, повторювати цієї помилки, оскільки і розумом не обділені, і ресурси маємо великі і потужні, однак нині на порядку денному було і залишається питання про те, як привести до влади в Україні розум, а найперше — розумну, національну за своєю свідомістю еліту, спроможну змінити суспільну свідомість.

Національна самосвідомість — це і джерело, і, водночас, гальмо суспільного розвитку Української держави. За багатьох обставин тому, що розуміння і ставлення до націоналізму взагалі і українського націоналізму зокрема були і є надто складні і суперечливі. Вони потребують величезної роз'яснювальної, просвітницької роботи серед мільйонів наших співвітчизників, сучасників. Коротко позначимо найгостріші аспекти цієї проблеми.

Визначально вона пов'язана з надто спрощеним розумінням, або свідомою дискредитацією понять "націоналізм" та "український націоналізм".

Чимало вітчизняних і зарубіжних фахівців розглядають націоналізм як ідеологію, суспільний рух і символічну мову і намагаються аналізувати разом із сумісними поняттями "нація", "національна ідентичність", "національна держава" [7, с. 9]. Ентоні Д. Сміт виділяє п'ять найголовніших значень, що характеризують сутнісне розуміння "націоналізму":

  • процес утворення і становлення націй;
  • почуття й свідомість належності до нації;
  • мова і символіка нації;
  • соціальний і політичний рух від імені нації;
  • доктрина і / або ідеологія нації, загальна й конкретна [7, с. 13].

Внаслідок об'єктивних історичних умов український націоналізм як явище сприймали і сприймають насамперед у значеннях 4 і 5, а найменше у значенні 1 — "процес утворення і становлення націй", хоча саме це (1) значення є чи не найважливішим, висхідним, воно формує усі інші.

Історична генеза, політична боротьба в колишній царській Росії, згодом — і в Україні, як складовій СРСР, суттєво викривила, а то й спотворила ідею і сенс націй і націоналізму. Так, лідер більшовиків В. Ульянов (Ленін-Бланк) українських соціал-демократів, зокрема Л. Юркевича, Д. Донцова, називав "буржуазними націоналістами" за їх позиції щодо організації робітничого руху. Тогочасну українську ліберально-демократичну інтелігенцію соціал-демократи дійсно називали "буржуазно-націоналістичною" і вона, дійсно, дещо відмежовувалася від націоналізму.

Навіть М. Грушевський навесні 1917 року згадував про те, що його однодумці, мовляв, виступали проти "національного еросу", проти "національного шовінізму", наголошуючи на тому, що "оборонці української національності не будуть націоналістами" [2, с. 106–107]. Чи існувало у політичній свідомості української інтелігенції радикальне, навіть з елементами національної винятковості, розуміння "націоналізму". Так, існувало, особливо до української революції 1917–1921 рр.

Після її поразки цей термін взагалі був суттєво монополізований радикальними націоналістичним напрямами в українському русі, що також має об'єктивне пояснення. Поява в 20-30-х роках ХХ ст. низки праць ідеологів ОУН (Ю. Виссіяна, М. Сціборського та ін.) призвела до того, що "націоналізм" стали асоціювати лише з ідеологією ОУН.

Звідси зрозуміло, чому деякі теоретики національного питання, наприклад, І. Лисяк-Рудницький, небезпідставно закликали розрізняти поняття "націоналізм" у широкому значенні (активна національна свідомість, патріотизм) з поняттям, що має помітне партійне, тобто ідеологізова-не забарвлення. Зазначимо, що й нині такого чіткого розмежування не існує: український націоналізм є:

  • а) формою колективної свідомості;
  • б) політичною доктриною;
  • в) політичним рухом.

Оскільки для соціального, суспільного буття українства, творення української національної держави український націоналізм потрібен як засіб, елемент визнання незаперечності, природності права на існування і створення українською нацією власної держави, для нас найважливішим є український націоналізм як форма колективної свідомості. Від неї не лише похідними, а й життєдайними є інші дві: політична доктрина і політичний рух.

