Osvita.ua Вища освіта Реферати Державне регулювання Досвід країн з ринковою економікою та країн з перехідною економікою по формуванню доходів бюджету. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Досвід країн з ринковою економікою та країн з перехідною економікою по формуванню доходів бюджету. Реферат

Складна податкова система, механізм збору і перерозподілу податків, подвійність підпорядкування фінансових служб унеможливлюють реалізацію декларованого права місцевих рад розпоряджатися місцевими ресурсами. Філософія контролю місцевих фінансів є важким залишком командно-адміністративної системи і часто знаходиться під впливом чинників, які знаходяться за межами компетенції місцевих рад

Бюджет як інструмент економічної та соціальної політики залежить від економічних умов, і, у свою чергу, має впливати на ці ж таки економічні умови. Так само методи складання бюджету перебувають під впливом і покликані самі впливати на те середовище, в якому приймаються рішення.

Протягом 1950-х та 1960-х і, певною мірою, аж до кінця 1970-х років масштаби і роль державного сектору істотно зросли; у країнах-учасницях ОЕСР частка сукупних витрат на всіх рівнях державного управління у складі валового внутрішнього продукту в середньому майже подвоїлася. Економічні результати характеризувалися високими показниками і політику витрачання державних коштів можна загалом визначити як політику активізації економіки, економічного зростання і посилення державного втручання.

Складання бюджету часто зводилося до вибору з розмаїття ідей, спрямованих на збільшення витрат на нові програми або розширення переліку послуг. У цей період зросла роль урядів у безпосередньому перерозподіл національного доходу, і одержала розвиток колективна відповідальність держави за рівень добробуту, за величину окремих фінансових ризиків, пов’язаних з коливаннями від стану економіки, старістю і захворюванням. Від середини 1970 років все більше урядів ставало відвертими позичальниками. На 1982 рік державні бюджети багатьох країн були дефіцитними.

Почало зростати занепокоєння наслідками зростаючого боргового тягаря; повсюдно і невпинно зростаюча частка боргових відсотків у загальних витратах витісняла інші варіанти витрачання коштів і обмежувала гнучкість поведінки урядів. У приписах економічної політики почали підкреслювати потребу не лише у стримуванні або скороченні дефіциту, а й у стабільності фіскальних умов, які б сприяли зростанню приватного сектора. Деякі уряди почали ставити під сумнів достоїнства, не кажучи вже про вартість утримання, значного державного сектора.

Проте від середини 1970-х років чітко окреслилось більш поширене, хоча й не всезагальне, розуміння потреби у чіткому визначенні і контролі за фінансовими наслідками всіх видів діяльності державних структур. Така зміна у ставленні призвела до переоцінки і реформування бюджетних процесів, а також тіснішого зближення у формулюванні податкової і видаткової політик. Породжені внаслідок цього різновиди бюджетної практики, описані у цих матеріалах, покликані враховувати зовнішні умови фінансового планування і впливати на підготовку й виконання бюджету. Цю практику можна згрупувати за трьома головними стратегічними ознаками:

  • Накладання на ранніх стадіях підготовки бюджету обмежень "згори", якими уряд задає обсяги сукупних витрат, у межах яких повинні мати місце подальші перерозподіл ресурсів і детально обґрунтовані рішення щодо змін програм, зростання вартості тощо;
  • Забезпечення суворої відповідності результатів витрачання коштів запланованим обсягам і уникнення того, щоб непередбачені обставини змусили до небачених перевищень меж витрачених коштів;
  • Збільшення вартості грошей, і без цього завжди бажане, однак вкрай важливе у період стримуваних або скорочуваних меж сукупних ресурсів.

Огляд і оцінка заявок про надання коштів, поданих окремими міністерствами та відомствами, залишаються головним щорічним завданням бюджетних відомств у розробці порад міністерству, що контролює бюджет зокрема і урядові загалом. Проте за останнє десятиріччя на ці запити "знизу" від окремих міністерств поступово накладалися все жорсткіші фінансові обмеження "згори".

