Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Аграрна політика України: сучасний стан. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Аграрна політика України: сучасний стан. Реферат

Сучасна аграрна політика української держави спрямована на реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки, завданням якого є забезпечення існування форм власності на землю та форм господарювання на ній з метою підвищення сільськогосподарського виробництва

Основною частиною аграрної реформи є земельна реформа, яка здійснюється задля підвищення ефективності використання земель та забезпечення їх належної охорони.

На сучасному етапі здійснення реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки важливим є розроблення наукових засад цього важливого процесу.

Аграрно-правова наука покликана досліджувати проблеми правового забезпечення аграрної реформи в Україні.

Крім того, важливим є проведення наукового дослідження історичних джерел аграрного законодавства і встановлення їх значення для реформування аграрних відносин в сучасний період.

Особливу увагу потрібно приділити основним напрямам розвитку аграрно-правових досліджень з питань аграрної реформи.

Аграрно-правова наука є основою для подальшого вдосконалення нових аграрно-правових інститутів. На сьогодні існує багато наукових проблем щодо реформування аграрних відносин в Україні. Чимало праць вчених-юристів присвячені цим проблемам. Саме аграрно-правова наука повинна дослідити нові суспільні відносини, що виникають в аграрному секторі економіки. А, отже, це зумовлює подальший розвиток і розширення аграрно-правових наукових досліджень та розробок.

У ХІХ сторіччі відкрито закон розвитку людської історії, який до того часу був прихований ідеологічними прикрасами. Визнана закономірність була простою і полягала у тому, що людина в першу чергу повинна їсти, пити, мати житло і одягатись, перед тим як бути спроможною займатися політикою, наукою, мистецтвом, релігією, тощо [1, с. 45]. Ступень задоволення потреб людини став важливим критерієм матеріального стану суспільства і обов’язковою умовою суспільної діяльності людини. Минуло більше ста років з часу оприлюднення цієї закономірності об’єктивних умов життя людини, вона не спростована і є чинною й сьогодні.

Для забезпечення перелічених об’єктивних умов необхідно мати різноманітні ресурси. Їх подарувала людині "Земля". Хіба це не подарунок: потреби людини задовольняються на 99 відсотків за рахунок "Землі", як об’єкта людської господарської діяльності, і лише на один відсоток – за рахунок Світового океану. Земля є головним засобом виробництва та існування будь-якого селянина.

Тому в світлі проведення аграрної реформи в Україні потрібно дослідити витоки правового регулювання земельних та інших пов’язаних з ними відносин, що дають можливість виробити підходи та рекомендації щодо найефективнішого правового забезпечення реформи аграрного сектора економіки.

В Україні з давніх-давен розвивалися такі сфери діяльності як сільське господарство, землевикористання. Як відомо, населення території України займалося за часів ще неоліту хліборобством та скотарством. В той період з’являються культи та вірування землеробів. На думку деяких істориків саме в цей час починає виникати землеробство [2, с. 8]. На південному заході жили землеробсько-скотарські племена.

Слід також зазначити, що землеробство та скотарство також були дуже розвинені і серед племен трипільської культури. Землеробство було основним заняттям трипільців. Трипільська культура стала джерелом виникнення на теренах України розвинутого землеробсько-скотарського господарства [3, с. 236].

За часів Київської Русі головними видами сільськогосподарської діяльності землеробство та скотарство. Сільське господарство було двох видів: перший – великих землевласників, князів і бояр, яким належали великі площі землі, де працювали вільні смерди, напіввільні??? закупи та невільні робітники-холопи – "челядь" [3, с. 298]. На такі господарства вказують поодинокі факти: наприклад, є згадка з року 1146 про 900 стогів збіжжя в маєтку князя Ігоря Святославовича на Чернігівщині. Про розмір господарства свідчить також те, що на дворі Святослава Ольговича в Путивлі було 700 чоловік робітників. Другим видом господарства було сільське дрібне господарство смердів.

Щодо регулювання землеробських та інших відносин в Київській Русі, то діяли довший час звичаї, які з часом утворили звичаєве право. Крім того, існували такі джерела права як "устави" та "уроки".

