Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Управління окремими галузями економіки: організація та основні засади. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Управління окремими галузями економіки: організація та основні засади. Реферат

Організація управління фінансами. Сутність митної політики та митної справи. Правові засади управління агропромисловим комплексом. Основи управління транспортом та дорожнім господарством

Організація управління окремими галузями економіки

Організація управління фінансами Фінанси як об'єкт правового регулювання та державного управління є системою суспільних відносин щодо правового режиму функціонування грошових фондів, призначених для фінансового забезпечення завдань та функцій держави.

Фінансове забезпечення — це визначена законодавством сукупність заходів, спрямованих на створення фінансової бази для досягнення певних цілей. Фінанси завжди відігравали провідну роль в діяльності держави, бо це — сфера перехрестя політичних, економічних і соціальних інтересів, тому організація управління фінансами має забезпечити поєднання цих інтересів з метою стабільності і злагоди у суспільстві. дна гілка влади, жоден державний орган не мають реальної влади без відповідного фінансового забезпечення своєї діяльності. Для нормального функціонування суспільства, для реального забезпечення створення дійсно правової, соціальної, демократичної держави потрібно, щоб кожен державний орган, що наділений повноваженнями у сфері фінансів, був підконтрольним з боку інших гілок влади. Тільки так можна запобігти використанню державних коштів у приватних інтересах певних політичних сил.

Державні фінанси відіграють визначну роль у політичному житті країни, вони впливають на діяльність політичних інститутів, можуть впливати на політичну кон'юнктуру, сприяти певним політичним явищам.

Державне управління фінансами в Україні з переходом до ринкових відносин набуло нового змісту — від жорстких нормативних методів, притаманних командно-адміністративній системі, до застосування економічних важелів впливу шляхом здійснення фінансово-кредитної політики через систему уповноважених органів. Однак, це не означає, що держава відмовляється від владних методів впливу. Державне управління фінансами поєднує методи прямого оперативного владно-розпорядчого управління з використанням стимулюючого впливу через економічні регулятори.

Управління фінансами має на меті забезпечити оптимальний режим функціонування фінансових ресурсів держави із урахуванням таких характерних для права елементів, як законність прийнятих рішень, розмежування компетенції між органами влади, додержання правових норм кожним учасником правових відносин, що необхідно для побудови правової держави.

В управлінні фінансами беруть участь в межах своїх повноважень такі центральні органи виконавчої влади, як Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Національний банк України та ін.

Законодавство України не відносить Президента України до жодної з гілок державної влади. У науковій літературі з цього приводу різні точки зору, враховуючи його статус як глави держави, визначений Конституцією України. Враховуючи його конституційні повноваження у сфері управління фінансами, вважаємо за необхідне розглянути їх у цьому розділі. Президент України реалізує свої конституційні повноваження з вирішення питань управління фінансами при підписанні та офіційному оприлюдненні законів, прийнятих Верховною Радою, виданні указів та розпоряджень в межах своїх повноважень.

Як глава держави, Президент України є гарантом забезпечення конституційних прав і свобод громадян, гарантом законності у різних сферах суспільних відносин, у тому числі і у сфері фінансів.

Для реалізації повноважень із забезпечення контролю за використанням державних коштів згідно з Указом від 20 липня 1995 року при Президентові створено Національний аудиторський комітет України.

Значну увагу Президент приділяє контролю за використанням державних коштів.

Кабінет Міністрів України виступає як "вища структурна ланка державного управління, на яку покладається практичне здійснення усіх основних повноважень виконавчої влади, у тому числі і у сфері фінансів.

Повноваження Кабінету Міністрів у сфері фінансів реалізуються в процесі управління економікою країни, здійснення державної фінансової політики, управління митною справою, при розробці та виконанні Державного бюджету України, при визначенні обсягів бюджетного фінансування науково-технічної сфери, утворенні та використанні державних резервних фондів, організації державного страхування, випуску державних внутрішніх позик та проведенні грошово-речових лотерей, дотримання встановленого порядку ціноутворення.

Кабінет Міністрів України контролює обслуговування державного боргу України, забезпечення раціонального використання державних валютних фондів, складання міжнародних угод та забезпечення їх виконання.