Перші кроки у розбудові Української держави були і є настільки невиразними і суперечливими, що спричинили велику недовіру до нових суспільних цінностей та ідеалів. І це закономірно. До того ж згадаймо Н. Макіавеллі, який у своїй праці "Володар", розмірковуючи про психологію народу та його вплив на владу, розмежовував "народ" і "натовп". Народ — це свідома частина громадян. Він також говорив, що існує "народ вільний" і "народ розбещений". Останній виникає і поступово зростає чисельно, коли народ довго терпить тиранію, знущання. А надійність влади, за Н. Макіавеллі, залежить насамперед від знання психології підданих та вміння пристосовувати її до своїх потреб.

Народові України за усі роки незалежності не щастило з владою, бо це була не його влада, а влада тих, хто її спритно привласнив. Причин такого стану багато, та нам видається, що апелювати маємо до свідомості і непохитності нас усіх, народу. "Нація, — писав В. Липинський, — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого у формі ідеї, — нема нації" [4, с. 387]. Щодо ідеї, то у Липинського — це ідея державотворення, національна ідея як загальне об'єднуюче начало.

За роки так званої радянської влади і особливо в останні два десятиліття до розвалу СРСР комуністи не лише пройшли унікальну школу надетнічного універсалізму, а й максимально спотворили ставлення до етнічного питання, етнічних ознак і відмінностей мільйонів громадян. В один ряд ставили й настирливо декларували як лише історично обумовлені гасла-поняття концепції на кшталт "пролетарі усіх країн", "совєцький народ", "усі люди доброї волі", "носії загальнолюдських цінностей", "усі чесні люди планети", "вільні громадяни нового світу".

Усі схожі сентенції "універсальної людини" були і є не просто якимось витвором "комуністичних" міфотворців, — це обов'язковий супутник ідеократичної свідомості, умисного невілювання природних, історичних та інших відмінностей між людьми. Навіть М. Горбачову за усієї підтримки світової ліберальної спільноти так і не вдалося розбудувати "ліберально-громадянську імперію", або "совєцьку націю". Окрім ще більш складного етнополітичного хаосу це нічого не дало, хоча самому М. Горбачову на певний час створило, особливо на Заході, помітний авторитет: адже він виявився добрим союзником західних суспільств у боротьбі з великим тоталітарним монстром — СРСР.

Описані соціальні процеси, які відбулися в перші місяці розвалу СРСР мали, однак, і декілька позитивів. Піднялися регіональні еліти. Посилилися спроби регіональних націй, національних меншин у формуванні громадянського суспільства на місцях. Одночасно посилилися спроби титульних етносів заявити про себе, зокрема через тиск на національні меншини, що не мають власної державності. Основне ж і найпозитивніше — значно змужнів, легалізувався національно-визвольний рух: з-під оболонки імперського центру вирвалися нації, що мали підстави і віками жадали розбудувати власну державність.

Етнокультурна ситуація — явище досить стійке. Зміна етнокультурних ситуацій відбувається повільно. Нова ситуація входить у гострий конфлікт не лише з особистістю, а й державою, і особливо тоді, коли розбудова держави здійснюється на принципово інших ідейних, духовних засадах. Стара етнокультурна ситуація стає гальмом процесу державотворення.

Цьому, до речі сприяє стара еліта, що є реальним носієм такої ситуації. "Психологія "гомо совєтікуса", — пише український історик В. Сулько, — міцно тримає у своїх пазурах старше і середнє покоління людей на всьому пострадянському просторі. В Україні немає своєї Синайської пустелі, щоб можна було 40 років водити люд і виростити нове покоління повноцінного, вільного українця. І досі майбутнє своїх дітей і онуків обирають здебільшого їхні дідусі і бабусі, які окрім "щасливого" радянського рабства нічого не бачили і не знають, нав'язуючи молоді своє втрачене минуле" [5].