Багато країн наразі розробляють і відкрито наголошують на певній формі встановлених згори контрольних показників, якими мають обмежуватися сукупні витрати. Практично в усіх країнах ці показники є конкретними заданими кількісними величинами, зазвичай розрахованими на встановлений період часу. Вони покликані обумовлювати поведінку і стримувати запити щодо більших обсягів ресурсів. Вони здатні спонукати до більшої готовності погоджуватися із обмеженнями витрат і допомогти зменшити напругу під час обговорення бюджету.

Для того, аби можна було сформулювати і зробити вибір між протилежними цілями і потребами у державних коштах, необхідно мати час. Враховуючи це, а також необхідність визначити межі, в яких необхідно узгодити потреби у витратах за конкретними напрямками, звичайний цикл підготовки галузевих і відомчих бюджетів починається за рік або й більше до початку фінансового року. Такий тривалий підготовчий період здатен збільшити непевність щодо оцінок вартості витрат.

Однак він особливо необхідний, коли уряди намагаються об’єднати у щорічному бюджетному процесі всі рішення з новими намірами, що матимуть фінансові наслідки. Почасті через негнучкість деяких елементів бюджету і незрідка — тривалий попередній період, необхідний для внесення змін, більшість країн розробляють кількарічні перспективні оцінки фінансових наслідків деяких, якщо не всіх, програм фінансування або інвестиційних планів.

У деяких країнах створюються деталізовані, щорічно оновлювані, розраховані на кілька років програми витрачання коштів і фінансування, якими встановлюються контрольні цифри для підготовки бюджетів відомств або програм на наступні роки. Одна з форм перспективного прогнозування наразі відверто визнається урядами як істотний елемент складання бюджету і дієвого контролю над витратами.

Нині декількома країнами на початках бюджетного циклу встановлюється загальна межа або блокований кошторис не лише стосовно сукупних витрат, а й для окремих міністерств і витратних груп. Подібне розширення практики визначення контрольних цифр і планування згори доповнюється більш чітко окресленою, позбавленою впливів центральних органів, відповідальністю за дотримання погоджених фінансових обмежень, і заходами, спрямованими на збільшення гнучкості окремих організаційних одиниць або управлінців, про що йтиметься нижче. Ці блоковані кошториси, які у деяких країнах торкаються головним чином управлінських і експлуатаційних витрат, незрідка є відображенням спущених згори контрольних показників, покликаних стимулювати підвищення продуктивності.

Бюджет не є жорсткою програмою витрат, яку слід сліпо виконувати не беручи до уваги зміни економічних та інших умов і обставин, що відбулися від часу його розробки до кінця фінансового року. В усіх країнах можливим є подання до органів законодавчої влади додаткових фінансових законопроектів. У деяких країнах зміни у видатковій частині бюджету можуть за певних обставин санкціонуватися урядом без попереднього погодження із законодавцями. Всі країни залишили за собою право вносити зміни до своїх загальних планів і встановлених "згори" меж витрат, якщо вважатимуть такі зміни бажаними.

Однак практика складання бюджету у більшості країн все більше робить наголос на потребі якомога менше виходити за раніше схвалені межі витрат. У різних країнах зупинилися на різних методах, які дозволяють упевнитися у тому, що встановлені урядом контрольні узагальнені показники витрат не порушуються впродовж етапу виконання бюджету, коли сплачуються гроші і надаються послуги. У деяких країнах ставка робиться на нерозподілений резервний фонд, яким не перевищуються ліміти витрат, і яким передбачається покрити ймовірні, раптово виниклі, потреби у здійсненні витрат.

У більшості країн таких загальних резервів нема, через побоювання, що їхнє існування заохочуватиме міністерства, яким виділено бюджетні ресурси, до перекладання своїх фінансових проблем на бюджетне відомство, ніж самостійно шукати рішення.

Якщо доцільність існування загального резерву на покриття непередбачених витрат має бути безсумнівною, він повинен залишатися у межах обсягів, що заслуговують довіри. Навіть країни, що володіють такими резервами, виявили тенденцію до зменшення розмірів коштів, що надаються у разі непередбачених випадків, і до суворішого нормування можливості доступу до них. Все частіше бюджети, розроблені заздалегідь до початку операційного року, являють собою власне жорсткі ліміти, причому припускається, що вони не будуть коригуватися у зв’язку із непередбаченими потребами.