Як вищий орган державної виконавчої влади Кабінет Міністрів України координує діяльність у сфері фінансів підвідомчих йому ланок — міністерств, державних комітетів та інших державних органів.

Провідна роль в управлінні фінансами серед центральних органів виконавчої влади належить Міністерству фінансів України, яке забезпечує реалізацію державної політики у зазначеній сфері.

Правовими основами діяльності Міністерства фінансів є Конституція України, закони України, акти Президента України та Положення про Міністерство фінансів України, затверджене указом Президента України від 26 серпня 1999 року № 1081/99.

Згідно із ст. 1 зазначеного Положення, Міністерство фінансів є центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України.

Основними його завданнями є розроблення та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики; координація діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади; розробка стратегії внутрішнього та зовнішнього запозичення держави та погашення і обслуговування державного боргу; розробка проекту Державного бюджету України, забезпечення його виконання, забезпечення ефективного використання бюджетних коштів та здійснення в межах його компетенції державного фінансового контролю; забезпечення концентрації державних ресурсів на пріоритетних напрямках соціально-економічного розвитку України.

При здійсненні в межах своєї компетенції фінансового контролю Міністерство фінансів України спрямовує контрольні дії на перевірку дотримання вимог законодавства щодо цільового використання коштів Державного та місцевих бюджетів, на захист інтересів держави в управлінні державними корпоративними правами відповідно до законодавства, на удосконалення системи контролю за витрачанням державних грошових коштів.

Міністерство фінансів України бере участь у підготовці загальнодержавних національних програм, здійснює в установленому порядку їх цільове фінансування. Міністерство фінансів здійснює управління об'єктами державної власності в межах своїх повноважень, бере участь у розробленні заходів по розробці та фінансуванню програм економічного розвитку країни, формуванню та реалізації інвестиційної політики держави.

Міністерство фінансів в межах своїх повноважень координує діяльність центральних органів виконавчої влади, пов'язану із забезпеченням виконання доходної частини бюджетів. У своїй діяльності Міністерство фінансів співпрацює з міжнародними фінансовими організаціями, проводячи за дорученням Кабінету Міністрів України переговори та консультації з питань фінансів, готує пропозиції щодо вдосконалення валютних, фінансових, кредитних, податкових та митних відносин з іншими країнами, а також бере участь у заходах, спрямованих на збільшення валютних ресурсів України та їх економне витрачання.

Міністерство фінансів бере участь у підготовці пропозицій щодо вдосконалення системи органів виконавчої влади та їх структури, а також розробляє пропозиції щодо їх фінансування.

Національний банк України має особливий статус, визначений Конституцією України та законами України "Про Національний банк України" від 20.05. 1999 р., та "Про банки і банківську діяльність" від 07.12. 2000 р. Національний банк України є одночасно центральним органом державного управління, центральним банком держави, органом управління банківською системою.

Основним завданням НБУ, згідно зі статтею 99 Конституції України, є забезпечення стабільності національної валюти України. НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також в межах своїх повноважень — цінової стабільності. Беручи участь в управлінні фінансами, Національний банк України визначає та проводить грошово-кредитну політику держави; монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг; складає платіжний баланс держави; представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах.

Національний банк України здійснює банківське регулювання та нагляд, аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин, здійснює в межах своїх повноважень валютне регулювання та валютний контроль.

Серед органів виконавчої влади, що здійснюють управління фінансами, значна роль відведена Державному казначейству України, що утворене при Міністерстві фінансів України.

Сутність митної політики та митної справи. Після проголошення незалежності України, проведення демократичних та економічних ринкових реформ зникла державна монополія зовнішньої торгівлі. В результаті держава та її органи не вправі керувати зовнішньоторговельними відносинами, а можуть лише здійснювати їх регулювання, лише за допомогою визначених нормативно-правовими актами методів. Основні питання державного регулювання зовнішньоекономічних відносин визначаються за допомогою митної політики.