Виникає також конфлікт між державою і етнокультурною ситуацією, що є закономірним, оскільки більш як трьохсотлітнє перебування у складі Російської царської імперії, а далі — під радянським тоталітаризмом, характеризувалося небувалим пригніченням, знущанням над людиною, особистістю. Столітній синдром ненависті до чиновника, держави значною мірою успадкувало і нинішнє покоління людей, якому взагалі важко повірити, що держава може бути чесною і справедливою у ставленні до своїх громадян.

Цю зневагу до держави в Україні потужно підсилює низький рівень державницької свідомості еліти, бюрократії, чиновників усіх рівнів, внаслідок низьких духовних і професійних якостей яких формальну владу не поважає народ, вона по суті є нелегітимною. А коли так, то досить проблематичними є будь-які позитивні трансформації суспільства. "Як засвідчує історія, — пише український філософ В. Кремень, — спроби трансформувати основи економічного, соціального та культурного життя в нашій країні без зміни культури, як "духовного генетичного коду" життєдіяльності переважної більшості її населення зазвичай призводили до соціокультурного відторгнення реформ, як тільки вони створювали ситуацію невпевненості, хаосу і дискомфорту. Відбувалася криза легітимності політичної влади (вона не знаходила виправдання своїм діям з боку переважаючих соціальних груп суспільства) і закінчувалася контрреформами "згори" або, ще гірше, революціями чи бунтами "знизу" [3].

Конфлікт етнокультурної ситуації і держави в Україні нині особливо відчутно дається взнаки з тієї причини, що домінуючою є не національна етнічна еліта як провідник етнокультури. До 1991 р. по-іншому бути не могло. Дослідники зазначають, що період від 1917 до 1986 р. можна поділити на чотири півперіоди, які характеризуються не просто різними формами державної влади, а й її номенклатурою.

Перший — ленінський (пошуковий характер державного працевлаштування). Другий — сталінський (тоталітарний, номенклатурний). Третій — хрущовський (короткочасна демократизація, спроби вийти з кризи управління народним господарством). Четвертий — брежнєвський (люмпенізація і цілковита деградація номенклатурного політичного режиму) [1, с. 295].

Цю періодизацію можна екстраполювати і на Україну, що була складовою великої імперії — СРСР, все ж принципово важливим є інше — справжня національна еліта від 1991 р. до сьогодення все ще тільки робить спроби прийти до реальної (вищі ешелони, регіональний рівень) політичної влади. Чому?

У Румунії наприкінці 80-х років ХХ ст. кардинальна зміна еліт відбулася шляхом своєрідного терору, в Угорщині — через з'ясування нових пріоритетів нації на загальнонаціональному "круглому столі", а в Україні після проголошення незалежності владу спритно перехопила та ж номенклатурна комуністична еліта, що панувала майже століття. За різними підрахунками, найбільш впливові посади в Україні від 1991 до 1995 р. посідали представники колишньої радянської номенклатури (від 70 до 80%) [6, с. 291].

Після розпаду СРСР, краху так званої соціалістичної системи, усі посткомуністичні суспільства пережили потужний культурно-духовний шок, наслідки якого відчутні дотепер. Цей шок є результатом складного зіткнення трьох неоднозначних культурних векторів:

  • а) нової системи цінностей, що разом з ринковими моделями господарювання щоразу сильніше імпортується з країн західної цивілізації, Америки;
  • б) старої радянської системи цінностей і відповідних поведінкових стереотипів;
  • в) традиційної національної системи цінностей.

Об'єктивно, усі ці вектори є впливовими і часто протирічать один одному, особливо з позиції формування психології молодого покоління. Перший потребує прискіпливого, навіть державницького впливу на те, щоб імпорт так званої масової, рудиментарної культури в Україну було призупинено. Стара радянська система цінностей може остаточно зникнути лише з часом, оскільки це пов'язано з конкретними її носіями. І, врешті, традиційна національна система цінностей, що вкрай необхідна, затребувана як основа національного державотворення, потребує куди більшої політичної волі і державницького підходу до її відродження та зміцнення, підкреслимо, — у принципово інших суспільно-політичних умовах. Тобто влада, держава мають однозначно вибрати, який культурний, духовний вектор має в Україні домінувати.