У деяких країнах накладають обмеження на готівку, а це означає, що окремі міністерства також зіткнуться з проблемою ставок заробітної платні і зростання рівня інфляції; однак в інших країнах зберігається система централізованих резервів для таких коригувань. В обох випадках наголос зроблено на спонукуванні окремих споживчих одиниць або міністерств до знаходження шляхів компенсування, як цього вимагає закон, і, у деяких випадках — якщо в цьому існує необхідність — до коригування намірів і пріоритетів. Більшість країн мають інформаційні системи, які дають можливість бюджетним відомствам, а нерідко і законодавцям, спостерігати за фактичними переміщеннями державних коштів або використанням бюджетних повноважень впродовж року.

У багатьох країнах бюджетне відомство фактично контролює темпи розблокування коштів або повноважень протягом року. Цей контроль покликаний забезпечити максимальну гнучкість центральних урядових структур у здійсненні короткотермінових витрат і уможливити застосування дуже жорстких методів контролю і регулювання зобов’язань, грошових операцій і боргових відносин. Такий детальний контроль, однак, посилює враження, що саме бюджетне відомство, а не міністерства, що витрачають кошти, несе головну відповідальність за забезпечення дотримання бюджету і визначення джерел і отримання компенсаційних надходжень, якщо постане така необхідність.

Централізований контроль у деяких країнах розширено за рахунок встановлення окремих лімітів або вимог щодо завчасного санкціонування витрат ще на стадії прийняття на себе зобов’язань. З іншого боку, такі обмеження накладаються для контролю над масштабами, в яких уряд зв’язав себе зобов’язаннями щодо грошових видатків на наступні роки.

Принципи контролю і управління витратами, які має на увазі така система централізованих контрольних заходів, є відмінними від деяких з нещодавніх кроків у напрямку до блокованих бюджетів. Масштаби і характер системи централізованого контролю, а також потреби бюджетного відомства в інформації і постійному спостереженні, у свою чергу, теж переживають зміни в деяких країнах, що пояснюється бажанням посилити відповідальність і повноваження міністрів і керівників окремих програм і досягти постійного стримування витрат і підвищеної вартості грошей.

Всі країни прагнуть стимулювати економічність, ефективність і дієвість своїх програм. У деяких країнах загальною практикою є просте скорочення бюджету кожного року, що має свідчити про очікувані поліпшення, про що йшлося вище. Інші країни покладаються на різноманітні механізми перевірок — незалежні групи експертів, перевірки, здійснювані за безпосередньої участі приватного сектору, оцінки результативності, виконані запрошеними урядом зовнішніми бухгалтерами-ревізорами тощо — для гарантування того, що оцінку зроблено, і обрано шляхи підвищення ефективності або скасування чи перероблення неефективних або непріоритетних програм.

Такі перевірні процедури рідко коли тісно пов’язуються з графіком і моментами прийняття рішень у циклі підготовки бюджет. Бюджетні відомства, тим не менш, намагаються бути у курсі таких досліджень і використовувати отримані ними дані під час обговорення бюджету. Все частіше перевірки є спеціально зорієнтованими на потенційно проблемні ділянки.

Подальші зміни в існуючій практиці деяких країн є результатом намагань зняти деякі обмеження, яких зазнали особи, що приймають рішення, внаслідок постійного лімітування витрат, сконцентрувати більше уваги на результатах або віддачі і більше заохочувати керівників програм і міністрів до досягнення економії і вміння використовувати чимраз більш обмежувані бюджетні ресурси. Наприклад, у деяких країнах міністерствам надаються значно більші права щодо перекидання ресурсів між різними складовими частинами фінансування програм — витратами на заробітну платню, капіталом, вартістю переїздів, послуг консультантів тощо.

У деяких країнах було розроблено заходи, які знаменують розрив з традицією обов’язкового складання річних бюджетів; щоби сприяти ефективному використанню державних грошових коштів і заохотити здатність до реагування і новаторства, міністерствам на певних умовах дозволено переносити невикористані кошти на наступні роки. В інших випадках досягаються кількарічні угоди щодо обсягів ресурсів замість традиційного річного розгляду і формування всіх окремих бюджетів. Поза тим, у деяких випадках окремі міністри мають набагато ширші повноваження вносити корективи до своїх пріоритетів і переглядати набір втілюваних намірів і здійснюваних програм.