Митна політика — це складова внутрішньої та зовнішньої політики, яка визначає зміст діяльності держави та її компетентних органів у сфері регулювання зовнішньоекономічних відносин та організації митної системи і має на меті захист національних інтересів, національної безпеки та економічного суверенітету держави. 11 липня 2002 року було прийнято новий Митний кодекс України Новий Кодекс містить найбільш серйозні досягнення міжнародного митного права, взявши до уваги зміни в соціально-економічній структурі України, позитивні сторони та недоліки попереднього Кодексу.

Експерти та спеціалісти, у тому числі закордонні, високо оцінили прийнятий Кодекс. На відміну від Кодексу 1991 року, який містив лише 164 статті, Кодекс 2002 року містить 432 статті. Він значно спростив процедури митного контролю та митного оформлення, ввів багато нових понять, деталізував значну кількість норм і правил, які раніше були сформульовані досить загально, що викликало необхідність прийняття великої кількості відомчих актів. Особливо слід відмітити принципово новий підхід авторів Кодексу до понять "митна політика" та "митна справа".

У Кодексі 1992 року поняття "митна політика" взагалі не було сформульоване, що дало можливість авторам висловлювати свої власні розуміння цього терміну.

Стаття 2 Митного Кодексу України визначає, що митна політика — це система принципів та напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі.

В основі виконання державою будь-якої із своїх функцій знаходиться політичне рішення, прийняття якого покладено на спеціально уповноважені органи держави. Після цього політичне рішення формально закріплюється у певних правових нормах і реалізується за допомогою існуючих у держави засобів впливу.

Україна визначає і проводить єдину митну політику, спрямовану на прискорення товарообігу, стимулювання розвитку національної економіки, захист внутрішнього ринку та власного виробника, а також на розвиток митної справи, відповідно до загальновизнаних міжнародних норм.

Формування та здійснення митної політики відбувається на підставі таких принципів:

Принцип єдності митної політики як складової зовнішньої політики України. Митна політика України є складовою державної зовнішньої політики і повинна формуватися у відповідності до цілей та принципів останньої, завдань захисту національних інтересів та національної безпеки. Митна політика за своїм змістом є складовою зовнішньополітичних позицій держави і в деяких випадках політична частина останніх має пріоритет перед економічною. Це має місце при забезпеченні виконання міжнародно-правових зобов'язань держави, наприклад, при приєднанні до міжнародних санкцій в рамках ООН, які вимагають припинення зовнішньоекономічних контактів з певними країнами, або виконання зобов'язань України в рамках договору щодо нерозповсюдження ядерної зброї. Задля виконання цих зобов'язань нехтуються можливі економічні переваги.

Принцип єдності державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності та контролю за її здійсненням. Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", Україна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території.

Принцип єдності тарифної політики України. Згідно зі ст. З Закону України "Про єдиний митний тариф" на митній території України діє Єдиний митний тариф України, який являє собою систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території. Ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами.

Принцип єдності політики експортно-імпортного контролю. В Україні діють єдині правила щодо порядку переміщення через митний кордон товарів та інших предметів. МКУ встановлює, що ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів, окремих видів може бути заборонено чи обмежено законодавством України.

Принцип єдності митної території України. Він заснований на понятті територіальної юрисдикції держави, митна територія встановлює область дії митного суверенітету держави. Цей принцип є важливим для забезпечення сплати мит, митних платежів, застосування інших засобів митного регулювання.

Згідно зі ст. 5 МКУ митна територія України це — територія України, яка зайнята сушею, територіальне море, внутрішні води і повітряний простір, а також штучні острови, установки і споруди, що створюються у виключній морській економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України, становлять єдину митну територію України.

Території вільних митних зон, розташованих в Україні, вважаються такими, що знаходяться поза межами митної території України, за винятком випадків, визначених цим Кодексом та іншими законами України.

Межі митної території У країни є митним кордоном України. Митний кордон України збігається з державним кордоном України, за винятком меж території вільних митних зон. Межі території вільних митних зон становлять митний кордон України.