Гіпотезу про справедливе суспільство, рівність між народами взяли на озброєння слабкі люди. Їх аргументи були і є прості: всі люди, мовляв, однакові за своїми потребами, а тому повинні спільно працювати і порівну ділити результати праці. Відтак, і влада має належати усім — примітивній демократії. Формула, як бачимо, не спрацювала. Багаті не захотіли штучної рівності, вимагаючи свободи, а бідні, зрозуміло, не дуже хотіли працювати. За таких обставин виникли прекрасні умови для диктатури влади, що й було донедавна.

Багаті вигадали і дотримуються сентенції, що люди від природи за своїми можливостями не однакові, а тому кожен має володіти тим, що сам зробив, заробив — розумом, здібностями, руками. Відтак, за цією логікою, нерівність, наймана праця, "протестанська етика", капіталізм, є закономірними, природними явищами, за яких треба навчитися жити.

Різні підходи до визначення об'єктивних шляхів розвитку людства дали підстави по-різному також позначати і еволюцію людства. У багатих це аграрне, індустріальне, постіндустріальне, інформаційне та "відкрите" суспільство, у бідних — первісне, феодальне, капіталістичне, імперіалістичне, соціалістичне і комуністичне. Є ще деякі інші, проміжні, модифікації суспільств. Але це предмет іншої розмови.

За багатьох обставин доля майже усіх невеликих, та й більшості середніх держав виявилася залежною від декількох принципових, об'єктивних обставин. Перша — динаміка зростання основних показників життя людства. Лише у ХХ столітті кількість населення зросла в 3,7 рази. Економічні показники — в 40 раз. З 13% до 82% зріс рівень освіти (за розрахунком процента грамотності дорослого населення). Тривалість життя зросла з 50 до 67 років. Фактично немає колоніальних держав, тотально наступає демократія (в різних формах і видах).

Все нібито добре, однак, для кого? Світ став фактично однополюсним (США) та боротьба між США і Європейським співтовариством, Китаєм, Японією, Росією (на підході ще Індія) стала ще гострішою. Малі та середні держави (Україну зараховуємо до останніх) за показниками росту ВВП (економіка), науки, освіти, технологій — явно відстають від глобалістів, якщо сюди ще додати уповільнення, а то й спад приросту населення, послаблення озброєння.

Глобалізація найпотужніше висуває країни-глобалісти вперед за рахунок освіти, науки, технологій, озброєння. Жодна з малих і середніх країн не може дозволити собі витрачати такі суми грошей на освіту і науку, як це роблять ті ж США: в Україні ці галузі не просто жевріють, а занепадають. І це тоді, коли в тих же США другу, так звану освіту для дорослих, отримують нині 60% населення. А в нас Міністерство освіти і науки України проголошує мету залишити в Україні не більше 50 ВНЗ (один на мільйон населення), закриваючи приватні ВНЗ та численні філії. Кому потрібна неосвічена нація? Питання риторичне: сильним, великим, глобальним країнам. Україна до них, зрозуміло, не належить.

Нам потрібна стратегія розвитку, що забезпечує: а) більш стабільний і глибоко науковий власний розвиток і зміцнення України; б) розумну співпрацю, інтеграцію України в інші, зокрема в міждержавні об'єднання на основі і задля власного національного, державного інтересу.

Щоб вистояти, вижити і жити — іншого шляху немає. А запорукою цього найперше мають бути мова, освіта, наука, духовність. Не буде їх — не буде єдності, співпраці, не буде, врешті, і продуктивної економіки, необхідного росту ВВП. Маємо добре подумати і вирішити, куди, за нашого стану соціально-економічного розвитку, найперше вкладати ті невеликі кошти, що маємо, і як зберегти, раціонально використати найцінніше — землю, природні ресурси, людський потенціал.

Можна виокремити дві основні тенденції, притаманні розвитку цивілізації. Перша — глобалізаційна, що спричиняє уніфікацію людства, його інтернаціоналізацію. Друга — культурно-духовна диференціація, регіоналізація, етнічна самоідентифікація. З другою пов'язана доля України, яка перебуває у стані болісного пошуку ідеї й ідеології державотворення.