У деяких країнах докладають зусиль для досягнення менш централізованого управління витратами через поліпшення навичок управління і прищеплювання окремим керівникам вміння чітко формулювати цілі і задачі. Однією з ключових турбот у багатьох країнах є розробка належних критеріїв якості роботи, а також ефективних систем обліку і звітування для контролю за витратами і їхньою результативністю.

Чиновники бюджетних відомств вишукують ефективні засоби прищеплення окремим міністерствам і керівникам більшої гнучкості і свободи вибору у загальних межах урядових пріоритетів, одночасно домагаючись підтримання на бажаному рівні всеохоплюючого контролю над витратами і наявності в центральних урядових структурах достатніх знань для забезпечення міністрів і уряду компетентними і ефективними порадами з бюджетних питань.

Чотири країни з Організації економічної співпраці та розвитку, що нас цікавлять (Австралія, Канада, Німеччина і Сполучені Штати), мають федеральний устрій. Щодо них цей огляд зосереджуватиметься на федеральному уряді. Решта країн-учасниць є унітарними державами. Значимість регіональної влади, на відміну від місцевої, може бути різною і змінюватися.

У деяких країнах, надто у Франції, Італії та Іспанії, відбулася "регіоналізація" або "децентралізація" деяких функцій, що ще донедавна належали центральним урядам. Порівняльна характеристика країн свідчить, що простого або прямолінійного розподілу функцій і повноважень між рівнями державного управління не існує, наслідком чого є різноманітні фінансові зв’язки з центральними урядами. У деяких випадках ієрархічно нижчі рівні діють просто як представники центральної або федеральної влади, яка не лише контролює фінансування, а й безпосередньо керує і регулює діяльність і послуги, що їх надає місцева влада.

Подекуди центральний уряд може надавати субсидії, призначені на спеціальні цілі, для покриття частини або всієї вартості послуг з метою впливу на дії місцевого рівня влади, залишаючи йому певну свободу дій. Іноді можливе надання загальних (блочних) субсидій, яке може супроводжуватися поясненням того, на що центральний уряд хотів би бачити їх витраченими, або ж розподіл у наперед визначених пропорціях централізованих податкових надходжень з вказівками (або без них) щодо використання цих надходжень регіональною або місцевою владою.

Ступені автономності інших рівнів державної влади мають значні відмінності. Частка загальних субсидій у порівнянні із субсидіями на конкретні цілі є одним із свідчень цього. Іншими показниками є масштаби збирання нижчими рівнями своїх податків, встановлення плати за послуги своїх служб і визначення власних потреб у позичених коштах. Місцеві податки на житло (і деяке інше нерухоме майно), прибуток або з обороту становлять визначальні джерела місцевих надходжень у країнах, що розглядаються.

До функцій соціального забезпечення, як правило, зараховують державні програми пенсійного забезпечення, допомогу безробітним та інші програми підтримки доходів населення на належному рівні, а також інші види допомоги по лінії державного соціального забезпечення, Програми соціального забезпечення нерідко набувають форм виплат визначеному законом колу фізичних чи юридичних осіб і можугь характеризуватися як такі, що обумовлюються попитом. Наприклад, безробітні, хворі та пенсіонери мають право на певні види допомоги або пільги, які у кожному випадку визначаються конкретними нормами чинних законів або постанов, незалежно від "стану бюджету".

Хоча параметри програми і можуть змінюватися, після того, як їх окреслено, загальні обсяги витрат на соціальне забезпечення визначаються попитом. Загалом, контроль за всіма витратами у цій сфері може здійснюватися лише через внесення змін до відповідних Офіційно встановлений порядок у різних країнах має помітні відмінності. У деяких з них (напр., Австралії і Данії) всі або більшість виплат провадяться з об’єднаного фонду надходжень, а за асигнуваннями звертаються до парламенту.