Принцип гармонізації та уніфікації митної діяльності України із загальноприйнятими в міжнародній практиці нормами і стандартами. Його основою є намагання України інтегруватися до світової економічної системи, загальноєвропейських економічних процесів, приєднатися до Світової організації Торгівлі (COT/WTO), для чого необхідно привести національні митні стандарти у відповідність до загальноприйнятих світових принципів та вимог, що зокрема включає недопущення застосування нетарифних обмежень, приведення митних тарифів у відповідність до рекомендацій COT і т. ін.

Принцип захисту державою прав та законних інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності. Цей принцип закріплено в ч. 6 ст. 2 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність", його зміст, згідно з цим Законом, полягає в тому, що Україна як держава забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України.

Принцип юридичної рівності і недискримінації, виключення невиправданого втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність.

Цей принцип ґрунтується на ст. 42 Конституції України, яка гарантує кожному право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом.

У відповідності до ст. З МКУ митна справа — це порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, митне регулювання, пов'язане із встановленням та справлянням митних платежів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з контрабандою та порушення митних правил, інші заходи, спрямовані на реалізацію державної митної політики України, становлять митну справу.

Митна справа є складовою частиною зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України. У митній справі Україна дотримується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів. Забезпечення здійснення митної справи відповідно до МКУ, законів України; встановлення ставок митних зборів; координація діяльності Державної митної служби України та інших органів державної влади при вирішенні питань, що стосуються митної справи; подання на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо митної системи України здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Законодавство України з питань митної справи становлять Конституція України, МКУ, закони та інші нормативно-правові акти з питань митної справи, видані на основі та на виконання Конституції України, законів України та МКУ.

Закони України з питань митної справи набирають чинності протягом десяти днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня їх офіційного опублікування.

Інші нормативно-правові акти з питань митної справи набирають чинності через сорок п'ять днів з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачене самим актом, але не раніше дня їх офіційного опублікування. У разі, якщо такі нормативно-правові акти не будуть офіційно опубліковані, вони не набирають чинності.

Офіційним опублікуванням закону та іншого нормативно-правового акту з питань митної справи вважається його опублікування в одному з періодичних видань, визначених законодавством України як офіційні. Датою офіційного опублікування нормативно-правового акту вважається дата виходу в світ відповідного номера того офіційного видання, в якому зазначений акт було опубліковано раніше, ніж в інших офіційних виданнях.

Строки набрання чинності законами та іншими нормативно-правовими актами з питань митної справи, визначені днями, починаються з 0 годин дня, наступного за датою офіційного опублікування закону або іншого нормативно-правового акта, і закінчується о 24 годині останнього дня відповідного строку.

Якщо строк набрання чинності законом або іншим нормативно-правовим актом з питань митної справи визначено вказівкою на день його офіційного опублікування, цей закон або акт вважається чинним з 24 години зазначеного дня.

Якщо строк набрання чинності законом або іншим нормативно-правовим актом з питань митної справи визначено вказівкою на конкретну дату, цей закон або акт вважається чинним з 0 годин зазначеної дати.

Дія законодавства з питань митної справи у часі при здійсненні митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, застосовуються виключно нормативно-правові акти, чинні на день прийняття митної декларації митним органом України.

У випадках, коли чинним законодавством передбачена можливість проведення митних процедур без подання декларації, застосовується законодавство, чинне на день здійснення таких процедур.

Особа, яка вчинила порушення митних правил або інше правопорушення, передбачене МКУ, підлягає відповідальності на підставі норм, що діють під час і за місцем вчинення правопорушення.

Закони, які пом'якшують або скасовують відповідальність за порушення митних правил та інші правопорушення, передбачені МКУ, мають зворотну силу, тобто поширюються або посилають відповідальність за такі правопорушення, зворотної сили не мають.

Правові засади управління агропромисловим комплексом. Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей економіки, пов'язаних із виробництвом продовольства і предметів широкого використання із сільськогосподарської сировини та постачанням їх населенню. Він умовно поділяється на три сфери: групу галузей, які здійснюють виробництво засобів виробництва для сільського господарства, його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво, групу галузей і виробництв, які забезпечують рух продуктів виробництва від сільського господарства до кінцевого споживача.

Таким чином, центральною ланкою агропромислового комплексу є сільське господарство. Тому в літературі досить часто терміни "аграрний" і "сільськогосподарський" використовуються як тотожні.