Найголовнішою пам’яткою права Київської Русі є Руська Правда. В ній є певні згадки про правове становище селян-хліборобів, а також встановлювалося право власності на землю.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її набуття спочатку вважалася займанщина – освоєння вільних земель холопами і залежними селянами. Відтак головним способом набуття землі стало пряме захоплення її у сусідських общин. Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Київської Правди, тим більше у ній даних про розвиток феодальної вотчини [4, с. 373].

Отже, як висновок можна сказати, що право власності набувалося внаслідок вкладення селянином своєї праці в оброблення землі.

Як вказує у своїй праці Н. Титова, що ще за часів Київської Русі було відмічено таку особливість землі – її не можна вкрасти і вона є нерухомою. Саме в "Руській Правді" майно було розмежовано на рухоме і нерухоме [5, с. 10-11].

Творці першої пам’ятки права Київської Русі, виділили з умов найму нерухомого майна особливі відносини, які одержали назву??? або землеробського закупу (ст. 71 "Руської Правди"). Ці відносини проф. Київського університету М. Ф. Владимирський – Буданов у свій час назвав селянською орендою [5, с. 12-13]. Так уперше відбулося правове відокремлення земельної нерухомості від майнової.

Слід також зазначити, що в період Київської держави, несли тягар сплати чималих податків та повинностей. Це в свою чергу призвело до збідніння селян-власників, що не могло не вплинути на розвиток землеробства.

Щодо скотарства, то воно було досить розвинутим. У Рафельштетєнському??? митному уставі згадується, що в ІХ ст. продавали руських коней, що мав князь Святослав на Чернігівщині [6, с. 135].

Отже, як висновок можна сказати, що земельні відносини в Київській Русі регулювалися як звичаєвими, так у правовими нормами. Вже тоді чітко прослідковується певний взаємозв’язок земельних, майнових та трудових відносин.

Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського та Польщі мало значний вплив на розвиток сільського господарства і його правового регулювання.

Правове становище селян ХІV - ХV ст. залежало від правового становища сіл. Існувало право руське, волоське, німецьке, шляхетсько-польське. Правовий статус селян в селах залежав від того, яке право в них було діючим.

Селянство було поділено на три категорії – смерди, невільники, напіввільні (закупи). Вільні селяни мали власні землі [7, с. 136-139].

Слід зазначити, що землевласники у Великому князівстві Литовському розпоряджалися своєю власністю на землю, а при цьому змушені були чітко дотримуватися вимог актів литовських князів – "привілеїв" (наприклад, Городельський привілей 1413 р. (п. 4) чітко окреслює права землевласників) [7, с. 136-139].

Перший Литовський Статут 1529 року містив окрему главу, яка стосувалась земельних відносин – "О права земские, о границах и о межах, о копах".

У ХVІ ст. під впливом польського права відбувається еволюція права землеволодіння селян. Селянську землю вважають належною державі або панам - шляхті. Прагнення держави уніфікувати й обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тягло селян викликало видання 1557 р. "Устави на волоки". Було визначено розмір волоки.

Залежно від повинностей селяни селіни поділялися на три категорії:

  • тяглі селяни;
  • ремісники і службові селяни;
  • чиншові селяни або данники.

"Устава на волоки" поділили усі землі на категорії, в залежності від їх родючості.

Особливістю цього акта можна назвати те, що він регулював не тільки земельні відносини, а й пов’язані з ними трудові (встановлюється тривалість робочого дня та відпочинку (арт. 22)).

Отже, як висновок можна підкреслити, що в період Литовської держави сільське господарство було досить розвинутим, але все це було результатом поневолення селянства.

В період національно-визвольної війни 1648-1654 рр., основними джерелами права, які регулювали земельні відносини були правові звичаї, а також продовжував діяти Статут Великого князівства Литовського 1588 р. Крім того, значного значення набули гетьманські універсали [8, с. 83].

За Березневими статтями в Україні продовжувала діяти попередня правова система. Велику роль виконувало звичаєве право.

В цей час було зроблено спробу кодифікації права. Внаслідок цього 1743 р. з’явився збірник "Права за якими судиться малоросійський народ".

Згідно цього акту відбулися суттєві зміни в інституті права власності на землю та в інших тісно пов’язаних з ними відносинах.

Збереглися способи набуття землеволодінь – спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види – вотчина і держання. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися. Держання були тимчасовими володіннями [8, с. 85-89].