В інших — деякі види допомоги сплачуються з окремого державного фонду, який цілком або головним чином фінансується за рахунок спеціальних цільових внесків. Такий фонд може також отримувати субсидії від центрального уряду і мати прибуток від нерозподілених на кінець періоду коштів. Масштаби участі уряду у таких фондах різні. Німецький пенсійний фонд соціального страхування, що широко фінансується за рахунок сплати обов’язкових внесків, отримує індексовану щорічну допомогу з федерального бюджету.

У Великобританії Національним страховим фондом, з якого фінансуються основна державна пенсійна програма і короткотермінова допомога безробітним, керує центральний уряд, а його операції включаються у валовому вираженні до бюджету центрального уряду. У деяких країнах допомога може сплачуватися із спеціальних фондів, проте центральний уряд може втрутитися, якщо фонд потрапить у скрутне становище (напр., якщо різко зросте рівень безробіття), або робити внески на покриття вартості деяких з його елементів, як це відбувається у Німеччині щодо страхування від безробіття.

У деяких країнах нижчі урядові рівні надають субсидії за соціальною допомогою від імені центрального уряду. У Нідерландах кожен орган влади, як правило, має певну свободу у встановленні деталізованих критеріїв відповідності вимогам і розмірам відповідних субсидій, а тому очікується, що вони надаватимуть дещо з необхідних коштів, а решту забезпечуватиме центральний уряд.

Незалежно від офіційно встановленого порядку, центральний уряд здебільшого займається визначенням розмірів виплат і внесків і критеріїв відповідності статусові клієнта фондів соціального забезпечення, а також, імовірно, здійснює інші прямі виплати за соціальною допомогою. Внески до фондів соціального страхування здебільшого включаються до оцінок податкоспроможності і тягаря оподаткування (навіть у країнах, де такі внески розгойдаються як відмінні за своєю природою від оподаткування).

У Нідерландах ключове поняття "колективного тягаря", у якому виражено одну із фіскальних цілей, включає суму податкових платежів і внесків на соціальне страхування (та деякі інші неподаткові надходження). У Німеччині однією із стратегічних бюджетних цілей є скорочення "Abgabenquote" (податкової частки), яка є результатом поєднання податків, пенсійних внесків, внесків на страхування від захворювань і безробіття, сплачуваних роботодавцями і найнятими ними робітниками.

Визначити межу, яка відділяє державні підприємства від приватних, видається нелегким завданням. Ступінь безпосереднього державного контролю за діяльністю фірми і її залежність від державного фінансування складають два важливих елементи визначення цієї межі. У рамках міжнародне визнаної стандартної національної системи звітності кожна країна розробила свої власні критерії віднесення до тієї чи іншої категорії.

В Австралії, Німеччині і Сполучених Штатах центральний уряд має схильність до обмеження своїх контактів невеликим колом державних підприємств, серед яких, як правило, знаходимо ті, що забезпечують такі елементи інфраструктури загальнодержавного значення, як зв’язок, поштові послуги і транспорт. Зв’язки між центральним урядом і державними підприємствами більш властиві унітарним державам, де уряд може справляти свій вплив різноманітними способами. У бюджетному відношенні урядові витрати включають будь-які дотації або субсидії, виплачені таким підприємствам.

До них входять також будь-які позики (що не підлягають погашенню), хоча такі позики іноді надаються з інвестиційного фонду, який не є частиною загальнодержавного бюджету. У Великобританії існуюче визначення державних видатків як об’єкту контролю включає всі види чистого зовнішнього фінансування націоналізованих галузей і більшості інших державних корпорацій. Більша частина цього фінансування йде від уряду, але певна частка може бути отримана від банків або з-за кордону, і тоді тільки урядові субсидії і позики включаються до бюджету центрального уряду.

В Ірландії чинне визначення державних капітальних витрат включає капітальні витрати субсидованих державою організацій, які отримують кошти з державної скарбниці, внутрішніх ресурсів компанії і інших зовнішніх джерел, крім скарбниці (напр., позичені на ринках капіталу кошти).