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття і виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих органів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як "управління" і "регулювання". Розходження між цими поняттями полягають у широті впливу на визначені види суспільних відносин. Регулювання безпосередньо не пов'язане з підпорядкуванням, але припускає управлінський вплив. Вживання в законодавстві термінів "управління", "регулювання" свідчить про ширину і глибину вторгнення державних органів у визначену сферу.

Якщо основу державного управління агропромисловим комплексом складає вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб'єктів на об'єкт, коли визначається напрямок, рамки функціонування об'єкта, встановлюються глобальні стратегічні цілі, головні задачі, засоби їхнього вирішення. Державне регулювання відрізняється від державного управління специфікою методів і форм впливу, а також суб'єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання припускає напрямок діяльності декількох систем галузевих органів, постановку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства і установи, тобто такий вплив, коли між суб'єктом і об'єктом управління немає проміжних ланок. Управління, яке не має безпосереднього характеру, перетворюється на регулювання.

Виокремлюються наступні характерні ознаки державного регулювання відносин в аграрній сфері:

  • йому притаманний державно-правовий характер регулювання;
  • в ньому виявляється внутрішня функція держави;
  • його змістом є: підтримка у визначеному режимі грошово-фінансової системи;
  • регулювання витрат держави і життєвого рівня населення;
  • регулювання соціальної інфраструктури;
  • регулювання зовнішньоекономічних зв'язків;
  • регулювання на макрорівні структури виробництва;
  • розробка організаційно-економічних заходів для охорони навколишнього середовища і т. ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення в продуктах харчування, сировині і продовольстві рослинного і тваринного походження. Задачею державного регулювання є координація і розвиток міжгалузевих і внутрішньогалузевих зв'язків.

Вищесказане дає підставу визначити державне регулювання як економіко-правові заходи, спрямовані на встановлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, підприємництво, розвиток села і різних форм господарювання, з метою поліпшення організації виробництва і доведення до споживача продукції сільського господарства.

Суб'єктами державного управління агропромисловим комплексом виступають органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують додержання аграрного законодавства, управління підлеглими структурами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських товаровиробників.

Об'єктами державно-правового регулювання виступають матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва1. До головних з них необхідно віднести: землі сільськогосподарського призначення, які виступають як головний засіб сільськогосподарського виробництва і як просторово-операційний базис; усі галузі і підгалузі сільськогосподарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників худоби і птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі акти: "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" в редакції Закону від 15 травня 1992 р., "Про колективне сільськогосподарське підприємство" від 14 лютого 1992 р., "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р., Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. та ін.

Перехід України до ринкової економіки передбачає: формування системи економічних інститутів державного управління, розробку й узгодження стратегії економічної, соціальної і науково-технічної політики, зміцнення умов функціонування ринкових відносин, регулювання пропозицій та попиту на товари, перерозподіл доходів населення і суб'єктів господарювання, стимулювання виробництва нової продукції, бюджетного фінансування регіональної політики, збереження навколишньої природного середовища.

З метою досягнення вказаних завдань концепція Національної програми відродження села на 1995—2005 роки вимагає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціонального використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села, виходячи з міжгалузевого характеру проблем, та ін.

У цьому зв'язку можна говорити про наявність відповідних принципів державного регулювання сільського господарства, що, як правило, відображені у діючій правовій системі: одні з них безпосередньо зафіксовані в правовій нормі; інші необхідно виводити із загального напрямку правового регулювання взаємин суб'єктів; треті закріплені в локальному законодавстві; четверті, хоча і не знайшли конкретного відображення в законодавстві, але є ідеями, що проходять через систему законів і норм.

Одним із таких принципів є створення рівних умов для розвитку усіх форм власності. Законодавством закріплюється як рівність суб'єктів права власності, так і паритет форм господарювання, організованих на базі різних форм власності.

Усі суб'єкти сільськогосподарського виробництва вправі здійснювати різні види виробничої діяльності для одержання прибутку, що формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак воля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробників, але й установлення визначених прав і обов'язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління у сфері сільськогосподарської діяльності.