У Запорізькій Січі була тільки колективна власність на землю, а остання надавалася в користування за жеребкуванням.

Крім хліборобства, на Січі значного розвитку набуло і скотарство.

За словами І. Будзиловича та А. Юрченка, в період Запорізької Січі в деяких випадках дозволялася оренда землі [9, с. 63-67]. А з часом починається формуватися інститут приватної власності на землю.

У ХVІІІ столітті становище селян значно погіршилося, внаслідок прийняття таких актів: Універсал гетьмана К. Розумовського 1760 р. і указ Катерини ІІ 1783 р., якими було остаточно закріпачено селян.

Отже, як видно з вище сказаного, правове регулювання земельних і пов’язаних з ними відносин має значний вплив на розвиток сільського господарства.

Сільське господарство з найдавніших часів відігравало важливу роль, оскільки українські землі володіють великою родючістю. Тому приділялася значна увага регулюванню цих відносин.

Потрібно також зазначити, що крім земельних відносин регулювалися також майнові та трудові відносини (наприклад "Устава на волоки" 1557 року). Трудові відносини селян були менш врегульованими. Зв’язок цих відносин зображується, зокрема, у "займанщині" [10, с. 141-149].

В пам’ятках українського права з×являється врахування того, що сільськогосподарське виробництво залежить від природно-кліматичних умов (наприклад, в "Уставі на волоки" 1557 р.).

Отже, досвід правового регулювання в минулому є актуальним для сьогодення. Це набуває великого значення у зв’язку з проведенням земельної та аграрної реформи в Україні. Адже історичний досвід правового регулювання суспільних відносин у сфері сільського господарства дає змогу оцінити майбутню ефективність сучасних реформ [10, с. 141-149].

Для найкращого проведення таких реформ, необхідно дослідити пам’ятки українського права, що регулювали суспільні відносини у сфері сільського господарства. Важливим є питання ефективності їх правового регулювання та соціально-економічних наслідків перетворень та реформ, які відбувалися на Україні з метою вироблення практичних рекомендацій щодо законодавчого забезпечення аграрної реформи в Україні.

Сучасна аграрна політика української держави спрямована на реформування суспільних відносин в аграрному секторі економіки. Аграрна реформа – це передбачена нормативно-правовими актами, система економічних, організаційних, правових, соціальних та інших заходів, спрямованих на створення множинності форм власності на землю та множинності форм господарювання на ній, з метою підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.

Слід також зазначити, що здійснення аграрної реформи неможливо без належного правового забезпечення. З’ясування суті, структури та особливостей аграрного законодавства дасть змогу виявити тенденції його розвитку та вплив на реформування аграрних відносин.

В юридичній літературі поняття "законодавство" досліджується багатьма авторами. Цей термін вживається поряд з іншими поняттями, такими як "закони", "законодавчі акти", "акти законодавства", причому нерідко вони вживаються як синоніми. Це призводить до прогалин у законодавчому регулюванні.

У творах знаного теоретика права Б. Кістяківського зустрічаємо розуміння законодавства як найважливішої функції, яка у правовій державі "цілковито підпорядкована народному представництву" [11, с. 250]. Але таке трактування є недоцільним, оскільки утотожнюється процес діяльності і безпосередній результат цього процесу.

Крім того, законодавство розуміють як сукупність усіх чинних нормативно-правових актів у державі. Інші автори подають поняття "законодавство" як сукупність нормативно-правових актів найвищої юридичної сили у державі, що приймаються найвищим представницьким органом або референдумом [12, с. 173]. Також пропонується таке визначення законодавства як сукупність нормативно-правових актів вищої юридичної сили у державі, якими є закони як результат безпосереднього волевиявлення народу (референдуму) або його представницького органу (Верховної Ради), а також численні міжнародні договори, згода на обв’язковість яких надана Верховною Радою України [13, с. 3].

Аграрне законодавство України більшість вчених визначають як комплексну, інтегровану і спеціалізовану галузь законодавства, що є системою взаємопов’язаних і взаємоузгоджених уніфікованих та диференційованих нормативно-правових актів, які є джерелом і формою виразу правових норм, спрямованих на регулювання аграрних відносин [14, с. 3-5].