Як уже неодноразово зазначалося вище, норми, закони й практика, які регулюють створення бюджету, рідко коли бувають цілком статичними у часі у будь-якій країні. Натомість, мінливі економічні й політичні обставини і конкретні проблеми, що постають перед державою, можуть призвести до змін у бюджетному процесі. Ці зміни добре проілюстровані законодавством, що застосовувалося у Сполучених Штатах впродовж останнього сторіччя і визначало процес складання бюджету. У пункті 9[7] статті 1 Конституції Сполучених Штатів сказано, що "Усі гроші беруться зі Скарбниці лише як наслідок асигнувань, наданих законом; час від часу друкуються регулярні повідомлення й звіти про надходження й видатки усіх грошових коштів Уряду".

Закон про державний бюджет слугував серцем бюджетного процесу впродовж понад 50 років. Опісля, у відповідь на цілу низку подій, процес було змінено шляхом ухвалення закону 1974 року про бюджетні повноваження і контроль Конгресу за використанням бюджетних коштів. Декілька положень цього закону передали суму повноважень щодо бюджетного процесу від президента Конгресові. Закон змінив визначення фінансового року з періоду липень-червень на 1 жовтня – З0 вересня включно.

Це положення дало Конгресові триваліший час для розгляду бюджетних заявок, що надходять від президента. Закон також санкціонував створення Бюджетної служби Конгресу. Службу було укомплектовано фахівцями з фінансових питань, покликаних обслуговувати членів Конгресу на позапартійній основі і тим самим дати Конгресові можливість мати у своєму розпорядженні групу експертів, подібних тим, яких мав президент у своєму Адміністративно-бюджетному управлінні (назва, яку отримало відомство, первісне створене як Бюджетне бюро). Закон 1974 року створив також два нових комітети у Конгресі — комітети Палати представників і Сенату з питань бюджету.

На ці комітети було покладено відповідальність за складання бюджетних резолюцій, у яких уперше було зроблено спробу розглядати бюджет (як прибуткову, так і видаткову його частини) у його сукупності в одній резолюції (але не визначати точні суми, які слід асигнувати на конкретні видаткові цілі). Нарешті, як випливає із назви закону, він також обмежував право президента "утримуватися" від витрачання коштів, асигнованих Конгресом. Це було відповіддю на невдалу спробу президента Ніксона обійти намір Конгресу витратити гроші на певні цілі, заборонивши відомствам витрачати кошти, які Конгрес попередньо асигнував.

Хоча новий закон спочатку працював більш-менш добре (чому почасти сприяв той факт, що як більшість членів Конгресу, так і президент з 1977-1981 років належали до однієї політичної партії), у 1980-х роках річні витрати значно перевищували державні надходження. Ці дефіцити розглядалися як симптом безконтрольності бюджетного процесу, коли Конгрес був нездатним стримати видатки.

У відповідь на цей феномен і занепокоєння тим, що зростаючі дефіцити завдавали шкоди національній економіці, Конгрес ухвалив закон 1981 року про збалансованість бюджету і максимальні розміри бюджетного дефіциту (який за прізвищами його головних авторів часто називають "Законом Грема-Радмена-Холлінгза"). Цей закон був спрямований на встановлення контролю за рівнем дефіциту і з часом поступове його скорочення відповідно до попередньо визначеного графіка. Якщо Конгресові не вдавалося досягти цих запланованих рівнів дефіциту, асигнування слід було анулювати і заборонити витрачати. Попри це завдання, Закон Грема-Радмена-Холлінгза не зміг стримати рівень дефіциту.

Відповіддю на цю невдачу було ухвалення у 1990 році закону про забезпечення виконання бюджету. Згідно з ним, центр ваги макробюджетного процесу було перенесено з дефіциту на абсолютні граничні розміри витрат. Крім того, якщо вносилися нові законопроекти, здатні скоротити надходження або збільшити видатки, від них вимагалося також показати, як можна буде дотриматися наперед визначених граничних обсягів витрат (чи то шляхом скорочення інших категорій витрат, чи то через отримання необхідних доходів). Саме цим законом регулюється зараз у Сполучених Штатах бюджетний процес.

Навіть той факт, що закон про забезпечення виконання бюджету чинний ось уже понад 6 років, не слід тлумачити як свідчення того, що проблеми фінансового планування "вирішені". Як, можливо, відомо читачам, перебіг бюджетного процесу для 1996 фінансового року був не надто втішним. Справді, декілька разів уряд Сполучених Штатів припиняв роботу у зв’язку з тим, що закони про нові асигнування не були ухвалені, а "резолюцію про продовження асигнувань" (яка б дозволила урядові продовжувати функціонування на підставі раніше ухвалених законів) не було введено в дію.