Ідеальної ідеології, яка влаштувала б усіх не існує, а відтак і створити ідеальне, щасливе суспільство практично неможливо. Тому людська спільнота завжди шукає ідеологію, що найбільш відповідає інтересам, потребам більшості. Усяке штучне нав'язування громаді будь-якої, "найкращої" у теоретичному визначенні, ідеології нічого, крім неприємностей, не додає. Найяскравіший приклад — насильницьке впровадження в ХІХ – ХХ ст. комуністичної ідеології.

Національна самосвідомість безпосередньо пов'язана не лише з ідеологією, а й з владою. Остання має максимально відповідати інтересам нації, її ідеалам. Вона доти залишається дієздатною і легітимною, допоки спроможна самоочищуватися, позбавлятися зайвого, що не дає їй можливості максимально відповідати на суспільні, національні виклики. Схожа ситуація була з владою в Україні за перші п'ятнадцять років незалежності: п'ятнадцять років — п'ятнадцять урядів, а влада, загалом дбала лише про власне самозбереження, водночас громадяни України й далі очікують принципових демократичних змін. Таке протиріччя стало основним гальмом для прогресивного, поступального розвитку України.

Коли люди перебувають в умовах, коли доводиться постійно думати, як вижити, їх досить легко завести в оману, ошукати. Українська формальна влада це добре розуміє і використовує злидні для соціальних дестабілізацій, межу яких утримує жонглюванням владою та силовими методами. Щоб позбавитися цього загрозливого становища, заручником якого є народ, найперше треба мати максимально згуртовану, моноетнічну націю, що буде об'єднана за формулою вічності влади: загальнонаціональний інтерес, регіональний інтерес, особистісний інтерес.

Яка ж ситуація з владою в Україні саме сьогодні, на шістнадцятому році нашої державності?

Після виборів до Верховної Ради (березень 2006 р.) фактично зіткнулися дві сили: сині і помаранчеві. Економічно — різні, але ідейно надто близькі, хоча чіткої ідеології не мають. Регіони (сині) — це ті ж більшовики, велика бізнесова група. Помаранчевий табір також цілком олігархічний, хоча більше репрезентує середній і малий бізнес. Тобто особливих відмінностей між цими силами немає.

У геополітичному виборі, орієнтирах між двома основними політичними силами все ж є принципові розбіжності. Регіони орієнтуються на Росію і Європу, а помаранчеві — на США і НАТО. При цьому все більш загрозливою є можливість розчленування України. І цю загрозу не слід применшувати.

Український народ перебуває у своєрідній циклічній втомі (період 4 років), а відтак період політичної активності почнеться не раніше, ніж у 2008 р. А оскільки цей прогноз не надто оптимістичний, пам'ятаймо, що існує, як можливий і загрозливий, югославський варіант розвитку українських подій, тобто розчленування України.

Для того, щоб цей варіант був реальністю, треба насамперед збурити народ. Зробити це можливо на етнонаціональному, етнокультурному чи релігійному рівні. Мова йде про національну самосвідомість. Коли може виникнути досить гостра ситуація, розв'язання якої видається можливим лише силовими методами, а це величезна загроза для етнонаціональної єдності, для існування України як унітарної держави.

Відтак, брак національної самосвідомості є потенційною загрозою для національної державності. Це триватиме доти, доки українська більшість потужно не зіпреться на здоровий етноцентризм, основу якого становить не менш здоровий український націоналізм.

Література

  1. Ашин Г. К., Понеделков А. В., Старостин А. М. Основы политической элитологии: Учеб. пособие. — М.: ПРИОР, 1999.
  2. Грушевський М. Народностям України // Великий українець. — К., 1992.
  3. Зеркало недели. — 2006. — 11 берез.
  4. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. — Берлін, 1926.
  5. Мандрівець. — 2006. — 1 (60). — Січ. -лют.
  6. Наукові записки: Збірник. — К.: ІП і ЕНД, 2004.
  7. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. — К.: К. І. С., 2004.


03.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!