Розвиток аграрного законодавства про аграрну реформу пройшов декілька етапів, які повністю відображали нові тенденції розвитку та вдосконалення суспільних відносин у сфері аграрного сектора. Слід підкреслити, що законодавство про аграрну реформу має свої істотні особливості, зумовлені радикальними змінами форм власності і господарювання на селі, сучасним станом економіки, що відобразилось у збільшенні питомої ваги нормативно-правових актів у цій сфері, поглибленням їх спеціалізації і компетентності.

Також можна відзначити особливість законодавства про аграрну реформу в Україні: аграрні відносини регулюються здебільшого у формі законів – актів з вищою юридичною силою. В цьому аспекті важливим є збереження тенденції до врегулювання аграрних відносин нормативно-правовими актами вищої юридичної сили та дотримання з цього приводу суб’єктами правотворчості вимог Конституції України.

Ядром аграрного законодавства є нормативно-правові акти, що забезпечують проведення аграрної реформи. На думку Н. І. Титової, аграрне законодавство про аграрну реформу має відповідати таким основним засадам [15, с. 6-9]:

  • пріоритетність сільського господарства в системі всіх галузей народного господарства;
  • державна підтримка сільського господарства;
  • державно-правова охорона земель сільськогосподарського призначення;
  • визначення сільськогосподарської праці як найпрестижнішої та забезпечення її стимулювання;
  • рівність всіх організаційних форм ведення сільського господарства, вільний їх вибір;
  • державне забезпечення соціально-економічних умов життя та праці селянина.

Оскільки основою аграрної реформи є земельна реформа, то багато нормативно-правових актів присвячено саме регулюванню земельних відносин. До них можна віднести, насамперед, постанову Верховної Ради України "Про земельну реформу" [16, с. 98], Закон України "Про форми власності на землю" [18, с. 225] та інші нормативно-правові акти земельного законодавства.

Розвиток законодавства про земельну реформу, яка є складовою аграрної реформи пройшов чотири етапи свого розвитку [19, с. 25-46]. Перший етап розпочався в кінці 1990 року із прийняття постанови ВРУ від 18 грудня "Про земельну реформу". Слід зазначити, що цим було внесено зміни до існуючого Земельного кодексу УРСР. Другий етап земельної реформи асоціюється з прийняттям Закону України "Про форми власності на землю" від 30 січня 1992 р. З цією подією пов’язують нову редакцію Земельного кодексу 1992 року.

Наступний етап розпочався 10 листопада 1994 року, у зв’язку з виданням Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" [20]. Цим указом було визначено суть і порядок паювання земель. В подальшому прийнято спеціальний акт, що регулював порядок паювання земель, переданих у колективну власність.

Четвертий етап земельної реформи став кульмінацією, оскільки було прийнято новий Земельний кодекс від 25 жовтня 2001 року.

До актів, що забезпечують проведення аграрної реформи, слід також віднести і акти, що мають на меті реформування не лише земельних, а й інших видів суспільних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва. Це, зокрема, Закони України "Про селянське (фермерське) господарство" [21, с. 186], "Про сільськогосподарську кооперацію" [22, с. 261], "Про особливості приватизації майна в АПК" [23, с. 136], "Про фіксований сільськогосподарський податок" [24, с. 39] та ін.

Крім перерахованих нормативно-правових актів важливе значення при проведенні аграрної реформи мають також акти цивільного законодавства: Закони України "Про власність" [25, с. 85], "Про підприємства в Україні" [26, с. 272], "Про підприємництво" [27, с. 249] та інші.

Окремо слід виділити такі нормативно-правові акти як Закони України "Про колективне сільськогосподарське підприємство" [28, с. 272], "Про селянське (фермерське) господарство" [29, с. 448], а також Указ Президента України від 3.12. 1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" [30, с. 11-13] та інші.

Отже, аграрне законодавство про аграрну реформу пройшло ряд етапів свого розвитку, кожний з яких відзначався прийняттям нових нормативно-правових актів. Розвиток аграрного законодавства про аграрну реформу зумовив виникнення нових правових інститутів аграрного права, серед яких можна виділити: інститут аграрної реформи; інститут приватної власності на землю; інститут сільськогосподарської оренди; інститут селянського (фермерського) господарства; сільськогосподарської кооперації; інститут приватизації майна в АПК та інші.


01.04.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!