Крім зазначених, велике значення мають принципи законності, принцип сполучення галузевого і територіального розвитку, принцип єднання і диференціації в підході до суб'єктів сільськогосподарської діяльності, принцип взаємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромислового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сільськогосподарському виробництві. Необхідно пам'ятати, що вищенаведені принципи не є вичерпними у зв'язку з розвитком як аграрного сектора економіки в цілому, так і самої системи державного регулювання сільського господарства, зокрема.

Основи управління транспортом та дорожнім господарством. Специфіка управління цією сферою економіки пов'язана не тільки з її значимістю для розвитку економіки України.

Централізовану систему управління підприємствами транспорту загального користування (морським, річковим, залізничним, авіаційним, трубопровідним), тому ст. 5 Закону України "Про транспорт" передбачає, що відносини підприємств транспорту загального користування з центральними та місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування будуються тільки на основі податків, податкових пільг, встановлених нормативів та інших економічних засобів відповідно до чинного законодавства України.:

  • втручання у господарську діяльність підприємств транспорту, відволікання їх експлуатаційного персоналу на інші роботи місцевими органами влади і самоврядування не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України;
  • по друге—підвищені вимоги до дисципліни співробітників транспортної системи, які передбачені у статутах або у окремих положеннях;
  • по трете — існування особливої системи контролю за додержанням правил, норм і стандартів, які регламентують діяльність транспортних підприємств та установ;
  • по четверте — існування у транспортних підприємств та органів управління транспортом повноважень на застосування заходів адміністративного примусу — заходів стягнення, присікання, адміністративно-попереджувальних заходів.

Відповідно до статті 21 Закону України "Про транспорт" транспорт держави об'єднується в Єдину транспортну систему. До цієї системи увійшли транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний та авіаційний, а також міський транспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.

Єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України. Тому управління цією системою здійснюється з єдиного центру, яким є Міністерство транспорту України. Воно діє на підставі Положення про нього, яке затверджене Указом президента України від 11 травня 2000 р..

Воно є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінтранс України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики в галузі транспорту і дорожнього господарства, у сфері використання повітряного простору України навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства.

Основними завданнями Мінтрансу України є:

державне управління транспортним комплексом і дорожнім господарством України, використанням повітряного простору України, навігаційно-гідрографічним забезпеченням мореплавства;

  • організація безпечної роботи транспортного комплексу і дорожнього господарства України;
  • забезпечення реалізації державної політики щодо становлення та розвитку транспортного комплексу і дорожнього господарства України, національної мережі міжнародних транспортних коридорів, організація навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, використання повітряного простору України для своєчасного, повного та якісного задоволення потреб населення і суспільного виробництва у перевезеннях усіма видами транспорту;
  • забезпечення взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізничного, морського і річкового транспорту, дорожнього господарства, здійснення заходів щодо розвитку єдиної транспортної системи України;
  • створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту всіх форм власності;
  • створення умов для інтеграції транспортного комплексу і дорожнього господарства України до європейської та світової транспортної системи.

Мінтранс України відповідно до покладених на нього завдань:

  • здійснює державне управління автомобільним, авіаційним, залізничним, морським і річковим транспортом, а також дорожнім господарством;
  • здійснює координацію роботи підприємств, установ та організацій автомобільного, авіаційного, залізничного, морського та річкового транспорту, дорожнього господарства, їх об'єднань, що належать до сфери управління Мінтрансу України (далі — підприємства галузі);
  • вживає заходів щодо розвитку єдиної транспортної системи України, створення і функціонування національної мережі міжнародних транспортних коридорів та інфраструктури транспортного комплексу і дорожнього господарства України;
  • розробляє і реалізовує заходи щодо налагодження взаємодії, координації та прогнозування діяльності всіх видів транспорту;
  • здійснює заходи щодо реалізації єдиної державної економічної, тарифної, інвестиційної, науково-технічної, кадрової та соціальної політики в галузі транспорту і дорожнього господарства, у сфері використання повітряного транспорту України та обслуговування повітряного руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства.