Існує також широке розуміння того, що основна частина загальних витрат, здійснених урядом США, не піддається контролю.. завдяки раніше ухваленим компенсаційним та соціальним виплатам. Однак змінити ці компенсаційні та соціальні програми здебільшого вважається якщо не неможливим, то політичне небезпечним. Нарешті, принаймні дехто доводить, що єдиний спосіб, у який видатки взагалі можна контролювати, є внесення змін до Конституції, що робили б збалансованість річних бюджетів обов’язковою.

Основні завдання бюджету в розвинутих країнах:

  • Фінансове планування розвитку населеного пункту на тривалий період. Слід враховувати вплив інвестицій на поточні бюджети наступних періодів.
  • Вибір пріоритетів з урахуванням кон’юнктури, оскільки на громаду відноситься більше половини громадських інвестицій. Враховуючи сильний бюрократичний вплив на своєчасність інвестицій навіть у розвинутих країнах, місцеві уряди формують резервні фонди, звідки фінансують інвестиційні програми.
  • Додержання основного принципу формування бюджету - його збалансованості. Дефіцит бюджету покривається кредитами тільки у фондовій частині бюджету шляхом покриття капіталу реальною вартістю майна.
  • Знаходження оптимального співвідношення між затратами та корисністю для громади. Економічність бюджету виражається збалансованістю його доходної та видаткової частини.
  • Відкритість процесу бюджетування сприяє його об’єктивності та контрольованості при персоніфікованій відповідальності посадових осіб за ефективне і економне витрачання громадських ресурсів.

Бюджетний процес є процесом циклічним і постійним. У підготовці бюджету беруть участь усі працівники місцевої виконавчої влади, які готують проектні пропозиції бюджету до розгляду представницькою владою та громадських слухань.

Висновок. Аналізуючи дані в порівнянні з підходами до формування бюджету в країнах розвинутої демократії, можна зробити висновки, що для ствердження самоврядування Україні необхідно пройти складний шлях доопрацювання законодавства, розмежування повноважень, децентралізації фінансових ресурсів та навчання службовців.

Законодавство в Україні безперервно змінюється при відсутності концепції про місце і роль місцевого самоврядування. Бюджет місцевих рад формується згідно із Законом про Державний бюджет, який приймається кожного року і має суттєві відмінності від закону 1991 р. "Про бюджетну систему." Практично формування місцевих бюджетів нічим не відрізняється від часів централізованого розподілу ресурсів.

Складна податкова система, механізм збору і перерозподілу податків, подвійність підпорядкування фінансових служб унеможливлюють реалізацію декларованого права місцевих рад розпоряджатися місцевими ресурсами. Філософія контролю місцевих фінансів є важким залишком командно-адміністративної системи і часто знаходиться під впливом чинників, які знаходяться за межами компетенції місцевих рад.

Ідея "від кожного по можливості, кожному по потребах "стосовно місцевого самоврядування означала диференціацію при зборах податків по регіонах та їх перерозподіл з метою урівняння задоволення потреб. Реально цю ідею втілити в життя не вдалось тому, що вона має суттєві дефекти, а саме: повністю душить ініціативу, скільки не старайся - більше, ніж тобі виділять, не одержиш.

Такий підхід вимагає від службовців, причетних до розподілу, розсудливості та порядності. Але поки що породило суб’єктивізм та корисливість і стало причиною різкого зростання корумпованості чиновників.

Загалом існуюча система перерозподілу базується на визначенні нормативної бази відрахувань від основних податків на рівень області, де проводиться кінцевий перерозподіл для кожного муніципалітету і повністю виключає можливість місцевих рад формувати бюджетну політику навіть на поточний рік. Питома вага власних ресурсів місцевих рад в загальній величині бюджету складає 5-10% і формується за рахунок місцевих податків і зборів. У 1996 р. позабюджетні кошти місцевих рад централізовані, чим міські ради були прирівняні до сільських, у яких власних ресурсів практично не було ніколи.


22.03.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!