Враховуючи те, що діяльність транспортних підприємств пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення, значна частина повноважень Міністерства транспорту пов'язана з організацією і проведенням нагляду за виконанням цими підприємствами вимог нормативно-правових актів щодо безпеки польотів, судноплавства, руху відповідно на авіаційному, морському і річковому, залізничному та автомобільному транспорті.

Широке коло повноважень Міністерству надано щодо правового регулювання перевезення пасажирів, вантажів, багажу і пошти, безпеки руху транспортних засобів, охорони праці та пожежної безпеки, сертифікації і технічної експлуатації рухомого складу, дипломування спеціалістів морського флоту, функціонування морських та річкових портів, будівництва, реконструкції, ремонту і утримання аеропортів та шляхів сполучення, навігаційно-гідрографічного забезпечення мореплавства, а також екологічної безпеки на транспорті за погодженням з Міністерством екології та природних ресурсів України. Деякі повноваження цього Міністерства торкаються також і автомобільного транспорту, що передбачено Законом України "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 р.

Література

  1. Авер'янов В. Б. Органи виконавчої влади в Україні. — К.: Ін. Юре, 1997.
  2. Аграрне право України. — К.: Юрінком, 1996.
  3. Административное право России. Особенная часть: Учебник для вузов (Отв. редактор проф. Д. Н. Бахрах. — М., 1997.
  4. Административное право. Учебник / Под ред. Ю. М. Козлова, Л. Л. Попова. — М.: Юристъ, 1999.
  5. Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред. С. В. Ківалова. — Одеса: Юридична література, 2003. — 896с.
  6. Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький, В. М. Гаращук та ін. ]; За ред. Ю. П. Битяка. — Харків: Право, 2001.
  7. Аникина Н. В. К разработке советского антимонопольного законодательства // Сов. гос. и право. —1990. — №10. — С. 31—37.
  8. Басин Ю. Г. Правовая модель хозяйственного расчета // Сов. гос. и право, 1988. — №4. — С. 50—57.
  9. Голосніченко І. П. Адміністративне право України (основні категорії і поняття): Посібник. — Ірпінь: Державна податкова адміністрація України: Український фінансово-економічний інститут, 1998.
  10. Державне регулювання економіки / І. Р. Михасюк, А. Ф. Мельник, М. І. Крупка, З. М. Залога; За ред. І. Р. Михасюка. — Львів: Національний університет ім. їв. Франка, "Українські технології, 1999.
  11. Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К., 1999.
  12. Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. Мельник А. Ф. Державне регулювання економіки перехідного періоду. Світовий досвід і проблеми України. — Тернопіль, 1995.
  13. Крупин А. Государственное регулирование АПК в условиях рынка / АПК: экономика, управление. — 1992. — № 2. — С. 43.
  14. Мамутов В. К. Правовое обеспечение условий для развития соревнования в экономике // Гос. и право. — 1992. — № 8. — С. 56—64.
  15. Морозова Л. А. Функции Российского государства на современном этапе // Гос. и право. 1993. — № 6. — С. 104—105.
  16. Опрышко В. Ф. Государственная приемка продукции: организационно-правовые вопросы // Сов. гос. и право. — 1988. — № 6. — С. 69—77.
  17. Орлюк О. П. Фінансове право: Навч. посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2003.
  18. Офіційний вісник України. — 2000. — № 20. — С. 29.
  19. Рубин Ю., Шустов В. От монополии — к рыночной экономике // Хозяйство и право, 1990. — № 6. — С. 50. Крупномасштабный экономический эксперимент: организационно-правовые и экономические проблемы: "Круглый стол" журнала "Советское государство и право" // Сов. гос. и право, 1985. — № 6. — С. 42—64.
  20. Стеченко Д. М. Державне регулювання економіки. — К., 2000.
  21. Тихомиров Ю. А. Публичное право. — М., 1995.
  22. Чарльз Ф. Эндрейн. Сравнительный анализ политических систем. Эффективность осуществления политического курса и социальные преобразования: Пер. с англ. — М, 2000.
  23. Юсупов В. А. Актуальные проблемы административного права // Сов. гос. и право. — 1991. —№ П. — С. 36.


02.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!